Теорія фірми. Виробництво. Витрати. Прибуток.

План

Виробнича функція. Ізокванта. Карта ізоквант.

Гранична норма технологічного заміщення. Граничні продукти праці
капіталу.Закон спадної граничної продуктивності.

Ізокоста. Рівновага виробника.

Зміна масштабу виробництва.

Характеристика витрат і прибутку.

Витрати у короткостроковому періоді.

Витрати у довгостроковому періоді.

Типи ринкових структур.

1. Виробнича функція. Ізокванта. Карта Ізоквант.

У мікроекономіці процес виробництва розглядається як процес перетворення
факторів виробництва (праця – L, капітал – К, матеріальні ресурси – М) в
готову продукцію з використанням певної технології. Співвідношення між
будь-якою комбінацією факторів виробництва та максимально можливим
обсягом продукції, що виробляється з цих факторів, описується виробничою
функцією:

Q=f (L, K, M).

Виробнича функція будується для конкретної технології. Нові технології,
які збільшують максимальний обсяг випуску за будь-якої комбінації
факторів, описуються новою виробничою функцією.

Залежно від кількості факторів виробництва, виробнича функція
визначається як двофакторна, трифакторна, багатофакторна. Для графічного
зображення виробничої функції використовується двофакторна модель:

Q=f (L, K).

Мал. 35 Ізокванта

Виробнича функція кожного виду виробництва, яка описує конкретну
комбінацію факторів виробництва, виражається ізоквантою – лінією рівного
випуску. (мал. 35)

Ізокванта відображає різні комбінації витрат факторів виробництва (L,
K), які можуть бути використані для випуску певного обсягу продукції.

Ізокванта показує, що існує безліч варіантів для виробництва даного
обсягу продукції.

Високомеханізований спосіб визначено точкою А на мал. 35, виробництво
того ж обсягу продукції меншою кількістю машин й більшою кількістю
ручної праці, визначено точкою D на мал. 35.

Характеристика ізоквант

1. Негативний нахил ізокванти показує, що скорочення одного фактора (при
Q = const), завжди викликатиме збільшення іншого фактора.

2. Чим далі від початку координат знаходиться ізокванта, тим більший
обсяг випуску вона ілюструє.

3. Увігнутість ізоквант означає, що уздовж ізокванти скорочення
людино-годин праці вимагає збільшення машино-годин устаткування.

4. Кут нахилу ізокванти виражає граничну норму технологічного заміщення.
(MRTS).і

5. Ізокванти схожі з кривими байдужості. Так, як і криві байдужості вони
відображають альтернативні варіанти споживчого вибору благ, які
забезпечують певний рівень корисності, ізокванта відображає
альтернативні варіанти комбінацій витрат факторів для виробництва
певного обсягу продукції

6. Ізокванти можуть мати різну конфігурацію: лінійну, жорсткої
доповнюваності, повної заміщуваності.

Мал. 36а Лінійна ізокванта

Лінійна ізокванта — ізокванта, що виражає досконалу заміщуваність
факторів виробництва (MRTSLK= const) мал. 36.а. В реальному житті повна
заміщуваність факторів виробництва неможлива. Цю ситуацію можна
розглядати як теоретичну абстракцію.

Мал. 36б Жорстка ізокванта

Жорстка доповнюваність факторів виробництва представляє таку ситуацію,
за якої праця і капітал поєднуються в єдино можливому взаємному
співвідношенні (MRTSLK=0) мал. 36.б. Такі ізокванти характерні для
співвідношення комп’ютерів і операторів. Якщо кількість годин роботи
комп’ютера протягом робочого дня фіксована, то збільшення кількості
операторів не призведе до збільшення обсягів виконаної роботи.

Мал. 36в Карта ізоквант

Карта ізоквант – це сукупність ізоквант однієї виробничої функції, кожна
яких відповідає певному обсягу випуску продукції (мал. 36.в.). Карта
ізоквант може бути використана для того, щоб показати можливості вибору
серед варіантів організації виробництва в короткостроковому періоді,
якщо капітал є постійним фактором, а праця змінним.

Ізокванти ілюструють гнучкість ухвалених фірмами рішень у виробництві. У
більшості випадків фірми можуть досягти певного випуску продукції,
використовуючи різні поєднання виробничих факторів. Керівник фірми
повинен розуміти природу такої гнучкості, оскільки це дозволить йому
вибирати такі поєднання виробничих факторів, які мінімізують витрати
виробництва і максимізують прибуток.

2. Гранична норма технологічного заміщення. Граничні продукти праці і
капіталу. Закон спадної граничної продуктивності.

Кількісною характеристикою здатності заміщення чинників виробництва є
гранична норма технологічного заміщення (MRTS).

При заміщенні капіталу працею, MRTSLKпоказує обсяг капіталу, який може
бути заміщений однією додатковою одиницею праці при збереженні
постійного обсягу випуску.

,

де MP L – граничний продукт праці;

MP K – граничний продукт капіталу.

Граничний продукт праці (MPL) показує, як змінюється обсяг випуску із
збільшенням використання праці на одну одиницю.

Граничний продукт капіталу (MPK) показує, як змінюється обсяг випуску з
збільшенням використання капіталу на одну одиницю.

При заміщенні праці капіталом MRTSKLпоказує обсяг праці, який може бути
заміщений однієї додатковою одиницею капіталу при збереженні постійного
обсягу випуску.

Зі збільшенням застосування капіталу, MP K скорочується, і це зменшує
чисельник рівняння, а MP L має тенденцію до зростання, що збільшує
знаменник рівняння. Обидва цих ефекти призводять до того, що
MRTSKLзменшується у міру заміщення праці капіталом.

Процес трансформації ресурсів (L, K, M) в готову продукцію
характеризується показниками сукупного і середнього продуктів.

Якщо фактори виробництва, крім одного (L) є постійними, то сукупний
продукт змінного чинника виробництва (TP L ) визначається як обсяг
випуску продукції при певному використанні праці (L) і постійних обсягах
решти факторів.

TP K – сукупний продукт капіталу.

Середній продукт змінного фактора виробництва (праці – AP L , капіталу –
AP K ) – це відношення сукупного продукту змінного фактора, обсягу
фактора, що забезпечує обсяг випуску.

Ці показники називаються також продуктивністю праці і продуктивністю
капіталу. Якщо побудувати графік реакції випуску продукції на зміну
одного змінного фактора – праці (L) то буде очевидно, що, починаючи з
певного моменту, збільшення кількості робочих не призводить до
збільшення випуску на одного додаткового робочого, оскільки інші фактори
– робочий простір, устаткування постійні.

