Науковий реферат з музики

Музична освіта та виховання учнів і молоді галичини (20-30-ті рр. ХХ
ст.)

Cоціально-політичні зміни, що відбуваються в житті сучасного
українського суспільства, зумовлюють нові тенденції розвитку
педагогічної науки. Вони акумулюють у собі активізацію творчого пошуку
ефективних форм і методів організації навчально-виховного процесу,
переосмислення мети й змісту виховання. Українські теоретики і практики
детально розробляють концепцію, шляхи оновлення основних елементів і
технологій виховання.

За роки незалежності України зроблено суттєві кроки в напрямку розбудови
національної системи освіти, використання в ній передових технологій
виховання. Це дало можливість дозволило переглянути і збагатити досвід
формування різносторонньої особистості молодої людини з урахуванням
індивідуальних особливостей, її зацікавлень та здібностей.

Дедалі більшої актуальності набуває проблема естетизації
навчально-виховного процесу, яка передбачає включення школяра у
навчальну діяльність музично-естетичного змісту, що забезпечує
цілісність і пріоритетність естетичного розвитку дитини в умовах школи.
Використання в естетичному вихованні учнівської молоді здобутків
національної музичної культури сприяє формуванню у дітей прагнення
пізнати естетичні вартості українського народу та інших народів світу.

Державна національна програма “Освіта” (“Україна ХХІ століття”)
передбачає прилучення учнів до літератури, музики, образотворчого
мистецтва, надбань народної творчості, здобутків української і
зарубіжної культури, а відтак – забезпечення високої художньо-естетичної
освіченості й вихованості особистості. Реформування змісту освіти й
виховання передбачає оптимальне поєднання класичної спадщини минулого та
сучасних досягнень наукової думки, її органічний зв’язок із вітчизняною
історією, культурою та педагогічним досвідом.

У Національній державній комплексній програмі естетичного виховання
одним із основних завдань навчального процесу визнано формування у
підростаючого покоління високих духовних запитів і музичних
смаків шляхом відродження національної культури, збереження її надбань.

Чільне місце в розвитку особистості відводиться естетичному вихованню
молодого покоління засобами музичного мистецтва, які формувалися на
ґрунті народної педагогіки в загальноєвропейському контексті. Важливою
умовою засвоєння особистістю освітнього досвіду є її участь у музичній
діяльності. Естетичні почуття, народжені в процесі виконання і
сприймання музичних творів, служать вагомим чинником духовного
збагачення через усвідомлення та засвоєння змісту цих творів.

Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ ст., Концепція
художньо-естетичного виховання учнів у загальноосвітніх навчальних
закладах передбачають наявність у змісті навчання регіонального
компоненту, покликаного відображати етнонаціональну і
природно-географічну своєрідність регіонів, особливості їх історії,
культури, національних традицій. У зв’язку з цим особливого значення
набуває вивчення у організації музичної освіти навчально-виховних
закладах різних типів на територіях різних регіонів, зокрема в Галичині.

Успішне розв’язання цього завдання передбачає вивчення вітчизняного
історико-педагогічного досвіду, що дасть змогу осягнути теоретичні й
практичні здобутки в галузі музичного виховання молодого покоління,
переосмислити їх з позицій нових суспільних вимог та екстраполювати у
сучасний освітньо-виховний процес. Аналіз історико-педагогічної та
науково-методичної літератури свідчить, що проблема музичної освіти та
виховання учнівської молоді на національних традиціях, здобутках
української народної творчості завжди була актуальною у вітчизняній
педагогічній науці. Зокрема, їй присвячено низку досліджень
вітчизняних педагогів кінця ХІХ – початку ХХ ст. Значний внесок у
розробку теоретико-методичних основ музичного шкільництва зробили
видатні представники української культури, передусім історики
(В. Антонович , Б. Грінченко, Я. Ісаєвич, І. Крип’якевич),
педагоги (С. Русова, Я. Чепіга) та ін.

Важливе місце у становленні та розвитку української національної
музичної освіти й виховання кінця ХІХ – початку ХХ ст. належало
творчості композиторів В. Верховинця, М. Леонтовича, П.
Козицького, К. Стеценка,

Г. Хоткевича та ін. Питання розвитку музичної культури й освіти
Галичини було предметом наукових розробок музикознавців
В. Барвінського,

В. Витвицького, Б. Кудрика, З. Лиськa. Велике значення для розвитку
музичної освіти, особливо її методологічних засад, належить одному з
перших музикознавців М. Грінченку, який довів необхідність вивчення в
загальноосвітніх закладах вивчення національного пісенного фольклору,
тісно пов’язуючи його із самобутністю української культури в регіонах.

Зміст, форми музичної освіти, тенденції та особливості
музично-естетичного виховання на різних етапах розвитку в Україні
розглядали у своїх історико-педагогічних роботах Т. Грищенко, Л.
Коваль, В. Кузьмічова, О. Лобова, А. Омельченко, О. Цвігун, К.
Шамаєва та ін.

Педагогічну спадщину українських композиторів кінця ХІХ – початку
ХХ ст., їх внесок у теорію та історію педагогіки дослідили у
своїх працях І. Єгорова, С. Процик , І. Фрайт та ін.

Шляхи підвищення галицького вчительства, зокрема його музичної
підготовки висвітлено в роботах М. Барни, Т. Завгородньої , С.
Мельничука та ін.

Питання теорії та практики освіти й музичного виховання у
зарубіжних країнах, зокрема в Польщі, знайшли відображення у
дослідженнях А. Вільчковської, А. Сергієнко, В. Ханенка, І. Шемпрух та
ін.

Шляхи реформування сучасної музичної освіти в навчальних закладах
України, перспективи та шляхи її еволюції визначено в працях І.
Барвінок,

Т. Дорошенко, О. Жорнової, О. Коваль, О. Нижник, Р. Осипець, Г.
Падалки,

Е. Печерської, О. Ростовського, О. Рудницької, О. Хлєбнікової та ін.

Значне місце в історії музичної освіти Галичини належить творчому
доробку сучасних науковців та педагогів, які спричинилися до розбудови
українського шкільництва. Проблеми історичного розвитку педагогічної
науки та освіти висвітлені в працях Л. Баїк, Г. Білавич,
С. Вдович, І. Курляк,

Б. Савчука, Б. Ступарика; питання національного виховання в
досліджуваний період розглядали І. Андрухів, О. Винничук,
Н. Сабат, М. Чепільта ін.

Висвітленню мистецтвознавчого аспекту розвитку музичної культури в
Галичині у другій половині ХІХ – першій половині ХХ ст. присвячені
роботи Н. Костюк і М. Черепанина.

