.

Торговельно-економічне співробітництво україни з фрн:становище, проблеми та шляхи їх вирішення (курсова)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 15154
Скачать документ

Андрій ФЛІССАК(

ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ

СПІВРОБІТНИЦТВО УКРАЇНИ З ФРН:

СТАНОВИЩЕ, ПРОБЛЕМИ

ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

Офіційно визначене на державному рівні завдання економізації
зовнішньополітичних відносин України передбачає необхідність здійснення
комплексного підходу до всієї сукупності торговельно-економічних та
інвестиційних відносин з іноземними партнерами. При цьому головний
пріоритет зовнішньоекономічної політики нашої держави – повноцінна
інтеграція у міжнародні фінансово-економічні структури, досягнення
ефективного рівня участі у міжнародній кооперації та міжнародному поділі
праці. Стратегічним завданням залишається входження на рівноправних
засадах до Європейського Співтовариства.

Економічне підґрунтя для створення необхідних передумов щодо набуття
Україною статусу члена ЄС вбачають в активному пошуку шляхів ефективної
співпраці з європейськими партнерами, поступовій реалізації пропозицій
щодо адаптації українського законодавства до європейських стандартів,
поліпшенні інвестиційного клімату та вдосконаленні умов щодо підвищення
зацікавленості іноземних інвесторів в ефективному розміщенні коштів в
Україні.

З огляду на це Україна розраховує на спільні дії і підтримку своїх
зусиль з боку країн Європейського Співтовариства. В такому аспекті у
сфері зовнішньоекономічних відносин України українсько-німецьке
співробітництво можна вважати пріоритетним. По-перше, Федеративна
Республіка Німеччини (далі ФРН, Німеччина) – найпотужніша в економічному
відношенні держава Європи. По-друге, вона посідає друге місце (після
США) серед країн світу за обсягами зовнішньоторговельного обороту: у
2000 p. у світових обсягах експорту на США припадало 12,3%, ФРН – 8,7%,
Японію – 7,5%, а в імпорті частка США становила 18,9%, Німеччини – 7,5%,
Японії – 5,7%. Ці ж тенденції збереглись і протягом 2001–2002 рр.
По-третє, ФРН – один з найбільших торговельних партнерів України,
вагомий також її внесок як іноземного інвестора.

Про потенціал Німеччини як зовнішньоекономічного партнера свідчить
динаміка її зовнішньоторговельного обороту, що в 2000 p. становив
2 221,5 млрд. нім. марок, а в 2001 p. – 2 322,8 млрд. марок. При цьому
позитивне зовнішньоторговельне сальдо становило 115,7 млрд. марок (5,21%
від обсягу зовнішньоторговельного обороту) в 2000 p. і 170,3 млрд. марок
(7,33%) у 2001 p. Структуру експортно-імпортних операцій ФРН відповідно
до частин світу та країн характеризують дані табл. 1.

Таблиця 1

Структура зовнішньоторговельного обороту

Федеративної Республіки Німеччини по країнах

та частинах світу, в %

Частини світу та країни Експорт з ФРН Імпорт у ФРН

2000 p. 2001 p. 2000 р. 2001 p.

Європа 73,3 72,6 69,6 71 9

у тому числі:

країни Європейського Співтовариства 56,5 55,2 50,9 52,1

Республіка Польща 2,4 2,4 2,2 2,5

Російська Федерація 1,1 1,6 2,7 2,6

Угорська Республіка 1,7 1,7 2,0 2,2

Україна 0,24 0,32 0,16 0,15

Чеська Республіка 2,1 2,3 2,7 2,6

Африка 1,7 1,9 2,3 2,1

Америка 13,6 14,0 11,3 10,7

у тому числі:

США 10,3 10,6 8,8 8,3

Азія 10,4 10,6 16,3 14,8

у тому числі:

КНР 1,6 1,9 3,4 3,6

Японія 2,2 2,1 5,0 4,1

Австралія та Океанія 0,7 0,7 0,3 0,4

ВСЬОГО 100,0 100,0 100,0 100,0

Як видно з наведених у табл. 1 даних, Україна на цьому етапі посідає
доволі скромне місце в зовнішньоторговельному обороті Німеччини. За
даними Федеральної служби статистики ФРН, серед 160 країн світу –
торгових партнерів Німеччини, Україна займає в обсягах німецького
експорту 45 місце, а в обсягах німецького імпорту – 51 місце.

У той же час частка ФРН у зовнішньоторговельному обороті України значно
вища. Так, за даними Державної митної служби України, частка Німеччини в
загальних обсягах українського експорту становила у 1999 p. 4,9%, у
2000 p. – 5,1%, у 2001 p. – 4,3%, за січень–лютий 2002 p. – 4,5%, а в
загальних обсягах українського імпорту на ФРН припадало у 1999 p. 7,9%,
у 2000 p. – 7,4%, у 2001 p. – 8,9%, за січень–лютий 2002 p. – 9,0%.
Протягом останніх років Німеччина стабільно посідає друге місце (після
Російської Федерації) як зовнішній торговий партнер України. Наведені
вище цифри засвідчують, насамперед, про важливість розвитку
торговельного співробітництва України з ФРН і про значні потенційні
можливості нашої держави в цьому важливому напрямку розвитку
зовнішньоекономічної діяльності.

Про стан торгових відносин України з Німеччиною протягом останніх років
свідчать результати проведеного аналізу. Загальні показники зовнішньої
торгівлі між державами подані в табл. 2.

Таблиця 2

Загальні показники зовнішньоторговельних операцій

України з Федеративною Республікою Німеччини

за 2000–2001 рр. (за даними німецької статистики)

з/п Показники Одиниці виміру 2000 p. 2001 p. Відхилення 2001 p. щодо
2000 p. (+,–)

у сумі у %

1. Загальний обсяг зов-нішньоторговельного обороту тис. дол. США 2106952
2565921 +458 969 +21,8

2. Експорт тис. дол. США 796516 755 798 –40718 –5,1

3. Імпорт тис. дол. США 1310436 1 810123 +499 687 +38,1

4. Сальдо тис. дол. США –513920 –1054325 +540 405 +105,2

5. Обсяг імпорту на 1 дол. США експорту дол. США 1,645 2,395 +0,75 +45,6

6. Процент покриття імпорту експортом % 60,8 41,7 х х

Як засвідчують наведені дані, торговельне сальдо між Україною і ФРН
залишається від’ємним, причому протягом 2001 р. воно зросло більш ніж у
два рази. Відбулось це за рахунок скорочення українського експорту до
Німеччини на 40,7 млн. дол. США (–5,1%) щодо рівня 2000 p. і одночасного
збільшення на 499,7 млн. дол. (+38,1%) німецького імпорту в Україну. При
цьому обсяг німецького імпорту в Україну на 1 дол. українського експорту
до ФРН збільшився з 1,645 у 2000 р. до 2,395 у 2001 р., відповідно
процент покриття німецького імпорту українським експортом знизився з
60,8% до 41,7%.

Для конкретизації позицій і виявлення факторів, що впливають на такий
стан, розглянемо, насамперед, обсяги та структуру українського експорту
до Німеччини за видами товарних груп і товарних позицій, відображених у
табл. 3.

До позитивних змін у 2001 p., як підтверджують вищенаведені цифри,
належить зростання обсягів експорту з України до ФРН харчових і кормових
виробів рослинного походження на 52,2% (+11,6 млн. дол.), виробів для
промислового використання на 24,0% (+15,5 млн. дол.), готових виробів
для кінцевого споживання на 8,7% (+26,7 млн. дол.). Особливо слід
наголосити на позитивній тенденції в загальних обсягах готових виробів
(7 + 8 товарні групи): їх частка зросла за 2001 p. з 46,6% до 54,7%, а
сума експортованих готових виробів з України до Німеччини збільшилась на
42,2 млн. дол. (+11,4%).

Разом з тим, сумарно обсяги приросту перекриває величина зменшення
експорту продукції у групі напівфабрикатів на 40,2%, або на
149,8 млн. дол. Структурні зміни в основних товарних позиціях, що мали
визначальний вплив на такий результат, подані у табл. 4.

Як позитивний результат, слід зазначити збільшення поставок продукції
легкої промисловості, зміну її частки в загальних обсягах експорту з
38,47% до 44,08%, приріст вартісного показника на 26 млн. дол. (+8,7%).
У той же час негативно на загальні обсяги українського експорту до
Німеччини у 2001 р. вплинуло значне зменшення у товарній групі
«Напівфабрикати», зокрема у таких позиціях, як металобрухт, алюміній і
його сплави, мідь та її сплави.

Звідси перший висновок щодо структури і загальних обсягів експорту:
зазначені товарні ресурси як стаття експорту вже вичерпали себе і надалі
необхідно орієнтуватись на суттєве збільшення експорту готових виробів.

Таблиця 3

Загальні показники динаміки обсягів експорту продукції

з України до Федеративної Республіки Німеччини у 2001 p.

(за даними німецької статистики)

Код товар-ної

групи Назва товарної групи, товару, продукції 2000 р. 2001 p.
Відхилення: 2001 p.

щодо 2000 p.

(+,– )

у тис. дол. США питома вага, в % у тис. дол. США питома вага, в % у тис.
дол. США у %

1. Живі тварини 112 0,01 317 0,04 +205 +183,0

2. Харчові вироби тваринного походження 5131 0,64 4494 0,59 – 637 –12,4

3. Харчові та кормові вироби рослинного походження 22319 2,80 33975 4,50
+11656 +52,2

4. Харчосмакові вироби 6920 0,87 4524 0,60 –2396 –34,6

1–4 Сума продовольчих товарів 34482 4,43 43310 0,57 +8828 +25,6

5. Сировинні товари 6364 0,80 69593 9,20 +63229 +993,5

6. Напівфабрикати 373011 46,83 223235 29,54 –149776 – 40,2

7. Вироби для промислового використання 64843 8,14 80378 10,63 +15535
+24,0

8.

Готові вироби для кінцевого споживання 306451 38,47 333 153 44,08
+26702 +8,7

7+8 Сума готових виробів 371294 46,61 413 531 54,71 +42237 +11,4

5–8 Сума промислових товарів 750669 94,24 706 359 93,46 – 44310 – 5,9

9. Повернені та замінені товари 11365 1,43 6129 0,81 – 5236 – 46,1

ВСЬОГО 796 516 100,00 755 798 100,00 – 40718 – 5,1

Таблиця 4

Структурні зміни обсягів експорту продукції

в основних товарних групах з України

до Федеративної Республіки Німеччини в 2001 p., у %

Код товарної групи Назва товарної групи,

товару, продукції 2000 p. 2001 p. Відхилення обсягів експорту: 2001 р.
щодо 2000 р. (+, –)

2. Харчові вироби тваринного походження 0,64 0,59 –12,4

3. Харчові та кормові вироби рослинного походження 2,80 4,50 +52,2

4. Харчосмакові вироби 0,87 0,60 –34,6

6. Напівфабрикати 46,83 29,54 –40,2

у т. ч. металобрухт 9,07 4,77 –50,1

алюміній та його сплави 3,02 1,77 –44,3

мідь і її сплави 17,26 5,53 –69,6

нікель і його сплави 0,35 0,03 –92,8

7. Вироби для промислового використання 8,14 10,63 +24,0

у т. ч. вироби легкої промисловості (текстиль) 0,22 0,21 –7,8

8. Готові вироби для кінцевого споживання 38,47 44,08 +8,7

у т. ч. вироби легкої промисловості 28,81 33,06 +8,9

7+8 Сума готових виробів 46,61 54,71 +11,4

5–8 Сума промислових товарів 94,24 93,46 –5,9

у т. ч. вироби легкої промисловості 29,02 33,28 +8,8

ВСЬОГО 100,00 100,00 –5,1

Актуальне завдання збільшення експорту продукції значною мірою залежить
від пошуку нових форм і методів роботи на німецькому ринку. Один з таких
напрямків, котрим займається Торговельно-економічна місія в складі
Посольства України в Німеччині, – це виявлення нових ніш і сегментів
німецького ринку, на які потенційно можуть орієнтуватись українські
експортери. Проте в умовах жорсткої конкуренції зайняти нові позиції на
цьому ринку, враховуючи його наповнення, можна лише за рахунок
наполегливої та копіткої діяльності українських підприємств і
підприємницьких об’єднань. Цього можна досягти, насампред, за рахунок
активізації маркетингової діяльності суб’єктів зовнішньоторговельної
діяльності через чітку організацію роботи зі забезпечення експорту
продукції, дотримання договірної та платіжної дисципліни, підвищення
якості та технічного рівня продукції, оптимізації цінових параметрів.

Щодо цього цікавими є дані з аналізу експорту до ФРН, здійснюваного
сусідніми з Україною державами, близькими як за економіко-географічними
характеристиками, так і за рівнем розвитку продуктивних сил – Польщею,
Російською Федерацією, Словацькою Республікою, Угорською Республікою,
Чеською Республікою.

Проведений аналіз засвідчує про різний підхід до формування експортних
поставок до Німеччини та різну експортну політику. Характеризується це,
насамперед, структурою експорту як за товарними групами, так і
відповідно до повної номенклатури. Зокрема, в 2000 р. у загальних
обсягах експорту із перелічених країн на ФРН припадало:

продовольчих товарів – від 0,8% до 6% (Україна – 4,33%);

сировинних товарів – від 0,4% до 43,3% (Україна – 0,8%, Росія – 43,3%);

напівфабрикатів – від 2,2% до 47,6% (Україна – 46,8%);

виробів для промислового використання – від 4,7% до 10,8% (Україна –
8,1%);

готових виробів для кінцевого споживання – від 7,4% до 92,3% (Україна –
46,6%, Росія – 7,4%).

За перше півріччя 2001 р. значних змін у структурі експорту не
відбулось. Зокрема, питома вага товарних груп в експорті становила:

продовольчих товарів – від 0,6% до 5,87% (Україна – 5,87%);

сировинних товарів – від 0,3% до 40,2% (Україна – 1,26%);

напівфабрикатів – від 2,1% до 51,1% (Україна – 31,8%);

виробів для промислового використання – від 4,3% до 12,85% (Україна –
12,85%);

готових виробів для кінцевого споживання – від 2,9% до 88,9% (Україна –
47,1%).

Визначальною цифрою в структурі експорту є частка загальної величини
готових виробів. Якщо в українському експорті ця частка становила у 2000
р. 46,6%, то в експорті з Польщі – 80,0%, із Чехії – 89,5%, Словаччини –
89,7%, Угорщини – 92,3%. У першому півріччі 2001 р. питома вага
загальної суми готових виробів в експорті з України до Німеччини досягла
59,9%, Польщі – 80,9%, Чехії – 89,5%, Словаччини – 91,0%, Угорщини –
93,1%.

Аналіз структури їх поставок до ФРН і потенційних можливостей
української промисловості дає змогу зазначити, що у багатьох товарних
позиціях експорту вироби українського походження могли б скласти
достойну конкуренцію аналогічним товарам зазначених країн. Це стосується
виробів з дерева, хімічних напівфабрикатів, виробів із металу та інших,
що за рахунок конкурентних переваг могли б значно потіснити на
німецькому ринку таку ж продукцію виробництва країн Східної та
Центральної Європи.

Наведені цифри порівняння зі сусідніми з Україною державами дають
підстави зробити висновок щодо необхідності формування нових підходів і
зміни структури українського експорту до Німеччини. Це питання роботи як
центральних органів виконавчої влади, так і обласних державних
адміністрацій, їх галузевих управлінь та особливо підприємств і структур
підприємницької діяльності, які працюють на зовнішньому ринку.

Щодо співвідношення між українським експортом до ФРН та німецьким
імпортом в Україну на даний час (див. табл. 2) залишаються значні
диспропорції в темпах зростання експорту проти імпорту. Це значною мірою
результат певної сировинної орієнтації вітчизняного експорту та його
чутливої залежності від кон’юнктурних коливань. У той же час позитивні
тенденції в розвитку української економіки протягом 2000–2001 рр. і
відповідне зростання доходів зумовили підвищення попиту на головні
статті німецького імпорту (машини та устаткування, автомобілі, побутову
та офісну техніку тощо).

Структура німецького імпорту в Україну така: 17,9% – вироби промислового
використання (з них 7,6% – тканини), 15,1% – електротехнічне
устаткування та обладнання, 16,7% – автомобілі, 4% –
сільськогосподарська та харчова продукції, 3,3% – сільськогосподарська
техніка. Серед товарних груп товарного імпорту з Німеччини до України
переважають автомобілі, лікарські засоби, нафтопродукти з нафти або
бітумних матеріалів, інсектициди, фунгіциди, гербіциди, тканини зі
синтетичних комплексних ниток, тканини зі штучних волокон, машини та
механізми для збирання та обмолоту сільськогосподарських культур,
друкарське устаткування, апарати електричні телефонні та телеграфні для
провідникового зв’язку, апаратура для радіотелефонного і
радіотелеграфного зв’язку, радіомовлення і телебачення, обладнання для
промислового виробництва харчових продуктів, машини для автоматичної
обробки інформації. При цьому в німецькому імпорті продукція кінцевого
споживання становить 73%, тоді як в українському експорті – лише 44%.

Не наполягаючи на необхідності досягнення в недалекій перспективі
торгового паритету України з ФРН, слід акцентувати увагу на важливості
оптимізації українського імпорту з Німеччини за рахунок збільшення в
ньому питомої ваги машинотехнічної продукції, вкрай потрібної
українській промисловості для прискореної модернізації та виходу на
світовий ринок з продукцією високого ступеня переробки. Але справа не
тільки у структурі та структурній політиці українського експорту.
Важливе значення тут мають і результати реформування власності. Нині при
визначальній частці недержавної власності у сфері виробництва в Україні
за відсутності централізації у сфері зовнішньої торгівлі підприємці ще
недостатньо ініціативно, організовано та ефективно працюють на
зовнішньому ринку. Дається взнаки і відсутність такого досвіду. Цей
фактор можна не брати до уваги. Але в умовах реформування економіки та
власності проявом господарсько-організаторської функції держави є
створення необхідних умов для нормальної підприємницької діяльності, в
тому числі й у сфері зовнішньої торгівлі як за рахунок впорядкування
внутрішньої системи підтримки зовнішньоекономічної діяльності, так і за
рахунок вирішення проблемних питань у цій сфері на міждержавному та
міжнародному рівнях.

Аналіз ситуації в системі зовнішньоторговельних відносин України з її
зарубіжними партнерами, насамперед на прикладі зовнішньоекономічних
відносин з ФРН, свідчить, що нині сформувались такі основні групи
факторів негативного впливу на розвиток українсько-німецьких
торговельно-економічних відносин:

загальні обмежуючі умови – відсутність членства України у Всесвітній
торговій організації (ВТО), повільна імплементація положень Угоди про
партнерство і співробітництво між Україною та Європейським
Співтовариством (ЄС);

фактори внутрішнього характеру – невирішення або надто повільне
вирішення проблеми з відшкодуванням експортерам податку на додану
вартість (ПДВ), практично відсутність необхідних механізмів державної
підтримки експорту, структурна слабкість українських виробників
експортоспроможності продукції;

фактори зовнішнього походження – невідповідність українських і
європейських стандартів, нерозвиненість інфраструктури
зовнішньоекономічних українських представництв за кордоном, недостатня
інформаційна підтримка українського експорту.

Як українським підприємцям, так і центральним законодавчим і виконавчим
органам державної влади, обласним державним адміністраціям та їх
функціональним і галузевим управлінням необхідно планувати свою
діяльність, враховуючи вищеперелічені фактори. Необхідно також
враховувати, що в своїх намаганнях закріпитись на німецькому ринку
українські експортери мають значні конкурентні переваги, до яких
належать високий експортний і науково-технологічний потенціал, порівняно
низькі виробничі затрати, вигідне географічне розташування, високий
рівень кваліфікації спеціалістів. Слід наголосити, що основою
ефективного економічного співробітництва між Україною та ФРН є,
насамперед, внутрішньополітична ситуація в Україні, зовнішньополітичні
орієнтири держави, політична воля як законодавчої, так і виконавчої
влади, правова стабільність і наявність правових гарантій правової
безпеки.

Нині можна стверджувати, що значна частина цих складових характерна для
України, оскільки за десять років української державності нам вдалось:

здійснити ряд значних демократичних перетворень;

зробити вагомі кроки в напрямку формування соціально зорієнтованої
ринкової економіки;

забезпечити внутрішньополітичну стабільність;

отримати визнання на міжнародному рівні;

визначитись у стратегії розвитку на тривалу перспективу й участі в
міжнародній кооперації та розподілі праці.

Основою подальшого розвитку двохсторонньої торгівлі між Україною та
Німеччиною має стати взаємовигідна та взаємодоповнююча кооперація. З
цієї точки зору, пріоритетне значення має здобуття нашою країною
повноправного членства у Світовій організації торгівлі, а також
запровадження сучасної системи сертифікації та стандартизації товарів,
що відповідала б європейським вимогам.

Як підтверджує аналіз міждержавних відносин, ФРН активно підтримує
економічну стратегію України на політичному рівні. 2001 р. став важливим
етапом у розвитку українсько-німецького співробітництва. У грудні
минулого року в м. Києві відбулася IV політична консультація на вищому
рівні. Серед інших питань, які розглядали, була тема економічного
співробітництва між нашими країнами. Вагомими були і рішення: німецька
сторона оголосила про відкриття гермесівського плафона (надання
страхового поручництва німецького АТ «Гермес» під кредитні лінії в
інвестиційні проекти) для України на 2002 р. у розмірі 150 млн. євро.
Цей крок розглядають, насамперед, як позитивний політичний сигнал для
німецьких інвесторів.

