Реферат на тему:
Володимир Горовіц – всесвітньовідомий піаніст українського походження
XX вік сміливо можна назвати століттям великих піаністів: Падеревський,
Гофман, Рахманінов, Корто, Шнабель, Ріхтер, Рубінштейн, Кемпфф… Список
можна продовжувати нескінченно… Але над всіма цими геніями як для
простого любителя, так і для професійного історика музики височіє ще
одне ім’я – Володимир Горовіц. Саме він, і ніхто інший, по праву
вважається символом піанізму XX століття, що визнають навіть його
недоброзичливці. Можна не любити Горовіца – але не визнавати його
винятковості не можна.
Володимир Горовіц представлений у світовій музичній енциклопедії як
американський піаніст, але народився майбутній віртуоз у Києві. Саме в
Україні він сформувався як особистість, здобув музичну освіту.
Перші уроки, які отримав Володимир, були дані йому мамою. Проте, до 12
років всі, і сам Володя у тому числі, думали, що зростає черговий
композитор, але ніяк не піаніст, котрий переверне мир і протримається на
вершині майже 70 років. У 1912 році, коли Горовіцу було 9 років, він
почав займатися в Київській консерваторії у Сергія Тарновського і
Фелікса Блюменфільда.
Горовіца не можна назвати самоучкою – і в той же час, ніякі майстри не
змогли б дати йому тієї майстерності, яку він придбав в процесі свого
самовдосконалення.
Свій незвичайний музичний талант Володимир виявив у десятирічному віці,
коли вивчив напам’ять усі твори Вагнера.
У 1917 році сім’я Горовіца, досить заможна, втрачає все, включаючи
фортепіано. Володимир же продовжує вчитися в консерваторії, даючи при
цьому концерти просто для того, щоб заробити грошей на життя, собі і
батькові. У 1919-у Горовіц закінчує консерваторію, виконуючи як вихідний
твір третій фортепіанний концерт Рахманінова – надзвичайно складний і в
той же час найцікавіший твір, з яким ще не раз зіштовхне його доля.
Першими слухачами Горовіца були кияни, а також харківська і одеська
публіка. А потім він мав фантастичний успіх в Москві та Ленінграді. Коли
Володимир покинув Київ назавжди, він вже був сформованим піаністом, а за
кордоном зробив блискучу кар’єру. Перший концерт Горовіца за межами
Радянського Союзу відбувся в Берліні у 1926 році. З 1926 по 1927 роки
він дав 69 концертів в рамках європейського турне, чим здобув величезну
популярність.
Досить забавно починалася його кар’єра в Європі. Твір, який зробив його
відомим широкій громадськості – знаменитий перший концерт Чайковського.
Сталося це так: у Німеччині в готелі, до невідомого зовсім ще виконавця,
підійшли і запропонували замінити жінку-соліста, яка раптово відчула
себе погано. “Зможете через дві години грати?”. Горовіц погодився.
Без жодної репетиції піаніст прийшов до залу. Диригентом був маститий
вже музикант Юджін Пабст. Вони трохи поговорили про темп виконання, і
диригент, не особливо вже сподіваючись на вдалий вечір, просто попросив
піаніста слідувати за оркестром. Успіх був шаленим. Приголомшена публіка
аплодувала стоячи…
У 1933 році, Горовіц узяв шлюб із Вандою Тосканіні, дочкою всесвітньо
відомого диригента. Відтоді музиканта прийняла в своє коло американська
аристократія. На його замовлення було створено особливий рояль, в його
приватній художній колекції – з’явилися картини Пікассо і Дега, і ще
чимало речей, які могли дозволити собі тільки “небожителі”. Він мав усе,
чого бажав. Окрім своєї сім’ї.
Мати померла невдовзі після його “від’їзду з Радянського Союзу”, а
батька відправили в Гулаг як батька “ворога народу”. А його улюблена
сестра Регіна до кінця свого життя скромно викладала музику у
Харківській консерваторії, хоча Володимир згадував, що вона була ще
кращим піаністом, ніж він сам. Сумні вісті з батьківщини, і, в додаток,
відчуття, що “поверхова американська публіка не здатна вповні зрозуміти
внутрішню цінність музики”, яку він грав, стали причиною депресії
Володимира.
Після срібного ювілею у 1953 році Горовіц на 12 років припинив концертну
діяльність і зробив у цей період всього декілька записів. А його
тріумфальне повернення відбулося на сцені Карнегі Холу у 1965 році. Юрба
шанувальників вишикувалася у чергу за квитками, які були продані всього
за дві години!
З того часу популярність Горовіца постійно зростала. У наступні роки він
багато гастролював Європою, виступав з концертами в Японії і Сполученіх
Штатах, робив записи, відео.
Відомі критики-сучасники Горовіца згадували про нього: “Якби ми жили в
інший час, талант, який раптово відкрився світу, цю небачену досі
вправність, майстерність, обов’язково назвали б диявольськими. І якщо
зараз ми вже не згадуватимемо темні сили – де ще зможемо ми знайти
джерело цієї неймовірної швидкості його пальців, швидкості рухів рук? Не
говорячи вже про виняткову спритність, майже зухвалість з якою його руки
рухаються абсолютно незалежно одна від одної – та що говорити про руки,
і окремі пальці поводяться так само, кожний з них живе своїм власним
музичним життям. Так і хочеться застосувати тут трохи романтичне
німецьке “dаmonisch”..
