Реферат на тему:

Музичні інструменти: сопілка, бандура, цимбали, баян, домра, балалайка,
гітара

Сопілка – народний інструмент, що отримав широке розповсюдження серед
українців ще в епоху Київської Русі. За способом видобування звуків вона
належить до найдавніших духових інструментів: „Скажімо, 5-ти отвірну
сопілку з Чернівеччини і комплекс ударних кісток з Чернігівщини датовано
20-ма тисячами років тому”, – так висловлює свою думку щодо поширення
сопілки на Україні доцент Львівської державної музичної академії ім.
М.Лисенка М. Корчинський [1, 15]. Зустрічаємо згадки про цей інструмент
в стародавніх літописах східних слов’ян ХІ ст. [2, 202, 203], пам’ятках
старого українського письма Теодосія Печерського, митрополита Київського
Кирила, Памфіла (ХІ – ХІІІ ст.), українських піснях, казках, легендах,
переказах, творах російських і українських письменників (В.Короленко
„Сліпий музикант”, Л. Українка „Лісова пісня”, М. Коцюбинський „На
крилах пісні” та ін.), де описується використання сопілки серед
пастухів, скоморохів, чумаків, музикантів на весіллях в усній традиції.

Перші зразки сопілки були технічно недосконалими, мали 6 отворів. За
словами М.Лисенка „закриті або відкриті, в різних комбінаціях, ці
дірочки змінюють довжину стовпа повітря в дудці, а тим міняють і висоту
звука чи тону” [3, 12]. Ці інструменти були діатонічними, послуговували
до вигравання співів і до танців, в репертуарі присутні „пастуші епічні
пісні” (ХІV – ХVІІст.). Тобто їх використання обмежувалось суто рамками
етнографічного середовища. Про це наголошує М. Лисенко: „Сопілку, що
затинає звичайні побутові пісні і танці, до троїстої музики не беруть,
певно через її не гучний тон. Сопілка є інструмент спеціально пастуший”
[3, 12].

Як професійний, академічний, ансамблевий інструмент сопілка починає
використовуватися тільки в другій половині ХХ століття.

В кінці 20-х років ХХ століття на Україні організовуються перші
самодіяльні оркестри українських народних інструментів. Керівники цих
колективів поряд з вирішенням різноманітних художньо-стильових завдань,
створення репертуару, виховання диригентських кадрів, розпочинають
клопітку роботу над удосконаленням музичного інструментарію, створенням
оркестрових сімей, організацією ансамблів народних інструментів при
оркестрах. Вперше здійснюються спроби поєднати в однорідний ансамбль
сім’ю оркестрових сопілок талановитими майстрами-конструкторами,
керівниками оркестрових колективів Л.Г.Гайдамакою та В.О.Зуляком. Їхніми
послідовниками стали майстри та поціновувачі цього інструмента:
Г.Каськун, О.Шльончик, Є.Бобровников, І.Скляр.

Вагомий внесок у справу вдосконалення та реконструкції сопілки здійснив
вчитель Ополонівської середньої школи Штепівського району Сумської
області Никифор Матвєєв. Його поправу можна вважати першим
майстром-сопілкарем в Україні, який виготовив стандартні сопілки-прими
(діатонічний стрій, 6 отворів) та басові сопілки. Створені ним перші
самодіяльні дитячі колективи сопілкарів (1939, 1940, 1945), їх численні
виступи на районних, обласних, республіканських оглядах художньої
самодіяльності школярів засвідчили про популярність цього інструмента,
високий виконавський рівень цих ансамблів, різноманітність репертуару.
Продовжувачами Н. Матвєєва у справі організації ансамблів сопілкарів
стали його учні В.Я.Боруха, М.С.Андрусенко та майстри-виконавці В.Зуляк,
Є.Бобровников.

