КУРСОВА РОБОТА

на тему:

Народні майстри Гуцульщини та Покуття

ПЛАН

Вступ

1. Народні майстри Гуцульщини з різьби по дереву

2. В.Г.Девдюк – видатний майстер різьби по дереву

3. Народні майстри вишивки Покуття

4. Творчість майстрині по вишивці Михайлини Сабадаш

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Українське народне мистецтво і професійне декоративно-прикладне
мистецтво набуло широкого визнання у нашій країні та за кордоном. У його
предновічних образах, зручних утилітарних формах і динамічних мотивах
орнаменту містяться символи втаємниченої, чарівної природи, складні
перипетії історії, особливості побуту, доброта і щедрість душі
українського народу.

Сьогодні декоративно-прикладне мистецтво є важливою складовою частиною
системи художньої освіти.

Народне декоративне мистецтво України розвивалось у двох основних
формах — домашнє художнє ремесло й організовані художні промисли,
пов’язані з ринком. Природні багатства України, вигідне географічне і
торговельне положення сприяли розвиткові домашніх ремесел та
організованих художніх промислів. Як уже зазначалося, перехід від
мануфактур до фабрик, промислового виробництва у ХІХ ст. негативно
позначився на подальшому розвиткові художніх промислів, основа яких —
традиційна художня рукотворність.

У художньому прогресі людства проходить два зустрічних процеси. Перший
іде від первісного синкретизму. Шлях розвитку мистецтва — це постійних
процес відокремлення, виділення його видів. Він відбувається
безперервно, на різних етапах історії людського суспільства.

Виникнувши внаслідок трудової діяльності, мистецтво, нерозривно
пов’язане з життям народу, було тільки народним. Демократизм народного
мистецтва як особливого засобу пізнання, відображення та творення
дійсності, виховання й грунтування людей мав важливе занчення для
майбутнього розвитку художньої культури.

Вид мистецтва — це певна його галузь, що характеризується тим, які
сторони життя: як вона пізнає, відображає.

Народ у своїй художній творчості відображає історичну практику пізнання
та освоєння навколишньої діяльності, суспільний лад і побут. У народній
творчості виявлений складний світ людських почуттів і переживань,
відбиті палка любов до рідної землі, духовні запити, прагнення та мрії
людини в краще майбутнє.

Високого художнього рівня досягли художні ремесла у східних слов’ян
(метал, кераміка, різьблення на дереві тощо). Їхню оригінальну,
високохудожню творчість засвідчують збережені пам’ятки, літописні дані
та описи іноземців, які за рівнем художнього ремесла ставили Давню Русь
на друге місце після Візантії.

У Київській Русі переважали домашні ремесла, пов’язані із сільським
господарством, вони відігравали роль допоміжного заняття. Селяни самі
виготовляли різні вироби, полотна, сукна, взуття тощо для власних
потреб.

Розглядаючи сучасне декоративно-прикладне мистецтво, ми оцінюємо і його
місце у людській діяльності, житті. Декоративно-прикладне мистецтво
безпосередньо входить у сферу матеріальної і духовної культури народу. У
цьому плані становлять інтерес думки дослідників про аспекти умовного
розмежування матеріальної і духовної культури, спеціальне виділення
художньої культури на тій основі, що в останній відбувається процес
злиття матеріальної, реальної форми і духовного змісту. Килими,
кераміка, одяг, тканини, вишивка і т.ін. є результатом як духовної, так
і практичної діяльності людей.

Світ людини включає в себе численні види художньої практики. Це
плетіння і ткання, розпис і вишивка, різьблення і виточування тощо. Одні
види — кераміка, обробка кістки і каменю, плетіння — виникли на зорі
людської цивілізації, інші — молоді: мереживо, гобелен, вироби із
бісеру, витинання з паперу. Їм заледве налічується кілька століть.
Правда, до середини ХІХ ст. ні народне мистецтво, ні художнє ремесло не
визнавалися за рівноцінні галузі мистецтва, такі, як музика, театр чи
живопис. Ще й досі слово «ремісник» за звичкою має негативний,
зневажливий відтінок на противагу творчому підходу до праці.

Життя підтверджує, що декоративно-прикладне мистецтво збагачується
новими аспектами, його змістовна краса потрібна людині, в наш час
зростає його художньо-культурна цінність.

Українське народне декоративне мистецтво — унікальне явище національної
культури. Воно завжди правдиво показувало світові життя нації, її
духовне багатство, рівень культури, творчі сили і здібності, енергію,
виступало, як феномен незнищенності. Вивчання народного декоративного
мистецтва закономірно входить в коло проблем національної культури.

У житті українського народу — праці, побуту, моралі, психології та ін.
— народне декоративне мистецтво виступає як унікальне явище, яке
засвідчує невмирущі, життєствердні сили.

Народне декоративне мистецтво — це багатий, справедливий гармонійний
світ, що доніс до нас національні риси орнаментальної, графічної,
живописної, пластичної композиційної культури. У ній відбиті віковічні
надбання, художній геній української нації.

