.

Фірми на ринках монополістичної конкуренції та олігополіі (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
606 4563
Скачать документ

Реферат на тему

Фірми на ринках монополістичної конкуренції та олігополіі

План

1. Моделі рівноваги олігополії

2. Моделі олігополістичного ціноутворення

1. Моделі рівноваги олігополії

Головна складність у побудові моделі поведінки олігополії – це
обмеження, з якими стикається фірма. Крім загальних обмежень – витрат
виробництва і попиту – олігополіст має специфічне обмеження: дії
конкуруючих фірм. Залежність поведінки фірми від реакції конкурентів
називається олігополістичним взаємозв’язком. 

У мікроекономіці не існує єдиної моделі олігополії. Розроблені часткові
моделі рівноваги, – моделі Курно, Штакельберґа, Бертрана і ряд їх
модифікацій, а також узагальнена модель рівноваги Неша, – з метою
визначення рівноважного обсягу випуску і рівноважної ціни
олігополістичної фірми. Рівновага Неша – це набір таких стратегій, коли
кожен суб’єкт економіки обирає найкращий для себе варіант дій, виходячи
з того, що інші учасники дотримуються певної (даної) стратегії. Оскільки
кожен гравець не має причин відхилятися від оптимуму, ці стратегії
стабільні.

Модель Курно – це модель простої дуополії, – олігополії з двома фірмами,
які виробляють однорідну продукцію (рис. 10.3). Кожна фірма вибирає
обсяг випуску, котрий максимізує її прибуток, згідно з її уявленнями
щодо можливих рішень конкурентів. Кожен дуополіст розглядає обсяг
виробництва іншого як фіксований, величина якого не залежить від його
власних виробничих рішень. Обидві фірми приймають рішення одночасно.
Ціна, яку фірми приймуть, залежатиме від сумарного обсягу виробництва
обох фірм. Обидві фірми мають рівну економічну силу і випускають
однорідну продукцію за відомої їм лінійної функції ринкового попиту: 

де і – обсяги випуску фірми 1 і фірми 2. Граничні витрати приймаються
нульовими або постійними, що є спрощенням і не впливає на висновки
аналізу. Якби фірма 2 зовсім не випускала продукцію, тобто , крива
попиту на продукцію фірми 1 співпадала б з кривою ринкового попиту. Якщо
фірма 2 забезпечуватиме перші одиниць ринкового попиту, тоді крива
попиту на продукцію фірми 1 визначатиметься рівнянням: 

або . 

Графічно крива попиту для фірми 1 одержується шляхом зміщення
вертикальної осі праворуч на величину обсягу виробництва другої фірми
(рис. 10.3). Частина початкової кривої ринкового попиту , що знаходиться
праворуч від нової вертикальної осі (пунктирна вісь ), є кривою попиту
фірми 1. Її називають кривою залишкового попиту. Їй відповідає крива
граничного виторгу . 

.

Функція реакції – це крива, що показує, який обсяг продукції буде
виробляти один олігополіст за кожного заданого обсягу виробництва
іншого. 

Функції реакції двох олігополістів представлені на рис. 10.4. Якщо
припустити, що фірма 1 спочатку виробляє обсяг , то фірма 2 буде
виробляти обсяг, який відповідає (точка ) на її кривій реакції . Фірма 1
відреагує на цей рівень вибором відповідного обсягу (точка ) на своїй
кривій реакції . Це рішення фірми 1 змусить фірму 2 переглянути власне
рішення і вона обере відповідний обсяг випуску (точка ) на своїй кривій
реакції . Кінцевим результатом процесу пристосування є встановлення
стабільної рівноваги в точці на перетині двох кривих реакції.

Набір рівнів виробництва двох фірм, що відповідають точці рівноваги ,
називають рівновагою Курно, яка є різновидом рівноваги Неша. 

Модель Бертрана описує ринкову ситуацію, за якої дві фірми, як і в
моделі Курно, виробляють однорідну продукцію. Але змінюється
стратегічний показник – фірми вибирають ціни, а не обсяги випуску (рис.
10.5). Цінова конкуренція змушує обидві фірми знизити ціну до рівня
граничних витрат , за якої вони отримують нульовий економічний прибуток.
Фірми досягають рівноваги Неша, яка у даному випадку є конкурентною
рівновагою. 

Модель Штакельберга (лідерства за обсягами) є модифікацією моделі Курно
для випадку, коли одна з фірм є лідером, має більшу економічну силу і
незалежну позицію, тому першою визначає свій обсяг виробництва. Інша
фірма є аутсайдером, який здійснює стратегію пристосування та коригує
свою поведінку залежно від вибору, зробленого лідером. У моделі
Штакельберга фірма – лідер фактично ігнорує свою функцію реакції. Вона
обирає обсяг випуску, котрий максимізує її власний прибуток. Рівновага
Штакельберга є окремим випадком рівноваги Неша для домінуючої стратегії.

