Вступ
Народна творчість – це історична основа, на якій розвивалася і
розвивається світова художня культура, одна з форм суспільної свідомості
і суспільної діяльності, явище соціально зумовлене. Як і інші форми
суспільної діяльності і свідомості, зокрема філософія, мораль, релігія,
політична, правова ідеологія, народна творчість розвивається під впливом
конкретної історичної дійсності. Характер виробничих відносин визначає
загальний рівень соціальної свідомості, у тому числі творчої діяльності
народу.
Народна творчість включає в себе різні види художньої діяльності народу
– поетичну творчість, театральне, музичне, танцювальне, декоративне,
образотворче мистецтво тощо. Народна творчість існує як сукупність
численних видів, жанрів, родів. Усі її види об’єднує основне – пізнання
та відображення трудової діяльності людства, його історії, побуту тощо,
хоча кожен із них має певні особливості функціонального призначення.
Матеріалу, засобів вираження.
Народна творчість виникла у нелегкому тривалому процесі колективної
трудової діяльності. Пізнання світу, засвоєння дійсності первісною
людиною поєднувалося із формуванням її художньо-образного мислення.
Праця відіграла значну роль у походженні мистецтва.
Продуктом праці була й мова, народжена необхідністю спілкування людей в
колективних виробничих діях.
В процесі трудової діяльності людей розвивались естетичні почуття
людини, її вухо, очі вчилися бачити та відчувати красу форм, кольорів,
звуків… Для того, щоб народилось мистецтво, людина повинна була
навчитись не тільки вправно працювати інструментами, а з їхньою
допомогою відображати бачена на камені, в глині, відтворювати звуки, але
вона повинна була навчитись художньо-образно сприймати дійсність.
Виникнувши внаслідок трудової діяльності, мистецтво нерозривно пов’язано
з життям народу було тільки народним. Із класовим розшаруванням виникло
мистецтво панівних класів, змінилися його зв’язки з життям народу.
Художня професійна діяльність почала зосереджуватись в руках
привілейованої меншості, інтереси якої розходилися з інтересами народу.
Це є дуже складний і тривалий процес формування окремих видів, родів і
жанрів образно уявляється таким чином: мистецтво – могутній стовбур
вічного живого дерева, від якого починають відгалужуватись гілки, від
них відростають дрібніші пагінці, галузочки з квітами, листям,
пуп’янками і т.д.
Види мистецтва – це певна його галузь, що характеризується тим, які
сторони життя і як вона пізнає, відображає. У межах кожного виду
відображаються родові, жанрові і типові різновидності. Види мистецтва не
ізольовані, доповнюють один одного, широко розкриваючи людське життя.
РОЗДІЛ 1
Історичний розвиток ткацтв та виготовлення гобелену.
Кожен названий вид народної творчості має власну історію, художні
виражальні засоби і матеріали, мову, способи передачі відомого,
знайденого тощо. Передача історичного матеріалу, набутого досвіду,
звичаїв – це традиція.
У всезагальній народній культурі важливу роль відіграє декоративне
мистецтво – широка галузь мистецтва, яка художньо-естетично формує
матеріальне становище і середовище, створене людиною. До нього належать
такі види: декоративно-прикладне, монументально-декоративне,
оформлюване, театрально-декоративне тощо.
Народно-декоративне-прикладне мистецтво – одна з форм суспільної
свідомості і суспільної діяльності. Воно зародилось у первісному
суспільстві, коли людина жила в умовах родового ладу, а засоби для
існування добувала примітивними знаряддями. Тоді вся діяльність могла
бути тільки колективною. Розподіл праці проходив таким чином: праця
чоловіків (мисливство) і праця жінок (приготування їжі, виготовлення
одягу, ведення домашнього господарства).
Починаючи з первіснообщинного суспільства, впродовж наступних віків люди
удосконалювали домашнє виробництво речей, які задовольняли
побутово-життєві потреби. Величезним здобутком пізнавально-трудової
діяльності було те, що людина почала добирати, підготовляти і
опрацьовувати потрібну сировину. Дрібне ручне виготовлення готових
виробів при відсутності внутрівиробничого поділу праці називається
ремеслом. Відповідно до різних історичних етапів суспільного виробництва
та розподілу праці ремесла були домашніми, на замовлення і на ринок.
Домашнім виробництвом називається виробництво виробів для задоволення
власних потреб господарства. Ці ремесла ще не відокремилися від головних
галузей господарської діяльності. Домашнє ремесло – невід’ємна частина
натурального господарства – збереглося і в окремих галузях в період
капіталізму. Поглиблення суспільного поділу праці зумовило появу
розвинутіших видів ремесел, вони почали відділятися від основного
заняття людей. Таким чином виникли ремесла на замовлення і на ринок.