1. Народні майстри Гуцульщини з різьби по дереву

Найвизначнішими різьбярами II половини XIX століття були Ю. Шкрібляк та
його сини Василь, Микола, Федір із с. Яворів Косівського району. Власне,
цими іменами розпочинається нова епоха в розвитку різьби по дереву на
Гуцульщині. Ю. Шкрібляк жив у середовищі, де шанували ремесло
різьблення, випалювання та інкрустації. Початкові навички він ще юнаком
набув у батька-бондаря. Згодом самостійно опанував токарство, різьблення
й випалювання. Сконструював оригінальний токарний верстат, що давав
змогу шукати нові форми виробів із дерева, які прикрашував різьбою.
Спочатку були найпростіші «пасочки», а згодом орнаментальні мотиви
ускладнювались. У трудовому процесі він об’єднував дві функції — духовну
діяльність (пошук оригінального задуму, добір відповідного матеріалу,
прийомів обробки, композиції) та фізичну працю (безпосереднє
виготовлення виробів).

Майстер творчо підходив до справи, відомий як людина обдарована,
допитлива, котра постійно в пошуках нового. Його цікавили не лише
кінцевий результат, а й доцільність та довершеність прийомів і способів
діяльності. Виробивши свій стиль творчості, максимально співвідносив
його з індивідуальними якостями і здібностями. Йому притаманні тонке
відчуття форми, пропорції, силуету, пластики художніх витворів. Вроджене
відчуття гармонії яскраво виявляється в компонуванні декору,
співвідношенні окремих елементів із загальним рішенням композиції.
Гладку поверхню геометричних мотивів орнаменту на тарілках, баклагах,
скринях, пляшках він поєднував з «ільчатим письмом» (густа мережа
заглиблених штрихів), домагаючись фактурного контрасту, тим самим
«значно посилюючи декоративну виразність. Ю. Шкрібляк часто застосовував
композиційні прийоми поділу декорованої площини на межі поля, де
розташовував орнаментальні мотиви.

Його твори експонувалися на господарсько-промислових виставках у Відні
(1572;, Львові 1577;, Трієсті (1878), Станіславі (1879), Коломиї (1880),
де талант автора проявлявся з дивовижною силою. Основа художньої
творчості майстра — традиції гуцульського різьблення.

Другий період розвитку художньої обробки дерева припадає на кінець XIX
століття. Удосконалюються мотиви плоского різьблення, вводиться
інкрустація різноколірним деревом, рогом, перламутром, металом, бісером.
На цей час припадає і творчість його синів — Василя, Миколи і Федора,
які зберегли батьківські традиції.

Своєрідними майстрами плоскої різьби в Яворові були Іван, Петро та Юрій
Гондуряки. Онуки Ю. Шкрібляка Юрій і Семен Корпанюки не лише продовжили
справу дідуся, а й значно розвинули технічні та технологічні прийоми
яворівської різьби по дереву, підняли на вищий рівень художньо-стильові
можливості, їхній вклад у скарбницю школи різьби по дереву складає
пишний, самобутній вінок щедро обдарованих талантом, істинно народних
митців Гуцульщини.

У той час в с. Річка творчо працює Марко Мегедилюк, який також зумів
удосконалити технічні й художні прийоми обробки дерева. Він почав

прикрашати вироби різноколірним бісером, вибиранням фону, де приділяє
велику увагу орнаменту, вважаючи його домінуючою частиною всього твору.
Серед майстрів-різьбярів його села особливо вирізнялись Яків і Микола
Тонюки, Петро Григорчук.

До розвитку косівської різьби приклався Василь Девдюк, поєднуючи її з
інкрустацією. Він вводить інкрустацію різноколірним деревом, бісером,
металом, перламутром та поліруванням виробів. Розробляє нові
орнаментальні мотиви різьблення: «сльозки», «гачки». Косівська школа
різьби та інкрустації по дереву славна такими майстрами, як Микола
Тимків, В. Кабин, В. Гуз, І. Балагурак, М. Федірко.

Оригінальністю й самобутністю вирізнялась брустурівська школа. Тут
плідно працювали П. Ткачук, М. Грепиняк, О. Ванджуряк.

Створюються центри гуцульського різьблення: Косів і села Яворів, Річка,
Брустури. їхні витвори привертають увагу чистим кольором деревини і грою
світлотіней на різьбленій поверхні, виблискуванням відполірованих
випуклих форм, своєрідним місцевим колоритом, інкрустацією різними
матеріалами. Такі предмети домашнього вжитку настільки тісно ввійшли в
народні традиції, що стали гордістю кожної оселі. У них проявилися
багата уява, естетичний смак і м’яка філософська натура гармонії.

Народне декоративне мистецтво Гуцульщини — оригінальне художнє явище
українського народного мистецтва.

