РЕФЕРАТ

на тему:

Деревяні духові та ударні інструменти

До найдавніших ударних відносять бубон, бугай, тулумбас. Крім того, для
створення шумових ефектів використовували деякі предмети побуту —
підкову, рубель, качалку тощо.

Бубон — дерев’яний обруч діаметром близько 50 см, на якому
закріплювалась мембрана зі шкіри. В обручі робили прорізи, куди
вмонтовували маленькі дзвіночки, металеві пластинки — брязкальця.

На Запорізькій Січі набули великого поширення тулумбаси — металеві,
часто мідні, казани, затягнуті шкіряною мембраною, по якій вдаряли
дерев’яним молотком. Любили українці і бугая — інструмент у формі
невеликого конусоподібного барильця.

На мембрані був проріз, куди вставляли пучок кінського волосся
(“хвіст”). При смиканні його вологими пальцями добувався сильний звук,
схожий на ревіння бугая (звідси походить і назва).

Співучий народ створив також цілий ряд духових інструментів: сопілку
(денцівку, зубівку, флояру), трембіту, ріг, сурму, трубу, волинку.
Найулюбленішою була сопілка — інструмент, виготовлений із калинової
гілки, бузини, ліщини, очерету та ін.

Довжина сягала 30–40 см, у нижньому кінці просвердлювали 5–6 дірочок. У
західних регіонах побутували різновиди сопілки — денцівка, дводенцівка,
флояра, а також трембіта — довга (до 3 м) конічна дерев’яна труба без
отворів. Діаметр її поступово збільшувався від 25 до 60 см, утворюючи
розтруб (голосницю). Така конструкція надавала трембіті потужного
звучання. У козацьких полках бойовий запал піднімала сурма — дерев’яна
трубка із 7-ма дірочками і розтрубом у нижній частині. Старовинним
народним інструментом була волинка (коза, дуда), що виготовлялася із
овечої чи козячої шкіри, трубок, клапанів, вставлених у міх.

З моменту свого виникнення духові народні інструменти не зазнали великих
змін. Народні духові інструменти являють собою пусті трубки виготовлені
з дерева або кори. Звук в них утворювався завдяки коливання повітря в
самій трубці. Коливання досягається за допомогою губ або спеціальним
приладом – язичком.

ВОЛИНКИ. Дуда, коза, баран, міх – все це назви одного і того самого
народного музичного інструмента, що відомий багатьом народам світу.
Найбільш розповсюджена його назва – волинка. Вона виготовляється з
вичиненої шкіри кози, або теляти. З цієї шкіри роблять суцільний міх,
який служить резервуаром повітря. В один з отворів міха вставляють
трубку, через яку музикант вдуває повітря. Друга трубка – ігрова. У ній,
крім пищиків, є 6 отворів для зміни висоти звуку. Третя трубка з басовим
пищиком забезпечує бурдонний (постійний) звук. Наповнивши міх повітрям,
музикант натискує на нього ліктем і посилає повітря в ігрову та бурдонну
трубку, викликаючи верескливе звучання пищиків.Волинки дійшли до нас із
давніх часів. Грали на них переважно пастухи.У Стародавньому Римі
волинка звучала в театрі й військовому оркестрі. У Франції XVIII
століття на ній віртуозно грали професіональні музиканти. В Шотландії
ансамбль волинщиків й у наш час супроводжує урочисті паради. В Україні
цей інструмент входив до складу оркестру війська Запорізького, а тепер
звучить переважно у західноукраїнських областях. Виготовляючи волинку,
гуцульські майстри прикрашають її різьбленням, скульптурною голівкою
кози.

ЖАЛІЙКА – дерев’яна дудка. У її кінець вставляється пищик. У верхній
частині має 6-9 отворів для підсилення звучання. На кінець трубки
надівається розтруб, що виготовлюється з коров’ячого рогу або берести.
Жалійка має різкий, голосний, гугнявий звук. Інструмент використовується
в п’єсах награвального, танцювального характеру.

БРЬОЛКА – народний інструмент типу гобоя з подвійним пищиком (язичком).
Схожий на жалійку, але значно м’якший та благозвучніший,
використовується в танцювальних, хороводних п’єсах.

СВИРІЛІ, КУВИЧКИ. У всьому світі відома багатоствольна флейта, яку в
стародавні часи називали флейтою. В українській народній музиці відомо
кілька різновидів багатост-вольної флейти. Найпростіші з них – кувички.
Музиканти розрізняють свирілі із свистко-вим пристроєм і без нього,
правосторонні й лівосторонні, залежно від висотного розташування звуків
у висхідному чи зворотному порядку. Кувички мають ще одну назву –
кугікли – це набір дерев’яних дудок. Кожна дудка має один звук.
Інструмент не має певного діапазону. В оркестрі застосовується рідко.

