Реферат на тему:

Організація козацького війська

Запорозьке військо. Ідея окремого самостійного козацького війська
зродилася на Запорожжі. Там, далеко поза межами людських осель, серед
степів і диких піль, на недоступних Дніпрових островах добичники і вояки
з України зорганізувалися у вільне, незалежне військо. Там повстав
своєрідний козацький побут, витворилися нові способи воювання, повстала
козацька ідеольоґія й козацькі змагання. Цим окремим, оригінальним
життям козаччини жив поверх трьох століть.

З Запорожжя поширилася також назва козаччини — запорозьке військо. Цього
імени козаки вживали у всіх своїх внутрішніх і зовнішніх виступах,
таксамо у XVI. в., як при VIII. в.. Вже перші козацькі гетьмани в
1590-их роках уживали цеї назви: «Хведір Полоус, гетьман війська
запорозького», Григорій Лобода, старший над військом запорозькими,
»Ігнат Вавич, гетьман, з усім військом запорозькими і ин. Таке саме
стрічаємо всюди в урядових актах Гетьманщини: «Богдан Хмельницький,
гетьман, з військом запорозьким, »Іван Мазепа з військом його царського
величества запорозьким», — аж до останнього гетьмана Кирила
Розумовського. Та сама назва є на всіх печатях козацького війська.

Від другої половини XVII в., як Гетьманщина і Запорожжя почали творити
окремі територїяльні і військові організації, заведено також деякі
різниці в титулятурі. А саме військо на Гетьманщині уживає назви
малоросійського запорозького війська, бо офіціяльна назва Гетьманщини,
заведена російським урядом, була «Мала Росія».

Ця назва не була популярна між народом; замість неї залюбки звали
Гетьманщину Україною і військо україно-козацьким, або українським; але в
урядових документах цю народню назву стрічаємо дуже рідко. Тоді, на
ознаку війська, що перебувало на Запорожжі, на Січі, прийнялася назва
запорозького низового війська, бо Низом називали землі, положені над
долішнім Дніпром.

Деколи запорозькі писарі, що любувалися у красномовних висловах, звали
своє військо «славним низовим товариством», або поширювали титул на
такий штиб: «військо запорозьке низове, Дніпрове, кошове й те, що
пробуває на лугах, на полях, паланках й у всіх урочищах Дніпрових і
польових», — але це були тільки стилістичні доповнення основної назви.
Суцільність козаччини спиралася на тому, що козаки були не тільки
військом, але й суспільною верствою, зі своїми соціяльними . Всі
козацькі права й привілеї були відомі під назвою вольностей запорозького
війська. За ці вольности, «кров’ю добуті предками нашими», «належні
лицарським людям», «надані князями польськими й королями», козаччина
вела вперту боротьбу ввесь той час, як була під польською владою. Ці
домагання зводилися до таких пунктів: вільно вибирати військову
старшину; мати власний незалежний суд; не платити ніяких податків;
проживати в усіх державних і приватних землях; користуватися безплатним
утриманням підчас походів і постоїв війська; вести лови й риболовство на
Низу; виробляти пиво й горілку без державних оплат; свобідно дідичити
«відумерщину», тобто спадщину по померших козаках; ходити в походи «на
полі й на морі»; найматися на службу чужоземним володарям. За ці
«вольності» козаки вели вперту боротьбу з Польщею і в цих змаганнях
розвинулося козацьке братерство й солідарність, витворились спільні
ідеольоґічні основи запорозького війська. Повстання з 1648. р. дало
козаччині широкі простори Наддніпрянщини, аж по «лінію» на Случі. На цій
території зорганізувалася держава, яка цілком забезпечувала всі
«вольності» козацького стану. Пізніше витворилася старшинська
аристократія, що почала використовувати козацькі вольности виключно для
себе, а козацька «чернь» попала в залежність від неї. Але навіть і тоді
запорозьке військо у своїх виступах назверх, особливо супроти
Московщини, виходить як одноцільна, солідарна організація.