Першим концертним інструментом з точною настройкою, хроматичним
звукорядом і з тональним перестроювачем типу рухомих целулоїдних кілець,
розміщених на поверхні, стала сопілка майстра-конструктора І.Скляра.
Основою для удосконалення стала 7-ми отвірна сопілка народного умільця
І.Яроша. В процесі роботи над удосконаленням сопілки І.Скляру вдалося
виробити сталі принципи виготовлення стандартних інструментів, на яких
за допомогою комбінованого перекривання аплікатурних отворів при
відповідному струмені повітря можна добути увесь хроматичний звукоряд.
Як пише сам І.Скляр „метою цієї клопіткої роботи стало створення основи,
на якій склалася б школа гри на сопілці, а також, що головне, виховання
виконавців гри на цьому чудовому народному інструменті” [4, 4]. Окрім
теоретичних обґрунтувань, І.Скляр у своїй книзі „Подарунок сопілкарям”,
подає нотний додаток, де вміщені рекомендації щодо виконання нотного
матеріалу. Серед творів, що увійшли до цієї книги: дуети (сопілки І і
ІІ; фортепіано і сопілка; сопілка і бандура); квартети (сопілки І, ІІ,
ІІІ і фортепіано); квінтети (сопілки І, ІІ, альт, бандури І і ІІ).

Процес удосконалення сопілки на цьому етапі ще не був завершений,
Н.Матвєєв ще в кінці 50-х наголошував: „Процес удосконалення і
хроматизації сопілки ще не закінчено, їй належить велике майбутнє в
сім’ї українських народних інструментів” [ , 28]. В 1970 році майстер
Д.Ф.Демінчук створює хроматичну сопілку на 10 отворів, де хроматичний
звукоряд легко добувається послідовною аплікатурою. Відкриваються класи
сопілки у вузах, зокрема у Львівській державній консерваторії ім. М.
Лисенка (сьогодні музична академія). Серед викладачів спецкласу доцент
М.Корчинський став активним творцем репертуару та впровадив в учбовий
процес „нову, специфічно сопілкову виконавську технологію”, що стало
результатом його багаторічного досвіду [1, 17].

Саме в другій половині ХХ століття сопілка академічний, професійний
народний інструмент отримала своє утвердження завдяки багатьом чинникам,
головне місце серед яких належить засновнику сопілкової академічної
школи І.Скляру. На цьому наголошує М.Корчинський: „Шанс народитися
новою, окремою сопілковою культурою їй дало ХХ століття” [1, 18].

Бандура

Кобза-бандура належить до струнно-щипкових інструментів, що існував у
східних слов’ян ще в докиївську добу. Про це свідчать історичні пам’ятки
стародавньої культури (літературні і графічні), фрески Києво-Софійського
собору (1037 рік), арабські письменники Х століття Ібн Даста [5, 31],
Ібн-Фадлан [6, 98].

Перші зразки цього старовинного українського інструмента були технічно
обмеженими, діатонічними, з малою кількістю струн, у деяких з них були
навіть лади на грифі. За словами М.Лисенка „у наших українських козаків
і у селян наших взагалі кобза була найулюбленішим інструментом” [3, 14].

В кінці ХVІІІ – ХІХ ст. носіями кобзарського мистецтва були старці,
злидарі, сліпці-бандуристи. Цей період знаменується появою приструнків,
які „на бандурі були заведені спеціально українцями” [7, 165]. Стрій
бандури змінювався в залежності від виконуваного твору. Звичайна кобза
часів М.Лисенка мала 12 струн: 6 бунтів (басів) і 6 приструнків, широкий
гриф. Бандура послуговувала в переважній більшості в супроводі до співу.
В репертуарі кобзарів-бандуристів звучали: думи історичні, родинні,
пісні релігійні, комічні, пісні до танців.