Мал. 37 Реакція випуску продукції на зміну одного фактору (L)

Цей закон відомий як закон спадної граничної продуктивності чи спадної
дохідності. Відповідно до нього, у міру збільшення використання одного з
факторів виробництва (праці), за умови, що інші фактори залишатимуться
незмінними (земля, капітал), у певний момент буде досягнуто точки, після
якої граничний фізичний продукт праці почне зменшуатися. Це означає, що
збільшення обсягу випуску обмежене, якщо змінюється лише один фактор.
Точка, для якої гранична продуктивність зменшується – це межа
ви0користання змінного фактору, після якої граничний продукт починає
зменшуватися.

Прикладом дії закону спадної граничної продуктивності може бути
вирощування картоплі на присадибній ділянці. Якщо вдвічі збільшити
кількість годин роботи на ній, кількість врожаю картоплі зросте в меншій
пропорції. Якби такої залежності не існувало, то світовий урожай
картоплі можна було б виростити на цій присадибній ділянці. З’ясування
динаміки обсягів виробництва в залежності від динаміки змінного фактора
для конкретного виробництва має важливе практичне значення. Воно
використовується, насамперед, для визначення меж, у яких доцільно
здійснювати виробництво з точки зору раціоналізації використання
факторів. Для короткострокового періоду можна виділити три стадії
виробництва:

перша стадія : від початку виробництва до досягнення середнім продуктом
максимального значення. Вона характеризується надлишком капіталу і
нестачею праці, що призводить до перевитрат ресурсів і, як правило, до
збитків підприємства;

друга стадія: від максимального значення середнього продукту до
досягнення нульового значення граничного продукту. Ця стадія найбільш
приваблива для виробника, оскільки досягається нормальна збалансованість
факторів виробництва;

третя стадія: після досягнення граничним продуктом нульового значення.
На цій стадїї виробництво стає перенасиченим працею і найчастіше
призводить до збитків виробника. Іншою сферою використання аналізованих
закономірностей може бути прийняття рішень щодо оптимізації структури
витрат виробництва.

