КУРСОВА РОБОТА

на тему:

Ринок праці. Механізм функціонування ринку праці

ПЛАН

Вступ

Ринок праці в соціально-економічній системі

Безробіття та його види. Фактори, що впливають на безробіття.

Сучасні моделі ринку праці.

Державне регулювання ринку праці.

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

На етапі економічного зростання набуває особливої значущості здійснення
регулюючих заходів, спрямованих на ліквідацію прихованого безробіття,
проведення політики продуктивної зайнятості. Зусилля органів державної
влади, і насамперед уряду, мають концентруватися на запровадженні дієвих
стимулів створення нових робочих місць, забезпечення гарантій зайнятості
в процесі приватизації та реструктуризації підприємств, на підтримці
підприємництва і само зайнятості населення, розширенні практики
громадських робіт, підвищенні гнучкості ринку праці.

На мою думку, реалізація державної політики в сфері ринку праці, згідно
різних Програм та Положень, таких, наприклад, як „Концептуальні засади
стратегії економічного і соціального розвитку України на 2002-2011 роки
„Європейський вибір”, Стратегії та Програми інтеграції України до
Європейського Союзу та ряду інших, повинні, принаймні, сприяти таким
факторам, як:

стабілізація ринку праці, підвищення ефективності зайнятості населення
та створення умов для її зростання, досягнення балансу між попитом і
пропонуванням робочої сили, вдосконалення механізмів регулювання ринку
праці, надійний соціальний захист незайнятого населення;

визначення загальної потреби в робочих місцях та забезпечення їх робочою
силою відповідної професійно-кваліфікаційної якості. Збереження робочих
місць, які ефективно функціонують, і створення нових робочих місць;

підвищення мінімального розміру допомоги по безробіттю;

створення умов для ефективної співпраці державної служби зайнятості та
приватних агентств з працевлаштування щодо здійснення державної політики
організації ринку праці;

розгортання ефективних програм зайнятості населення, спрямованих на
підтримку та розвиток самозайнятості населення, малого підприємництва;

створення нових робочих місць шляхом розвитку малого та середнього
бізнесу;

вдосконалення механізмів працевлаштування найменш конкурентноспроможних
на ринку праці категорій населення, зокрема осіб з обмеженими фізичними
можливостями, молоді, випускників навчальних закладів, жінок , які мають
неповнолітніх дітей.

Сучасна політика ринку праці спрямовується на забезпечення повної
продуктивної зайнятості всього економічно активного населення.
Досягається ця мета активними та пасивними методами, які поєднують
державні зусилля щодо зниження масштабів, рівня та тривалості безробіття
і забезпечення надійного захисту безробітних та їх утриманців від
зубожіння.

Конкретний механізм досягнення повної продуктивної зайнятості
визначається відповідно до обраної моделі соціально-економічного
розвитку суспільства. Відповідно в сучасному світі функціонує велика
кількість досить різних моделей.

Основною рисою сучасних тенденцій розвитку ринку праці є формування
єдиного механізму задоволення пропозиції робочої сили поза залежністю
від конкретного місця проживання тієї чи іншої людини (групи людей) в
контексті загального процесу глобалізації ринку праці і формування
єдиного загальносвітового ринку.

Ринок праці в соціально-економічній системі.

Одним з найсуттєвіших і найдинамічніших ринків є ринок праці система
економічних механізмів, норм та інститутів, що забезпечують відтворення
робочої сили і використання праці.

Ринок праці не може розглядатися ізольовано, у відриві від типу
економічної системи, тобто сукупності всіх економічних процесів і явищ,
що відбуваються у суспільстві на основі діючих майнових відносин і
організаційних форм. Ринок праці є похідним від цієї моделі, а його
регулятори — органічна складова системи господарювання.

Для того, щоб заглибитись в тенденції розвитку ринку праці, слід
визначити деякі терміни, що використовуються сучасною економічною
школою, зрозуміло, виключно ті терміни, які безпосередньо стосуються
ринку праці.

Отже, ринок праці є системою суспільних відносин, соціальних – в тому
числі, юридичних – норм та інститутів, які забезпечують нормальне
відтворення і ефективне використання праці, кількість і якість якої
відповідним чином винагороджуються. Тобто ринок праці є конкретним
проявом системи суспільної організації найманої праці в умовах
товарно-грошових відносин. У вужчому трактуванні ринок праці
розглядається як система соціально-економічних відносин між
роботодавцями – власників засобів виробництва – та населенням –
власниками робочої сили – щодо задоволення попиту перших на працю, а
других – на робочі місця, які є їх джерелом засобів існування.

Ринок праці являє собою відкриту підсистему, що через міжрегіональні
міграції органічно взаємодіє з ринками праці інших регіонів. Як і кожний
інший, ринок праці характеризується видом товару, який на ньому
продається, його ціною, попитом та пропозицією. Відмінність ринку праці
від всіх інших полягає в тому, що в результаті купівлі-продажу товар не
відокремлюється від його попереднього власника, тобто фактично об’єктом
купівлі-продажу є право на використання робочої сили (здатності до
праці), при чому предметом торгу є не тільки певний вид здатностей
виконувати трудові функції, а і тривалість і умови виконання цих
функцій.

Ринок праці забезпечує функціонування ринкової економіки на засадах дії
закону попиту та пропозиції. Його основна функція полягає в забезпеченні
через сферу обігу перерозподілу робочої сили між галузями та сферами
виробництва та забезпечення роботою всього економічно активного
населення, яке в даний конкретний момент пропонує свою робочу силу на
ринку праці.

На ринку праці взаємодіють головним чином роботодавці (суб’єкти
власності на засоби виробництва) і наймані працівники, які формують
обсяг, структуру та співвідношення попиту і пропозиції робочої сили.
Певна частина економічно активного населення прагне реалізувати свою
здатність до праці на умовах самостійної організації виробництва та
збуту продукції. В такому випадку товар продається самому собі, фактично
для власного споживання.

Таким чином, слід зазначити, що основними компонентами ринку праці є:

пропозиція робочої сили;

попит на робочу силу;

вартість та ціна робочої сили.

Пропозиція товару на ринку праці

Пропозиція товару на ринку праці характеризується трьома показниками:

сукупна робоча сила;

економічно активне (трудоактивне) населення;

попит на робочі місця.

Сукупна робоча сила – це загальна чисельність населення віком від 15 до
70 років включно (вважається, що після досягнення 71 року населення
втрачає працездатність і відповідно перестає пропонувати свою робочу
силу на ринку праці), яке в даний конкретний момент (тобто в момент
проведення обстеження) прагне реалізувати свою працездатність шляхом
вироблення товарів та послуг і отримання за це винагороду в грошовій чи
натуральній формі.

На відміну від цього економічно активне населення складається з осіб
обох статей віком від 15 до 70 років включно, які впродовж певного
періоду часу забезпечують пропозицію робочої сили на ринку праці.

Таким чином, відмінність між робочою силою і економічно активним
населенням зводиться до періоду спостереження.

Все населення країни (регіону) у віці 15-70 років розподіляється на 3
взаємовиключні категорії: зайняті, безробітні та економічно неактивні
(поза робочою силою і ринком праці).

Економічно неактивне населення – особи, які не можуть бути класифіковані
як зайняті або безробітні (учні, студенти, пенсіонери по інвалідності,
особи, які зайняті в домашньому господарстві і ін.

Таким чином пропозиція робочої сили вимірюється показниками, які
відображають не тільки чисельність населення, яке знаходиться на ринку
праці – зайняте і не зайняте, але таке, що активно шукає роботу, — а і
кількість робочих місць, на які воно претендує.