Особливо цінною для вивчення проблеми розвитку музичної освіти в краї є
праця Л. Проців “Розвиток музично-педагогічної думки в Галичині (кінець
ХІХ – перша половина ХХ століття)”. У дисертаційному дослідженні
відтворено цілісну картину розвитку музично-педагогічної думки у цей
період, науково обґрунтовано її етапи, загальні тенденції формування й
розвитку визначено роль педагогічної та мистецької преси, здійснено
класифікацію фахових музичних навчально-методичних видань, визначено їх
роль у становленні теорії та практики музичної освіти. Висновки,
зроблені дослідницею, стали підґрунтям проведеного нами дослідження.

Незважаючи на постійну увагу вітчизняних науковців, педагогів,
музикознавців до проблеми музичної освіти та виховання учнівської молоді
Галичини кінця ХІХ – першої третини ХХ ст., вона залишається
маловивченою. Дослідники лише побіжно торкалися змісту і форм викладання
предмету “Спів”, музичного виховання учнів в різних типах
загальноосвітніх закладів Галичини. Системне ж висвітлення окресленої в
українській історико-педагогічній науці відсутнє.

Отже, актуальність музичного виховання сучасної учнівської молоді,
недостатнє висвітлення проблеми його розвитку в Галичині міжвоєнного
періоду зумовили вибір теми дисертаційного дослідження: “Музична освіта
та виховання учнів і молоді Галичини (20-30-ті рр. ХХ ст.)”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне
дослідження на тему “Музична освіта та виховання учнів і молоді Галичини
(20-30-ті рр. ХХ ст.)” входить до плану науково-дослідницької роботи
кафедри історії педагогіки Прикарпатського національного університету
імені Василя Стефаника як складова дослідницької теми “Історія
шкільництва та педагогічна думка Галичини” (протокол № 5 від 10 грудня
1998 р.). Тему дисертації узгоджено на засіданні бюро Ради з координації
досліджень у галузі педагогіки та психології в Україні (протокол
№ 10 від 28 грудня 2002 р.)

Постановка мети зумовила основні завдання дослідження:

виявити передумови та особливості розвитку музичної освіти та виховання
української учнівської молоді в 1920-1930-х рр.

встановити структуру музичної освіти та виховання молодого покоління
краю у досліджуваний період;

проаналізувати зміст, форми музичної освіти й виховання в навчальних
закладах, громадських і молодіжних організаціях Галичини в 20-30-х рр.
ХХ ст.

розглянути організацію кваліфікаційної підготовки вчителів музики та
співу краю;

обґрунтувати перспективні напрямки творчого використання теоретичного і
практичного доробку галицьких науковців та вчителів музики в сучасній
педагогіці.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1920-1930-ті рр. Вихідний рубіж
обумовлено відновленням польської держави та окупацією Галичини; якісно
новими освітніми перетвореннями, поштовхом до яких стали закони
польського уряду про шкільництво; активізацією національного життя
населення галицького краю.

Верхня межа періоду збігається з початком другої світової війни, що
призвела до суспільно-політичних змін не тільки в Галичині, але й усій
Європі.

Методологічною та теоретичною основою дослідження є теорія пізнання;
діалектичний принцип зв’язку предметів і явищ матеріального світу;
діалектичні положення єдності історичного та логічного, загального,
одиничного та особливого; Державна національна програма “Освіта”
(“Україна ХХІ століття”); Національна доктрина розвитку освіти України у
ХХІ столітті; Національна державна комплексна програма естетичного
виховання; концептуальні положення про місце і роль досвіду минулого в
реформуванні змісту освіти; наукові праці з проблем теорії та історії
педагогіки, музикознавства, психології, філософії, матеріали
науково-методичних і періодичних видань 20-30-х рр. ХХ ст.; історія
розвитку вітчизняної педагогіки (Л. Баїк, М. Барна, Г.
Білавич, Т. Завгородня, І. Курляк,

Б. Ступарик, М. Чепіль); теорія та історія культури (В. Іванов, Н.
Костюк, М. Черепанин); історія розвитку музично-естетичного виховання
в Україні на різних етапах (Т. Грищенко, В. Кузьмічова, О. Лобова,
О. Цвігун, К. Шамаєва); досвід реформування музичної освіти в
навчальних закладах України (І. Барвінок, Т. Дорошенко,
О. Жорнова, О. Коваль, Г. Падалка,

О. Ростовський, О. Хлєбнікова);.

Методи дослідження. Провідними в роботі стали такі методи дослідження:
конкретно-пошуковий (вивчення та систематизація документальних і
архівних матеріалів, класифікація якісних характеристик системи музичної
освіти та виховання, її особливостей), порівняльно-аналітичний
(кількісний і якісний аналіз архівних і друкованих джерел,
документального матеріалу, досвід музично-освітньої практики Галичини в
1920-1930-х рр. для встановлення вихідних теоретичних позицій),
історико-географічний (вивчення динаміки розвитку системи музичної
освіти та виховання учнів і молоді Галичини, діяльності навчальних
закладів усіх типів), хронологічний (дослідження динаміки змін у системі
музичної освіти та виховання підростаючого покоління в часовій
послідовності), екстраполяційний (підбиття підсумків, узагальнення
висновків, одержаних у результаті аналізу джерельної бази).