2. В.Г.Девдюк – видатний майстер різьби по дереву

Василь Григорович Девдюк увійшов в історію народного мистецтва
Гуцульщини не лише як чудовий майстер з різьби по дереву та мосяжник,
але й як і талановитий учитель, який зростив цілу плеяду майстрів.

Навики столярства молодий хлопець перебрав від свого батька. Мистецький
світ різьби для нього відкрився в селі Яворові, колисці різьбярства, в
знаних майстрів Юрія і Василя Шкрібляків. „Різьба — це складна, чудова
праця — розповідав Девдюк — сам токарний станок зайняв мою цілу увагу, а
коли побачив старого майстра, який з такою любов’ю кожний предмет
прикрашував складним орнаментом, вирізував поля циркулем, так подумав
собі, що найкраще мені стати на цей шлях розвитку». Мистецтво
мосяжництва майстер перейняв від брусторських майстрів Миколи та Дмитра
Дутчаків.

В 1904 році комітет господарсько-промислової виставки в Коломиї направив
молодого талановитого майстра у Відень на промислово-мистецькі курси.
Закінчивши їх Девдюк повертається у рідне село Старий Ко-сів. Згодом
українська інтелігенція Буковини покликала до міста Вижниці талановитих
майстрів: Марка Мегеденюка з села Річки та косівчанина Василя Девдюка
вчителями різьби та мосяжництва у новостворену школу різьбярства та
металевої орнаментики. У цьому ж році Девдюк запросив до школи
інструктором свого першого вчителя, Яворівського різьбяра Василя
Шкрібляка.

Слід відзначити, що державна інспекція перевірки розвитку промислів на
Буковині та Галичині у 1886 році засвідчила цілковитий занепад
традиційного ремісництва та відсутність будь-яких нових проявів його
розвитку. Основна причина була у відсутності спеціальної освіти.

Особливо активно розгорнулася діяльність буковинської інтелігенції в
кінці XIX століття, значною мірою викликана ініціативами представників
української громадськості у Буковинському сеймі, сприяння Віденського
цісарського двору. Це і привело до створення ряду навчальних закладів, а
серед них і школи у Вижниці, куди і були запрошені провідні майстри
Косівщини.

У перших звітах новоствореного навчального закладу зазначалося: „Краєвий
научний заклад для різьбярства та металевої орнаментики (оздоби) у
Вижниці має на цілі учити синів мешканців руських гір на Буковині
природженій тому населенню штуки — різьбярства і металевої орнаментики
та тим способом плекати цю галузь домашньої штуки».

Навчання у школі тривало три роки. Навчальна програма складалася із
таких предметів: різьбярство та інтарсія, столярство, українська мова та
граматика, арифметика та геометрія, перспективний рисунок та звичаї.
Учням виплачувалась стипендія у 20 корон.

Працювати у школі було важко. Невистачало сировини та інструментів.
Навчання проводилося лише влітку, бо учні не мали ні взуття, ні теплого
вбрання. Частково матеріальні нестатки покривалися за рахунок реалізації
виготовлених речей.

У зв’язку з початком Першої Світової війни і наступним приєднанням
Буковини до Румунії, а Галичини до Польщі, збільшуються утиски влади та
змінюється напрямок діяльності закладу. Тому Василь Девдюк повертається
у своє рідне село, де якийсь час займається домашнім господарством, а
водночас думає про створення державної промислової школи в Косові.
Звертається з клопотанням до уряду, але безрезультатно. І ось в 1923
році при допомозі львівської „Достави» Девдюк закупляє потрібні
верстати, для цього він під великий процент позичає один мільйон марок.
І відкриває у своєму помешканні приватну майстерню, а також закладає
школу деревного промислу, де навчає молодих юнаків різьбярству по
дереву, столярству і мосяжництву.

У 1925 році Девдюк звертається до львівського шкільного окружного
відділу з клопотанням про реєстрацію школи і дозвіл на видачу учнів
свідоцтва. У цьому ж році він отримує цей дозвіл. Школа проіснувала до
1939 року, і за цей період підготувала приблизно 45-50 майстрів.

Учні навчалися в майстерні три роки, оволодівали токарством,
столярством, різьбою по дереву та інкрустацією. Вчитель забезпечував
учнів матеріалом та потрібними інструментами. Заняття в школі
проводилися тричі на тиждень, крім фахових предметів подавалися і
допоміжні науки з деяких теоретичних предметів, такі як стилістика,
купецькі рахунки, рисунок, географія і т.д. По закінченні різьбярської
школи учні ще два роки працювали під безпосереднім керівництвом Василя
Девдюка, проходячи практику. Після отримання свідоцтва учні мали право
відкривати приватні майстерні.