Козацька рада. Козаччина витворила в себе своєрідний демократичний
устрій: всі важливі організаційні й політичні справи вирішувало все
військо, зібране на раду. Козацька загальна рада мала різні назви:
військова рада, Генеральна, повна (»зуполна«), чорна або чернецька. Всі
ці назви означали більш-менш те саме, а власне, що право участи в раді
мають усі козаки, таксамо старшина, як і »чернь«, тобто рядове військо.
На раду з’являлися всі козаки, що тільки мали охоту чи змогу прийти на
місце зборів. Так наприклад, у славній ніженській раді 1663. р. мало
бути 40.000 учасників. Розуміється, що тоді на раді мали перевагу козаки
з тих полків, де рада відбувалася. Виговський думав перевести реформу,
дати рівне представництво всім полкам і наказав, щоб на раду з’являлися
тільки старшина і по 10 козаків із кожного полку. Але ця спроба
репрезентаційної системи не повелася і козаки вважали це за нарушения
своїх прав.

У перших часах військова рада відбувалася там, де було зібране військо,
на Запорожжі, або в »полі«, підчас походу. На «волости» улюблене місце
зборів було над річкою Росавою, особливо над Масловим Ставом, в околиці
Корсуня, а на Лівобережжі — в Переяславі. Раду скликували в міру
потреби, найчастіше навесну або восени. На Січі в XVIII. в. був звичай
збирати раду на Новий Рік, на Великдень і на Покрову. Раду скликав
гетьман, а як гетьмана не було, старшина, на Січі — кошовий. Були також
у полках ради полкові, по сотнях сотенні, а на Запорожжі куренні й
паланкові — для місцевих потреб різних відділів війська, чи округ.

Рада відбувалася за давніми військовими звичаями. На раду скликали,
б’ючи в бубни, чи літаври. На Січі перший знак давав пушкар, стріляюча з
найбільшої пушки. Тоді довбуш ізо свого куреня виносив палочки до
літаврів, ішов до церкви, забирав звідтіля літаври, ставив на їх майдані
й бив спершу дрібненько один раз. На це гасло виходив військовий осавул,
виносив з церкви корогву і ставив її на майдані. Тоді вже довбуш бив
далі в бубни і на майдані збиралося військо, полками чи куренями. На
Січі був у XVI. в. звичай, що неохочих до ради силою зганяли на майдан.
Пізніше нераз гетьмани давали наказ являтися на раду »під горлом«, тобто
під загрозою смерти… Військо уставлялося у велике коло або півколо,
відповідно до місця. Накінець приходив гетьман зі старшиною (або кошовий
на Січі), з відзнаками влади в руках, з відкритими головами на знак
пошани для війська,, а довбуші віддавали їм честь, бючи в літаври.

На раді проводив гетьман (чи кошовий), а допомагала йому старшина.
Особливу важливу ролю мали осавули, що були посередниками між старшиною
й радою. Вони обходили »коло« козаків, вияснювали справу й питалися їх,
які їх погляди. Деколи старшина добирала собі визначніших козаків і
спільно з ними обговорювали спірні питання. Формального голосування на
раді не було. Козаки виявляли свою раду »гучком«, голосними окликами,
кидаючи шапки догори. Перемагала сторона, що мала безсумнівну більшість.
Коли партії були рівні, то нераз доходило й до гострої боротьби, просто
на шаблі.

Військова рада мала широкі права. Вона вирішувала напрямні державної
політики, укладала умови, з иншими державами, вибирала й скидала
гетьмана й старшину, давала згоду на воєнні походи, рішала про те, які
військові формації творити, деколи виконувала теж військове судівництво.
Це був найвищий законодатний й організаційний орґан, йому мусіли
коритися всі инші установи запорозького війська.