СВИСТУЛЬКИ, ОКАРИНИ. Окарина в перекладі з італійської- гусенятко. Так
назвали свисткову флейту, що робиться з дерева, має яйцевидну (сферичну)
форму і свистковий пристрій. Інструмент має десять ігрових створів.
Звучання окарини казкове, часом фантастичне. Грають на окарині, імітуючи
звуки диких тварин, птахів, особливо кування зозулі.Серед дитячих
іграшок та виробів декоративно-прикладного мистецтва зустрічаються
керамічні пташки, коники, козлики, баранчики, яскраво розмальовані й
покриті поливою. Це – свистульки, на них можна виконувати прості
мелодії. Свистульки у вигляді птахів, тварин та риб належать до
окариноподібних народних інструментів.

СОПІЛКА ТА її РІЗНОВИДИ. Сопілка – один з найбільш розповсюджених у
музичному побуті України інструмент. З глибини тисячоліть дійшов він до
нас із багатьма назвами: сопілка, денцівка, флояра, зубівка, теленка…
За кожною назвою криється принципова конструктивна відмінність, нові
специфічні прийоми видобування звуку. Виготовляли сопілки з верби,
клена, калини, смереки, груші, бузини. На Гуцульщині така сопілка
зветься денцівкою. Звук у неї соковитий, насичений.Флояра – різновид
сопілки, обидва кінці у неї відкриті, видобувати звук на ній важко.
Сріблясто-витончена мелодія флояри відповідає мальовничій природі
Карпатських гір.Серед різновидів сопілки є текленка – інструмент, у
якого обидва кінці відкриті, ігрових отворів немає.Дві спарені одночасно
сопілки називають денцівкою або жоломийкою. У залежності від сировини, з
якої виготовлений інструмент, кожна сопілка має своє відповідне звучання
– пронизливе, густе, оксамитове, а інколи сопілка скиглить сумним,
тужливим голосом.

Сопілка, народний духовий музичний інструмент, в Україні відомий з
княжих часів. Виготовлявся із калинової гілки, бузини, ліщини, очерету
та ін. Довжина сягала 30-40 см, у нижньому кінці просвердлювали 5-6
дірочок. У західних регіонах побутували різновиди сопілки – денцівка,
дводенцівка, флояра.

СУРМИ. Численні літературні джерела донесли до нас відомості про
побутування у військовій музиці українського козацтва дерев’яної
конусоподібної трубки, що звалася сурмою або козацькою трубою. На жаль,
тогочасний інструмент не зберігся.Не маючи точних відомостей про будову
старовинної сурми, дослідники роблять припущення, що існували два
різновиди цього інструмента. Перший – з мундштуком, без пальцевих
створів, другий – з тростинкою (пищиком) і пальцевими створами.Сучасні
українські майстри надають перевагу другому різновиду. На його основі
виготовляють сурми різних розмірів. Відомі імена майстрів: В. Зуляк, О.
Шльончик, Л. Деменчук, А. Заярузний.Сьогодні сурми відроджуються в
українській музиці як оркестровий інструмент.

ТРЕМБІТА, РІГ, РІЖКИ. У музичному побуті мешканців Карпат нерідко можна
зустріти овіяний легендами екзотичний інструмент, який здавна був
супутником гуцулів. Це – трембіта. У старовину вона була сигнальним
інструментом. Кілька дозорців, які розміщувалися на вершинах гір,
сигналом трембіти передавали звістку про наближення ворога. У наш час
сигналом трембіти повідомляють про приїзд артистів у гірське село,
початок весілля чи іншого урочистого свята. З давніх часів збереглася
традиція звуками трембіт сповіщати про перший вихід худоби на гірські
пасовиська. Іноді трембітарі подають сумну звістку про смерть когось із
гірських жителів.Зовні трембіта – це дерев’яна конусоподібна трубка
довжиною два-три метри. Виготовляють її так: зрізають прямий стовбур
смереки, обстругують, надаючи погрібної форми інструмента. Потім
розколюють її уздовж па дві-три частини і виймають серцевину. Утворені
тонкі стінки складають і герметично обгортають березовою корою,
попередньо вставивши у тонкий отвір трембіти мундштук.На волинському
Поліссі можна зустріти вкорочену трембіту, один-два метри довжиною.
Інколи функції трембіти виконує дерев’яний гуцульський ріг. Та
найдавнішими з подібних інструментів вважаються натуральні роги тварин,
що тисячоліттями використовувалися як сигнальні інструменти, а пізніше
були пристосовані для задоволення естетичних потреб.

Трембіта, народний духовий дульцевий музичний інструмент, рід дерев’яної
труби, обгорнутої березовою корою без вентилів і клапанів. Довжина до З
м, діaметр (30 мм) збільшується у розтрубі; у вузький кінець трембіти
вставляється рогове аб металеве дульце (пищик). Висота звукового ряду
трембіти залежить від її величини. Мелодію виконують перев. у верхньому
реґістрі. Трембіта поширена у східній частині Українських Карпат,
зокрема на Гуцульщині. Вона виконує ролю інформатора про різні події на
селі (колядників, що наближаються, весілля, смерть, похорон) відповідною
кличкою, чи сумною тужливою мелодією. На трембіті виконують також
вівчарські награвання. Часом гру трембіти включають до оркестри.