Як один із результатів розширення співпраці України з Німеччиною в
напрямку сприяння розвитку підприємницької діяльності, є підписання під
час ІV політичної консультації на найвищому рівні спільної заяви уряду
України та уряду ФРН щодо підтримки Програми заходів із перепідготовки
управлінських кадрів для сфери підприємництва в Україні, заяви про
наміри між Міністерством аграрної політики України та Федеральним
міністерством захисту прав споживачів, продовольства та сільського
господарства Німеччини щодо співробітництва у галузі сертифікації
сільськогосподарської техніки. Зі свого боку Україна нині робить рішучі
кроки до створення загальновизнаних обмежуючих умов для
бізнес-діяльності, адаптації національного законодавства, запровадження
принципів ефективного приватного підприємництва.

Оптимістично виглядають і результати зовнішньоекономічної діяльності.
Активізація економічної діяльності в Україні стимулювала розвиток
зовнішньої торгівлі. Так, у 2001 p. зовнішньоторговельний оборот товарів
і послуг України становив 36,7 млрд. дол. США і збільшився порівняно з
2000 p. на 10,7%, у т. ч. обсяги експорту збільшилися на 9,7%, імпорту –
на 12,0. Сальдо торгового балансу було позитивним і становило майже
2,9 млрд. дол. У зовнішній торгівлі зусилля спрямовувались на формування
якісно нового рівня партнерських стосунків, нового бачення розвитку
торговельно-економічних та інвестиційних відносин, побудованих на
реалістичній основі відповідно до нагальних потреб національної
економіки України, на вироблення системи нових організаційних і
фінансово-економічних форм та методів роботи щодо створення умов і
зацікавленості підприємців обох країн у розширенні та поглибленні
партнерських зв’язків.

Обнадійливі перспективи розвитку торговельних відносин з Німеччиною у
2002 р. Завершено переговори з ЄС щодо пролонгації двосторонньої угоди з
Україною з питань торгівлі металургійною продукцією – це дає змогу
збільшити постачання до ФРН металургійних виробів, виготовлених в
Україні. ЄС з березня минулого року відмінив кількісні обмеження на
торгівлю вітчизняною текстильною продукцією. За оцінками фахівців, це
дасть змогу збільшити постачання українських текстильних виробів до
країн ЄС більш як на 100 млн. дол.

Разом з тим, як видно з проведеного аналізу, залишаються актуальними і
необхідними конкретні кроки України в таких напрямках:

активізації та вдосконалення механізмів державної підтримки експорту за
рахунок упровадження більш сприятливих економічних та
організаційно-правових умов розвитку українського експорту, механізмів
державної фінансової, податкової, страхової, маркетингової та
інформаційно-консультативної підтримки українських експортерів;

усунення перешкод з відшкодування податку на додану вартість
експортерам;

розв’язання проблеми взаємного визнання сертифікатів як однієї з
основних передумов для зняття технічних бар’єрів на шляху української
продукції на німецький ринок, приведення українських стандартів у
відповідність до європейських;

значної трансформації експортної структури, підвищення
конкурентоспроможності експортного потенціалу шляхом модернізації діючих
і запровадження нових, експортоспроможних виробництв;

використання наявних конкурентних переваг української економіки для
зростання двохсторонніх торговельно-економічних зв’язків (у тому числі
наявності передових науково-технічних розробок в окремих секторах
промисловості, існуючої мінерально-сировинної бази, сприятливих
природнокліматичних умов, наявності висококваліфікованої робочої сили,
вигідного географічного положення);

зменшення від’ємного зовнішньоторговельного сальдо в
українсько-німецькій торгівлі через стимулювання засобами тарифного і
нетарифного впливу ввезення в Україну переважно інвестиційних товарів
для модернізації української промисловості й створення передумов для
зростання експортно-орієнтованих галузей;

інтенсифікації переговорного процесу з ЄС щодо зняття існуючих
торговельних обмежень на поставку товарів українського походження, а
також проведення двосторонніх консультацій щодо лібералізації ринку
сільськогосподарських товарів;

розвитку інфраструктури зовнішньоекономічних представництв на основі
самоокупності, вироблення механізмів державного впливу та підтримки
розвитку мережі зарубіжних представництв українських фірм та об’єднань,
ініціювання створення змішаних українсько-німецьких торгових палат для
розширення співпраці, особливо у сфері малого та середнього бізнесу;

забезпечення ефективного рівня інформаційної підтримки українського
експорту, вдосконалення виставкової діяльності шляхом залучення як
державних, так і громадських коштів для надання підтримки участі
українських фірм у найбільших ярмаркових заходах, що проводять у ФРН.

Окрема проблема торговельно-економічних відносин України з Німеччиною –
існування торгових обмежень тарифного, нетарифного і технічного
характеру. До товарних груп, що зазнають дискримінації в торгівлі з ФРН,
належать такі, як металеві вироби, труби, окремі види хімічної
продукції. При цьому функцію гальмування надходження вказаних товарів
українського виробництва на німецький ринок виконують антидемпінгові
розслідування.

Слід зазначити, що антидемпінгові та антисубвенційні розслідування і
відповідні міжнародні переговори – це компетенція Комісії Європейського
Союзу, зокрема Генерального директорату торгівлі. Відповідно до цього
Німеччина як повноправний член ЄС свою зовнішньоторговельну політику
здійснює значною мірою опосередковано, через Комісію Європейського
Співтовариства. При цьому уповноваженим від ФРН міністерством з питань
підготовки пропозицій та участі в роботі спільного комітету є Федеральне
міністерство економіки і технологій Німеччини, зокрема департамент з
питань зовнішньоекономічної та європейської політики.

Федеральне міністерство економіки і технологій ФРН проводить широку
роботу серед підприємців Німеччини щодо роз’яснення своєї
зовнішньоекономічної політики, зокрема щодо захисту ринку від
недобросовісної конкуренції (в т. ч. проведення семінарів про
застосування антидемпінгових та антисубвенційних заходів для боротьби з
недобросовісною конкуренцією на світовому ринку). Але щодо питань
проведення антидемпінгових заходів Німеччина діє відповідно до положень
Андидемпінгового кодексу Світової організації торгівлі. При цьому слід
зазначити, що Німеччина вже кілька років не ініціює нових
антидемпінгових розслідувань проти поставок українських товарів, які
останнім часом перетворилися в один із серйозних гальмівних факторів
нетарифного характеру щодо торгівлі українськими товарами на світовому
ринку.

Протягом 1995–2000 рр. та першого півріччя 2001 р. Комісія ЄС
здійснювала антидемпінгові, антисубсидійні та спеціальні розслідування
стосовно 44 країн, у тому числі найбільше щодо імпорту з таких країн, як
Федеративна Республіка Бразилія, Республіка Венесуела, Республіка Індія,
КНР, Малайзія, Мексиканські Сполучені Штати, Республіка Польща,
Республіка Корея, Російська Федерація, Угорська Республіка та деяких
інших. Була серед них і Україна. Результат антидемпінгових дій –
прийняття рішення про попередній митний розгляд, зміну податку,
припинення поставок відповідних видів продукції.

Разом з цим, як показав аналіз експортних цін на продукцію, що
поставляли до ФРН та інших країн ЄС, в ряді випадків антидемпінгові
розслідування розпочинали не через порушення Україною антидемпінгового
законодавства. Це були суто протекціоністські заходи, спрямовані на
захист ринку своїх країн, що підтверджують і незалежні європейські
експерти. Однак з метою попередження можливих дій такого характеру з
боку Європейської комісії та забезпечення розширення присутності
продукції українських підприємств на ринку Німеччини, а також здійснення
заходів, спрямованих на захист національного товаровиробника в
антидемпінгових розслідуваннях, доцільно:

удосконалювати структуру українсько-німецької торгівлі, впроваджуючи
нові форми торговельних зв’язків, зокрема виробничу кооперацію,
співробітництво на компенсаційній основі та організацію спільних
виробництв шляхом закупівлі ліцензій;

звернути увагу суб’єктів підприємницької діяльності різних
організаційних форм і форм власності (які мають безпосереднє відношення
до виробництва та реалізації чутливої до антидемпінгових розслідувань
продукції на зовнішньому ринку) на необхідність вивчення і врахування
ними цінових умов на різних секторах ринку як ФРН, так й інших країн ЄС.

Доцільно також на державному рівні приділяти більше уваги здійсненню
контрзаходів та антидемпінгових розслідувань щодо постачань на
український ринок окремих товарів європейського виробництва.

Торговельно-економічне співробітництво між Україною та Німеччиною
регулює і регламентує відповідна договірно-правова база, що налічує
близько 50 документів. Переважна більшість з них регулює відносини між
нашими країнами в економічній сфері та включає як загальні обмежуючі
угоди щодо розвитку торговельно-економічного та інвестиційного
співробітництва, так і галузеві домовленості щодо специфічних питань
співпраці в окремих галузях економічної діяльності.

Зокрема, з 1993 p. діє українсько-німецький Договір про розвиток
широкомасштабного співробітництва у сфері економіки, промисловості,
науки та техніки, з 1996 p. набули чинності Угода про сприяння
здійсненню та взаємний захист інвестицій та Угода про уникнення
подвійного оподаткування податків на дохід і майно.

Галузеві угоди охоплюють основні напрямки українсько-німецьких відносин
у транспортних галузях, сільському господарстві та енергетиці.
Договірно-правова база українсько-німецьких відносин сприяє реалізації
стратегічних завдань української економіки шляхом надання з боку ФРН
технічної допомоги нашій країні в підготовці кадрів, створенні ринкової
інфраструктури, розвитку регіональної співпраці.

Велике значення для розвитку торговельно-економічного та інвестиційного
співробітництва між Україною та Німеччиною має діяльність двохсторонніх
міжурядових комісій з питань торгово-економічного і науково-технічного
співробітництва, інших постійно діючих інститутів, робота економічних
форумів, виставок, презентацій. Важливим механізмом регулювання проблем
двосторонніх економічних відносин та розширення партнерських стосунків
між країнами є українсько-німецька коопераційна рада, завдання якої –
розширення перспектив для поглиблення українсько-німецького
співробітництва в енергетичній галузі, сільському господарстві,
промисловості, туризмі та інших сферах.

Слід зазначити, що в 2001 р. було посилено інтенсивність переговорного
процесу між обома країнами в напрямку поглиблення двохстороннього
торговельно-економічного та інвестиційного співробітництва, вирішення
окремих проблемних питань. Важливою подією стало проведення в липні
2001 p. у м. Одесі шостого засідання українсько-німецької коопераційної
ради, в процесі роботи якої були розглянуті актуальні питання
українсько-німецького співробітництва, в тому числі щодо розв’язання
проблем, пов’язаних із заборгованістю українських підприємств перед ФРН,
проаналізовано стан і перспективи співробітництва у сферах
двохсторонньої торгівлі, підтримки малого та середнього бізнесу,
виставкової діяльності.

У межах шостого засідання коопераційної ради проведені робочі семінари з
питань промисловості, сільського господарства та продовольства,
будівництва, енергетики і вугільної промисловості, стандартизації та
сертифікації і туризму, на яких були розглянуті перспективні проекти
співробітництва, зокрема реконструкції Зміївської та Бурштинської ТЕС,
кооперації у виробництві сільськогосподарської техніки на підприємствах
України, завершення будівництва і впровадження в дію установки з
виробництва в Україні вакцин БЦЖ, гармонізації з Європейським Союзом
стандартів і сертифікації молочних, м’ясних та олійно-жирових продуктів
харчування, запровадження енергозберігаючих технологій у галузі
будівництва тощо.

Успішно працює постійна українсько-баварська робоча комісія, діяльність
якої спрямована на стимулювання налагодження ділових контактів між
баварськими та українськими підприємствами, надання їм відповідної
консультативної допомоги, на сприяння з боку баварського уряду участі
німецьких енергетичних концернів у приватизаційному процесі енергетичної
галузі України. Так, на шостому засіданні постійної
українсько-баварської робочої комісії в Мюнхені в червні 2001 p.
розглянуті питання розвитку зовнішньоторговельних відносин України з
Німеччиною, співробітництва України з міжнародними фінансовими
організаціями, в тому числі з Міжнародним валютним фондом, реалізації
масштабного проекту Баварського об’єднаного іпотечного банку щодо
розширення своєї діяльності в Україні. Активно використовують такі форми
сприяння розвитку українсько-німецького торговельно-економічного й
інвестиційного співробітництва, як проведення економічних форумів і
створення представництв українських підприємців у ФРН. Зокрема, з метою
активізації діалогу між німецькими та українськими підприємствами малого
та середнього бізнесу в Берліні в 2001 р. на базі відомої фірми «Транза
Шпедіціон ГмбХ» створено представництво Українського союзу промисловців
та підприємців (УСПП), що успішно здійснює свою діяльність. Цій же меті
підпорядковані та налагоджені взаємозв’язки з громадськими організаціями
та впливовими економічними угрупуваннями Німеччини, такими як Федеральна
спілка німецької промисловості, Федеральна спілка оптової та зовнішньої
торгівлі, Об’єднання торгово-промислових палат ФРН.

Як українські, так і німецькі підприємці позитивно оцінюють економічні
форуми, що періодично відбуваються в Україні та Німеччині. Зокрема, у
вересні минулого року в Львові успішно проведений форум для підприємців
Львівської області та Саксонії, у листопаді 2001 p. у м. Києві відбулася
коопераційна біржа для підприємців аграрного сектора України та
Німеччини «Агроконтакти-2001». У листопаді 2001 p. спільно з
Товариством «БАО Берлін» та Торгово-промисловою палатою м. Берліна за
сприяння представництва УСПП в м. Берліні проведено День економіки
України, в якому взяли участь представники бізнесу та органів місцевої
виконавчої влади Дніпропетровської, Сумської, Львівської, Одеської і
Тернопільської областей. Представники регіонів України вперше були
залучені до проведення такого заходу. З німецького боку в Дні економіки
України та українсько-німецькій коопераційній біржі взяли участь понад
50 підприємців та представників німецьких фірм. У лютому цього року в
межах проведення міжнародної виставки «Баутек» у м. Берліні вперше
проведено спеціалізований День економіки України для підприємств
будівельної галузі та виробництва будівельних матеріалів. Участь у цьому
заході взяли понад 60 українських та близько 100 німецьких фірм. Було
досягнуто важливих домовленостей щодо співробітництва у будівельній
галузі між українськими та німецькими підприємствами.

Важлива форма роботи під час проведення цих заходів – коопераційні
біржі, де підприємці України могли ознайомити потенційних німецьких
партнерів зі своїми комерційними пропозиціями та презентувати
інвестиційні проекти. Висока активність їх роботи сприяє позитивним
результатом у перспективі.

Як один з ефективних методів роботи у налагодженні співпраці в сучасних
умовах визнано встановлення прямих контактів між підприємствами. Тому
значну увагу зараз приділяють саме розвитку міжрегіонального
співробітництва. Традиційно тісні економічні відносини мають регіони
України та Баварія. Вагомий внесок у торгівлі між нашими країнами земель
Баден-Вюртемберг і Північний Рейн-Вестфалія. Активні економічні
відносини розвиваються між регіонами України та Саксонією,
Бранденбургом.

Розвитку даної проблеми сприяв економічний форум «Міжрегіональна
кооперація землі Саксонія-Ангальт з Україною: потенціал, шанси, ризики»,
проведений у березні 2002 p. у м. Магдебург (земля Саксонія-Ангальт)
Міністерством економіки і технологій землі Саксонія-Ангальт спільно з
Німецько-українським форумом за підтримки Посольства України у
Німеччині, в роботі якого взяли участь представники Міністерства
економіки і технології землі Саксонія-Ангальт, Інституту структурної
політики і сприяння економічному розвитку Гале-Лейпциг, представництва в
Німеччині УСПП (Українського союзу промисловців і підприємців),
підприємств, консалтингових та аудиторських фірм землі Саксонія-Ангальт,
Донецького регіонального українсько-німецького бізнес-центру.

На німецько-українському форумі було презентовано Харківську,
Дніпропетровську та Полтавську області, їх економічний потенціал, місце
і значення в регіональному розподілі праці в Україні, взаємозв’язки з
підприємствами Німеччини. Учасники ще раз наголосили на актуальності
створення спільних українсько-німецьких торговельних палат для
розширення співпраці, особливо у сфері малого та середнього бізнесу.
Визнали за доцільне у розвитку партнерських відносин між підприємцями
України і ФРН йти шляхом створення пулів (об’єднань)
українсько-німецьких підприємств, звернули увагу на необхідності
посилення підготовки менеджерів для українських фірм для керівництва
різними ланками підприємства, особливо у галузі маркетингу з
активізацією використання для цього коштів, передбачених Федеральними
урядовими програмами (для країн-кандидатів на вступ до ЄС) на підготовку
менеджерів для українських підприємств.

Ми вважаємо, що з метою поступового нарощення зовнішньоторговельного
обороту на рівні регіонів, збільшення експорту продукції та завоювання
нових сегментів ринку Німеччини доцільно створити банк даних про
експортоспроможну продукцію підприємств області з коментарями виробника
щодо реального та потенційних зарубіжних ринків збуту, перспективою їх
використання чи освоєння, проблемами на цьому шляху. Це можливо
реалізувати через запровадження механізму щоквартального надання
експортерами регіону (області) інформації про наявні для реалізації
обсяги експортоспроможної продукції та її поширення через
Торгово-економічні місії в складі посольств України за кордоном серед
потенційних іноземних партнерів (крім того, можливе використання мережі
Інтернет). Актуальним залишається питання впровадження заходів щодо
формування повноцінних кваліфікованих служб зовнішньоекономічної
діяльності та маркетингу на підприємствах, які є основними експортерами
в областях, із залученням до цієї роботи спеціалістів вузів,
розташованих на їх території. Крім того, робота економічних служб
органів влади та підприємств в областях має бути спрямована на
визначення господарських об’єктів для інтеграції в межах цільових
комплексних програм повного циклу в найперспективніших напрямках
виробництва конкурентоспроможної продукції на основі використання
місцевих сировинних ресурсів.

Як підсумок у розгляді питання розширення українсько-німецького
торговельно-економічного співробітництва та поступового нарощення
присутності української продукції і товарів на німецькому ринку, слід
наголосити, що, незважаючи на ряд існуючих у цій сфері проблем і
факторів, що до цього часу певною мірою негативно впливали на стан
українського експорту до ФРН, українська економіка – це об’єкт
підвищеного інтересу з боку німецьких підприємців.

Евангелос СИСКОС (

ВПЛИВ ВАЛЮТНОГО КУРСУ

НА ЗОВНІШНЮ ТОРГІВЛЮ

ПОСТСОЦІАЛІСТИЧНИХ КРАЇН

ОРГАНІЗАЦІЇ ЧОРНОМОРСЬКОГО

ЕКОНОМІЧНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА

(ОЧЕС)

Резюме

Проаналізовано вплив відмінностей у темпах інфляції та зростання
обмінного курсу національної валюти на зовнішню торгівлю країн з
перехідною економікою – членів Організації чорноморського економічного
співробітництва (ОЧЕС).

Розроблено методику розрахунку показників рентабельності різних
варіантів міжнародного товарообміну з урахуванням змінної частки імпорту
як складової ціни експорту.

Порівняно річні темпи зростання експорту й імпорту дев’яти країн ОЧЕС із
динамікою співвідношення рівня цін та інфляції, що підтверджують
виведені залежності.

Ключові слова

Організація чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), зовнішня
торгівля постсоціалістичних країн, перехідна економіка, ВВП, рівень цін,
валютний курс.

Вступ

Валютний курс – це один із найважливіших інструментів зовнішньої
торгівлі, тому грошово-кредитну політику будь-якої країни в сучасних
умовах глобальної економічної кон’юнктури, що швидко змінюється,
потрібно адекватно та науково обґрунтовано коригувати в інтересах усіх
суб’єктів господарювання. Характерні постсоціалістичним країнам
Організації чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС)
особливості визначення оптимального курсу обміну національних валют на
даний час ще недостатньо вивчені. Про це свідчать часті зміни валютної
практики у перехідних економіках ОЧЕС протягом усього періоду ринкової
трансформації.

Зміни валютної практики

у постсоціалістичних країнах ОЧЕС

У перші роки ринкових реформ у постсоціалістичних державах Причорномор’я
було законодавчо встановлено різні курси обміну національної грошової
одиниці залежно від видів і мети валютних операцій, що ставило суб’єктів
господарської діяльності в неоднакові умови, викривляло відносні ціни та
розподіл доходів і перешкоджало раціональному використанню ресурсів
економічного зростання [6; 244–245], [4; 75–78], [3; 48].

З прийняттям зобов’язань щодо конвертованості національної валюти для
поточних операцій, згідно зі статтею VIII Статуту МВФ [3: 45], у
постсоціалістичних країнах ОЧЕС були уніфіковані численні курси і
розпочався процес переходу до встановлення ціни іноземної валюти
ринковим шляхом на основі зіставлення попиту і пропозиції. В
1995–1996 рр. в Албанії, Азербайджані, Вірменії, Болгарії, Молдові,
Румунії та Україні проводили політику незалежного плаваючого валютного
курсу (так регулювали і курс драхми в Греції до введення євро). Для
запобігання різких коливань курсів у ряді країн (Росія, Україна та ін.)
на певний період ввели валютний коридор із доволі широкими кордонами, в
межах яких допускалась зміна курсу національної валюти, що давало змогу
урядові та центральному національному банку вільно маневрувати в
макроекономічній галузі [3; 51–56]. Наявність стійкої кореляції між
офіційно оголошеними параметрами валютного коридору та реальним індексом
інфляції на кінець періоду його дії дали змогу достовірно оцінити
інвестиційну привабливість капіталовкладень [2].

Недостатньо високий рівень розвитку нових валютно-фінансових систем
постсоціалістичних країн ОЧЕС надалі визначає необхідність періодичного
державного втручання у процес курсоутворення (обов’язковий продаж
значної частки експортної виручки, примусове припинення торгів на
міжбанківській валютній біржі під час небажаного для уряду падіння курсу
національної валюти тощо). Для того, щоб уникнути небажаних наслідків
такого втручання, необхідно завчасно оцінити вплив запланованих змін
обмінного курсу національної валюти на економічний розвиток країни і,
насамперед, на зростання виробництва і торгівлі.