У ремеслах художня робота стає головним видом діяльності майстра, тут
скоріше вдосконалюється трудомісткі види художньої діяльності, зростає
кількість ремісничих спеціальностей та звужується спеціалізація
ремісників. Уже в давньосхідних рабовласницьких державах 3 – 1 тис. до
н.е. були ремісники, які працювали на замовлення. Виготовлення кераміки,
тиснення, декоративних виробів з металу, каменю досягло високого рівня в
Єгипті, Ассирії, Ірані, Китаї, Індії, в античних рабовласницьких
державах Греції, Риму. Уже в цю епоху поряд із речами широкого вжитку
виготовляються предмети розкоші.
На Україні дрібні промисли набули характеру капіталістичних мануфактур,
де на другий план усунолося віками нагромаджене рукотворне мистецтво
ремесла. Знижувалася вартість художньої продукції. Перехід від
мануфактури до фабрики відкинув з давніх давен набулу ручну вмілість
майстра, а за тим технічним переворотом руйнувалися суспільні відносини
виробництва. Капіталістична конкуренція підірвала економічний грунт
традиційних центрів народних промислів, а зменшення попиту на вироби,
призвело до звуження їхнього виробництва, а подекуди до занепаду.
Таким чином, народне декоративне мистецтво України розвивалося у двох
основних напрямах – домашнє художнє ремесло й організовані художні
промисли, пов’язані з ринком. Ці дві форми йшли паралельно, тісно
переплітаючись між собою і взаєсозбагачуючись, кожна історична епоха
вносила свої зміни. Природні багатства України, вигідне географічне і
торгівельне положення сприяли розвиткові домашніх ремесел та
організованих домашніх промислів. Як уже зазначалося, перехід від
мануфактур до капіталістичних фабрик, промислового виробництва у ХІХ ст.
негативно позначився на домашньому розвиткові художніх промислів, основа
яких – традиційна художня рукотворчість.
У різні історичні епохи, залежно від зміни соціальних організацій,
зазнавало змін і народне декоративне мистецтво. Однак завжди його
визначальними рисами залишалися колективний характер творчості,
спадковість багатовікових традицій. Постійно діяв метод навчання:
вчились працювати як усі майстри, але при цьому зробили вироби краще від
інших. Ручний характер праці давав змогу імпровізувати, творити
неповторне, мати “свою руку”, “власний почерк”. Але що б нового не
творила кожна людина. вона завжди залишалась у межах художніх традицій
того осередку, де працювала. Художня традиція – це стійка система
творення образів, естетичних уявлень, історично сформованих у певному
середовищі. Основне у традиціях народного декоративного мистецтва –
матеріал, техніка його обробки, характер виготовлення предметів, а також
принципи і прийоми втілення образу. Вирішальну роль відіграють художні
особливості сюжетних зображень, форми виробів, орнамент, виражені
живописними, пластичними або графічними засобами. Залежно від характеру
взаємозв’язків ці фактори формують специфічні риси окремих видів
мистецтва. В історичному процесі відбувається постійний процес
відновлення і розвитку традицій, але принципи, особливості художньої
форми у мистецтві народу зберігаються віками, традиціями відбивається та
якість, яку ми називаємо класикою мистецтва.
В Україні народну творчість вивчають і збирають різні за професіями
наукові установи. Працює мережа спеціальних музеїв, архівів, бібліотек,
інститутів, товариств тощо. Так, на Україні функціонує інститут
мистецтвознавства, фольклору та етнографії, імені Максима Рильського АН
України, його Львівське відділення, Науково-методичний центр народної
творчості та культурно-освітньої роботи Міністерства культури України
тощо. Дослідження, зосереджені на важливих проблемах народної художньої
творчості, яка розглядається передусім як соціально-зумовлене явище,
одна із форм суспільної свідомості.
Найпоширенішими були ткацькі мануфактури. Крім ткацьких мануфактур, на
Україні у XVII – XVIII ст. користувалися визнанням мануфактурні вироби –
посуд, скло та шкіра. У XVIII ст. зросла кількість мануфактур, вони
розширювали своє виробництво , але повільно впроваджували нові технічні
та технологічні відкриття. Ручне виробництво творче, приховує у собі
таємниці справжньої краси, критерії якої в народному мистецтві
вироблялися віками.
Наявність місцевої сировини, людей, які опанували традиційні навички
праці, виготовляючи певні вироби, давала змогу розширювати виробництво,
впроваджувати деякі технологічні методи, полегшувати ручну працю за
допомогою машин. Отже, закономірно, в історичній послідовності тривав
розвиток народного декоративного мистецтва у таких формах як домашнє й
організоване виробництво: у цехах, майстернях, мануфактурах.
