Реферат на тему:
Микола Лисенко
Народився Микола Віталійович Лисенко 10 березня 1842 року в селі
Гриньки Кременчуцького повіту Полтавської області. Батько, Віталій
Романович Лисенко, офіцер орденського кірасирського полку, був людиною
освіченою, з передовими поглядами на розвиток суспільства, глибоко знав
і любив літературу, народну творчість. Мати, Ольга Єреміївна, походила з
полтавського поміщицького роду Луценків. Навчалася вона в петербурзькому
Смольному інституті шляхетних дівчат. Аристократичне виховання наклало
свій відбиток на все подальше життя Ольги Єреміївни, вигранивши її
характер та світогляд. Розмовляла вона виключно французькою мовою, в
усьому намагаючись створити таку атмосферу, яка б не мала навіть натяку
на щось народне, українське.
Село Гриньки належало двоюрідному дядькові Ольги Єреміївни, поміщикові
М.Булюбашу, у якого вона виховувалася. Він надзвичайно любив свою
племінницю, а народження Миколи стало для нього справжньою радістю.
Тут, у Гриньках, як згадував пізніше М.Старицький, над М.Лисенком
«…зіткнулись два цілком протилежних і навіть ворожих впливи; з одного
боку — французька мова, манери і аристократична манірність (мати й
гувернантка), з другого боку — українська мова… пестощі і зайва
простота манер. Перша сторона переслідувала не тільки простонародне
слово, але навіть і російське, забороняючи всякі зносини з «пейзанами»,
а друга, навпаки, заохочувала всяку простоту, зацікавлювала розум і
фантазію дитини казками народними та піснями, а вечорами відпускала весь
полк служниць для забав з паничем; звичайно, забави ці полягали в
різноманітних народних іграх.
Протести матері тут були безсилими, і вперта наполегливість і сльози
дитини, які енергійно підтримувала обожнююча свого внука бабуся
(М.В.Булюбаш), переважали протести, тим більше, що і батько став на
сторону тітки».
У такому середовищі, серед таких людей і виростав майбутній ком-
позитор. Але саме народна стихія, культура і побут народжували у серці
малого Миколи невгасиму любов до рідної пісні, мови, мистецтва.
У 1852 році хлопця відвезли до Києва в пансіон Вейля, звідки він,
провчившись усього декілька місяців, переходить до іншого — пансіону
француза Гедуена. У цьому закладі музика займала не останнє місце у
вихованні та навчанні. Одинадцятирічний хлопчина показав себе майже
одразу як у здібностях, так і в старанності.
Літні канікули Микола завжди проводив у рідному селі. На той час туди
приїжджав з Полтавської гімназії і Михайло Старицький, троюрідний брат
М.Лисенка. Це товаришування зіграло свою благодатну роль у подальшому
житті обох велетів нашої культури.
Після закінчення пансіону Миколу віддають до 2-ї Харківської гімназії.
У 1859 році Микола Віталійович вступає на природничий факультет
Харківського університету. Провчившись у ньому всього один рік, він
разом з батьками перебирається до Києва. Навчання в університеті, який
він успішно закінчив у 1865 році, М.Лисенко вдало поєднував з заняттями
музикою, яка все більше і більше захоплювала його. У цей же час він
багато пише, притому звертається не лише до дрібних інструментальних
жанрів, але й до музично-драматичних творів.
Подорожуючи, композитор ніколи не втрачав нагоди записати завершені
зразки пісень до спеціального нотного зошита, з яким ніколи не
розлучався.
Музика не тільки вабила М.Лисенка, а й поступово заповнювала все його
життя. Йому праглося більших і грунтовніших знань, хотілося
вдосконалювати виконавську майстерність.
З 1867 по 1869 рік він навчається у Лейпцігській консерваторії, а з 1874
по 1876 рік — у Петербурзі, у класі блискучого майстра оркестру
М.Римського-Корсакова.
Повернувшись до Києва, Микола Віталійович, з властивими йому енергією і
запалом, поринає у твор-чість, не забуваючи при тому педагогічну,
виконавську та музично-громадську діяльність.
На українському народному грунті М.Лисенко творить високохудожні
композиції на шевченківську тематику, народні опери «Різдвяна ніч» і
«Утоплена», оперу-сатиру «Енеїда», монументальну народну музичну драму
«Тарас Бульба».
Починаючи з 1869 року Микола Віталійович продовжував невтомно виступати
у концертних програмах.