Вплив темпів зміни цін і курсів валют

в країні на зовнішню торгівлю

і піднесення економіки

Проаналізуємо вплив відмінностей у темпах зміни цін у країні та обмінних
курсів валюти на вибір суб’єктами зовнішньоторгової діяльності методу
реалізації коштів від експорту шляхом прямої конвертації у національну
валюту або через ввіз у країну придбаних шляхом експортної виручки
товарів з їх подальшою реалізацією на внутрішньому ринку, а також на
динаміку експорту та імпорту.

Розглянемо співвідношення між темпами зміни номінальних величин
внутрішніх цін та обмінних курсів валют, не враховуючи їх ефективних
значень, обчислених з урахуванням паритету купівельної спроможності [3;
42–45]. Це спростить процес складання рівнянь зовнішньоторгових
операцій, не применшуючи важливості розв’язку.

Підкреслимо, що аналіз на основі відносних чисельних показників дає
однозначні та об’єктивні результати, тоді як використання величин
розрахункових ефективних курсів залежить від суб’єктивного вибору бази
для порівняння. Так, методика МВФ, де «природний» обмінний курс
обчислюють на основі вартості стандартного кошика споживача із 300
товарів і послуг [5; 145], для більшості постсоціалістичних країн ОЧЕС
усе ще неприйнятна через значну розбіжність між стандартним і
національним кошиком споживача як щодо кількості, так і асортименту
товарів.

У подальшому аналізі як доповненні до основних положень неокласичної
теорії зовнішньої торгівлі Е. Хекшера – Б. Оліна з урахуванням уточнень
альтернативної концепції С. Ліндера – М. Кемпа – П. Кругмена [1; 72–78,
122–132] слід припустити, що:

рівень світових цін протягом періоду, що розглядають, залишається
сталим;

відносна факторомісткість експортованого товару протягом періоду, що
розглядають, не змінюється;

на внутрішньому ринку експортований товар є надлишковим, а імпортований
– дефіцитним;

транспортні, торгові, митні та інші витрати однакові при експорті та
імпорті;

тривалість циклу виробництва експортованого товару порівнюють із
тривалістю періоду, що розглядають;

оплату всіх витрат здійснюють одночасно в момент завершення циклу
«виробництво – продаж».

Складемо рівняння ціни одиниці експортованого товару (у безрозмірних
відносних величинах):

1 = ?int + ?ext + t + p (1),

де ?int – це частка ціни, що включає оплату сировини, матеріалів,
енергії, робочої сили, відрахування на амортизацію та інші виробничі
витрати всередині країни; ?ext – це частка ціни, що містить усі витрати
під час руху товару в одному напрямку; р – частка прибутку.

Очевидно, що частка всіх виробничих витрат (ресурсний коефіцієнт)
складає:

? = ?int + ?ext.

Припустимо, що Т одиниць товару продано на зовнішньому ринку за світовою
ціною С дол./ од. На час оплати витрат внутрішні ціни змінились в ?
разів, а курс долара щодо національної валюти – у ? разів.

Величину ? визначають як:

? = (1 + i /100),

де і – інфляція за період, що розглядають (у %). Віддають перевагу
використанню як показника інфляції абсолютного дефлятора ВВП (absolute
GDP deflator) порівняно з використанням індексу споживчих цін (consumer
price index) [5: 145–146].

Величину ? обчислюють як співвідношення офіційного обмінного курсу
національної валюти ErY (exchange rate) на кінець періоду, що
розглядають, до обмінного курсу ErY-1 на кінець попереднього періоду
тривалістю Y (рік, квартал тощо).

Позначимо через М коефіцієнт випереджувального зростання внутрішніх цін,
що враховує різні темпи інфляції і зміну курсу іноземної валюти в
країні:

М = ? / ? (2).

Запишемо умову рентабельності експорту для варіанта повернення в країну
всієї іноземної валюти від проданого товару із подальшим конвертуванням
у національну валюту за офіційним курсом. Зазначимо, що для
повторювальних виробничих циклів, на відміну від разового випуску
експортного товару, насправді різні терміни оплати витрат принципово
нічого не змінюють. Для експортерів середньозважені витрати (у цінах
базового року) протягом періоду, що розглядають, у підсумку є однаковими
як для випущеної продукції, так і для оплати за сировину, матеріали,
енергію та інші постійні витрати для нового виробничого циклу.

Очевидно, що експорт буде рентабельний за виконання нерівності:

TC? – ?intTC? – ?extTC? – tTC? – pTC? ( 0 (3).

Після перетворення формули (3) отримаємо:

? – ?int ? – ?ext ? – t? – p? ( 0. (4).

Підставляючи у формулу (4) значення ? із виразу (2), отримаємо:

? – ?int М? – ?ext ? – tM? – p? ( 0

або

1 – ?int M – ?ext – tM – p ( 0.

Таким чином, граничне значення коефіцієнта М, при якому ще
забезпечується необхідний прибуток, становить:

М = (1 – р – ?ext) / (?int + t) (5).

Частку прибутку визначають таким чином:

p = 1 – ?ext – M (?int + t) (6).

Диференціюючи вираз (6), отримаємо:

dp/dM = – (?int + t) (7).

Мультиплікатор (7) показує, що збільшення М на один пункт зменшує
прибуток від експорту на (?int + t) пунктів, що є особливо несприятливим
для експортерів сировини і продукції, що потребує працемісткої переробки
та, відповідно, високого ресурсного коефіцієнта ?int. На економічну
ефективність експорту немонетарний фактор ?int має не менший вплив, аніж
М, і в довготерміновій перспективі для забезпечення
конкурентоспроможності на світових ринках товаровиробникам необхідно
зменшувати матеріало-, енерго- і трудомісткість експортної продукції.

На рис. 1 показано залежність коефіцієнта М від ресурсного коефіцієнта
?, побудовану при незмінному значенні норми прибутку р = 0,3 і частки
витрат t = 0,2 для трьох варіантів співвідношень між ?, ?int і ?ext. Як
бачимо з рис. 1, відставання зростання курсу іноземної валюти від
зростання внутрішніх цін найнесприятливіше для експортерів продукції
національного виробництва без імпортної складової (нижня крива). За
реекспорту (? = ?ext) таке відставання менше впливає на рентабельність.
Описана рівнянням (5) гіпербола в цьому випадку перетворюється на пряму
М = (1 – р – ?ext / t), завжди розміщену вище від кривих, що описують
інші варіанти. Проміжна крива відображає вплив відставання зростання
курсу іноземної валюти від зростання внутрішніх цін на рентабельність
експорту при однакових частках зовнішніх і внутрішніх витрат
(?int = ?ext = 0,5?) за ціною товару Т. Вказане співвідношення
характерне для таких індустріальних країн ОЧЕС, як Україна, в експорті
яких міститься велика частка вартості імпортних енергоносіїв та дорогих
високотехнологічних комплектуючих виробів.

Зазначимо, що усі криві беруть початок з однієї точки на осі М з
координатами а = 0; М = (1 – р) / t.

З рис. 1 бачимо, що для збереження рівня рентабельності при збільшенні М
частку виробничих витрат у ціні експортного товару потрібно зменшити
непропорційно значною мірою, що за короткий термін не може здійснити
більшість експортерів, оскільки це потребує технологічного оновлення
виробництва.

Рисунок 1

Вплив співвідношення темпів зміни рівня цін

і валютного курсу на рентабельність експорту

При зростанні внутрішніх цін, що випереджує зростання курсу іноземної
валюти (М > 1), експорт із поверненням валюти в країну стає
нерентабельним для всіх галузей з високою часткою виробничих витрат ? у
ціні продукції, не забезпечуючи бажаного прибутку. Це змушує суб’єктів
зовнішньоекономічної діяльності замість повернення валюти в країну
вибирати варіант придбання за кордоном високоліквідних товарів з їх
подальшим продажем на внутрішньому ринку.

Запишемо умову рентабельності експорту для варіанта перетворення всієї
валютної виручки в імпортований товар Timp, куплений за світовою ціною
Cimp дол./од. і потім проданий на внутрішньому ринку, де ціни змінились
в ? разів. Очевидно, що TC = TimpCimp.

Частка витрат t у цьому варіанті подвоюється, оскільки оплачується рух
товару Т у прямому і товару Timp у зворотному напрямках. Беручи до
уваги, що в черговому циклі виробництва експортного товару Т номінальні
витрати національної валюти на виплату внутрішніх витрат зміняться в ?
разів, а на виплату складової імпорту – в ? разів, здійснивши
перетворення, отримаємо:

? = ?int ? +?ext ? +2t ? + p ? (8).

Підставляючи у вираз (8) значення ? = ? / М з формули (2), отримаємо:

? = ?int ? + ?ext ? / M + 2t ? + p ? (9).

З виразу (9) максимально можливу частку прибутку визначають таким чином:

р = 1 – (?int + 2t) – ?ext / M (10).

З формули (10) випливає, що частку прибутку при реалізації експортної
виручки шляхом купівлі товарів за кордоном з їх подальшим продажем на
внутрішньому ринку визначають як за виробничими, транспортними та іншими
витратами, так і за відмінностями у темпах інфляції та зміни курсу
іноземної валюти. За відсутності складової імпорту у вартості
експортного товару (?ext = 0; ? = ?int) частка прибутку в такому
варіанті не залежить від темпів інфляції та зміни курсу валюти. Як ми
зазначали раніше, у цьому випадку відбувається обмін одного товару на
інший з подвоєними транспортними, митними, торговими й іншими витратами
[7: 98–103].

Запропонований розв’язок доволі загальний, оскільки врахування складової
імпорту у вартості товару дає змогу аналізувати всі можливі варіанти –
від експорту продукції суто національного виробництва (?ext = 0;
? = ?int) до реекспорту (?int = 0; ? = ?ext).

Як випливає з формул (5), (6) і (7), зменшення розриву між темпами
зростання курсу іноземної валюти та інфляції в країні здійснює на
експорт стимулюючий вплив. Зниження частки витрат М (?int + t) в ціні
товару підвищує його конкурентоспроможність на світовому ринку, що дуже
важливо для орієнтованих на експорт галузей з високими ресурсними
коефіцієнтами ?int.

При зменшенні коефіцієнта М (зростання курсу іноземної валюти випереджує
інфляцію в країні) відбувається фактична девальвація національної
валюти, за якої порівняно дорожчають імпортні товари. Скорочення імпорту
за рахунок переходу до споживання товарів-замінників національного
виробництва сприяє зменшенню дефіциту торгового балансу і зростанню
реального ВВП. Змінюються і багато інших макро- та мікроекономічних
показників. Логіку найважливіших взаємозв’язків можна подати у такому
вигляді:

M(((Exp((((Y(;L()(Inc((S((Inv((((Y1(;L1()(Inc1((T(((Imp((DTB(,

де Exp – експорт з країни; Imp – імпорт у країну; DTB – дефіцит
торгового балансу; Y – реальний ВВП; L – рівень зайнятості населення;
Inc – доходи населення; S – заощадження; Inv – інвестиції; T – податкові
надходження у бюджет.

Зазначимо, що при М ( 1 відбувається непряме субсидування експорту за
рахунок додаткових витрат імпортерів, змушених придбавати фактично
подорожчавшу іноземну валюту. Проте такий спосіб державної підтримки
національних товаровиробників юридично не дає підстав для застосування
антидемпінгових санкцій із боку країн-імпортерів. Вкажемо також, що
через певний час (тривалість відставання залежить від еластичності
попиту на імпортні товари та багатьох інших факторів) у міру зростання
ВВП країни і грошових доходів населення попередній рівень імпорту може
бути відновлений і навіть перевищений.

Динаміка ВВП і зовнішньої торгівлі

постсоціалістичних країн ОЧЕС

у 1998–2000 рр.

Порівняємо річні темпи зміни ВВП і обсягів зовнішньої торгівлі товарами
і послугами із змінами темпів інфляції та курсу валют (табл. 1).
Оскільки у всіх постсоціалістичних країнах ОЧЕС грошові реформи були
завершені лише в 1996 р. (після введення в Україні гривні), за початок
відліку візьмемо 1997 р.

Як бачимо з табл. 1, у всіх дев’яти постсоціалістичних країнах ОЧЕС у
1999 р. існувала фактична девальвація. Зростання курсу твердих валют
випереджувало зростання цін (М1999 ( М1998). Це було зумовлено, в першу
чергу, припиненням надання зовнішніх позик для підтримки штучно
підвищеного у попередній період курсу національних валют, а також
впливом фінансових криз 1997 р. у Південно-Східній Азії і 1998 р. у
Росії, що мали глобальні наслідки. Значне зменшення імпорту після
знецінення національних валют створило умови для розвитку виробництва у
країнах ОЧЕС, значного зростання обсягів їх експорту і поліпшення
торгового балансу.

Таблиця 1

Динаміка ВВП і зовнішньої торгівлі товарами та послугами

в постсоціалістичних країнах ОЧЕС в 1998–2000 рр.

Країна Зростання (спадання), % до попереднього року Коефіцієнт М

ВВП експорт імпорт

1998 1999 2000 1998 1999 2000 1998 1999 2000 1998 1999 2000

Албанія 8,0 7,3 7,8 20,9 48,6 19,0 20,1 31,1 5,3 1,24 1,12 0,95

Азербайджан 10,0 7,4 11,1 –12,2 26,9 67,3 15,4 –20,9 5,5 1,07 0,89
1,04

Вірменія 7,2 3,3 6,0 8,2 6,4 25,0 1 –0,4 –8,1 22,01 1,08
0,94 0,98

Болгарія 3,5 2,4 5,8 –11,6 –3,8 20,6 –0,2 8,5 16,7 1,18 0,99 0,92

Грузія 2,9 3,0 1,8 6,7 2,6 54,5 5,0 –12,3 11,3 0,97 0,77 1,03

Молдова –6,5 –3,4 1,9 –25,5 –24,0 4,2 –13,7 –39,1 27,2 0,85 0,72
1,08

Росія –4,9 5,4 8,3 –14,7 –3,3 35,9 18,0 –29,4 17,6 0,68 0,64 1,20

Румунія –4,9 –2,3 1,6 –4,4 3,6 22,9 3,6 –11,3 23,6 1,36 0,85 1,03

Україна –1,9 –0,2 5,8 –13,4 –7,9 15,1 –14,0 –19,1 18,9 0,79 0,73 0,84

1Без урахування зовнішньої торгівлі послугами.

Розраховано за джерелом [8].

У 2000 р. вперше від початку ринкової трансформації у всіх без винятку
дев’яти постсоціалістичних країнах ОЧЕС було зафіксовано економічне
зростання, причому в Албанії, Азербайджані, Вірменії, Болгарії, Росії та
Україні річні темпи зростання ВВП більш ніж у два рази перевищили
середньосвітовий показник [8].

Слід зазначити, що подібне використання девальваційного ресурсу
застосовується лише для подолання глибокого спаду виробництва, має
короткочасний характер і не може бути інструментом тривалого
економічного зростання. Після усунення допущених раніше деформацій у
грошово-кредитній політиці оптимальним для всього народногосподарського
комплексу країни буде перехід до політики гнучкого валютного курсу із
використанням суто ринкових методів його регулювання.

Процеси експорту та імпорту тісно взаємопов’язані, і створення особливих
пільгових умов для експортерів може перешкоджати зростанню імпорту.
Проте для стійкого економічного розвитку країнам ОЧЕС необхідно значно
збільшити імпорт сучасних технологій і виробничого устаткування. Це
можливо за умови плавної ревальвації національних грошових одиниць, що
відповідає темпу зростання реального ВВП. Така ревальвація сприяє також
зниженню номінальної вартості обслуговування зовнішнього боргу (в
національній валюті), підвищенню інвестиційного рейтингу країни і
збільшенню ринкової капіталізації економіки.

Очевидно, протилежні інтереси експортерів та імпортерів можуть бути
дотримані лише за умови однакової швидкості зміни як загального рівня
цін у країні, так і курсу національної валюти, тобто при значенні
рівноваги М = 1.

Як показано в табл. 1, уже в 2000 р. у всіх постсоціалістичних країнах
ОЧЕС, крім Росії та України, відхилення від значення рівноваги М не
перевищували 8%.

Слід очікувати, що ліберальна валютна політика, яку проводять у Росії та
Україні, приведе до активізації ринкових механізмів зрівнювання темпів
зміни курсів обміну та цін. Нині цьому перешкоджають нерозвинені
банківські системи (поза банками у галузі виробництва і торгівлі
знаходиться в обігу майже половина грошової маси), низький рівень
монетаризації (не більш ніж 20% ВВП) і надзвичайно високий ступінь
доларизації економіки, що із серпня 1998 р. перевищила 40% [9: 26].

Висновки

Грошово-кредитна політика постсоціалістичних країн Організації
чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС) за останні роки
зазнала принципових змін. Поступова відмова від адміністративного
регулювання і перехід до ринкових методів встановлення обмінного курсу
національних валют сприяли зростанню експорту і ВВП у країнах ОЧЕС.

Запропонована в статті методика аналізу впливу відмінностей у темпах
зміни курсу обміну національної валюти та рівня цін у країні на
рентабельність експорту дає змогу вибирати оптимальні для усього
народногосподарського комплексу параметри монетарного регулювання при
плануванні антиінфляційної політики на коротко- та середньотермінові
періоди.

Література

Бураковський І. Теорія міжнародної торгівлі. – К.: Основи, 1996. –
241 с.

Вавуракис Г. Особенности оценки эффективности иностранных инвестиционных
проектов в Украине // Економічний часопис. – 1998. – № 8. – С. 15–16.

Киреев А. П. Международная экономика. В 2-х ч. Ч. II. Международная
макроэкономика: открытая экономика и макроэкономическое
программирование. – М.: Междунар. отношения, 1999. – 488 с.

Ле Галл Ф. Украина: направления развития торговой и валютной систем еще
не определены // Внешняя торговля в новых независимых государствах. –
Вашингтон: Всемирный банк / ПРООН. – 1995. – Вып. 13. – С. 65 –81.

Макконнел К. Р., Брю С. Л. Экономикс: принципы, проблемы и политика:
Пер. с англ. 11-го изд. – К.: Хагар–Демос, 1993. – 785 с.

Михалопулос К., Тарр Д. Рекомендации в области торговой политики //
Внешняя торговля в новых независимых государствах. – Вашингтон:
Всемирный банк / ПРООН. – 1995. – Вып.13. – С. 243 –261.

Сискос Е. Европейский Союз и трансформация экономики Украины. –К.:
Институт мировой экономики и международных отношений, 1997. – 243 с.

A World Free of Poverty. Countries at a Glance / The World Bank Group,
Wash. D. C. – 1998–2001.

Ukrainian Economic Trends / Tacis, Ukrainian-European Policy and Legal
Advice Centre, EC, Brussels, August 1999. – 36 p.

Олександр АМОША(

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РОЗВИТКУ

СОЦІАЛЬНО-ТРУДОВИХ ВІДНОСИН

В УКРАЇНІ

Реальний стан трудового потенціалу порівняно з європейськими стандартами
доволі несприятливий. Негативні тенденції проявляються у звуженні
демографічної бази відтворення трудового потенціалу внаслідок зниження
народжуваності, скорочення очікуваної тривалості життя, загального
постаріння населення та інших чинників. Демографічна криза загострюється
через кризу міграційних процесів. Наявні проблеми й у системі освіти при
формуванні висококваліфікованої робочої сили. Це призводить до зменшення
такого показника робочої сили, як професійна придатність, якщо оцінювати
за кваліфікацією претендентів на робочі місця і сучасними вимогами до
якості виконання роботи працівниками. Доволі занижені значення вартості
робочої сили і за одну годину. Обсяг споживання основних продуктів
харчування населення України свідчить також про значні тенденції до
зниження за останніх 10 років.

Важливий показник використання трудового потенціалу – рівень зайнятості
населення. Про сучасний стан зайнятості свідчить тенденція до значного
зниження її рівня та зростання масштабів незайнятого населення. Загальна
кількість зайнятих у галузях економіки за останніх 10 років зменшилась
майже на 25%, тобто кожен 4-ий працівник за доволі короткий термін
залишив сферу суспільного виробництва. Найбільших зрушень зазнали
промисловість, будівництво, транспорт і зв’язок, за рахунок яких
забезпечили 85% загального скорочення працюючих. Масштаби скорочення
зайнятих у галузях економіки перевищують можливості поглинання їх малим
та корпоративним бізнесом.

Оскільки простежуються тенденції до збільшення кількості непрацюючих,
відповідно зростає коефіцієнт утриманства, що характеризує
співвідношення кількості непрацюючих до кількості працюючих. Порівняно з
1991 р., у 2001 р. він зріс майже у 1,5 разу. Відповідно збільшується
трудове навантаження на працюючих. Більше половини зайнятих в Україні
працюють в умовах вторинної зайнятості. Це зменшує кількість вільного
часу і збіднює їх дозвілля, перешкоджаючи повноцінному відтворенню
робочої сили.

Основні причини, що створили вищеперелічені умови функціонування
трудового потенціалу, такі: тривала відсутність державної стратегії
розвитку соціально-трудових відносин, невбудованість їх в економічні
реформи, відсутність національних соціально-трудових стандартів і
моніторингу, невідповідність національного трудового законодавства
конвенціям і рекомендаціям МОП та іншим міжнародним вимогам,
нерозвиненість соціально-трудових відносин між власником і працівником у
приватизаційний і післяприватизаційний періоди, відсутність
зацікавленості у підприємницькій діяльності у сфері виробництва,
незабезпечення законності в трудовій сфері, а саме нерозвиненість
системи соціального захисту працюючих, неправова поведінка при
розв’язанні трудових конфліктів, зростання актів громадської непокори,
заборгованість зі заробітної плати та ін.