Зародження і розвиток мануфактур на Україні відбувалося у XVI – XVIII
ст. за кріпацтва. Перша половина ХІХ ст. – це період розкладу і
???????? феодально-кріпосницької системи . у цей час склалися нові,
більш прогресивні, капіталістичні відносини. Із дальшим розвитком
дрібних промислів, кріпосницької мануфактури і товарно-грошових відносин
визрівали умови для переходу до капіталістичної мануфактури-фабрики.
Виробництво очолив великий капітал, формуючи капіталістичні відносини
між його учасниками.
З переходом до наступного більш прогресивного способу виробництва
зростала роздробленість виробничих операцій, зумовлюючи деградування
професійної майстерності, занепад творчої основи в процесі праці.
Так, серед ремісників-текстильників виділилися ткачі, полотнярі,
шерстянники, прядильники (ниткарі), сукновали і постригачі сукна,
мотузники, канатники тощо.
Вільніші можливості для діяльності, не такі обмежені, як у цехових
майстернях, мали сільські і міські домашні промисли, тобто дрібне ручне
товарне виробництво. Воно існувало в умовах натурального господарства,
де із наявної сировини виготовляли товар на продаж. Власниками промислів
були представники майже всіх прошарків населення України – міщани,
селяни, козаки, купці, шляхта та ін. Селяни традиційно вирощували у
своїх господарствах льон і коноплі, стригли овець, із наявної сировини
виготовляли тканини інтер’єрного призначення та одягового для себе і на
продаж.
У XVI – XVII ст. на основі ремесел і домашніх промислів зародилася
нова, більш висока форма виробництва – мануфактура. Ця стадія розвитку
історично-передувала великій машинній індустрій. Шляхи виникнення
мануфактур були різними. Ці процеси відбувалися в умовах феодалізму, де
панувала кріпосницька система. Характером виробничих відносин на Україні
можна поділити на три типи мануфактур: казенні, вотчинні (поміщицькі) і
посесійні.
Відомими були казенна мануфактура по виробництву шовкових тканин –
Катеринославська і посесійні сукняні мануфактури – Пушківська і
Ряшківська; поміщицька мануфактура, де вироблялись фарбовані і тонні
сукна, у с.Платкове Стародубського повіту на Чернігівщині.
Високого художнього рівня досягли художні ремесла у східних слов’ян.
Декоративно-прикладне мистецтво слов’янського населення на території
майбутніх російських, українських та білоруських земель – грунт, на
якому розвинулась самобутня Київська Русь та її культура. Давньоруські
ремісники дотримувалися багатовікових традицій східнослов’янського
мистецтва, засвоюючи, творчо осмислюючи найкращі здобутки світового
мистецтва. Їхню оригінальну високохудожню творчість засвідчують
збережені пам’ятки, літописні дані та описи іноземців, які за рівнем
художнього ремесла ставили Давню Русь на друге місце після Візантії.
У Київській Русі переважали домашні ремесла. На основі домашніх ремесел
виникали ремісничі організації. Натуральне господарство, вузькість
внутрішнього ринку, утиски з боку державної адміністрації зумовили
необхідність єднання міських ремісників. В ХІ – ХІІ ст. в містах
Західної Європи, а також Київської Русі поступово виникали і
поширювалися їхні корпорації-цехи. В загальному, цехова система
поширилася у XІV- XV ст. цехове ремесло бурхливо розвивалось у містах,
які отримали магдебурзьке право – Київ, Львів, Полтава, Чернігів,
Житомирі, Ніжині, Новгород-Сіверськ, Бердиічів, Кременець,
Кам’янець-Подольськ тощо.
Проникнення у ремісниче виробництво нових відносин зумовлене як
економічними змінами, так і рівнем розвитку ремесел. Із поділу праці від
окремих ремісничих професій відгалужувалися нові спеціальності.
Сьогодні декоративне мистецтво – ????????? багатогранне художнє явище.
Воно розвивається у таких галузях як народне традиційне, професійне
мистецтво і самодіяльна творчість. Ці галузі багатозмістовні і далеко не
тотожні. Між ними існують тісні взаємозв’язки і суттєві розбіжності.
Народне прикладне мистецтво – народні художні промисли, які являють
собою товарне виготовлення художніх виробів при обов’язковому
застосуванні творчої ручної праці.
1.2. Територіальні особливості виготовлення гобелену.