Припустимо, що існує дві ділянки, які виробляють однакову продукцію. Як,
маневруючи перерозподілом, фіксованою кількістю праці, між ними, у
короткостроковому періоді досягти великих обсягів виробництва? Щоб
відповісти на це запитання, слід порівняти граничні продукти змінного
фактора на цих двох ділянках. Якщо при певному розподілі праці між
ділянками MP1> MP2 , то ресурси потрібно перерозподілити на користь
першої ділянки, якщо ж співвідношення протилежне MP 1 < MP 1 – на користь іншої. Максимальний обсяг продукції з двох ділянок підприємець отримає тоді, коли граничні продукти на двох ділянках дорівнюватимуть: MP 1 = MP 2 . Уміння оцінити граничні продукти змінного фактора і максимізувати результати від його використання є складовою ефективного управління. 3. Ізокоста. Рівновага виробника. Карта ізоквант може бути використана для того, щоб показати можливості вибору серед варіантів організації виробництва в рамках короткострокового періоду, коли, наприклад, капітал є постійним фактором, а праця — змінним фактором. Важливу оцінку безлічі варіантів поєднання факторів виробництва (L, K) дає ізокоста . Ізокоста — лінія, що демонструє всі комбінації факторів виробництва, які можна купити за однакову загальну суму грошей. Ізокосту інакше називають лінією рівних витрат. Ізокости є паралельними прямими, оскільки допускається, що фірма може придбати будь-яку бажану кількість факторів виробництва за незмінними цінами. Нахил ізокости відображає відносні ціни факторів виробництва. Кожна точка на лінії ізокости характеризується одними і тими ж спільними витратами. Ці лінії прямі, оскільки факторні ціни мають негативний нахил і рівнобіжні (мал. 38). де ТС – ізокоста (сукупні витрати), L – працю, K – капітал, – вартість праці і капіталу Цю рівність називають бюджетним обмеженням виробника . Мал.38. Карта ізокост Рівновага виробника - стан виробництва, коли використання факторів виробництва дозволяє отримати максимальний обсяг продукції, тобто коли ізокванта займає найбільш віддалену від початку координат точку. Щоб визначити рівновагу виробника необхіднопоєднати карту ізоквант з картою ізокост. Максимальний обсяг випуску буде в точці дотику ізокванти з ізокостою (мал. 39). З мал. 39 видно, що ізокванта, розташована ближче до початку координат, дає меншу кількість виробленої продукції (ізокванта Q1). Ізокванти, розташовані вище і праворуч ізокванти Q2, викликають зміни більшого обсягу факторів виробництва, ніж дозволяє бюджетне обмеження виробника. Таким чином, точка торкання ізокванти і ізокости (мал. 39 – точка Е) є оптимальною, оскільки у цьому випадку виробник отримує максимальний результат. Мал. 39 Рівновага Зміна цін на фактори виробництва викликає зміну кута нахилу ізокости. Як показано на мал. 40, за початкової ізокости E1фірма мінімізує свої витрати в точці A1, застосовуючи K1одиниць капіталу і L1одиниць праці. Якщо, приміром, збільшиться ціна капіталу, його застосовувана величина зменшиться. Мал.40. Заміна застосовуваного чинника при зміні його ціни. Щоб зберегти попередній обсяг випуску (залишитися на ізокванті Q), фірмі необхідно здійснити технологічну заміну капіталу працею. Кут нахилу ізокости збільшиться, вона займе положення E2. Тепер фірма буде мінімізувати свої витрати в точці A2, застосовуючи K2одиниць капіталу і L2одиниць праці. Кут нахилу лінії ізокости дорівнює відношенню ціни одиниці капіталу до ціни одиниці праці і визначається відношенням граничного продукту капіталу до граничного продукту праці. А так, як в точці обидві ці прямі мають однакову крутизну, то можна стверджувати, що в цій точці співвідношення граничних продуктів капіталу і праці відповідно дорівнює співвідношенню цін одиниці капіталу і праці: MPK/MPL=PK/PL(1.1) Відомо, що гранична норма технологічного заміщення капіталу працею дорівнює співвідношенню граничних продуктів капіталу і праці: MRTS=MPK/MPL(1.2) Преформулюючи формулу (1.1) з урахуванням формули (1.2), отримаємо: MPK/PK=MPL/PL(1.3) Звідси можна зробити висновок про те, що для мінімізації своїх витрат (при заданому обсязі виробництва) фірмі доцільно заміщувати один фактор іншим доти, доки відношення граничного продукту кожного з факторів до ціни одиниці даних факторів не становитиме рівну для всіх використаних факторів величину. Інакше кажучи, рівняння (1.3) показує, що при мінімальних сумарних витратах кожна додаткова грошова одиниця витрат на виробничі фактори додає однакову кількість випуску продукції. Фірма мінімізує свої витрати тоді, коли витрати на виробництво додаткової продукції однакові, незалежно від того, який додатковий виробничий фактор застосовується. 4. Зміни масштабу виробництва. В короткостроковому періоді збільшення обсягу виробництва відбувається лише за рахунок змінних факторів виробництва (праця, матеріали). У довгостроковому періоді змінюються всі фактори: праця, капітал, сировина й матеріали. Ефект масштабу виражає реакцію обсягу виробництва продукції на пропорційну зміну всіх факторів виробництва. Існує три варіанти ефекту масштабу: Мал. 41 Зростаюча віддача Зростаюча віддача від масштабу — пропорційне збільшення всіх факторів виробництва призводить до більшого збільшення обсягу випуску продукту (мал. 41). Припустимо, що всі фактори виробництва збільшилися удвічі, а обсяг випуску продукту збільшився в тричі. Зростаюча віддача від масштабу зумовлена двома основними причинами. По-перше, підвищенням продуктивності факторів внаслідок спеціалізації і поділу праці при зростанні масштабу виробництва. По-друге, збільшення масштабу виробництва найчастіше не вимагає пропорційного збільшення всього виробництва. Наприклад, подвоєння виробництва циліндричного устаткування (такого, як труби) зажадає збільшення металу менш як вдвічі. Мал. 42 Постійна віддача Постійна віддача від масштабу — це ситуація,при якій зміна кількості всіх факторів виробництва, яке викликає пропорційну зміну обсягу випуску продукту. Так, вдвічі більша кількість факторів рівно вдвічі збільшує обсяг випуску продукту (мал. 42). Мал. 43 Спадна віддача Спадна віддача від масштабу – це ситуація, за якої збалансоване зростання обсягу всіх чинників виробництва призводить до все меншого зростання обсягу випуску продукту. Інакше кажучи, обсяг випуску продукції збільшується меншою мірою, ніж витрати факторів виробництва (мал. 43). Наприклад, усі фактори виробництва збільшилися тричі, а обсяг виробництва продукції – лише вдвічі. Таким чином у виробничому процесі має місце зростаюча, постійна і спадна віддача від масштабу виробництва, коли пропорційне збільшення кількості всіх чинників призводить до зростаючого, постійного чи спадного приросту обсягу випуску продукту. Західні економісти вважають, що нині в більшості видів виробничої діяльності досягається постійна віддача від масштабу. У галузях економіки зростаюча віддача від масштабу потенційно значна, але з певного моменту вона може змінитися спадною віддачею, якщо не здолати процес збільшення масштабів фірм, що затрудняє управління й контроль, не дивлячись те, що технологія виробництва стимулює цю тенденцію. 