В дослідженнях Г.Хоткевича, на противагу положенням російського
музикознавця, теоретика О.Фамінцина, який стверджував запозичення назви
бандури українцями, ми знаходимо висновки автора про те, що „бандура є
чисто український винахід” [8, 101]. Можна назвати три ступені еволюції
цього інструменту: кобза – бандура – торбан. Назви різні, інструмент
один. Процес еволюції призвів до збільшення кількості струн, округлення
корпусу, скорочення грифу за рахунок його розширення. На думку
Г.Хоткевича „національним інструментом бандура стала завдяки винаходу
українцями приструнків – коротких струн на корпусі, що зробило її
інструментом, якому немає аналога в жодного народу” [9, 69].

До ХХ століття бандура як ансамблевий інструмент не використовувалась. І
тільки в ХХ столітті завдяки удосконаленню конструкції інструмента
співаки-бандуристи почали збиратися у гурти, створювати ансамблі та
капели, виконувати окрім традиційного репертуару переклади
західноєвропейської музичної культури. На Україні на початку ХХ століття
побутували три індивідуальні регіональні типи гри на бандурі:
чернігівський, харківський, полтавський. Перші експерименти хроматизації
харківського типу бандури вирішуються Г.Хоткевичем на теоретичному і
практичному рівнях: створення „поваленого”, „пересувного” поріжка,
винайдення застосування для зміни строго музичних щипкових інструментів
типу бандури. За кресленнями Г.Хоткевича бандури харківського типу
виготовлялись майстром С.Снєгірьовим. Продовжувачем справи Г.Хоткевича
став його учень Л. Гайдамака, який наприкінці 20-х років створив
оркестрову сім’ю бандур (пікколо, прима, бас), що уможливлювало їх
ансамблеве використання. Над удосконаленням хроматичної бандури
конструкції Г.Хоткевича в кінці 50-х років працював П.Г. Іванов (додав
струни-півтони).

Шляхи хроматизації бандури були продовжені майстрами: В.Тузиченком
(1938), І.Склярем (1946-1959), О.Корнієвський, В.Герасименко (1956). В
другій половині ХХ століття розпочинається серійний випуск удосконалених
конструкцій нових бандур Чернігівською фабрикою (з 1954 року, бандура
„київського типу” І.Скляра) та Львівською фабрикою музичних інструментів
„Трембіта” (з 1980 року, бандура „Львів’янка” В.Герасименка). Нова
бандура являла собою багатострунний, хроматичний, технічно досконалий
інструмент, з збільшенням числа басових струн, темперованим строєм,
великим діапазоном, з тональним перестроювачем, демпфером для зняття
постійного звукового тону. Серед майстрів української діаспори, які
працювали над удосконаленням бандури слід згадати: П. Лахнюка, В.Ємця,
С. Листовича-Чулівського, братів П. і О.Гончаренків.

Справа удосконалення конструкції бандури продовжується і сьогодні.
Створена в 1999 році нова „київо-харківська” бандура випускником НМАУ
ім. П.Чайковського Романом Гриньківим значно розширила виконавські
можливості, стало легше виконувати харківський спосіб гри, ліквідовано
тембральний розрив між басовим та іншими регістрами. Сам майстер
стверджує, „що бандура буде постійно модернізуватися і вдосконалюватися,
зокрема буде поліпшуватись механізм перестройки, збільшиться діапазон,
підвищуватимуться її акустичні особливості, шукатиметься досконаліша
форма” [10, 103]. Р.Гриньківим розроблено сім’ю бандур: дитячу, юнацьку
та дорослу – спрощеної конструкції.

Багато діячів українського бандурного мистецтва ХХ століття
усвідомлювало, що для дальшого розвитку мистецтва гри на бандурі вкрай
необхідно поліпшити справи з інструментарієм. Серед фундаторів цієї ідеї
слід згадати і Володимира Кабачка, який вперше в Україні створив
професійне, академічне жіноче тріо бандуристок (1949 рік, Т.Поліщук,
В.Третякова, Н. Павленко), яке прославило українське бандурне мистецтво,
ставши лауреатами Всесвітнього фестивалю молоді і студентів у Варшаві
(1955 рік). Саме цей рік став знаменним в академізації ансамблевого
виконавства бандуристів – поява перших українських
виконавців-бандуристів на міжнародній естраді.

