КУРСОВА РОБОТА

З предмету „Мікроекономіка „ на тему „

Аналіз ефективності виробництва. Ефективність за Парето.Граничний аналіз
та його використання в мікроекономічному аналізі. Капітал як чинник
виробництва. Рівновага на ринку капіталів. Позичковий процент і
дисконтова на вартість.

ПЛАН.

1.Ефективність
виробництва……………………………………………2

1.1Аналіз ефективності……………………………………….3

1.2.Чиники зростання ефективності виробництва…………..4

2.Ефективність за
Парето…………………………………………………9

3.Граничний аналіз та його використання в мікроекономічному
аналізі…….11

3.1.Граничні величини та математичний
метод……………………………………………12

4.Капітал як фактор
виробництва…………………………………………………….
………..13

4.1.Види
капіталів………………………………………………………
………………………………..15

4.2.Ринок
капіталів………………………………………………………
……………………………..15

5.Позичковий
процент………………………………………………………..
………………………16

5.1.Функції позичкового
проценту……………………………………………………….
…….19

6.Дисконтована
вартість……………………………………………………….
…………………….20

7.Список використаної
літератури……………………………………………………..
………21

1. Ефективність виробництва.

Ефективність виробництва являє собою комплексне відбиття кінцевих
результатів використання засобів виробництва і робочої сили за певний
проміжок часу (у зарубіжних країнах з розвиненою ринковою економікою для
окреслення результативності господарювання використовують інший термін –
продуктивність системи виробництва і обслуговування, під якою розуміють
ефективне використання ресурсів (праці, капіталу, землі, матеріалів,
енергії, інформації) при виробництві різноманітних товарів та послуг.
Отже, ефективність виробництва і продуктивність системи – це по суті
терміни-синоніми, які характеризують одні й ті ж результативні процеси.
При цьому слід усвідомлювати, що загальна продуктивність системи є
поняттям набагато ширшим, ніж продуктивність праці і прибутковість
виробництва.

Процес формування результатів і ефективності виробництва
(продуктивності системи) показано на рис. 1.

Результат виробництва як найважливіший компонент для виз-начення його
ефективності не слід тлумачити однозначно. Йдеться про корисний кінцевий
результат. Можна розрізняти: 1) кінцевий результат процесу виробництва;
2) кінцевий народногосподарський результат ро-боти підприємства
(об’єднання підприємства).

Перший відбиває матеріалізований результат процесу виробництва,
вимірюваний обсягом продукції у натуральній і вартісній формах, дру-гий
включає не лише кількість виготовлюваної продукції, але й охоплює її
споживну вартість. Кінцевим результатом процесу виробництва,
ви-робничо-господарської діяльності підприємства за той чи інший
про-міжок часу є чиста продукція, тобто новостворена вартість, а
фінансовим результатом комерційної діяльності – прибуток.

Ресурси Персонал Засоби
Предмети

(робоча сила) праці
праці

Взаємодія
Результати

і витрати ВИРОБНИЦТВО
(ефект)

Ефективність виробництваї

(продуктивність системи)

Рис. 1. Схема формування результатів і ефективності виробництва
(продуктивності виробничо-економічної системи).

1.1Аналіз ефективності.

Результат виробництва як найважливіший компонент для визначення його
ефективності не слід тлумачити однозначно. Йдеться про корисний кінцевий
результат. Можна розрізняти: 1) кінцевий результат процесу виробництва;
2) кінцевий народногосподарський результат ро-боти підприємства
(об’єднання підприємства).

Перший відбиває матеріалізований результат процесу виробництва,
вимірюваний обсягом продукції у натуральній і вартісній формах, дру-гий
включає не лише кількість виготовлюваної продукції, але й охоплює її
споживну вартість. Кінцевим результатом процесу виробництва,
ви-робничо-господарської діяльності підприємства за той чи інший
про-міжок часу є чиста продукція, тобто новостворена вартість, а
фінансовим результатом комерційної діяльності – прибуток.

Рівень економічної і соціальної ефективності виробництва залежить від
чисельних чинників, що її визначають. У зв’язку з цим для практич-ного
розв’язання завдань управління ефективністю важливого значення набуває
класифікація чинників її зростання. Усі чинники доцільно кла-сифікувати
за обмеженою кількістю групувальних ознак, що сприяє виз-начення
головних напрямків і шляхів підвищення ефективності вироб-ництва
(продуктивності діяльності підприємства).

Класифікація великої різноманітності чинників зростання ефектив-ності
(продуктивності) може здійснюватись за трьома ознаками: 1) ви-дами
витрат і ресурсів (джерелами підвищення); 2) напрямками розвитку і
удосконалення виробництва; 3) місцем реалізації у системі управління
виробництвом (рис. 4).

Групування чинників за першою ознакою уможливлює досить чітке визначення
джерел підвищення ефективності: зростанням продуктив-ності праці
(економія витрат жівої праці), зниження фондомісткості
(ка-піталомісткості) і матеріаломісткості продукції, поліпшення
використан-ня природних ресурсів. Активне використання перелічених
джерел під-вищення ефективності виробництва передбачає здійснення
комплексу за-ходів, які за своїм змістом характеризують основні напрямки
розвитку і удосконалення виробництва (друга ознака групування чинників).
Виз-начальними напрямками є перш за все прискорення темпів
науково-тех-нічного і організаційного прогресу (створення нових і
удосконалення іс-нуючих технологій, конструкційних матеріалів, засобів
праці і кінцевої продукції; механізація і автоматизація виробничих
процесів; запровад-ження прогресивних методів і форм організації
виробництва і праці; по-бутова і регулювання ринкового механізму
господарювання).

Практично більш важливою слід вважити класифікацію чинників ефективності
за місцем реалізації у системі управління виробництвом (третя ознака
групування чинників), особливо виокремлення з них двох категорій
чинників – внутрішніх (внутрівиробничих) і зовнішніх
(народ-ногосподарських), а також поділ сукупності внутрішніх чинників на
так звані “тверді чинники” і “м’які чинники” (Класифікація внутрішніх
чинників на “тверді” і “м’які” природно є досить умовною і незвичною,
але широко відомою і використовуваною на підприємствах зарубіжних країн.
Назви “тверді” і “м’які” чинники запозичені з англійської комп’ютерної
технології відповідно до якої сам комп’ютер називається “твердим
товаром”, а програмне забезпечення – “м’яким товаром”. При цьому
“твердими чинниками” позначають таки з них, що можна виміряти і мають
фізичні параметри, а “м’якими” – ті, які не можна відчути фізично, проте
мають не аби яке значення для економічного управління виробництвом
(наприклад, інформація, знання і кваліфікація кадрів, методи і системи
організації різних процесів тощо).

1.2. Чиники зростання ефективності виробництва.

Можливі напрямки реалізації внутрішніх і зовнішніх чинників підвищення
ефективності виробництва (діяльності підприємства) не одна-кові за
ступенем дії (впливу), використання і контролю. Тому для прак-тики
господарювання, керівників і відповідних спеціалістів (менеджерів)
підприємств важливим є детальне знання масштабів дії, форм контролю і
використання найбільш істотних внутрішніх і зовнішних чинників на різних
рівнях управління виробництвом. Підприємство може і повинно постійно
контролювати процес використання внутрішніх чинників шля-хом розробки і
послідовного здійснення власної програми підвищення ефективності
виробництва, а також врахувати вплив на неї зовнішних чинників –
економічної соціальної політики держави, діяльності наці-ональних
інституційних організацій розвитку інфраструктури і структур-них змін у
суспільстві.

Технологія. Технологічні нововведення, особливо сучасні форми
ав-томатизації і інформаційні технології справляють чи не найбільш
істот-ний вплив на рівень і динаміку ефективності виробництва. За
принципом ланцюгової реакції вони викликають суттєві зміни в технічному
рівні і продуктивності технологічного устаткування, методах і формах
організа-ції трудових процесів, підготовці і кваліфікації кадрів тощо.