У 1904 році М.Лисенко відкриває першу в Україні національну
музично-драматичну школу (з 1913 року — ім. М.В.Лисенка), яка працювала
у програмному режимі вищих мистецьких навчальних закладів.
Разом з О.Кошицем організував у 1905 році музично-хорове товариство
«Київський Боян», головою якого був до кінця життя.
М.Лисенко був засновником і головою ради правління «Українського
клубу» (1908 — 1911 рр.).
Серед огрому творчої спадщини композитора основне місце посідають опери:
«Різдвяна ніч» (1873 р.), «Утоплена» (1883 р.), «Тарас Бульба» (1890
р.), «Наталка Полтавка» (1889 р.), «Енеїда» (1910 р.),«Ноктюрн» (1912
р.), дитячі опери «Коза- Дереза» (1888 р.), «Пан Коцький» (1891 р.),
«Зима й Весна» (1892 р.).
Микола Віталійович Лисенко був одним з найкращих інтерпретаторів
«Кобзаря» Т.Шевченка, на тексти якого написав понад 80 вокальних творів
різних жанрів.
Безцінною спадщиною великого композитора стали обробки
фольклорно-пісенних зразків усної народної творчості.
Смерть М.Лисенка, яка настала 6 листопада 1912 року, була непоправною
втратою для української музичної культури.
Микола Віталійович Лисенко — засновник національної музично-творчої
школи, основоположник української класичної музики. Значення його для
української музичної культури неоціненне. Своєю творчістю він вперше
спробував підсумувати величезний період розвитку вітчизняної музики на
підвалинах глибокого і всебічного вивчення народного життя і народної
творчості. Величезний пласт народної музики, ряд поодиноких талановитих
музичних творів різних жанрів сприймалися тепер зовсім інакше,
по-новому, знайшовши логічне і справедливе обрамлення титанічною
діяльністю М.В.Лисенка, який встановив чітке й однозначне визначення
цьому феномену — українська музична культура.
Музиці М.Лисенка притаманна органічна єдність змісту і форми, глибока
ідейність, реалізм, висока композиторська майстерність.
Невтомний організатор, закоханий у свою справу подвижник, талановитий
художник, палкий і активний пропагандист української музичної культури,
М.Лисенко завжди і всюди ставив собі за мету, визначав як найважливе
завдання — відкривати громадськості невичерпні художні скарби
українського народу.
Потрапивши у 1874 році до Петербурга, Микола Віталійович майже одразу ж
включився в дієву репрезентаційну працю. Він починає влаштовувати
концерти, в яких демонстрував у хоровому виконанні кращі зразки
музичного фольклору. Згодом він включив у ці виступи власні композиції
на твори близьких йому за духом представників «Могучої кучки»:
М.Балакірєва, М.Мусоргського, О.Бородіна, М.Римського-Корсакова. Ця
плеяда надзвичайно обдарованих музикантів зростала як гідне продовження
тих художніх принципів, які свого часу заклав геніальний М.Глінка. Тож
не випадково пізніше самого М.Лисенка порівнюватимуть з великим
росіянином, називаючи його українським Глінкою.
На початку 1875 року до Петербурга вперше приїхав відомий український
народний співак-кобзар Остап Вересай. М.Лисенко в усьому допомагав
знаменитому землякові. Перший виступ Остапа Вересая відбувся у
Географічному товаристві. Безсумнівно, через те, що поруч була давно
знайома, чуйна, правдива, дорога і поважна людина, яким був для кобзаря
Микола Віталійович, співак почував себе значно вільніше, розкутіше і з
величезним піднесенням та натхненням виконав програму, проспівавши
українські народні пісні та думи.
Враження від концерту було надзвичайним. Мовби самі животворні вітри
далеких епох і велич народу потужним поривом пронеслися через душі й
серця слухачів. Особливого відчуття тому враженню надавало ще й те, що
перед початком вечора було виголошено вступне слово відомого російського
фольклориста професора О.Міллера, в якому поруч із загальними роздумами
було сказано багато добрих слів і про М.Лисенка як про видатного
вченого, збирача української народнопісенної творчості.
Згодом О.Вересай з величезним успіхом виступить у так званому «Соляному
Городку» в загальнодоступному концерті.
У березні 1875 року в тому ж залі «Соляного Городка» — місці
проми-слових і кустарних виставок — відбувся концерт слов’янської
музики, організований М.Лисенком. Виконувалися українські, російські,
польські, сербські пісні, композиції самого Миколи Віталійовича.