Аж під кінець XVII. в., коли на Гетьманщині добилася вирішального впливу
старшина, генеральна рада втратила значіння, її скликали рідко, для
полагоди найважніших справ, головно для вибору гетьмана, чи щоб
затвердити договорні »статті« з Московщиною. Всі инші справи вирішала
рада старшини, до якої належала генеральна старшина, полковники, деколи
ще й представники полкової й сотенної старшини. Ця рада збиралася в
XVII. в. двічі., на Різдво або на Водохрещі та на Великдень, в XVIII в.
неперіодично. Ця рада, між иншими справами, укладала також пляни воєнних
походів, — час походу, число війська, співпраці різних частин,— а також
рішала про утримання деяких формацій, про будову фортець і ин. Отже рада
старшини мала деколи характер воєнної ради.

Військова старшина. Командування над військом виконувала військова
старшина різних ступнів. Головні козацькі уряди витворилися вже під
кінець XVI. в., як тільки козаччина зорганізувалася в постійне військо.
Пізніше загальна схема тільки ще поширювалася та розросталася в
подробицях.

На чолі війська стояв гетьман. Він був головою й представником держави,
мав повну адміністраційну владу, широку участь у законодавстві й
судівництві, — але передусім він був найвищий полководець і організатор
війська. Підчас війни його влада над військом була необмежена, він
орудував усіма військовими силами й непослушних мав право карати на
горло. В організаційних справах гетьман мусів рахуватися з думкою ради
старшини, в основних державних питаннях — також із генеральною радою,
якій завдячував свій уряд. Підчас походу гетьмана міг заступити наказний
гетьман, звичайно хтось із Генеральної старшини або полковників.

При гетьмані помічні функції мала військова або Генеральна старшина, до
якої належали генеральні — обозний судді, підскарбій, писар, осавули,
хоружий і бунчучний.

Генеральний обозний, як указує назва, мав передусім нагляд над
військовим обозом. До нього, мабуть, належало й уставляти оборонний
табор підчас воєнного походу. Генеральний обозний заправляв також
військовою артилерією, особливо ж тою, що була при гетьмані. Йому
підлягали теж полкові обозні з полковою артилерією. Генеральний обозний
мав перше місце по гетьмані; у неприяві гетьмана головував на раді
старшини, в поході бував наказним гетьманом. За Б. Хмельницького
генеральний обозний Чернята списував козаків у реєстр.

Генеральні судді числом два, проводили в найвищому, генеральному суді.

Генеральний підскарб і й кермував державним скарбом. Генеральний писар
був канцлером козацької держави, вів найважніші внутрішні й закордонні
справи, кермував Генеральною військовою канцелярією.

Генеральні осавули, числом два, мали передусім військові функції:
обіймали командування над окремими частинами української армії підчас
походу, переводили перегляд війська, мали провід над охотничими полками.
На генеральній раді, як уже було згадано, стежили за ходом нарад та
розвідувалися, яка думка у приявних. На гетьманському дворі осавули в
імени гетьмана витали чужосторонніх послів.

Генеральний хорунжий (рідше »хорунжий«) доглядав військові корогви та
мав провід над відділом надвірного гетьманського війська.

Генеральний бунчучний або бунчужний носив перед гетьманом бунчук і
товаришів гетьманові підчас походу. Під його проводом стояли бунчукові
товариші.

У полку була полкова старшина: полковник, полкові — обозний, осавули,
хоружий, суддя та належні до них нижчі урядовці.

Полковник мав подвійну функцію: адміністраційну й військову. Він стояв
на чолі території полку, мав під своєю рукою всі уряди, виконував
гетьманські доручення, мав нагляд над фінансами, вів суд, одне слово —
сполучував у свойому уряді всі адміністраційні справи своєї округи. З
військового погляду він був полководцем і організатором полку, дбав про
добрий стан війська, його боєздатність і дисципліну, старався за воєнні
засоби, доглядав фортифікацій, а в часі війни вів полк у похід і
командував ним. Полковника заступав наказний полковник, з полкової
Старшини, або зі знатних козаків.

