КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему:

“Ціноутворення та використання ресурсів, процент і прибуток” ПЛАН

Вступ

1. Визначення заробітної плати

2. Економічна рента

3. Позичковий процент

4. Підприємницький доход та економічний прибуток

Висновки

Використана література

Вступ

Спільною рисою попиту на будь-який ресурс є його похідний характер.
Однак залежно від особливостей самого ресурсу, типу ринку, ступеня
державного втручання у механізми саморегулювання процес ціноутворення на
ринках різних ресурсів має свою специфіку. Розглянемо детальніше, як
формуються заробітна плата, економічна рента, позичковий відсоток та
підприємницький доход.

1. Визначення заробітної плати

Заробітна плата — це плата за залучення у виробництво трудових послуг.
Вона може набувати найрізноманітніших форм: безпосередньо заробітної
плати, премії, участі у прибутках фірми, комісійних, винагороди за
підсумками року тощо. Однак за своєю суттю — це плата, яку отримує
власник ресурсу праці від виробника за надані йому трудові послуги. З
певною умовністю винагороду власника трудового ресурсу можна вимірювати
тією сумою грошей, яку він отримав, а розмір трудових послуг — часом,
протягом якого виробник отримував трудові послуги. Тому надалі термін
«заробітна плата» (PL = W) буде використовуватися для позначення
винагороди власника трудових ресурсів за одиницю часу надання трудових
послуг.

Існує значна розбіжність у рівні заробітної плати для різних країн. Якщо
у розвинених країнах середня заробітна плата становить кілька тисяч
доларів на місяць, то у країнах з слабкою економікою — кілька десятків
доларів. Отже, загальний рівень заробітної плати — це дзеркальне
відображення рівня розвитку країни взагалі та рівня продуктивності
праці, зокрема. Економіст має розуміти, що реальний доход власників
трудових ресурсів зростає приблизно такими самими темпами, що і
продуктивність праці.

Оскільки заробітна плата є ціною трудових послуг, то механізм її
формування, як це було з’ясовано у попередньому розділі, залежить від
моделі ринку. Розглянемо кілька варіантів ринків праці залежно від стану
конкуренції на них.

Якщо ринок праці конкурентний, то для нього характерна, з одного боку,
значна кількість фірм, що конкурують одна з одною при придбанні трудових
послуг, а з іншого — чисельна група працівників, які мають однакову
кваліфікацію та незалежно один від одного пропонують певний вид трудових
послуг. За цих умов ні фірми, ні працівники не можуть контролювати
ринкові ставки заробітної плати. Інакше кажучи, фірма погоджується з
ціною трудових послуг, що склалася на ринку. Вона може за цією ціною
придбати нескінченну (з позиції окремої фірми) кількість трудових
послуг. Тому пропозиція праці для окремої фірми на конкурентному ринку
матиме вигляд прямої лінії, що відповідатиме ринковій ціні трудових
послуг та граничним витратам на цей ресурс.

Попит на трудові ресурси для окремої фірми буде визначатися кривою
граничного продукту у грошовому вираженні, а тому, на підставі дії
закону спадної граничної продуктивності ресурсу, матиме вигляд спад-

ної кривої. До того часу, поки граничний продукт у грошовому вираженні
перевищуватиме граничні витрати, фірма буде брати на роботу більше
працівників. Вона максимізує свій виграш (заштрихована фігура на рис.
12.1) тоді, коли MRP зрівняється з MRC.

На ринку праці досить часто може виникати ситуація, коли монопольне
становище займає покупець трудових послуг. Такий ринок називається
монопсонією. Він властивий невеликим містам, у яких кількість зайнятих
на певній фірмі становить основну частину всіх працюючих. Характерними
прикладами можуть бути міста Марганець та Орджонікідзе Дніпропетровської
області, де основна частина працюючих зайнята у гірничо-збагачувальній
галузі. Оскільки трудові послуги у цьому випадку немобільні, тобто вони
не можуть швидко змінити місце проживання чи кваліфікацію, фірма диктує
заробітну плату, визначаючи кількість взятих на роботу.

