Реферат на тему:

Музика поштових сигналів

Спостерігаючи за природою, людина помічала, що птахи у разі небезпеки
галасливо подають сигнал тривоги, слон-вожак трубить, збираючи довкола
себе стадо. Передача сигналів-звісток постала прообразом листа. Дотепер
у деяких африканських племенах «звуковий лист» з одного населеного
пункту в інший передають за допомогою труб або бубнів. Жителі Карпат
звуками трембіти інформують про народження, смерть односельців та інші
важливі події. Територіальні умови сприяють збереженню традиційної
сигнальної символіки як одного з засобів спілкування.

Так, у Німеччині зв’язок виник дещо незвичайно. Коли німецькі зв’язківці
трубили у ріжки, мешканці вже знали: у місто прибули м’ясники.
Закуповуючи та доправляючи стада до місця продажу, м’ясники здійснювали
регулярні походи по всій Німеччині. Кожна подорож зумовлювала
інформаційний зв’язок, що нагадував про оказію та надавав своєрідну
послугу. Для перевезення м’яса та перегону тварин їм доводилось тримати
коней — саме це швидке сполучення зробило м’ясників зв’язківцями.

1516 року Римський імператор Максиміліан І та невідомий дворянин
Франціско де Таксіс уклали комерційну угоду. Імператор знав, що
Франціско де Таксіс зробив велику послугу його батькові, організувавши
під час Італійського походу зв’язок з Німеччиною. Ця обставина спонукала
імператора доручити Франціско де Таксісу налагодити сполучення між
Брюсселем та Віднем. Згодом де Таксіс отримує звання імперського
генерал-поштмейстера, а його підлеглі звільняються від податків. Так
було покладено початок однієї з могутніх в історії зв’язку династії
поштмейстерів. Династія проіснувала декілька століть. Син Максиміліана,
імператор Карл V, патронував братів Франціско де Таксіс, до рук яких
потрапила імперія зв’язку. Брати поділили імперію на дружні зв’язкові
королівства. Матвію дістається Іспанія, Симону – Мілан, Давиду — Тіроль.
Главою дому стає Іоганн-Баптист. Карл V призначає його
генерал-поштмейстером у Нідерландах.

Леонгард — син Іоганна-Баптиста, третій владика поштової династії,
присягає на вірність імператору. Син Леонгарда, Ламораль, отримує
графський титул, а через рік — спадкоємну посаду генерал-поштмейстера.
Подібно до дворян, зв’язківці Таксісів набувають право носити шпагу.
Міцно тримають Таксіси права, даровані їм імператором. Тільки їхнім
поштарям дозволено трубити у ріжок. Ці монопольні права ними ревно
оберігались; сигнал ріжка надавав переваги цим зв’язківцям. Почувши
сигнал, зустрічний екіпаж повинен був поступитись місцем Таксісовим
поштарям, їхній екіпаж звільнявся від подорожньої платні. Уночі вартові
міської брами, почувши ріжок, зобов’язані були відчиняти її, інші ж
екіпажі залишалися до ранку поза міськими мурами.

Гра на рожку була мистецтвом. Свідоцтвом тому є звернення до звуків
ріжка Баха, Гайдна, Моцарта, Шопена та інших композиторів.

Поштова імперія мала у своєму складі двадцять тисяч чиновників у
блакитних мундирах з жовтими комірами та обшлагами, у чорних лакованих
капелюхах, які обслуговували п’ятсот поштових установ. Рядові поштарі
носили підвішений на мотузку ріжок, інші чиновники — шпаги. Графи фон
Таксіс стали князями Турн-і-Таксіс, та 1806 року їхня поштова імперія
припинила своє існування.

У Росії перша регулярна пошта заснована 1665 року за часів Олексія
Михайловича Романова. Цю пошту було утворено для зв’язку з іноземними
державами, звідси і її назва — «німецька» або «заморська». Завідувачем
її був голландець Іван фон Сведен, який проклав перший поштовий маршрут
Москва-Рига. Через два роки затверджується друга лінія — від Москви
через Смоленськ до Литовського кордону, т.з. Віленська пошта. 1668 року
фон Сведен передає свої обов’язки датчанину Леонтію Марселіусу, який
починає доправляти пошту з ямщиками (до того існувала система листування
повозом, тобто візком, підводою). Слово «ям», «ямщик» тюркськомовного
походження — » j амсу», тобто » j ам» — поштовий двір (станція) та «су»
— дійова особа. На грунті російської мови тюркське » j амсу»
перетворилось за типом слів з суфіксом -щик (гонщик) на “ямщик”. Разом з
побутуванням цього слова власники його значення набувають певних прав та
обов’язків ямщиків (поштарів).