Житомирське полісся
Важко сказати, коли виникло килимарство в поліських селах, але свого
розвитку воно набуло в XVIІІ – на початку ХІХ ст. Потрібно відзначити,
що воно існувало не в усіх поліських селах, а лише в “шляхетних”, тобто
вільних від кріпацької залежності, й порівняно заможніх.
Гобелени виготовляли як для власних потреб, так і на продаж. Ткали килим
три-чотири місяці вручну на кроснах або ткацьких верстатах. Назва
“кросна” пов’язувалась первісно з вертикальним типом верства, який мав
вигляд рами з вертикальною основою. З бігом часу кросну замінив більш
досконаліший горизонтальний верстат (“станок”), хоча конструкція його
також проста. Він розрахований на ткання полотна, тому майже всі
поліські гобелени були з двох полотнищ (“пулок”), які потім зшивалися
посередині. Для виготовлення гобелену використовували крашену пряжу.
Краса виробу часто-густо залежала від кольорів, використаних у процесі
ткання, тому фарбуванню пряжі надавали особливу роль.
Найпоширеніші в поліських килимах: червоний, зелений, білий, жовтий,
чорний, синій кольори. Фарби виготовлялися за рецептами, які часто
зберігалися в таємниці й передавалися з роду в рід. Існували й
загальновідомі способи.
Поряд із символікою кольору важливе місце належить символіці орнаменту.
Поширеним на Поліссі були килими “вкулаки”, “в круги”, “в козака”, а
також вазонні композиції. “Козаком” народні майстри називають фігурку з
ромбовидною голівкою і опущеними руками, яка нібито сидить верхи на
коні. Назва “козак” виникла начебто пізніше, ніж сам орнамент. Орнамент
“козак” поширений на Поліссі. Можливо, “козак” виступає як жіноче
божество. Тепер його називають Перешнею – матір’ю всього живого, богинею
родючості, природи і добра.
Полтава
Поряд із такими збірками народних килимів Наддніпрянської України, як у
Державному Музеї народного декоративного мистецтва м.Києва, в
краєзнавчих музеях Переяслава-Хмельницького та Дніпропетровська,
хочеться виділити дві унікальні колекції – полтавських краєзнавчих та
художніх музеїв.
У Полтавському краєзнавчому музеї нараховують близько трьохсот килимів
та гобеленів в основному XVIІ, XVIІІ та ХІХ ст., які зберігаються у
підвальному фондовому приміщенні. Тут зберігаються твори з рослинним
орнаментом (так званим полтавським), бо наш край уславився самобутнім
стилем. Розміри їх різні, від маленьких гобеленів (до 1 м2) до великих
(до 10 м2). Впадає в очі різноманітність композиційних стилів і
колористичних вирішень. Квіткові форми мають округлий характер і
розгалуження корінців не геометризовані, не кострубаті, а м’які,
згладжені. В цьому виявляється привабливість орнаменту, мелодійність і
вишуканість.
На деяких гобеленах квіти розкидані на тлі без особливого плану, тобто
без наукових принципів побудови композиції. Фантастичні квіти одержали
свою фантастичність від власної стилізації. Мотиви, як правило,
повторяються, але завжди в них щось змінюється – величина, силует,
кількість пелюсток тощо.
Найвизначніша особливість квіткових гобеленів Полтавщини – це напрочуд
вдало підібраний колорит. Зіставлення ніжних ясно-брунатних голух,
золотаво-жовтих, білих, синіх і коричневими відтінками кольорів дає
завернену в мистецькому розумінні кольорову гамму.
Косів
Ткацький промисел у Косові виник на базі місцевого народного ткацтва,
яке існувало тут і тісно пов’язане з життям і побутом. Народні майстри
Косівщини досконало володіли всіма техніками і вміли створювати узорні
ткання неповторної краси. Найбільш характерні для Косова є
поперечно-смугасті узори, виконані в яскравих насичених барвах з
перевагою червоного, оранжевого і золотисто-жовтого кольорів, що
доповнюють блакитним, зеленим, фіолетовим, білим. Вражають безмежна
варіантність різних кольорів.
На Косівщині узори тканини широко використовувались для оздоблення житла
і виготовлення одягу. Основним матеріалом, з якого ткались гобелени,
була вовняна пряжа. Її використовували різної товщини і скручення. Для
опилок, запасок, поясів тощо бралась тонка нитка і дуже скручена пряжа,
а для ліжників – навпаки.
Буковина
У середньовіччі зв’язок з язичницькими культами забув, символи були
переосмислені християнством, але ромб з гачками та шаховий ромб в
народному мистецтві не зберіг магічне значення. В орнаментиці багатьох
землеробських народів були досить поширені зображення простого ромба з
гачками, трикутників та скісних хрестів.