Полковий обозний управляв полковим обозом і артилерією, а в неприяві
полковника командував полком. При ньому були: полковий артилєрійний
осавул, полковий артилєрійний писар, хоружий полкової артилерії та
отамани.

Два полкові осавули доглядали ладу й дисципліни в полку, мали деякі
поліційні обовязки, опікувалися полковою музикою. Осавула заступав
підосавулій.

Полковий хоружий мав під своїм доглядом полковий прапор. Деколи бувало
двох полкових хоружих, один із них доглядав полкової »корогви«, другий —
малого прапору, т. зв. значка. Під водом хоружого стояли значкові
товариші.

Полковий суддя вів полковий суд, мав свою канцелярію і урядовців.

Полковий писар вів полкове діловодство.

Сотенні уряди були: сотник, сотенний осавул, хоружий і писар, їх функції
в сотні були анальоґічні до функцій полкової старшини в полку.

Над частиною сотні, куренем, командував курінний отаман. Коли він мав
іще й адміністраційну владу у своїм городі чи місті, тоді його звали
городовим отаманом. По селах бували сільські отамани.

На Січі старшим над цілим військом був кошовий отаман, а при ньому
старшинські уряди мали суддя, осавул, писар. Над відділом війська з
паланки стояв полковник, осавул і писар.

Вибори старшини. Характеристичною ознакою козацької демократії було те,
що військова старшина була виборна: вибирала її козацька рада. Рада
могла таксамо й відібрати кожний уряд; старшина виконувала свої
обов’язки »до військової ласки«, тобто поки дозволяло на це військо.

??{?Гетьмана вибирала генеральна рада. Вибори відбувалися особливо
врочисто. Коли рада вже зібралася, посередині радного кола, де стояла
старшина, клали »клейноти«, відзнаки гетьманської влади, — булаву і
бунчук. Був давній звичай, що гетьман, що уступав, клав булаву просто на
землю, наче на знак, що гетьманська влада повинна коритися перед
військом аж до землі. У пізніших часах клейноти клали на стіл, укритий
роскішним килимом. Старшина ставила кандидатури, починалася нарада,
осавули обходили військо, питаючись, за кого козаки стоять. Вибір
відбувався не голосуванням, а криком, нераз доходило й до борні.
Самовидець описує такий вибір на Чорній раді під Ніженем 1663. р.:
»3араз крик зчинився, з обох сторін за гетьманство, — одні кричать:
»Брюховецького на гетьмана!«, а другі кричать: »Сомка на гетьмана!«… а
далі взяли; між собою битися«. Пізніше, в XVIII. в., кандидатура на
гетьмана була вже між старшиною умовлена заздалегідь, і вибори проходили
спокійно. За давнім звичаєм козаки проявляли свою згоду так, що кидали
вгору шапки. Навіть іще при виборі Апостола »шапками на нього махали«.
Вибраного гетьмана ставили на стіл посеред ради, щоб усе військо його
бачило. Але найважніша була та хвилина, коли нововибраному вручали до
рук булаву й укривали його бунчуком і корогвою, — це було символічне,
передання влади.

Генеральну старшину обирала деколи генеральна рада, але частіше — рада
старшини. Величко у свойому Літописі описує, як це 1700. р. Василь
Кочубей зрікався уряду генерального писаря: »здав із себе той уряд
писарський, поклавши публично перед гетьманом, на очах усієї старшини, в
гетьманській столовій кімнаті, печать військову, подякував гетьманові і
всій старшині«. Старшина приняла відмову до відома, але поклала собі
відзначити Кочубея иншим урядом: »По його від’їзді з гетьманського дому,
полковники і вся старшина врадили, що не бути йому нараз без уряду, й
постановили передати йому уряд генерального судді. До цього й гетьман
легко прихилився й наказав пошукати в скарбівниці ліску суддівську,
чорну, гебанову, просто у срібло оправлену; другого, чи третього дня,
коли полковники і вся старшина перед службою божою до гетьмана на
Гончарівку з’їхалися, і Кочубей теж туди прибув, тоді несподівано дістав
суддівський уряд від гетьмана і всієї старшини».