Джерельна база дослідження. Фактичний матеріал дисертації становлять
документи і матеріали Центрального державного історичного архіву у
Львові (ЦДІАУ у Львові), фонди: № 129 – Львівський
ставропігійський інститут, № 146 – Галицьке намісництво, № 179 –
Кураторія Львівського шкільного округу, м. Львів (1921-1939 рр.), №206 –
“Рідна школа” – Українське педагогічне товариство м. Львів (1881-1939
рр.), № 309 – Наукове товариство ім. Т. Шевченка м. Львова, № 408 –
Греко-католицький Митрополичий ординарій м. Львова (1863-1945 рр.);
Державного архіву Івано-Франківської області (ДАІФО), фонди: № 2 –
Станиславское воеводское управление, № 11 – Печенижинское поветовое
староство, № 271 – Рогатинский поветовой школьный совет, № 273 –
Богородчанский поветовый школьный совет, № 378 – Станиславская филия
товарищества “Просвіта”, № 429 – Хрыплинское гимнастическо-спортивное
украинское общество “Сокил” Станиславского уезда, № 504 –
Станіславська консисторія, № 571 – Коломыйская государственная гимназия
им. Каземира Ягеллончика, № Р-2 – Отдел народного образования
исполнительного комитета Станиславского городского Совета депутатов
трудящихся; Державного архіву Тернопільської області (ДАТО), фонди: №
194 – Тернопольская поветовая рада, № 196 – Скалатская поветовая рада, №
197 – Збаражская поветовая рада; фонди Центральної національної
бібліотеки АН України ім. В. Вернадського, Львівської наукової
бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України, бібліотек Львівського та
Прикарпатського університетів; фонди та архівні матеріали музею
“Гуцульщина”, музею історії м. Коломиї; громадсько-політична,
педагогічна, мистецька періодика, музичні навчально-методичні видання
Галичини міжвоєнної доби; суспільно-педагогічна, музикознавча
література, сучасна педагогічна та мистецька періодика, мемуарні
матеріали; статистичні дані, звіти навчально-виховних закладів краю
досліджуваного періоду; записи бесід із старожилами.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що у ньому відтворено
історичний розвиток, зміст і форми загальної, професійної, духовної
музичної освіти учнівської молоді в навчальних закладах краю; з’ясовано
роль культурно-просвітницьких організацій, молодіжних товариств у
здійсненні національного музичного виховання міжвоєнного періоду;
досліджено особливості розвитку та структуру музичної освіти в Галичині
у 1920-1930-х рр.; розкрито специфіку фахової підготовки вчителів музики
та співу; введено в наукових обіг маловідомі джерела та факти (архівні
документи ЦДІАУ у Львові: ф. 129, оп. 1., спр. 490; оп. 3, спр.
1415, ф. 206, оп. 1, спр. 311; ДАІФО: ф. Р-2, оп. 1-д, спр. 2; ф. 271,
оп. 1, спр. 221 та ін.); науково обґрунтовано перспективи творчого
використання теоретичного і практичного доробку науковців і вчителів
Галичини в сучасній педагогіці.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що опрацьований і
узагальнений матеріал, положення та висновки збагачують і доповнюють
історико-педагогічну науку, сприяють відродженню традицій, передачі
досвіду минулих поколінь у налагодженні музичної освіти учнівської
молоді. Розроблені автором лекції прочитані на курсах підвищення
кваліфікації вчителів музики різних категорій, фахових семінарах при
Івано-Франківському обласному інституті післядипломної педагогічної
освіти (довідка № 01/160), на методоб’єднаннях, семінарах-практикумах
вчителів музики Коломийського відділу освіти (довідка № 02-22/415), для
студентів Коломийського педагогічного коледжу (спеціальність “Музичне
виховання”) (довідка № 152), Чернівецького національного університету
ім. Юрія Федьковича.

Отримані результати можуть використовуватися в процесі викладання
дисциплін музичного циклу в сучасних педагогічних закладах, інститутах
післядипломної педагогічної освіти; під час розробки лекцій, спецкурсів
та спецсемінарів з історії української педагогіки та історії культури,
написання методичних посібників з музичного навчання та виховання для
педагогічних та мистецьких вузів України.

Вірогідність, об’єктивність і достовірність результатів забезпечено
застосуванням комплексних методів, адекватних об’єкту, предмету, меті та
визначеним завданням; ретроспективним логіко-системним аналізом широкої
джерельної бази; науковою обґрунтованістю вихідних позицій дослідження;
безпосередньою участю дисертанта в обговоренні проблем музичного
виховання на лекціях для вчителів, студентів, на наукових конференціях.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та результати
проведеного дослідження були представлені на обговорення наукової
конференції Х Міжнародного гуцульського фольклорно-етнографічного
фестивалю “Гуцульщина: наука, освіта, культура” (Коломия, 2000);
всеукраїнських науково-практичних конференціях: “Морально-естетичне
виховання школярів у системі громадянської освіти і виховання”
(Івано-Франківськ, 2001), “Актуальні проблеми української
етнопедагогіки” (Івано-Франківськ, 2001), “Проблеми
загально-педагогічної підготовки майбутніх учителів” (Вінниця, 2002),
“Єдність національного і загальнолюдського у формуванні
морально-духовних цінностей” (Івано-Франківськ, 2002),
“Психолого-педагогічні проблеми підвищення якості підготовки
педагогічних кадрів у ВНЗ: стан, проблеми, перспективи” (Чернівці,
2003); на регіональних педагогічних читаннях “Українська педагогіка на
межі тисячоліть” (Івано-Франківськ, 2003); звітних наукових конференціях
(2000-2004 рр.), засіданнях кафедри історії педагогіки Прикарпатського
національного університету імені Василя Стефаника.

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження відображені в
11 одноосібних публікаціях автора, 4 з яких – у фахових
науково-педагогічних виданнях, 2 – у фахових науково-мистецьких.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів,
висновків, списку використаних джерел із 328 найменувань (із них 48 –
іноземною мовою) та додатків. Обсяг дисертації – 217 сторінок, з них
164 сторінки основного тексту, 28 сторінок – список використаної
літератури.

Історію становлення і розвитку музичної освіти та виховання розглядали
як вітчизняні, так і зарубіжні педагоги, музикознавці. Своїм корінням
музична освіта сягає в глибоку давнину. Вона була
предметом дослідження

С. Бабишина, В. Барвінського, Б. Кіндратюка та ін. Цією проблемою
періоду національного відродження (XVI — XVIII ст.) займалися
М. Антонович, Я. Ісаєвич, І. Крип’якевич, Л. Мазепа, Ф. Стешко. Питання
музичної освіти й виховання галицького краю ХІХ – першої половини ХХ
століття розглядали музикознавці і педагоги минулого (В.
Витвицький, М. Загайкевич, Б. Кудрик, З. Лисько, А. Цегельський) та
сьогодення (І. Єгорова, Л. Проців, Н. Толошняк, І. Фрайт, М. Черепанин
та ін.).

Особливості розвитку музичної освіти та виховання, як і всього
освітньо-виховного процесу в Галичині у 1920-1930-х рр., були спричинені
важкими суспільно-політичними та економічними умовами, в яких опинилися
західноукраїнські землі після Першої світової війни. Слід зазначити, що
головними ознаками галицького краю кінця ХІХ – першої половини ХХ ст.
були: послідовна підкореність українського народу різними за
культурними, економічними, політичними рівнями урядами (австрійського,
польського); часта зміна політичних, юридичних й освітніх систем;
домінування сільськогосподарського напрямку виробництва. Саме вони
впливали на розвиток музичної освіти та виховання молодого покоління.
Галичина згідно з міжнародним договором, підписаним у Версалі 28 червня
1919 року, мала користуватись автономними правами й українське населення
мало право на свою мову у публічному житті та на школи з українською
мовою навчання. Проте польська влада всіляко намагалася ополячити
українське населення, виховати українську молодь у польському дусі, тим
самим домагаючись того, щоб вона забула свою культуру, мову і стала
слухняним знаряддям у руках колонізаторів.