Необхідною передумовою економічної активності і відповідно участі в
робочій силі є працездатність.

Працездатність – здатність виконувати трудові функції без шкоди
здоров’ю. Розрізняють загальну працездатність, яка дозволяє виконувати
будь-яку роботу в загальних умовах праці, професійну працездатність –
здатність до виконання певних професійних функцій та спеціальну
працездатність – здатність працювати в певних природокліматичних або
виробничих умовах.

Поряд з цим існує повна, часткова та залишкова працездатність, під якими
розуміється здатність до праці без обмежень (повна) чи з обмеженнями
(часткова). Різновидом часткової працездатності є залишкова, характерна
для осіб старшого віку чи тих, хто переніс тяжку хворобу і став
інвалідом.

Наявність працездатності є необхідною умовою входження людини до складу
робочої сили, але самої працездатності для цього недостатньо – необхідно
ще бажання її реалізувати, тобто трудова (економічна) активність.

Трудова (економічна) активність – прагнення працездатної особи
застосувати на практиці наявні знання та досвід, одержуючи за це
винагороду в натуральній або грошовій формі.

Економічна активність може бути потенційною, що відповідає прагненням
працездатної особи працювати за винагороду, і реалізованою, яка фактично
є зайнятістю. Потенційна трудова активність є головним чинником
формування робочої сили, а реалізована – її зайнятості. Таким чином,
співвідношення між потенційною і реалізованою трудовою активністю досить
повно і об’єктивно характеризує ситуацію на ринку праці.

В умовах економіки, що динамічно розвивається, чи не найважливішим
фактором оперативного перерозподілу робочої сили відповідно до змін
потреб виробництва і ринку праці являється трудова мобільність.

Високий рівень мобільності означає принципову готовність населення до
зміни посади, професії, місця роботи та проживання, способу життя в
цілому. По суті, саме мобільність є запорукою успіху урядових програм в
боротьбі з такими жорстокими формами безробіття як структурне та
регіональне. Для оцінки рівня мобільності використовується два
принципово різних підходи:

по фактичних даних статистичної звітності вимірюється рівень
реалізованої мобільності (за допомогою аналізу і співставлення даних про
інтенсивність і обсяг міграційного руху, плинності, кадрових
переміщень);

по результатах вибіркових соціологічних обстежень населення
з’ясовується рівень потенційної мобільності, тобто потенційної здатності
до такого роду змін.

Як потенційна, так і реалізована мобільність вимірюється за допомогою
абсолютних та відносних показників. Серед першої групи слід відзначити
чисельність мобільного населення та його розподіл за певними ознаками
(віком, статтю, професійною або освітньою підготовкою, зайнятістю в
окремих секторах та галузях економіки), обсяг мобільних контингентів
(наприклад, загальну сукупність прийнятих на роботу та звільнених за
причинами, які відносяться до плинності кадрів). Друга група об’єднує
характеристики інтенсивності мобільності (питома вага мобільних
контингентів в відповідних сукупностях населення) та середньої кількості
подій протягом певного періоду часу (наприклад, середньорічна кількість
звільнень в розрахунку на одного працюючого в галузі).

В умовах ринкової економіки, і особливо на етапі її формування, діють
достатньо вагомі обмежувачі мобільності: територіальні (географічні),
інституційні (обумовлені специфікою державного устрою, значною мірою
штучні), соціо-демографічні.

Територіальні обмежувачі скорочують потенційну готовність до міграційних
переміщень як в межах країни, так і за кордон. В Україні характерний для
економічно розвинутих країн вплив факторів, що послаблюють мобільність
населення (відсутність інформації, необхідність зміни звичного способу
життя тощо), багатократно посилюється інституційними чинниками
(збереження „прописки”, відсутністю ринка житла, збереженням діючої
практики необхідності одержання дозволу на найм робочої сили, що не має
„прописки”).

Дія соціо-демографічних обмежувачів (вік, сімейний стан, наявність малих
дітей або дітей шкільного віку), що є взагалі типовими принаймні для
європейських країн, також посилюються відсутністю ринка житла і
фінансових можливостей для його купівлі або найму.

В умовах динамічної економіки, істотних структурних зрушень,
повсякчасної зміни попиту на робочу силу саме висока мобільність є
запорукою забезпечення збалансованості ринку праці, високого рівня
конкурентноздатності кожного носія робочої сили.

Взагалі низька трудова мобільність не обов’язково призводить до тяжких
наслідків. Дуже багато залежить від діючої моделі ринку праці,
національних особливостей поведінки населення тощо.

Цілком зрозуміло, що відповідно до ринкових законів завжди існує
обернена залежність між ціною товару (робочої сили) та величиною попиту,
який пред’являють на нього покупці (кількістю робочих місць). Таким
чином, обсяг попиту зростає при зниженні ціни робочої сили (зарплати з
нарахуваннями на неї) і навпаки скорочується при її збільшенні. Проте,
якщо при визначенні попиту на інші товари вирішального значення набуває
можливість зміни одного – більш дорогого – товару більш дешевим, то у
випадку робочої сили вступає в дію фактор незамінності товару. Що ж
стосується пропозиції робочої сили на ринку праці, то вона також
аппроксимується кривою, відмінною від інших товарів.

Попит на робочу силу визначається головним чином попитом на товари та
послуги, що виробляються, тобто обсягами виробництва, які за інших
рівних умов залежать від:

продуктивності праці;

ринкової вартості товару чи послуги, для виробництва якого
застосовується робоча сила.

При цьому обмеженням корисності використання додаткової робочої сили є
співвідношення її продуктивності з видатками на її використання.
Відповідно зростання ціни робочої сили (зарплати чи ставок її
оподаткування) скорочує попит на робочу силу, а їх зменшення – навпаки,
збільшує.

Окремим моментом формування сукупного попиту на робочу силу є тривалість
робочого часу. Оскільки робоча сила на ринку праці пропонується,
виходячи з певних мінімальних та максимальних обсягів її споживання
протягом певного календарного періоду (дня, тижня, місяця), то
збільшення останнього сприяє скороченню чисельності осіб, чия робоча
сила знаходить попит на ринку праці.

Загальні тенденції зайнятості. Скорочення обсягів виробництва і
відповідне зменшення сукупного попиту на робочу силу безпосередньо
позначилось на зниженні зайнятості, передусім в таких галузях як
промисловість, будівництво, сільське господарство, які традиційно
визначали структуру ринку праці України.

Так, практично відсутня зареєстрована зайнятість підлітків, яка до
початку перехідного періоду оцінювалась приблизно 100 тисячами осіб.
Натомість майже вдвічі – з 1577,6 до 2625,8 тисяч осіб – зросла
чисельність працюючих пенсійного віку. Що стосується зайнятості
населення працездатного віку, то вона скоротилась майже на 20% і
становила в 1999 році 19195,8 тисяч осіб.

Рівень зайнятості населення України протягом 1995-1999 років помітно
скоротився (з 64,0 до 54,9%), так і пенсійного (з 28,7 до 19,7%).
Характерно, що зазначені процеси відбувались на фоні зниження
економічної активності.

Проте, важливою ознакою зайнятості в Україні є значні масштаби
пропозиції робочої сили з боку пенсіонерів, що пояснюється дією
соціально-демографічних і економічних чинників:

низький пенсійний вік (найнижчий в Європі) дозволяє зберігати досить
високу залишкову працездатність;

низький рівень пенсійного забезпечення примушує працездатних пенсіонерів
шукати додаткові джерела доходів, насамперед в сфері найманої праці.