5. Характеристика витрат і прибутку . Кожна фірма у визначенні своєї стратегії орієнтується на отримання максимального прибутку. Водночас будь-яке виробництво товарів і послуг пов'язане з використанням праці, капіталу і природних ресурсів, що становлять фактори виробництва, вартість яких визначається витратами. Витрати виробництва — витрати на придбання економічних ресурсів, спожитих в процесі випуску тих чи інших благ. Фірма прагнутиме використовувати такий виробничий процес, поєднання технології (K) і праці (L), при якому заданий обсяг продукції забезпечуватиметься з найменшими витратами на використані фактори виробництва. У зв'язку з обмеженістю ресурсів виникає проблема найкращого їх використання з можливих альтернатив. Тому всі витрати носять альтернативний характер. Альтернативні витрати — це витрати випуску благ, зумовлені вартістю найкращої втраченої можливості застосування ресурсів виробництва, які забезпечують максимальний прибуток. Альтернативні витрати підприємства називаються економічними витратами . Ці витрати необхідно відрізняти від бухгалтерських витрат. Бухгалтерські витрати відрізняються від економічних витрат тим, що вони не включають вартість факторів виробництва, які є власністю власників фірм. Бухгалтерські витрати менші від економічних на величину неявного заробітку підприємця, неявної земельної ренти і неявного відсотка на власний капітал власника фірми. Інакше кажучи, бухгалтерські витрати рівні економічним, мінус всі неявні витрати. Варіанти класифікації витрат виробництва різноманітні. Визначимо відмінності між явними і неявними витратами. Явні витрати — це альтернативні витрати, які мають форму грошових платежів постачальникам факторів виробництва і напівфабрикатів. Вони визначаються сумою витрат фірми на оплату купованих ресурсів: сировини, матеріалів, палива, робочої сили і т. і. Неявні (імпліцитні) витрати – альтернативні витрати використання ресурсів, які належать власникам фірм (чи є у власності фірми як юридичної особи). Ці витрати не передбачено контрактами, обов'язковими для явних платежів, і залишаються недоотриманими (у грошовій формі). Так, якщо власник дрібної фірми працює поряд із найманими працівниками цієї фірми, не отримуючи при цьому зарплати, то він, очевидно, тим самим відмовляється від можливості отримувати зарплату, працюючи де-небудь в іншому місці. Незповоротні витрати здійснюються фірмою раз і назавжди і не можуть бути повернуті навіть у тому випадку, коли фірма припиняє свою виробничу діяльність. Це витрати на вивіску чи організацію дилерської мережі. Різні концепції витрат виробництва обумовлюють різноманітні концепції прибутку . Вирізняють бухгалтерський, економічний, нормальний прибуток. Бухгалтерський прибуток — це різниця між доходом фірми і явними витратами. Бухгалтерський прибуток перевищує економічний, на величину неявних витрат. Економічний прибуток — це різниця між бухгалтерським прибутком і величиною неявних витрат. Економічний прибуток показує, що на цій фірмі ресурси застосовуються ефективніше. Тому економічний, а не бухгалтерський прибуток виступає критерієм ефективного використання наявних ресурсів. Нормальний прибуток виникає тоді, коли загальний виторг фірми дорівнює загальним витратам, розрахованим як витрати відкинутих можливостей для всіх застосованих ресурсів. Нормальний прибуток дорівнює неявним витратам, вкладеним у справу, але не спрямованим на виробництво. Отже, під нормальним прибутком розуміється винагорода за виконання підприємницьких функцій. Нормальний прибуток є елементом внутрішніх витрат поряд із внутрішньою рентою і внутрішньою заробітною платою. Вона дозволяє утримувати підприємницькі ресурси у сфері діяльності. Щоб чіткіше уявити собі поняття економічних і неявних витрат, бухгалтерського і економічного прибутку розглянемо наступний приклад. Припустимо, що власник 200 гектарів землі стоїть перед альтернативою: здати цю землю в оренду і працювати управляючим на фермі чи стати фермером. Щоб зробити правильний вибір необхідно виконати розрахунки, подані в таблиці 8. Таблиця 8. Розрахунок бухгалтерських, неявних і економічних витрат. Назва Бухгалтерські витрати (грн.) Неявні витрати (грн.) Економічні витрати (грн.) Заробітна плата 40 000 – 40 000 Виплата банківського відсотка 10 000 – 10 000 Амортизація 20 000 – 20 000 Витрати на матеріали, насіння, добрива й паливо 20 000 – 20 000 Неявний заробіток підприємця – 30 000 30 000 Неявний заробіток дружини підприємця – 10 000 10 000 Неявна земельна рента – 40 000 40 000 Неявний відсоток на власний капітал – 2000 2000 усього 90 000 82 000 172 000 Крім фермера і його дружини, на фермі повинні працювати п'ятеро робітників із річною зарплатою 40 000 грн. Для придбання сільськогосподарського устаткування необхідно взяти позику в банку – 100 000 грн., щорічна виплата відсотків якої становить 100 000 грн./5 = 20 000 грн. Витрати на страхування, матеріали, насіння, добрива становитимуть 20 000 грн. Усі ці витрати становлять бухгалтерські витрати. Проте альтернативна вартість експлуатації ферми має більше значення для фермера при прийнятті рішення про роботу за наймом чи ведення власного бізнесу. Для визначення альтернативних витрат фермер оцінює неявні витрати і додає їх до явних (бухгалтерських). Для визначення неявних витрат необхідно врахувати можливі альтернативні варіанти. Для фермера альтернативою роботи на власній фермі є можливість працювати управляючим на фермі з зарплатою 30 000 грн (неявний заробіток). Замість роботи на фермі, дружина фермера могла б в іншому місці заробляти 10 000 грн щорічно (неявний заробіток дружини фермера) Фермер також відмовляється від альтернативи здачі землі в оренду за 40 000 грн щорічної ренти. Для організації бізнесу фермер зняв з банківського рахунку 20 000 грн. При 10% ставці депозиту, щорічний дохід з капіталу становив би 2000 грн. З таблиці 8 видно, що неявні витрати становлять 82 000 грн., а бухгалтерські – 90 тис. грн. Економічні витрати більші ніж бухгалтерські на суму неявних витрат і становлять 172 000 грн. В якому разі фермеру слід вибирати власний бізнес? Для відповіді на це запитання необхідно розглянути прибуток. Можливий дохід від фермерської діяльності становить 150 000 грн. Бухгалтерський прибуток визначається як різниця між доходом і бухгалтерськими витратами: 150 000 – 90 000 = 60 000 грн. Економічний прибуток буде менший бухгалтерського на суму неявних витрат: 60 000 – 82 000 = –22 000 грн. У даному прикладі економічного прибутку немає. У разі здачі 200 гектарів землі в оренду, роботи фермера управляючим на фермі, а дружини в іншому місці, отримання відсотка від вкладеного капіталу, сімейний дохід б 82 000 грн. При роботі на своєї фермі сімейний дохід підприємця становитиме 60 000 грн. Яку альтернативу вибрати? Цілком очевидно – першу. Питання про джерело і причину утворення прибутку є предметом довгих дискусій в економічній науці. Трудова теорія вартості , особливо в її марксистській інтерпретації, єдиним джерелом прибутку вважає працю найманих робітників, здатну створювати вартість більшу, ніж та, що виплачується у вигляді заробітної плати. Цей надлишок над вартістю робочої сили привласнює у вигляді прибутку власник засобів виробництва.