Устаткування. Цьому чинникові належить одне з провідних місць у програмі
підвищення ефективності виробництва. Зростанню продук-тивності діючого
устаткування сприяють належна організація ремонтно-технічного
обслуговування, оптимальні сроки експлуатації, забезпечення необхідної
пропорційності в пропускній спроможності технологічно зв’язаних його
груп (одиниць), чітке планування завантаження у часі, підвищення
змінності роботи, скорочення внутрішньозмінних витрат робочо-го часу
тощо.

Таблиця 3. Інтегрована модель чинників ефективності виробництва
(продуктивності діяльності підприємства як виробничо-економічної
системи).

Класифікаційні ознаки чинників ефективності виробництва

Види витрат і ресурсів (джерела підвищення ефективності) Основні
напрямки розвитку і удосконалення виробництва

Продуктивність праці

Фондомісткість продукції

Матеріаломісткість продукції

Природні ресурси НТП

Структура виробництва

Організаційні системи управління

Форми і методи органі-зації виробництва

Якість продукції

Планування і мотивація виробництва внутрішні зовнішні

“Тверді

Технологія

Устаткування

Матеріали і енергія

Вироби

“М’які”

Працівники

Організація і системи

Методи роботи

Стиль управління Державна економічна і соціальна політика

Інституційні механізми

Інфраструктура Структурні зміни

Чинники зростання ефективності виробництва

Матеріали і енергія. Проблема економії ї зменшення споживання сировини,
матеріалів, енергії повинна бути під постійним контролем від-повідних
спеціалістів підприємств з матеріаломістким і енергомістким
виробництвом. Нагальне завдання ресурсозбереження на таких
підпри-ємствах може позитивно розв’язуватись шляхом запровадження
маловід-ходної та безвідходної технології, збільшення виходу корисної
продукції чи енергії з одиниці використовуваного матеріалу, використання
деше-вих і низькосортних видів сировини, підвищення якості матеріалів за
до-помогою первинної обробки, заміна імпортних сировини і матеріалів
ма-теріальними ресурсами вітчизняного виробництва, раціоналізація
управ-ління виробничими запасами і розвитку ефективних джерел
постачання.

Вироби. Самі продукти (вироби), їх якість та дизайн також є важли-вими
чинниками ефективності. Остання,тобо дизайн, повинна корелю-вати з так
званою корисною вартістю, тобто тією сумою, яку покупець готовий
заплатити за виріб відповідної якості. Передові підприємства постійно
контролюють втілення своєї технічної переваги у конкретних виробах, що
користуються великим попитом на ринку. Проте для досягнення високої
продуктивності підприємства просто корисності товару недостатньо.
Пропоновані підприємством для продажу вироби повинні появитись на ринку
у потрібному місці, у потрібний час і за розсудливою ціною. У зв’язку з
цим підприємство мусить слідкувати за тим, щоб не виникало бодай
найменших організаційних і економічних бар’єрів між виробництвом і
окремими стадіями маркетингу.

Працівники. Основним джерелом і визначальним чинником зрос-тання
ефективності виробництва (діяльності підприємства) є працівники –
керівники, підприємці, спеціалісти, робітники. Продуктивність їх праці
багато в чому визначається методами, технікою, особистим умінням,
знаннями, відношенням до праці та здібністю виконувати ту або іншу
роботу. Ділові якості працівників найбільш повно можуть проявлятися в
умовах функціонування на підприємстві потужного і гнучкого
мотива-ційного механізму. Продуктивність праці буде зростати тоді, коли
керів-ництво підприємства матеріально і морально заохочує до
використання творчих здібностей усіх категорій працівників, проявляє
інтерес до їх особистих проблем життєдіяльності, сприяє створенню і
підтриманню благоприємного соціального мікроклімату, у межах своїх
повноважень і можливостей підприємства здійснює соціальний захист людей,
гарантує їх зайнятість тощо.

Організація і системи. Єдність трудового колективу, раціональ-ність у
делегуванні відповідальності і нормах керованості відносяться до
принципів доброї організації справ на підприємстві, що забезпечують
не-обхідну спеціалізацію і координацію виробничих і управлінських
проце-сів і, отже, вищий рівень ефективності (продуктивності)
діяльності. Од-нією з причин недостатньої продуктивності підприємства як
складної ви-робничо-економічної системи є занадто жорстка її
організаційна струк-тура, надмірне відокремлення підрозділів за
професійними групами або функціями. Тому система повинна бути динамічною
і гнучкою, пері-одично реорганізованою у відповідності з новими
завданнями, що поста-ють перед підприємством при зміні ситуації.

Методи роботи. Більш досконалі методи роботи в умовах пе-реважання
трудомістких процесів стають достатньо перспективними для зростання
продуктивності. Наукова організація роботи у всіх підрозділах
підприємства мусить зробити ручну працю більш продуктивною за раху-нок
удосконалення способів виконання трудових операцій, застосову-ваних
механізмів та інструментів, організації робочих місць. Для
удос-коналення методів праці на підприємстві дуже важливим є постійний
аналіз трудових операцій і використання робочого часу, систематична
атестація робочих місць, узагальнення і використання нагромадженого на
інших споріднених підприємствах позитивного досвіду, організація
навчання різних категорій працівників прогресивним прийомам праці,
усунення непотрібної (зайвої) роботи і виконання корисної з меншими
витратами сили, часу і коштів.

Стиль управління. Значний (за деякими оцінками – переважний) внесок у
зростання ефективності (продуктивності) виробництва може за-безпечувати
сучасна добре організована система управління, під контро-лем якої
знаходяться ресурси і результати діяльності підприємства. Складовою
частиною такої системи є стиль управління – типовий “м’я-кий” чинник
підвищення ефективності діяльності підприємства. Кожен керівник,
підприємець чи менеджер підприємства мусить знати, що аб-солютно
досконалого стилю управління для усіх випадків не існує. За-гальна
ефективність діяльності підприємства залежить від того, коли, де, як і
по відношенню до кого застосовується відповідний стиль управлін-ня.
Відомо, що стиль управління, в якому поєднані професійна
компетен-тність, діловитість і висока етика взаємовідносин між людьми,
впливає практично на усі види і напрямки діяльності підприємства. Від
нього залежить, в якій мірі враховуються зовнішні чинники зростання
ефективності виробництва на тому чи іншому підприємстві.

Максимально можливого впливу внутрішніх (“твердих” і “м’яких”) чинників
на рівень ефективності виробництва можна досягти лише при забезпеченні
необхідної комплексності їх використання, узгодженості взаємодії у часі
і просторі. Наприклад, можна використовувати найно-віші технології і
устаткування, але продовжувати застосовувати застарілі форми організації
праці або мати на підприємстві недостатньо підготов-лені кадри.
Зрозуміло, що у такому випадку позитивних зрушеннь у ефективності
виробництва не станеться.

На рівень продуктивності кожного окремого підприємства безпосе-редній чи
непрямий вплив справляють зовнішні чинники ефективності виробництва.
Проте самі підприємства не можуть активно їх контролю-вати. Ось чому ці
чинники слід знати і вивчати, зрозуміти їх дію (вплив) і приймати до
уваги при розробці (плануванні) і здійсненні програм під-вищенні
ефективності виробництва на підприємствах. У зв’язку з цим стає
очевидною необхідність суттєвої характеристики і окреслення нап-рямків
дії окремих зовнішніх чинників ефективності (продуктивності).