У другій половині ХУІІ ст. пошту очолює начальник Посольського наказу
Афанасій Лаврентійович Ордин-Нащокін. Він разом з Марселіусом вивчають
європейську пошту, складають проект поштових розпоряджень і вводять
присягу ямщиків, до якої входила сувора охорона та зберігання таємниці
листа з інструкцією: “їхати поштарям по поштових станах, змінюючись
нашвидкуруч, у день і в ночі, ніде не затримуючись ні на чверть години.
А якщо якийсь поштар в дорозі їхатиме повільно й необачно і в
призначений час не встигне, чи листи промочить, чи пияцтвом втратить і
за таким поштарем по указу великого государя вчинена буде смертна кара”.
Таємницю листа охороняв також конверт з сургучевою печаткою. Першим
конвертом був сам лист, який згортували на кшталт аптекарського пакетика
для порошку. Зовні писали адресу, всередині — текст, лист скріплював
сургуч з печаткою [ 1 ] .

Нововведення Ордин-Нащокіна зумовлювали нову форму для ямщикових
поштарів, які були одягнені у зелений сукняний кафтан, на правому боці
був зображений двоглавий герб Росїї, на лівому — поштовий ріжок (архівні
матеріали стверджують, що ріжок як емблему було винайдено саме
Ордин-Нащокіним) [ 2 ] .

1675 року віленську та ризьку пошту приймає думний диякон Андрій
Денисович Вініус, голландець за походженням. Андрій Андрійович Вініус
народився в Росії, з-поміж росіян вирізнявся освітою. Ще за царя Олексія
Михайловича був відомий як перекладач книг, укладач короткої географії.

Діяльність А. А. Вініуса розпочалася з перевдягнення поштарів у нову
форму: білі сірячинні кафтани з червоними орлами на грудях та поширення
значення пошти як державної установи. У побуті слово «пошта» з’явилось
тільки у ХУІІ столітті. В Німеччині воно застосовувалось з 1490 року,
маючи походження від латинського «posita» (станція, зупинка). Від нього
пішли назви — німецька post , італійська ро st а, польська ро szta, що,
дійшовши до нас, перетворились у пошту. Німецький вчений та мандрівник
Адам Олеарій, котрий відвідав Росію, помітив, що у кожного з поштарів
був ріжок з бичачого рогу, яким той користувався під’їжджаючи до станції
або оповіщаючи про своє просування за зазначеним маршрутом [ 3 ] .

Ріжок був обов’язковим атрибутом поштарів. Виготовлявся він з рогів
тварин. Важко сказати, за якою конструкцією виготовлялись та який вигляд
мали перші ріжки, але, за свідченням А. Олеарія (його подорож до Москви
здійснена у 1633-1635 pp .), різноманітними письмовими та літописними
пам’ятками можна скласти приблизне уявлення про те, що перші поштові
ріжки майже не відрізнялись від тих, які застосовували під час полювання

мисливці. Можливо, деякі деталі, наприклад, наусток, мали певні
особливості, пов’язані з видобуванням звука під час руху.

Поштовий ріжок Х V ІІ ст.

З відкриттям першої фабрики музичних інструментів у Москві, сержантом
Ємельяном Мнецненіновим І744 року, поштові ріжки почали виготовлятись за
європейською подобою. Серед поданого до Мануфактур-колегії переліку
духових інструментів, виготовлених фабрикою Мнецненінова, позначено
«мідні поштові ріжки у кількості 20 штук [ 4 ] ”. Це засвідчує, що з
середини ХУІІІ ст. у поштовому побуті вже існував мідний поштовий ріжок
вітчизняного фабричного виробництва. На жаль, архівні дані не залишили
нам прикладів музичних поштових сигналів того часу, однак підручники [ 5
] , якими користувались поштарі Європи, дають підставу вважати, що
подібна музика поштових ріжків могла існувати і в Росії.

Ця думка підтверджується заснуванням 1782 року Поштового департаменту,
який було відокремлено від Колегії закордонних справ у самостійну
установу з повноваженням поштових сполучень між іншими державами.
Міждержавний зв’язок зобов’язував вітчизняних поштарів володіти мовою
сигналів, які завдяки своїй певній мелодиці повідомляли необхідну
інформацію на всьому шляху просування поштових диліжансів [ 6 ] . Знання
сигнальної загальноприйнятої мелодики, природно, зумовлювало її
відтворення на поштових ріжках європейської конструкції, які потрапляли
до Росії з духовими інструментами зарубіжних фірм.

Перший поштовий ріжок, що мав кільцеподібну форму завдовшки сім
сантиметрів строю, «Сі-бемоль» з’явився в Європі наприкінці ХУІ ст. Він
являв собою маленький мідний ріжок, який використовували форейтори [ 7 ]
та варта для звернення на себе уваги під час руху поштової карети.