Еволюція та вдосконалення народного інструменту кобзи-бандури, його
хроматизація стали тією основою, на якій сформувалось академічне,
професійне ансамблеве мистецтво ХХ століття, що утверджує своє право на
існування перемогами ансамблевих колективів на всеукраїнських та
міжнародних конкурсах, наявністю класів ансамблю у всіх ланках
професійної музичної освіти, створенням оригінального репертуару, теорії
виконавської майстерності, налагодження серійного виробництва
удосконалених конструкцій на державному рівні.

Цимбали

Цимбали – стародавній народний інструмент, що належить до групи
струнно-ударних. Попередниками сучасних цимбалів були інструменти
народів Сходу: псалтеріон, самбук, барбітон, цимбалум, цимбаліум, дульці
мер, сантур, сантоор тощо. Найбільшого розповсюдження в Україні цимбали
отримали в ХVІІ – ХVІІІ ст. За описами М. Лисенка „здавна колись струни
на цимбали натягувались по одній (пізніше по дві, по три). Стрій
–діатонічний, далі став хроматичний. Звукоряд – спочатку 3 октави, далі
4 октави. Грають, вдаряючи по струнах дерев’яними молоточками або коло
тушками… Вживаються переважно до супроводу других інструментів при
танцях: скрипки, баса” [3, 51]. Останнє свідчення М.Лисенка вказує про
використання цимбалів в ансамблевому музикуванні, так звана „троїста
музика”, в західному регіоні – капела. Народні цимбали часів Лисенка
мали 18 тонів, 12 бунтів (басів, по 5-ть струн кожен), два голосники,
дві кобилки з вирізами, струни з тонкого мідяного дроту, форму
трапецієвидну. В Україні протягом ХVІІ – ХІХ ст. побутувало багато
різновидів українських цимбалів з різноманітними строями у різних
етнографічних регіонах України. Стрій „селянських” цимбалів був вперше
зафіксований М. Лисенком в ІІ половині ХІХ століття.

Безпосереднім попередником сучасних концертних цимбалів був інструмент
винахідника В. Йожефа Шунди. На думку доцента Львівської державної
музичної академії ім. М. Лисенка Т. Барана „саме винахід Шунди дав
поштовх до використання цимбалів як одного з повноправних концертних
музичних інструментів” [11, 26]. Клопітка робота над удосконаленням
цього інструмента українських майстрів-конструкторів ХХ століття
В.Зуляка, С.Снігирьова, П.Вонсули, О.Возняка, І.Скляра, О.Незовибатька
створила удосконалений, хроматичний інструмент – українські концертні
цимбали та цілу сім’ю цимбалів: цимбали-прима, цимбали-альт,
цимбали-бас. Це створило сприятливі передумови для створення однорідних
ансамблів цимбалістів впродовж ХХ століття.

Експерименти вдосконалення „селянських” цимбалів, окрім, вище згаданих
майстрів, здійснили В.Руденко, Г.Агратіна, П.Теуту, які „запропонували
музичній промисловості власні різновиди малих та середніх цимбалів на
основі угорських зразків, але з застосуванням окремих елементів
традиційних українських інструментів”, – пише завкафедрою народних
інструментів НМАУ ім. П.Чайковського, професор М.А.Давидов у посібнику
„Київська академічна школа народно-інструментального мистецтва” [12,
69]. Серед сучасних майстрів України слід згадати Дутчака Івана
Григоровича (смт. Богородчани, Івано-Франківської області), який був
відзначений грамотою на Світовому конгресі цимбалістів, що проводився у
Львові 2002 року.