Державна політика. Здійснювана державою (урядом) економічна і соціальна
політика істотно впливає на ефективність суспільного вироб-ництва через:
практичну діяльність урядових установ і державних струк-тур;
різноманітні види законодавства; фінансові заходи і стимули (подат-ки,
тарифи, фінансова підтримка великих науково-технічних і виробни-чих
проектів, фінансування соціальних програм, регулювання процент-них
ставок для кредитів); установлювані та контрольовані економічні правила
і нормативи (регулювання доходів і оплати праці, контроль за цінами,
ліцензування зовнішньоекономічної діяльності тощо); створення ринкової,
виробничої і соціальної інфраструктури; макроекономічні структурні
зміни; програми роздержавлення власності і приватизацію державних
підприємств; комерціалізацію організаційних структур неви-робничої сфери
тощо. Розвиток економіки України, економічні відноси-ни між окремими
підприємствами і організаціями, між підприємствами і державою
здійснюються зараз рядом визначальних у цій галузі законів (зокрема про
підприємництво в Україні, про власність, про підприєм-ництво, про
оподаткування підприємств, про оплату праці та інші), ос-новні положення
яких керівникам і спеціалістам підприємств треба доб-ре знати і
спиратися на них у своїй практичній діяльності.

Інституційні механізми. Оскільки ефективність виробництва, як уже
зазначалося, залежить від багатьох чинників – внутрішніх і зовніш-них
(по відношенню до підприємства), не пересічним завданням держави є
створення не лише на національному рівні, не лише відповідних
еко-номчних, соціальних, політичних і законодавчих, але й організаційних
умов підвищення продуктивності виробничо-економічних систем. Такі умови
зокрема забезпечуються шляхом заснування і постійного функці-онування на
національному, регіональному чи галузевому рівнях спеці-альних
інституційних механізмів – організації (дослідно-впроваджуваль-них і
навчальних центрів, інститутів, асоціацій), діяльність яких
зорієн-тована на: визначення і розв’язання основних проблем підвищення
ефек-тивності (продуктивності) різних виробничо-економічних систем і
еко-номіки в цілому; практично реалізацію стратегії і тактики розвитку
на-родного господарства, здійснюваних на відповідних рівнях управління;
підготовки (перепідготовки, підвищення кваліфікації менеджерів і інших
кадрів) для ринкової економіки. Зараз у світі нараховується біля 150
на-ціональних і регіональних центрів, інститутів і асоціацій по
продуктив-ності і управлінню. Зокрема у світовому товаристві відомими і
визнани-ми є Японський центр продуктивності, Центр продуктивності ФРН,
Ка-надський центр ринку праці і продуктивності, Американський інститут
організації праці і виробництва. В Україні аналогічні функціїї виконує
Інститут стратегічних досліджень, Інститут економіки промисловості,
Міжнародний інститут менеджменту, Державна академія управління,
Кіївський державний економічний універсітет.

Інфраструктура. Важливою передумовою зростання ефективності
(продуктивності) виробництва на підприємствах є достатній рівень
роз-витку і активна діяльність різноманітних інституцій ринкової,
виробни-чої і соціальної інфраструктури. В сучасних умовах усі
підприємства у процесі своєї іноваційної, виробничої і комерційної
діяльності не можуть обходитись без відповідних послуг іноваційних
фондів, товарно-сиро-винних бірж, бірж праці, фондових бірж, комерційних
банків та інших інститутів ринкової інфраструктури. Неабиякий
безпосередній вплив на результативність діяльності підприємств, рівень
ефективності їх вироб-ництва в цілому справляє належний розвиток і
високоякісне функціону-вання виробничої інфраструктури – комунікацій,
транспорту, оптової і роздрібної торгівлі, спеціалізованих інформаційних
систем тощо. Зреш-тою чи не найбільш вирішальне значення для
забезпечення динамічного і ефективного розвитку як суспільного
виробництва в цілому так і різно-манітних його ланок, включаючи головну
з них – підприємства, потужна і розгалужена мережа організаційних
структур і система постійно здій-снюваних ними заходів, що у своїй
сукупності складають соціальну ін-фраструктуру. У зв’язку з цим державі
і відповідним її владним та уп-равлінським установам належить приділяти
особливу увагу розвитку і підвищенню ефективності різноманітних закладів
освіти, науки, куль-тури, систем житлово-комунального господарства і
побутового обслуго-вування населення, його надійного соціального
захисту.

Структурні зміни. На показники ефективності (продуктивності) на різних
рівнях господарювання нерідко впливають структурні зміни у суспільстві
належно від якості управління діяльністю окремих під-приємств. При чому
така взаємодія у довгостроковій перспективі завжди має двостороній
характер, тобто структурні зміни відбиваються на рівні загальної
ефективності, а позитивні зрушення продуктивності можуть сприяти
модефікації самої структури суспільного виробництва. Подібні зміни є не
лише результатом, але й причиною економічного і соціального розвитку
суспільства. Розуміння цих змін дозволяє уникати непотрібних похибок у
прийнятті урядових рішень, більш реалістично і цілеспрямо-вано планувати
діяльність підприємства, розвивати ринкову і соціальну інфраструктуру.
Найбільш важливим окрім політичних, вважаються структурні зміни
економічного і соціального характеру. Найістотніші економічні зміни
відбуваються у таких сферах: 1) моделях зайнятості населення – зрушення
зайнятостя від сільського господарства до обробної промисловості, а
також від останньої до невиробничих галузей (особливо сфери послуг); 2)
складі основних фондів (основного капіталу) – визначаються розмірами
фонду нагромадження та інвестицій за озна-ками інтенсивності оновлення,
строку використання, ступеню втілення технологічних новин, рівнем
капіталомісткості; 3) технологіях, наукових дослідженнях і розробках –
співвідношення імпорту технологій з залу-ченням іноземного капіталу і
вітчизняних технологічних розробок, зрушення нетрадиційних до тихнологій
і розробок, що супроводжуються революційними проривами у цих галузях; 4)
масштабах (концентрації) виробництва – помітне збільшення частки дрібних
(малих) і середніх підприємств, що можуть стати і стають
конкурентоспроможними за умо-ви їх необхідної спеціалізації та наявності
великих і розрахованих на тривалий період партій замовлень на
виготовлювану ними продукцію. Структурні зміни соціального характеру
торкаються головним чином персоналу (робочої сили) і трудового
потенціалу; вони характеризуються істотними зрушеннями у їх складі за
ознаками – статі, освідченості, ква-ліфікації, національних особливостей
характеру тощо.

2. Ефективність за Парето.

Стан економіки називається Парето ефективним в розподілі благ між
споживачами, якщо неможливо перерозподілити блага таким чином, щоб
добробут хоча б одного з споживачів збільшувавсь без зменшення добробуту
інших.

Стан економіки називають Парето ефективним у виробництві, якщо неможливо
збільшити виробництво одного чи кількох продуктів, не скорочуючи
виробництва інших. Названі умови Парето ефективності симетричні лише з
тією різницею, в першому випадку загальні обсяги споживчих благ
передбачаються заданими, фіксованими, тоді як у другому вони
передбачаються змінюючими залежно від розподілу чинників виробництва
між випусками різних благ, табл. 16.1). Нарешті, структура випуску благ
є Парето-ефективною, якщо неможливо збільшити добробут хоча б одного
індивіда, не зменшуючи добробуту інших, шляхом зміни структури
(комбінації) що випускаються благ. Це умова вимагає, рівності граничної
норми продуктової трансформації граничним нормам заміни благ обох
споживачів. Всі три ці умови виконуються в умовах досконалої
конкуренції, причому тільки для двох споживачів чи двох підприємств, й
для як завгодно великого їх. Таблиця 16.1

Симетрія умов Парето-ефективності в споживанні і в виробництві

Парето-ефективний розподіл

благ

парето-ефективний розподіл

чинників виробництва

Обмежені

блага Результат

розподілу Умови ефективності

X, Y

K, L

U*A = U*A(XA,YA)

U*B = U*B(XB,YB)

X = X(KX,LX)