Якби його не було, надлишок розподілився б між всіма учасниками трудового процесу. Теорія факторів виробництва пропонує інше пояснення цього процесу. Прибуток вона розглядає як винагороду за підприємницьку діяльність - здатність до організації ефективної економічної діяльності. Як і інші фактори виробництва, цей ресурс обмежений: не кожен здатний організувати бізнес. Отже, як і інші фактори, ця діяльність заслуговує винагороди за свій внесок у виробництво товарів і послуг. Разом з тим, цей фактор має свою, досить істотну специфіку. По-перше, він не має кількісної одиниці виміру, а отже, неможливо точно визначити ціну одиниці цього фактора. По-друге, прибуток як винагорода за підприємницьку діяльність не може виникнути в ситуації повної економічної рівноваги. У цьому випадку вартість продукту повинна розподілитися між традиційними ресурсами: працею, капіталом, землею. Прибуток виникає тоді, коли порушується рівновага і власники інших ресурсів змушені поступитися частиною своїх доходів підприємцеві. У чому ж складається його внесок у виробництво, що вимагає оплати й утворення особливого виду доходу? Насамперед, це ризик. Світ економічних відносин відрізняється невизначеністю, тобто відсутністю повної і достовірної інформації про те, що відбудеться в майбутньому. Якби в якій-небудь сфері така інформація існувала і гарантувала стійке перевищення доходів над витратами, така сфера стала б дуже вигідним об'єктом вкладень і капітали, які б сюди потягнулися, швидко зрівняли б виторг і витрати, звівши прибуток до нуля. Практично ж наслідки вкладень завжди невизначені: можна виграти і отримати прибуток, можна програти і понести збитки. Тому ризикнувши підприємець вправі, у випадку успіху, розраховувати на винагороду у вигляді надлишку виторгу над витратами. Це плата за ризик, за уміння краще інших пророкувати невизначене майбутнє. Власники інших факторів повинні будуть погодитися на зменшення своїх доходів на користь підприємця в нагороду за те, що він бере на себе велику частину ризику. Прагнення отримати прибуток змушує підприємця шукати і застосовувати різні технічні й організаційні нововведення. За допомогою цих інновацій створюються можливості для одержання прибутку, оскільки, застосувавши нововведення, підприємець стає, принаймні тимчасово, свого роду монополістом, порушуючи економічну рівновагу, за якої прибуток неможливий. Однак, у міру того, як нововведення або удосконалення стають надбанням багатьох, конкуренція відновлює порушену рівновагу. Точно так само колись ризиковане підприємство, досягнувши успіху, приваблює багатьох інших бажаючих отримати прибуток. Але саме ця обставина і скорочує прибуток, зводячи його поступово нанівець. Тим самим створюються умови, що спонукують до нового ризику і пошуку нових удосконалень. Прибуток, таким чином, виступає як могутній стимул технічного й економічного прогресу. , 0 4 0 4 ? Витрати у короткостроковому періоді. Класифікація витрат виробництва здійснюється з урахуванням факторів часу і мобільності факторів виробництва. Короткостроковий період — це часовий проміжок, протягом якого фірма не в змозі змінити свої виробничі потужності. Впливати на хід і результативність виробництва вона може лише шляхом зміни інтенсивності їх використання. У цей період фірма може оперативно змінювати змінні фактори – кількість праці, сировини, допоміжних матеріалів, палива. В короткостроковому періоді розглядаються постійні, змінні, загальні, середні і граничні витрати. Постійні витрати (TFC) — витрати, величина яких у короткостроковому періоді не змінюється при зміні обсягу виробництва. Їх іноді називають «накладними видатками». До постійних витрат відносяться витрати на утримання виробничих будинків, закупівлю устаткування, рентні платежі, відсоткові виплати за кредитами, зарплата управлінського персоналу, комунальні платежі, оренда, амортизація і т. і. Ці витрати повинні фінансуватися навіть тоді, коли фірма нічого не виробляє. Змінні витрати (TVC) — витрати, величина яких змінюється залежно від зміни обсягу виробництва. Якщо продукція не виготовляється, то вони дорівнюють нулю. До змінних витрат відносяться витрати на придбання сировинних ресурсів, палива, енергії, оплата транспортних послуг, заробітної плати робітникам і службовцям. Загальні витрати (ТС) — сукупні витрати фірми, рівні сумі її постійних і змінних витрат.Загальні витрати визначаються за формулою: Загальні витрати збільшуються у міру збільшення обсягу виробництва. Витрати на одиницю вироблених благ мають форму середніх постійних витрат , середніх змінних витрат і середніх загальних витрат . Середні постійні витрати (AFC) — це загальні постійні витрати на одиницю продукції. Оскільки загальні постійні витрати не змінюються, то під час розділення їх на обсяг виробництва, що збільшується, середні постійні витрати будуть падати у міру збільшення кількості випуску продукції, оскільки фіксована сума витрат розподіляється на дедалі більше одиниць продукції. І, навпаки, при скороченні обсягу виробництва середні постійні витрати будуть зростати. Середні змінні витрати (AVC) — це загальні змінні витрати на одиницю продукції. Середні змінні витрати спочатку падають, досягаючи свого мінімуму, потім починають зростати. Середні (загальні) витрати (ATC) — це загальні витрати виробництва на одиницю продукції. Вони визначаються двома способами: а) шляхом поділу суми загальних витрат на кількість виробленої продукції: б)шляхом підсумовування середніх постійних витрат і середніх змінних витрат: АТС = AFC + AVC. При невеликих обсягах виробництва продукції, середні загальні витрати високі за рахунок постійних витрат. У міру розширення обсягів випуску середні загальні витрати знижуються і сягають мінімуму, після чого знову починають зростати. Граничні витрати (МС) — це витрати, викликані випуском додаткової одиниці продукції. Граничні витрати показують на скільки зміняться загальні витрати при зміні обсягу виробленої продукції на одну одиницю, тобто вони відображають зміни витрат залежно від кількості виробленої продукції: Оскільки загальні постійні витрати не змінюються, то постійні граничні витрати завжди дорівнюють нулю, MFC=0. Тому граничні витрати – це завжди граничні змінні витрати, тобто MVC=MC. Тому зростаюча віддача змінних факторів скорочує граничні витрати, а спадна віддача - навпаки їх збільшує. Граничні витрати показують величину витрат, які фірма отримує при зростанні виробництва на останню одиницю продукції, або коштів, які вона заощадить у разі зменшення виробництва на цю одиницю. Якщо додаткові витрати (MC) на виробництво кожної наступної одиниці продукції менше середніх витрат на вже вироблені одиниці, виробництво наступної одиниці знизить середні загальні витрати. Якщо ж витрати на наступну додаткову одиницю будуть вищими, ніж середні витрати, виробництво додаткової одиниці підвищить середні загальні витрати. У таблиці 9 наведені значення різних видів короткострокових витрат. Таблиця 9. Значення різних видів короткострокових витрат Обсяг випуску Q Постійні витрати (FC) Змінні витрати (VC) Загальні витрати (ТС) Граничні витрати (МС) Середні постійні витрати (AFC) Середні змінні витрати (AVC) Середні загальні витрати (АТС) 1 2 3 4 5 6 7 8 0 50 0 50 ? ? ? ? 