РЕФЕРАТ

на тему:

“Умови ненасильницького вирішення

міждержавних конфліктів”

Необхідність пошуків засобів регулювання міжнародних конфліктів та
управління ними випливає з усвідомлення нової конфліктологічної
парадигми мислення: по-перше, належить визнати і вмотивувати значення
соціальних конфліктів як щоденного і природного явища соціального життя,
його невід’ємного атрибута; по-друге, слід визнати не тільки неминучість
конфліктності в суспільстві, а й виявлену та підкреслену конструктивну
роль конфліктів у суспільному розвитку; по-третє, маємо усвідомити, що
конфлікт можна регулювати і управляти ним. Отож, більшість
соціально-політичних конфліктів можуть бути оптимізовані на будь-якому
рівні та стадії, а головне інструментальне завдання щодо конфлікту
повинно бути визначено як управління ним.

Управління конфліктом — врегулювання, розв’язання, придушення, а також
ініціювання певних конфліктних ситуацій в інтересах суспільства в цілому
чи окремих його суб’єктів.

Правильно організоване управління надає конфліктному процесові форми,
яка забезпечує мінімізацію неминучих політичних, соціальних, економічних
і моральних утрат, оптимізацію тих чи інших сфер суспільного життя.
Позитивні наслідки соціальне-політичного розвитку постають не з
конфлікту як такого і не з уявної безконфліктності, а з уміння впливати
на конфлікт у потрібному напрямі.

Досить поширеною є думка, що оптимальним варіантом дій відносно
конфлікту є запобігання та відвернення. Чи можливо це? Безперечно,
однозначної ствердної відповіді у практичному плані нема. Конфлікт
виникає, коли порушується консенсус; останній з’являється, коли
врегульовується конфлікт. У відносинах соціальних спільностей
суперництво та співробітництво є інтегральними частинами більшості
конфліктів, тому спроби остаточно відвернути чи усунути конфлікт майже
не мають шансів на успіх. Адже існування консенсусу без конфлікту
позбавлено сенсу. Інша річ, коли йдеться про відвернення великого,
відкритого, тривалого конфлікту. Це реально як у рамках загального
попередження будь-яких негативних явищ, так і в кожному окремому
випадку. Деякі зарубіжні та вітчизняні дослідники підкреслюють, що
управління як таке не може стати формою вирішення суперечностей між
об’єктивними потребами розвитку і суспільною оболонкою, в якій воно
реалізується. Якщо така оболонка заважає розвиткові, то її слід змінити
чи зруйнувати. Раціональне управління не може відвернути або чимось
замінити соціальну революцію чи локальні колізії, але воно в змозі
надати об’єктивно конфліктному процесові форми, яка здатна забезпечити
мінімізацію неминучих утрат і збільшити досягнення. В цьому й полягає
суть управління конфліктом.

Для подальшої локалізації конфліктогенного поля дуже важливо знати і
вміти вибрати способи і стиль поведінки в конфліктній ситуації. Тут є
кілька підходів, їх можна умовно поділити на морально-правовий,
примусово-переговірний, силовий, ідеалістичний. Характеристику їм дають
як зарубіжні, так і вітчизняні фахівці: А. Філлі, Р. Даль, М. Амстутц,
П. Шаран, О. Чумиков та ін. Зупинимося на стислій характеристиці змісту
даних підходів, оскільки детальне їх вивчення й застосування є досить
перспективним в Україні.

Морально-правовий (нормативний підхід) робить можливим врегулювання
конфлікту з допомогою вибору правових і моральних норм. Результативність
залежить від того, чи є між сторонами згода стосовно цих норм.