Y = Y(KY,LY) MRSAXY = MRSBXY

MRTSXKL = MRTSYKL

Умова Парето-оптимальності обміні, в розподіл благ,

MRSAXY = MRSBXY = … (16.1)

виконується за цілком конкурентній рівновазі, оскільки всі суб’єкти при
досконалій конкуренції зіштовхуються з одним і тим ж співвідношенням
цін, PX/PY, що й наводить їх при максимізації корисністі до зрівняння їх
граничних норм заміни. Так само умова Парето-оптимальності виробництва
благ

MRTSXKL = MRTSYKL = ? (16.2)

виконується умова досконалої конкуренції, бо кожне підприємство в цих
умовах зіштовхується з одним і тим ж співвідношенням цін виробничих
ресурсів До і L, що й наводить їх при максимізації прибутку до зрівняння
їх граничних норм технічної заміни виробничих ресурсів. Нарешті, умова
Парето-ефективності в структурі випуску

MRPTXY = MRSAXY = MRSBXY = ? (16.3)

також виконується в умовах досконалої конкуренції, оскільки абсолютно
конкурентні підприємства прирівнюють свої граничні витрати з тими самими
цінами, з якими зіштовхуються покупці:

MCX/MCY = PY/PX (16.4)

Той факт, що загально конкурентна рівновага і Парето-оптимальність
припускають виконання одних і тих самих умов, (16.1)-(16.3), означає, що
між ними існує тісний взаємозв’язок, який узагальнюється у двох основних
теоремах теорії громадського добробуту.

Перша теорема теорії громадського добробуту стверджує, що в загального
рівновага розміщення (англ, allocation) економічних ресурсів
Парето-оптимальна. Її зміст було тільки що представлено.

Зауважимо, що Парето-оптимальний розподіл ресурсів вимагає, щоб
співвідношення цін відповідали співвідношенням граничних витрат
виробництва благ . Це по суті означає, що відносні ціни благ мають бути
настільки ж високі (низькі), як високі (низькі) граничні витрати їх
виробництва. У противному випадку економічні агенти отримують сигнали
про відносну обмеженість товарів і виробничих ресурсів. Зокрема, коли
ціни занадто низькі (PX < MCX), покупці отримують стимул до неекономного, споживання цього блага. Навпаки, коли ціни занадто високі (PX > MCX), приміром у разі введення урядом потоварного податку,
споживання товару штучно стримується.

Друга основна теорема теорії громадського добробуту стверджує: за
умови, що всі криві байдужості опуклі щодо початку координат, для
будь-якого Парето-ефективності розподілу ресурсів існує система цін, яка
забезпечує спільну економічну рівновагу. Щоб переконатися у
справедливості цієї теореми нам достатньо провести пряму через точку
торкання опуклих кривих байдужості двох суб’єктів так, щоб вона сама
виявилася дотичною до них. Цю лінію ми розглянемо як бюджетну пряму
кожного з двох споживачів, а її нахил представляє співвідношення цін, за
яких учасники обміну вибирають набори благ, які відповідають умовою
Парето-ефективності обміні.

Якщо ж, як показано на рис. 16.3, уподобання хоча б одного з учасників
обміну такі, що які відбивають їх криві байдужості не є монотонно
опуклими, то системи цін, яка забезпечує загальне рівновагу при
Парето-эффективному розподіл благ, не існує. Справді, при цінах,
відповідних нахилу прямої b на рис. 16.3, суб’єкт А сягає максимуму
корисність в точці ЕA, тоді як максимум корисність суб’єкта У
досягається в точці ЕB. У результаті на ринку блага X виникне дефіцит,
на ринку блага Y ? надлишок. Таким чином, опуклість кривих байдужості є
обов’язковою умовою того, щоб для будь-якого Парето-ефективного
розподілу благ можна було б знайти систему цін,яка б забезпечувала
загально конкурентну рівновагу.

Чи не найважливішим наслідком другий основний теореми громадського
добробуту є можливість поділу двох найважливіших проблем економіки ?
ефективного використання обмежених ресурсів розподілу добробуту між
індивідами, які можуть бути вирішено незалежно одна від одної. В умовах
досконалої конкуренції обидві проблеми вирішуються із допомогою системи
ринкових цін. Їх аллокативна (від англ, allocation ? розміщення) роль
полягає в тому, що ціни характеризують ступінь обмеженість
(дефіцитності) благ і чинників виробництва, а дистрибутивна (від англ,
distribution ? розподіл) ? тому, що вони визначають купівельну здатність
економічних суб’єктів.

3.Граничний аналіз та його використання в мікроекономічному аналізі.

Ще одна теоретична засада неокласичного аналізу — маржиналізм —
сформувалася в останній третині XIX ст. Його поява знаменувала поворот
економічної теорії в бік потреб і корисності як основного фактора
цінності, в бік граничного аналізу. Цей поворот мав глибоке коріння. Ще
у XVIII ст. французький економіст Р. Кондільяк та італієць Ф. Галіані
висловили принципово нову ідею про суб’єктивний характер цінності та
залежність величини цінності речі від інтенсивності потреби в ній. Однак
спроби побудувати теорію цінності на основі корисності наштовхувались на
серйозну перешкоду — відомий «парадокс Сміта», який полягав у тому, що
блага з високою споживною вартістю (наприклад, природні вода, повітря
тощо) можуть мати малу мінову вартість або не мати її зовсім і навпаки
(наприклад, діаманти, прикраси з дорогоцінних металів тощо).

Безпосереднім попередником маржиналістів був німецький економіст Г.
Госсен, який першим сформулював закони психологічної оцінки благ. Зміст
його концепції можна коротко сформулювати так: блага мають цінність для
суб’єкта лише в тому випадку, коли їх кількість менша за необхідну, і ця
цінність зменшується з доданням кожної додаткової одиниці.

У 70-і роки XIX ст. ці ідеї були доповнені та вдосконалені за
допомогою граничного аналізу («marginal analysis»), який дав назву цій
течії економічної думки.

Існувало кілька гілок маржиналізму: австрійська, англійська,
швейцарська, американська та ін. Усіх їх об’єднувало не лише гра-ничний
аналіз та оперування граничними величинами, а й ряд ме-тодологічних
постулатів: неприйнятність ідей молодої історич-ної школи про
відсутність загальних економічних законів та хибність
абстрактно-логічного методу дослідження; прагнення до ідеологічної
нейтральності аналізу; примат обміну над виробни-цтвом; трактування
економічних суб’єктів як однорідних та рів-ноправних.

Виходячи з примату обміну над виробництвом, маржиналісти вивчали так
звану «чисту економіку». Вони поставили перед собою питання: які так
звані внутрішні закони визначають утворення цінності та ціни, а також
розподіл доходів, якщо уявити, що людина керується в своїй діяльності
«принципом гедонізму» (що в перекладі з грецької означає насолода),
тобто виходить з прагнення до задоволення свого інтересу. Відповідаючи
на це питання, маржиналісти відкрили так звані універсальні закони
граничної корисності та граничної продуктивності.

Жодна з економічних теорій не пояснює усіх особливостей
економічної реальності. Кожна економічна теорія може лише з певною
точністю пояснювати певні розділи економічної науки. Перш за все це
повязано з методами досліджень, тобто теоретичним “інструментарієм”
певними припущеннями, які можуть бути застосовані лише у відповідних
галузях науки і використання яких не має сенсу в інших.