Василь був строгим учителем, вимагав надзвичайної точності у виконанні
різьби та інкрустації. Як згадували учні Девдюка не одну роботу поламав
і викинув у піч. При цьому казав: „На це люди дивитися не будуть. Треба
робити добре, то буде слава і тобі, учневі, і мені вчителю». Не всі учні
змогли витримати такий строгий режим навчання. Передаючи свої знання та
вміння учням, Василь Девдюк не приховував власних творчих секретів. Він
любив говорити: „Коли їм дам все, що сам умію, тоді нехай кожний іде
своєю дорогою». Проте, крім талановитих викладачів навчальний заклад
потребує матеріальної підтримки та реклами. Львівська „Достава», яка
стала своєрідним менеджером і проводила рекламу школи, запрошувала
здібних юнаків до навчання, а також подавала перелік речей, які
виготовляються учнями і майстрами: „церковні, люксусові та сальонові».
Всі ці речі виконуються з найкращого дерева, делікатно виконані із милою
гуцульською орнаментикою. Додамо, що замовлення на різні роботи
приймається для вигоди публіки — „Достава» у Львові (вулиця
Домініканська). Доносячи цю звістку до загального відома, витаємо щиро
нове огнище нашої рідної культури і бажаємо йому найкращого успіху».
Майстер дбав про матеріальне становище своїх учні, запрошував їх брати
участь у виконанні замовлень.

Популяризація народної творчості гуцулів завдяки щирим ентузіастам,
прихильникам Гуцульщини ширилася не тільки в тодішній Польщі, але і за
її межами, звідки в Карпати на відпочинок приїжджало багато „літників»,
котрі охоче купували собі на згадку гуцульські вироби з дерева,
кераміки, ткацтва. Це і створювало умови розвитку різьбярства на
Гуцульщині та приватного навчання обдарованих юнаків.

Невдовзі художні вироби учнів стали широко відомими. Про школу Девдюка
вже знали далеко за межами Косівщини. До речі, різьбярську школу
закінчили: його син Микола, Микола Тимків, Василь Кабин, Петро Фокшей,
Михайло Греглюк, Тарас Герцюк, Василь Довбенюк, Петро Баранюк і Михайло
Бурдяк — які згодом стали відомими майстрами.

Свого часу його син Микола заснував свою майстерню, де передавав знання
своїм учням. Є відомості і про приватну майстерню Михайла Бурдяка
(заснована 1924 року).

Завдяки піклуванню Девдюка, його бажанню навчити інших, в Косові за
короткий час було підготовлено багато різьбярів, хоча до1920-их років
різьбярів тут майже не було. Завдяки школі Девдюка різьба по дереву тут
почала швидко розвиватися.

У 1930-их роках в Косові було стільки різьбярів, що вони об’єдналися в
кооператив „Гуцульська різьба», а також співпрацювали із спілкою
„Гуцульське мистецтво» (М. Ку-риленка), на базі який в 1939 році було
створено артіль „Гуцульщина». Активним учасником цієї події був
В.Г.Девдюк.

У повоєнні роки Василь Григорович не міг уже творчо працювати, але радо
ділився досвідом і знаннями з усіма, хто до нього звертався. Частими
гостями в нього були студенти Косівського училища прикладного мистецтва,
народні майстри, художники, працівники музеїв.

В.Г. Девдюк був творчим консультантом у Косівському училищі і його
знання прислужилися в подальшому для розвою гуцульської штуки. Лозунг,
який був доцільний ще на при кінці XIX століття „… всьому може
зарадити школа і ще раз школа», є актуальним як ніколи.

3. Народні майстри вишивки Покуття

Найбільш масовим видом народної творчості Прикарпаття є мистецтво
художнього вишивання. Народилося воно ще тоді, коли з’явилося домоткане
полотно.

Вишивання часто використовується як прикраса жіночого і чоловічого
одягу, предметів домашнього вжитку, як оздоба рушників, наволочок,
скатертей, занавісок і т.п. У кожній сім’ї вишивка є тим невід’ємним
художнім компонентом, що органічно увійшов у культуру роботу населення.
З покоління в покоління передаються, збагачуються і шліфуються традиції
художнього вишивання як однієї з важливих галузей народної творчості.

Асортимент предметів, у якому тепер практично знаходить застосування
художня вишивка, дуже великий. Це свідчить про любов народу до здобутків
традиційної художньої культури, про його естетичні смаки.

Мистецтво художнього вишивання широко використовується в створенні
декоративних прикрас, в нових сучасних моделях жіночого і дитячого
вбрання, в оздобленні жіночих сумочок.

Художня вишивка вдало використовується в інтер’єрах сучасних приміщень –
у житлах трудящих, у Палацах культури в ресторанах, кімнатах відпочинку,
готелях тощо. Вона вносить в побут своєрідну святковість, урочистість.

У багатьох районах Прикарпаття при художньо-промислових фабриках
організовані цехи художнього вишивання (Косів, Кути, Космач, Яблунів,
Коломия, Івано-Франківськ тощо). Удосконалюючи свою майстерність, творці
художньої вишивки знаходять все нові й нові мотиви.