Процес удосконалення цимбалів, концертні виступи перших ансамблів дали
поштовх до створення системи навчання гри на цимбалах, відкриття класів
в багатьох містах України (Рівне, Чернівці, Луцьк, Тернопіль, Київ,
Львів, Харків, Ужгород, Івано-Франківськ та ін.). Неабияке значення в
цьому відіграло створення методичної літератури, перших професійних
збірників оригінальних творів для ансамблів цимбалістів Д.Попічука,
Д.Пшеничного, М.Блищука, В.Мунтяна, звернення до ансамблевої
інструментальної музики для цимбалів композиторів-професіоналів:
В.Шумейка, В.Зубицького, І.Вимера, Д.Задора. Серед сучасних ідей
зустрічаємо нове трактування інструменту в ролі „клавіцимбалів”.
Прикладом може служити твір львівського композитора Б.Котюка, а саме,
тріо-соната для цимбалів, альта та контрабаса.

Сьогодні дуже широко відома серед виконавців-цимбалістів, як в учбовому
процесі, так і в концертній практиці, так звана „техніка педалізації”,
що була запропонована ще в 1907 році в цимбалах системи „Шунда”. Якщо
притримуватись думки Т. Барана, то еволюція та вдосконалення цимбалів
українськими майстрами ХХ століття „йшла у напрямі вдосконалення окремих
складових інструментів системи „Шунда” [13, 111].

Баян

Баян належить до роду язичкових клавішно-пневматичних інструментів. Він
являє собою один з видів гармонік, перші зразки яких були створені в
1829 році австрійським майстром-конструктором фортепіано і органів
Кирилом Деміаном. Саме поняття „гармоніка” сягає глибокої давнини, а
саме 5 тисяч років тому назад в Древньому Китаї був відомий інструмент
„Шен”. Термін гармоніка охоплює родову різноманітність інструментів, а
саме: концертино, бандонеон, акордеон, баян, всі види діатонічних та
національних інструментів. В еволюційному процесі безперервного
удосконалення впродовж ХІХ століття від примітивних діатонічних
конструкцій до появи перших хроматичних ручних гармонік в 70-х роках
цього ж століття. В 1891 році в Німеччині майстром Мірвальдом була
сконструйована 3-х рядна хроматична гармоніка, права рука якої в
недалекому майбутньому стала основою сучасної конструкції
готово-вибірного баяна.

Вперше баян як специфічна конструкція гармоніки, що являла собою повний
набір хроматичного басо-акордового акомпанементу в лівій клавіатурі, а
також наявністю хроматичного темперованого звукоряду в правій клавіатурі
(трьохрядна система клавіш, розміщених навскіс до краю правої
клавіатури) з’явилась в Західній Європі в 90-х роках ХІХ століття. В
Європі ця конструкція отримала назву акордеон, так як при нажаті однієї
з кнопок правої клавіатури звучав акорд з декількох звуків. „Такая
конструкция … была впервые запатентована в марте 1897 года в Италии, как
инструмент, изготовленный Паоло Сопрани и вскоре привилась во многих
странах”, – констатує професор РАМ ім. Гнесіних М.Імханицький [14, 126].
Саме ця модель з розширеним діапазоном (52 х 100) та подальшими
нововведеннями (поява вибірної системи, 4-х та 5-ти рядної правої
клавіатури) залишалась до 60-х років ХХ століття основною конструкцією
баяна масового і професійного використання. На думку М.Імханицького
термін „баян” „происходит от древнеславянского слова „баять” – говорить,
рассказывать” [14, 130]. Критерієм тут виступають співучість тембру
інструменту та строгість унісонного звучання одночасно взятих голосів
однієї висоти в правій клавіатурі. Хоча донедавна у всій баянній
літературі панувала думка про те, що назва „баян” була запропонована
баяністом Я.Ф.Орланським-Титеренко в 1907 році на честь славнозвісного
співця Бояна.