Колосальне зростання виробничих потужностей та швидкий
розвиток капіталістичного госоподарства найхарактерніші риси
економічного розвтку суспільства у ХІХ сторіччі. Звичайно, що поява
нових ринкових відносин вимагає нових теоретичних засад для розуміння
закономірностей функціонування економічної системи і вивчення
взаємозвязків між економічними агентами, і саме ті зрушення, які
відбулись у економічній структурі суспільства із появою капіталістичного
господарства, пригорнули увагу економістів-теоретиків до вивчення
механізмів функціонування ринку нової економічної інституції, яка є
основою капіталісичних економічнх стосунків. Тому цілком природньо, що у
останній третині ХІХ сторіччя виникає принципово новий напрям розвитку
економічної теорії- неокласичний, який будувався на радикально нових
теоретичних засадах- теоріях граничності. Розробкою цього напряму
займалось декілька шкіл.

По-перше, неокласики подолали обмеженість класичного
вчення про товар та ринкову ціну: класична теорія не розглядала ринкову
поведінку споживачів товарних благ і тому не створила цілісного вчення
про ринкову систему ведення господарства, цей пропуск заповнила
австрійська (або віденська) школа політекономії, яка розробила концепції
граничної корисності матеріальних благ, приписуючи головну роль в
господарському розвитку ринку і першість у встановленні цін попиту
покупців. Вивчаючи цей попит вони вперше сформували психологічні закони
масової поведінки споживачів ринкових благ.

По-друге, засновник американської політекономії Джон Бейтс
Кларк переглянув спадщіну класиків та доповнив концепцію граничної
корисності споживання благ теорією граничної продуктивності праці та
капіталу та протиставив її класичному вченню про додану вартість.

По-третє, концепції граничної корисності та граничної
продуктивності факторів виробництва дозволили взяти за основу
неокласичної теорії проблему ефективності ринкової економіки, тобто
розглядати питання максимізації прибутку та корисності при мінімізації
затрат на виробництво.

Створення та розробка теорії граничних величин були
передумовою виникнення математичної школи в економіці. Саме граничні
величини дозволили використовувати вищу математику, яка оперує такими
величинами, для вирішення суто економічних проблем.. За допомогою
математичних методів вдалось ввести та дослідити багато економічних
функцій, що дозволяють кількісно обчислювати економічні процеси
виробництва та споживання та механізми функціонування ринку. Такі методи
дозволяють обчислювати оптимальні варіанти продуктивного використання
виробничих можливостей при обмежених ресурсах.Як і все принципово нове,
неокласичний напрям отримав суперечливі відгуки сучасників. Так видатний
український вчений Михайло Туган-Барановський у “Курсі політичної
економії” доводить, що Австрійська психологічна школа дає своєю теорією
корисності та побудованою на ній теорії цінності вичерпне пояснення усіх
явищ, повязаних із цінністю, а Йозеф Шумпетер відзначив, що теорії
граничності користуються науковим визнанням та увагою. Не дивно, шо при
цьому теорії цінності та граничної продуктивності активно критикувались
зі сторони прихильників теорії марксизму осільки доводии неправильність
трудової теорії вартості.

3.1Граничні величини та математичний метод.

Одночасно із входом до економічної термінології понять граничних
величин, відбувалось поступове залучення до теоретичного інструментарію
економіки математичних методів. Слід підкреслити, що не сама теорія
граничної корисності, а маржиналізм як такий надали математиці лідуючої
ролі в економічній науці після 1870 року. Вирішуюча роль поняття про
граничну заміну у новому економічному аналізі пояснюється появою у
явному вигляді математичної аргументації, тобто суто економічні процеси
набувають вигляду математичних функцій.

Не зважаючи на те, що економісти австрійської школи, виходячи із
методологічних передумов, заперечували проти використання математики як
економічного інструменту, посилаючись на те, що це заважає розумінню
самої суті таких феноменальних явищ як цінність, рента та прибуток.
Проте поза цим винятком всі економісти того пріоду мали щонайменше
середню математичну підготовку.

Математичні операції, які використовувались економістами того часу
обежувались простими диференційнми обчисленнями. При цьому економічні
функції вважались диференційованими та неперервними. Оптимальний стан
описувався максимальним або мінімальним значенням певного показника при
відповідних значеннях функції. Граничні значення це не що інше як
похідна функції, що виражає певний економічний процес. Так за допомогою
похідної формалізуються поняття граничних витрат, граничного доходу,
граничного продукту, граничного прибутку тощо. Наприклад, гранична
корисність у математичному виразі має вигляд першої похідної від функції
корисності (яка виражає залежність сукупної корисності від кількості
спожитого блага) по кількості цього блага. Іншими словами математичний
вираз граничної корисності показує, що це поняття виражає зміну сукупної
корисності, або її приріст при зміні споживання блага на одиницю.

Для функцій із декількома змінними, як наприлад виробнича функція, яка
має змінні капітал і праця, граничний аналіз здійснюється за допомогю
частинних похідних.

Крім того граничний аналіз економічних процесів наочно показує причини
існування економіки як явища: відносна рідкість благ та ресурсів для їх
вироблення обумовлює існування альтернативних можливостей використання
обмеженої кількості ресурсів для отримання певного продукту та
альтернативні шляхи задоволення потреб при обмеженому бюджеті. Ці
положення про альтернативну вартість є вихідними засадами сучасної
економічної теорії: не можна задовольнити потреби одного без нанесення
шкоди іншому та неможливо виробити додаткову одиницю одного блага щоб не
пожертвувати при цьому виготовленням певної кількості іншого. За
допомогою граничних величин питання про оптимізацію виробництва та
споживання набуває точного математичного виразу .

4.Капітал як фактор виробництва.

Капітал як фактор виробництва являє собою майно (засоби виробництва), що
належить підприємцям або іншим власникам і використовується в процесі
створення товарів і послуг.

Поняття капітал та його різноманітні форми, види, елементи є такими ж
поширеними в економічній теорії та повсякденному житті, як поняття
гроші, власність, ціна то що. Тут я хочу розглянути деякі з них.

апітал – це всі засоби виробництва, створені людьми: інструменти,
промислове обладнання та інше, а також знання, вміння і досвід, набуті
людством і індивідом у процесі навчання і практичної діяльності.
Створення будь-якого капіталу пов’язане з певним компромісом між
сьогоденням, коли доводиться терпіти незручності задля накопичення
капіталу у майбутньому.

Граничний фізичний продукт, віднесений до вкладеного капіталу, можна
визначити, як відношення збільшення майбутнього випуску продукції до
його скорочення в даний момент.

Економічна теорія відрізняє:

– фізичний капітал – сукупність матеріальних засобів, які
використовуються на різних етапах виробництва і збільшують
продуктивність людської праці (верстати, будівлі тощо);

– фінансовий капітал – сукупність грошових засобів;

юридичний капітал – сукупність прав розпорядження деякими цінностями;

людський капітал – це ті вклади, які збільшують фізичну чи розумову
здатність людини.

У процесі виробництва різні елементи фізичного капіталу поводять себе
неоднаково. Одна частина функціонує на протязі довгого періоду, інша
використовується одноразово. Першу частину капіталу називають основним
капіталом, другу – оборотним капіталом.

Основний капітал – це капітал, котрий приймає участь у процесі
виробництва на протязі декількох виробничих циклів і передає свою
вартість на створюючи товари по частинах.

Оборотний капітал – сировина, матеріали, електроенергія і т.д. –
приймають участь у виробничому циклі лише один раз і свою вартість
повністю переносять на створені продукти.

Основний капітал по мірі використання зменшується.

Фізичне зношення – чим більший час експлуатації основного капіталу, тим
більше фізичне зношення.

З фізичним зношенням пов’язане поняття амортизації.

Амортизація – це об’єктивний процес поступового перенесення вартості
засобів праці, відповідно до їх зносу, на вироблену з їх допомогою
продукцію, послуги. Шляхом проведення амортизаційних відрахувань
формується амортизаційний фонд, який використовується для відтворення
основних фондів.

Моральний знос – процес знецінення основного капіталу, внаслідок появи
більш дешевого чи вдосконаленого сучасного обладнання.

Кожен фактор виробництва створює свій доход, яким винагороджується
власник фактору. Для капіталу таким доходом є відсоток.