1 50 50 100 50 50 50 100 2 50 78 128 28 25 39 64 3 50 98 148 20 16,7 32,7 49,3 4 50 112 162 14 12,5 28 40,5 5 50 130 180 18 10 26 36 6 50 150 200 20 8,3 25 33,3 7 50 175 225 25 7,1 25 32,1 8 50 204 254 29 6,3 25,5 31,8 9 50 242 292 38 5,6 26,9 32,4 10 50 300 350 58 5 30 35 11 50 385 435 85 4,5 35 39,5 За даними таблиці можна побудувати графіки короткострокових витрат (мал. 44, 45). Мал.44. Криві постійних, змінних і загальних витрат. З таблиці 9 видно, що постійні витрати залишаться на рівні 50 грн. незалежно від того, скільки продукції виробляє фірма. Змінні витрати зростають в міру зростання випуску продукції. Постійні витрати можуть контролюватися лише в довгостроковому періоді і змінюються при зміні випуску продукції в короткостроковому періоді, (постійні витрати оплачуються навіть тоді, коли продукція не випускається). Постійні витрати є невід'ємною частиною процесу ухвалення управлінських рішень. Щоб визначити обсяг випуску продукції, керівникам фірм необхідно знати, як зростуть змінні витрати зі зміною випуску продукції. Для цього використовується аналіз середніх граничних витрат. Криві середніх і граничних витрат також побудовано виходячи з таблиці 9 (мал.45). Мал. 45 Характер змін короткострокових граничних і середніх витрат виробництва За даними таблиці 9 і мал.45, загальні середні витрати (ATC) зображають вертикальну суму середніх змінних (AVC) і середніх постійних (AFC) витрат. Криві ATC і AVC мають U-подібну конфігурацію. AFC знижуються у міру того, як ця сума розподіляється на дедалі більше кількості одиниць продукції. AVC спочатку падають завдяки зростаючій граничній віддачі, а потім починають зростати внаслідок спадної граничної віддачі. Як вказувалося вище, граничні витрати показують, у скільки обійдеться фірмі збільшення обсягу випуску продукції на одну одиницю. У таблиці 9 граничні витрати можна вирахувати виходячи як з загальних змінних витрат в колонці 3, так і з загальних витрат в колонці 4. Наприклад, граничні витрати при збільшенні обсягу випуску з 2 до 3 одиниць становлять 20 дол., бо змінні витрати фірми зростають з 78 до 98 грн. (загальні витрати виробництва зростають також на 20 грн. – зі 128 до 148 грн.). Граничні і середні витрати являють собою важливі поняття. Вони вирішальним чином позначаються на виборі фірмою обсягу виробництва. Знання короткострокових витрат особливо важливо для фірм, діючих в умовах помітних коливань попиту. Якщо фірма здійснює випуск продукції в обсязі, коли граничні витрати різко зростають, невизначеність щодо збільшення попиту в майбутньому може змусити фірму внести в виробничий процес і, мабуть, спонукати додаткові витрати сьогодні, щоб уникнути вищих витрат завтра. 7. Витрати у довгостроковому періоді . Довгостроковий період - такий часовий проміжок, протягом якого фірма в змозі змінити кількість усіх ресурсів, включаючи і виробничі потужності. За своєю тривалістю цей період достатній для того, щоб одні фірми змогли залишити галузь, а інші, навпаки, ввійти в неї. Оскільки у довгостроковому періоді змінний характер всіх застосовуваних факторів дозволяє фірмі використовувати найбільш оптимальні варіанти їх поєднання, то це неодмінно позначиться на величині і динаміці зміни її середніх витрат. Мал. 46. Крива довгострокових середніх витрат фірми. При збільшенні обсягів виробництва, необхідно розширювати потужності. При цьому середні загальні витрати на початковому етапі розширення виробництва знижуватимуться, а потім, коли виробництво буде залучати все нові і нові потужності, стануть зростати. Для пояснення таких закономірностей розглянемо особливості побудови кривої довгострокових середніх загальних витрат ATC. На мал. 46 представлені п'ять різних варіантів (I-V) розмірів підприємства, розрахованих на виробництво різних обсягів продукції при найменших середніх витратах ATC. Ці варіанти фірма може розглядати як щаблі свого зростання. На якихось проміжках (щаблях) своєї діяльності вона не змінює своїх виробничих потужностей, а використовує те, що є, тобто можна вважати, що на кожному щаблі фірма функціонує у короткостроковому періоді. Тому крива, що описує її витрати на даному етапі, буде кривою короткострокових середніх загальних витрат. Крива середніх загальних витрат ATC1описує короткострокові середні витрати для найменшого з аналізованих підприємств. Це означає, що коли підприємець ставить за мету отримати обсяг продукції, який не перевищує 20 одиниць, то він вибере саме цей варіант. Цей обсяг продукції може бути виготовлений і на підприємстві великих розмірів, але в такому випадку загальні середні витрати збільшилися б, оскільки виробничі потужності виявилися б недовикористаними. Отже, вибір другого варіанту розміру підприємства передбачає розширення обсягу випуску в параметрах між 20 і 30 одиницями продукції. На мал. 46 крива ATC5описує витрати відносно самого великого з аналізованих варіантів розміру підприємства з обсягом випуску понад 60 одиниць. На практиці існує безліч варіантів розмірів підприємства. Розглянувши сукупність короткострокових кривих для кожного варіанту, можна зрозуміти, як будується крива довгострокових середніх витрат. Вона охоплює всі можливі криві короткострокових середніх загальних витрат ATC. Крива LATC показує найменші витрати виробництва будь-якого заданого обсягу випуску за умови, що фірма мала необхідний час для зміни всіх своїх виробничих факторів. Мал. 47. Динаміка довгострокових середніх витрат (LATC): I - економія від зростання масштабу виробництва; II - постійна віддача від зростання масштабу виробництва; III - зростання витрат залежно від зростання масштабу виробництва. З мал. 47 видно, що нарощування виробничих потужностей підприємства супроводжуватиметься зниженням середніх загальних витрат на виробництво одиниці продукції аж до досягнення розмірів підприємства, що відповідає третьому варіанту. Подальше нарощування обсягів виробництва супроводжуватиметься підвищенням довгострокових середніх загальних витрат. Чому так відбувається? Чому крива довгострокових витрат ATC має дугоподібну форму? Законом спадної віддачі це явище пояснити не можливо, оскільки умовою його дії є сталість хоча б одного з застосовуваних виробничих факторів. Проте у довгостроковому періоді змінюватися можуть всі фактори. Динаміку кривої довгострокових середніх загальних витрат можна пояснити за допомогою ефекту масштабу (це поняття розглядалося у розділі 5.4 з погляду зміни обсягів випуску, а в даному розділі розглядатиметься з погляду витрат). Зміна фірмою параметрів своєї діяльності, перехід від одного варіанту розмірів підприємства до іншого призводить до зміни в масштабі виробництва. Реакція довгострокових середніх витрат на зміну масштабу виробництва може бути різною: 1. Якщо на якомусь часовому інтервалі