Полковника вибирала полкова рада. Так 1658. р. миргородський полковник
Довгаль писав про свій вибір: »сотники й отамани і вся чернь
миргородського полку подали мені шестопер, корогву, бубни, всі клейноти
— і старшинство в полку миргородському мені вручили«. На подібний спосіб
полкова рада вибирала й иншу полкову старшину, а сотенна рада вибирала
своїх старшин.

Але принцип виборносте не все зберігали у повній чистоті.

Гетьмани нераз старалися зміцнити свою владу, занехували вибори й просто
усували полковників, а на їх місце назначали нових. Перший Богдан
Хмельницький дійшов до такого авторитету, що назначував полковників,
яких сам хотів, не скликаючи на вибори ради. Пізніше наслідували його в
цьому Петро Дорошенко, Многогрішний, Самойлович. Це й було в інтересі
суцільносте війська, щоб нижчі військові ранґи були безпосередньо
залежні від вищих і щоб старшина все могла усунути з уряду невідповідних
людей.

Назначеному полковникові врочисто вручали відзнаки його уряду. Полк
збирався на просторому майдані з усіма полковими й сотенними прапорами.
Приїздив гетьманський делегат із новим полковником, їх витали
хлібом-сіллю, грала полкова музика, похилялися прапори. Делегат
повідомляв про назначения, полковий писар відчитував гетьманський
універсал. Потім делегат вручав полковникові пірнач, полкову корогву і
значок та літаври; старшини укривали свого коменданта шапками.

На Запорожжі найдовше зберігалися різні старовинні звичаї, яких
допильновувала при виборах старшина. Так наприкінці обов’язок обраного
був — двічі відмовлятися від уряду й аж за третім разом приймати вибір.
Старі січові діди сипали на голову кошового пісок і обмазували його
болотом, на те, щоб не забував про своє низьке походження й не
вивищувався понад товариство.

Військові ранґи. Військові ступні, чи ранґи були спершу невпорядковані:
раз мав вище значіння один уряд, то знову — инший. Що воно так було, на
це вказує висота платень старшин в різних часах. Найстарший виказ
зберігся з 1601. р. Тоді гетьман діставав 120 чи 200 поль. злотих,
обозний і полковники по 30, осавули по 25, сотники по 15, пушкар 12,
писар 10, десятник 9, хоружий і музика по 8, рядові козаки по 7, фірмани
по 3 злоті.

В 1625. р. порядок платень був инший: гетьман брав 600 злотих,
військовий осавул 150, обозний, писар, суддя і полковник по 100,
полковий осавул і сотник по 50 зл.; про нижчі ступні не знаємо нічого. В
1638. р., на основі нової польської ординації, військові осавули мали
600 зл., полкові осавули 250, сотники 200, отамани 50.

Підчас переговорів із царем 1654. р. козацькі посли жадали, щоб за
давніми звичаями їм давали: військовому писареві 1000 зл. (на утримання
канцелярії), військовому обозному і осавулам по 400, військовим суддям і
полковникам по 300, полковим осавулам 200, сотникам і «суддівському
Писарєві 100, бунчужному гетьманському, полковому писареві, полковому
хоружому й гарматньому хоружому по 50, хоружому сотницькому і рядовим
козакам по 30. На цій основі можна б скласти таку табличку військових
ранґ:

Військові відзнаки. Відзнаки козацького війська звалися клейноти. За
клейноти цілого війська уважали гетьманську булаву й бунчук, печать,
корогви, бубни і труби, деколи також і козацьку »гармату«, тобто
артилерію. Ці ознаки своєї влади запорозьке військо незвичайно цінило і
ховало їх з великою пошаною. Назву «військових клейнотів» стрічаємо від
1630. років аж до кінця козаччини. В 1637. р. гетьман Павлюк писав до
козаків: »3волите писати до нас, товаришів своїх, відказуючи за
військові клейноти, цебто за гармату… Взяли ми її як свій власний
клейнот і скарб військовий, і поставили на звичайному місці, там,
звідкіль і пішла вона за предків наших, славної пам’яті старинних,
добрих молодців війська запорозького», Як козаки 1638. р. програли битву
під Боровицею, »в бою стратили, гармату, корогви, комишини, печать, —
клейноти всі королями надані«. В 1727. p., коли мав відбутися вибір
гетьмана, старшина несла врочисто »клейноти гетьманські« — булаву,
бунчук, корогву, значок і печать«, — несли з великою пошаною »на
подушках, тафтою червоною укритих«. Таксамо й нижча старшина мала свої
відзнаки: полковник — пірнач, корогву і значок, сотник — корогву.

Булава була відзнака гетьмана від найдавніших часів. Вже 1581. р.
запорожці віддають новому гетьманові Самійлові Зборовському до рук
булаву зі словами: «Подаємо тобі цю відзнаку перших гетьманів цього
місця, що нам щасливо, з доброю славою наказували» Гетьмани діставали
булави від війська й від різних володарів, що хотіли собі приєднати
козаків. Так нпр. Богданові Хмельницькому король Ян Казимир прислав був
булаву, висаджувану туркусами; другу булаву надіслав цар Олексій. Як
виглядала булава, це бачимо з портретів гетьманів від Сагайдачного до
Розумовсі кого, На врочистих виступах гетьман тримав булаву в руці; а
так булава лежала перед ним на столі, або за гетьманом тримав її в руках
гетьманський чура.

Бунчук це також відзнака гетьмана. Це був дрючок більш, ніж З метри
завдовжки, закінчений металевим »яблуком«, зпід якого звисало кінське
волосіння. Бунчук носив бунчучний над гетьманом, особливо, коли гетьман
був між військом. Також ставили бунчук на майдані серед ради.

Комишина, палиця з комишу, правила також за відзнаку гетьмана, в часах
перед Хмельниччиною. Яків Собєський, що добре приглянувся козацькому
війську під Хотином 1621. p., каже, що »гетьман замісць якихнебудь
відзнак носить палицю з комишу В 1637. p., коли гетьман зрікався
гетьманства, перед радою »поклав булаву й комишину«. Це була відзнака й
суддівської влади. Коли 1638. р. провинився був полковник Филоненко,
його »скарали явно комишиною і ланцюг на шию заклали«. Пізніше палиця
судді звалася ліска. В XVIII. в. палиця була відзнакою кошового на Січі.
Був це простий грубий ціпок, з обох кінців оправлений сріблом, з тупим
залізцем на кінці.

Відзнакою полковника була спершу теж булава. Підо Львовом 1648. р. всі
полковники мали »золотисті булави, висаджувані камінням«. Пізніше
полковнича відзнака зветься пірнач або шестопер. Це теж щось наче
булава, але не з круглим »яблуком«, а з шестигранним наконечником,
штудерно вирізьбленим. Дехто думає, що назва »шестопер« походить від
шістьох пер, які насаджували деколи на пірнач.

Печать запорозького війська була округла, спершу меншого, пізніше
більшого розміру. Печаті Б. Хмельницького мали у промірі 32-87 мм., одна
печать Розумовського аж 87 мм. Посередині був герб: козак у кунтуші,
підперезаний поясом, у шапці; ліва рука підтримує рушницю, оперту на
рамя, права спирається о бік; по лівому боці висить шабля. Тільки на
печатях Брюховецького та Ханенка козак у правій руці тримає спис.
Довкола печаті йде напис. На найстарших печатях, до половини XVII. в.,
був напис »Копия Войска Запорозкого«; під польською владою — »Печать
Войска Єго Королевскої Милости Запорозкого«; під московською владою —
»Печать Царского Величества Малои Росіи Войска Запорозкого« (деколи в
иншому порядку). Окремі печаті мали деякі військові уряди, нпр.
військова канцелярія та суд. Свою печать мав теж кожний полк, а деколи й
сотня. Запорожжя мало свою печать, теж із козаком на гербі, з тією
різницею, що, побіч козака, стоїть спис, котрий »воїна знаменує, який
сторожить«. Напис був: »Печать Славного Войска Запорозкого Низового«.
Різні запорозькі паланки мали свої печаті, з різними знаками, такими,
як: коні, олені, льви, птахи, шаблі, списи, стріли.