У міжвоєнний період організація практично усієї музично-виховної роботи
краю здійснювалася такими інституціями, як: МВіПО, відомство
греко-католицького віросповідання при Синоді.

У січні 1921 року запроваджено єдину шкільну систему в цілій Польщі.
Саме в цей період відбулася реформа польської школи. Народні школи стали
триступеневими з семирічним терміном навчання. Школа І-го ступеня давала
освіту в обсязі 4-х класів (І і ІІ класи – однорічні, ІІІ – дворічний,
ІV – трирічний), ІІ-го ступеня – в обсязі 6-ти класів (перші п’ять
класів – однорічні, шостий – дворічний), ІІІ-го – в обсязі 7-ми класів.
Початкову загальну музичну освіту учні та молодь галицького краю могли
отримати в загальноосвітніх державних або приватних школах. Ці навчальні
заклади давали дітям основу музичних знань, розвивали у них музичні
здібності. Наступну ланку в системі шкільництва утворювали середні
навчальні заклади (гімназії, ліцеї, педагогії, семінарії), де “Спів”
належав до основних предметів вивчення (згідно розпорядження МВіПО від 2
січня 1929 року (№ ІІ-235/29) “Спів” як обов’язковий предмет вилучено з
навчальних програм гімназій і переведено на статус
“надобов’язковості”). Метою середніх навчальних закладів була підготовка
учнів до подальшого набуття знань у вищих школа. Після шкільної реформи
1932 року гімназії розділили на дві організаційно самостійні частини:
4-річну гімназію та дворічний ліцей.

Окрім загальноосвітніх, на розвиток музичної освіти та виховання
впливали й фахово-музичні навчальні заклади. У 1927 році згідно з
даними Департаменту Мистецтва у Польщі діяло біля 87 шкіл: музичних,
ритмічно-пластичних, драматичних. Зокрема на Галичині працювали музичні
школи у Перемишлі (8), Львові (6), Станіславі, Стрию, Дрогобичі (по 2),
Коломиї, Тернополі, Самборі, Чорткові (по 1). Важливо звернути увагу на
роботу Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка та його філій, які
після війни набули широкого визнання серед галицького населення. Це були
єдині українські професійно-музичні заклади краю.

Велика увага у розвитку національної музичної освіти та виховання дітей
і молоді краю приділялася греко-католицьким духовенством, яке протягом
багатьох століть завжди піклувалося про навчання, зокрема спів, серед
широких мас населення. Завдяки його меценатству були відкриті школи,
гімназії, притулки для дітей, підтримано діяльність молодіжних товариств
і громадських організацій. Духовне відомство як складова державного
механізму в організації музично-освітньої справи на Галичині в
1920-1930-х рр. керувалось виключно релігійними мотивами. Ця особливість
зумовлювала специфічність навчально-виховного процесу в навчальних
закладах: закритість, вузько-утилітарна спрямованість. У 1929 році в
Римі відбувся з’їзд греко-католицької церкви, на якому розглядалося
питання відродження національної культури та освіти галицького краю.
Завданням реалізації творчих ідей державного відродження українського
народу було відкриття дяківсько-педагогічних інститутів, які б могли
задовільнити і забезпечити абсолютно всі українсько-католицькі парохії
вченими, кваліфікованими диригентами, артистами, режисерами, знавцями
співу, музики, керівниками оркестрів.

У післявоєнний період відновили свою діяльність культурно-просвітницькі
товариства і молодіжні організації: “Рідна школа”, “Просвіта”, “Взаємна
поміч українському вчительству”, “Січ”, “Сокіл”, “Пласт” та ін. Вони
становили альтернативну одиницю у державній системі музичної освіти та
виховання учнів і молоді Галичини. Культурно-просвітницькі товариства,
молодіжні організації, які чітко розмежовували сфери впливу, розробляли
і обґрунтовували специфічні основи своєї діяльності. Музична освіта
постійно виступала невід’ємною складовою загального розвитку особистості
і займала чільне місце у системі національного виховання молодого
покоління.

Таким чином, суспільно-політичні та економічні чинники визначили
характер розвитку музичної освіти та виховання учнів і молоді галицького
краю. Практичне ігнорування міжнародного договору, підписаним у Версалі
в 1919 році, та незабезпеченість освітніх потреб українського населення
на державному рівні, спричинило піднесення просвітницької активності
культурно-освітніх товариств і молодіжних організацій краю в напрямку
створення мережі національного музичного шкільництва.

Систему музичної освіти та виховання трактуємо як мережу навчальних
інституцій (загальноосвітні, позашкільні спеціалізовані, духовні
заклади, культурно-просвітницькі товариства, молодіжні організації), що
покликані реалізувати педагогічну мету, яка залежить від
соціально-історичних факторів, національної культурної специфіки,
загальноосвітніх та музично-педагогічних поглядів у суспільстві.

У другому розділі “ Теорія і практика музичної освіти й виховання
Галичини в період польської окупації” проаналізовано зміст і форми
музичної освіти учнів і молоді в загальноосвітніх, спеціальних і
духовних закладах краю, визначено роль культурно-просвітницьких
товариств, молодіжних організацій у розвитку музичного виховання
молодого покоління.

Зміст музичної освіти Галичини в 1920-1930-тих роках опирався на
державні шкільні закони, програми МВіПО, шкільні навчальні плани.
Створюючи шкільні плани, спів включили до обов’язкових предметів, як у
народних (повшехних) школах, так і середніх Міністерські програми зі
співу в загальноосвітніх школах базувалися на чотирьох типах вправ:
дихальні, ритмічні, слухові та вокальні. Саме з них зобов’язували
розпочинати “лєкцію” (урок), за винятком першого класу, де перші
півгодини на тиждень присвячувати вправам, а другу – вивченню пісень.
Кожна з тих вправ була однаково важливою і відігравала важливу роль у
розвитку музично-слухових здібностей дитини.

Програми зі співу (від 1920 року до серпня 1934 року ) зобов’язували 3/4
лекції виділяти на вправи, виключаючи мелодію, замінюючи її ритмічним
вистукуванням, плесканням, скандуванням тексту пісні на одному звуці,
вправами з дихання. Лише 1/4 частина уроку була відведена для роботи над
піснею.