В Україні гармоніка стає популярною в другій половині ХІХ століття,
зокрема у фольклорі фабрикантів. Налагоджується вітчизняне виробництво
англійського концертино (80-ті роки ХІХ століття, Одеса) та віденських
двохрядок (кінець ХІХ, Харків). В 1905 році К.Міщенко сконструював 3-х
рядну хроматичну гармоніку за системою Мірвальда. Подальші експерименти
майстра були направлені на удосконалення звукових якостей широко
популярного на той час інструменту завдяки його портативності, сталому
строю, звінкоголосості, здатності до багатоголосної гри, поширенням в
міському середовищі нового типу пісні з чіткою гомофонно-гармонічною
основою. В 1910-1912 роках ним була сконструйована концертна хроматична
гармоніка „ліва по правій” (перший зразок вибірного баяна) та винайдена
„ламана дека”, що в майбутньому стала основою застосування
багатотембрової регістровки та 4-х голосої системи в правій клавіатурі
баяна. Масового поширення ці інструменти на початку ХХ століття не
отримали, так як були складними в порівнянні з іншими попередниками для
початкового навчання та малопридатними для виконання побутового
репертуару.

До 30-х років ХХ століття майже всі баяни виготовлялися в Петербурзі.
Пізніше з’являються фабрики в Москві та Тулі, що виготовляли баяни
системи Мірвальда з готовою та вибірною клавіатурами. В 20-х роках
майстром Самсоновим був виготовлений баян, в якому поєднувались в лівій
клавіатурі вибірна і готова система акомпанементу (9 рядів, 200 басів).
А в 1929 році майстром Стерліговим був виготовлений баян з перемикачем
готових акордів на вибірний звукоряд. Харківські конструктори-майстри
В.А.Комаренко та К.О. Міщенко впродовж періоду 1922 – 1952 роки
працювали над створенням оркестрових інструментів: баян-бас, гармоніку —
флейтом, баян-сопрано, баян-баритон. Саме такі інструменти
впроваджувались в домрово-балалаєчні оркестри в якості „духової групи”
на зразок симфонічного оркестру, що уможливлювавло збагачення
репертуарних та тембральних можливостей подібних колективів.

В кінці 20-х на початку 30-х років ХХ століття розпочинається серійне
виробництво та відкриття фабрик баянів на Україні: Київ, Харків (1931),
Кремінне (1933), Житомир (1934), де виготовляли віденські гармоніки
(діатонічна, 2-х рядна права клавіатура) та „хромки” (незмінний звук при
зміні міха, неповний хроматичний звукоряд в правій клавіатурі, 2-х
рядна). У 60-х роках ці фабрики розпочали виробництво хроматичних видів
гармонік, а саме баяни та клавішні акордеони. У другій половині 30-х
років ХХ століття у Житомирі, Горлівці та Кремінному розпочали
виготовлення дитячих малогабаритних готово-виборних баянів. Велика
популярність, організація всесоюзних конкурсів, відкриття класів баяна у
вузах, поява перших оригінальних композицій сприяли подальшому
удосконаленню конструкції інструмента.

Новим етапом розвитку баяна став 1951 рік. Московськими майстрами
Фігановим та Сєлєзньовим по заказу баяніста Ю. Казакова був виготовлений
чотириголосий багато тембровий готово-виборний баян. В наступні
десятиліття усі конструктивні зміни щодо удосконалення баяна були
направлені на покращення його звукових якостей, збільшення діапазону та
зміни форми інструмента. Так, були створені нові конструкції баянів
„Росія” (1960, майстер Колчін), „Апасіоната” (1970, Колчін), „Соліст” та
„Юпітер” (70-ті роки, Волкович), „Рубін” (1965, Самодєлкін), „Русь” та
„Мир” (1982, Проскурдін, Козлов) та багато інших. З 1978 року
виготовлення інструментів, подібних до конструкції „Юпітера”, під назвою
„Україна” було освоєно Житомирською музичною фабрикою. Окрім серійного
виробництва виготовленням баянів займались народні умільці: К. Міщенко
(Харків), Сорокопуда (Дніпропетровськ), Шефер (Нікополь), Грабовський
(Житомир), Брюхацький (Запоріжжя), Фурсов, Лук’яненко, Кузовков (Умань)
та ін.