Герасимович Г. На Прикарпатті провідне місце здобула творчість майстрині
народної вишивки Ганни Юліанівни Герасимович (нар. 1889 р.) в м. Косові.
Прекрасний фахівець, невтомний ентузіаст улюбленої професії, збирач і
охоронець кращих народних зразків художнього ткацтва та килимарства,
Г.Герасимови створила багато нових оригінальних композицій, що здобули
широке визнання. Орнаменти народної художниці застосовуються в килимах,
веретах, ліжниках, скатертях, занавісках, гардинах, у верхньому
чоловічому та жіночому одязі.

З перших днів заснування Косівського училища прикладного мистецтва до
похилого віку Герасимович працювала майстром відділу художньої вишивки.
Під її керівництвом підготовлено цілу плеяду здібних спеціалістів, які
нині працюють у різних регіонах України.

Багато робіт Герасимови включено до постійних експозицій в музеях (Київ,
Львів, Івано-Франківськ та інших).

У 1956 році вже в похилому віці вона вишила портрет Івана Франка до
100-річчя з дня народження (експозиція в Коломийському музеї народного
мистецтва Гуцульщини).

Знаменною подією в творчому житті Герасимович було прийняття її в члени
Спілки художників України в 1958 році.

Декілька зразків й вишивок експонувалось на виставці в Москві в 1960 р.

Відомим на Покутті є прізвище талановитої вишивальниці з села Шешори
Ганна Василівна Василащук. Село Шешори лежить у самому серці гір, серед
стін зеленого прадавнього лісу. Це віддавна знаний центр художньої
вишивки на Івано-Франківщині. Високі художні традиції ткання та вишивки
продовжують сучасні майстри: М.Федорчук, В.Мартищук, Г.Мартищук, М.
Курій щук, Д.Соколюк. Їхні соковиті за кольором, майстерно
оргаментоввані вироби не раз експонувалися на республіканських
виставках. Але найбільше вславилась з-поміж усіх шешорських майстрів
лауреат Державної премії Т.Г. Шевченка Ганна Василівна Василащук.
Народилася 1924 р. 2 листопада в селі Шешори на Косівщині, в бідній
селянській сім’ї. В 1939 р. закінчила п’ять класів місцевої школи.
Відтоді змушена йти на заробітки. 1939 – возз’єднання західноукраїнських
земель з Радянською Україною. Час, коли Г.В.асилащук вирішує присвятити
себе творчості. 1964 – у цей рік ряд творів майстрині був придбаний
провідними музеями республіки, зокрема ті, які вона присвятила 150-річчю
від дня народження Т.Г. Шевченка. А в 1967 – у Києві, в Державному музеї
Т.Г.Шевченка, відбулася персональна виставка творів майстрині. В 1968 р.
відбулося дві виставки творів Г.В. Василащук – у Києві та Каневі. За
високі досягнення в розвиткові українського народного декоративного
мистецтва їй було присвоєно звання лауреата Державної премії ім.. Т.Г.
Шевченка. Вже в 1971 р. Г.В. Василащук прийнято до спілки художників.
Протягом багатьох років вона обиралася депутатом селищної і районної Рад
народних депутатів, тривалий час очолювала сільську жіночу раду, брала
участь у роботі VІ з’їзду художників України.

Витоки творчості Михайлини Сабадаш з Коломиї ґрунтуються на давніх
традиціях прикарпатської вишивки, що виділяється стриманим колоритом з
перевагою темно-червоних, чорних кольорів витонченою ювелірною проробкою
деталей орнаменту. Основним засобом художньої виразності виставок
Сабадаш виступає чітка графічна лінія, переважно чорного кольору, що
утворює і підкреслює основні форми малюнка, які потім ускладнюються і
доповнюються і ними кольорами.

Сабадаш творчо інтерпретує традиції народної вишивки. Вона застосовує у
своїй творчості найпоширеніші техніки — хрестик, “Стебнівку”, гладь,
але найулюбленішою залишається “низинка”. Майстриня натхненно і сміливо
фантазує в створенні орнаментів чоловічих і жіночих сорочок. Світ
асоціативних уявлень майстрині розкривається насамперед у вишивці
рушників. Образна змістовність їх будується через ритмічно-пластичні
мотиви, певний колорит. Так, основа художнього образу рушника “Вівці
мої, вівці” передається через ритмічне повторення домінуючого мотиву
“баранячих ріжків”. Візерунок “Подарунок матері”, побудований на
контрастному протиставленні двох кольорів – чорного і червоного,
викликає асоціації з художнім образом, поширеним у поетичній творчості.
Свіжість барв, м’який ліризм відзначає рушники “Гори димлять”, “Вечірні
зорі”.

Також Марія Стефак із села Шешори творить диво-рушники. Завдяки
натхненній праці вишивальниці вишивка широко проникає в побут і стає
найбільш популярним видом декоративного мистецтва працюючи у вишивальних
цехах, фабриках художніх виробів (ім.. Лесі Українки у Львові, ім.. Т.
Шевченка в Косові) художніх майстернях, організованих окремих центрах
вишивальниці прикрашають чудовими узорами різні побутові предмети , що
розходяться по всій нашій Україні. За зразками народних вишивок працюють
гуртки любителів художнього вишивання, організовані в містах і селах при
школах і клубах.