Згідно навчальних планів на предмет “Співу” в першому і сьомому класах
загальноосвітніх шкіл виділяли 1 годину на тиждень, в усіх інших – по 2
години. Проте у 1935/36 н. р. були впроваджені класи-комплекти,
внаслідок об’єднання відділів (класів). Ці комплекти формувалися у таких
комбінаціях:

у школі з п’ятьма вчителями – III з IV, VI з VII або IV з V(по дві
години на тиждень);

у школі з чотирма вчителями – Ш з IV, V з VI (по дві години на тиждень),
але також була й одна година для хору;

у школі з трьома вчителями – Ш з IV (одна година на тиждень), V з VI –
по дві години, але в II, III і IV класах, де спів був разом з фізичними
вправами, (одна година на тиждень) не створювали класи-комплекти;

у школі з двома вчителями уроки співів і фізичних вправ мали одну годину
на тиждень;

у школі з одним вчителем при кількості 40 учнів в I і II класах лекцій
співу не існувало;

у школі з одним вчителем при кількості від 41-60 учнів – уроки
малювання, практичних занять, співів і фізичних вправ тривали одну
годину на тиждень (до поділу між цими предметами).

У гімназіях (1920-ті рр.) спів вивчали в трьох перших та шостому
класах. Виняток становили лише деякі приватні гімназії (Львівська
гімназія СС Василіянок, Львівська жіноча гімназія ім. Словацького,
Перемишльська жіноча гімназія українського інституту, Яворівська
українська гімназія), де його було включено до програм впродовж всього
періоду навчання.

Однаковість планів навчання вимагала узгодження програм з різних
предметів (у тому числі зі співу) у трьох вищих класах загальноосвітніх
шкіл і трьох нижчих класах гімназій. Це потрібно було зробити, щоб
“усунути штучні перешкоди при переході з однієї школи до другої”. Це був
перший крок до введення “одноцілої школи”. Від учнів загальноосвітніх
шкіл як і від гімназистів вимагали: на одному диханні співати два такти
у тридольному, чотиридольному розмірах; витримувати синкопи і крапки
біля половинних та четвертних нот; самостійно співати одноголосі пісні,
інтонуючи їх з поданого акорду, двоголосі – під керівництвом вчителя;
використовувати чотири рівні сили звучання: piano, pianissimo, mezzo
forte, forte, а також голосніше – crescendo і тихіше – diminuendo,
сольмізувати гами з дієзами і бемолями, а також тризвуки; відрізняти
тональності пісень і вправ відносно ключових знаків; знаходити тоніку і
тризвук тональності відносно звуку “до”; на слух розрізняти мажорну і
мінорну гами; уміти поділити мелодію на такти у заданому розмірі;
співати з нот вправи і легкі пісні, вивчені протягом навчального року.
Отож, діти за допомогою вправ виробляли правильне дихання, постановку
голосу, відчуття ритму і такту, навчалися співати з нот, виробляти
слухову пам’ять і вимову, правильно, чисто, ритмічно і музично
виконувати пісню.

Після впровадження реформи шкільництва 1932 року на відміну від
попередніх програм по вивченню співу у школах, де на першому місці була
музична теорія та надмірність використання вправ, нові програми навчання
ґрунтувалися на роботі над піснею, її художнім виконанням. Теоретичні
відомості, які також були необхідними, використовувалися “випадково”,
але це не означало, що робота над ними була хаотичною, вона випливала
внаслідок використання їх під час вивчення пісні. У програмі 1920-х рр.
розспівування дітей було головним завданням науки співу, а пісня –
тільки засобом до пізнання головних елементів музики і її нотації.
Натомість у новій програмі пісня стала єдиним чинником “умузикальнення”
учнів, від якої залежав розвиток музичних уподобань дитини. Від підбору
пісень, які були підґрунтям у музичному розвитку учня, а також від
умілого їх вивчення, залежала важливість лекції співу.

Розуміючи важливість предмета співу для розвитку музичної освіти та
виховання підростаючого покоління Галичини, зі своїми пропозиціями щодо
нових програм у загальноосвітньому українському шкільництві виступили
товариства українського вчительства у Львові (“Взаємна Поміч
Українського Вчительства” й “Учительська громада”). В основу цих програм
були закладені головні положення, передбачені польською державою, але
члени товариства при кожній нагоді використовували українські елементи
та національні мотиви у вивченні кожного предмета, в тому числі і співу.
Програми вивчення предмета співу для народних шкіл I ступеня передбачали
розвиток музичних здібностей та естетичного почуття, де народна пісня
стала важливим засобом національного виховання. Метою навчання співу
народної школи II ступеня було привчити дітей до гармонічного, хорового
співу, використовуючи його на практиці. Головне завдання зі співу
приватної народної школи Ш ступеня – вивчення українських пісень,
колядок, щедрівок, дум, чумацьких, обрядових (веснянки, гагілки,
обжинкові) та стрілецьких пісень, а також пісень, що носили характер
національних гімнів (“Ще не вмерла Україна”, “Боже, великий єдиний”,
“Як умру, то поховайте”), ознайомлення учнів із
творчістю українських композиторів, як-от: М. Бортнянський, М.
Лисенко, А. Вахнянин, Д. Січинський, М. Ревуцький,
Б. Лятошинський, С. Людкевич,

М. Гайворонський, Б. Лятошинський. С. Людкевич, М. Гайворонський.

Навчання співу проводили згідно з рекомендованою літературою, яка була
затверджена МВіПО. Кожного року Міністерство освіти видавало списки
співаників та методичної літератури, які призначалися для всіх
навчальних закладів Польщі, в тому числі й Галичини. Навчальні програми
вимагали застосування посібників польською мовою. Основними підручниками
(1924-1938 рр.), якими користувалися у своїй роботі вчителі співу, були:
S. Kazuro “Ma?e solfeggio z piosenkami”, K. H?awiczka “?piewnik
szkolny”, J. Baranowska-Borowa “?wi?to pie?ni dzieci polskich”,
R. Lirenka “Wybor pie?ni szkolnej”, P. Maszy?ski “Polski
?piewnik szkolny”, F. Konior “Pie?ni wielkopostne”, F. Piasek
“Nauka ?piewu metoda trojzwi?k” та ін. Але слід зазначити, що лише два
збірники Ф. Колесси “Співаймо! Збірничок на два голоси для шкільної
молоді” (Львів, 1926) та “Збірник народних пісень в укладі на три
голоси для ужитку шкільних хорів” (Львів, 1927), призначені для шкіл з
українською мовою навчання, були дозволені МВіПО. Їх головна мета
полягала у наближенні учнів і молоді до пізнання української народної
творчості, пробудженні любові до рідного краю, традицій, розвитку
естетичних почуттів засобами народної пісні.