Тому дуже важливо, що Указом Президента України в 1999 р. затверджено
«Основні напрямки розвитку трудового потенціалу в Україні на період до
2010 р.», що містять тенденції, які сформувались у цій сфері, загальні
пріоритетні напрямки та кінцеву мету державної політики розвитку
трудового потенціалу. Загальними пріоритетами розвитку трудового
потенціалу є створення належних умов для повноцінного відтворення
трудового потенціалу і професійно-інтелектуального розвитку, можливостей
для продуктивного його використання через відповідне економічне
обґрунтування, збалансований регіональний розвиток, упровадження системи
стимулювання праці, забезпечення умов праці та життя, а також реалізації
соціальних гарантій зайнятого і незайнятого населення в умовах
формування ринкових відносин. Мета державної політики розвитку трудового
потенціалу – утворення ефективних правових, економічних, соціальних та
організаційних засад його функціонування і відтворення.

Цей загальний зміст мети розкривається через конкретні напрямки, що
створюють умови для поліпшення бази формування робочої сили, отримання
професійно-технічної та вищої освіти, професійних послуг з підготовки,
перепідготовки і підвищення кваліфікації відповідно до суспільних
потреб, здійснення повної продуктивної зайнятості, запобігання масовому
безробіттю, поліпшення охорони праці та зниження ризику втрати здоров’я
і життя працюючих на виробництві, забезпечення соціального захисту
працюючого і непрацюючого населення, посилення відтворювальної,
стимулюючої та регулюючої функцій заробітної плати, зростання реальних
доходів населення, захисту прав і гарантій громадян у сфері
соціально-трудових відносин.

Окремий розділ цього документа містить основні напрямки державної
політики розвитку трудового потенціалу. Вони складаються з шести частин
у сферах: поліпшення природної бази – забезпечення розширеного
відтворення населення і збільшення тривалості його активного трудового
періоду; розвитку освітньої бази – всебічний розвиток інтелектуальних,
духовних і фізичних здібностей особистості, забезпечення ринку праці
висококваліфікованою робочою силою; зайнятості – створення
матеріально-технічних і соціально-економічних передумов для продуктивної
зайнятості населення; регулювання соціально-трудових відносин –
забезпечення захисту прав і гарантій громадян; політики доходів –
посилення відтворювальної, стимулюючої та регулюючої функцій заробітної
плати, відповідне її підвищення; охорони праці – зниження рівня
виробничого травматизму та професійних захворювань, зменшення факторів
шкідливого впливу на організм працюючих і скорочення кількості робочих
місць зі шкідливими та важкими умовами праці. Причому кожний з
визначених напрямків містить конкретні заходи, що сприяють його
реалізації.

Для виконання Указу Президента України у тому ж році було спеціально
доручено Кабінету Міністрів України розробити проект Державної програми
розвитку трудового потенціалу на 2000–2010 рр. Проект програми
підготувало Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції
України за участю Міністерства праці та соціальної політики. Крім того,
при формуванні «Основних напрямків соціальної політики України на період
до 2004 р.», схвалених Указом Президента України у 2000 р., враховували
«Основні напрямки розвитку трудового потенціалу України на період до
2010 р.».

Відповідно до необхідності подальшого вдосконалення концептуальних засад
розвитку трудового потенціалу, соціально-трудових відносин потрібно
напрацьовувати нові наукові результати у цій сфері та вносити зміни в
зміст «Основних напрямків розвитку трудового потенціалу України на
період до 2010 р.», яким властиві певні недоліки, що не сприяють
виконанню головного завдання. Маємо на увазі некомплексність їх змісту,
відсутність важливих складових, що сприяють формуванню умов розвитку
трудового потенціалу і попередженню виникнення факторів ризику і загроз,
які руйнують трудовий потенціал.

Доцільно було б дещо розширеніше подати зміст положень щодо регулювання
соціально-трудових відносин. Не знайшли необхідного відображення в
«Основних напрямках розвитку трудового потенціалу…» також особливості
регіонального управління трудовим потенціалом, його взаємозв’язок з
державним. І що особливо важливо, до складу «Основних напрямків розвитку
трудового потенціалу…» доцільно включити розділ з механізму їх
реалізації.

Є підстави вважати, що основні тенденції у сфері зайнятості та ринку
праці зберігатимуться і на період до 2010 р. Зменшуватиметься кількість
зайнятих майже у всіх галузях економіки, але темпи будуть дещо меншими
за рахунок скорочення темпів вивільнення, з одного боку, та створення
умов для зростання ВВП і необхідності в робочій силі, з іншого. Ситуація
на ринку праці в перспективі значною мірою залежатиме від стабілізації
та диверсифікації виробництва, повернення до стійких тенденцій
нарощування його обсягів, створення нових робочих місць, особливо за
межами промисловості, та активної соціальної політики, що забезпечить
розширення сфери прикладання праці.

Реальні можливості поліпшення економічної ситуації, і, відповідно,
вирішення соціальних проблем в Україні, можна розглянути на прикладі
стану справ у промисловості та можливих перспектив на майбутнє. Як
відомо, у цій галузі за останні роки визначились загальні позитивні
тенденції, обсяги промислового виробництва постійно зростають. Таку
стійку позитивну динаміку мають чорна металургія, хімічна, нафтохімічна,
деревообробна та целюлозно-паперова, легка, харчова промисловість.

У той же час у попередньому році від’ємну динаміку мали такі важливі
галузі, як паливна, електроенергетика, будівельних матеріалів. Загалом
українська промисловість залишається складною, розбалансованою, дуже
чутливою до факторів, що порушують економічну безпеку, соціально
напруженою та екологічно малоприйнятною щодо світових стандартів.
Здійснені перетворення поки що не стали надійною гарантією якісних
зрушень. Тому концепція промислового розвитку потребує кардинальної
переорієнтації на такі прогресивні сучасні чинники, як
інформаційно-технологічні, творчо-інтелектуальні та соціальні. Водночас
принципово мають бути змінені підходи до ресурсоспоживання в
промисловості як основи поліпшення її економічних характеристик,
зміцнення конкурентоспроможності та рівноправного входження у
світогосподарську систему.

Актуальною в науково-практичному плані залишається проблема економічної
підтримки ефективно працюючого національного товаровиробника як на
внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Її вирішення бачимо в площині
кількох напрямків, а саме оптимізації податкового навантаження, усунення
можливостей для недобросовісної конкуренції з боку зарубіжних
виробників, розширення ефективної експортної діяльності в межах
міжнародного правового поля, використання потенціалу
організаційно-економічної інтеграції у світогосподарську систему.

Хоча в інвестиційній діяльності в реальному виробництві останнім часом
спостерігається пожвавлення (особливо в Донецькій області), загалом
ситуація не відповідає завданням масштабного технологічного оновлення
промислових підприємств. Реальні бюджетні проблеми в державі, з одного
боку, та принципи ринкової моделі, з іншого, виключають можливість
повернення до практики масштабних централізованих капіталовкладень. Тому
активізація дій держави в інвестиційній сфері можлива на основі
посилення її регулюючого впливу шляхом запровадження заходів посиленої
економічної мотивації до нагромадження коштів та їхнього використання на
реальні інвестиції, розвитку нових форм і методів її участі в
комерційних інвестиційних проектах, законодавчого та економічного
сприяння формуванню розгалуженої системи інституційних інвесторів,
включаючи венчурні фірми, захисту прав та інтересів найбільшого
інвестора – населення.

Удосконалення управління на рівні основної ланки економіки, тобто
підприємства, забезпечення ефективності промислового виробництва в
сучасних умовах потребує докорінних змін в організації роботи,
вдосконалення інноваційної діяльності, зниження витрат і підвищення
фінансової стійкості, розвитку зовнішньоекономічних зв’язків, кадрового
забезпечення перетворень. Особливої уваги нині заслуговують кардинальні
зміни в управлінні в бік реалізації маркетингової концепції в
промисловості, застосування прогнозних оцінок і стратегічного
планування, колективного управління якістю продукції, її оновлення і
диверсифікації виробництва, безвідривного навчання персоналу роботі в
умовах ринку, освоєння підприємницького менеджменту, забезпечення
соціальної відповідальності управління. Вирішальне значення має
поширення використання практичних досягнень передових підприємств і фірм
у цій галузі.

Щодо державних підприємств, які поки що не в змозі забезпечувати
стабільну роботу, вважаємо, що головна стратегія управління такими
підприємствами має включати створення умов і стимулів для консолідації
інтересів усього колективу, збалансованості повноважень і
відповідальності.

Дослідження і практичний досвід підтверджують, що державі в особі
центральних, галузевих і регіональних органів влади (поряд із
визначенням науково-технічних, соціально-економічних пріоритетів,
розвитком фундаментальних наук, освіти і культури, планового
соціально-економічного регулювання економіки та інших завдань) потрібно
нині цілеспрямовано створювати умови для організації та ефективної
роботи великих підприємств, незалежно від форм власності. Розробляючи
відповідно стратегії економічних перетворень, необхідно виходити з того,
що основою національної економіки мають бути великі підприємства,
об’єднання, фірми, здатні вирішувати сучасні проблеми науково-технічного
забезпечення та розвитку, працювати у вітчизняному середовищі, виходити
на міжнародні ринки і конкурувати з великими зарубіжними компаніями.
Ніші ж вітчизняного і зарубіжного ринків, вільні від інтересів великих
підприємств, можуть і мають бути зайняті середніми та дрібними
підприємствами, бізнесовими структурами.

Продовжуючи розмову про роль держави, варто запропонувати для
стратегічно важливих державних підприємств, що потребують сьогодні
дотацій (наприклад, вугільні шахти), для вирішення їх проблем ввести
механізм державного замовлення, у тому числі і на регіональному рівні,
забезпеченого власними фінансовими ресурсами замовників, а роль держави,
як і місцевих органів влади, в цьому питанні звести до координування та
забезпечення гарантій. Потрібно оптимізувати використання визначених
коштів державної підтримки шляхом їх перерозподілу на користь тих, які
краще працюють.

Причому прийнятність і ефективність перелічених пропозицій може бути
зовсім іншою в різних випадках. Але за будь-яких умов необхідно, щоб
регіональні замовлення, як і загалом державні, формувалися на основі
регіональної програми як складової, у свою чергу, національної програми
потреб економіки в продукції відповідного призначення (наприклад,
вугілля) і реально відображали не тільки заплановані обсяги та якість
постачань, а й можливості покупців щодо їх оплати. Маючи загальну
програму потреб у продукції, а також чітко визначивши джерела
надходження коштів на їх закупівлю, держава оголошує конкурс, в якому
можуть взяти участь усі діючі національні підприємства та компанії. Якщо
попит на продукцію перевищуватиме пропозицію або національні
підприємства не зможуть забезпечити його відповідно до тих або інших
вимог (наприклад, за якістю), регіон або держава вправі залучити до
участі в конкурсі іноземних постачальників.

Підвищення ефективності способів державної підтримки стосується,
насамперед, гірничої, зокрема вугільної, промисловості. Це зумовлено
тим, що держава щорічно виділяє значні кошти на її підтримку, але
кількість невирішених проблем галузі не зменшується. Крім того, чим
більше коштів визначають на дотації, тим Держбюджет має меншу змогу
допомогти іншим галузям, яким вони теж потрібні.

Аналіз підтверджує, що є як мінімум дві причини недостатньої
ефективності використання коштів держпідтримки. По-перше, розпорошення
коштів у багатьох напрямках, що не дає змоги вирішити жодне з життєво
важливих завдань і тим досягти необхідної віддачі від капітальних
вкладень. Тому спроба вирішити найтерміновіші проблеми не стільки
ліквідує їх, скільки створює нові. По-друге, значну частину коштів
держпідтримки спрямовують, як правило, у фінансово й економічно слабкі
підприємства, що не дає змоги вирішувати стратегічно важливі завдання
галузі. Крім цього, не отримавши держпідтримки, стають слабкими і
порівняно благополучні підприємства, що згодом поповнюють збиткові, при
цьому необхідні дотації не зменшуються, а навпаки.

Саме тому напрошується висновок про необхідність спрямування коштів
держпідтримки на найефективніші підприємства, де їх можна
використовувати для досягнення головних завдань галузі з більшою
ефективністю. При цьому як можливий варіант треба розглядати приєднання
підприємств, що підлягають закриттю, до успішно працюючих з метою
спільного використання дотаційних коштів і потенціалу вмілого
керівництва передовими шахтами.

Для підвищення ефективності економічної та соціальної діяльності у
процесі закриття шахт варто підсумувати роботу за останні роки,
узагальнити та максимально використати нагромаджений у минулому
позитивний досвід. Крім того, у певних випадках можна перекласти
закриття підприємств на трудовий колектив на умовах самоокупності за
рахунок ліквідаційної вартості основних фондів. Використання передового
досвіду стабілізації роботи збиткових підприємств, передача їх трудовим
колективам безкоштовно або в безпроцентний кредит із подальшою виплатою
вартості основних фондів також може бути виходом із кризового становища.
Цей принцип можна застосувати і до підрозділів підприємства, що
«хронічно» відстають.

У міру закриття підприємств виникає проблема зайнятості. У зв’язку з цим
для її вирішення поряд із запропонованими варіантами можна використати
традиційні переваги спеціальних економічних зон і зон пріоритетного
розвитку нових виробництв і послуг відповідно до регіональних
перспективних програмних документів, планів соціально-економічного
розвитку, залучення вітчизняних і зарубіжних інвестицій, підготовки
кадрів за потрібними спеціальностями та формами навчання тощо. Тут треба
посилити і роль малого бізнесу, його інвестиційних ресурсів саморозвитку
для розв’язання питань щодо зайнятості.

Одночасно потрібно вирішувати проблему дефіциту управлінських кадрів
усіх рівнів. Без добре налагодженого апарату управління, очолюваного
талановитими, технічно та економічно досвідченими професіоналами,
результатів не буде. Тому необхідно поліпшити кадрове забезпечення
діяльності через пошук перспективних і практичне виховання вмілих
керівників, і, що найважливіше, розробку спеціальної програми державного
та регіонального характеру для навчання і стажування керівних кадрів на
вітчизняних підприємствах, у зарубіжних центрах і фірмах. Дієвою
підмогою у цій справі можуть бути такі форми навчання кадрів, як
економічні семінари, проблемні клуби, вищі школи засвоєння новітніх
досліджень науки та практики на базі академічних установ, університетів,
галузевої науки та передових підприємств.

Для збиткових підприємств, неспроможних самостійно вийти із кризи, один
із найважливіших напрямків – це створення фінансово-промислових груп
через виробниче і господарське кооперування підприємств і виробництв не
тільки різних галузей промисловості, а й різних форм власності з метою
поліпшення інвестиційного забезпечення виробництва, відродження нині
недіючих або збиткових підприємств, прискорення їх ефективної
приватизації. При цьому не є винятком співучасть різних рівнів у
прийнятті та реалізації рішень, але вже не у вигляді безпосереднього
управління, а опосередкованим чином через вкладення інвестицій,
придбання пакетів акцій тощо.

Основним можливим осередком такої структури стає моно- чи
багатопрофільна компанія, що допускає будь-які форми власності й участі
в управлінні виробничими структурами, які сприяють поліпшенню
організації виробництва, досягненню рентабельної роботи і необхідному
інвестуванню процесу відтворення. При цьому не обов’язково дотримуватися
принципу збереження підприємств – юридичних осіб, а, використовуючи
позитивні можливості, наявні у кожного підприємства загалом чи його
складових зокрема, досягти найбільшої їх реалізації.

Нині дуже важливим напрямком розвитку ділової активності, підвищення
ефективності промислового виробництва та одночасно детінізації економіки
є зменшення податкового тягаря. Традиційно стверджують, що податки в
Україні стримують виробництво. В той же час в інших державах із
перехідною економікою, які демонструють стійкі та швидкі темпи
економічного зростання, податки значно вищі, ніж в Україні. І це не
дивно, адже держави, завдяки вагомим надходженням до бюджету, по-перше,
мають змогу краще фінансувати розвиток людського потенціалу і
технологій, і таким чином підвищувати ефективність виробництва,
вирішувати соціальні питання.

По-друге, ділову активність знижують не стільки суми стягнених податків
самі собою, скільки їхня кількість, заплутаність, великі витрати праці
та часу, фактичне безправ’я платників податків, гіпертрофовані права
органів, що займаються перевірками, і атрофовані – суб’єктів
господарської діяльності. Законодавство побудоване так, що податкова
адміністрація вирішує, як треба оцінювати ту чи іншу господарську
операцію і визначати оподатковуваний оборот. Потрібно ж, як це роблять у
розвинених країнах, щоб було навпаки: тлумаченням правил визначення
доходів і витрат, у тому числі з метою оподатковування, мають займатися
самі підприємства, їх бухгалтери, опираючись на облікові стандарти. А
податкове законодавство тоді визначало б лише спеціальні податкові
питання (наприклад, хто є платником, коли треба платити тощо), а не те,
як розраховувати прибутки чи збитки.

По-третє, нині кримінальну відповідальність за порушення податкового
законодавства несуть навіть за незначні суми. Практично це означає, що
при бажанні за підсумками податкової перевірки будь-якого підприємства
на його керівника і головного бухгалтера можна завести кримінальну
справу, тому що при такому заплутаному законодавстві, як у нас, не
припуститися помилки неможливо, навіть якщо взагалі залишити
господарську діяльність і займатися тільки вирахуванням податкових
зобов’язань. Санкції, що застосовують до платників податків, також дуже
гіпертрофовані і слабко пов’язані з розміром збитку, фактично завданим
державі внаслідок несвоєчасного надходження коштів. Зокрема, пеню
нараховують з розрахунку облікової ставки НБУ, тобто відповідно до тієї
ефективності використання грошей, що сьогодні в змозі забезпечити тільки
банківська система, та й то лише на валютно-фінансових операціях. Тому
не дивно, що будь-яке більш-менш значне порушення запускає такі
механізми відповідальності, що можуть перетворити кожне, навіть
процвітаюче, підприємство в банкрута.

Тому потрібно прагнути знижувати податковий тягар на підприємства шляхом
полегшення насамперед тієї його частини, що пов’язана з технікою і
витратами на стягнення податків. Саме це – важливий предмет роботи для
фахівців і один з головних шляхів удосконалення податкової системи, а
отже, значно цивілізованішого вирішення відповідних проблем підвищення
ефективності роботи підприємств.

Для промисловості України дуже важливе значення мають енергетичні
проблеми економіки загалом і вугільної промисловості зокрема. Крім того,
проблеми, пов’язані з енергетикою, важливі нині для всього суспільства,
оскільки мають і матимуть зростаючий вплив на загальний стан справ у
країні. Тому необхідно терміново приступити до реального вирішення
проблем паливно-енергетичного комплексу. Чергова спроба в цьому напрямку
– це ухвалення програми «Українське вугілля» та розробка «Енергетичної
стратегії України до 2030 року». І вже на цьому етапі для створення
передумов, а потім і реалізації ефективної і діючої стратегії в галузі
енергетичного забезпечення економіки необхідно нарешті об’єктивно
оцінити стан справ у галузі енергетики, визначити основні завдання
забезпечення енергетичної безпеки і механізми її оптимального
досягнення.

Особливе значення в справі підвищення ефективності промислового
виробництва має стимулювання інтеграції промислового потенціалу
прикордонних регіонів України, що можуть утворювати економічний простір
для спільної діяльності національних підприємств сусідніх держав, а
також виступати за необхідності як буферна зона на шляху просування
виробничих ресурсів на їхні внутрішні та зовнішні ринки. Він (потенціал)
має стати найважливішим елементом загальнодержавної та регіональної
політики.

Основними завданнями інтеграції промислових потенціалів прикордонних
регіонів є забезпечення економічної стабілізації і прогресу регіонів,
розвитку регіональних ринків продукції технологічного та соціального
призначення. Особливості вирішення перелічених завдань значною мірою
визначають за галузевою структурою прикордонних регіонів, рівнем
наукової, технологічної та кадрової забезпеченості.

Наприклад, Росія завжди була основним партнером Донецької області
(Україна) в зовнішній торгівлі. Її частка ніколи не була нижчою, ніж
1/5 загального товарообігу області та 3/4 товарообігу з державами СНД і
Балтії. Проте протягом останніх років спостерігається тенденція до
зниження частки Російської Федерації в загальному обсязі експорту
області при постійному зростанні частки імпорту. Загалом ці зв’язки, як
і в інших регіонах України, зовсім недостатні та не відповідають
загальним завданням економічного та соціального розвитку прикордонних
областей, всієї України та сусідніх держав.

Вивчаючи розвиток цих зв’язків, варто звернути увагу на необхідність
використання насамперед таких характерних моделей співробітництва, як
експортно-орієнтована інноваційна модель економічного розвитку, що
забезпечує підвищення науково-технічного потенціалу прикордонних
регіонів; інтеграційна модель, що базується на відновленні старих і
розвитку нових коопераційних зв’язків, в основі яких лежить «сировинна»
структура експорту; інтеграційна модель, що забезпечує поглиблення
спеціалізації і кооперації в створенні готового продукту, який має попит
на внутрішньому і зовнішньому ринках.

Перелічені проблеми, як і багато інших проблем, необхідно терміново
вирішувати. Для цього нині є всі можливості, науково обґрунтовані
відповідні рішення, розроблені механізми практичного характеру. Вони
можуть бути реалізовані шляхом розробки в Україні та втілення 2–3-річної
програми подальших перетворень, що забезпечить закріплення вже
досягнутих позитивних тенденцій в економічній сфері та реалізацію
відповідних подальших можливостей. Але таку програму потрібно
обов’язково супроводжувати важливими досягненнями соціального характеру.
Тоді її виконання можна вважати завершальним етапом найскладнішого в
нинішніх умовах стартового періоду соціально-економічного становлення
промислового комплексу незалежної України, його високотехнологічного,
трудового й інтелектуального потенціалу.