Зображення птахів на Буковині в композиціях килимів і тайстр сюжетно
пов’язані з мотивом дерева, що набув складного геометричної форми.
Мотиви птахів зустрічаються нині у виробах з Шипинців, Топорівки,
Волоки, Великих Кучерів та деяких інших сіл. У народних килимах мотиви
птахів ще зберігаються у Львівському державному музеї етнографії та
художнього промислу АН УРСР створили наприкінці ХІХ ст. буковинські
майстри.
У цих роботах симетрично розташовані в деревця закінчуються
геометричними квітами у вигляді восьмикутної зірки та ромбів. Такі квіти
далекі від природних форм, вони скоріше виражають символ квітки,
створені в традиціях народного ткацтва.
Наприкінці ХІХ ст. набули поширення килими з об’єктно трактованими
квітковими мотивами, так звані “панські” килими барочного типу – з
букетами, бантами, віньєтками, картушами. В домашньому селянському
виробництві техніка полотняного переплетення з ручним перебором не
давала тієї живописної декоративності, якого так звані “панські” килими.
Після скасування кріпацтва австрійським урядом 1848 року на виробництві
таких килимів нерідко спеціалізувалися цілі села – Бабин, Атали,
Башківці, Новоселиця та ін.
В основі композиції “старий гуцул” лежить поділ поля на три широкі смуги
з однаковим орнаментом на них. Одна з цих смуг завжди розташована в
центрі виробу, дві інші – симетрично обабіч. Між широкими смугами
розміщені вужчі, прикрашені мотивами “шишки” або “клинці”. І широкі і
вузькі смужки розділяють кольорові смужечки. Широкі смуги вирізняються
кольором тла і масштабом орнаментального мотиву. Як правило, це
багатогранник у центрі якого виділяються кольором витягнуті ромби з
гачками. Крім того, поле смуги заповнене дрібними фігурами. В
буковинських “гуцулах” широкі смуги залишаються з двох боків невеликими
шлейками з малюнком із “клинців”.
Композиція “граничника” побудована за таким самим принципом чергування
орнаментованих смуг різної ширини. Основне композиційне навантаження в
них лежить не трьох центральних широких смугах, малюнок, який являє
собою комбінацію ромбоподібних фігур. Їх конфігурацію утворюють глибокі
прямокутні зубці, завжди спрямовані вздовж утна. Зубчасті контури
гребенеподібного ромба м’яко вписуються в тло, від чого структура стає
легкою і органічно вписується в наростаючий гребенеподібний
восьмикутник, що заповнює все поле смуги. Відрізняється “граничник” тим,
що контури восьмикутника у ньому обведені іншим кольором. Обмеження
мотиву контуром контрастного кольору в цілому не характерно для
західноукраїнських килимів, проте воно часто зустрічається в
буковинських виробах.
Значно рідше народні майстри стали послуговуватися рапортними
композиціями – вони зустрічаються в деяких селах Кіцманського і
Сторожинецького районів. Узор у них складається з гострозубчатих ромбів,
розташованих на скісній сітці.
Незважаючи на те, що майже в усіх геометричних малюнках майстри
використовують переважно мотив ромба, характер, його конфігурація завжди
інші. Мотив ромба може бути прямокутної або витягнутої форми з
розчленованими сторонами чи кутами. Крім того, йому може бути надана й
округла форма, ромб навіть може бути розчленований на два трикутники й
сходитися гострими кутами. У створенні малюнків з обмеженого числа
мотивів фантазія буковинських умільців безмежна.
РОЗДІЛ 2
2.1 Матеріали та обладнання для виготовлення гобеленів
Художнє ткацтво – це ручне або машинне виготовлення тканин на ткацькому
верстаті. Ткацьке виробництво об’єднує підготовку сировини, прядіння
ниток, виготовлення з них тканин і заключну обробку: вибілювання,
фарбування, ворсування, вибивання тощо.
Сировина для тканин: рослинна (льон, коноплі, бавовна) тваринна (вовна,
кокони шовкопряда), хімічні (штучні, синтетичні волокна) та металеві
нитки – сухозлітка тощо. Якість сировини, прядіння ниток (ручне,
машинне; тонких і грубих, рівних, меланжевого типу, зсуканих, скручених)
позначається на структурі тканин. Упродовж віків нагромаджені досвід
такого розуміння матеріалу, знання всіх етапів обробки волокон, ниток,
вміння підготувати, передбачити художні ефекти майбутньої тканини.
Важливу роль відіграє добре володіння технологічним процесами.