  та меншій кількості взятих на роботу

  ніж при конкурентному ринку (рис. 12.2). Однак монополізація ринку
праці можлива не лише з боку покупця, а й з боку продавця. Важлива роль
у цьому належить профспілковим об’єднанням працівників. Вони можуть
впливати на рівень заробітної плати через збільшення попиту на працю:
сприяти своєю діяльністю зростанню попиту на кінцеві продукти,
збільшенню продуктивності праці або цін на ресурсозамін-ники. Це
потребує додаткових пояснень. Чому, скажімо, професійні об’єднання
висококваліфікованих працівників підтримують боротьбу за підвищення
мінімальної заробітної плати, хоча це і не вплине безпосередньо на
заробітну плату їх членів? Тут спрацьовує не тільки солідарність, а й
чіткий економічний розрахунок: зростання вартості некваліфікованої
робочої сили збільшує попит на кваліфіковану, пересуває криву попиту
вправо та підвищує рівноважний рівень заробітної плати.

Професійні об’єднання намагаються впливати і на пропозицію трудових
ресурсів. Залежно від специфіки трудових послуг може застосовуватися
тактика замкнутого (або цехового) чи відкритого тред-юніонізму.
Замкнутий тред-юніонізм застосовується тоді, коли формальні чи
неформальні професійні об’єднання можуть безпосередньо впливати на
кількість трудових послуг певної кваліфікаційної групи. При цьому
входження до цієї групи теж контролюється її членами. Скажімо, як можна
контролювати пропозицію послуг докторів економічних наук? Оскільки
науковий ступінь доктора наук можна отримати, лише захистивши дисертацію
перед тими, хто уже має цей науковий ступінь, то, спрощуючи чи
ускладнюючи процедуру захисту, неформальне об’єднання докторів наук
регулюватиме свою заробітну плату (рис. 12.3, а).

До відкритого тред-юніонізму профспілки вдаються тоді, коли не можна
жорстко регулювати приплив нових працівників цієї кваліфікаційної групи.
Тоді через укладання галузевих тарифних угод чи іншим шляхом
установлюється певний мінімальний рівень заробітної плати, який відсікає
ту ділянку кривої пропозиції трудових послуг, що лежить нижче від цього
рівня. Крива пропозиції набуває ламаного характеру (рис. 12.3, б).

Ринок праці дає нам приклади, коли і продавець, і покупець займають
монопольне становище (так звана двостороння монополія). У цьому разі
графіки на рис. 12.2 і 12.3, б ніби накладаються один на одного:
профспілка вимагає заробітної плати не нижче від мінімального рівня, а
фірма наполягає на значно нижчій заробітній платі. Фактична ціна на
такому ринку залежатиме від співвідношення сил. Однак є всі підстави
вважати, що в умовах двосторонньої монополії фактична заробітна плата
більше наблизиться до рівня конкурентного ринку, ніж у разі
односторонньої монополії на будь-якому боці.

Розглянуті моделі пояснюють загальний механізм встановлення заробітної
плати, але не дають відповіді на запитання про причини диференціації
оплати трудових послуг окремих груп працівників. Вона пов’язана з
відмінностями співвідношення попиту та пропозиції в різних сегментах
ринку праці. Оскільки працівники неоднорідні за рівнем кваліфікації,
здібностями, готовністю працювати у тих чи інших умовах, це призводить
до диференціації їхньої індивідуальної продуктивності праці та зумовлює
різницю у заробітній платі. Крім того, існують суттєві відмінності у
привабливості самої праці: за непривабливу працю виробники змушені
платити більшу заробітну плату. Відмінності у заробітній платі
пояснюються і тим, що серед продавців трудових послуг існує, як правило,
недосконала конкуренція. Вона пов’язана насамперед географічною
обмеженістю мобільності трудових ресурсів, інституційними обмеженнями
(наявність вищої освіти чи наукового ступеня для зайняття якоїсь посади
тощо), соціологічними обмеженнями мобільності.

Диференціація заробітної плати багато в чому пояснюється відмінностями
інвестицій, здійсненими раніше у людський капітал. Інвестиції, у
людський капітал — це будь-які дії, що підвищують кваліфікацію та
здібності працівника. До них належать витрати на освіту, охорону
здоров’я, підвищення соціальної мобіль-ності. Вдало здійснені інвестиції
повертаються працівникові у вигляді збільшення заробітної плати. Це дуже
важливо усвідомити сучасним студентам.

2. Економічна рента

Термін «рента» використовується у повсякденному житті досить широко, і в
нього може вкладатися найрізноманітніше значення. Для усунення подальших
непорозумінь слід зазначити, що для економіста рента — це ціна, що її
сплачують за використання землі та інших природних ресурсів, кількість
яких жорстко обмежена. Саме жорстка обмеженість ресурсів відрізняє ренту
від усіх інших видів доходу.