Однак навіть після завершення періоду здійснення запропонованої
короткотермінової програми соціально-економічного характеру показники
функціонування промислового комплексу мабуть будуть набагато нижчими від
необхідних значень для ефективного забезпечення економіки і соціальної
сфери, досягнення високого рівня життя населення. Тому потрібно ставити
кардинальне завдання – досягнення рівня життя основної частини
працівників промислового комплексу, як і всього населення держави, що
перевищував би рівень життя у початковий період незалежності України.

Одночасно треба визначити й основні тенденції розвитку промислового
виробництва в ХХІ ст. Для цього варто використати нагромаджений у
минулому багатий досвід прогнозування і перспективного планування
соціально-економічного розвитку і розробити концепцію перспективного
розвитку промисловості на ближніх 10–20 років та подальшу перспективу.
Найліпше, якби ця концепція була складовою аналогічної загальнодержавної
чи сукупності регіональних концепцій. Подібні документи мають бути
розроблені в регіонах і охоплювати шляхи вирішення перспективних проблем
технологічного, економічного, екологічного та соціального характеру,
інвестиційного і кадрового забезпечення, організаційний механізм
реалізації, роль центральних, галузевих і регіональних органів влади,
трудових колективів, внесок науки та системи освіти в поступальний
збалансований і гармонійний розвиток промислового комплексу та економіки
України загалом.

Олена СОХАЦЬКА(

СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ

СВІТОВИХ Ф’ЮЧЕРСНИХ РИНКІВ:

УРОКИ ДЛЯ УКРАЇНИ

Резюме

Досліджено сучасні тенденції розвитку ф’ючерсних ринків як термінових
сегментів світового фінансового ринку. Підкреслено, що вони є ринками
цінових ризиків базових активів, що формують не лише цінові прогнози, а
й через хеджовий механізм ціни реальних активів, тобто майбутній профіль
економіки. Звернуто увагу на випереджуюче зростання європейських
ф’ючерcних ринків за обсягами, інструментами та учасниками порівняно з
американськими та азійськими. Запропоновано відносити ф’ючерсні ринки до
третинного сектору фінансового ринку. Піднято питання щодо адекватного
оцінювання обсягів ф’ючерсних ринків порівняно з обсягами інших
сегментів фінансового ринку. Запропоновано внести зміни до існуючих в
Україні концепцій розвитку товарного біржового та фондового ринків щодо
становлення їх термінових складових ф’ючерсних ринків.

Останнім часом світова економічна спільнота вказує на значне зростання
масштабів, зміцнення єдності та підвищення ролі світового фінансового
ринку. Суттєво активізувалися дослідження зарубіжних і особливо
вітчизняних вчених та фінансистів-практиків, які називають ці явища
формуванням глобальної фінансової архітектури. Ці явища, зокрема,
аналізують американський біржовик Дж. Сорос [19: 58], російський банкір
та науковець Д. М. Михайлов [13: 11–119]. В Україні вивченням цієї
проблематики займаються Е. Л. Найман [15: 9–104], О. М. Шаров [23],
З. О. Луцишин [10], Є. А. Шаповалов [22].

Названі та інші дослідники вивчають загалом тенденції формування
світового фінансового ринку та його окремих сегментів: фондового,
валютного, ринку похідних фінансових інструментів, а також шляхи
адаптації світового досвіду до українських умов. Більше того, значна
кількість дослідників вводить у наукову лексику поняття «термінового
(строкового) сегмента фінансового ринку», який більше не ототожнюють з
ринком грошей.

Аналіз попереднього періоду становлення та розвитку окремих складових
світового фінансового ринку свідчить про те, що будь-яка його окремо
взята частина починає розвиватися в міру виникнення потреби у ній.
Світова практика показала, що зародження ринку було пов’язано з
виникненням його позабіржових форм. Біржова торгівля з’являється значно
пізніше. Запровадження термінових контрактів із товарними активами також
значно випереджувало у часі використання інструментів, аналогічних до
фінансових.

Цілі (мета) спекулятивного характеру мали підпорядковане значення,
основним мотивом широкого застосування термінових контрактів на
позабіржових, а пізніше на біржових ринках була потреба у страхуванні
цінових ризиків. Так виникли форвардні контракти, а після їх повної
стандартизації на біржових ринках – ф’ючерсні, що, в свою чергу, стали
привабливим інструментом для здійснення особливо прибуткових та
ризикових інвестицій, тобто їх почали використовувати й зі спекулятивною
метою.

Спекулянти, купуючи ризики окремо від базових активів, почали брати їх
на себе, даючи можливість виробникам та торговельним організаціям
страхуватися від негативних змін цін і курсів у майбутньому.

Нині світовий глобальний фінансовий ринок дає змогу:

хеджувати ризики, пов’язані з присутністю на конкретному ринку,
використовуючи кореляційний зв’язок з іншими ринками;

обирати найвигідніші варіанти інвестування з оптимальним співвідношенням
дохідності та ризику;

глибше аналізувати суть ринкових явищ, яку не завжди можна виявити під
час аналізу одного, окремо взятого сегмента ринку.

Термінові складові, у першу чергу біржові ф’ючерсні ринки, відіграють
суттєву роль у досягненні макроекономічної стабілізації фінансової
сфери, даючи учасникам змогу використовувати інноваційні технології та
інструменти в системі управління фінансовими ризиками. Терміновий ринок,
особливо його біржовий сегмент – ф’ючерсний, належить до ринку чистої
(досконалої) конкуренції, на якому щодня відбувається взаємодія попиту
та пропозиції через максимальну їх концентрацію. Саме цей ринок
зарубіжні вчені використовують для вивчення та ілюстрації сучасних
економічних теорій, які, у свою чергу, служать продавцям та покупцям
базою для прийняття стратегічних і тактичних рішень на основі аналізу та
прогнозування майбутніх цін і курсів базових активів.

Становлення цих сегментів ринків в Україні за період реформ практично не
відбулося, укладання термінових контрактів майже не практикують ні на
біржових, ні на позабіржових ринках. Більше того, ще від кризового
1998 р. діє «тимчасова» заборона Національного банку України щодо
укладання термінових контрактів з валютою. Одна з основних причин такого
стану справ – відсутність комплексного дослідження сучасних теорій і
практики їх функціонування у країнах Заходу.

Саме це, на наш погляд, призвело до фрагментарного, безсистемного
вивчення суті термінових фінансових інструментів, а точніше – лише
ф’ючерсних та опціонних контрактів з базовими активами від зернових
культур до валюти та відсоткових ставок з одночасними безуспішними
спробами їх упровадження у біржову торговельну практику.

Українські науковці та законодавці, як, зрештою, й у всіх країнах
колишнього СРСР, у перший період ринкових перетворень проводили
поверхневі, дещо ажіотажні дослідження біржових ринків, причому вони
вивчали, як правило, російськомовну літературу, переважно написану до
1917 р. і часів ведення нової економічної політики Радянського Союзу
поч. 20-их рр. ХХ ст. Саме це дало змогу відроджувати характерні для
ХХ ст. універсальні товарні біржі, на яких було дозволено здійснювати
торгівлю різними товарами на умовах негайної поставки. Аналогічні
процеси спостерігалися при становленні біржового фондового та валютного
ринків.

У результаті цього на державному рівні були запроваджені, як нині
виявилося, безперспективні заходи щодо організації бірж як потужних
гуртових товарних ринків, які на Заході на сучасному етапі перетворилися
у центри вивчення кон’юнктури та укладання термінових фінансових
контрактів. Такий перебіг подій зумовлений прийняттям недосконалого
біржового законодавства, яке не передбачало використання у біржовій
торговельній практиці термінових контрактів [3], [2].

Наступний період становлення та функціонування бірж в Україні довів, що
не можна у сучасних умовах вибухового розвитку інформаційних технологій,
зростання обсягів торгівлі ставити завдання організації основного
товарообігу реального товару та фінансових інструментів через біржі. Це
було можливо та доцільно на початку ХХ ст., у ХХІ ст. уже виникає гостра
необхідність створення бірж у вигляді ринків цінових та курсових
ризиків, що функціонують окремо від ринків реальних активів, даючи змогу
високоефективно управляти фінансовими потоками на макро- та мікрорівнях
в умовах підвищеної цінової змінності.

Для створених у 1991–1992 рр. бірж упродовж наступних років виникла
проблема впровадження термінових контрактів. Одночасно на державному
рівні приймали дещо несподівані для біржовиків та органів державного
регулювання ринку цінних паперів недосконалі законодавчі акти, такі як
відомий Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» [1], в
якому вперше можна натрапити на визначення термінових контрактів:
товарних, валютних, фінансових ф’ючерсів, форвардів та опціонів.

Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку (ДКЦПФР) випускає
свої нормативні документи [18] та готує Законопроект «Про похідні цінні
папери» [4], який, однак, не виносять на розгляд Верховної Ради України.
Проте 21 грудня 2001 р. у першому читанні ухвалюють Законопроект «Про
строкові фінансові інструменти», який запропонував голова підкомітету з
питань господарського законодавства Комітету з питань економічної
політики, управління народним господарством, власності та інвестицій
С. О. Москвін [5]. За цим законопроектом до термінових фінансових
інструментів належать лише ф’ючерси та опціони, причому біржові, але у
ньому не введено поняття «термінового ф’ючерсного ринку», «термінових
ф’ючерсних цін», не подано вичерпного переліку учасників тощо.

Автор статті вивчає процеси функціонування ф’ючерсних ринків упродовж
10 останніх років. Варто зазначити, що саме на сучасному етапі, коли ці
ринки на Заході, особливо в Європі, переживають революційний етап свого
розвитку, спостерігалася втрата інтересу до проведення аналогічних
досліджень в Україні. Вищевказане призвело не лише до зменшення
кількості захищених дисертаційних робіт з біржової проблематики, а й до
вилучення із нормативної частини навчальних планів підготовки
економістів у вузах курсів «Біржова справа», «Ринок цінних паперів»,
«Похідні фінансові інструменти» тощо.

Для спеціальності «Біржова діяльність» було передбачено підготовку
фахівців лише першого рівня акредитації. Нині можна констатувати, що в
Україні не відбувається відновлення ринкової біржової культури та
наукової школи, не ведеться підготовка нового покоління фахівців,
здатних діяти у динамічному середовищі. І це тоді, коли, як твердять
фінансові інженери, професори Сент-Джонського університету (штат
Нью-Йорк) Дж. Ф. Маршал та В. К. Бансал, сучасні корпорації, передусім
багагатонаціональні, відчувають начальну потребу в талантах такого типу,
які досі зосереджувалися в колах біржових ділків. Такі фірми дедалі
частіше усвідомлюють свою потребу в аналізі ризиків, в управлінні
ризиками та в здатності зменшити фінансові витрати за рахунок
проникнення на нетрадиційні ринки. Попит з боку корпорацій на
талановитих людей такого типу, без сумніву, зростатиме [11].

На цьому фоні неодноразові спроби становлення термінових сегментів на
валютному та зерновому біржових ринках України були приречені на провал.
Такий стан справ зумовив суттєве відставання вітчизняної науки з
проблематики новітніх технологій управління фінансовими ризиками в
умовах підвищеної цінової змінності, визначення місця та ролі термінових
фінансових ринків у прогнозуванні майбутнього профілю економіки тощо.

Показовим є те, що саме у цей час суттєво активізують свою діяльність
європейські ф’ючерсні біржі, більшості з яких 10 років тому ще не
існувало. Нині ж Лондонська міжнародна біржа фінансових ф’ючерсів
(LIFFE), Паризька біржа фінансових ф’ючерсів (MATIF) суттєво наростили
обсяги торгівлі, причому річні темпи зростання кількості укладених
контрактів становлять понад 500%.

Спостерігається процес злиття та інтеграції європейських термінових
бірж, які успішно конкурують з американськими. Так, за 2000 р. на перше
місце у світі за обсягами укладених контрактів вийшла створена лише у
1998 р. у результаті злиття німецької Deutsche Terminborse (DTB) та
Швейцарської SOFFEX електронна біржа EUREX (European Derivatives
Exchange). Цей процес супроводжується активізацією досліджень, вивченням
нових інструментів і технологій науковцями та фінансистами-практиками
біржових і позабіржових ринків. У цьому напрямку наукової діяльності ми
суттєво відстали і від країн Східної Європи та Росії, чиї ф’ючерсні
майданчики нині належать до світової мережі.

Сучасна ф’ючерсна товарна біржа – це фінансовий інститут, що істотно
спрощує торгівлю, здешевлює її. Деякі економісти Заходу вважають
виникнення такої біржі комерційною революцією, вбачають у ній
організаційну та планувальну силу, що динамізує всю економіку.

Завдяки діям транснаціональних корпорацій (ТНК) як торговельних, так і
промислових, концентрується і централізується виробництво, особливо
сільськогосподарської та промислової сировини, що підвищує товарність
виробництва. Товарна продукція надходить на ринок як товарний капітал,
що підлягає ризикові зміни ринкової кон’юнктури, а це, в свою чергу,
зумовлює його страхування через біржовий механізм. Ф’ючерсна торгівля
постійно вдосконалюється, концентрується у провідних фінансових центрах
світу.

Щоправда, трагічні події 11 вересня 2001 р. показали, наскільки
незахищеною у плані фізичного знищення вона може бути. Однак світова
фінансова еліта в цьому випадку знайшла оптимальне вирішення даної
проблеми через запровадження одночасних електронних торгів у різних
фінансових центрах у режимі реального часу, що дало змогу під час
американської трагедії здійснювати операції на європейських та азійських
торговельних майданчиках.

Роль ф’ючерсного ринку в економіці постійно змінюється. Це питання
викликає не лише теоретичний інтерес, воно має практичне значення. Однак
його вирішення є надзвичайно складним і багатоплановим. Будучи
специфічним фінансовим інститутом, що обслуговує потреби товарного та
віднедавна і фінансового ринку, ф’ючерсна біржа – ринок цін, вона формує
біржові котирування, а через хеджовий механізм – фактичні ціни реального
товару або фінансового інструменту.

Ф’ючерсна біржа нині є фінансовим закладом, що доповнює банківське
кредитування на стадії реалізації та зберігання товару. Це інструмент
перерозподілу виробленої додаткової вартості з інвестиційною сферою.
Фірми, що постійно використовують ф’ючерсний механізм, більш
конкурентоспроможні через можливість оптимізації цін на товари, капітал
і валюту.

Останнім часом роль ф’ючерсних бірж зростає, куди й переливається
капітал. У сучасних умовах одна з найважливіших причин змін в економіці
– знецінення паперових грошей, що актуально і для біржової торгівлі.
Характерний для такої економіки «відплив» грошей у товари сприяє
вкладанню останніх у термінові контракти. Вкладання грошей, що
знецінюються, у право на товар відіграє в очах інвестора позитивну
роль.

Необхідно підкреслити також зростаючу взаємодію ф’ючерсної біржової
торгівлі з банківською сферою. За останніх 10–15 років банки розвинутих
країн світу беруть активну участь у розширенні ф’ючерсної торгівлі, їх
приваблює висока прибутковість наданих з цією метою кредитів, які
видають спекулянтам і хеджерам. Відсотки за такими кредитами перевищують
звичайні норми. Деякі банки самі активно грають на біржах, зберігають й
обслуговують біржові запаси золота та інших коштовних металів ф’ючерсних
товарних бірж.

В Україні досі гострою проблемою залишається страхування цінових та
курсових ризиків при здійсненні експортно-імпортної діяльності, оскільки
основні міжнародні ринки мають високу амплітуду кон’юнктурних коливань.
Це однаковою мірою стосується товарних, сировинних і фінансових ринків.
Варто офіційно дозволити українським експортерам та імпортерам
хеджуватися на міжнародних ф’ючерсних ринках, оскільки деякі з них і так
уже здійснюють ці операції через свої офшорні філії.

Не менш гострою є проблема прогнозування цін і курсів. Тому, на нашу
думку, процес становлення вітчизняного термінового фінансового ринку, в
тому числі ф’ючерсного, доцільно розглядати у широкому контексті.
Завдання полягає у створенні відповідної для потреб товарних та
фінансового ринків номенклатури похідних фінансових інструментів,
формуванні професійної спільноти її учасників і сучасної біржової
інфраструктури, створенні сприятливих умов для участі українських
інвесторів на зарубіжних ринках.

У 90-их рр. ХХ ст. розвиток світової економіки характеризувався
підвищеною ціновою нестабільністю. Причому цінова змінність (volatilіty)
набула небувалих розмірів, зросли швидкість, частота й амплітуда цінових
коливань. Час від часу трапляються так звані цінові «шоки», наприклад, у
1987, 1997, 2000 р. різке зростання цін на нафту призвело до кризових
явищ на всіх ринках, у тому числі фінансових. Після краху
бретон-вудської системи стабільних валютних курсів інфляційні процеси
почали відбуватися значно швидше, призводячи до змінності відсоткових
ставок.

Складність прогнозування цих процесів пояснюється тим, що вони
відбуваються в період глобалізації ринків. Глобальні процеси в економіці
виникли в результаті становлення глобального виробництва та маркетингу,
коли конкретна фірма перестала залежати лише від ринків капіталу країни,
звідки вона походила, навчившись мобілізувати його в інших країнах і на
інших ринках.

На думку автора, необхідно визначити місце ф’ючерсних ринків у структурі
фінансового ринку. Це дасть змогу глибше зрозуміти їх економічну суть,
показати роль та значення для економіки загалом. Більшість вітчизняних
дослідників світового фінансового ринку поділяє його на сегменти,
використовуючи як класифікаційну ознаку терміни виконання контрактів. Як
правило, за цією ознакою фінансовий ринок поділяють на ринок грошей і
ринок капіталу [6], [7], [21].

Однак у зарубіжній літературі можна натрапити на дещо інший підхід. Так,
доволі нетрадиційну структуру запропонували професори Сент-Джонського
університету (штат Нью-Йорк) М. В. Енг, Ф. А. Ліс та Л. Дж. Мауер [24].
За їх версією фінансовий ринок складається з п’яти частин, а саме:
національних фінансових ринків, традиційних міжнародних фінансових
ринків, міжнародних валютних ринків, євроринків та офшорних банківських
ринків (рис. 1).

Рисунок 1

Схема світового фінансового ринку [24]

Національні фінансові ринки складаються з ринків грошей,
короткотермінового та довготермінового позичкового капіталу, валютного
ринку, а також у розвинутих ринкових країнах до їх складу ще входить
ринок похідних фінансових інструментів (ф’ючерсних та опціонних
контрактів). На цих ринках діють певні обмеження, встановлені урядовою
економічною політикою.

Традиційні міжнародні фінансові ринки надають послуги щодо здійснення
позик та інвестицій між резидентами двох країн із використанням однієї
валюти. Наприклад, «Укрексімбанк» у 1998 р. отримав позичку в німецьких
марках від Кредитної установи для відбудови в сумі 30 млн. під гарантію
Кабінету Міністрів України на фінансування розвитку малого та середнього
бізнесу [9]. Такі операції проводять згідно з правилами, встановленими
між двома контрагентами.

Міжнародні валютні ринки дають змогу здійснювати одночасну торгівлю
різними валютами у провідних валютних центрах, таких як Нью-Йорк,
Лондон, Токіо, Франкфурт-на-Майні, Париж, Чикаго тощо. Укладання угод на
цих ринках здійснюється за правилами, встановленими національними
законодавствами та саморегулювальними організаціями валютних ринків.

Євроринки складаються з ринків євровалют, ринків єврооблігацій,
євродоларових ф’ючерсів та опціонів, валютних і відсоткових свопів.

Офшорні банківські ринки поділяють на «паперові» та «функціональні».
Через перші здійснюється процес оформлення документації: операцій там
проводять небагато або не проводять зовсім; а другі – активно займаються
депозитними операціями і наданням позичок. Банки використовують такі
«паперові» центри, як Багамські та Кайманові острови, з метою уникнення
регулювання своєї діяльності та мінімізації податкових платежів. На цих
ринках укладають величезну кількість термінових контрактів, продають і
купують похідні фінансові інструменти.

Як бачимо, наведена структура світового фінансового ринку базується на
такій класифікаційній ознаці, як державне регулювання. Але кожен з
елементів даної структури має в обігу термінові фінансові інструменти.

Як зазначалося раніше, більшість українських вчених пропонує
структурувати фінансовий ринок за критерієм часу виконання угод з
фінансовими інструментами. У цьому контексті О. М. Мозговий [14],
О. Д. Василик [6], А. О. Задоя, І. П. Ткаченко [7], А. А. Чухно,
С. А. Селінков [21], І. В. Токмакова, В. Г. Краснов [20] відносно умовно
поділяють фінансовий ринок на ринок грошей та інших платіжних засобів
терміном дії до 1 року, ринок капіталів, який, у свою чергу, включає
середньотермінове і довготермінове банківське кредитування, та ринок
цінних паперів. Деякі автори у цій структурі виділяють валютний ринок з
огляду на специфіку регулювання, хоча у цьому випадку використовують
інший класифікаційний критерій. О. Д. Василик [6: 322] виділяє окремо
ринок фінансових послуг.

Необхідно звернути увагу на дещо поверхневий аналіз цієї проблеми,
зокрема у працях І. В. Токмакової та В. Г. Краснова [20: 112]. На наш
погляд, досліджуючи конкретний економічний процес, не варто обмежуватися
лише навчальними посібниками і підручниками, не враховуючи монографії та
дисертаційні дослідження як вітчизняних, так і зарубіжних вчених. Тим
більше, що деякі підручники, зокрема недавно виданий у Росії за
авторством А. А. Килячкова та Л. А. Чалдаєвої [8], містять різне
трактування одних і тих же категорій та понять. Так, спочатку
вищеназвані автори наводять традиційну структуру фінансового ринку,
подаючи його як систему взаємопов’язаних валютного, кредитного та ринків
цінних паперів [8: 13], а через кілька сторінок кредитний ринок
поділяють на ринок грошей, капіталів і фінансовий, причому останній
абсолютно без аргументації ототожнюють з ринком цінних паперів [8: 18].