Відносно низькі вимоги до престижності виконуваної роботи при наявності
достатньої кількості вакантних робочих місць забезпечують можливості
реалізації цієї трудової активності. Сільське населення починає
працювати раніше, що пояснюється передусім нижчою орієнтацією на
навчання після 15 років та поширеністю саме в сільській місцевості
зайнятості в особистому підсобному господарстві. Друга причина відіграє
важливу роль і більш пізньому припиненні трудової діяльності.

Що стосується відмінностей за статтю, то вони є більш істотними: в усіх
без винятку вікових групах спостерігаються більш високі рівні зайнятості
чоловіків, але в найбільш активному працездатному віці – 35-49 років –
різниця є мінімальною. Відсутнє в Україні і притаманне більшості країн
зниження зайнятості жінок після початку репродуктивної діяльності.

В Україні спостерігається прямий зв’язок (незалежно від статі) між
рівнем освіти та рівнем зайнятості. Така ситуація віддзеркалює і більшу
конкурентноздатність освічених людей, і вищу їх економічну активність.
При цьому, що гендерні відмінності в рівнях зайнятості знаходяться в
оберненому зв’язку з освіченістю.

Отже, ринок праці є складовою загальної соціально-економічної системи,
що розвивається циклічним шляхом за загальними законами. Робоча сила,
яка продається на ринку праці, має специфічні якості, обумовлені тим, що
вона в результаті купівлі-продажу не відокремлюється від свого власника.

Пропозиція робочої сили визначається чисельністю населення, яке пропонує
свою робочу силу на ринку праці за винагороду. Попит на робочу силу
визначається кількістю робочих місць. Ступінь збалансованості пропозиції
робочої сили і попиту на неї характеризується зайнятістю. Однак в кожний
конкретний проміжок часу частина робочої сили лишається незайнятою, а
частина робочих місць – вакантними.

Зайнятість в Україні протягом 90-х років зазнала істотних змін – на фоні
скорочення загальної чисельності працюючих відбулися помітні структурні
зрушення, з’явилися нові форми, сформувався гнучкий ринок праці. Однак
всупереч очікуванням не відбулося збільшення працюючих в сфері
обслуговування.

Безробіття та його види.

Головними причинами сучасного досить високого рівня безробіття в країнах
перехідної економіки є такі:

спад економіки і відповідає скорочення сукупного попиту на робочу силу;
вплив цього циклічного чинника був посилений утриманням надлишкової
робочої сили на більшості підприємств до початку перехідного процесу;

структурні зрушення (не лише міжгалузеві, а й секторальні і
внутрішньогалузеві та регіональні), зокрема в Україні протягом
перехідного періоду спостерігається прискорене скорочення попиту на
робочу силу технічної кваліфікації і збільшення потреби в економістах,
юристах, менеджерах; цілком імовірно, що через 2-3 роки від початку
економічного зростання структура попиту на робочу силу зміниться, як це
відбулося в Польщі, Чехії, Угорщині; результатом таких структурних
зрушень є якісна невідповідність пропозиції робочої сили потребі в ній;

рух робочої сили (професійний, соціальний, регіональний).

Основний чинник безробіття в економічно розвинених країнах –
науково-технологічний прогрес та запровадження нових технологій –
впродовж 90-х років помітного впливу на скорочення попиту на робочу
силу в Україні, як і в більшості країн перехідної економіки, не
здійснював. Пояснюється це передусім в край низькими інвестиціями і
низьким рівнем запровадження сучасних технологій в економіку країни.

Поміж всіма макроекономічними проблемами безробіття є такою, що
безпосередньо відбивається на особі, що не може знайти споживача на свою
робочу силу на ринку праці, на її родині, формує помітне психологічне
навантаження навіть на тих, хто має роботу. Досить зазначити, що
наявність у домогосподарстві хоча б одного безробітного збільшує
імовірність бідності на половину, двох – в два, три рази, а трьох та
більше (на жаль, в Україні, особливо в так званих депресивних регіонах,
є і такі родини) – в два, шість рази. Але втрата роботи для більшості
людей означає не лише втрату головного джерела доходів, а й психологічну
травму.

Водночас безробіття має вагомі наслідки і для суспільства в цілому:

необхідність економічного утримання певної кількості людей, що не
вносять відповідного внеску до валового продукту;

зростання демоекономічного навантаження на робочу силу (рівень
демоекономічного навантаження вимірюється співвідношенням економічно
неактивних або непрацездатних і відповідно економічно активних або
працездатних контингентів), причому за рахунок населення працездатного
віку, чиї потреби значно перевищують аналогічні потреби дітей чи осіб
похилого віку;

суттєву соціальну напругу, обумовлену існуванням в суспільстві
маргінальних груп населення (їх склад поповнюють насамперед безробітні).

Визначення безробітних за методологією Міжнародної організації праці
відрізняється від прийнятого у вітчизняній практиці.

Безробітні у визначенні МОП – особи у віці 15-70 років (зареєстровані та
незареєстровані в державній службі зайнятості), які одночасно
задовольняють трьом умовам:

не мають роботи (прибуткового заняття);

активно шукають роботу або намагаються організувати власну справу
впродовж останніх 4-х тижнів, що передували обстеженню, тобто здійснюють
конкретні кроки протягом останніх 4-х тижнів з метою знайти оплачувану
роботу за наймом сил на власному підприємстві;

готові приступити до роботи впродовж 2-х найближчих тижнів, тобто почати
працювати за плату за наймом або на власному підприємстві впродовж
наступних 2-х тижнів.

До категорії безробітних відносяться також особи, які не шукають роботу
через те, що вже її знайшли і мають домовленість про початок роботи
через певний проміжок часу, а також проходять навчання за направленням
державної служби зайнятості.

Згідно з вітчизняним визначення безробітними є тільки зареєстровані в
державній зайнятості особи працездатного віку, які не мають роботи та
заробітку, шукають роботу та здатні приступити до підходящої роботи.

Практично всі суттєві соціальні конфлікти, що спостерігалися протягом ХХ
століття, так чи інакше пов’язані з безробіттям. Досить згадати причини
приходу до влади Муссоліні та соціальний фон, на якому переміг на
початку 30-х років Гітлер, негритянські заворушення на півдні США
наприкінці 80-х. Все це дає достатньо підстав для того, щоб уряд
будь-якої країни прагнув запобігти безробіттю чи принаймні домогтися
його скорочення.

Загальний рівень безробіття в Україні приблизно відповідає параметрам
таких країн, як Іспанія, Італія, Франція. Проте, специфічним проявом
безробіття в Україні є висока частка людей, які вимушено працюють в
режимі неповної зайнятості, тривалий час перебувають в неоплачуваних
відпустках або не отримують заробітної плати протягом кількох місяців.
До речі подібна ситуація характерна і для Чехії (принаймні на початку
трансформацій). Прийнята тут ваучерна форма великої приватизації
фактично не змінила управління підприємствами і затримала їх реальну
реструктуризацію. А оскільки витрати на робочу силу з-за істотного
падіння реальної заробітної плати також скоротились, на великих
підприємствах збереглися значні обсяги надлишкової робочої сили.

Безробіття з’явилось з першими ознаками лібералізації економіки і досить
швидко набуло великих масштабів. Після змін загальноекономічної ситуації
рівні безробіття в переважній більшості країн почали знижуватись.
Виняток становить Чехія, де на перших етапах штучно підтримувалась
зайнятість.

Поява масштабного безробіття обумовила розробку в країнах перехідної
економіки відповідних програм підтримки безробітних, які включають
пасивні дії (програми допомоги по безробіттю та програми соціальної
допомоги) та активні заходи (навчання, субсидована зайнятість,
трудомісткі громадські роботи).