Ще у XVIII ст. в центральних губерніях Росії поширений був
володимирський ріжок.

ВОЛОДИМИРСЬКИЙ РІЖОК отримав розповсюдження у ХVІІІ-ХІХ ст. в
центральних губерніях Росії. Ріжок має м’який тембр, дещо гугнявий,
нагадує звучання гобою. За характером більш світлий. Володимирський
ріжок мас різновиди: сопрано (діапазон –«соль» першої октави – «сі»
другої октави); альт (азон: «до» першої октави – «мі» другої октави);
тенор (фа) «соль» малої октави – «ля» першої октави). Настроєні ріжки
діатонічно. В оркестрі соло ріжка зустрічається дуже рідко, частіше
використовується в ансамблях з 3-4 інструментів.

Поздо?вжну флейту на відміну від поперечної тримають поздовжно, звідки й
назва. Існує безліч народних інструментів, що відносяться до повздовжних
флейт — сопілки, дудки, свирілі і т.п.

Блок-флейта

Блок-флейту виробляють, як правило, з дерева або пластика. Блок-флейту
тримають продольно, вдуваючи повітря в отвір, розташований на торці
трубки. Поруч з цим отвором, подібно пристрою свистку, розташований
вихідний отвір, з розсікаючою повітря гранню. На самі?й трубці
розташовані отвори, що закриваються пальцями для відтворення різних
тонів. Існує в декількох різновидах.

Використовуються для початкового навчання дітей, також для виконання
народної та музики минулих епох.

Українські ударні народні інструменти виникли ще раніше, ніж струнні та
духові. У XVII ст. старовинні бубни перетворилися у барабани, литаври і
бубон з бубонцями. Народні ударні інструменти в оркестрі замінюються на
трикутник, кастаньєти, бубон, коробочку, тарілки, малий барабан, з
певною висотою дзвіночки, литаври, ксилофон.Музична культура України, як
і її загальна культура розвивалася під впливом музичних культур сусідніх
країн. Саме тому в музично-виконавській практиці України і сьогодні
зустрічаються такі народні музичні інструменти, які вважаються
характерними для інших країн, наприклад Росії. Такими інструментами є
ложки дерев’яні, накри, рубель.У народній музиці, що супроводжувала
ігри, весілля, календарні, релігійні свята та обряди, широко
використовувалися такі предмети побутового вжитку, як ложки, рубель з
качалкою. Можна зустріти народні кастаньєти, зроблені з двох дерев’яних
спарених ложок. На них музикант відбиває різноманітні ритмічні малюнки,
імітує цокіт кінських копит.

ЛОЖКИ ДЕРЕВ’ЯНІ – звичайні селянські супові ложки. Щоб вони звучали
голосніше, використовують тверді та ‘»дзвінкі» породи дерев. Звук ложок
нагадує звук кастаньєт, але більш відкритий по тембру.

ТРІСКАЧКИ – набір дерев’яних дощечок (20), які нанизані на жильну струну
й утворюють сухий та різкий звук. На тріскачках вистукують грайливі
ритмічні фігури.

НАКРИ – невеликі глиняні горщики з натягненою на них шкірою. Вони були
введені В. В. Андрєєвим, але зараз вони майже не застосовуються. Їхнє
місце зайняли литаври.

РУБЕЛЬ – дошка з нарізаними поперек зубцями. Грають на рублі твердою
палицею, утворюючи сухий іскристий потік звуків. Уживається рубель у
п’єсах жартівливого, скерцозного характеру.

Найпоширенішим ударним інструментом у народній музиці є БУБОН (решітка).
Легкий дерев’яний обідок, обтягнутий з одного боку шкірою – це
найпростіша конструкція бубна, що був відомий на Україні ще за часів
Київської Русі. Сучасні матеріали, металеві дзвіночки, тарілочки, гарне
оздоблення змінили виїляд бубна, що завжди супроводжував танцювальну
музику, входив до складу полкової музики війська Запорізького. Серед
виконавців-бубністів на Україні добре відоме ім’я Павла Дубровенка, який
грав у квартеті цимбалістів у Державному українському народному хорі.
Талановитий народний виконавець на бубні не тільки відбивав ритм,
мелодії, а й прикрашав їх виклад то несподіваним, але доречним акцентом,
то дзвіночками бубна, то ударом ліктя по кругу натягнутої шкіри.

Із західних областей України в інші регіони країни прийшов екзотичний
ударний інструмент, що за специфічне забарвлення звуку зветься БУГАЙ. У
невеличкій конусоподібній діжечці верхній отвір обтягнуто шкірою. До неї
в центрі прикріплено пучок конячого волосся. Музикант зволоженими у
квасі руками сіпає за волосся і видобуває найбільш стійкі звуки акорду.

Список використаної літератури

Музична енциклопедія. – К., 2001.

Українські народні музичні інструменти. – К., 2000.

Похожие записи