Нитки готували на основу і ткання. Нитки основи шліфувалися, а таканні
часто зволожували, запарювали тощо. На Гуцульщині вовну двічі намочували
у гарячій воді з лугом, щоб виткане з неї сукно під час валяння у ступах
не збивалося. Часто на основу використовували грубші нитки, а на
підканні – тонші, зсукані тощо.
Нитки основи намотували на вал верстатів, а підкання – в шубки, шпулі,
бобіни… Різним переплетінням на ткацьких верстатах з двох систем ниток
основи й поробку виготовляли тканини певної щільності і ширини. Верстати
для ручного ткацтва бувають двох типів: з вертикальним і горизонтальним
розміщенням основи.
На Україні поширені і нескладні прилади, на яких виготовлялися різні
малі за розмірами вироби: ткацькі дощечки, кросенця і вилочки для
плетіння поясів, очіпок; верстати для плетіння рукавиць тощо.
Машинне ткацтво почалось наприкінці XVIII ст., коли були створені
механічні ткацькі верстати. Залежно від типу зівоутворювального
механізму, їх поділяють на ексцентринові (найпростіші переплетіння),
кареткові (складні), жакардові (із складним малюнком). У ткацькому
виробництві безперервно відбувається автоматизація виробничих процесів,
застосовуються безгачкові багатозівкові верстати.
Підприємства легкої промисловості виробляють тканини, лляні, бавовняні,
вовняні, шовкові, неткані матеріали, трикотажні, текстильно-галантерейні
та інші.
Художні тканини (ручноткані або виготовлені за допомогою машини) –
найпоширеніший вид декоративно-прикладного мистецтва. Характеризуються
якісним матеріалом, майстерністю технічного виконання, високим рівнем
орнаментально-композиційного, колористичного вирішення.
Тканини поділяються на лляні, полотняні, вовняні, шовкові, лавсанові та
ін.; змішані (льоноконопляні, з конопляною або лляною основою, з
вовняним пітканням, льонолавсанові) тощо.
2.2. Технологічні особливості виготовлення гобелену
Основні техніки ручного ткання: просте полотняне, саржеве (чиновате),
перебірне і закладне.
Просте полотняне переплетення полягає в тому, що на верстаті з двома
підніжками нитки піткання проходять через зів, пересікаючи перехресно
нитки основи. Важливе при цьому рівномірне натягання ниток човником,
розміщення, відповідна щільність збивання лядою тощо. Виділяють
розріджені полотна, виткані простим переплетенням – серпанкові полотна.
Саржева техніка узорного ткання (чиновать) виконується за допомогою 3-24
підніжок. Залежно від послідовності перебирання підніжок і відповідного
піднімання решіток для утворення зіву, щоб пропускати нитки піткання,
утворюються дрібнорапортні узори. Це ламані, зигзагоподібні стрічки
“піски”, ряди зубчиків, ромбів, ротових фігур, зірочок. Чиноваті полотна
цікаві за своєю структурою, вони тугіші, еластичніші, в них
орнаментальні мотиви дещо рельєфніше виступають над основою, виділяються
світлотіньовими перешивами. Різновидність чиноватих тканин створюють
мішані нитки: на основу конопляні. Для узорного пітнання використовують
кращі сорти ниток, часто зсукані. Декоративний ефект у таких тканинах
збагачується ритмічністю черування легко виступаючих кольорових скісних
стрічок на однобарвному тлі.
Перебірна техніка ткання виконується складним способом піткання ниток
основи, утворення зіву із застосуванням дощечок, прутиків. Таке ткання
називається “під дошку”, “дві дошки”, “перетин” тощо. Залежно від того,
чи нитка піткання проходить по всій ширині тканини, чи тільки на місцях
утворення узору, перебірна техніка поділяється на дві основні групи:
суцільний перебір і перетин з вибором. Є різні локальні варіант
перебору. Найбільш поширене поєднання технік простого плетіння й
узорного перебірного . у них чергуються гладкоткані й узорні смуги.
Закладне (килимове) ткання здійснюється плетінням двох ???????? ???????
?????????? ????????????бованих у різні кольори або природного кольору
вовняних ниток піткання. При цьому нитки основи переплітаються
кольоровими нитками піткання не по всій ширині виробу, а відповідні
частини задуманого узору на фоні тканини. Є різні способи виконання
килимового ткання: “на вічка”, “на межеву нитку”, “на пряму нитку” тощо.
Окремі тканини виготовлялись поєднанням технік простого полотняного,
саржевого, закладного плетіння ниток. Техніки ворсового, пательчатого
плетіння характерні для виготовлення килимових виробів та бойківського
плечового одягу – гунь.
Залежно від практичного застосування тканини обиралися й техніка її
виготовлення.