У безлічі варіантів узорів дуже яскраво виступають декоративні якості
народних вишивок. Широко застосовуючись у сучасному побуті, мистецтво
вишивання зараз розвивається як важлива галузь декоративно-прикладного
мистецтва. У народних вишивках художники декоративно-прикладного
мистецтва знаходять багатющий матеріал для творчих композицій і дають
нові зразки стильної декоративності в тканині.

Вишивка – складне багатогранне явище художньої культури українського
народу. Це один із давніх, найбільш масових і розвинених видів народного
декоративного мистецтва. Історичні, літературні, фольклорні матеріали
стверджують активне побутування на Україні вишивки одягового,
інтер’єрного, побутового та обрядового призначення у сільському та в
міському середовищах. Її розвиток ґрунтується на спільній основі
мистецької культури трьох братніх східнослов’янських народів у процесах
взаємовпливів і взаємозв’язків з мистецтвом інших сусідніх народів. На
Україні вишивка розвивалася, як і в інших народів, у двох основних
формах: як домашнє заняття, тобто вишивання виробів для себе. і
вишивання виробів на замовлення, на продаж. Тобто вишивка розвивалась як
домашні ремесла і організовані промисли. Ці дві форми існували
паралельно, переплітаючись і взаємозбагачуючись. Кожна історична епохи
вносила зміни у їх життя. Впродовж віків кристалізувалась чітка художня
система, в якій гармонійну єдність творять матеріал, техніка, орнамент,
композиційно-колористичне рішення. Вишивка не піддається довгому
зберіганню. Але вишивальниці перефразовували узори, створюючи співзвучні
своєму часові складні орнаментальні композиції, в яких виявляються
нашарування тем, образів і сюжетів різного історичного походження. В
стійких образах, композиціях, стилістичних засобах, колористичних
рішеннях прослідковуються архаїчні пласти, що відображають давні
уявлення людини про світ. Цікаво простежуються питання еволюції
художньо-виражальних засобів вишивального мистецтва, його естетичної
природи, в залежності від конкретних історико-соціальних умов.

Широкого розквіту мистецтва Покутської вишивки багато в чому сприяє
діяльність Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття.
Тут постійно організовуються виставки майстрів народного мистецтва,
пропагуються його кращі твори.

Творчість сучасних майстрів, виявляє їх глибокий зв’язок з традиціями
народної вишивки збереження й подальший розвиток її художньо-образної
структури. Головне те, що сучасна вишивка зберігає свій духовний світ,
поглиблює образну змістовність і доводить, що народне мистецтво, як і
народна пісня це велике надбання нашої культури.

4. Творчість майстрині по вишивці Михайлини Сабадаш

Старовинне мистецтво вишивки вже багато століть іде від покоління до
покоління чаруючи глибинним змістом та поетичною красою душі людей.
Українська народна вишивка завжди ставилася вишуканими орнаментами,
гарним колоритом, високою майстерністю виконання та самобутністю. Не
втратила свого значення вона й у наш час. Про це свідчить популярність
виставок народного декоративного мистецтва, де вишивці відводиться
значне місце. На таких виставках можна побачити й роботи заслуженого
майстра народної творчості Михайлини Олександрівни Сабадаш.

Ми знаємо роботи невідомих майстринь та імена талановитих вишивальниць,
у творах яких знайшли вияв традицій , накопичені усім їхнім родом або
осередком за багато віків розвитку цього мистецтва. Досить згадати
клембівські рушники, або вишивальниць з родини Шкрібляків… Тому б було
не дивно, якби такої величини майстриня, як Михайлина Сабадаш,
сформувалась у колі народних митців. Але сталося інакше – мистецтво
вишивання вона опанувала самостійно. Народилася Михайлина Олександрівна
1912 року в невеликому с. Кубаївці, що заховалося у прикарпатських
лісах.

Спочатку вишила серветку – мамі на Різдво, а потім рушником ікону
прикрасила. А пізніше все село одягалося в її вишивки.

Твори Михайлина Сабадаш народженні натхненням, що дає рідна земля. Квіти
допомогли їй зрозуміти різномаїття барв, ліси, гори, полонини навчили
композиції, подарували відчуття гармонії, а співуча вразлива душа
майстрині сповнює її твори поетичністю та пісенністю.

Дивно стає, коли подумаєш, як могла жінка, доля якої складалася нелегко
пронести крізь усе життя здатність відчувати прекрасне і радіти йому,
знаходити красу в найбуденніших речах.

А розраду вона знаходила у вишиванні та квітах. Біля хати не город
посадила, а сад, де панує квітковий розмай. Звідки ж це захоплення, ця
любов?