Відсотковий доход – це доход на вкладений у бізнес капітал. В основі
цього доходу лежать витрати від альтернативного використання капіталу.

Згідно неокласичної теорії рівноважна ставка відсотку визначається на
ринку капіталу шляхом порівняння корисності (граничної доходності MRP)
капіталу і витрат від відмови використовувати капітал у теперішній час.

Функціональні форми капіталу – грошова, продуктивна, товарна.

Щоб заснувати підприємство потрібні грошові кошти, тобто грошовий
капітал.

Промисловий капітал – капітал, що функціонує в сфері матеріального
виробництва, у процесі свого руху послідовно проходить три стадії,
приймає і скидає три форми й у кожній з них виконує відповідні функції.

Товарний капітал — одна із функціональних форм, що наряду з грошовою
та промисловою відповідає певній стадії кругообороту промислового
капіталу.

Торговий капітал – капітал, що функціонує в сфері товарного обігу, одна
з найдавніших форм капіталу, що спочатку виступала в вигляді
купецького.

В розвинутому ринковому господарстві це відокремлена частина
промислового капіталу в товарній формі. Торговий капітал безпосередньо
не приймає участі у виробництві, але виконує важливу роль
опосередковуючи реалізацію товарів, доведених до споживачів і тим самим
сприяє прискоренню обороту промислового капіталу і косвено впливає
на збільшення маси прибавочної вартості, а значить і на зростання
капіталістичного прибутку. Формула руху торгового капіталу Г – Т — Г(.

Його основною функцією є перетворення торгового капіталу в грошовий за
допомогою актів купівлі-продажу.

4.1.Види капіталів.

Позичковий капітал — це капітал, що приносить проценти. Одна з
найдавніших форм капіталу, що виступала у вигляді лихварського.

Позичковий капітал — це грошовий капітал, що віддає його власник в
суду функціонуючому підприємцю на визначений строк на умовах повереності
і за певну плату у вигляді проценту. Позичковий капітал формується із
тимчасово вільних грошових коштів, що створюються в процесі обороту
промислового капіталу.

Форма руху позичкового капіталу Г – Г(. Найбільш спотворює реальні
виробничі відносини, породжуючи думку, що гроші, незалежно від процесу
виробництва і процесу обігу, приносять великі гроші. В дійсності
процент – одна з перетворених форм прибавочної вартості. Одну її
частину отримує підприємець, іншу – віддає грошовому капіталісту як
плату за позичку.

На основі кредиту виникає акціонерний капітал.

Акціонерний капітал — пайовий капітал, що створюється способом
об’єднання багатьох індивідуальних капіталів і залучення грошових
коштів вкладників шляхом випуску і продажі акцій та облігацій на
фондовій біржі і використовуваний акціонерними товариствами.

На основі кредиту виникає також банківський капітал.

А монополістичний банківський капітал не багатьох найбільших банків,
що злились з капіталом монополістичних союзів промисловців це —
фінансовий капітал.

По характеру обороту, по способу перенесення вартості на виготовлений
продукт, капітал поділяється на:

Основний капітал – елементи виробничого капіталу (засобу праці), що
повністю беруть участь у процесі виробництва, а вартість, що
переноситься на готовий продукт по частинам, у міру зносу, повертається
капіталісту повністю , у грошовій формі протягом цілого ряду
кругооборотів.

Оборотний капітал – елементи виробничого капіталу (предмети праці і
робоча сила), вартість яких входить у готовий продукт повністю і
повертається капіталісту в грошовій формі після кожного виробничого
циклу.

4.2.Ринок капіталів.

Ринком капіталів називається такий ринок, на якому
господарські суб’єкти та індивіди надають і дістають позички з метою їх
подальшого використання у процесі виробництва.

Ринок капіталів — сфера формування попиту та пропозиції на капітал, що
забезпечує акумуляцію і перерозподіл коштів, рух основного капіталу,
максимізацію прибутків, підтримка пропорцій в економіці.

Через ринковий капітал залучаються грошові нагромадження підприємств,
держави, що перевищують їх поточні потреби, і як кредитні засоби
направляються на розвиток виробництва й ін. сфер економіки. Одночасно
капітал знаходиться в руках кредитора у виді цінних паперів.

Ринок капіталів підрозділяється на:

ринок цінних паперів;

ринок середньо і довгострокового кредиту;

визначену частину валютного ринку;

ринок прямих інвестицій, у т.ч. іноземних.

Відповідно основними видами операцій на ринку капіталів є
купівля-продаж цінних паперів, одержання банківських позичок,
комерційного й іпотечного кредиту. Інструментами угод на тут виступають
цінні папери: депозитні сертифікати, банківські акцепти і т.д. Ринок
капіталів — це розгалужена мережа фінансово-кредитних установ, через які
здійснюється рух капіталу (див. рис. 2 )

Надання грошей чи товарів у позичку на засадах повернення,
терміновості й прибутковості називається кредитом. Це вартісна
економічна категорія, невід’ємний елемент товарно-грошових відносин .

5.Позичковий процент.

Позичковий процент існував не завжди. Він виник тоді, коли товарне
виробництво уже досягло певного ступеня розвитку, на якому склався
регулярний грошовий обіг та виникли більш-менш розвинуті кредитні
відносини. Процент взагалі неможливий без існування кредиту, хоч
останній іноді, як виняток, може надаватись на безпроцентній основі.
Проте це не означає, що він не є економічною категорією, як це
стверджують деякі економісти. Очевидно, така думка склалась через
нерозуміння ієрархії економічних категорій, які певним чином
ранжировані: категорією першого порядку є гроші, другого — такі грошові
категорії, як ціна, фінанси, кредит тощо, які також без грошей не
існують, третього — податки, позичковий процент і т. п.

Проте існування товарного виробництва та пов’язаних з ним кредитних
відносин як основи виникнення процента не може досить повно пояснити
природу позичкового процента.

Процент (від лат. pro centum — на сотню) — сота частка будь-якого числа,
що взяте за ціле. В українській мові його синонімом є слово «відсоток».
Такою часткою він був як у період існування лихварського кредиту, так і
в умовах сучасної ринкової економіки, коли лихварський кредит витіснений
іншими формами кредиту. Але, незважаючи на схожість зовнішньої форми,
суть процента в різних способах виробництва надто відмінна.

Лихварському кредиту, характерному для рабовласницького та феодального
суспільства, були притаманні надзвичайно високі процентні ставки, що
часто приводило до повного розорення позичальників, їх високий рівень
пояснюється тим, що, як правило, цей кредит мав непродуктивний характер.
Позичальниками були рабовласники чи феодали, а також дрібні виробники —
ремісники і селяни. Однак якщо перші користувалися лихварським кредитом
для купівлі предметів розкоші чи ведення війн, то другі — для сплати
боргів, задоволення нагальних поточних споживчих потреб тощо. Високий
процент за лихварський кредит нерідко поглинав не тільки весь додатковий
продукт, а й частину необхідного продукту.

Капіталістичний кредит надається для задоволення потреб функціонуючого
капіталіста у тимчасових коштах, щоб прискорити або організувати процес
виробництва чи обігу товарів. Звичайно, тут позичковий процент не
повинен поглинати весь додатковий продукт. Інакше не буде сенсу
користуватися кредитом. Процент може мати такий рівень, щоб користування
кредитом було взаємовигідним і для кредитора, і для позичальника.

Отже, виробничі відносини визначають соціально-економічну природу
процента. В умовах ринкової економіки його сутність полягає в тому, що
позичковий процент є платою за користування позичковим капіталом, його
ціною. При цьому між кредитором і позичальником відносно величини
процента, строків і методів його сплати виникають певні економічні
відносини, тому процент є економічною категорією.