РОЗДІЛ 3
Методика й послідовність виконання виробу
На Україні була поширена техніка ткацтва “під дошку”. Вона полягає в
тому, що крім основного ткацтва за ремізками ще набирають на прутик чи
планки (дошки) основні нитки за мотивом рисунка.
Так, але спочатку ми пригадаємо з чого починається ткацтво і що ми
виготовляємо. А виготовляємо ми основу і вибираємо сировину для
виконання гобелену. Ми вже всі знаємо, що можна ???????? елементами
допомог у і вик. гобелену, ось наприклад. Прутик просувають між нитками
утна під ті нитки основи, де кольорових ниток не видно на звороті
виробу. Кількість прутиків повинна відповідати кількості “уступів”
рапортна утка, тому, що орнамент має ступінчастий контур.
Розглянемо виконання рисунка перебіркового ткацтва, яке має різноманітні
техніки виконання. Після того, як виткано потрібну смугу фонового
потока, піднімають перший прутик і між роз’єднаними нитками основи поруч
з прутиком просовують гладеньку дошку (планку) завширшки 12 см.
посунувши дошку, кладем на всю ширину основи , її повертають на ребро.
Перед бедром утворюється зів, в якому просувають кольорові нитки утки.
Потім дошку повертають пластом, відсовуючи назад далі від ремірок і
пронизають кольорові нитки утка.
Ці рухи повторюються стільки разів, скільки потрібно для утворення
ступінчастого контуру. Процес повторяють для кожного прутика. На ручному
верстаті виготовляють тканини з перебірними двобічними та однобічними
рисунками. Перебірну нитку закладають на необхідну кількість ниток
основи (за рисунком) у той самий полотняний зів, що й фонову нитку утки.
Незважаючи на те, що нитки для перебору товстіші й м’якші, переборний
візерунок лежить в одній площині основного полотна, опукло
вимальовуючись на фоні.
В усіх видах ткацтва слід забезпечити м’який, еластичний настил. Щоб
досягти цього ефекту, требу намотувати нитки основи без нависання, але й
не дуже сильно, пам’ятаючи, що слабкий натяг ниток призведе до дірчастої
структури килима, а надто сильний ускладнює прокладання ниток утка. Для
створення рівного міцного краю вибору обов’язково використовують дві
бавовняні чи лляні нитки. Щоб утворився зів, беруть дві рейки розміром
60 х 3 х 2 см і прокладають їх через нитки основи (першу, чергуючи парну
й непарну), нитки основи два обвивають ниткою утку для утворення міцного
прута. Потім тчуть гобелен. Чергуючи нитки основи через одну, правою
рукою і прикладають через крайні нитки основи двічі обвивають прута.
Наткавши 5-10 см. виробу, прошивають краї міцно вовняною, щоб не
утворились затяжки на основі в процесі ткання у невеликі пасма.
Піднімати непарні нитки можна й іншим способом. За допомогою струбуни
закріплюючи планку, до якої прив’язують одну з горизонтальних планок з
перебраними вперед нитками основи, коли піднімають цю планку, утворюють
зів.
Нитки утка прокладають так по високій дузі. Тільки при такому
прокладанні утка структура виробу буде і без дірчастих розрідних
ділянок.
У тканині килимових виробів застосовують у зів по найрізноманітніших
переплетеннях, які створюють красиву гру фактури. Перше й основне
переплетення – полотняне, коли нитка утка через одну нитку основи
перекриває її. То зверху, то знизу, утворюючи дрібний рубчик. Більший
рубчик утворюється, якщо основу перекривають через кожні дві нитки.
Використання кольорового утка створює гру двох кольорів у шаховому
порядку. Якщо одну нитку утка темного кольору чергувати із світлою
ниткою з смуги у вигляді стовпчиків. Шерстяну нитку утка певного кольору
повертають справа на ліво утка і навпаки в межах ділянки.
Поки цьому воно може викладатися перпендикулярно до основи, але тоді
обов’язково під кутом в 450, бо інакше нитка стягне основу і готовий
килим деформується.
Кольорові площини рисунка, які піднімають вгору пружніші, ніж під кутом
800 і треба виконувати прямолінійним ступенчастим контуром. Тчуть
наметову нитку, обвиваючи нитки утка двох суміжних кольорів за одну й ту
саму нитку основу.
Це роблять двома способами: повторяючи нитку за ниткою, тоді контур
матиме вигляд легко окресленого, або після кількох 2-4 нитки утка одного
кольору обвивають нитку основи кількома ж нитками іншого кольору.
Це створює контур у вигляді дрібних зубчиків. В разі виконання косого
контуру ступенчаста лінія утворюється з окремих ділянок. У техніці
килимарства можна виготовити будь-яку лінію – пряму, криву.