Не вдалося уникнути неточностей і названим вище українським науковцям
І. В. Токмаковій та В. Г. Краснову [20]. Так, їх дослідження містить ряд
суттєвих похибок у наведеній структурі фінансового ринку. По-перше,
поняття «ринок боргових зобов’язань» включає в себе ринок цінних
паперів, оскільки навіть акція одночасно є титулом власності та борговим
зобов’язанням емітента перед акціонерами. По-друге, ринок фінансових
деривативів згадується фрагментарно і його включено до ринку цінних
паперів, тоді як валютні свопи, форварди, ф’ючерсні контракти не є
цінними паперами, хоча належать до похідних фінансових інструментів.

Далі вказані автори наводять схему світового фінансового ринку у вигляді
перевернутого трикутника (рис. 2), де обсяги ринку товарів і послуг
показано надзвичайно малими порівняно з ринком позичкового капіталу й
особливо з ринком похідних фінансових інструментів, що свідчить про те,
що ці дослідники підтримують певну групу економістів, у тому числі
зарубіжних, які вважають, що таке співвідношення ринків – попередження
про кризові явища в економіці.

Рисунок 2

Структура світового фінансового ринку [8]

Трейдер-практик і фінансовий аналітик українського фондового ринку,
автор популярних в Україні та Росії книг з проблем інвестування
Е. Л. Найман [15] підкреслює, що сучасна економічна думка виділяє чотири
основних інвестиційних ринки, які надають учасникам широкі можливості
щодо страхування ризиків та здійснення особливо прибуткових інвестицій.
Ці ринки найповніше відображають світові економічні, політичні та
соціальні процеси. До них належать:

ринок акцій;

ринок боргових зобов’язань (у більшості країн його ще поділяють на ринок
облігацій і комерційних цінних паперів);

товарний ринок (переважно товарних ф’ючерсів, опціонів та індексів
товарних цін);

валютний ринок.

Кожен сегмент має значну кількість ліквідних інструментів, які дають
змогу формувати високоефективні інвестиційні стратегії. Найпрозорішим є
біржовий терміновий сегмент цих ринків, що дає змогу використовувати
різні термінові контракти, реалізовувати власні торговельні стратегії у
процесі аналізу подій, які відбуваються в світі. Якщо ж учасник
термінового ринку захищає інтереси реальних виробників або споживачів,
то це дає йому змогу вирішувати конкретні завдання (страхування,
прогнозування майбутніх доходів тощо).

?

~

?

pr^

`

OyQ

I??

I??

?

n

p

x

z

 

c

¦

,

.

P

R

Z

\

?

-?

®

°

Ae

AE

l

n

?

hj??ou~

?

a

a

X

Z

p

r

¦

?

???нків постійно отримують інформацію щодо динаміки цін і курсів як у
режимі реального часу (on-line), так і зведену з коментарями аналітиків.
Ця інформація друкується у багатьох виданнях на економічну тематику
(газетах, журналах, біржових бюлетенях), передається через Internet.
Крім відомих щоденних фінансових газет, таких як «The Wall Sreet
Journal», «Financial Times», у кожній із країн ринкової економіки щодня
можна купити понад десяток видань, що аналізують різну інформацію з
названих ринків.

Наприклад, у Франції до таких джерел належать масова газета «Bourse
plus», що виходить з епіграфом «Біржа для всіх» [16], журнал для
професійних інвесторів «Action future» [26], спеціалізований фінансовий
журнал «Finances magazine» [25] та багато інших публікацій, серед яких
значну кількість видають з навчальною метою. Особливо популярними нині є
статті, в яких досліджують проблеми технічного аналізу, навчають окремих
інвесторів використовувати такі інноваційні для французького ринку
похідні фінансові інструменти, як опціони і варанти. І це у країні, де
кілька років тому обсяги ринку похідних були мізерними. В Україні
аналогічні публікації відсутні. Інформацію про функціонування
фінансового ринку та його складових публікує тижневик «Бізнес», журнал
«Фондовий ринок», «Вісник Національного банку України», вона наявна
також на відповідних сайтах в Internet.

На глобальному фінансовому ринку сьогодні є термінові фінансові
інструменти, що відображають динаміку товарних ринків. Це ф’ючерсні та
опціонні контракти на індекс цін товарних ф’ючерсів. Найвідоміший із
таких індексів – The Goldman Sashs Commodity Index (GSCI), до бази
розрахунку якого входять 26 найбільш ліквідних ф’ючерсних контрактів на
основні сировинні товари, що є об’єктами міжнародної торгівлі. Цей
індекс відображає зміну цін основних товарних ф’ючерсів найближчих
місяців поставки. Його використовують інституційні інвестори для
портфельних спекуляцій, хеджування від інфляції та товарних цінових
ризиків у сукупності з відсотковими, валютними та ф’ючерсами на фондові
індекси.

Показовим є те, що динаміка зміни названого та інших аналогічних
індексів, як правило, збігається з індексом інфляції [27] (рис. 3).
Проілюстрований графік показує суттєве зростання цін на основні
сировинні товари за 1982–1998 рр., їх різке падіння у 1999 р., зростання
у 2001 р, і знову понижувальну тенденцію на початок 2002 р. Таким чином,
спостерігаємо унікальну властивість термінових фінансових інструментів,
до яких належать ф’ючерсні та опціонні контракти на сировинні товари,
бути індикатором світового товарного ринку.

Рисунок 3

Динаміка зміни цін ф’ючерсного контракту на GSCI [20]

Аналогічним показником ринку акцій та облігацій є ф’ючерсні контракти на
індекси акцій, зокрема один із найбільш презентативних із них, який
розраховує широковідома рейтингова компанія «Standard аnd Poors – S&P
500», – на 500 акцій Нью-Йоркської фондової біржі (NYSE) (рис. 4). На
рис. 3 і 4 проілюстровано динаміку зміни ринкового індексу цін на акції
з жовтня 1997 р. по листопад 2001 р. [30].

На графіках за 2 останніх роки чітко простежується тенденція до падіння
цін на американські акції, що свідчить про сповільнення темпів
економічного зростання економіки США, хоча до того спостерігався,
особливо з 1992 р., різкий зростаючий тренд. На ринку боргових
зобов’язань упродовж усього названого періоду падала дохідність.

У контексті глобального фінансового протистояння Європи та США останнім
часом спостерігається значне пожвавлення на всіх сегментах фінансового
ринку, про що свідчить динаміка зміни основних європейських індексів,
ф’ючерсні контракти з якими стали надзвичайно популярними в результаті
запровадження євро (рис. 5) [31]. Лише зміни індексу Лондонської
фондової біржі були незначними, що підтверджує успіх країн-членів
Європейського Союзу. За період від лютого 2000 р. до лютого 2002 р.
пан’європейські індекси на порядок зросли. Так, лише Dow Jones Euro
STOXX, що вперше з’явився на ринку у 1998 р. на біржі EUREX, нині
складає гідну конкуренцію національним індексам.

Рисунок 4

Динаміка зміни ціни ф’ючерсного контракту

на фондовий індекс «S&P500» [30]

Рисунок 5

Динаміка змін цін на ф’ючерсні контракти

з європейськими індексами

Як бачимо, терміновий фінансовий ринок наочно репрезентує динаміку
реальних сегментів товарного та фінансового ринків. У цьому контексті
корисність його важко переоцінити, тобто можна стверджувати, що процес
функціонування термінових ринків може бути не лише окремим об’єктом
дослідження – це окремий напрямок фінансової науки.

Ми цілком поділяємо точку зору Д. М. Михайлова [13: 47–51], який,
опираючись на праці відомого зарубіжного дослідника Дж. Крістофера
(J. Christopher) [28], пропонує, крім відомого поділу фінансового ринку
на первинний, що забезпечує випуск фінансових інструментів на ринок, та
вторинний, що забезпечує їх ліквідність, ввести для ідентифікації
термінового сегмента поняття третинного ринку.

Підтримуючи сформовану цим автором позицію, творчо розвиваючи її, ми
пропонуємо своє бачення фінансового ринку, виділяючи в його структурі
наш об’єкт дослідження, а саме – організовані (біржові) термінові ринки.
На рис. 6 ми схематично показали модель фінансового ринку з виділенням
основних суб’єктів (домашніх господарств, держави, підприємств, банків,
інших фінансових посередників), які вступають у відносини
купівлі-продажу фінансових інструментів як з метою інвестування, так і
фінансування інвестицій. На схемі показано джерела фінансування всіх
учасників ринку безпосередньо і через фінансових посередників на
біржовому та позабіржовому сегментах ринку. Особливо підкреслено те, що
інструменти термінового ринку є, як правило, позабалансовими, що значною
мірою підвищує їх ризиковість.

Доцільність виділення термінових ринків у третинний ринок підтверджує
окрема статистика щодо їх функціонування, яку ведуть міжнародні
фінансові організації. У квартальних і річних звітах Світового банку,
Міжнародного валютного фонду, Банку міжнародних розрахунків тощо вже
впродовж багатьох років діяльності термінових похідних ринків
приділяється цьому дедалі більша увага.

Так, у звіті за третій квартал 2001 р. Банк міжнародних розрахунків BIS
[29: 29] виділив значний за обсягом розділ, що має назву «Ринки похідних
фінансових інструментів». За розрахунками цього міжнародного органу,
приріст загальної вартості біржових ф’ючерсних та опціонних контрактів
на 1 жовтня 2001 р. відповідно до другого кварталу цього ж року становив
139700 млрд. дол., або 3%, що стало новим рекордом, зареєстрованим
останнім часом.

Рисунок 6

Схема фінансового ринку

На наш погляд, потрібно одразу внести певні корективи щодо сприйняття
цих достовірних статистичних даних. Багато дослідників зарубіжних ринків
(а користуючись їх висновками – і вітчизняні вчені), порівнюють обороти
реальних фінансових ринків та ринків похідних фінансових інструментів,
причому отримані від цього результати змушують робити дуже сумнівні
висновки.

Так, науковець З. О. Луцишин [10: 50] порівнює фінансові агрегати, не
поясняючи суті цього поняття, з фінансовими «бульбашками», що
висмоктують сили з реальної економіки, лише на основі порівняння
капіталізації економіки США в обсязі 16 трлн. дол. з обсягом деривативів
у сумі 55 трлн. дол. Такі порівняння, на нашу думку, не мають сенсу,
оскільки обсяг укладених контрактів, наприклад біржових ф’ючерсів та
опціонів, не може служити орієнтиром для оцінювання дійсних інвестицій у
третинний ринок. Під час укладання ф’ючерсних та опціонних контрактів
інвестується лише від 2 до 10% реальних коштів і ліквідних цінних
паперів як маржових внесків або премії, що й є інвестиціями з найвищим
ризиком. Інвестовані у ф’ючерсні або опціонні контракти маржові внески
можуть принести значні доходи або спричинити до втрат, які значно
перевищують їх розміри.

Доволі переконливо цей аспект демонструє К. Пензин [17], експерт
Московської міжбанківської валютної біржі – одного з ліквідних
термінових майданчиків російського біржового ринку. Порівнюючи обсяги
ринку деривативів лише однієї Чиказької товарної біржі (CME), які у
2000 р. становили 155 трлн. дол., з обсягами ринку акцій Нью-Йоркської
фондової біржі (NYSE) та позабіржової системи комп’ютерного котирування
Асоціації дилерів з торгівлі цінними паперами США (NASDAQ), що за
1999 р. становили 13 трлн. дол., можна підтвердити гіпертрофований
розвиток третинного ринку.

Однак К. Пензин, досконало розуміючи суть ф’ючерсних та опціонних
контрактів, спробував самостійно підрахувати обсяги реально інвестованих
сум в опціонні контракти, здійснивши справді коректне порівняння обсягів
ринку акцій з обсягами ринку опціонів на акції, укладених за той самий
час на Чиказькій біржі опціонів (CBOE) та Американській фондовій біржі
(AMEX). За його приблизними підрахунками та статистичними даними
названих бірж, реальний обсяг ринку опціонів у вигляді сплачених премій
і розрахунків при їх виконанні становив близько 530 млрд. дол., тобто
лише 4% від обсягів ринку акцій. То чи можна вести мову про фінансові
«бульбашки»?

Таким чином, адекватне відображення обсягів третинних ринків нині є
гостро необхідним і для країн Заходу. Більше того, основні показники
статистичної звітності бірж та інших фінансових інституцій щодо
проведення операцій на позабіржовому ринку термінових похідних
фінансових інструментів були свого часу прийняті на основі того, що ці
операції обліковували учасники за балансами, а біржі не бажали
відкривати інформацію щодо маржових внесків за ф’ючерсними контрактами
та сплаченими преміями за опціонними. Замість цього була введена
статистика щодо кількості та обсягів укладених угод, щодо обсягу
відкритих позицій за контрактами на біржах, приріст яких є справді
вражаючим, особливо за останніх 10 років.

Цей аспект, на нашу думку, потрібно врахувати в Україні у процесі
формування термінових, особливо біржових, ф’ючерсних ринків. Варто
одразу ввести обов’язкову звітність бірж щодо обсягу маржових внесків
плюс розрахунки при виконанні або ліквідації ф’ючерсних контрактів та
обсяг премій плюс розрахунки при виконанні опціонних контрактів. Поряд
із загальноприйнятою на світових ринках ця статистика дасть змогу одразу
достовірно відображати частку особливо ризикових інвестицій та витрати
на хеджування у загальному обсязі фінансового ринку і не створювати
неправильної конфігурації фінансового ринку загалом.

На рис. 7 та 8 показано обсяги світової біржової торгівлі основними
терміновими похідними фінансовими інструментами, до яких належать
контракти з довготерміновими та короткотерміновими відсотковими
ставками, біржовими індексами, валютою з 1997 по перше півріччя 2001 р.
загалом і за економічними зонами земної кулі. Наведені діаграми
показують суттєве зростання обсягів укладених біржових угод у першому
півріччі 2001 р., переважно на короткотермінові відсоткові ставки, що
свідчить про зростання кредитного ризику на світовому фінансовому ринку.
Невеликий обсяг валютних контрактів підтверджує існування тенденції до
зменшення валютних ризиків, що стало можливим завдяки запровадженню
євро. Аналіз другої діаграми показує, що Європі належить близько
половини світового термінового ринку.

Рисунок 7

Обсяг торгівлі ф’ючерсними й опціонними контрактами

відповідно до їх типів

(за даними BIS на 1 жовтня 2001 р.) у тис. млрд. дол. [30].

Рисунок 8

Обсяг торгівлі ф’ючерсними й опціонними контрактами

відповідно до економічних зон

(за даними BIS на 1 жовтня 2001 р.) у тис. млрд. дол. [29].

Більше того, на основі результатів аналізу, здійсненого Асоціацією
ф’ючерсної торгівлі (Futures Industry Association) за той самий період,
видно, що приріст обсягів термінових контрактів на світових біржах був
забезпечений за рахунок європейських бірж. Приріст відбувався переважно
на контрактах із відсотковими ставками. Цей процес свідчить про деяке
монетарне послаблення на ринку грошей як у США, так і в Європі (падіння
відсоткових ставок), а також про зміни в управлінні фінансовими
ризиками. Азійські біржі, зокрема в Японії, так і не змогли повернути
собі втрачені під час фінансової кризи 1997–1998 рр. позиції.

Характерна риса європейського термінового ринку – те, що контракти,
пов’язані з управлінням кредитним ризиком, стають різноманітнішими.
Зростає ліквідність і прозорість ринків базових активів у результаті
стандартизації фінансових інструментів. На ринку ф’ючерсних контрактів з
акціями деякі географічні індекси замінюють індексами, зорієнтованими на
економічні сектори, так званими пан’європейськими індексами, що, у свою
чергу, дає змогу здійснювати арбітражні операції всередині сектору та
між секторами. При цьому створення індексів за секторами пов’язане з
потребами інвесторів, які кардинально змінили стратегію портфельного
менеджменту, що на даний час орієнтується на загальноєвропейський ринок,
переважно на сектори, а не на окремі країни [29].

На рис. 9 показано у порівнянні обсяги біржової торгівлі 3 (із 7)
найбільших американських бірж, а саме Чиказької торговельної палати
(Chicago Board of Trade – CBOT), Чиказької товарної біржі (Chicago
Mercantile Exchange – CME) та Чиказької біржі опціонів (Chicago Board
Options Exchange – CBOE) з 3 найбільшими європейськими терміновими
біржами (з 25), а саме з Лондонською міжнародною біржею фінансових
ф’ючерсів (London Iternational Financial Futures Exchange), MONEP та
EUREX. Наведені на рис. 9 дані підтверджують те, що на перше місце у
світі вийшли європейські біржі, яких 10 років тому не існувало взагалі.

На основі вищесказаного можемо стверджувати, що терміновий ринок та його
біржовий сегмент після 150 років свого існування (перший форвард було
укладено у Чиказькій торговельній палаті в 1875 р.) практично змінив
структуру. Нині цей ринок переважно має термінові контракти на фінансові
активи, біржові індекси; частка контрактів із товарними активами
незначна.

Рисунок 9

Порівняння обсягів торгівлі інструментами

3 найбільших європейських та 3 американських бірж

за 1999–2000 рр.

Особливість функціонування світового термінового ринку – швидкий
розвиток позабіржового сегмента. На рис. 10 показано динаміку
позабіржового ринку термінових фінансових інструментів загалом з 1998 р.
– року фінансової кризи – до грудня 2000 р.; на ньому видно, що на
кінець 2000 р. загальний обсяг укладених контрактів становив 95199 млрд.
дол., причому найбільше контрактів укладають на відсоткові ставки, які
за обсягом у 95–97 разів перевищують контракти з товарними активами.

Наведений вище аналіз свідчить про те, що цілі (мета) спекулятивного
характеру мають підпорядковане значення на ринках, основним мотивом
широкого використання похідних є вирішення суперечностей між циклічністю
коливань ринкової кон’юнктури та необхідністю забезпечення стабільного
фінансового стану учасників товарного і фінансового ринків.

Рисунок 10

Динаміка позабіржового ринку похідних фінансових інструментів (всього
контрактів у млрд. дол.)*

*Автор склала за даними [29: 89].

На рис. 11 показано, як політика уряду та центральних банків щодо
облікових відсоткових ставок впливала на зростання ринку термінових
контрактів у США та Європі. Якщо облікові ставки змінювалися, незалежно
в який бік, то зростала кількість укладених ф’ючерсних контрактів з
короткотерміновими відсотковими ставками, зокрема на 13-титижневі
казначейські векселі, депозитні сертифікати банків, євро-доларові
депозити тощо. Наприклад, лише у другому півріччі 2001 р. обсяг
укладених ф’ючерсів на інструменти грошового ринку зріс порівняно з
першим кварталом на 4% і досягнув 111300 млрд. дол. [12: 30].

Рисунок 11

Порівняння позабіржового ринку термінових контрактів

із відсотковими ставками (форварди, свопи, опціони)

та термінових контрактів на товари, золото та

інше (форварди і свопи)*

*Автор склала за даними [26: 89].

Змінність відсоткових ставок, особливо їх різке падіння у 2001 р. як у
США, так і в Європі, призвела до зменшення обсягів укладених ф’ючерсних
контрактів на державні облігації США та Японії і збільшення їх у Європі
(рис. 12).

Зазначені тенденції підтверджують динамічний зв’язок ринку похідних
фінансових інструментів із ринком реальних активів. Так, нині на
терміновому ринку активно впроваджують нові біржові ф’ючерсні контракти
на свопові зобов’язання (Swapnote). Обсяг ф’ючерсних контрактів на
ставки обмінних контрактів у євро терміном на 2, 5 та 10 років лише у
другому кварталі 2001 р. становив 99 млрд. дол.

Рисунок 12

Порівняльна динаміка обсягів термінових контрактів

та відсоткових ставок у США і Європі за 1994–2001 рр.

Ці контракти терміново стали потрібні інституційним інвесторам, зокрема
банкам, для хеджування відсоткових ризиків при здійсненні свопових
контрактів, що є винятково позабіржовими, а отже, і надзвичайно
ризиковими. Крім цього, як зазначалося вище, значного прогресу на ринку
ф’ючерсних контрактів було досягнуто завдяки впровадженню у торговельну
практику ф’ючерсів на індивідуальні акції.

Вищезазначене дало змогу Лондонській міжнародній біржі фінансових
ф’ючерсів (LIFFE) дещо наростити обсяги торгівлі, що було гідною
відповіддю на запровадження євро, оскільки саме на ній донедавна
котирувалися ф’ючерси на облігації країн Європи у відповідних валютах,
які нині стали непотрібними на ринку. На заміну названим облігаційним
ф’ючерсам доволі успішно почали використовувати ф’ючерсні контракти на
облігації Євросоюзу (d’Etat EUREX), обсяги яких лише за перший квартал
2001 р. зросли до 16600 млрд. дол., тоді як за 2000 р. вони становили
3300 млрд. дол.

Одночасно у Чиказькій торговельній палаті (CBOT) восени 2001 р. були
запроваджені ф’ючерси й опціони на ставки обміну доларових контрактів на
контракти в євро терміном на 5 та 10 років. Створення таких контрактів
одночасно в Європі та США свідчить про їх широкі можливості, що й
приваблюють на ці ринки нових учасників.