Абсолютна величина доходу, який отримують від надання грошей у борг у
будь-якій формі, називається процентними грошима, або, коротко,
процентами. І який би вид чи походження не мали проценти, це завжди
конкретний прояв такої економічної категорії, як позичковий процент.

Для відносин з приводу процента характерно те, що вони відображають
єдність щодо його сплати та отримання. Сплата процента за використання
споживної вартості позичкового капіталу є передачею певної частини
вартості без одержання еквівалента. Процентна сума повністю переходить
від позичальника до кредитора. Цей перехід вартості за напрямом
протилежний рухові кредиту, що надається, але збігається з рухом
кредиту, котрий повертається. Проте сплата процента, як правило, не
збігається в часі з поверненням кредиту. Вона може здійснюватися раніше
чи пізніше останнього.

Джерелом сплати процента є додаткова вартість, що створюється у процесі
виробництва, а його кількісним визначенням — його ставка, або норма.

Норма позичкового процента — це відношення суми річного доходу,
одержаного на позичковий капітал, до суми капіталу, наданого в позичку,
помножене на 100. Наприклад, якщо позичковий капітал дорівнює 200 тис.
грн., а отриманий на нього річний дохід — 30 тис. грн., то норма
процента становитиме 15% річних

На практиці норма позичкового процента виступає у формі процентної
ставки — відносної величини доходу за фіксований проміжок часу, тобто
відношення доходу (процентних грошей) до суми боргу за одиницю часу.
Процентна ставка визначається в процентах і у вигляді десяткового чи
звичайного дробу. В останньому випадку вона фіксується у договорах
позички з точністю до 1/16 чи 1/32.

Інтервал часу, до якого застосовується процентна ставка, називається
періодом нарахування процентів. За такий період беруть рік, півріччя,
квартал, місяць або день. Щоб визначитись із величиною процентної
ставки, потрібно її привести до річної ставки, помноживши ставку, за
півріччя, квартал, місяць чи день відповідно на 2, 4, 12 чи 365.

Норма позичкового процента перебуває у певній залежності від норми
прибутку: у звичайних умовах середня норма прибутку є максимальною межею
для норми процента. Нижню (мінімальну) межу норми процента точно
визначити не можна. Але вона не повинна дорівнювати нулю, бо інакше
надання кредиту втрачає

всякий сенс для кредитора. Відомо, що прибуток поділяється на процент та
підприємницький дохід. Перший привласнює кредитор, а другий —
позичальник. Оскільки процент як ціна позичкового капіталу не виражає
його вартості, а є лише ціною його споживної вартості, зміна норми
позичкового процента не визначається законом вартості.

Рівень норми позичкового процента встановлюється під впли-! вом
конкуренції на ринку позичкових капіталів і залежить від співвідношення
попиту та пропозиції позичкового капіталу. Чим більший попит на кредит,
тим вища норма процента. Слід розрізняти ринкову норму процента, котра
існує в кожен даний момент на грошовому ринку, і середню норму процента,
тобто норму процента за певний період. Процентні ставки диференціюються
залежно від виду кредиту, його цільового призначення та забезпеченості
повернення, його розміру і строків користування, особистості клієнта
тощо. Найнижчою є процентна ставка для «першокласних» позичальників (у
США, наприклад, її називають «прайм рейт»), яка встановлюється для
найбільш надійних великих позичальників. Вона є базовою для встановлення
інших процентних ставок.

Крім норми прибутку, на рівень норми процента впливає багато інших
об’єктивних і суб’єктивних чинників, а саме:

— розміри грошових нагромаджень та заощаджень у суспільстві та
товарно-грошова збалансованість виробництва;

— масштаби виробництва, рівень його спеціалізації та кооперування;

— співвідношення між внутрішнім і зовнішнім боргом держави; —
циклічність коливань виробництва;

— сезонність умов виробництва та реалізації продукції;

— темпи інфляції, прискорення яких викликає підвищення процентних
ставок, що слугує захистом від знецінення позичкового капіталу. При
цьому розрізняють номінальну і реальну (з урахуванням рівня інфляції)
процентні ставки. Якщо темпи інфляції випереджають зростання процентної
ставки, остання стає «негативною» (від’ємною), тобто такою, коли процент
стягується з кредитора;

— своєчасність повернення кредиту;

— рівень кредитно-грошового регулювання економіки центральним банком з
допомогою процентних ставок та інших властивих йому інструментів, їх
диференційованості залежно від грошово-кредитної політики;

— міжнародні чинники, особливо вільний перелив капіталів із країни в
країну, передусім так званих «гарячих» грошей.

В умовах економічної кризи важливо враховувати рух позичкового капіталу
і процента на різних фазах промислового циклу. Це випливає з того, що
позичковий капітал обслуговує переважно кругообіг функціонуючого
капіталу, а тому закономірності цього руху обумовлені передусім
циклічними коливаннями виробництва. Однак динаміка позичкового та
торгово-промислового капіталу не завжди збігається.

Скорочення виробництва і надлишок дійсного капіталу під час кризи
супроводжуються гострою нестачею позичкового капіталу і різким
підвищенням норми процента. Адже в цей час вкладники, щоб уберегти свої
заощадження чи грошові капітали від знецінення, намагаються їх
отоварити. Це веде до відносного зменшення вкладів. Окрім того, щоб не
збанкрутувати, торгово-промислові підприємці мають великий попит на
кредит для погашення боргів.

У період застою (депресії), коли частина продуктивного капіталу набуває
грошової форми, нагромадження позичкового капіталу випереджає
нагромадження дійсного капіталу, знижується середня норма прибутку і
норма позичкового процента. Для періодів пожвавлення та промислового
піднесення характерним є те, що різко зростає попит на кредит при
недостатніх обсягах позичкового капіталу, а тому норма позичкового
процента підвищується.

У цілому ж у генеральній перспективі норма позичкового процента має
тенденцію до зниження. Це обумовлено, по-перше, тенденцією середньої
норми прибутку до зменшення, по-друге, з розвитком економіки зростає
відносний надлишок позичкового капіталу. Збільшення останнього
випереджає нагромадження дійсного капіталу. Однак цей надлишок виникає
лише на певних фазах промислового циклу, передусім у період депресії, а
також у зв’язку з використанням капіталу на непродуктивні цілі державою,
біржовими спекулянтами тощо.

Отже, динаміка норми позичкового процента визначається стихійним
ринковим механізмом під впливом багатьох факторів і певною мірою
залежить від державного грошово-кредитного регулювання економіки.

Існують різні способи нарахування процентів, які залежать від умов
договору позички. Відповідно застосовують різні види процентних ставок,
кожна з яких має свої ознаки. Зокрема, проценти розрізняються за базою,
яка береться для їх нарахування. Прикладом можуть бути наднаціональні
процентні ставки, які застосовуються на євроринку валют. При цьому
змінною вважається Лондонська міжбанківська ставка пропозиції — ЛІБОР
(London interbank offered rate). До ЛІБОР додається надбавка (спред) за
кредитами. При цьому для розрахунків береться постійна або послідовно
змінна база. В останньому випадку за базу береться сума, отримана на
попередньому етапі нарощення, або дисконтування, інакше кажучи, проценти
нараховуються на проценти. При постійній базі використовуються прості, а
при змінній — складні процентні ставки. Процентні ставки можуть бути
фіксованими або «плаваючими». В останньому випадку фіксується не сама
ставка, а лише базова ставка і розмір надбавки до неї.

Маржа (від фр. marge край) — різниця між процентними ставками за наданий
кредит і за залучені ресурси. Розмір маржі залежить від фінансового
стану позичальника, строку кредиту, темпів інфляції, процентної ставки,
яка сплачена за залучені кредитні ресурси тощо, і може бути постійним
або змінним протягом терміну існування кредитних відносин між сторонами
кредитної угоди. Інколи її розмір може обмежуватись центральним банком
країни.