У техніці за допомогою цих ліній можна ткати складні композиції:
архітектурні, пейзажні, людські фігурні. Для цього потрібно точно по
контуру виконувати переплетення обов’язково враховуючи з’єднання і
переходи ниток двох кольорів.
Так, пряма вигнута лінія утворюється полотняним переплетенням, а довгі
настили утка в окремих місцях не з’єднуються між собою, між ними
утворюються прогалини. Тоді наступні прокидки перекривають основу там,
де не з’єднується між собою, між ними утворюється прогалини. Тоді
наступні перекривають основу там, де не сполучалися між собою дві
попередні прокидки утка. Аналогічно тчуть і округлі.
Місце, в яких не з’єднувались різнокольорні нитки, можуть бути в 2-3
прокидки. Тоді на межі різних кольорів утворюються наскрізь щілини –
вікна, які нададуть додаткові при світлі й тіні по контуру рисунка. Цю
техніку використовували у старовинних гобеленах.
Найскладніша найпоширеніша на Україні (особливо у Полтавській області)
техніка ткацтва – “прутнення”. Полягає вона в тому, що кольорові нитки
утка укладають по колу і неначе наносячи пензлем. Схеми “прутнення”
ниток утка крутизни показано на мал. Часто буває потрібно підкреслити
площину більш глибше контуром рис.
Ще зручно виконувати контурним шнуром. Еоренгу досягають за рахунок
пероривання зверху двох ниток основи і знижньої кожної нитки.
Змінюючи напрям настилання (спочатку зліва направо, а потім зворотнім
рухом – справа наліво), з уточними настилів утворюють ???????? рельєфну
косичку.
У килимовому ткацтві часто використовують техніку обвивання джутів.
Поєднання гладенької поверхні з кількома обвитими джгутами на площині
килима дає красиву сітку. Можна виділити окремі ділянки рисунка
кольором. Працюючи в цій техніці, треба міцно й щільно обвивати нитки
основи, у деяких місцях з’єднати їх з першими смугами. Цей спосіб тканих
смуг застосовують як в основній композиції вертикального килима, так і в
завершальній частині його. Плоскі стрічки створять гарну кайму виробу.
Особливо важливе в цій техніці кольорове вирішення.
Коли ж застосовують менш ажурні листи типу папороті, то нитки утка
прокладають легко, не збиваючи їх у щільну. Утворюється легкий ажур,
який доповнюється в результаті кількох ниток основи в певному ритмі.
Великого поширення в килимарстві набула ворсова техніка. Залежно від
заданої довжини ворсу нарізають шерстяні нитки відрізками завдовжки
приблизно 10 см. склавши ворсову нитку в дві, обвивають нею дві нитки
основи між двома нитками основи прокладають кінці шерстяної нитки і
втягують її, залежно від індивідуальних особливостей ткані, і від того,
як і зручніше укладати ворсову нитку, петлі бувають верхні і нижні.
Проклавши так рядок ворсу, його обов’язково закріплюють двома прокидками
утка нитки гладеньким полотняним переплетенням.
Потім прокидки утка міцно прибивають килимовим молотком і так
закріплюються ворсові нитки і петлі. Виміряючи висоту петель. Можна
створити різноманітну аромтуру килима, побудованого на легкій кольоровій
гамі різноманітних арамурах за рахунок поєднання різних петель короткого
і довгого ворсу, натягання у вигляді шнурків, косичок з гладеньким
тканням.
Так тут поширена техніка довговорсового килима, виконана за допомогою
лінійки, голки або в’язального крючка.
В останньому випадку на струнку наносять малюнок, нарізають пряму
завдовжки 10-15 см, складають її вдвоє і в’язальним гачком протягують
петлю пряжі у вічко канви.
Потім петлю протягують два кінці шерстяної нитки, затягують їх. Ряд
ворсових вузлів прокладають по горизонтальній, потім (5-6 прокладок) –
гладеньке ткання.
Якщо килим виконують крючком, то між ними (рядами) вузлів основи
залишають ерон основної тканини 5-6 см.
Список використаної літератури:
Л.К.Жук “Сучасне українське ткання”
Антонович; Захарчук-Чугай “Декоративне прикладне мистецтво”.
Г. Вінтоняк “Ткацтво”
Шухевич В. “Гуцульщина” – Львів, 1901 р., ст. 41
А.П.Гура, Л.Є.Жоголь, А.М.Ісупова “Прикрась свій дім”.
Гнатюк В. Ткацтво в східній Галичині “Матеріал до української етнології”
Гавструк Н.Ф. “Курс ткацьких переплетень”. М., 1951р.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