В Україні своєрідним компенсатором соціальної напруги, викликаним
високим рівнем безробіття (за методологією Міжнародної організації праці
воно становить близько 12%) є поширення незареєстрованої економічної
діяльності.

Економічні зрушення 2000 року майже миттєво віддзеркалились на
скороченні рівні безробіття. І це слід визнати особливо важливим з
огляду на збільшення масштабів сукупної пропозиції робочої сили.
Специфічною ознакою українського ринку праці є зниження протягом
1999-2000 років безробіття населення пенсійного віку.

В переважній більшості країн – особливо яскраво це окреслене в країнах
Середземномор’я – спостерігаються значні гендерні відмінності в рівнях
безробіття; за звичай вищим є рівень безробіття серед жінок. Пов’язане
це передусім з нижчим в порівнянні з чоловіками рівнем освіти та
кваліфікації жінок, більшій їх зосередженості на внутрішньо сімейних
проблемах і як наслідок – меншою конкурентоспроможністю на ринку праці.
Проте, в Україні – як і в ряді інших країн перехідної економіки –
спостерігається протилежна ситуація. На відміну від зареєстрованого
безробіття, де і досі домінують жінки, хоча їх питома вага в порівнянні
з початком реєстрації значно знизилась, рівні жіночого безробіття,
визначеного за методологією МОП, в Україні стабільно нижчі, ніж
чоловічого.

Природне безробіття.

Функціонування ринкової економічної системи, що спирається на принципи
вільного вибору і носіїв (власників робочої сили) і її споживачів, як
свідчить аналіз, виявляється найбільш ефективним в умовах існування
певного резерву трудоактивного населення. Масштаби такого резерву
визначаються конкретними економічними і соціально-демографічними
особливостями регіону. Але штучна підтримка високого, економічно
невиправданого рівня зайнятості неминуче супроводжується низькою
ефективністю виробництва, інфляцією попиту тощо. Навпаки, надмірно
високий рівень безробіття викликає посилення економічного розшарування
суспільства, зубожіння окремих груп населення, тиск на державний бюджет,
покликаний необхідністю забезпечення немаєтних, нарешті, практично
неминучі соціальні конфлікти.

Резерв робочої сили, що забезпечує можливість швидкого міжрегіонального
і міжгалузевого перерозподілу робочої сили відповідно до коливань попиту
і обумовлених ними коливань попиту виробництва на робочу силу, є
природним безробіттям.

Природне безробіття складається із фрикційного, пов’язаного зі зміною
місця роботи, і інституційного, що породжується системою організації
регіональної економіки, насамперед правовою системою.

Існування фрикційного безробіття, яке ще називають безробіттям руху,
пов’язане з тим, що встановлення рівноваги між пропозицією робочої сили
і попитом на неї потребує певного часу, зокрема на пошук робочого місця,
яке відповідає вимогам безробітного та його кваліфікації. І чим більше
розрізняються вакантні робочі місця за своїми умовами, платнею тощо, тим
більше різноманітних варіантів вибору постає перед пошукувачем роботи і
тим більшим (за інших рівних умов) буде термін пошуку.

Головною ознакою фрикційного безробіття є його короткостроковість: за
звичай тривалість фрикційного безробіття не перевищує 4-5 тижнів.

В Україні фрикційне безробіття відіграє відносно незначну роль у
формуванні загальних масштабів незайнятості. Так, в 1999 році тільки
2,6% безробітних (за методологією МОП)мали перерву в роботі менше 1
місяця. Істотно відрізняються тільки особи до 20 років – частка тих, хто
має перерву в роботі до 1 місяця, в загальній чисельності безробітних
цього віку становить 13,3% (в цілому працездатному віку – 2,7%). Частка
безробітних до 1 місяця є дещо вищою серед жінок, оскільки вони, як
правило, мають менші вимоги до оплати праці, престижності тощо і
відповідно скоріше погоджуються на запропоноване робоче місце.

Високий рівень фрикційного безробіття, як правило, не призводить до
зубожіння охоплених ним і відповідно до суттєвої соціальної напруги в
суспільстві, не викликає необхідності змінювати звичайний спосіб життя.
Перш за все, фрикційне безробіття відбиває як швидкі зрушення в попиті
на робочу силу (насамперед, якісні), так і в її пропозиції, тобто є
ознакою динамічності ринку праці.

Інституційне безробіття, або безробіття очікування, безпосередньо
пов’язане з державною політикою ринку праці, зайнятості, з системою
оподаткування, гарантованим мінімумом оплати праці, системою соціального
забезпечення, розмірами і порядком надання допомоги по безробіттю,
поінформованості населення щодо наявних вакансій і можливостей. Можна
вважати, що інституційне безробіття стрімко зростає з поширенням
соціального компоненту в ринковій економічній системі.

Запровадження системи соціального захисту безробітних, надання їм
„щедрої” допомоги на відносно м’яких умовах протягом тривалого часу
сприяє тому, що певна кількість пошукувачів не погоджується на будь-яке
місце роботи, а чекає того, що максимально відповідає його настановам.
Фактично високий рівень інституційного безробіття є частиною тієї ціни,
яку сплачує суспільство за соціальну орієнтацію економіки.

Слід підкреслити, що на відміну від інших видів, інституційне безробіття
існує тільки в зареєстрованій формі, оскільки воно так чи інакше
пов’язане з виплатами соціальної допомоги.

Окремою частиною інституційного безробіття є реєстрація в службах
зайнятості осіб, які реально не пропонують свою робочу силу на ринку
праці, і не потребують допомоги в працевлаштуванні, але потребують
відповідної довідки для отримання інших видів соціальної допомоги. Це
може бути допомога на дітей, на оплату різних послуг
(житлово-комунальних, медичних, навчальних тощо).

Аналіз ситуації в Україні доводить наявність зв’язку між зростанням
безробіття та введенням тих чи інших потужних заходів адресної
соціальної допомоги, які безпосередньо на безробітних і не
спрямовувались. Передусім це – запровадження Програми субсидій на оплату
житлово-комунальних послуг та палива. Сім’ї, які претендують на цей вид
допомоги і мають в складі осіб працездатного віку, повинні представити
довідки про заробітну плату, а непрацюючі – з служби зайнятості про
реєстрацію. Відповідно досить численна група осіб, які не пропонують
свою робочу силу на ринку праці, не претендують на допомогу по
безробіттю і не потребують працевлаштування, тобто фактично не є
безробітними, почали реєструватись.

Природна норма безробіття. Цілком ясно, що природне безробіття
визначається конструкцією сучасного ринку робочої сили, регулюється його
механізмами. М.Фрідмен, що заложив підвалини аналізу природного
безробіття, ототожнював його норму з таким „рівнем безробіття, що є
сумісним з реальними природними умовами функціонування ринку праці”.

Сучасна теорія зайнятості і ринку праці серед основних постулатів
приймає норму природного безробіття для країн Західної Європи на рівні
4-5%, Північної Америки – 6,5-7%. При цьому протягом другої половини ХХ
століття в зв’язку із глобалізацією економіки і формуванням
транснаціональних ринків праці, із поширенням міграції та зростанням
мобільності робочої сили, із посиленням соціального захисту безробітних,
із зростанням динамічності економіки в цілому помітно зростає і природна
норма безробіття.

Для України, з її відносно низьким рівнем мобільності робочої сили,
норма природного безробіття, ймовірно, може бути прийнятою на рівні
3,5-4%.

Вимушене безробіття

На відміну від природного безробіття, що як правило, є певною мірою
добровільним і не призводить до суттєвих негативних наслідків, вимушене
є довготривалим, викликає необхідність повних або часткових змін способу
життя. В складі вимушеного безробіття розрізняють технологічне,
структурне і регіональне.