Виступав тут і кобзар Остап Вересай. Його спів супроводжувався
«туманними картинами» з діапозитивів, які заздалегідь, на замовлення
М.Лисенка, виконав український художник П.Мартинович, що навчався тоді в
Академії мистецтв північної столиці.
І знову — вражаючий успіх і добра слава про невичерпне багатство
українського фольклору. Все це відігравало свою позитивну і
конструктивну роль у формуванні в суспільстві цілісного і правдивого
враження про справжній стан такої важливої особливості, показового
фактора народного життя, яким є музична культура.
Збагачуючись і озброюючись передовими ідеями і художньо-естетичними
критеріями свого часу, вивершуючи знання народного життя, переймаючись
болями і радощами народу, усвідомлюючи устремління його на основі
неосяжних багатств музичного фольклору, М.Лисенко закладає міцні
підмурки для нової в історії світової музики української професійної
музичної школи.
Його подвижництво й мудрість полягали у тому, що, невтомно пропагуючи
кращі досягнення великих композиторів, він готував благодатну основу для
майбутніх конкретних і практичних справ, розраховуючи, врешті, не
стільки на схвальну оцінку, скільки на дієву підтримку і допомогу з боку
народу саме усвідомленням важливості цієї справи.
Згадується, як ще під час навчання в Лейпцігській консерваторії
М.Лисенко виступив у Празі 25 грудня 1867 року у грандіозному
слов’янському концерті. Микола Віталійович грав українські пісні у
власній обробці для фортепіано, викликавши величезне захоплення
слухачів. Особливо вразила слухачів обробка пісні «Гей, не дивуйте!»,
прослухавши яку, відомий чеський музикант і етнограф Рейєр збуджено
підхопився зі свого місця з вигуком: «То духи од степу!» Схвальними
матеріалами на той концерт відгукнулася газета «Narodni Listy», одну з
рецензій на той концерт передрукував львівський журнал «Правда»:
«…Найкраще ж подобались українські пісні, покладені ним самим з
великою пильністю і дотепністю. Лицарський дух мелодії запорозької і
оригінальність «козака» має для нас щось чаруючого і дивного. Пан
Лисенко гадає намір надрукувати збірник українських пісень. Ми б дуже
бажали, щоб швидше знайшов видавця, то тим виданням зробив би справді
велику послугу слов’янській літературі…»
М.Лисенко сформував і збагатив майже всі існуючі в українській музичній
творчості жанри. Своїми теоретичними працями в галузі музичного
фольклору він значно розвинув вітчизняну науку про народну музичну
творчість. Педагогічною діяльністю М.Лисенко заклав підвалини вищої
спеціальної музичної освіти в Україні. Безпосередніми продовжувачами
кращих творчих традицій М.Лисенка в українській музичній культурі були
К.Стеценко, Я.Степовий, М.Леонтович.
*
…З Миколою Віталійовичем зв’язані в мене спогади найдорожчих молодих
літ, в його хаті стільки незабутнього пережито! Старицький, Лисенко — сі
ймення для інших належать тільки для літератури і хисту, а для мене вони
вічно викликатимуть живі образи, як імення близьких і рідних людей, що,
властиво, ніколи не вмирають, поки живе наша свідомість. Не знаю, чи
буде хто з молодшого покоління згадувати коли про мене з таким почуттям,
як я тепер згадую Миколу Віталійовича і Михайла Петровича (я все їх бачу
тепер поруч!). Але я б хотіла на те заслужити…
Леся Українка.
*
Смерть Лисенка розумію як величезну втрату, але, читаючи опис його
похорону… відчуваю якесь тремтіння радості в серці: як любить народ
свою людину! Як глибоко повчальна ця сумна, але така могутня, прекрасна
церемонія проводів людини, що відслужила своїй справі, і як радісно
відчувати, що народ зрозумів велич її праці.
Прекрасна і смерть, коли вона веде за собою таке збудження життя,
такий полум’яний розквіт почуття любові і поваги до покійного.
М.Коцюбинський.
*
Я гаряче люблю українську музику. Якщо Чайковського ми називаємо
чарівником російської музики, то Лисенка — цього чудового і захоплюючого
красою своєї музики композитора — ми сміливо можемо назвати сонцем
української музики.
К.Станіславський
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