Основною формою здобуття музичної освіти в школах Галичини у міжвоєнний
період була т. зв. „лекція” (урок), яка включала традиційні етапи:
вступна бесіда, подача і закріплення нового матеріалу, перевірка знань
та умінь учнів, домашнє завдання. Після шкільної реформи 1932 року в
середніх школах обов’язковими були музичні аудиції (передачі). Згідно
розпорядження МВіПО (IIS-5177/35) музичні аудиції поділялися на дві
частини: лекційна (тривалістю не більше 15 хвилин) та музична (біля 30
хвилин). Ці передачі належали до обов’язкових шкільних занять, які
проводили під час лекційних годин або безпосередньо після їх закінчення.
Протягом року відбувалося не менше 8-и музичних передач. Крім того,
важливою формою позаурочної роботи були музичні аудиції, організовані в
школі: лекція, шкільний концерт. Велику допомогу у проведенні концертів
надавали музичні товариства та колективи. Використовувались і технічні
засоби (слухання платівок, радіо), але вони не мали такого ефекту, як
“жива” музика. Тематика музичних аудиції була різноманітною:
творчість С. Монюшка, польські танці, вокальна музика, танцювальна
музика (польська та зарубіжна), релігійна музика, програмова музика,
польська народна музика (з врахуванням відповідного регіону),
творчість Ф. Шопена, довільне слухання музики.

Враховуючи виховну цінність музичних аудицій у розвитку естетичних
здібностей учнів, українське вчительство в співпраці з Вищим музичним
інститутом ім. М. Лисенка також склало програми для середніх шкіл
галицького краю. Особлива увага в них зверталася на вивчення української
народної музики як побутово-історичної, так і релігійно-обрядової,
актуалізувалась тема розвитку української вокальної та інструментальної
музики ХХ ст., яка стала цінним і оригінальним вкладом у світову музичну
культуру. Весь матеріал тематично побудований на паралельному порівнянні
української народної та професійної музики з музикою західноєвропейських
народів. Принцип порівняння сприяв систематизації та поглибленню знань,
формуванню аналітичного мислення, розвитку активного й професійного
сприйняття музики. Проте вся побудова програми підкреслювала значимість
української інструментальної й вокальної музики та її зв’язок із
західноєвропейськими досягненнями.

З 1923 року для підвищення співочої майстерності школярів, їх музичної
культури і виховання проводились щорічні огляди дитячих хорових
колективів (“Свята пісні”). Вони створювали атмосферу спільності,
колективізму, виховували у дітей любов до пісні, зокрема народної, а тим
самим підвищувалась національна свідомість молодого покоління.

Отож, у навчально-виховному процесі використовувалися різноманітні види
і форми музичної діяльності учнів (сольний і хоровий спів;
індивідуальна, оркестрова гра; музичні аудиції: слухання музики в
урочний і поурочний час; концерти, літературно-музичні вечори,
конкурси).

Значний вплив на розвиток музичної освіти краю зробила діяльність
позашкільних спеціальних музичних закладів. Досліджуваний період
характеризується значним пожвавленням у професійній музичній освіті
Галичини. Найвизначнішим досягненням української музичної інтелігенції
краю було відновлення роботи Вищого Музичного інституту ім. М. Лисенка
та утворення його філій на території краю, де обдарована молодь могла
навчатись вокально-хоровому та виконавському мистецтву у досвідчених
вітчизняних педагогів. Активна діяльність цих закладів сприяла
становленню національної професійної школи на землях Галичини, відкрила
нові можливості для пожвавлення концертного життя регіону.

Велике значення у розвитку національної освіти, зокрема музичної,
належало духовенству, особливо його навчальним закладам. Навчальні плани
і програми середніх навчальних закладів духовного відомства мали яскраве
релігійне забарвлення. Продовжуючи і підтримуючи традиції української
церкви у піднесенні національної культури серед богословської молоді,
музичні колективи закладу неодноразово демонстрували свої професійні
навики.

Значний внесок у розвиток музичної освіти та виховання підростаючого
покоління Галичини у 1920-1930-х рр. зробили українські
культурно-просвітницькі, музичні товариства (“Просвіта”, “Рідна школа”,
“Боян”) та молодіжні організації (“Січ”, “Пласт”, “Каменярі”). Проведені
ними свята, концерти, змагання, на яких лунала українська пісня, звучали
рідні музичні мотиви, виконувалися традиційні українські танці – все це
сприяло залученню молодого покоління до кращих здобутків національної
культури.

У третьому розділі “Науково-методичне забезпечення музичної освіти та
виховання в Галичині у 1920-1930-х рр.” розглянуто організацію
підготовки вчителів співу загальноосвітніх шкіл та підвищення їх
кваліфікаційного рівня.

У період польської окупації (20-30-і рр. ХХ ст.) в Галичині система
підготовки та підвищення кваліфікаційного рівня вчителів співу включала:
семінарії (державні та приватні), ліцеї, педагогії, інститути, державні
та приватні курси, вищі вчительські курси, методичні центри, осередки,
атестацію, самоосвіту. Згідно шкільної реформи 1932 р. підготовку
вчителів здійснювали педагогічні ліцеї, які продовджували гімназійну
освіту, але складали окрему складову у загальноосвітній системі. Ще
однією структурною одиницею, яка входила до кваліфікаційної підготовки
вчителів, були педагогії, які в в 1937/38 н. р. повністю замінили
вчительські семінарії. Підготовку кваліфікованих педагогічних кадрів,
зокрема Галичини, здійснювали і за кордоном. У 1923 році у Празі було
відкрито Український Високий Педаґоґічний інститут ім. М. Драгоманова з
ініціативи і заходами Українського Громадського Комітету під проводом
Микити Шаповала. З 1924 року на музично-педагогічному відділі (з
підвідділами: вокальним та інструментальним) готували вчителів музики та
співів. Навчання в інституті на зразок західноєвропейських високих шкіл
мало на меті дати теоретичні знання й потрібну практичну підготовку
майбутнім фаховим педагогам українських шкіл.

Встановлено, що вдосконалення змісту шкільної освіти, нові умови
організації навчально-виховного процесу вимагали нового вчителя, який, з
одного боку, повинен був забезпечувати реалізацію освітньої політики
держави, а з іншого (це стосується українського вчительства) –
підтримувати національну культуру українського народу (товариства ВПУВ,
“Рідна школа”). У зв’язку з цим у Галичині створювалася альтернативна
система підготовки українського вчителя музики та співу: приватні
учительські семінарії та курси. Оскільки освіта була контрольована з
боку держави, то, звичайно, всі приватні інституції дотримувалися всіх
вимог щодо навчально-виховного процесу.