&

&

F

&

&

формується внаслідок запровадження нових технологій, головним чином на
тих виробництвах і операціях, де заміна працівника машиною найбільш
вигідна. Однак запровадження нових технологій не лише призводить до
вивільнення робочих, а й створює нові робочі місця. Тобто масштаби
технологічного безробіття, як правило, нижчі за скорочення попиту на
робочу силу внаслідок технологічного прогресу.

Структурне безробіття виникає при масштабних структурних зрушеннях
економіки, швидкій зміні структури потреби в робочій силі. Неминучість
цих процесів обумовлює те, що цілий ряд дослідників вважає і
технологічне, і структурне безробіття формою природного.

Структурне безробіття на практиці проявляється в якісній невідповідності
попиту на робочу силу її пропозиції поза залежністю від співвідношення
суто кількісних параметрів. Це призводить до принципово різних рівнів
безробіття серед різних соціо-демографічних і професійних груп.

В Україні найвищі рівні безробіття характерні для кваліфікованих
робітників з інструментом і робітників сфери обслуговування та торгівлі,
що віддзеркалює спад виробництва в промисловості і скорочення попиту на
робочу силу в сфері обслуговування внаслідок приватизації і стагнації
обсягів виробництва. В найближчій перспективі реформування аграрного
сектору неминуче призведе до стрімкого зростання безробіття і серед
робітників сільського господарства.

Як і в більшості інших країн СНД, в Україні, різновидом структурного
безробіття є конверсійне. Таке безробіття пов’язане з перепрофілювання
підприємств військово-промислового комплексу та скороченням збройних
сил.

Хоча структурне безробіття є практично неминучим супутником динамічної
економіки, воно є досить хворобливим. Його розвиток примушує досить
великі соціальні, професійні групи (причому практично повністю)
змінювати спосіб життя, часто й місце проживання. Тому офіційні гарантії
постраждалим від структурного безробіття звичайно є одним з центральних
компонентів державної політики зайнятості. В тих країнах, де проблема
структурного безробіття є особливо гострою, створюються спеціальні
агентства, орієнтовані на визначені професійні групи населення. Що
стосується України, то Законом про зайнятість передбачені посилені
соціальні гарантії для осіб, що втратили роботу в зв’язку з
реорганізацією виробництва. Але згадані гарантії пов’язані переважно з
додатковими розмірами допомоги і не можуть вирішити проблем зайнятості в
умовах структурної перебудови. Винятком – і до того ж позитивним – є
система перенавчання колишніх військовослужбовців.

Регіональне безробіття обумовлене переважно концентрацією в окремих
територіальних одиницях таких галузей економіки, для яких характерне
найбільше скорочення потреби в робочій силі. В Україні найвищі рівні
безробіття (за методологією МОП) спостерігаються на Буковині (19,2%),
найнижчі на Вінниччині (8,2%). І хоча усталеного критерію кваліфікації
безробіття як регіонального не існує, , в практиці застосовується
20-25%-вий поріг. Таким чином, можна вважати регіональним безробіття
тільки в Чернівецькій області.

Застійне безробіття

Безробіття є особливо небезпечним, якщо триває достатньо довгий час. За
результатами досліджень американських соціологів після річної вимушеної
перерви в роботі людина практично не може адаптуватися до нормальної
трудової діяльності. Щодо молоді, то цей період зменшується в двічі.
Відповідно міжнародна статистика звертає увагу не тільки на загальний
рівень безробіття, а й виділяє тих, хто не має роботи довгий період
часу: понад 6 місяців (так зване тривале безробіття) і понад 12 місяців
(застійне безробіття).

Характерною ознакою безробіття в країнах перехідної економіки є його
довго тривалість, застійний характер. Частка безробітних більше року в
їх загальній чисельності є, як правило, істотно вищою, ніж в економічно
розвинених країнах; вона віддзеркалює динамічність розвитку економіки в
цілому і ринку праці зокрема і знаходиться в зворотному зв’язку з цими
ознаками.

Як правило, більше страждають від перерви в роботі особи старшого віку,
які все життя працювали, звикли до такого статусу, вважають його
незмінним і не в змозі змінити свою професію або, навіть, і
кваліфікацію.

Молодь, як свідчать соціологічні дослідження, швидше адаптується до
нової ситуації, легше погоджується на перекваліфікацію, скоріше
знаходить собі роботу у незареєстрованому секторі економіки.

В більшості країн світу застійне безробіття більше притаманне жінкам,
ніж чоловікам. В Україні ж рівні застійного безробіття – як, власне, і
всі інші показники, визначені за методологією МОП і не пов’язані з
реєстрацією – серед жінок нижчі. Але хоча в цілому в Україні показники
застійного безробіття відповідають аналогам інших країн перехідної
економіки, тенденція зростання частки безробітних більше 1 року є вкрай
негативною розвитку ринку праці.

Повне і часткове безробіття

З позицій окремої особи безробіття є повним тоді, коли охоплена ним
людина зовсім не має роботи і відповідно – доходів. Міжнародна
методологія, що прийнята Міжнародною організацією праці, припускає
можливість виключно випадкових заробітків. Якщо ж тривалість робочого
періоду скорочена (чи за рахунок скорочення робочого дня , чи за рахунок
скорочення робочого тижня), йдеться про часткове безробіття. Звертаючись
до міжнародної методології, необхідно підкреслити, що визначення
часткового безробіття принципово не припускає його тотожності з сезонною
зайнятістю. Сезонність притаманна досить численним виробництвам та
галузям економіки, насамперед тим, що так чи інакше зв’язані з сільським
господарством, риболовством, охотою, будівництвом. В цьому відношенні
рекомендації МОП є цілком категоричними: сезонна зайнятість не має
ніякого відношення до часткового безробіття. Хоча чисто статистично
вимірювання тривалості річного фонду робочого часу і його відповідності
прийнятим в країні стандартам (тобто визначення повноти зайнятості і
відповідно діагностика можливого часткового безробіття) не викликає
ніяких труднощів.

Проблема визначення часткового безробіття має не тільки академічне, а й
суто практичне значення, оскільки більшість країн світу в межах програм
підтримки доходів безробітних передбачає певну компенсацію втрат від
часткового безробіття. Принцип визначення компенсацій – такі ж як і в
випадку повного безробіття.

Отже , безробіття є неминучим супутником ринкової економічної системи, і
навіть в умовах ідеального управління воно не може бути ліквідоване.
Метою і критерієм ефективності управління економікою та ринком праці,
зокрема, є відповідність рівня безробіття природній нормі. Прагнення
утримувати безробіття на нижчому за природну норму рівні загрожує
інфляцією та зниженням ефективності економіки.

Безробіття існує в 2 формах – природному (фрикційне та інституційне) і
вимушеному (технологічне, структурне та регіональне). Якщо природне
безробіття за звичай не супроводжується різкими негативними соціальними
наслідками, то вимушене – особливо така гостра його форма, як
регіональне – загрожує формуванням критичного рівня і неминучою
соціальною кризою.

В Україні безробіття з’явилося з процесом переходу до ринкової
економічної системи, причому домінуючою є прихована його форма. Існують
помітні розбіжності між зареєстрованим безробіттям і визначеним за
методологією МОП. Це стосується і масштабів, і структури безробіття.
Вкрай негативною ознакою є постійне зростання тривалості безробіття і
збільшення у складі безробітних осіб, що не мають роботи тривалий
період.