19 лютого 1669 року, до прийняття офіційного статуту Віленської пошти,
поручик Єлизарій Жуков (з села Мигновичей) отримав від урядника
Олександра Венславського (з Литовського містечка Кадина) шкіряну сумку з
прикріпленими до неї поштовим ріжком та поясненням щодо його
використання: “Ріг прив’язаний для того, щоб усі зустрічні знали –
гінець везе пошту. Коли пошта повернеться з цим рогом, то всі її
пізнаватимуть за цією ознакою. Тим часом користь від цього поштового
ріжка потрійна: 1) коли поштарі трублять вночі перед воротами, їх
скоріше впускають; 2) ріжком легше повідомляти місцевих жителів, від
яких поштарі збирають листи під час своїх роз’їздів; 3) коли поштарі
вночі зіб’ються зі шляху, то від жалібної їхньої гри на ріжку почнуть
гавкати собаки найближчого села, тоді по собачому гавкотанню вони
розшукають село і від його мешканців дізнаються, де справжня дорога” [ 8
] .

Це пояснення з’ясовувало зручність і переваги. Однак поштарі в Росії не
вміли використовувати ріжок за його призначенням і замінювали звичайним
свистом. За непокору їх били батогами та штрафували. З Меммеля
(Клайпеди) запрошували до Петербурга поштаря, який навчав грі ріжку
поштарів, проте це вміння важко прищеплювалось у нецивілізованих умовах
Росїї. Так, полковник Вебер, який перебував на військовій службі в
Росії, розповідав, що деякі поштарі приймали отруту, коли їх змушували
навчатись грі на ріжку [ 9 ] . Довгий час звуки поштового ріжка
сприймались як «диявольський глас». А втім, в описанні «жартівливого
походу» 1714 року на весіллі князя-отця М. Зотова зустрічаємо: “п’ять
рогів великих та два поштових ріжки… [ 10 ] ”, що свідчить про
можливість виконання на поштовому ріжку певної мелодії… За часів
імператриці Єлизавети навіть створювались ансамблі у складі:
мисливського ріжка, труби, ріжка поштового [ 11 ] . У 1751 p. A . М ape
ш вводить до складу рогового оркестру два поштові ріжки, які виконують
певну тембрально-звукову функцію [ 12 ] .

У німецьких Саксонії та Пруссії (ХУІІІ ст.) поштовий ріжок створювався з
трьох обертів у строї «До», «Ля» та «Фа». Поштові ріжки різної
конструкції (прямі, зігнуті, подвійні та ін.) виготовляла й фірма Куртуа
у Франції. Хоча деякі моделі конструювали за прикладом подовженої труби,
ширшого застосування набула форма зігнутого оберту (кола). Вже 1820 року
поштовий ріжок зовні нагадував натуральну валторну, яка виконувала
досить складні мелодичні фігурації під час руху екіпажної четвірки
поштового диліжанса.

З 1825 року у Франції та Німеччині виготовляються ріжки з бічними
отворами, що полегшують можливість виконання поштової сигнальної музики.

З середини XIX ст. поштарі Франції та Німеччини використовують
двопомпову модель ріжка строю «Фа» з більш удосконаленою механікою, що
полегшує виконання сигналів.

Подібний різновид поштового ріжка поступово переходив до ряду корнетів з
двома, а пізніше трьома помповими механізмами у різних строях. Саме цю
модель було запозичено композитором Густавом Малером для 3-ої симфонії.
Музику поштових сигналів та її інструменти з успіхом використовували Г.
Ф. Гендель в ораторії “Балтасар”, В.-А. Моцарт – “Серенада” ре-мажор
(1779 р., К 320), “Німецький танок” (К. 605), І.-С. Бах – “Каприччіо на
від’їзд улюбленого брата” (1704 р. BWM 992), Ф. Шуберт – “3имовий шлях”
(1827 р.), А. Адан — комічна опера «Поштар з Ланжюмо» (1836 p.).

В Англії у XIX ст. корнетні ріжки застосовуються у королівських поштових
екіпажах, запряжених четвіркою відповідних коней. Стрій ріжка –
“Сі-бемоль” своїм виглядом майже незмінно нагадує сучасний ріжок.

Музика поштових сигналів досі є маловідомою сторінкою музичної спадщини.
В архівних матеріалах немає відомостей стосовно існування такої музики.
Тим часом тривалі пошуки і копітка робота в галузі фанфарно-сигнальної
музики привели авторів до цікавої знахідки, котра дає можливість вперше
ознайомитись з поштовими сигналами Польщі XIX століття. Ці нотні
приклади сигналів вигравійовані на поштовому ріжку та призначені для
певних видів поштового сполучення.

Поштові сигнали. Польща, XIX ст.