Допомогу вчителям співу надавали педагогічно-методичний місячник “Шлях
виховання й навчання” товариства “Взаємна Поміч Українського
Вчительства” (додаток до нього – журнал “Методика та шкільна практика”),
журнал “Учительське слово”, ілюстрований часопис “Рідна школа”,
педагогічно-науковий збірник “Учитель”, а також польські видання “?piew
w szkole”, “Muzyka i ?piew”, “Lwowskie wiadomo?ci muzyczne i
literackie”, на сторінках яких педагоги, музиканти ділилися досвідом і
давали методичні рекомендації щодо покращення методів роботи своїм
колегам.

Узагальнення результатів дослідження дає підстави для наступних
висновків:

1. Розвиток музичної освіти та виховання учнів і молоді в Галичині у
міжвоєнний період зумовили об’єктивні суспільно-історичні й
соціально-економічні процеси, а саме:

постійна підкореність регіону різним урядам (австрійському, польському),
що спричинило часту зміну в краї юридичних та освітніх систем;

зростання національної свідомості галицьких українців у результаті
визвольних змагань Західноукраїнської Народної Республіки;

ігнорування польською владою міжнародних угод та договорів стосовно
національних меншин;

загострення польсько-українських стосунків;

злиденне життя галицького українського населення ;

посилення уваги польської держави до музичного виховання учнівської
молоді, запровадження системи тоталітарного державного контролю над
усіма формами музичної освіти та виховання, діяльністю різних типів
навчально-виховних закладів;

розробка нової концепції музичної освіти на основі перенесення акценту з
національного виховання учнів на громадянське;

тотальне ополячення молоді як кінцева мета державної політики,
спричинило організований спротив українців, а відтак наклало суттєвий
відбиток на всі сфери життя, в тому числі й на освіту, зокрема музичну.

Особливостями розвитку музичної освіти української учнівської молоді в
Галичині були притаманні: національна ідея як основа виховання; потреба
в обґрунтуванні мети, завдань, форм музичної освіти та виховання учнів,
спрямовані на збереження національних, культурно-історичних традицій
українського народу; виявлення національно-патріотичної активності
українського населення краю в розбудові приватних загальноосвітніх і
музичних закладів; посилення уваги культурно-просвітницьких українських
товариств до створення мережі рідномовних навчальних закладів.

2. Аналіз і теоретичне осмислення організації музичної освіти й
виховання молодого покоління в Галичині міжвоєнного періоду дали
можливість з’ясувати, що керівництво нею здійснювалось двома найбільш
впливовими інституціями – МВіПО та відомством греко-католицького
віросповідання при Синоді. Вищеназвані органи опікувалися музичною
освітою та вихованням загальноосвітніх (державних, приватних) і духовних
навчальних закладах відповідно до політики полонізації навчального
процесу, а також етнічної та духовної асиміляції народів, що проживали в
Галичині і вважали її своєю батьківщиною. Навчальні заклади, які
підпорядковувалися Міністерству освіти та церковному відомству, суттєво
відрізнялися: перші характеризувалися відкритістю та доступністю для
представників різних соціальних верств, а другі – закритістю
навчально-виховного процесу.

У Галичині досліджуваного періоду існувала система музичної освіти та
виховання, в структуру якої входили загальноосвітні, музичні, духовні
навчальні заклади, культурно-просвітницькі та музичні товариства,
молодіжні організації.

У дисертаційному дослідженні визначено специфіку різних типів навчальних
закладів Галичини, де музичній освіті та вихованню відводилося значне
місце. Початкова освіта здійснювалася у школах першого (чотирикласна),
другого (шестикласна) та третього (семикласна) ступенів; середня – в
гімназіях, педагогічних ліцеях, педагогіях, семінаріях (учительські та
духовні).

Спільними умовами для всіх загальноосвітніх навчальних закладів були:
пріоритетність виховання перед навчанням, жорстока контрольованість
позакласного та позашкільного життя учнів з боку польської влади,
незадовільне державне фінансування, придушення будь-яких національних
проявів у вихованні підростаючого покоління.

У роботі охарактеризовано специфіку організації професійної музичної
освіти, яка полягала у домінуванні нижчої професійної ланки. Важливе
місце у розвитку спеціальної освіти належало Вищому музичному
інституту імені М. Лисенка та його філіям, які працювали у багатьох
містах Галичини. До розвитку національної музичної освіти та виховання
помітно спричинилося духовенство, його навчальні заклади. Участь молоді
у хорових колективах, які підтримували традиції української церкви, не
тільки впливали на вдосконалення їх професійних навиків, але й сприяли
вихованню національної свідомості.

Альтернативу державній структурі музичної освіти та виховання становили
навчальні заклади українських культурно-просвітницьких (“Просвіта”,
“Рідна школа”) та музичних товариств (Товариство ім. М. Лисенка,
“Боян”), молодіжних організацій (“Пласт”, “Січ”, “Сокіл”, “Луг”,
“Каменярі”), які зробили значний внесок у поширення української
національної музичної культури.

3. Результати дослідження свідчать, що з перших років існування
польської влади МВіПО впровадило реформу шкільництва на всій території
Речі Посполитої, зокрема було переглянуто зміст музичної освіти.

Головним завданням першої шкільної реформи (1920-ті р.) в Польщі було
“умузикальнення” учнів і молоді через розвиток природних здібностей
дитини, що на практиці супроводжувалося відповідними
вокально-слуховими, ритмічними вправами. Велика увага у змісті музичної
освіти приділялась вивченню учнями теорії музики. Після другої шкільної
реформи (1932 р.) пріоритетна роль у музичній освіті учнівської молоді
належала вихованню через посилення уваги до змісту музичних творів,
особливо пісні.

В організації музичної освіти, що здійснювали в досліджуваний період
українські культурно-просвітницькі, музичні товариства, молодіжні
організації Галичини, чільне місце посідала ідея національного
виховання. Незважаючи на те, що вони змушені були дотримуватися приписів
та розпоряджень польської влади, їх діяльність стала засобом
консолідації українського населення краю в боротьбі за вирішення гострих
соціально-культурних проблем, пов’язаних і підвищенням
музично-освітнього рівня учнів і молоді Галичини.