Сучасні моделі ринку праці

Зрозуміло, що кожна країна має свою власну соціально-економічну
стратегію, свою власну систему пріоритетів, її населення
характеризується особливою ментальністю, особливим рівнем професійної та
освітньої підготовки, нарешті в кожній країні існує специфічне культурне
середовище, історичні традиції, а відповідно ринок праці кожної держави
має свої власні, тільки йому притаманні риси. Проте, якщо абстрагуватися
від окремих деталей, можна виділити три найпоширеніші моделі:
патерналістську, соціал-демократичну і ліберальну.

Патерналістська модель ринку праці. Головною ознакою цієї моделі є
опікування найменшого працівника працедавцем. Найбільш цілісно ця модель
реалізована в Японії, де її фундаментом став довічний найом. Система
довічного найму передбачає гарантії зайнятості працюючим аж до
пенсійного віку, зростання всіх видів виплат відповідно до стажу роботи.
Так, наприклад, в оборонній промисловості середній розмір заробітної
плати працівників 50-54 років в 2,6 рази перевищує первинну ставку
молоді (18-19 років), в торгівлі – в 3,2 рази, в сфері обслуговування –
2,8. Така система передбачає переважну підготовку і перепідготовку
кадрів в надрах самої фірми, забезпечує можливості оперативної зміни
професійно-кваліфікаційного складу працюючих відповідно до потреб
виробництва, при чому протягом перших 10 років відбувається в середньому
3-4 планових переміщення працюючого на нове місце роботи в межах фірми.

Орієнтація на тривале використання найманих працівників обумовлює
прагнення працедавців вирішувати проблеми надлишкової робочої сили не за
рахунок звільнення, а за рахунок скорочення робочого часу (переводу на
умови неповної зайнятості) або переводу за взаємною згодою на дочірні
підприємства або підприємства іншої фірми. Однак тимчасові працівники,
що не мають статусу довічного найму (їх питома вага складає біля 35%),
правами кадрових працівників не користуються і при економічному спаді
звільняються.

Система довічного найму поширена тільки на великих і середніх
підприємствах, малі ж звичайно такого не мають.

Необхідно додати, що тривалість робочого року в Японії – найбільша серед
економічно розвинутих країн, відпустку, навіть обумовлену законодавством
і контрактом наймані працівники майже ніколи не використовують повністю,
умови життя – надто відрізняються від європейських і навіть українських
стандартів. Можна сказати, що це модель, яка може бути реалізована в
дуже специфічному ментальному середовищі. Не випадково, останнім часом
молодь, особливо та, що здобула освіту за межами Японії (головним чином
в університетах США)не погоджується на контракти довічного найму.

Соціал-демократична модель. Еталоном соціал-демократичної моделі є ринок
праці Швеції, де власне і було сформовано на рубежі 40-50-х років Р.
Мейднером і Г. Рейном цю концепцію, що спирається на проведення державою
активної політики ринку праці. На підготовку і перепідготовку кадрів, на
створення нових робочих місць Швеція витрачає більше коштів, ніж
будь-яка країна ОЕСР, економлячи на соціальному відшкодуванні збитків
своїх громадян внаслідок безробіття.

Основні елементи шведської моделі ринку праці:

непрямі податки на товари та послуги, які перешкоджають швидкому
зростанню попиту та інфляції, стимулюють банкрутство нерентабельних
підприємств; зростання прибутків стримується з метою уникнення
інфляційної конкуренції між високоприбутковими підприємствами;

рівність оплати рівної плати поза залежністю від фінансового стану
підприємства; це примушує менш прибуткові підприємства скорочувати
чисельність працівників чи взагалі припиняти свою діяльність, а більш
прибуткові – платити нижче можливого для них рівня.;

сполучення низької інфляції та повної зайнятості в довгостроковій
перспективі, зокрема за рахунок субсидій підприємствам на утримання не
конкурентноздатних працівників чи надання їм робочого місця в державному
секторі;

селективна державна підтримка зайнятості в неефективних сферах
економіки, які забезпечують соціально необхідні послуги.

Шведська модель ефективно працювала протягом 25 років – до середини 70-х
років, коли різко зросла інфляція, збільшився національний борг.
Трикратна девальвація національної валюти (в 1981р. – на 10%, в 1982 і
1985 – на 16%), зростання ефективності роботи експортно орієнтованих
галузей (машинобудування і автомобільної промисловості) пожвавили
шведську економіку, і знову спостерігався низький рівень безробіття,
помірна інфляція, стабілізація державного бюджету. Проте новий спад,
який стався 1991р., говорить про необхідність принципового коригування
шведської моделі.

Ліберальна модель. Ця модель поширена в США, Канаді, Австралії; для неї
характерні яскраво виражена децентралізація, пов’язана з федеральним
устроєм країни і відповідним існуванням в кожному штаті власного
законодавства щодо зайнятості, допомоги безробітним, фондів страхування
на випадок безробіття (внески підприємств і найманих працівників до
фондів штатів і федерального фонду диференційовані).

Робоча сила в цих країнах вирізняється високим рівнем мобільності. Цим
пояснюється те , що професійна кар’єра пов’язана зазвичай зі зміною
місця роботи, а при скороченні потреб в робочій силі працедавці (на
відміну від японських) вдаються до звільнень, а не до переводу на режим
неповної зайнятості. Внаслідок цього безробіття в ліберальній моделі
виникає набагато частіше, тобто тривалість безперервного періоду,
протягом якого пересічний громадянин має робоче місце, — значно коротша
за інші моделі, але й тривалість безробіття – також менша. Ліберальна
модель є найбільш динамічною і відповідно найбільш адаптованою до
сучасного етапу розвитку економіки.

Основними функціями сучасного ринку праці є такі: 1) суспільний поділ
праці; 2) інформаційна — дає інформацію про структуру попиту і
пропозиції робочої сили; 3) посередницька — узгоджує економічні інтереси
між власниками робочої сили та власниками робочих місць; 4) професійна
консультація тих, хто шукає роботу, або власників засобів виробництва
відносно правових аспектів використання найманої робочої сили; 5)
регулююча — профвідбір робочої сили та її профадаптація для формування
оптимальної професійно-кваліфікаційної структури; 6) ціноутворююча —
забезпечення конкурентного середовища для суб’єктів трудових відносин;
7) пропорційність розподілу робочої сили відповідно до структури
суспільних потреб і розвитку науково-технічного прогресу; 8) резервна —
сприяє формуванню резерву трудових ресурсів для забезпечення нормального
процесу суспільного відтворення. Вказані функції тісно пов’язані між
собою і доповнюють одна одну. Вони характерні для всіх видів ринку
праці: внутрішнього, зовнішнього або потенційного, та для циркулюючого,
що складають національний ринок праці.

У той же час існує і класифікація ринків праці за обсягом: внутрішній,
національний, міжнародний та світовий. Схематично це можна представити у
такий спосіб:

Класифікація ринків праці за обсягом

Протягом останніх десятиліть відбувається загальний процес глобалізації
ринку праці, формування єдиного механізму задоволення пропозиції робочої
сили поза залежністю від конкретного місця проживання тієї чи іншої
людини (групи людей).

Причинами цього принципово нового процесу, що докорінно змінює характер
світової трудоресурсної ситуації, стали посилення міжнародних зв’язків
на фоні поглиблення світового розподілу праці, зокрема, формування
міжнародних об’єднань, які передбачають існування єдиних ринків праці
(на зразок Європейського співтовариства чи країн, що підписали
Шенгенську угоду); зростання рівня мобільності населення, включаючи
просторову мобільність; розширення транспортних мереж та загальна
динамічність економіки. За твердженням МОП, саме швидке зростання
обсягів міжнародного обміну товарами та послугами є ключовим аспектом
глобалізації ринку праці. Під впливом цих та деяких інших чинників
формуються певні загальні підходи до регулювання ринків праці, підходи,
що спираються на інтеграцію всього того, що виявилося найефективнішим в
кожній окремій моделі. Сьогодні можна говорити про те, що в світі
створюються передумови для формування інтегрованої моделі ринку праці.