Силовий підхід використовується, коли за нерівності партнерів сильніша
сторона намагається придушити слабшу й нав’язати їй свою волю. Але
використання цього способу призводить до досить складних наслідків:
здебільшого причина не усувається, тому зберігається загроза нового
загострення, до того ж слабка сторона може не підкоритися і чинити
пасивний опір, що криє загрозу виникнення «подвійного», «заблокованого»
конфлікту. Перемога з використанням силової моделі має перехідний
характер, коли за певних умов переможець може стати переможеним. Такими
засобами користувався тоталітаризм, намагаючись фактично розправитися з
конфліктами. Цей підхід веде до поглиблення конфліктів, зростання їх
кількості та складності, а тому викликає активний опір і моральний осуд
у масовій свідомості й поведінці.

Чи означає це, що силова модель взагалі не може використовуватись? Ні.
Р. Даль вважає, що в умовах демократії застосування сили можливе, але
тільки щодо меншин, які не мають солідарної підтримки в суспільстві.
Будь-яка держава володіє первинною функцією застосування насильства у
випадках порушення законів, захисту честі й гідності окремих громадян,
суспільства в цілому. Цей силовий механізм не лише перешкоджає, а й
служить підтримці суспільної свідомості. Але треба враховувати й таке:
якщо для діючої влади (як і для будь-якої панівної структури) сила стає
засобом досягнення поставленої мети, вона врешті-решт перетворюється на
інструмент, з допомогою якого опозиція скидає цю владу. На підтвердження
цього можна назвати науковий проект західних учених Ч. О. Гондріха і Т.
Каплоу, які провели дослідження тенденції виникнення і врегулювання
конфлікту на основі порівняльного аналізу у США, Франції та Німеччині.
Вони дійшли висновку, що аналіз даних про конфлікти, отриманих у процесі
дослідження у трьох провідних індустріальних країнах, засвідчив
тенденцію до витіснення насильницьких форм вирішення конфліктів
ненасильницькими. Тому мирне пристосування є не лише гуманним, а й
конструктивним способом вирішення конфліктів.

Реалістичний підхід називають іще методом торгу, або примусово
переговірним. Суть конфлікту за такого підходу розглядається як вроджене
прагнення людини до панування. Оскільки всі панувати не можуть,
відбувається примус з боку тих, хто панує. Прихильники даного підходу
розуміють, що миру не може бути ніколи, тільки перемир’я, що
довготривалої стабільності він не приносить, бо відбувається не
вирішення, а тимчасове врегулювання проблеми. Даний підхід є актуальним
з огляду на суперечливі колізії становлення нових економічних відносин в
Україні.

Ідеалістичний підхід має місце, коли всі зацікавлені сторони, незалежно
від стану і статусу, встановлюють взаємовідносини, прийнятні для всіх,
що відповідають індивідуальним поглядам кожного. За основу береться
визнання того, що на даний момент усі сторони зазнають небажаних втрат,
але зрештою всі виграють. Задоволення інтересів відбувається без явного
чи прихованого примусу, що забезпечує «самопідтримку» досягнутої
ситуації. Існує чимало теоретичних рекомендацій щодо застосування даного
підходу, зокрема А. Філлі та П. Шарана. Багато вітчизняних політиків
кінця 80-х — початку 90-х рр. вважали такий спосіб, як компроміс,
найкращим для розв’язання конфліктів.

Інтегративний спосіб передбачає, що кожна зі сторін, забуваючи про свої
попередні цілі й цінності, знаходить нові взаємоприйнятні. У процесі
реалізації цього способу важливо зрозуміти: оскільки вибір цілей і
засобів їх досягнення теоретично безмежний, то обов’язково знайдеться
вибір неконфліктного характеру.