Удосконалення конструкції „німецької гармоніки”, що отримала
популярність та розповсюдження в Україні впродовж другої половини ХІХ –
ХХ століть та набула національної оригінальності звучання завдяки
клопіткій праці майстрів-конструкторів та талановитих виконавців, які в
свою чергу сприяли популяризації інструменту, „дає підставу сприймати її
як інтернаціональний музичний інструмент, особливо в удосконаленому
варіанті – сучасному готово-вибірному баяні, багато тембровий варіант
якого започаткував український майстер з Харкова К.О.Міщенко, винайшовши
резонаторну так звану „ламану деку”, – стверджує професор НМАУ
ім.П.Чайковського М.А.Давидов [15, 94]. Удосконалення баяна дало поштовх
до впровадження його у навчальний процес на всіх рівнях професійної
музичної освіти; створило передумови для його популярності та
активізації створення ансамблевих колективів, залучення композиторів до
створення оригінального репертуару, появи методичної літератури та
теорії виконавської майстерності. Вище перелічені аспекти стали основою
академізації баяна, акордеона та його визнання на рівні „класичного”
інструменталізму.

Домра, балалайка

Домра та балабайка належать до струннощипкових інструментів. Вони
отримали розповсюдження та популярність в Україні на початку ХХ
століття. Гастрольні поїздки домро-балалаєчного Великоруського оркестру
В.В.Андрєєва та подібних йому оркестрів по містах України створили
передумови появи цих інструментів не тільки серед любителів, але й в
професійному музикуванні; викладання гри на домрі та балалайці в
музичних школах, училищах, вузах; організація численних оркестрів,
ансамблів спочатку у великих містах (Харкові, Києві), пізніше на
периферії.

Домра відома слов’янським племенам ще в докиївську добу. Перші відомості
про цей інструмент з назвою „домра” знаходимо в документах ХVІ століття.
Про популярність цього інструмента серед народу в ХVІІІ столітті
знаходимо в працях О.С.Фамінцина, М.І.Привалова, К.О.Верткова,
М.Ф.Фіндейзена та ін. Аналіз рукописних мініатюр ХVІ – ХVІІ століть дали
змогу професору РАМ ім. Гнесіних М.Імханицькому прийти до висновку, що
„древнерусская домра в ХVІ – ХVІІ столетиях существовала в двух основных
вариантах: она могла иметь форму, чрезвычайно близкую к современной
домре, но могла представлять собой и разновидность лютни – многострунною
инструмента с большим корпусом, довольно коротким грифом и отогнутой
назад головой” [14, 92]. Зустрічаються зображення домр з округлим
корпусом, невеликим вузьким грифом; різних розмірів, а значить різної
теситури. Грали на домрі спеціальною кісточкою – плектром; способи
звуковидобування – защипування окремих струн пальцями правої руки, а
також удар вказівним пальцем правої руки по всім струнам одночасно.
Зображення старовинної домри ХVІ – ХVІІ століть засвідчують про її
використання в ансамблях з іншими інструментами. А це в свою чергу
свідчило про професіоналізм виконавців, що уможливлювало колективну гру.
З забороною мистецтва скоморохів в другій половині ХVІІ століття, зникає
і домрове музикування.