та крива про позиції взагалі не перетинатимуться. За цих умов зем ля не
зможе принести її власникам якогось доходу у вигляді ренти (рис. 12.4).

Як бачимо, зміна розміру ренти ніяк не впливає на кількість землі, що
пропонується для використання. Якщо відносно неземельних ресурсів ціна
виконує спонукальну функцію, тобто підштовхує власників

ресурсів до збільшення їх пропозиції на ринку, то щодо землі рента такої
функції не виконує. Тому економісти вважають ренту надлишком, тобто
платою, яка не є обов’язковою для забезпечення наявності землі.

До цього часу ми припускали, що земля має однакову родючість. Однак
насправді якість різних земельних ділянок може відрізнятися досить
суттєво: взяти хоча б супіски Чернігівщини та чорнозем Черкащини. Тому
одна й та сама праця чи капітал у поєднанні з різними за родючістю
землями приносить різні результати. Для родючіших земель крива середніх
витрат лежатиме нижче, ніж для менш родючих. Отже, користувачі родючої
землі за інших рівних умов отримуватимуть додатковий економічний
прибуток, який пов’язаний із стійкими відмінностями у якості грунтів.
Цей додатковий прибуток називається дифе-ренційною рентою. Оскільки
кількість землі обмежена і хтось уже користується родючою землею, то
диференційна рента не може бути ліквідована за рахунок перетікання
капіталу, а тому власники кращих земель можуть отримати більшу ренту
навіть у довготривалому періоді.

Однак родючість землі може змінюватися внаслідок економічної діяльності
людини. Використання сучасних технологій вирощування
сільськогосподарської продукції, додаткові інвестиції в землю можуть
дати значно кращі результати порівняно з експлуатацією земель, що
використовуються традиційно. Так виникають відмінності у економічній
родючості землі, які теж можуть приносити диференційну ренту. Вони менш
стабільні і можуть бути ліквідовані, якщо конкуренти перейдуть до
аналогічного варіанту використання землі.

Економічну ренту можуть отримувати не тільки власники землі, що
використовується для сільськогосподарських потреб, а й власники інших
природних ресурсів, для яких властива абсолютна обмеженість. Це можуть
бути родовища корисних копалин, привабливі для туризму території, сили
природи (водоспади, ріки тощо). Механізм утворення ренти у цих випадках
збігатиметься з розглянутим вище.

3. Позичковий процент

Гроші за своєю суттю не належать до економічних ресурсів. Однак вони є
засобом для придбання всіх інших факторів виробництва. Крім того,
виробник, який витрачає свої кошти на придбання капіталу, відмовляється
від альтернативних варіантів їх використання, зокрема від надання
позики. Отже, прибуток, що міг отримати виробник, якби передав у позику
свої кошти, є альтернативною вартістю капіталу. З’ясувати механізм
формування ціни кредиту і буде означати з’ясування процесу формування
альтернативної вартості капіталу.

Ціною кредиту можна вважати позичковий відсоток. Позичковий процент
(відсоток) — це ціна, що сплачується за використання грошей. Найчастіше
він розглядається не в абсолютному значенні (як кількість грошей), а у
відносному — як відсоток від суми позичених грошей. Для зручності ставку
позичкового відсотка, як правило, дають у перерахуванні на річну.
Скажімо, якщо за отримання 10 000 грн. в кредит позичальнику потрібно
через рік повернути 14 000 грн., це означатиме, що він отримав гроші під
40% річних.

  то за своєю купівельною спроможністю 1 грн. на початку року
становитиме 1,25 грн. на кінець року. Якщо пе рерахувати всі повернені у
кінці року гроші у зіставні з наданими на початку року, то 14 000 грн.
будуть відповідати 11200 грн. (14 000 : 1,25 = 11 200). От же, реальна
відсоткова ставка буде лише 12%. Взаємо зв’язок між номінальною та
реальною ставками пока зує така формула:

Ставка позичкового відсотка формується залежно від співвідношення попиту
на гроші та їх пропозиції. Разом з тим, не існує єдиної для всіх
випадків відсоткової ставки. Надання кредиту може диференціюватися
залежно від умов повернення, державного регулювання цього процесу,
особливостей позичальника тощо. Отже, доцільно розглянути фактори, які
впливають на відсоткові ставки.