Подумалося, яке схоже світосприйняття таких художниць, як Михайлина
Сабадаш, Катерина Білокур, Марі Приймаченко, Параска Хома… У кожного з
них не город-квітник, і наснагу вони часто знаходять у барвистому
розмаїтті квітів, виплеканих власними руками.

Михайлина Сабадаш вірно й певно передає в своїх творах естетичні
вподобання народу, провідне світорозуміння багатьох поколінь. Це –
гармонія і вишуканість, багатобарвність і водночас природність, це –
традиційність орнаментального рисунка і його композицій, що йде від
дідів, прадідів, і щось нове, своє. Орнаментальні мотиви вишивальниці
являють собою комплекс образів, джерелом виникнення яких є реальний
навколишній світ.

Саме тому створеним в орнаментах образам властива своєрідна умовність і
узагальненість форм, як і взагалі в народному мистецтві.

Михайлина Олександрівна Сабадаш володіє багатьма техніками вишивки. Вона
шиє гладдю, хрестиком і стебнівкою, але улюбленою є “низинкка”, як
ласкаво називає її майстриня, тобто поперечна низь.

Наша майстриня, як то роблять у Карпатах, спочатку “розводить” чорним,
тобто основний контур вишиває чорною ниткою, а потому вже заповнює узор
різнобарв’ям. Саме тому, мабуть, її рушники такі стримані й вишукані.
Чорний колір упорядковує інші барви й змушує їх “звучати” в лад – сильно
дзвінко.

Візерунки Михайлина Сабадаш компонує традиційно, навіть класично, як для
вишивок Прикарпаття: розташовує узор на обох кінцях рушника. Це
переважно широка смуга основного мотиву між двома тонкими
орнаментальними ланцюгами, за якими лежать симетрично розташовані
ланцюгові закінчення.

Колірний, орнаментальний та символічний світ вишивальниці напрочуд
різноманітний. Давня, вже майже забута символіка стає співзвучної
розумінню сучасної людини. Завдяки широким асоціаціям і надмірній
фантазії образи її вишивок поєднують нас з природою, занурюють у світ
поезії, фольклору, звертають до глибини народного мистецтва й народної
мудрості. Це йде від щирого, відкритого серця, палких почуттів і живої,
неординарної думки.

Рушник “Біла ромашка” також вражає свіжістю та чистотою ясних суцвіть.
Але вирішено все зовсім інакше, більш декоративно, лаконічно.
Композиція має спокійний ритм вона навіть дещо графічна. Три кольори
панують на полотні – білий, червоний, чорний. Але з ними Михайлина
Сабадаш творить живий образ квітки. Дванадцяти пелюсткові головки
ромашки значно більші від квіток композиційного центру, попередньо
розглянутого узору. Їх вміщено в тонко окреслені ромби, що плетуть
ланцюжки по обидва боки потрібної широкої смуги центрального візерунку.

Один із своїх візерунків Михайлина Сабадаш назвала “Гори димлять”.
Незлічені крапки, що заповнюють біле тло ромбів, різномірно розкинуті по
всьому орнаменту і навіть за його межами створюють враження густого
туману. Того туману, що підіймається після довгих дощів. Найпростішими
елементами традиційної гуцульської вишивки, не виходячи за межі
усталених століттями умовностей геометричного візерунку, вишивальниця
відтворює на рушнику літо в Карпатах. Вся композиція твору підтримує
задум художниці і займає більшу площу, ніж звичайна її роботах, у ній є
простір, а візерунок розбілений і тим самим полегшений.

У рушнику “Танець ”Коломийка”” основний візерунок сплетений ритмічно й
елементи композиції наче витанцьовують аркан. Ритм уповільнений, але
сильний і стійкий.

А в “Пролісках” на білому тлі рушника блакитні квіти де-не-де прошиті
сріблястою ниточкою, наче росою побризкані. Так буває ранньою весною,
коли ще не розтанув сніг, а з-під нього вже синіють тендітними
пелюстками ніжні квіточки – проліски.

– Коли пастух жене на випас вівці, то вони так стежку на полонині
витоптують, що вона набагато нижчою стає, бо ж вівці йдуть одна за одною
слід у слід. То я й залишила білими ті стежки, вони й глибшими здаються
поряд з кольоровим тлом полонини. А ось і баранячі роги. В кожному ж
стаді свій ватажок. А там, в середині, наче смерічка виглядає – вона
краса наших гір.

Так мислить Михайлина Сабадаш свій рушник “Вівці, мої вівці”. На обох
його кінцях розміщені широкі смуги візерунка, який складаються з чітко
окреслених і щільно підігнаних один до одного ромбів. Кожний з них несе
в собі один і той же візерунковий мотив, який починає звучати на повний
голос лише в загальній композиції. Вишивальниця за традицією прагне
поділити узор на три частини, але водночас не наважується роз’єднати
задуману цілісну композицію, тому вона “ріже” її тонесенькою смужкою,
але більше ні чим не відокремлює. Крім того, ця смужка має іншу роль:
вона надає нового змісту “одрізним” трикутникам – вони стають схожими на
ті лісисті гори, що оточують полонини.