І звичайно на зміну домрі, як її фольклорна паралель, приходить
балабайка, яка стала „символом” російської музичної традиції. Способи
гри були ідентичні, що і на домрі. На думку М.Імханицького перехід домри
в балалайку став процесом „эволюции единого грифного щипкового
инструмента” [14, 102]. Завдяки дешевизні та простоті виготовлення
балалайка стає найбільш розповсюдженим інструментом впродовж ХVІІІ
століття. В 1886 році петербурзький майстер смичкових інструментів
В.В.Іванов по заказу В.Андрєєва виготовив першу концертну балалайку.
Ідея її вдосконалення виникла в зв’язку з прагненням вивести фольклорний
інструмент на концертну естраду. Але цього ще не було достатньо. В 1887
році петербурзьким майстром Ф.С.Пасербським була виготовлена перша
хроматична балалайка. Удосконалення акустичних і технічних якостей,
створення хроматичної темперації сприяло прилучення цього інструмента до
письмової традиції, що в свою чергу робило балалайку академічним
інструментом та відкривало можливості не тільки сольного, але й
ансамблевого і оркестрового музикування на нових хроматичних
балалайках. В кінці ХІХ на початку ХХ століть сама хроматизація
балалайки, як і гармоніки, дозволила створити нове явище – балалаєчне,
гармоніко-баянне, а надалі і балалаєчно-домрове сольне, ансамблеве та
оркестрове мистецтво письмової традиції.

Зростаючий інтерес інтелігентного кола музикантів в кінці ХІХ на початку
ХХ століття до старовинного інструменталізму призвів до відродження те
створення досконалішої конструкції домри. В 1908 році за ініціативою
Г.П.Любимова у співдружності з майстром С.Ф.Буровим була виготовлена 4-х
струнна домра квантового строю з аналогічною скрипці настройкою. В 20-х
роках ХХ століття саме такі домрові оркестри отримали популярність в
Україні. Поряд з 4-х струнною домрою в 1896 році В.В.Андрєєвим у
співдружності з С.І.Налімовим була створена трьохструнна домра
квартового строю за зразком „в’ятської” знахідки О.О.Мартинової (сестра
учасника андрєєвського оркестру С.О.Мартинова). В 20-х роках
майстром-самоучкою Є.Демкіним з Харкова зроблена нова конструкція домри.

В 30-х роках удосконалення народних інструментів отримує масовий
характер. Саме активна технічна творчість, конструювання, удосконалення
і створення масових інструментів сприяли їх загальнонародному
інструментальному музикуванню як на любительському рівні, так і в
пізніший період – їх академізація. На думку С. Румянцева „…
традиционные народные инструменты потому и живут тысячелетиями, что
обладают способностью к живому, непрерывному развитию”. [16, 54].

Гітара

Гітара належить до грифнощипкових танбуровидних інструментів. Слово
„гітара” запозичене від слова „кіфара”, що означало струнний музичний
інструмент древніх греків. Відомо, що струнні щипкові інструменти мали
гриф і складали сімейство лютневих. Першим еволюційним кроком в
удосконалені конструкції гітари була поява резонаторного корпусу, а саме
нижньої і верхньої деки і двох обичайок, що їх з’єднують (ІІІ – ІV ст.
н.е., Китай). Самі ранні зображення гітари відносять до ІІ ст. н. е.
Існувало її 2 різновиди: мавританська (грали за допомогою пальців і
плектра, металеві струни, звук різкий) і латинська (грали пальцями,
м’яке звучання, жильні струни). Остання була більш близькою попередницею
сучасної класичної гітари. Використання гітари зводилось до ролі
акомпануючого інструмента, а також зустрічаються згадки про її включення
в ансамблеве музикування (літературні тексти Адене ле Руа, Гійома де
Машо). Перші згадки про шестиструнну гітару з одинарними струнами, її
використання як в народному так і професійному музикуванні та
розповсюдження в країнах Європи відносимо до середини ХVІІІ століття.
Серед багатьох іспанських майстрів, що виготовляли гітари в ХІХ столітті
найбільшу популярність отримав А.Торрес.

Похожие записи