Надання кредиту — це ризик з боку кредитора, оскільки позичальник за
певних умов може не повернути отримані гроші. Тому найпершим фактором,
який буде зумовлювати конкретний рівень відсотка по конкретній позиції,
е ступінь ризику — ймовірність втрати грошей кредитором. Тут залежність
пряма: чим більша ймовірність неповернення грошей, тим більший буде
відсоток. Разом з тим, загроза втрати грошей може досягати такого рівня,
що вона взагалі не компенсується збільшенням відсотка. За цих умов
кредит не надається.

Певний вплив на відсоткову ставку справляє розмір кредиту. За інших
рівних умов кредитор віддає перевагу більшим кредитам, оскільки це
зменшує його витрати на вивчення економічного становища позичальника, на
обслуговування кредиту тощо. Отже, кредитор погоджується надавати більші
суми під менші відсотки.

По-іншому впливає на відсоткову ставку термін надання кредиту. Оскільки
у довготривалому періоді ймовірність непередбачуваних подій більша, то
для перестрахування втрат від них відсоток по кредитах також буде
більшим.

Впливає на відсоткові ставки також державна політика оподаткування. Якщо
відсотки, отримані від надання кредиту не оподатковуються чи
оподатковуються на пільгових умовах, то вартість отримання кредиту буде
меншою. Так, поки дисконти по облігаціях внутрішньої державної позики в
Україні не оподатковувалися, їхня доходність була нижчою, тобто
отримання коштів обходилося державі дешевше. Після введення
оподаткування ціна залучення коштів зросла.

4. Підприємницький доход та економічний прибуток

Підприємницький  доход, або прибуток, — це доход, який приносить
реалізація підприємницьких здібностей. Він складається з нормального та
економічного прибутку. Нормальний прибуток — це мінімальний доход, або
плата, необхідний для утримання підприємця у певній галузі виробництва.
Як уже зазначалося, за своєю суттю нормальний прибуток належить до
внутрішніх (прихованих) витрат. Економічний прибуток — це залишок
загального доходу після вирахування всіх витрат. В умовах конкурентної
моделі ринку при статичній економіці економічний прибуток завжди
дорівнює нулю.

Прибуток є однією з основних категорій товарного виробництва. Це
передусім виробнича категорія, що характеризує відносини, які
складаються в процесі суспільного виробництва.

Поява прибутку безпосередньо зв’язана з появою категорії «витрати
виробництва». Прибуток — це та частина вартості продукту, що
реалізується підприємством, яка залишається після покриття витрат
виробництва. Обособления частини вартості продукції у вигляді витрат
виступає в грошовому виразі як собівартість продукції.

Визначення економічної сутності прибутку, як і інших форм, що їх приймає
національний дохід за його первинного розподілу і наступного
перерозподілу, неможливе без правильного тлумачення сутності необхідного
й додаткового продукту в суспільстві.

Прибуток – це винагорода, яку одержує підприємець. Власник землі одержує
ренту, працівник – заробітну плату, власник грошового капіталу –
процент, а підприємець винагороджується прибутком. Це є плата за те, що
він організовує виробництво, управляє ним, впроваджує інновації
(нововведення), ризикує. Виконуючи свої функції, підприємство забезпечує
перевищення виручки (доходу) від реалізації продукції фірми над
витратами на виробництво.

Джерелом підприємницького доходу є досконалість організації виробництва
та кваліфікованість управління. Завдяки цьому фірма може навіть без
додаткових інвестицій скоротити витрати на виробництво, підвищити
продуктивність праці. Частка прибутку в ціні продукції збільшиться.
Реалізація нових ідей у процесі виробництва сприяє зниженню витрат,
поліпшенню якості товарів і послуг, появі на ринку нової продукції,
збільшенню обсягів продажу, що забезпечує додатковий доход фірмі.
Підприємницький доход включає в себе плату за ризик, який бере на себе
фірма. Економічним ризиком називається загроза того, що фірма матиме
збитки, втратить ресурси чи одержить доходи менші, ніж ті, на які він
розраховував. Але винагороду фірма отримує, звичайно, не просто за те,
що ризикує, а за те, що вміє передбачати наслідки ризику, своєчасно
запобігти можливим втратам, реально оцінити найкращі варіанти проведення
виробничо-торговельних операцій. Ризик, на який свідомо йде фірма,
упереджуючи всі негативні наслідки, є розумним. Це – гідна підстава для
винагороди.