Головними напрямами музичної освіти й виховання були урочна, позаурочна,
позакласна, позашкільна навчально-виховна робота, а також вплив родини.
Музична освіта молодого покоління здійснювалась у досліджуваний період
через лекції, музичні аудиції, вокальний, хоровий спів, участь в
оркестрах, збиранні творів усної народної творчості, “імпрезах”,
організацію та проведення концертів, “свят пісень” тощо.

Встановлено потужний навчально-виховний вплив на учнів музичної освіти в
Галичині 1920-1930-х рр. Він реалізувався через:

поглиблення музичних знань (музична грамота, історія музики);

вироблення музичних навичок (сольний, хоровий спів, гра на інструментах,
спів і гра з нот);

розвиток музичних здібностей (ладове, музично-ритмічне чуття);

підвищення ефективності сприйняття при слуханні музики;

виховання музичних смаків, оцінне ставлення до музичного твору;

розкриття емоційного змісту музики;

розширення музичної діяльності учнів, їх творче самовираження під час
співу на уроках, виступів із хором, оркестром тощо;

формування морально-естетичних якостей, музичної культури.

4. У дисертаційному дослідженні розкрито шляхи організації професійної
підготовки вчителів музики та співу, яка здійснювалася через систему
освітніх інституцій – учительські семінарії, педагогічні ліцеї,
педагогії, вищі державні та приватні курси підвищення кваліфікації,
методичні центри, осередки та ін.

Підготовка вчителів музики та співів на всіх рівнях була спрямована на
розвиток у них уміння реалізувати на практиці мету школи, бути
спроможними у важких умовах вдосконалювати навчально-виховний процес.
Поява на сторінках галицьких педагогічних, громадсько-культурних,
мистецьких часописів методичних розробок, конспектів уроків із музики і
співів не тільки розкривала особливості розвитку української музичної
думки, але й надавала методичну допомогу українському вчителю.
Заслуговує на увагу розробка вітчизняними педагогами проектів,
альтернативних державним, навчальних програм із музики та співів
заснованих на кращих традиціях національної культури, що стало важливою
складовою боротьби українців за рідномовну школу у міжвоєнну добу.

5. Проведене дослідження засвідчило, що багато ідей організації
музичної освіти та виховання серед учнів і молоді Галичини міжвоєнного
періоду не втратили своєї актуальності і сьогодні, зокрема:

введення в інваріантну частину навчальних планів загальноосвітніх шкіл
вивчення предмета “Музика” протягом усього періоду навчання;

створення широкої мережі державних і приватних закладів, спеціалізованих
на музичній освіті та вихованні молодого покоління;

підвищення ефективності формування музичної культури учнівської молоді
шляхом її залучення до участі в різноманітних формах музичної
діяльності, з використанням кращих зразків національного і світового
мистецтва;

впровадження предмета “Музика” в навчальні плани закладів з підготовки
майбутніх вчителів різного рівня акредитації;

врахування досвіду минулого в організації системи підвищення
кваліфікації вчителів музики, їх психолого-педагогічної і методичної
підготовки, включно із проходженням річного стажуваня та атестації для
випускників навчальних закладів з правом переходу на постійну
вчительську посаду;

використання в процесі підготовки вчителів різних засобів музики з метою
підвищення рівня професійної та загальної культури;

постійне збільшення кількості посібників зі співу для вчителів
загальноосвітніх шкіл.

Проведене дослідження не охоплює всі аспекти музичної освіти та
виховання учнів і молоді в Галичині міжвоєнного періоду. Предметом
наукового пошуку можуть стати: питання вдосконалення музичного виховання
дітей дошкільного віку; зміст, форми, методи музичної освіти у вищій
школі; організація музично-виховної роботи позашкільних інституцій;
вплив духовенства на естетичне формування підростаючого покоління тощо.

Використана література

Поясик О. І. Народні пісні Гуцульщини та їх зв’язок з обрядовими
традиціями Прикарпаття // Теоретичні та практичні питання культурології:
Зб. наук. статей. – Вип. V. – Мелітополь: Видавництво “Мелітополь”,
2001. – С. 40-47.

Поясик О. Роль музики у духовному становленні особистості //
Морально-естетичне виховання школярів у системі громадянської освіти і
виховання: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції.
15-17 листопада 2001 року. – Івано-Франківськ, 2001. – С. 172-173.

Поясик О. Фольклор в системі музичного виховання навчальних закладів
Галичини (20-30-х рр. ХХ ст.) // Актуальні проблеми української
етнопедагогіки / За ред. чл.-кор. АПН України, проф. Скульського Р.П. –
Івано-Франківськ, 2001. – С. 186-190.

Поясик О. І. Творча та педагогічна діяльність диригента Дмитра Котка в
20-х роках ХХ ст. // Теоретичні та практичні питання культурології: Зб.
наук. статей. – Вип. VII. – Мелітополь: Видавництво “Сапа”,
2002. –

С. 80-85.

Поясик О. І. Система підготовки вчителів музики для навчальних закладів
Галичини в 20-30-х роках ХХ століття // Наукові записки. Серія:
Педагогіка і психологія. – Випуск :. – Вінниця: РВВ ДП “Державна
картопографічна фабрика”, 2002. – С. 21-23.

Система музичної освіти вчителів Галичини у міжвоєнну добу. //
Науково-методичний збірник Коломийського педагогічного коледжу
Прикарпатського університету імені Василя Стефаника. Український аспект
у системі підготовки вчителів музики, музичних керівників. Авторський
колектив. – К: КПКПУ, 2002. – С. 13-17.

Поясик О. Формування національних і загальнолюдських цінностей засобами
музики в навчальних закладах Галичини: історичний аспект // Єдність
національного і загальнолюдського у формуванні морально-духовних
цінностей. Збірник наукових праць. – Івано-Франківськ, 2002. – С.
124-128.

Поясик О. Роль народної пісні в системі музичного виховання учнів та
молоді Галичини (20-30 рр. ХХ століття) // Наукові записки
Тернопільського державного педагогічного університету. Серія:
Педагогіка. – 2002. – № 9. – С. 87-89.

Поясик О. Пісенний фольклор як засіб розвитку музичної освіти учнів
молодшого шкільного віку // Пріоритети сучасної української освіти і
виховання в контексті завдань педагогічної науки: Матеріали педагогічних
читань на пошану члена-кореспондента АПН України, доктора педагогічних
наук, професора Прикарпатського університету імені Василя Стефаника
Богдана Михайловича Ступарика. – Івано-Франківськ, 2003. – С. 89-91.

PAGE

PAGE 19

Похожие записи