???????????Але, звичайно ж, фантастичний політ його пальців над роялем –
далеко не все, що насправді відбувається. Те, що дійсно переконує нас в
тому, що ми бачимо перед собою генія – щось більш глибоке, те що
знаходиться в самій суті його інтерпретацій. Переконливість його
експресій, надзвичайна музичність крещендо.. переплетення незалежних
голосів в єдину текстуру, по величності гідну цілого оркестру або
делікатність струнного квартету – те, що складає саму суть його
музичності.
Головне, чим привертає Горовіц – це те, що він, без сумніву, тримає
свого демона під контролем. В цьому, напевно, і полягає основна краса
його гри…”
За свідченнями нечисленних друзів Горовіца, які мали щастя слухати його
в сімейному колі, Горовіц пам’ятав напам’ять ледве не всю існуючу музику
– не тільки всі сонати Бетховена (а він грав на публіці тільки шість з
них), але й опери Вагнера і квартети Брамса. Якщо не існувало клавіру –
міг підібрати по пам’яті. І при такому вільному поводженні з матеріалом
протягом життя його репертуар публічних виступів тільки звужувався!
Тільки одна соната Шуберта, один концерт Моцарта, один концерт
Бетховена, всего три маленькі п’єси Баха. З роками виконання Горовіца
стає усе більш несхожим не тільки на інтерпретації інших піаністів, але
і на самих себе – під час студійних записів Горовіц грає ту саму річ
зовсім по-іншому. І це з інтервалом у кілька хвилин. Причому визначити,
яке виконання досконаліше, просто неможливо: кожне здається межею
можливостей.
Горовіц – один з небагатьох виконавців, що мав сміливість інтерпретувати
твори майстрів не тільки через інтонацію або темпові нюанси, але і
підганяючи під свої поняття про те, як повинен бути виконаний твір чи
сам музичний текст. Цікаво, що багато композиторів, з якими Горовіц
спілкувався особисто, дозволяли виконавцю правити свої музичні тексти.
Часто після такої правки окремі уривки ставали практично не
виконуваними. Більшість піаністів і сьогодні дотримуються старих версій
– виконувати інтерпретації Горовіца так, як міг робити це він просто не
виходить – вся магія і все значення його варіантів відійшли разом з ним.
Говорячи про Горовіца, неможливо не згадати про Рахманінова. Ці дві
людини користувалися один у одного однаковою пошаною, залишалися теплими
друзями до самої смерті. Дуже мало виконавців можуть похвалитися таким
взаєморозумінням з яким-небудь композитором, і вже це говорить багато
про що.
Взагалі кажучи, з цим композитором у Горовіца склалися особливі
відносини… З самого дитинства піаністу дуже подобався Рахманінов.
Граючи його твори вже з семи років він фактично отримав кумира – і
аніскільки не розчарувався в ньому, коли вони зустрілися в США. Горовіц
перший раз приїхав туди в 1928 році, як і раніше виконуючи 3-й концерт
Рахманінова, і коли композитор почув його гру він просто викреслив його
зі свого концертного репертуару!
Варто згадати, перш за все те, що Рахманінов, не тільки відомий
фортепіанний композитор, але і творець безлічі вдалих творів для голосу,
написав цей концерт спеціально для себе: “Я дуже хотів відобразити у
фортепіанній мелодії те, як людина співає.. Це дуже незвичайний для мене
концерт, я написав його в своїй власній манері гри, для того, щоб
виконувати його самому.” Другий важливий момент – композитор у той час
продовжував активну концертну діяльність і вважався чи не найкращим по
майстерності і обдарованості піаністом тієї епохи.
Горовіц – перша людина, котра змогла виконати Рахманінова краще за
самого Рахманінова. Він не тільки прийняв і розділив його манеру гри,
розуміння суті музичного інструменту – імітувати голос, але і зробив
великий крок вперед.
…Вони грали третій концерт разом, на двох роялях. Рахманінов був
оркестром, Горовіц – солістом… грали один для одного. Великий
композитор і Великий піаніст, вони захоплювалися один одним в абсолютно
рівному ступені.
Вже пізніше, в 1941 році, Рахманінов знов, після довгої перерви, був
присутній на виконанні свого 3-го концерту Горовіцем. Дуже сором’язливий
композитор сидів в останньому ряду – так, щоб ніхто не міг бачити його.
І все-таки в той момент коли виконання було закінчено, він не витримав –
встав, пройшов через весь зал, і потиснув піаністу руку: “Це саме так,
як я завжди уявляв собі свій концерт… але я ніколи не насмілювався
думати що я почую таке виконання ще на землі”…
У 1985 році починається останній період виступів Горовіца, період, що
ознаменував небувалий підйом душевних сил при повній відсутності
фізичних – таким живим прикладом перемоги сили духу над немічністю тіла
залишиться Горовіц у памяті вдячної публіки Москви, Ленінграда, Відня,
Мілана…
Він грав до самого кінця. І все це час, весь свій артистичний марафон
він прагнув до того, щоб звести воєдино у своїй грі “здоровий глузд,
серце і техніку”. І “серця” у його музиці було більше. Тому його записи
не підвладні часу і не бояться конкуренції.
Володимира Горовіца не забуто на його батьківщині і пам’ять про нього
вшановується українською музичною громадою. У 1994 році у Києві
започатковано Міжнародний конкурс молодих піаністів його імені…
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