В р і з к а Поняття «маржа» в банківській практиці має й інші значення
та способи визначення. Вона може також означати різницю між процентними
ставками за кредитами, що надаються різним категоріям позичальників, між
сумою забезпечення, під яке надана позичка, і сумою наданого кредиту,
між ціною продажу і купівлі валюти чи цінних паперів тощо.

5.1.Функції позичкового проценту.

Позичковий процент виконує функції розподілу прибутку та збереження
позичкового капіталу.

Щодо розподільної функції, то, як уже зазначалося, прибуток, отриманий
позичальником з використанням позичкового капіталу, розподіляється на
дві частини — позичковий процент і підприємницький дохід. Пропорція
такого розподілу обумовлюється дією перелічених вище факторів і
закріплюється кредитною угодою. Причому сплата і розмір позичкового
процента мають імперативний характер, тобто його сплати в обумовленому
розмірі не можна уникнути. Значить, позичальникові належить лише та
частина прибутку, яка залишиться після сплати процентів кредитору.

Банки як установи, що торгують грошима, здійснюють певні витрати на
проведення своїх операцій, які покривають за рахунок власних доходів.
Тому вони не можуть платити за кредити, надані їм підприємствами,
організаціями, установами, населенням у вигляді залишків коштів на
поточних рахунках або строкових депозитах чи вкладах, а також іншими
банками, більше або стільки ж, як стягують самі. Процентна ставка за
кредитні ресурси, що її сплачують банки, як правило, нижча від ставок за
кредити, що їх надають банки, на розмір маржі Розподільна функція
процента змушує позичальника раціонально використати надані йому
кредитором у тимчасове користування кошти, щоб не тільки їх повернути, а
й отримати додатковий дохід. Цього доходу має вистачити на сплату
процентів і одержання власного прибутку, заради якого позичальник
вступив у кредитні відносини.

Функція збереження позичкового капіталу полягає в тому, що з допомогою
процента кредитору забезпечується повернення від позичальника як мінімум
вартості, рівноцінної тій, яка була надана в кредит. Особливо дія цієї
функції проявляється в періоди високих темпів інфляції. Адже інфляція
породжує процентний ризик — небезпеку втрат: у кредиторів — унаслідок
зниження номінальних і реальних процентних ставок за кредити відносно
темпів інфляції, у боржників — при їх підвищенні. Процентний ризик
банків виникає і у разі перевищення процентних ставок, що сплачуються
ними за залучені кредитні ресурси, над ставками за наданими позичками.
Тому під час інфляції процентна ставка за користування позичками
зростає. У такий спосіб кредитор перекладає ризик знецінення позичкового
капіталу на позичальника, а через нього — на все суспільство, адже
сплачені підвищені проценти позичальник спробує відшкодувати шляхом
підвищення цін на свої товари.

Щоб запобігти втратам або хоч зменшити ризик, банки в період інфляції
застосовують такі способи: вводять плаваючі процентні ставки за кредит,
які змінюються з урахуванням темпів інфляції, тобто переглядаються або
через невеликі періоди — щомісячно чи щоквартально, або ж зі зміною
центральним банком базової процентної ставки (ставки рефінансування),
або ж зі зміною темпів інфляції; намагаються надавати не середньо- або
довгострокові кредити, а переважно короткострокові; надають кредити не
під проценти, а з умовою участі в прибутку від прокре-дитованого заходу
тощо.

Функції процента визначають його роль у суспільстві. Насамперед процент
сприяє більш ефективному використанню кредиту, зміцненню комерційного
або господарського розрахунку. Адже повернути позичку і сплатити
проценти легше тому, хто отримає більший прибуток від прокредитованого
проекту. Неефективні проекти просто відсікаються. Водночас процент
збільшує доходи банків, сприяючи зміцненню їх стійкості.

Процент сприяє й більш ефективному використанню суб’єктами
господарювання своїх власних грошових коштів. Тримаючи їх у банку на
поточному чи депозитному рахунку, вони мають можливість отримати
додаткові доходи. Певною мірою це полегшує для них можливість
користування банківськими кредитами, а часто ще й на пільгових умовах,
бо кожен комерційний банк заінтересований у клієнтах, які забезпечують
його грошовими ресурсами.

Велику роль відіграє процент у стимулюванні населення вкладати свої
заощадження в банки. По-перше, отриманий процент захищає ці заощадження
від знецінення внаслідок інфляції. По-друге, процент на вклади є
додатковим доходом населення. Вища процентна ставка за строковими
вкладами стимулює вкладників розміщувати свої заощадження в банках на
тривалі строки, відповідно зростають можливості банків надавати більше
середньо-та довгострокових кредитів на розвиток економіки чи на
підвищення життєвого рівня населення.

Водночас високі процентні ставки, які вже тривалий час застосовуються в
Україні, не дають можливості багатьом суб’єктам господарювання
користуватись банківськими кредитами. Це стримує розвиток економіки,
вихід її з економічної кризи. Підприємства, які все ж таки користуються
цими кредитами, високі проценти відносять на собівартість продукції, яку
вони випускають, а це часто робить її неконкурентоспроможною не тільки
на світовому, а й на національному ринку.

5.2.Дисконтована вартість.

Дисконтування – розрахунок аналога теперішньої суми капіталу, яка буде
через декілька років (певний період часу) за існуючою нормою відсотка.

Процедура дисконтування полягає у тому, що при здійсненні будь-яких
інвестиційних проектів необхідно зіставити величину теперішніх витрат і
майбутніх доходів.

Для визначення рентабельності інвестиційного проекту вираховують чисту
дисконтовану вартість. Для цього необхідно зробити розрахунок майбутніх
надходжень і виразити їх у сьогоднішніх грошах, після чого зіставити
дисконтований доход з сьогоднішніми капіталовкладеннями.

Список використаної літератури.

Закони України (том I) / за ред. Опришко В. Ф. (голова), Горьовий Л. Є.,
Мацюк А. Р., Осауленко А. І. та інші, – К., 1996

Економіка підприємства (Том ІІ)/За ред. проф. С. Ф.
Покропивного,-Київ:”Видавництво «Хвиля-Прес»”,-1995

Основы предпринимательского дела /Под ред. проф. Ю. М. Осипова, Е. Е.
Смирновой,-Москва:БЕК,-1996

Сергеев И. В. Экономики предприятия,-Москва:”Финансы и статистика”,-1997

Клейнер Г.Б., Тамбовцев В.Л., Качалов Р.М. Предприятие в нестабильной
экономической среде: риски, стратегии,
безопасность,-Москва:”Экономика”,-1997

Шмален Г. Основы и проблеми экономики предприятия / Под. ред. проф. А.
Г. Поршнева,-Москва:”Финансы и ста-тистика”,-1996

Экономика предприятия /Под ред. проф. В. Я. Горфинкеля, В. А.
Швандара,-Москва:”Банки и биржи”,-1998

Экономика предприятия (Книга 3(18))/Под ред. проф. В. М.
Семенова-Москва:Центр экономики и маркетинга,-1998

Горфинкель. В.Я. Экономика предприятия: Учебник. – М.: Банки и биржи,
ЮНИТИ, 1998.

Стражев В.И. Анализ хозяйственной деятельности в промышленности:
Учебник. – Минск, 1997. – 363 с.

Петухов Р.М. Оценка эффективности промышленного производства: Методы и
показатели. – М.: Экономика, 1994. – 191 с.

Чумаченко И.Г. Повышение эффективности производства: В 3-х томах. – К.:
Высшая школа, 1989.

Белашов Л.А. и др. Эффективность производства. – К.: Высшая школа, 1989.

Вёйе Г. Дернинг У. Введение в общую экономику и организацию
производства. – Красноярск: КТУ, 1995. – 509 с.

PAGE

PAGE 22

Похожие записи