довгострокові середні витрати знижуються зі збільшенням обсягу випуску продукції, то має місце економія, зумовлена зростанням масштабу виробництва (позитивний ефект масштабу). Наприклад, збільшення кількості застосовуваних ресурсів на 10 % викликало зростання обсягу випуску на 12 %. Цей період часу з обсягом випуску OQ1відповідає варіанту I функціонування фірми що розширюється (мал. 47). Є низка факторів, що обумовлюють ефект економії: а) поглиблення спеціалізації праці . Зосередження зусиль працівника на більш вузькому полі діяльності, неминуче підвищує продуктивність його праці. Сказане стосується не тільки працівників на виробництві,а й до управлінського персоналу; б) неподільність виробництва . Будь-яка фірма для здійснення своєї діяльності повинна мати певний мінімальний обсяг деяких ресурсів. Поняття неподільності тут вжито в тому сенсі, що при зміні обсягу випуску, не можна використовувати,скажімо, половину цоьго обсягу ресурсів. Даний обсяг ресурсів повинен бути використаний цілком. Уміру зростання фірми витрати на такі ресурси не збільшуються (чи збільшуються трохи), тому величина їхніх витрат на одиницю продукції зменшується. Так, априклад, офіс зі своєю "начинкою" може задовольняти потреби фірми на певному етапі її зростання без жодних кількісних змін; в) застосування нових технологій . Застосування у виробництві різних технічних нововведень потребує значних фінансових і інших витрат. Як правило, невеликі фірми часто просто не в змозі дозволити собі такі витрати. До того ж ефективність застосування нової техніки найбільш повно виявляє себе в умовах великого обсягу виробництва; г) виробництво побічної продукції . Велика фірма не в змозі ефективно використовувати неминучі при виробництві відходи. Їх переробку здійснюють допоміжні виробництва, що, в кінцевому підсумку, призводить до зниження довгострокових середніх загальних витрат. 2. Якщо на певному часовому інтервалі виробництва довгострокові середні загальні витрати за умов збільшення обсягу випуску зростають, то можуть мати місце збитки від масштабу зростання виробництва (негативний ефект масштабу). Наприклад, збільшення кількості застосовуваних ресурсів на 10 % викликало зростання обсягу випуску на 7 %. Цей інтервал з обсягом випуску понад OQ2відповідає варіанту III функціонування фірми що розширюється (мал. 47). Причиною негативного ефекту масштабу можуть бути, по-перше, технічні чинники. Так, великомасштабне виробництво вимагає відповідної сировинної бази, і можливі зриви поставок сировини, енергії, допоміжних матеріалів відчутно вдарять по виробничим витратам. Ілюструє цю ситуацію приклад з нашого недалекого минулого, коли витрати на доставку кормів для гігантських тваринницьких комплексів на такі відстані зросли настільки, що витрати на виробництво одиниці продукції стрімко поповзли вгору. По-друге, збитки від зростання масштабу виробництва можуть бути викликані організаційними причинами. Розширення адміністративно-управлінського апарату, відірваність "верхніх поверхів" управління від безпосереднього виробництва, втрата гнучкості й оперативності в управлінських рішеннях не може не викликати зростання довгострокових середніх загальних витрат. 3. Якщо протягом певного часу виробництва довгострокові середні загальні витрати ніяк не реагують на зміну обсягу випуску, тобто. залишаються незмінними, то фірма матиме постійний ефект від зміни масштабу виробництва . Наприклад, зростання застосування ресурсів на 10 % викликало зростання обсягів виробництва також на 10 %. Цей часовий інтервал відповідає варіанту II функціонування фірми, що розширюється (мал. 47). Суть ефекту масштабу зводиться до того, в одних випадках розширення обсягу випуску супроводжуватиметься зниженням довгострокових середніх загальних витрат, в інших - їх збільшенням. Ця обставина істотно впливає на структуру тієї чи іншої галузі. Щоб зрозуміти цей вплив, вводиться поняття мінімального ефективного масштабу (MES), тобто. найменшого обсягу виробництва, за якого фірма може мінімізувати свої довгострокові середні загальні витрати. На мал. 47 видно, що це можливо при обсязі випуску OQ1. Вибір оптимального розміру підприємства залежатиме від того, як себе поводять довгострокові середні загальні витрати. Якщо спостерігається тенденція зниження останніх зі збільшенням обсягу випуску і якщо цей часовий інтервал досить тривалий (мал. 48, а), то найбільшу ефективність продемонструють великі фірми, оскільки вони мають можливість найбільш повно використовувати наслідки позитивного ефекту масштабу. Якщо ж позитивний ефект масштабу є відносно нетривалим (мал. 48, б), і швидко змінюються негативним ефектом, то ефективніше інших виглядатимуть невеликі фірми, оскільки вони в змозі оперативно вносити необхідні корективи в свою господарську політику. Значною є питома вага виробництва малих фірм в сільському господарстві, сфері послуг і деяких галузях легкої промисловості. У випадку достатньої тривалості часового інтервалу з постійною віддачею від виробничих факторів, коли позитивний ефект масштабу вже себе вичерпав, а негативний не набирає чинності до тих пір, доки не досягнуто значних обсягів виробництва, однаково ефективними будуть великі і малі фірми. Цій ситуації на мал.47 відповідає відрізок кривої довгострокових середніх витрат, який описує обсяг виробництва Q1Q2. Мал. 48. Типи кривих довгострокових ATC Не можна вважати, що в усіх випадках розширення обсягів випуску супроводжуватиметься чітко окресленою зміною названих тимчасових інтервалів. Господарський досвід показує, що для деяких галузей (наприклад, для обробної) типовою є відносна тривалість позитивного ефекту масштабу за умови великих обсягів випуску (мал.48, в). З мал. 48.в видно, що крива довгострокових ATC спочатку стрімко падає, потім темп падіння уповільнюється, вона плавно знижується при збільшенні обсягу випуску. Середні витрати наближаються до постійних. Такі криві називаються ще L-подібними кривими. В цілому структура галузі залежить не тільки від умов формування довгострокових середніх витрат, а й від ролі державної економічної політики, місця національної економіки в системі міжнародного поділу праці і ряду інших чинників. Типи ринкових структур. Метою функціонування будь-якої фірми є прибуток, як результат її діяльності. Розмір отримуваного фірмою прибутку залежить від якості внутрішнього менеджменту, а також від ступіня конкуренції і від ступіня впливу фіми на ціну продукції. Умови взаємодії фірм і ціноутворення на ринках залежать від типу ринкової структури, який визначається наступними характеристиками: Часткою фірми в ринковому обсязі попиту і пропозиції; Ступінем однорідності продукції на ринку; Можливістю входження нових фірм на ринок и виходу з нього; Умовами взаємодії продавців і покупців на ринку, можливість змови учасників; Доступом до інформації, необхідної для визначення поведінки на ринку. Існує декілька типів ринкових структур: досконала конкуренція, монополія, олігополія і монополістична конкуренція. Коротка характеристика цих ринкових структур наведена в таблиці 10. Таблиця 