Модель дуополії з диференційованою продукцією застосовується до
ситуації, коли олігополістичні фірми випускають диференційовану
продукцію, і їм більш логічно у конкурентній боротьбі вибирати не
обсяги, а ціни. Попит на продукцію кожної з двох фірм залежить від її
власної ціни і ціни конкурента. Обидві фірми вибирають ціни одночасно,
розглядаючи ціну конкурента як дану. У точці перетину кривих реакції
встановлюється рівновага Неша.

Модель домінуючої фірми (квазімонополії) описує ситуацію, коли у галузі
функціонує одна велика фірма і багато дрібних, які здатні з нею
конкурувати. Ця модель є аналогом моделі Штакельберга, але для випадку
цінового лідерства. Попит домінуючої фірми визначається як різниця між
сукупним ринковим попитом і обсягом пропонування конкурентного оточення,
яке задовольняє цей попит. Домінуюча фірма встановлює обсяг виробництва
і ціну за правилом , аутсайдери приймають цю ціну і визначають власний
обсяг випуску згідно своєї кривої пропонування. 

2. Моделі олігополістичного ціноутворення

Олігополістичне ціноутворення виявляє дві взаємопов’язані тенденції: з
одного боку, ціни олігополістичного ринку негнучкі, вони змінюються
рідше, ніж в умовах досконалої конкуренції і навіть чистої монополії; з
іншого боку, – найбільш імовірно, що коли ціни змінюються, то одночасно
у всіх фірм, – це відображає схильність олігополістів до таємної змови.
Розроблені моделі олігополістичного ціноутворення призначені для
пояснення його стабільності. 

Модель „ламаної кривої попиту” ілюструє негнучкість олігополістичних
цін. Модель описує імовірну поведінку фірм-конкурентів у ситуації, коли
одна з них почне змінювати ціну. Інші фірми можуть або слідувати зміні
ціни, або її ігнорувати. 

Коли фірми слідують зміні ціни, то при її зниженні ціни однією з фірм
обсяг її продажу збільшиться незначно, тому що інші фірми також почнуть
знижувати ціни. Якщо ж одна з фірм підвищить ціну, то не буде витіснена
з галузі, її обсяг продажу значно не скоротиться. Такого типу реакція
характерна для нееластичного попиту, якому відповідає крива (рис.10.6).

Коли фірми ігноруватимуть зміну ціни, то при зниженні ціни однією з них
обсяг її продажу суттєво зросте, а якщо одна фірма підвищить ціну, то
сама втратить покупців, обсяг її продажу значно впаде. У цьому випадку
попит є більш еластичним і відповідає кривій попиту на рис.10.6.

Логіку реакції фірм відображає зламана у точці рівноважної ціни крива
попиту. Ситуацію зниження ціни відображає відрізок кривої попиту , а
ситуацію підвищення ціни – відрізок . Ліворуч від точки переважаючої
ціни крива попиту полога, а попит більш еластичний, праворуч – крива
попиту стрімка і відповідає нееластичному попиту. На рис.10.6 нанесені
також криві граничного виторгу і , які відповідають відрізкам кривої
попиту і . Оскільки крива попиту в точці зламана, то крива граничного
виторгу на обсязі має розрив. 

Ламана крива попиту пояснює, чому зміни ціни в олігополістичних галузях,
де немає таємної змови, відбуваються дуже рідко. Кожна фірма може
передбачити, що будь-яка зміна ціни погіршить її становище. Якщо вона
підніме ціну, то втратить значну частину своїх покупців, оскільки попит
еластичний, а якщо вона знизить ціну, то за нееластичного попиту обсяги
продажу зростуть незначно. До того ж зниження ціни може викликати цінову
війну. Коли фірма виробляє оптимальний обсяг, визначений за правилом ,
то зміна рівня граничних витрат в межах розриву кривої ніяк не вплине на
обсяг виробництва чи ціну, що є додатковим свідченням негнучкості
олігополістичного ціноутворення.

„Дилема олігополістів” – це модель олігополістичного ціноутворення, в
якій кожна фірма, вирішуючи проблему рівня цін, діє в умовах, що
виключають співробітництво, самостійно реалізує свій потенціал, але
зважає на своїх конкурентів (рис. 10.7). На ринку лише два продавця
(фірма 1 і фірма 2), кожен з яких може встановити або низьку, або високу
ціну. Якщо обидві фірми встановлюють високу ціну, то кожна одержить
прибуток в розмірі 20 тис. грн., а якщо обидві встановлять низьку ціну,
то прибутки кожної становитимуть лише 15 тис. грн. Таким чином, тут є
стимул як до змови, так і до обману суперника.