Проте, це, зрозуміло, не означає зникнення національної специфіки ринків
праці, національної специфіки стратегій їх регулювання, які обумовлені
соціально-економічною, соціо-політичною та історичною специфікою кожної
окремої країни. Якщо, скажімо, скандинавські країни притримуються
активних заходів впливу на ринок праці, то північноамериканські
зберігають орієнтацію на стимулювання активної позиції кожної конкретної
людини. Безумовно, свою роль відіграє також характер суто економічного
розвитку кожної конкретної країни, та фаза економічного впливу, на якому
вона в даний конкретний момент знаходиться.

Окремою проблемою є формування політики ринку праці в країнах перехідної
економіки, проблемою, пов’язаною насамперед з тим, що на відміну від
інших країн посткомуністичні держави під тиском економічних обставин
вимушені звужувати і коло соціальних гарантій, і коло їх реципієнтів,
тобто йти проти загальносвітового процесу соціалізації. Якщо додати
глибоку економічну кризу, переважно циклічний характер безробіття і
відсутність належного досвіду як серед урядовців, так і серед широких
верств населення., то відмінність стратегії ринку праці в країнах
перехідної економіки видається беззаперечною. Судячи з усього, можна
говорити пор наявність певної специфічної перехідної моделі ринку праці
і відповідно специфічної політики впливу на цей ринок.

Таким чином, порівняльний аналіз процесів формування трудової активності
та її реалізації, зайнятості та безробіття, заходів, які вживають уряди
різних країн на ринку праці, призводить до висновку про збереження
національної специфіки певних загальносвітових тенденцій розвитку ринку
праці.

Сучасна політика ринку праці спрямовується на забезпечення повної
продуктивної зайнятості всього економічно активного населення.
Досягається ця мета активними та пасивними методами, які поєднують
державні зусилля щодо зниження масштабів, рівня та тривалості безробіття
і забезпечення надійного захисту безробітних та їх утримання від
зубожіння.

Конкретний механізм досягнення повної продуктивної зайнятості
визначається відповідно до обраної моделі соціально-економічного
розвитку суспільства. Відповідно в сучасному світі функціонує велика
кількість досить різних моделей.

Основною рисою сучасних тенденцій розвитку ринку праці є формування
єдиного механізму задоволення пропозиції робочої сили поза залежністю
від конкретного місця проживання тієї чи іншої людини (групи людей) в
контексті загального процесу глобалізації ринку праці і формування
єдиного загальносвітового ринку.

4. Державне регулювання ринку праці

Одним з найсуттєвіших і найдинамічніших ринків є ринок праці система
економічних механізмів, норм та інститутів, що забезпечують відтворення
робочої сили і використання праці.

Ринок праці не може розглядатися ізольовано, у відриві від типу
економічної системи, тобто сукупності всіх економічних процесів і явищ,
що відбуваються у суспільстві на основі діючих майнових відносин і
організаційних форм. Ринок праці є похідним від цієї моделі, а його
регулятори — органічна складова системи господарювання. З огляду на це
економіці перехідного періоду відповідає адекватний ринок праці, що
втілює значною мірою елементи цієї економічної моделі.

Специфічність ринку праці економіки перехідного періоду випливає з
глибоких суперечностей, що склалися у сфері трудових відносин на цьому
етапі суспільного розвитку. З одного боку, зберігаються елементи
відносин, властивих командно-адміністративній економіці, тобто так
званий позаекономічний примус (збереження реєстрації (до 2002 p.);
низька мобільність робочої сили; бронювання робочих місць для осіб зі
зниженою конкурентноздатністю; встановлення певних пільг для
господарюючих суб’єктів, що використовують працю зазначеної категорії
працездатного населення; державний розподіл кадрів вищої кваліфікації та
т. ін.), а з іншого — з’являються елементи ринкових відносин з властивою
для них системою найму робочої сили, специфікою умов і оплати праці.
Відповідно до цього формується більш гнучкий механізм підтримання
збалансованості чинників виробництва, в якому тісно взаємодіють елементи
старої та нової систем. Однак перевага зберігається за першими
елементами відносин, в основному через об’єктивні причини, що зумовлено
тотальним одержавленням власності та надмірною фетишизацією ролі держави
в регулюванні трудових відносин у минулому. Формування нових економічних
відносин може бути ефективним лише в тому випадку, коли враховується,
від якого стану йде суспільство і якої якості воно прагне. Це ключове
положення не тільки не заперечує, а й передбачає збереження міцних
позицій держави в розв’язанні проблем зайнятості в перехідний період та
створення ефективних механізмів регулювання трудових відносин.

З огляду на вищезазначене стає очевидним, що завдання держави полягає в
тому, щоб врахувати в механізмі зайнятості співіснування двох систем
відносин — адміністративних і економічних, з використанням всіх
можливостей державного сектора економіки у розв’язанні проблем та
всіляко сприяти створенню ринкового сектора економіки.

Паралельно з цим має йти процес формування механізмів регулювання
зайнятості, організації інституційної основи ринку праці — служб
зайнятості, центрів підготовки та перепідготовки кадрів, банків
інформації про наявні вакантні місця у системі соціального захисту
працівників і т. ін. Функціонально їх діяльність змінюється,
наповнюючись новим ринковим змістом. Це стосується системи найму,
характеру трудового посередництва, соціальної підтримки незайнятого
населення. Так у надрах старої економічної системи поступово
зароджуються елементи нового. Вони посилюються зі звільненням держави
від виконання невластивих їй функцій шляхом делегування їх на місця.
Трансформація функцій регулювання зайнятості синхронізується з темпами
приватизації та роздержавлення власності, структурними змінами в
господарському комплексі регіону, динамікою розвитку ринкового сектора
економіки, ефективністю власних нагромаджень, створенням дієвого
господарського механізму місцевого самоврядування, формуванням механізму
взаємодії територіальних органів влади з професійними об’єднаннями і
роботодавцями стосовно впливу на рівень заробітної плати та стимулювання
попиту на працю, тобто йде процес формування ринкового сектора
економіки. Відкривається простір для вільного переміщення робочої сили,
створюються умови для більш повної самореалізації людини в процесі
праці.

Виходячи з цих теоретико-методологічних позицій, слід зазначити, що
перехідному періоду відповідає державно-ринковий механізм регулювання
трудових відносин, що поступово еволюціонує в бік зрілого ринку праці,
витісняючи адміністративні важелі регулювання економічними. Це означає,
що в економіці перехідного періоду не може існувати повноцінного ринку
праці, адже детермінанти, які формують попит і пропозицію робочої сили,
а відповідно й її ціну, є недостатньо розвинутими, а це породжує
складність та суперечність процесів, які формуються на ринку праці. Тому
в механізмі регулювання зайнятості необхідно гнучко поєднувати дві
взаємодоповнюючі форми організації економічних зв’язків: через пряме
державне втручання (державні програми зайнятості, державне замовлення на
підготовку кадрів, прямі інвестиції у сферу докладання праці, пільгове
оподаткування та кредитування) і опосередковану ринком, яка починає
взаємодіяти в основному з недержавним сектором економіки, здійснюючи тим
самим коригуючий вплив на структурні пропозиції виробництва і розподіл
робочої сили. Заходи держави у цьому випадку спрямовуються на зближення
пропозиції з попитом на робочу силу, що необхідно для досягнення
рівноваги на ринку праці.