10. Характеристика типів ринкових структур Тип ринкової структури Кількість фірми Характер продукції Вхід / вихід Доступ до інформації Приклади Досконала конкуренція Багато дрібних фірм Однорідний Вільний Вільний Ринки сільськогосподарської продукції Монополія, Одна велика фірма Унікальний Неможливий З труднощами Залізниця, “Укртелеком” Олігополія Дві – десять фірм Однорідний чи диференційований Можливі окремі перепони Деякі обмеження Ринки сталі, алюмінію, автомобільної, побутової техніки Монополістична конкуренція Багато дрібних і середніх фірм Диференційований Вільний Деякі обмеження Харчова і легка промисловість, побутова хімія Досконала конкуренція – такий тип ринкової структури, для якого характерні: Велика кількість дрібних фірм, частка кожної з яких у загальному обсязі попиту і пропозиції незначна; Абсолютна однорідність продукції фірми; Можливість вільно входити на ринок і залишати його; Відсутність взаємодії постачальників і споживачів між собою, поведінка учасників на ринку не є стратегічною; Повна поінформованість всіх учасників ринку. Порушення будь-якої з цих умов призводить до ринку з недосконалою конкуренцією. Варто зазначити, що реальних ринків, де одночасно і в повному обсязі виконуються всі ці умови, не існує. Мова йде про ідеальну модель ринку, своєрідний еталон, відхилення від якого можуть призвести до певних суспільних втрат. Серед існуючих ринків до умов ринкової конкуренції наближаються деякі сільськогосподарські ринки, валютні ринки, фондові біржі. Основна відмінність недосконало конкурентних ринків від досконало конкурентних ринків полягає у можливості учасників неконкурентних ринків в тій чи іншій мірі впливати на ринкові ціни, в той час як учасники повністю конкурентного ринку приймають ціну як задану (price-takers). Монополія – це таки йтип ринкової продукції, де: Весь галузевий випуск постачає одна фірма, а частка кожного споживача в загальному ринковому обсязі незначна; Наявність бар'єрів для входження на ринок нових фірм; Споживачі не взаємодіють між собою; продукція фірми унікальна, не має близьких замінників; Немає доступу до інформацї. Наявність на монопольному ринку вхідних бар'єрів унеможливлює дію конкурентного механізму на цьому ринку. Такими бар'єрами можуть виступати: абсолютна перевага в вартості продукції, єкономія від масштабу, потреба більшого початкового капіталу, диференціація продукції, високі транспортні витрати, монопольне володіння всім обсягом пропозиції певного ресурсу. Бар'єри може створювати і державна влада у вигляді патентів, ліцензій, авторського права, привілегій на здійснення певного виду діяльності лише однією фірмою. Іноді сама державна влада виступає монополістом. Типи монополій: 1. Закрита монополія – монополія, захищена від конкуренції за допомогою юридичних обмежень, патентів, інституту авторського права. 2. Природня монополія – галузь, в якій довгострокові середні витрати досягають мінімуму лише тоді, коли одна фірма обслуговує повністю весь ринок. В такій галузі мінімальний ефективний масштаб виробництва продукції близький до того обсягу, на який ринок предявляє попит за будь-якої ціни, достатньої для покриття витрат виробництва. В даній ситуації розподіл випуску між між двома і більше фірмами призведе до того, що масштабі виробництва кожної з фірм будуть неефективно малими. З природніми монополіяим, а основі яких лежить економія від масштабу виробництва, тісно пов'язані монополії, що базуються на володінні унікальними природними ресурсами. 3. Відкрита монополія – фірма на певний час стає єдиним постачальником якого-небудь товару, не володіючи спеціальним захистом від конкуренції. В ситуації відкритої монополії часто опиняються фірми, які першими вийшли на ринок з новою продукцією. Така класифікація монополій є умовною. Деякі фірми можуть належати одразу до декількох видів монополії. Це, наприклад, фірми телефонного зв'язку, електричні і газові компанії, які можуть бути віднесені як до природньої монополії( присутній ефект економії від масштабу), так і до закритої монополії ( існують бар'єри для конкуренції). Можна також класифікувати монополії з урахуванням часового періоду. Так, наприклад, патентне свідоцтво перетворює фірму в закриту монополію у короткостроковому періоді, але така монополія може бути відкритою на довгостроковому часовому інтервалі. Останнє пояснюється не тільки обмеженим строком дії патента, а й можливістю конкурентів придбати нові продукти. Фактично, всі монополії можуть вважатися відкритими. Законні бар'єри можуть бути скасовані в судовому порядку. Переваги в витратах природніх монополій можна звести нанівець змінами в технології. Всі монополії піддані ударам конкуренції з боку товарів-замінників (субститутів). Олігополія – це тип ринкової структури, де: На ринку функціонує від 2 до 10 продавців; Продукція фірм може бути як однорідною, так і диференційованою; Існують певні бар'єри, що ускладнюють вхід нових фірм на ринок; Виробники повинні враховувати поведінку конкурентів, тобто діяти стратегічно; Існують певні перепони на шляху отримання інформації. Олігополія – ринок, на якому декілька великих конкуруючих фірм монополізують виробництво і збут основної маси продукції в галузі. Це ринкова структура, за якої на ринку домінує незначна кількість продавців, а поява навих фірм ускладнена чи неможлива. Природня монополія має місце тоді, коли декілька фірм можуть постачати продукцію для всього ринку при більш низьких середніх витратах, ніж тих, що були б у великої кількості фірм ( переробка нафти, виплавка сталі, пивоваріння). Головна риса, притаманна олігополії, - це стратегічна поведінка виробників : фірма-олігополіст повинна обирати стратегію своїх дій на ринку з урахуванням потеційних зустрічних дій конкурентів. Розрізняють олігополію І виду , коли декілька фірм виробляють майже ідентичні товари; олігополію ІІ виду , коли декілька великих фірм виробляють диференційовані товари. Монополістична конкуренція – тип ринкової структури, де: На ринку функціонує багато продавців і і покупців, частка кожного з яких в обсягах ринкових продаж незначна; Продукція виробників неоднорідна, диференційована; Вільний вхід і вихід на ринок; Виробники не взаємодіють між собою; Існує повна поінформованість з приводу ринкових цін, обсягів, попиту. Монополістична конкуренція має місце тоді, коли велика кількість виробників продають диференційований товар, який є недосконалим замінником товару інших фірм. Важливою ознакою монополістичної конкуренції є диференціація продукції при досить значній кількості постачальників і майже необмежених можливостях входження в галузь нових фірм. Попит на продукцію окремої фірми уже не абсолютно еластичний, хоча й залишається високо еластичним. Це означає, що фірми мають певну ринкову владу і можуть змінювати ціни без ризику втрати всіх споживачів. Теоретично, концепція досконалої конкуренції сприяє найбільш ефективному для суспільства розподілу обмежених ресурсів. На практиці, ділове життя суспільства в більшості випадків відповідає умовам недосконалої конкуренії.

Похожие записи