На рис. 13 показано тенденцію стрімкого зростання кількості укладених
ф’ючерсних та опціонних контрактів на індивідуальні акції й індекси
акцій фондових бірж і позабіржових торговельних майданчиків за
1995–2000 рр. у кількісних параметрах та різних економічних зонах. Отже,
по-перше, поряд зі зростанням кількості укладених угод з опціонами на
акції з’являються ф’ючерси на індивідуальні акції; по-друге, обсяги
торгівлі опціонами на акції в Європі майже дорівнюють обсягам торгів
цими інструментами на терміновому ринку США.

На LIFFE наприкінці 2001 р. почали котируватися 25 контрактів на акції
європейських і американських емітентів (Contrats Universal Stock
Futures), на Euronext – 8 контрактів на акції відомих нідерландських
емітентів.

У США в грудні 2000 р. новим законодавчим актом Комісії з ф’ючерсної
торгівлі скасовано заборону Шада–Джонсона (Shad–Johnson) щодо
використання ф’ючерсних контрактів на індивідуальні акції, що позитивно
вплинуло на конкурентні можливості американських термінових бірж, які на
даному етапі можуть змагатися за клієнтів з європейськими.

Потребу у цих інструментах можна пояснити впливом кількох факторів,
серед яких:

інструменти на індекси акцій (ф’ючерси й опціони) не завжди можна
використати з позицій страхування ризиків;

індексні інструменти не враховують такі суттєві характеристики
індивідуальних акцій, як зв’язок між дохідністю та кількістю дрібних
акціонерів, пенсійними системами тощо.

Зміна структури ринку похідних фінансових інструментів, виникнення
абсолютно нових продуктів зумовили розширення кола учасників. До них
нині належать:

державні та приватні організації, що хеджують свої інвестиції;

банки, банківські організації, корпорації та фірми, що використовують
похідні у системі ризик-менеджменту і для отримання доходів завдяки
високому рівню фінансового важеля;

інституційні інвестори для реалізації стратегій хеджування портфелів;

інвестиційні фонди для отримання додаткових доходів і хеджування;

Рисунок 13

Обсяг біржових контрактів з акціями

(за видами та відповідно до регіонів)

хедж-фонди і фонди грошового ринку для інвестування винятково на цьому
високодоходному секторі ринку;

торговці, дилери (трейдери) реальних ринків сировини, капіталу та валюти
для отримання інформації про ціни базових активів, прийняття рішень щодо
здійснення операцій хеджування або спекуляції.

Отже, підсумовуючи вищевикладене, можна визначити такі тенденції
розвитку термінового ринку як третинного сегмента світового фінансового
ринку:

суттєве зростання обсягів торгівлі (за кількістю контрактів та
інвестованих маржових внесків і премій відповідно до опціонів плюс
розрахунки на момент виконання угод);

хеджовий характер ринку (близько 70% учасників ринку становлять
хеджери);

кардинальні зміни у біржовій інфраструктурі (перехід до електронних
торгів, консолідація та злиття бірж, створення пан’європейського
торговельного термінового майданчика, відхід від статусу бірж як
некомерційних організацій, випуск біржових акцій на умовах вільної
підписки, уніфікація клірингових систем);

переважаючий розвиток особливо ризикового позабіржового сегмента;

зростання кількості учасників і суттєве розширення їх складу;

лібералізація і запровадження нових підходів до державного регулювання,
делегування регулюючих функцій біржам;

створення незалежних електронних систем з інтернет-доступом для
акумулювання замовлень та їх сортування, здійснення електронного
трейдингу;

концентрація позабіржового, майже не регульованого ринку в кількох
учасників;

запровадження міжнародного регулювання, гармонізації та уніфікації за
участю Міжнародної організації регулюючих комісій (IOSCO);

зближення біржового та позабіржового ринку через використання системи
біржового клірингу;

неспроможність офіційної статистики відображати реальний обсяг
інвестицій у термінові фінансові інструменти.

Над вирішенням зазначених проблем інтенсивно працюють зарубіжні науковці
спільно з учасниками, вдосконалюючи інструменти та інфраструктуру
ф’ючерсних ринків і вносячи корективи з метою підвищення ефективності їх
функціонування. В Україні, на нашу думку, настав час вносити суттєві
корективи до ухвалених нещодавно концепцій розвитку біржового
сировинного та фондового ринків щодо внесення до них розділів,
присвячених визначенню шляхів і напрямків становлення високоефективних
термінових ринків. Варто провести повний аналіз чинних законодавчих
актів та законопроектів, де згадані термінові контракти, з метою їх
узгодження.

Щоб терміновий (ф’ючерсний) ринок виконував свою функцію акумулювання та
поширення інформації, необхідно зберігати баланс між доступом до
інформаційної винагороди та її зменшенням через конкуренцію. На думку
автора, в Україні нині термінові складові товарних і фінансових ринків
не зможуть розвиватися успішно саме через надзвичайно високу монополію
на інформацію, якою володіє кілька учасників ринку, в тому числі
корумпованих чиновників, що через відсутність конкуренції дає їм змогу
отримувати надприбутки і не спотворювати процес прогнозування майбутніх
цін та курсів.

Для кардинальної зміни стану справ потрібно приймати рішення не лише у
площині економічній, тут потрібна неабияка політична воля людей, які
сьогодні відповідають за майбутнє ринкових перетворень в Україні.

Ф’ючерсні ринки – це інформаційно відкриті системи з конкурентним
доступом до інформації. Саме такі сегменти мають допомогти стати на ноги
великому бізнесові на законних підставах, даючи змогу працювати в умовах
більшої інформаційної визначеності щодо майбутніх цін та курсів і
активно використовувати фінансові інновації, як це успішно роблять нині
їх зарубіжні партнери у всіх без винятку потужних корпораціях та
фінансових установах.

Література

Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств // ВВР. – 1997. –
№ 27. – С. 181.

Закон України «Про цінні папери і фондові біржі» // ВВР. – 1991. –
№ 38. – С. 508.

Закон України «Про товарну біржу» // ВВР. – 1992. – № 10. – С. 139.

Проект Закону України «Про похідні цінні папери» // Українська
інвестиційна газета. – № 19 (189). – 18 травня. – 1999. – С. 5.

Проект Закону України «Про строкові фінансові інструменти» // Бизнес. –
2001. – № 27 (442). – С. 16–17.

Василик О. Д. Теорія фінансів: Підручник. – К.: НІОС, 2000. – 416 с.

Задоя А. О., Ткаченко І. П. Структура та функції сучасного фінансового
ринку // Фінанси України. – 1999. – № 5. – С. 3–11.

Килячков А. А., Чалдаева Л. А. Рынок ценных бумаг и биржевое дело. – М.:
Юрист, 2000. – 704 с.

Корякін І. М. Співробітництво Укрексімбанку з міжнародними фінансовими
організаціями щодо підтримки малого та середнього бізнесу // Матеріали
міжнародної наукової конференції «Валютно-фінансові проблеми ринкової
трансформації (приклад України)», м. Київ, 19–20 листопада 1998 р. –
С. 136–137.

Луцишин З. О. Сутність і тенденції розвитку світового фінансового
середовища // Вісник НБУ. – 2001. – № 4. – С. 38–43.

Маршалл Дж. Ф., Бансал В. К. Финансовая инженерия: Полное руководство по
финансовым нововведениям / Пер. с англ. – М.: ИНФРА-М, 1998. – 784 с.

Матросов С. Рынок деривативов Западной Европы // Рынок ценных бумаг. –
2001. – № 19 (202). – С. 29–34.

Михайлов Д. М. Мировой финансовый рынок. Тенденции и инструменты. – М.:
Экзамен, 2000. – 768 с.

Мозговой О. Н. Фондовый рынок Украины. – К.: Феникс, 1997. – 276 с.

Найман Є. Л. Трейдер-Инвестор. – Киев: ВИРА-Р, 2000. – 640 с.

Найман Э. Л. Малая энциклопедия Трейдера. – К.: Логос, 1997. – 236 с.

Пензин К. Современное состояние и тенденции развития мирового рынка
биржевых опционных контрактов // Рынок ценных бумаг. – 2001. –
№ 15 (198). – С. 46–50.

Правила випуску та обігу фондових деривативів // Галицькі контракти. –
1997. – № 36. – С. 42.

Сорос Дж. Новая глобальная финансовая архитектура // Вопросы экономики.
– 2000. – № 12. – С. 58.

Токмакова І. В., Краснов В. Г. Сутність і структура фінансового ринку //
Фінанси України. – 2001. – № 12. – С. 112–120.

Чухно А. А., Селиванов С. А. Фондові ринки країн-членів Європейського
Союзу та України // Фінанси України. – 1999. – № 2.

Шаповалов Є. А. Використання в Україні світового досвіду похідних
фінансових інструментів / Автореф. дис. кан. екон. наук: 08.05.01. –
Київ: НАН України, Інститут світової економіки та міжнародних відносин,
2001. – 17 с.

Шаров О. М. Тенденції розвитку європейського фондового ринку // Вісник
НБУ. – 2001. – № 10. – С. 38–43.

Энг М. В., Лис Ф. А., Мауэр Л. Дж. Мировые финансы / Пер. с англ. – М.:
ДеКА, 1998. – 768 с.

Action Future. – 2001. – № 3. – Septembre–octobre–novembre.

Bourse plus. – 2001. – № 87. – Samedi. – 8 decembre.

Finances magazine. – Dec. 01-jan. – 2002.

Johnson Ch. New Players, New Rules Financing the 1990s. – Dublin:
Lafferty Publications Ltd, 1992. – 347 p.

Rapport trimestriel BRI, septembre. – 2001. – P. 29–35.

www.finwin.com.

www.crb.com.

www.bourse-de-paris.fr.

Роман БЕРЕЗЮК,

Ірина МИХАЛЬЧУК

(

ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНИЙ ІМПЕРАТИВ

МОДЕЛЮВАННЯ СТРАТЕГІЇ

ТОВАРНОЇ ІННОВАЦІЇ

Резюме

Розглянуто проблеми розробки стратегії інноваційного розвитку України,
необхідність та способи застосування методу диференційованого підходу до
характеристики національної макроекономічної системи як засобу вирішення
внутрішньоекономічних та зовнішньоекономічних суперечностей в реалізації
сучасної інноваційної політики держави. Обґрунтовано
зовнішньоекономічний імператив моделювання стратегії товарної інновації.

Ключові слова

Стратегія товарної інновації, європейський імператив стратегії товарної
інновації, товарні групи комплементарного, контрадикторного та
індиферентного типів, коефіцієнти мультиплікації імпорту й експорту,
комутативний ефект, коефіцієнти загальної та галузевої комутативності.

Стратегія інноваційного розвитку взагалі і товарної інновації зокрема за
умов посилення європейського вектора розвитку України претендуватиме на
успіх лише у тому випадку, коли буде здатна поєднати, знайти точки
дотику національних інтересів з економічними інтересами країн
Європейського Союзу.

Необхідно враховувати те, що з позицій інтересів країн ЄС не всі товарні
потоки і галузі української економіки мають однозначний характер. Із
цієї точки зору їх доцільно розмежувати на три групи. Першу групу можуть
скласти галузі, що продукують товари комплементарного типу. До них можна
віднести товарні групи, здатні органічно інтегруватися до європейських
товарних ринків. Звичайно, для окремих європейських фірм поява нових
продуцентів і конкурентів на порівняно збалансованому і багатому ринку
товарів не є бажаною, але якщо розглядати це явище у широкому аспекті,
враховуючи загальнонаціональні, міжнародні та загальносвітові
стратегічні інтереси, то варто визнати, що існує ряд галузей, де Україна
могла би бути корисною для країн Європейського Союзу. Йдеться про ті
групи українських товарів, які доповнили і ліпше реалізували б потреби
споживачів на ринках ЄС, забезпечили б зниження валових і середніх
витрат, підвищили б продуктивність усіх факторів виробництва,
оптимізували б використання природних ресурсів, поліпшили б структуру
споживання та екологічну ситуацію.

Другу групу становлять контрадикторні товари, нарощення виробництва яких
в Україні суперечитиме інтересам країн ЄС: порушуватиме загальну
рівновагу на європейських товарних ринках, внесе розлад у цінову
стратегію фірм ЄС внаслідок виникнення або посилення демпінгових
процесів, погіршить загальноєвропейську екологічну ситуацію.

До третьої групи належатимуть товарні потоки та галузі індиферентного
типу. Індиферентні товари – це ті українські товари або товарні групи,
виробництво яких прямим чином не впливатиме на економічні інтереси країн
ЄС.

Однак у той же час стратегічна модель товарної інновації, зважаючи на
чинники зовнішньоекономічної дії, має бути зорієнтована на реалізацію
внутрішніх національних економічних інтересів. Тут необхідним є
диференційований підхід до характеристики різних товарних груп
вітчизняного виробництва. Доцільно, на наш погляд, в усій
макроекономічній системі України розрізняти галузі вихідної ланки,
галузі, які визначають стратегічний напрямок економічного розвитку
України, – галузі так званого «трансмісійного» характеру.

Диференційований підхід до розробки стратегії інноваційного розвитку
країни, що передбачає відшукування точок дотику і визначення
суперечностей національних та інтернаціональних інтересів, уже здобув
визнання як у світовій, так і вітчизняній економічній науці [1], [4].
Проблема полягає в тому, щоб перевести його з площини теоретичних
узагальнень у площину практичних рекомендацій. Реальним кроком
просування у цьому напрямку може стати моделювання стратегії
інноваційного розвитку України. Обґрунтовуючи цю модель, необхідно дати
відповіді на такі запитання:

які галузі й сектори вітчизняної економіки мають отримати фінансові,
кредитні, податкові, митні та інші преференції, щоб забезпечити їх
інноваційну зорієнтованість?;

чи доцільно стимулювати групи галузей (аерокосмічної, літакобудівної,
військово-технічної, приладобудівної), які переважно у нас вважають
інноваційними лідерами, лише на тій підставі, що вони вже тепер здатні
виробляти високотехнологічну продукцію? Тут доцільно зважити на те, що
технологічними лідерами ці галузі стали за умов та завдяки командній
економічній системі. Чи зможуть їх інноваційні розробки стати
конкурентоспроможними на світових ринках?;

чи існують галузі й види виробництв, які на даний час хоч і перебувають
у зародковому стані, у майбутньому можуть стати визначальними при
успішному входженні України до системи світових господарських зв’язків?

Розробка стратегії інноваційного розвитку, яка враховуватиме дію
зовнішньоекономічного чинника, потребує макроекономічного моделювання.
Варто зробити спробу побудувати апроксимаційну модель, яка
базуватиметься на показниках агрегативного характеру і використовуватиме
не стільки статистичні дані, скільки індикатори тенденційного типу.
Вибір моделі апроксимаційного типу не є випадковим. Апробовані світовою
практикою моделі Дорнбуша–Фішера–Самуельсона, Кругмана, Гекшера–Оліна,
що базуються на достовірній інформації про стан експортно-імпортної
діяльності, не можна буде високоефективно використати в конкретних
умовах на сучасному етапі розвитку України [5], [6], [3], [7]. По-перше,
вони є іманентними лише до усталених економічних систем, що розвиваються
за об’єктивною логікою ринкової поведінки усіх суб’єктів. У нас її поки
що замінює так зване «ручне управління», безперервні й не завжди
послідовні зміни у «правилах гри». По-друге, недосконалою є статистична
база аналізу зовнішньоекономічної діяльності, незбіг одних і тих самих
даних, розрахованих за методикою Міністерства статистики та Державного
митного комітету України. Це настільки вражає, що, застосовуючи їх у
макроекономічних моделях, ризикуємо отримати абсолютно протилежні
висновки щодо преференцій окремих товарних потоків в експортно-імпортній
діяльності країни.

Як передоснову такої моделі пропонуємо використати висновки
кейнсіанської теорії загальної макроекономічної рівноваги [2]. Суть
ідеології кейнсіанства полягає, як відомо, в активній регуляторній
функції держави, саме це й враховано при конструюванні моделі впливу
зовнішньоекономічного чинника на стратегію інноваційного розвитку
країни. Відтворимо для початку в графічній формі так званий
«кейнсіанський хрест» (рис. 1). Це дає змогу показати, що за умов повної
зайнятості й коли обсяг валового національного продукту (ВНП) дорівнює
ВНП0, сукупна пропозиція товарів (СПр) і сукупний попит (СП) у масштабах
усієї макроекономічної системи збалансовуються: Спр0 = СП0. Інакше
кажучи, досягається стан макроекономічної рівноваги.

Рисунок 1

Макроекономічна рівновага у кейнсіанській версії

Спираючись на ці загальновідомі положення, внесемо певні доповнення.
Ємність сукупного попиту, як відомо, кількісно обмежують величина
доходів домашніх господарств, які використовують як споживчі витрати
(С); обсяг доходів господарюючих суб‘єктів, що набувають форми
інвестицій фірм (І); величина доходів держави, які використовують як
державні витрати (Д) та обсяг чистого експорту (ЧЕк). Таким чином,
отримаємо:

СП= С + І + Д +ЧЕк.