Останнім часом дослідники особливу увагу звертають на аналіз
малозивченої проблеми вибору поведінки в конфліктній ситуації.
Вирізняють такі типи поведінки: пряме протиборство чи конкуренція;
ухилення; пристосовництво; уступки; співробітництво. Важливу роль в
ефективному врегулюванні конфлікту відіграє також вивчення принципів і
стадій управління конфліктним процесом. Серед стадій називають такі:
інституціоналізація, інтернаціоналізація, раціоналізація. Можна
запропонувати дещо іншу стадійність управління конфліктним процесом.
Першою дією з управління конфліктом слід вважати його
інституціоналізацію — встановлення чіткої процедури врегулювання цього
конфлікту. Первісний конфліктний аналіз має отримати подальший розвиток
у рішеннях державних органів і в нормативних актах. У такий спосіб
ліквідується розрив між владними структурами й наукою. В даному разі
мова повинна йти про конфліктний моніторинг, тобто про інфраструктуру
дослідницьких центрів, лабораторій, громадських служб, процедур
відстеження й нейтралізації вибухонебезпечних ситуацій.

Наступний етап — легітимізація конфлікту: він має показати, наскільки
добрі чи погані норми та правила, що виступають у формі законів, указів,
протоколів, меморандумів.

Подальший етап управління конфліктом — структурування конфліктуючих
груп.

На етапі реформування політичної системи України варто зважити на
висновки С. Ліпсета, який пропонує не протидіяти,

а допомагати оформленню нових партій, рухів і подібних організацій.
Звісно, вони стануть конфліктною силою дотично до груп, які
репрезентують інші інтереси, але водночас — і посередницькими
структурами, що об’єднають індивідів у співтовариства. Неорганізовані
індивіди потенційно є небезпечнішим джерелом підтримки екстремістських
сил лівої чи правої орієнтації, ніж ті, що належать до організованих для
конфлікту груп.

Завершальний етап управління конфліктом — редукція, тобто послідовне
ослаблення конфлікту завдяки переведенню його на інший рівень. Як
базовий інструмент для реалізації даної процедури використовується
шкала, що охоплює можливі рівні напруженості конфліктів. Застосовуються
такі варіанти: «друг — союзник — партнер — співробітник — суперник —
противник» і т. д. Французький дослідник Ж. Фове вирізняє такі рівні, як
«відносини співробітництва — відносини протидії — відносини
суперечностей — непримиренні відносини». Американський політолог М.
Амстутц, розглядаючи динаміку конфлікту як рух від незначних
несумісностей до значних, включає в простір конфлікту такі етапи:
напруженість — незгода — суперництво — суперечка — ворожнеча —
агресивність — війна. Це потрібно для того, аби зрозуміти, наскільки
реальним є завдання редукції конфлікту, а також для того, щоб
зацікавлений соціальний суб’єкт зміг розмістити на певній шкалі наявний
у його полі зору спектр особистостей чи організацій і визначити
перспективу конфліктних взаємовідносин із ними.

Заслуговує на увагу також проблема вибору оптимальної процедури для
вирішення конфлікту. Існують і спеціальні конфліктологічні процедури:
парламентські дебати, узгоджувальні комісії, громадський та арбітражний
суди, адміністративний процес, кримінальне судочинство, конституційний
суд.

ЛІТЕРАТУРА

Аг. А. Введение в теорию конфликтов. Политология вчера й сегодня. — Вьш.
3. — М., 1991.

Анискевич А.С. Политический конфликт. — Владивосток, 1994.

Бекешкіна І.Е. Конфліктологічний підхід до сучасної ситуації в Україні.
— К, 1994.

Дейнекин Н.М., Марченко А.Н. Профилактика конфликтов на национальной
основе. — М., 1991.

Деркач А., Веретенников С., Ермолаев А. Бесконечно длящееся настоящее.
Украйна: четыре года пути. — К., 1995.

Джаконини В. Дарендорф: теория конфликта. Политология вчера й сегодня. —
Вьш. 2. — М., 1990.

Дмитриев А.В., Кудрявцев В.Н., Кудрявцев С.В. Введение в общую теорию
конфликтов. — М., 1993.

Здравомыслов А.Г. Социология конфликта. — М., 1995.

Иванов Я.Н., Смоленский В.Г. Конфликты й конфликтология. — М, 1995.

PAGE

PAGE 1

Похожие записи