Якщо одна фірма встановить високу ціну, а інша низьку, то фірма, що має
низьку ціну, одержить 30 тис. грн. прибутку, а та, що має високу – лише
10 тис. грн. Коли б фірми могли б діяти спільно, вони призначили б
високу ціну, але якщо вони діють незалежно, тоді їм краще триматись
низької ціни. Наприклад, якщо перша фірма призначає високу ціну, то
друга фірма максимізує прибуток, знижуючи свою ціну. Якщо фірма 1
призначить низьку ціну, то фірма 2 одержить більше, якщо також знизить
ціну, уникаючи зменшення прибутку. Таким чином, фірма 2 максимізує свій
прибуток, встановлюючи низьку ціну при будь-якому рішенні суперника.
Розрахунки першої фірми аналогічні, тому фірма 1 також завжди призначає
низьку ціну. Стан обох фірм утім є гіршим, ніж у випадку змови і
призначення обома високих цін.

Для учасників таємних і явних змов характерна тенденція до максимізації
сукупних прибутків всіх учасників. Їх поведінка схожа на поведінку
монополіста. Найбільш поширеною формою явної змови є картель.

Модель картелю відповідає ситуації, коли фірми офіційно укладають угоду,
узгоджують ціну, галузевий обсяг випуску і квоту кожного учасника.
Картель діє як фірма – монополіст. Рис. 10.8 пояснює механізм картельної
угоди та її наслідки. Якби галузь з невеликою кількістю однакових фірм
діяла як конкурентна (рис. 10.8 а), то довгострокова рівновага
досягалася би в точці , а кожна фірма за рівноважною ціною не одержувала
б економічного прибутку (рис. 10.8 б), перебуваючи у стані
беззбитковості.

Для розрахунку ціни та обсягу випуску картелю використовується модель
ціноутворення монополії. Рівноважний обсяг для картелю знаходиться за
правилом , рівновага досягається на обсязі за ціною . За цією ціною
узгоджується квота кожного учасника так, щоб сума всіх квот була рівна
сукупному обсягу картелю. Як видно з рис. 10.8 б), одержавши квоту ,
типова фірма – учасник картелю починає отримувати економічний прибуток в
розмірі площі прямокутника . Але за високою картельною ціною фірма могла
б розширити випуск до , досягнувши рівноваги в точці , де , і одержати б
значно більший прибуток, рівний площі фігури . Спокуса розширити
виробництво вступає в суперечність з картельною угодою і загрожує її
існуванню. Якщо всі учасники картелю підуть на таке порушення, то
галузевий випуск зросте до , а такий обсяг можливо реалізувати лише за
дуже низькою ціною , нижчою, ніж конкурентна (рис. 10.8 а). Цим
пояснюється нестійкість картелювання.

Дотримання картельної угоди суперечить ефективності виробництва і
зменшує суспільний добробут, подібно до монополії. Тому картелювання
забороняється антимонопольним законодавством у багатьох країнах.

Таємні угоди не оформляються офіційно, їх важко виявити. Проте вони
дозволяють досягти згоди відносно цін на продукцію чи ринкової частки
кожного учасника. В результаті змови олігополія стає подібною до
монополії за рівнями виробництва і цін.

Модель „лідерства в цінах” є поширеним засобом координації поведінки
олігополістів за відсутності змови. З мовчазної згоди учасників ринку
найбільшій або найефективнішій фірмі галузі відводиться роль цінового
лідера, решта встановлюють ціни слідом за ним і не змінюють їх доти,
доки лідер не проголосить про нову зміну своєї ціни. Поступово
підвищуючи ціни, галузь може досягти такого високого рівня цін, як
картель. Ціновий лідер вдається до зміни цін не часто. Він не реагує на
незначні зміни у витратах або у попиті на його продукцію. Перегляд цін
відбувається лише тоді, коли зміни стосуються всієї галузі і є досить
значними.

Модель ціноутворення „витрати плюс” – це практичний метод, за яким фірма
оцінює свої витрати на деякому плановому рівні і встановлює процентні
накидки на витрати з таким розрахунком, щоб забезпечити середній
прибуток у довгостроковому періоді – приблизно 15% на весь вкладений
капітал. Так визначають стандартну ціну, яка слугує базою для подальшого
коригування її рівня.

Оскільки олігополія є структурою, близькою до монополії, вона має
подібні економічні наслідки для суспільства: у більшості випадків високі
бар’єри вступу в галузь призводять до обмеження випуску і встановлення
вищих цін, виникають безповоротні суспільні втрати, не забезпечується ні
виробнича ефективність, ні ефективність розподілу ресурсів. 

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020