Корогви. Були три роди корогов у козацькому війську: 1) корогва всього
війська або гетьманська, 2) корогви полкові, 3) сотенні. Окрім цього,
були ще значки, менші короговки, яких уживали на-щодень.

У давніших часах козацьке військо вживало прапорів тих дер жав, що брали
його на служби. Перший полк реєстрових козаків 1578. р. мав шовкову
корогву з польським орлом. В 1594. р. запорожці були на цісарській
службі й дістали австрійські прапори. Від польського короля Володислава
IV. запорозьке військо мало блакитну корогву з орлом — наполовину білим,
наполовину червоним. Богдан Хмельницький 1649. р. дістав від Яна
Казимира польський червоний прапор із білим орлом. Знову ж цар Олексій
прислав гетьманові московський прапор, де були образи Спаса, Богородиці,
Антонія й Теодосія печерських і св. Варвари. Сирійський подорожник Павло
Алейський 1654. р. оповідає, що в Богуславі, де була квартира
Хмельницького, «військо мало корогву христолюбивого й хороброго гетьмана
Зиновія: з чорного і жовтого шовку, у смуги, з хрестом на ратищі».

Дуже різнородні були прапори різних полковників Хмельницького. Кривоніс,
казали, мав корогву білу з червоним хрестом і такою самою обвідкою.
Полковник Нечай мав корогву шовкову, » щирим золотом вигаптовану
черницями київськими«.

Під Гомлем 1651. р. козацькі прапори були: один червоний із білим
хрестом і білою обвідкою, один червоний, три білі, два чорні, два
жовто-блакитні. Підо Львовом 1655. р. за Хмельницьким несли червону
корогву, й другу — з образом св. Михайла, що пробиває змия. »3а цими
корогвами«, писав польський міщанин, »ішли инші корогви, більш-менш 34,
на них видко було герби майже всіх дальших воєвідств і повітів — окрім
нашого білого орла в короні».., з цих різних згадок видко, що в
козацькому війську довго не було одного типу козацьких корогов, а
панувала повна довільність, і щодо барв прапорів, так і щодо знаків, що
на них були. Цю справу унормували щойно після Руїни, тоді, як уже
козацька держава приняла постійніші організаційні форми. У XVIII. в. вже
на всіх військових корогвах був той самий знак, а саме «національний
герб«: козак із шаблею й самопалом. З 1758. p. маємо рисунок цього гербу
на прапорі лубенського полку, а з 1765. р. збереглася корогва
домонтівської сотні переяславського полку з таким самим гербом. По
другому боці корогви кожний полк чи сотня давала свій власний знак. Ось
нпр., на домонтівській корогві була змальована рука, що тримає золотий
хрест, а при хресті стоять дві постаті з пальмовим гиллям. На жаль, ми
не маємо певної відомости, як виглядала гетьманська корогва, або »перщий
прапор, який все носили перед гетьманом«.

Знак або значок — звалася менша корогва, якої вживали нащодень замісць
»великої« корогви. В 1649. р. під Збаражем один козацький відділ
появився з таким гетьманським значком: »не державу два прапорці
гусарські, один білий, другий червоний«. В 1727. р. на вибір нового
гетьмана один старшина ніс — корогву, другий значок. І в полках були
значки поруч із корогвами. Від значків пішла назва «значкові товариші».

Похожие записи