Пісню, так само як і любов до квітів, до роботи, а особливо до
вишивання, не можна вилучити із життя Михайлина Сабадаш. Сама вона не
складає пісень, але життя свого без них не мислить. Може, тому, що в
народній пісні майстриня не рідко черпає наснагу, творчу думку для своїх
узорів. Приклад тому рушник, що зветься “Материн подарунок”. Це мудрий і
щедрий материнський подарунок. Там, засіяне любов’ю, трудним щастям,
мережать стежки жалю і печалю: по веселому червоному узору рука
майстрині тонко й обережно вивела візерунок чорною ниткою. І наче чуєш
знайоме: “Два кольори мої, два кольори…”.

Ясність задуму, гармонія і логічність в узгоджені орнаменту з формою і
практичним застосування виробу характеризує Михайлина Сабадаш. Вона
компонує їх з великим відчуттям ритму, наповненості площини, майже
ніколи не перевантажує композицію, робить її надзвичайно врівноваженою і
стрункою. Михайлина Сабадаш створює гарний рисунок і вміє кольором
зробити влучний акцент.

Художниця завжди прагне м’якого переходу від темного, насиченого
кольору до білого, незайманого тла. Вона часто полегшує бічний
візерунок, насичує повітрям і забезпечує його вростання в полотно
тоненькими кривульками різної конфігурації, які, звершуючи візерунок,
гармонійно поєднують вишивку з тканиною.

Свої твори Михайлина Сабадаш мислить не як щось абсолютно самоцінне.
Вона бачить їх в інтер’єрі, у побуті. Щоб упевнитися в тому, досить
глянути на асортимент решта створених нею. Крім рушників, що признані
бути окрасою портрета на стіні, мисника або дзеркала, майстриня вишиває
скатертини з серветами, окремі серветки під келихи з квітами або вази.
Десятки різноманітних наволочок, а також покривала, портьєри вишитої її
руками. Серед творів Михайлина Сабадаш ми знаходимо і багато одягу:
жіночі і чоловічі сорочки традиційного крою та оздоблені, блузи та
сукні.

Андрій Малишко якось сказав, що справжній поет той хто не тільки бачить
навколишній світ, а й уміє малювати його своїми фарбами. Михайлина
Олександрів Сабадаш малює світ ясними, опроміненими світлою любов’ю до
рідної землі барвами малює закохано і щедро.

Висновки

Отже, можна зробити наступні висновки:

Наш край багатий талантами, особливо в таких галузях
декоративно-прикладного мистецтва як художня обробка дерева та
вишивання. Це пояснюється історичними та географічними чинниками нашого
краю.

В даній роботі були згадані різні видатні майстри нашого регіну. Усі
вони мали багато спільного в своїй творчій праці: це потяг до рідного
народного коріння, використання місцевих мотивів з привнесенням у них
свого бачення явища, особлива майстерність виконання та високий художній
смак.

Усі згадані народні майстри творчо підходить до справи, відомі як люди
обдаровані, допитливі, котрі постійно в пошуках нового.

Їх цікавить не лише кінцевий результат, а й доцільність та довершеність
прийомів і способів діяльності.

Виробивши свій стиль творчості, максимально співвідносять його з
індивідуальними якостями і здібностями. Їм притаманні тонке відчуття
форми, пропорції, силуету, пластики художніх витворів. Вроджене відчуття
гармонії яскраво виявляється в компонуванні декору, співвідношенні
окремих елементів із загальним рішенням композиції.

А ще вони всі віддані своїй справі, до останнього подиху. Завдяки таким
народним майстрам і живе народне декоративне мистецтво, мистецтво нашого
краю.

Список використаної літератури

Антонович С.А., Захарчук-Чугай Р.В., Станкевич М.Є.
“Декоративно-прикладне мистецтво” – Львів: Світ, 1999.

Василащук Ганна. Альбом. _ Київ, Мистецтво, 1985.

Гсаюк Е.О. Художнє вишивання. Альбом. – Київ: Вища школа, 1984.

Гурчала Ірина. Народне мистецтва Західних областей України. Київ.: 1966.

Захарчук-Чугай Р.В. Українська народна вишивка Західних областей УРСР.
Київ.: Наукова думка, 1988.

Журнал “Початкова школа” № 10, 1996 р.

Кара-Васільєва Т. Українська вишивка. Альбом. – Київ. Мистецтво, 1993.

Макарчик С.А. Етнографія України.- Львів.6 Видавництво “Світ”, 1994.

Скуратівський В. Берегиня. – Київ.: Радянський письменник”, 1987.

Українська минувшина. Ілюстративний етнографічний довідник. – Київ.:
Либідь, 1993.

ДОДАТКИ

PAGE

PAGE 31

Похожие записи