Процес формування і задоволення попиту на робочу силу характеризує така
схема:

Схема формування і задоволення попиту на робочу силу

Регулюючи чинники попиту і пропозиції робочої сили, держава сприяє
прогресивним перетворенням у сфері виробництва і зайнятості, підсилюючи
цим дію ринкових регуляторів. По суті, це означає, що вона поступово
нав’язує ринкові правила гри її учасникам.

Забезпечення відповідності між попитом на робочу силу та її пропозицією
за обсягом і структурою для досягнення їх ефективної збалансованості
відбувається за допомогою регуляторів ринку праці, яких, як відомо, є
чотири:

• нормативно-правові акти держави, а також конвенції та рекомендації
Міжнародної організації праці;

• економічні закони, що характерні для всіх країн з ринковою системою
(закон попиту, закон пропозиції, закон конкуренції, закон
ціноутворення);

• рівень розвитку і впливу профспілкового руху та засобів масової
інформації;

• національні особливості, менталітет нації, кліматичні умови країни.

Висновки

Отже, ринок праці – це система суспільних відносин, пов’язаних із
купівлею і продажем товару „робоча сила”. Крім того, ринок праці є
сферою працевлаштування, формування попиту й пропозиції на робочу силу.
Його можна трактувати і як механізм, що забезпечує узгодження ціни та
умов праці між роботодавцями і найманими працівниками.

Особливість ринку праці полягає в тому, що він охоплює не тільки сферу
обігу товару „робоча сила”, а й сферу виробництва, де найманий працівник
працює. Відносини, що тут виникають зачіпають важливі
соціально-економічні проблеми, а тому потребують особливої уваги з боку
держави.

Для виникнення, формування та функціонування ринку праці, необхідні
певні умови. Насамперед мають бути забезпечені правові умови
функціонування цього ринку, зокрема можливість вільного пересування на
ньому громадян, вільного вибору роботи, тобто юридична свобода
працівників, можливість самостійно розпоряджатися своєю здатністю
працювати. Проте цього недостатньо, оскільки, з економічного погляду,
власник робочої сили змушений продавати її тоді, коли у нього немає
всього необхідного для ведення свого господарства як джерела для
одержання засобу існування, або коли дохід з інших джерел є недостатнім.

Розрізняють зовнішній, або професійний, ринок праці і внутрішній ринок.

Зовнішній ринок охоплює відносини між продавцями і покупцями робочої
сили в масштабі країни, регіону, галузі. Це відносини, що виникають з
приводу наймання працівників відповідно професії, спеціальності, а отже,
потребують жорстокої класифікації робіт і чіткого визначення змісту.

Внутрішній ринок передбачає рух кадрів в середині підприємства,
переміщенням з однієї посади на іншу. Це переміщення може відбуватися як
по горизонталі, так і по вертикалі. По горизонталі – переведенням на
інше робоче місце без змін у кваліфікації, без підвищення на посаді. По
вертикалі – переведенням на інше робоче місце з підвищенням у посаді або
на роботу, що потребує вищої кваліфікації.

Сегментація ринку праці – це поділ працівників і робочих місць на
замкнуті сектори, зони, які обмежують мобільність робочої сили своїми
рамками.

Ознаками сегментації можуть бути: територіальне положення – регіон,
місто, район; демографічні характеристики – статево-віковий і сімейний
склад населення; соціально-економічні характеристики – рівень освіти,
професійно-кваліфікаційний склад працівників, стаж роботи тощо;
економічні критерії – розподіл покупців за формами власності, за їхнім
фінансовим станом; розподіл продавців за рівнем матеріальної
забезпеченості та ін.; психографічні показники та особисті якості
працівників, їх належність до певних верств і прошарків суспільства;
поведінкові характеристики – мотивація зайнятості та ін. Великого
значення набуває створення сегментів для тих, хто особливо потребує
соціальної підтримки з боку держави. Це – малоконкурентоспроможні групи
осіб, яким потрібна робота: молодь, котра досягла працездатного віку,
працівники похилого віку, інваліди, жінки з дітьми.

Використання трудових ресурсів характеризується показником зайнятості.

Зайнятість населення являє собою діяльність частини населення щодо
створення суспільного продукту (національного доходу). Саме в цьому
полягає її економічна сутність. Зайнятість населення — найбільш
узагальнена характеристика економіки. Вона відбиває досягнутий рівень
економічного розвитку, внесок живої праці в досягнення виробництва.
Зайнятість об’єднує виробництво і споживання, а її структура визначає
характер їхніх взаємозв’язків.

Державна політика зайнятості населення залежить від темпу і характеру
ринкових перетворень. Вона передбачає систему адаптації різних категорій
незайнятого населення до вимог ринку праці, а також систему соціального
захисту безробітних та осіб з обмеженою конкурентоспроможністю.

В Україні тривалий час існувала монополія державної власності, жорстка
регламентація розміру заробітної плати, наявність інституту прописки, що
призвело до деформації ринку праці.

Сьогодні формування ринку праці в Україні здійснюється в умовах
кризового стану економічно неефективної її структури, надзвичайно
розвиненої важкої промисловості й слабкої сфери народного споживання,
залежності економіки від кооперованих зв’язків з державами СНД,
насамперед від постачання енергоносіїв з Росії.

Загалом сучасному ринку праці в Україні притаманні такі ознаки:
перевищення пропозиції робочої сили над попитом; низька ціна робочої
сили, її невідповідність реальній вартості; зниження зайнятості у сфері
суспільного виробництва, зростання чисельності незайнятого населення,
низька частка офіційно зареєстрованих безробітних; великі масштаби
зростання прихованого безробіття; наявність значних масштабів
нерегламентованої зайнятості; зростання молодіжного безробіття;
регіональні диспропорції між наявністю і потребою в робочій силі; низька
професійна й особливо територіальна мобільність трудових ресурсів;
відсутність або недостатня спрацьованість правових норм
організаційно-економічних механізмів, що регулюють трудові відносини
тощо; еміграція висококваліфікованої робочої сили.

Список використаної літератури

Лібанова Е. М. Ринок праці. Київ, 2003.

Філіпченко А. С. Економічний розвиток сучасної цивілізації: Навч.
Посібник. Київ, 2000.

Боринець С. Я. Міжнародні фінанси. – К., 2002

Бутук А. И. Экономическая теория. – К., 2000

Гальчинський А.С., Єщенко П. С., Палкін Ю. І. Основи економічних знань.
– К., 2002

Глівенко С. В., Соколов М. О., Теліженко О. М. Економічне прогнозування.
– К., 2001

Економічна енциклопедія. – К., 2000. – Т. 1.

Економічна теорія: макро- і мікроекономіка / За ред. З. Ватаманюка, С.
Панчишина. – К., 2001

Загальна економіка / За ред. І. Ф. Радіонової. – К., 2000

Івахненко В. М. Курс економічного аналізу. – К., 2000

Ізмайлова К. В. Фінансовий аналіз. – 2-ге вид. – К., 2001

Кириченко О. А. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності. – К., 2000

Михасюк В., Мельник А., Крупка М., Залога З. Державне регулювання
економіки. – 2-ге вид., випр. та допов. – К., 2000

Основи економічної теорії / За ред. А. А. Чухна. – К., 2002

Планування діяльності підприємств / М. А. Бєлов, В. Є. Євдокимова. – К.,
2002

Рокоча В. В. Международная экономика. – К., 2000

Світова економіка. – К., 2000

Соколенко С. І. Глобалізація і економіка України. Київ, 1999.

Юхименко П. І., Леоненко П. М. Історія економічних учень. – К., 2000

Управління зовнішньоекономічною діяльністю. – К., 2000

PAGE

PAGE 37

Похожие записи