Прибутки, які одержують окремі підприємці, відрізняються за величиною,
їх диференціація зумовлюється різними факторами.

Чим більше коштів вкладено у виробництво, тим більші обсяги виробництва,
а отже, більша і виручка від реалізації, а в ній – прибуток. Величина
прибутку залежить від прибутковості, тобто від співвідношення прибутку і
витрат. Прибутковість залежить від технологічних особливостей і рівня
технічного розвитку виробництва. Скорочення витрат на виробництво
підвищує частку прибутку в ціні продукції.

Прискорення обороту капіталу навіть при незмінній сумі коштів, що
обертаються, збільшує обсяги виробництва та реалізації продукції, а
значить, і величину прибутку.

Необхідний і додатковий продукт — це категорії виробництва. Для
з’ясування сутності цих категорій необхідно уточнити, що лежить в основі
поділу чистого продукту на необхідний і додатковий. Згідно з економічною
теорією це поділ часу праці, витраченої у сфері матеріального
виробництва, на необхідний і додатковий. Протягом необхідного часу
забезпечується створення «… фонду життєвих коштів або робочого фонду,
що необхідний робітнику для підтримання і відтворення його життя і що за
всіх систем суспільного виробництва він сам постійно повинен виробляти й
відтворювати».

Додатковий продукт — це вартість, створювана безпосередніми виробниками
понад вартість необхідного продукту. Додатковий продукт властивий усім
суспільно-економічним формаціям і є однією з важливих умов їхнього
успішного розвитку. У необхідному й додатковому продукті втілено заново
створену вартість, грошове вираження якої становить національний дохід.

Прибуток — це частина додаткової вартості, виробленої і реалізованої,
готової до розподілу. Підприємство одержує прибуток після того, як
втілена у створеному продукті вартість буде реалізована і набере
грошової форми.

Отже, об’єктивна основа існування прибутку пов’язана з необхідністю
первинного розподілу додаткового продукту. Прибуток — це форма прояву
вартості додаткового продукту. Прибуток підприємств сфери матеріального
виробництва — це частина національного доходу.

Таким чином, прибуток є об’єктивною економічною категорією. Тому на його
формування впливають об’єктивні процеси, що відбуваються в суспільстві,
у сфері виробництва й розподілу валового внутрішнього продукту.

Висновки

Отже, гроші за своєю суттю не належать до економічних ресурсів. Однак
вони є засобом для придбання всіх інших факторів виробництва. Крім того,
виробник, який витрачає свої кошти на придбання капіталу, відмовляється
від альтернативних варіантів їх використання, зокрема від надання
позики. Отже, прибуток, що міг отримати виробник, якби передав у позику
свої кошти, є альтернативною вартістю капіталу. З’ясувати механізм
формування ціни кредиту і буде означати з’ясування процесу формування
альтернативної вартості капіталу.

Підприємницький  доход, або прибуток, — це доход, який приносить
реалізація підприємницьких здібностей. Він складається з нормального та
економічного прибутку. Нормальний прибуток — це мінімальний доход, або
плата, необхідний для утримання підприємця у певній галузі виробництва.
Як уже зазначалося, за своєю суттю нормальний прибуток належить до
внутрішніх (прихованих) витрат. Економічний прибуток — це залишок
загального доходу після вирахування всіх витрат. В умовах конкурентної
моделі ринку при статичній економіці економічний прибуток завжди
дорівнює нулю.

Прискорення обороту капіталу навіть при незмінній сумі коштів, що
обертаються, збільшує обсяги виробництва та реалізації продукції, а
значить, і величину прибутку.

Використана література

Задоя А.О. Мікроекономіка. Київ: Т-во “Знання”, КОО, 2000, с.176.

Кириленко В.І. Мікроекономіка. Київ: Таксон, 1998, с.334.

Максимова В.Ф. Микроэкономика. Москва: Сомитэк, 1996, с.328.

Наливайко А.П., Євдокимова Н.М., Задорожна Н.В. Мікроекономіка. Київ:
КНЕУ,1999, с.208.

Овчинников Г.П. Микроэкономика. Макроэкономика. Санкт-Петербург:
Михайлов В.А., 1997, с.750.

Огибин Ю.А. Микро-, макроэкономика. С-Пб.: Литера плюс, 1997, с.512.

Семюельсон,Пол А., Нордгауз,Вільям Д. Мікроекономіка. Київ: Основи,
1998, с.676.

PAGE

PAGE 16

Похожие записи