Так, перший сигнал позначав просування звичайної пошти. Його нотовано у
скрипковому ключі в тональності «До-мажор», розміром 12/8. Перший та
другий такти подібні, однаково замикаються ферматами. У третьому,
останньому, такті першого сигналу 5 долей, закінчується він на тоніці.
Мелодика побудована за тонічним тризвуком, у якому міститься нота «мі»
першої октави, що не відповідає звукоряду натурального ріжка. Це
наводить нас на думку про те, що у XIX ст. у Польщі поштою
використовувались удосконалені ріжки з певною механікою, здатною
відтворювати не тільки натуральні звуки.

Сигнал № 2 – “Для кур’єрів” — складається з двох тактів, побудованих на
«До-мажорному” тризвукові. Перший такт налічує 3 долі у розмірі 12/8,
другий — має закінчене логічне тональне завершення. Сигнал № 3 — «Для
екстреної пошти» — значно відрізняється від попередніх ритмічним
побудуванням.Так, перші 2 такти мають розмір 6/8 , третій — 7/8,
четвертий — 6/8, п’ятий — 7/8, шостий — 6/8 , сьомий — 7/8 , восьмий —
6/8 , причому третій та четвертий такти подібні до п’ятого та шостого.
Таке чергування розмірів та нотних тривалостей надає мелодиці сигналу
більш ускладнену форму, що має більш розгорнутий вигляд та логічно
завершується тонічним звуком.

Музиці сигналів акомпанували дзвіночки поштового екіпажа. Упродовж
багатьох століть ріжок був невід’ємним атрибутом поштаря. Завдяки своїй
музиці він став всесвітнім поштовим символом. Доречно нагадати, що саме
в Україні у селі Тур’я Ремета, Перечинського району Закарпатської
області у XIX столітті встановлено єдиний в світі пам’ятник поштарю. На
чавунній плиті зображено крокуючу людину з поштовою сумкою. Надпис на
пам’ятнику свідчить про те, що його викарбувано на честь Федора Фекети,
який відрізнявся «приємністю, тверезістю, чесністю, слухняністю».

Музика поштових сигналів зробила певний внесок не тільки у розвиток
поштової справи, а й перетворилася на суттєвий елемент, завдяки якому
підвищився рівень виконавства на духових музичних інструментах та
збагатилась загальна музична культура.

1 .До Європи сургуч потрапив у ХУІ ст. Його було винайдено у Китаї, а
згодом застосовано в Індії. Охороняючи таємницю, сургуч водночас
пояснював що за звістка міститься у листі. Поштове сполучення Франції
минулого століття дотримувалось таких правил: листування з сургучевою
печаткою — біла сургучева печатка скріплювала звістку про весілля, чорна
— звістку про смерть, червоний сургуч застосовувався у службовому
листуванні, рубіновий — зберігав таємниці нареченого та нареченої, сірий
— використовувався у дружньому листуванні, шоколадний — для запрошень на
бенкети та звані обіди.; 2. Ріжок, як емблема поштової служби, прийнятий
з ХУІ ст. у всіх європейських державах, коли граф Турн-і-Таксіс заснував
першу регулярну міжнародну лінію пошти в Європі між Віднем та Брюсселем
1516 року. До середини XIX ст. ріжок був постійним атрибутом поштарів,
які користувались ним під час руху диліжансів та наближення до населених
пунктів. Як емблема пошти, ріжок використовується й сьогодні у більшості
держав на поштових скриньках, марках, листах, конвертах, штемпелях. У
державній геральдиці практично не застосовується. Єдиний випадок — ріжок
на гербі Ліхтенштейна, який за формою відрізняється від стилізованого,
міжнародно прийнятого поштового ріжка та має натуральний вигляд, що
дозволяє розглядати його як мисливський ріжок або ріжок альпійського
пастуха, символізуючи відлюдне альпійське положення цього князівства.;
3. Олеарий А. Описание путешествия в Московию. — СПб, 1906. — С. 79.; 4
. ЦГАДА, ф.277, оп. 2, д.1730, л.1-21.; 5. “Навчання грі на ріжку для
королівських поштарів з музикою, яка має поштові сигнали»; 6. Диліжанс —
великий екіпаж, запряжений кіньми для регулярного перевезення пошти. В
Англії з’явився у ХУІ ст. і мав першочергове право проїзду. В Росії його
введено 1820 року.; 7. Форейтор-верховий, який міститься на передніх
конях, запряжених цугом.; 8. Козловский И.П. Первые почты и первые
почтмейстеры в Московском государстве. — Варшава, 1913. — Т. 1. — С.
131-132.; 9. Почтово-телеграфный журнал. – 1899. — Июль.- С. 803; 10.
Гошков. Дьярія П.В. – VІ. — С.280; 11. Вертков К.А. Русская роговая
музыка. — М., 1948. — С.23; 12. Бэлза И. Очерки развития чешской
музыкальной классики. — М., 1951. — С.81.

Похожие записи