Лінія СП (рис. 1) починає свій рух з точки (по ординаті) вище від
нульової. Це пояснюється тим, що за умов, коли ВНП є навіть гранично
малим, наближеним до нуля, попит існуватиме. Рух прямої СП не буде
паралельним до руху прямої СПр, а матиме похиліший нахил ( Юрій МАКОГОН, Юрій ГОХБЕРГ, Сергій ТРЕТЬЯКОВ( ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНІ ЗВ’ЯЗКИ УКРАЇНИ: ВИСНОВКИ, ПРІОРИТЕТИ, ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ І ВСТУПУ У ВТО На рубежі другого і третього тисячоліття визначаючим чинником як національного, так і міжнародного розвитку є глобалізація світової економіки, що перетворюється у домінуючу тенденцію світових господарських процесів. У ході розробки національної стратегії розвитку, яка б забезпечувала глобальну інтеграцію України в світові економічні структури, необхідно повною мірою враховувати особливості процесу глобалізації та її суперечливий характер. Так, з одного боку, глобалізація значною мірою розширює можливості окремих країн щодо використання та оптимальної комбінації різних ресурсів, їх значно глибшої і всебічної участі в системі міжнародного поділу праці, з іншого – глобальні процеси значно загострюють конкурентну боротьбу, призводять до маніпулювання величезними фінансовими та інвестиційними ресурсами, що становлять реальну загрозу для країн з низькими і середніми доходами. При незаперечних перевагах глобалізації слід також ураховувати неоднозначність і різноспрямованість її впливу на різні галузі сучасного виробництва. Так, у процесі структурних глобальних трансформацій, що поступово поширюються на світовий економічний простір, перевагу отримують галузі переробної промисловості та сфери послуг. Найважливішою якісною ознакою і показником, що характеризує розгортання процесу глобалізації, є широкий розвиток сектора інформації, інформаційних технологій. Нині в умовах постіндустріальної економіки виробництво і споживання знань стає найбільшим пріоритетом національних економічних стратегій. Там, де країни створили і послідовно реалізують стратегічні програми інформатизації і саєнтифікації (наукового насичення) економіки, темпи економічного прогресу вражаючі. При розробці національної стратегії інформатизації, інтелектуалізації і наукового насичення економіки та суспільного виробництва необхідно враховувати, що вирішувати цю проблему окремо неможливо. Це загальноструктурна проблема генеральної економічної стратегії. Не викликає сумніву, що системно-структурна трансформація економіки на новій інформаційно-комп’ютерній основі – це єдиний шанс індустріалізованих країн перехідної економіки (в тому числі й України) наздогнати передові ринкові країни за рівнем економічного розвитку в наступні 35–40 років. Ці країни потенційно готові до структурних галузевих зрушень на користь наукомістких галузей, оскільки мають великий науково-технічний потенціал та висококваліфіковану робочу силу. Досвід показує, що нові ринкові країни при раціональному виборі національних економічних стратегій можуть забезпечувати дуже високі темпи зростання ВВП та особистого споживання на душу населення на рівні 10–15% щорічно. Приклади Китаю, «азіатських тигрів» та інших країн тому підтвердження. Очевидно, історія не дає додаткового часу на те, щоб одні країни доганяли інших. Історичний виклик та імператив у тому, щоб національні стратегії гармонізували та синхронізували свій розвиток з глобальними процесами, селективно орієнтуючись на передові країни світу. Потенційні можливості для цього в України є. Головне – не втратити часу в реалізації наявного науково-технологічного потенціалу, інтелектуального ресурсу. Розв’язання вказаних та інших проблем розвитку зовнішньоекономічних зв’язків (ЗЕВ) передбачає участь України в роботі Всесвітньої торгової організації (ВТО) та інших міжнародних організацій: ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова), ЧЕС (Чорноморське економічне співробітництво) тощо. Вітчизняні й зарубіжні економісти з року в рік виявляють підвищену увагу до зовнішньоекономічної діяльності України. Це не дивно, адже країна займає одне з перших місць у світі щодо показника співвідношення обсягу зовнішньоторгового обороту до ВНП. Як і у попередні роки, вагома частка українського бізнесу пов’язана із зовнішньоекономічними операціями. Зовнішньоторговий оборот України за 2001 р. зріс майже на 10%. Позитивне сальдо зовнішньої торгівлі України товарами в 2001 р. становило 489,6 млн. дол. США (в 2000 р. – 616,5 млн. дол.). Коефіцієнт покриття імпорту експортом – 1,03 (у 2000 р. – 1,04). Загальний обсяг зовнішньої торгівлі України товарами в 2001 р. збільшився на 12,3% порівняно з 2000 р. і сягнув 32039,8 млн. дол., у тому числі експорт – 16264,7 млн. (зростання на 11,6%), імпорт – 15775,1 млн. (зростання на 13%). Зовнішньоторгові операції велись з партнерами 193 країн світу, основні з них показані на рис.1 і 2. Найбільші обсяги товарів Україна експортувала у такі країни: Росію –22,6% від загального обсягу експорту, Туреччину – 6,2, Італію – 5,1, Німеччину – 4,4, США – 3,5, Китай – 3,3, Польщу – 3,1, Угорщину – 2,9%. Найбільші імпортні надходження в Україну були з Росії – 36,9%, Туркменістану – 2,9, Білорусі та Італії – по 2,6%. Географію експорту та імпорту товарів подано на рис. 3 і 4. Структура експорту та імпорту товарів характеризується наступними даними (див. рис. 5 і 6). Основу українського імпорту дотепер становить імпорт мінеральних продуктів, зокрема газу та нафти. У загальному обсязі імпорту товарів 23,4% припадало на природний газ, 21,6% – на нафту і продукти переробки. Депресивний стан світових ринків металу та погіршення торговельних умов зумовили фактичне зупинення зростання експорту чорних металів – за підсумками трьох кварталів збільшення експорту за цією статтею становило 1,2% (хоча і цей показник, без сумніву, – позитивний результат). У подібному становищі перебував й експорт хімічної продукції. Скорочення експорту чорних металів на зовнішні ринки зумовлене різким збільшенням обсягу виробництва сталі Китаєм (приблизно у 2 рази за останні 2 роки) та відповідним збільшенням експорту китайської сталі. Це підтверджує необхідність технічного переозброєння і підвищення конкурентоспроможності продукції металургійних заводів України. В умовах стабілізації традиційних експортних потоків зростання товарного експорту було забезпечене машинобудівною і харчовою галузями, а також сільським господарством. 2001 р. став найуспішнішим для економіки України від моменту здобуття нею незалежності. На фоні глобальної економічної рецесії країна забезпечила 9% зростання ВВП, на 14,2% збільшилось промислове виробництво. Зростання економіки було підтримане активізацією сільського господарства, в результаті чого аграрії зібрали рекордний урожай зернових, тому виробництво у цій галузі сільського господарства зросло на 10% (табл. 1). Рисунок 1 Географія експорту торгових операцій України з основними країнами-партнерами в 2001 р. (%) Рисунок 2 Географія імпорту торгових операцій з основними країнами-партнерами в 2001 р. (%) Рисунок 3 Географія експорту товарів з України по регіонах світу в 2001 р. Рисунок 4 Географія імпорту товарів в Україну по регіонах світу в 2001 р. Рисунок 5 Структура експорту товарів у 2001 р. (%) Рисунок 6 Структура імпорту товарів у 2001 р. (%) Таблиця 1 Основні результати 2001 р. ВВП +9,0% Промисловість +14,2% Cільське господарство +10,0% Виконання бюджету* 100,5% Інфляція 6,1% UAH/USD 5,2985 (–2,5%) Валютні резерви 3 208 млн. USD *Попередні дані по консолідованому бюджету. Рисунок 7 ВВП (зростаючим підсумком) у 2001 р. Найбільше зростання відбулось у виробництві коксу та нафтопродуктів – 57,1%, деревини і виробів з неї – 25,9, продукції машинобудування – 21,7, пульпи, паперу та поліграфічної промисловості – 20,5, харчової промисловості – 19,8, легкої промисловості – 15,9%. У сільськогосподарському секторі також спостерігаються позитивні зміни. Можна виокремити кілька причин, що зумовили порівняно високі темпи зростання національної економіки. Насамперед, слід зазначити, що попит на продукцію українських підприємств на зовнішніх ринках у 2001 р. залишався на високому рівні, в результаті чого товарний експорт збільшився на 14,6%. Проте вклад експорту в зростання ВВП знизився порівняно з 2000 р. (рис. 7). Значна роль також належить збільшенню внутрішнього попиту, який сприяв зростанню промислових галузей, зорієнтованих на внутрішній ринок, а також торгівлі та будівництва. Зниження темпів зростання експорту при збереженні стабільного збільшення імпортних потоків призвело до поступового погіршення зовнішньоторгового сальдо. Однією з найважливіших причин уповільнення темпів зростання експорту став перехід Росії на стягнення НДС з українських товарів. Початково це призвело до скорочення українського експорту в Росію до 50% за місяць (у липні). Загалом, за підсумками 10 місяців, експорт у Росію скоротився на 10,8%. У той же час українські експортери в черговий раз продемонстрували мобільність свого збуту – експорт до інших країн за цей же період зріс на 21,5%. Міжнародні експерти позитивно оцінюють економічні зрушення в Україні. За їх оцінками, нині значно чіткішою стає тенденція зростання зацікавленості інвестиційних кіл у східноєвропейських ринках, зокрема українському. Той факт, що помітні зміни в Україні заслуговують оцінок, які подають надії, відзначають також представники рейтингової агенції «Moody’s». Підвищення індексу України у показниках агенції є безпосереднім відображенням поліпшення економічного клімату в країні. Інвестиції в основний капітал у середньому по СНД у 2001 р. зросли на 10% (у 2000 р. – на 18%), у тому числі в Україні – на 17%. У загальному обсязі інвестицій, вкладених в Україну на 1 січня 2002 р., більша частина надійшла зі США – 730,9 млн. дол., Кіпру – 478 млн., Великобританії – 420,4 млн., Нідерландів – 370,2 млн. і Росії – 295,1 млн. дол. Монетарні показники також стали найвищими за період незалежності України. У 2001 р. було досягнуто найнижчих темпів інфляції – 6,1%, обмінний курс UAH/USD був значно стабільнішим, ніж пара долар/євро і за рік усталився на 2,5%. У результаті переваги пропозиції валюти на ринку і поновлення співпраці з МВФ Національний банк України спромігся збільшити свої резерви до рекордних 3,2 млрд. дол. Успіхи української економіки знайшли своє відображення у поліпшенні кредитних рейтингів країни. Міжнародна рейтингова агенція «S&P» присвоїла Україні рейтинги для довготермінових позик в іноземній і національній валютах на рівні «В», прогноз зміни рейтингу – «стабільний». На думку «S&P», рейтинг України в даний момент обмежений політичною нестабільністю, що зберігається в країні, недостатньо активним проведенням структурних реформ, зокрема приватизації промислових підприємств та енергетичного сектора, а також реструктуризацією боргів, на яку був змушений піти уряд країни. Агенція «Moody’s» змінила рейтинг України з негативного на позитивний – «Caa1» з «Саа3», прогноз рейтингу – «стабільний». Крім «S&P» i «Moody’s», кредитний рейтинг України був підвищений «Fitch IBCA» до «В–». У той же час аналіз поточних тенденцій дає змогу достатньо впевнено говорити про те, що Україна вже пройшла пік свого розвитку на цьому циклі і надалі українську економіку очікує сповільнення темпів розвитку, а також збільшення макроекономічного ризику (табл. 2). Таблиця 2 Прогноз основних показників на 2002 р. Джерело ВВП Інфляція UAH/USD* Уряд 6% 9,8% 5,75 / 5,90 Національний банк України 6% 9,8% 5,60 / – Міжнародний центр політичних досліджень 4,5% 8,0% 5,63 / 5,75 Міжнародний валютний фонд 3–6% 7–10% * Середній за рік / на кінець року. Практично всі прогнози розвитку економіки України передбачають погіршення ситуації в 2003 р. Більшість експертів очікує сповільнення темпів економічного розвитку, посилення інфляційного тиску та девальвацію національної валюти. США 23 січня 2002 р. ввели торговельні санкції щодо України на суму 75 млн. дол., обмеживши імпорт її продукції по 23 товарних пунктах, обґрунтовуючи це нерозв’язанням в Україні проблеми боротьби з контрафактною продукцією у сфері лазерних дисків. Введення торгових санкцій США пізніше скасовувати буде надзвичайно складно, тому слід бути готовими до серйозної дискусії. Навіть якщо в Україні ухвалять законодавство, яке ніби влаштує США, вони висунть нові вимоги. Можна говорити про сповільнення темпів зростання економіки, але перспективи залишаються позитивними. Згідно з більшістю прогнозів, ВВП України, як очікується, зростатиме до 4–6% у 2002 р. Глобальне економічне сповільнення – перший і головний чинник, що впливатиме на перспективи економіки України в 2002 р. Економічне зростання серед групи країн (Росія, країни Європи, США, Китай та Греція), які споживають 2/3 експорту України, як очікується в 2002 р., буде значно нижчим – близько 2,8%, воно впливатиме на зовнішній попит на товари України. Оскільки зростання протягом останніх двох років значною мірою зумовили експортні умови, це позитивно вплинуло на внутрішню економіку. Згідно з даними ICPS (Міжнародний центр політичних досліджень), в Україні спостерігається від’ємний торговий баланс вже в четвертому кварталі 2001 р. Також існують інші чинники. Зниження економічного зростання у розвинутих країнах призвело до вжиття заходів прихильниками протекціонізму у вигляді антидемпінгових процесів щодо українських товарів. Це особливо важливо для певних головних промислових секторів країни, таких як металургія, що становила майже 30% ВВП протягом останніх років. Крім того, економічне зростання і валютна політика НБУ привели до переоцінки валюти. До середини листопада 2001 р. Міжнародний банк зміцнив гривню на 2,9% (від 5,435 UAH/USD до 5,2760 UAH/USD), починаючи з 2002 р. Цього результату було досягнуто після зміцнення валюти, починаючи з лютого 2000 р. Відповідно до оцінки експертів, вона може досягти 5,2500 UAH/USD до кінця року. Це вплине на експортерів України. Більш сильна валюта робить українські товари дорожчими і, таким чином, менш конкурентоспроможними на зовнішніх ринках, а також збільшить ресурси, доступні для вкладу у внутрішню економіку. Крім того, від’ємний торговий баланс міг призвести до незначної девальвації гривні. Врешті, через неприйняття закону, що посилював би контроль над порушенням авторських прав, Україна внаслідок торгових санкцій з боку США може тепер щорічно втрачати близько 180–500 млн. дол. Але глобальне економічне сповільнення не може бути вирішальним чинником для економіки України. Необхідно враховувати, що наша держава не залучена до світової економіки настільки, як багато розвинутих країн. У свою чергу, ця відносна ізоляція могла б бути корисною для України, але зі значно повільнішим отриманням результатів порівняно з іншими країнами. Найбільший торговий партнер України – Росія – також зазнала економічного буму протягом останніх двох років, який може продовжитися у 2002 р. Україна відновила торговельні відносини з іншими країнами СНД, втрачені після розвалу Радянського Союзу. В цих країнах спостерігалося економічне зростання протягом останніх років. Якщо українські експортери зможуть зберегти одержаний прибуток на цих ринках, то компенсують принаймні втрати в інших частинах світу. Інший головний чинник, що є хорошим прогнозом для економічного зростання України в 2002 р., – внутрішня економіка. У 2001 р. роздрібний товарообіг збільшився до 8,9% порівняно з попереднім роком. Внутрішнє споживання також значно зросло протягом останніх двох років. Українці почали довіряти власній економіці. Заробітна плата і пенсії, хоча ще не на паритеті зі стандартами Заходу, значно збільшились. Банківські особисті вклади продовжують збільшуватися, оскільки довір’я до банківської системи відроджується. Крім того, завдяки політиці НБУ інфляція була нижчою, ніж прогнозували. Важливим є й те, що грошовий потік, який виходив за межі України, тепер залишається в країні і буде повторно вкладений в економіку. Економіка України могла розвиватися стабільніше за умови поглиблення інтеграції у систему світових господарських зв’язків [2]. Зважаючи на те, що дотепер Україна не є членом ВТО, українські експортери не користуються усіма перевагами, котрі дає членство в ГАТТ (ВТО). Поряд з цим, Україна має з переважною більшістю держав угоди про взаємонадання режиму найбільшого сприяння (РНБ) у торгівлі. Серйозною перешкодою для міжнародної торгівлі є відмінності національних систем зовнішньоекономічного регулювання. У ряді випадків заходи, формально введені за неекономічними міркуваннями, свідомо використовуються з протекціоністською метою. Тому ГАТТ вимагають вживання таких заходів технічного і санітарного контролю, які б не створювали додаткових перешкод для імпорту іноземних товарів. Досягнуті за останні роки домовленості значно обмежили можливість довільного застосування і трактування правил регулювання зовнішньої торгівлі. Зокрема, потрібно відмінити добровільні обмеження імпорту та експорту. Термін дії заходів щодо недобросовісної конкуренції обмежується 5 роками. Правильність застосування подібних заходів контролюють органи ВТО. До 2005 р. принципи ВТО мають бути поширені на міжнародну торгівлю текстилем та одягом, що регулюється Міжнародною угодою з текстилю. Відповідно, передбачається скасування експортно-імпортних квот, встановлених цією угодою. Багато діючих раніше кількісних обмежень імпорту замінюють тарифними квотами, коли ввіз товару понад встановлену кількість формально розширюється, але обкладається митом за надзвичайно високою ставкою. Надалі ці ставки передбачено поступово знижувати (такий захід найчастіше застосовують до сільськогосподарських продуктів). Вступ України в ГАТТ (ВТО) – це необхідний етап на шляху інтеграції нашої держави до світової економічної системи, зокрема в ЄС. Це вигідно для України і з тієї точки зору, що кожна з держав-учасниць цієї організації має право на забезпечення гарантій національної економічної безпеки, охорони життя, здоров’я і майна громадян, охорони навколишнього середовища. До цього ж слід урахувати, що учасниками ГАТТ є понад 140 держав, причому за згодою поміж ними будь-які митно-тарифні пільги, що надає одна з країн-учасниць іншій, завдяки принципу найбільшого сприяння автоматично поширюються на інші держави-учасниці ГАТТ. Слід зупинитися на певних негативних моментах вступу України у ВТО. Як показав початок 2002 р., США, ігноруючи інтереси членів ВТО, своїх союзників по ЄС, а також інтереси України, Росії, Китаю, що недавно вступив у цю організацію, ввели в односторонньому порядку 30%-не протекціоністське мито на сталь цих країн. Як відповідь, вказані країни застосовують певні контрпротекціоністські дії. Наприклад, Україна і Росія ввели ембарго на постачання США м’яса (птиці). Крім того, в України зі США також не розв’язана проблема про захист інтелектуальної власності (компакт-диски). Китай зовсім не відреагував на претензії США з цієї причини. Як наслідок, відбуваються торгові локальні війни, а не режим найбільшого сприяння у ВТО. Таким чином, стає дедалі очевиднішим, що в умовах глобалізації, де лідером є США, Україна може бути членом ВТО за умови прийняття цією організацією зауваг, які б давали змогу вживати захисних заходів при кризовому стані економіки для підтримки національного виробника загалом та експортера зокрема. Нині Україна, яка впевнено заявляє про себе на міжнародному політичному рівні, повинна активніше виявляти свої можливості в економічному плані. Як свідчить світовий досвід, зайняти гідне місце на світовому ринку можна, здійснюючи такі кроки: по-перше, вступити у Всесвітню торгову організацію; по-друге, виробляти продукцію, що має попит на ринку, але дешевшу, ніж в інших; по-третє, створювати нові високотехнологічні та високоякісні товари, що випереджують попит. У сучасних умовах Україна зобов’язана розвивати нову державну стратегію, створювати нову модель торгово-економічних відносин, в основі яких – єдність виробництва, експорту та імпорту в процесі кругообігу та обігу капіталу, розширеного відтворення. Важливу роль має відіграти гнучка система протекціоністських заходів, які дадуть змогу впевненіше та захищеніше почувати себе вітчизняним підприємствам-експортерам. У ситуації, що склалася, стає актуальним питання поліпшення керівництва сферою ЗЕД у регіонах. Сьогодні вона розміщена між різними відомствами, діяльність яких повною мірою (оскільки всі за статусом були рівні) до осені 1995 р. координувало управління ЗЕД. Доцільно було б створити добре укомплектовані відділи зовнішньоекономічних зв’язків з хоча б невеликими структурними ланками в містах і районах. Щоб підвищити рівень управління і статус сфери зовнішніх зв’язків (не тільки економічних, а й гуманітарних, оскільки вони пов’язані між собою), варто було б об’єднати всі служби, що належать до цієї сфери, під керівництвом однієї особи – заступника голови облдержадміністрації з питань регіональних зовнішніх зв’язків. На період переходу до ринкових умов функціонування економіки варто обновити діяльність центрального загальнодержавного органу державного регулювання міжнародними економічними відносинами України зі статусом міністерства. Слід удосконалити систему заходів для подальшого забезпечення процесу регіональної зовнішньої торгівлі одночасно з інтенсифікацією зовнішньоекономічної політики України щодо країн СНД, насамперед Росії, а також освоєння нових ринків Азіатсько-Тихоокеанського та Південноамериканського регіонів (Китай і нові індустріальні країни Африки і т. д.). Необхідно також опрацювати ефективний торговий режим послідовної інтеграції у світове економічне співтовариство, здійснюючи необхідні заходи щодо уніфікації законодавчо-правових норм України відповідно до діючих правил ГАТТ (ВТО), чинного законодавства країн Заходу, які обмежують можливості корупційних проявів. Важливим завданням Кабінету Міністрів України є нарощування експортного потенціалу шляхом створення сприятливих економічних умов для збільшення випуску вітчизняної продукції і надання послуг коштом переоснащення виробництва на якісно новому рівні, застосування сучасних технологій переробки, зберігання, упакування, транспортування і реалізації продукції машинобудівної, харчової та легкої промисловості, сільського господарства, закріплення на традиційних ринках збуту та виходу на нові. Потрібно створити науково-дослідну базу для системного вивчення стану світових ринків товарів (продукції, послуг) і маркетингового забезпечення діяльності українських експортерів. Слід активніше залучати до цієї роботи торгово-економічні місії, відповідні підрозділи посольств України за кордоном, представництв різних українських фінансово-промислових структур, спеціалізованих науково-дослідних інститутів і навчальних закладів, повніше використовувати можливості Торгово-промислової палати України. Потребує реформування система зовнішньоторгової інформації щодо державних і регіональних програм, українського законодавства, діяльності українських торгових представництв за кордоном, експортно-імпортного банку, які б відповідали вимогам часу. Необхідно сформувати за кордоном мережу презентаційних центрів, допомагати створенню спільних торгово-промислових палат та ділових рад. Потрібно продовжити роботу щодо надання вітчизняним товаровиробникам інформаційно-методичної допомоги з метою вивчення правил та процедури роботи на світових ринках, подолання технічних бар’єрів у торгівлі, забезпечення доступу до міжнародних інформаційних масивів і баз даних. Для вдосконалення системи підтримки національного товаровиробництва, усунення загрози інтервенціоністських імпортних постачань, уникнення матеріальних збитків у галузях вітчизняної промисловості в межах діючих у світовій торгівлі правових норм у близькому майбутньому слід завершити роботу над Антидемпінговим кодексом України. Необхідно стимулювати вітчизняне виробництво, залежне від імпорту сировини, матеріалів і комплектуючих, які не виробляються в країні або виробляються у невеликих обсягах, шляхом встановлення низьких чи «нульових» ставок ввізного (імпортного) мита. Слід вести єдину державну політику у сфері організації контролю над удосконаленням зовнішньоекономічної діяльності шляхом створення відповідної інфраструктури, забезпечення системи міжвідомчої взаємодії з питань своєчасного повернення валютної виручки від експортних операцій, своєчасного забезпечення розрахунків у зовнішньоекономічних операціях резидентів, надання правової допомоги українським суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності щодо повернення боргів іноземним фірмам; рішуче використовувати відпрацьований механізм застосування санкцій до порушників валютного і пов’язаного з ним законодавства. Сучасна законодавча база з питань ЗЕД є великою і несистематизованою, що неминуче завдає шкоди суб’єктам ЗЕД та призводить до значного зростання економічних правопорушень у цій сфері. Слід враховувати, що Україна прагне активно інтегруватися у міжнародні економічні структури. Інтеграція допускає рівноправну і взаємовигідну торгівлю на основі загальноприйнятих стандартів, норм міжнародного права власності. З метою удосконалення чинного законодавчого регулювання ЗЕД необхідно здійснити ряд таких заходів: опрацювати та зафіксувати у законодавчому порядку єдину комплексну програму тарифного і нетарифного регулювання ЗЕД, на основі якої Україні ще до вступу в ГАТТ (ВТО) необхідно встановити з державами-членами цих структур режим взаємності з питань доступу на ринки і усунення перешкод у торгівлі; підготувати єдиний нормативний акт для регулювання валютних розрахунків, оскільки велика кількість чинних законів і підзаконних актів дуже ускладнює діяльність суб’єктів ЗЕД; ввести до Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» поняття «критичний імпорт», відсутність якого призвела до неможливості дії певних норм Указу Президента «Про регулювання бартерних (товарообмінних) операцій у сфері ЗЕД» від 27 січня 1995 р.; опрацювати стратегію захисту українського ринку та національного товаровиробника на принципах розумного і раціонального поєднання політики протекціонізму та лібералізації ЗЕД; послідовно реалізовувати політику диверсифікації зовнішньоекономічних зв’язків України для того, щоб виключити можливість повної залежності нашої країни від однієї чи групи країн; оптимізувати чинне законодавство з питань ЗЕД, насамперед з метою залучення іноземних інвестицій. При цьому необхідно врахувати, що іноземний інвестор почуває себе краще у тих країнах, де надійно захищений вітчизняний товаровиробник. Заохочувати вкладення в Україну іноземного капіталу шляхом встановлення діючих гарантій захисту таких інвестицій; закріпити у законі норму про обов’язкову частку іноземних інвестицій не менше 25% у статутному фонді, причому ця частка має становити вказану в законі суму (наприклад, не менше 10 тис. дол.). Становище, за якого частка зарубіжних інвестицій знижена до 10% без встановлення мінімальної суми, призводить інколи до парадоксальної ситуації, оскільки є суб’єкти господарювання, для яких не встановлено мінімального розміру статутного фонду; опрацювати комплект документів, які б дали змогу ефективно реалізовувати закон про спеціальні економічні зони і спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області та інших СЕЗ України; створити діючу систему контролю над діяльністю представництв іноземних суб’єктів господарської діяльності; передбачати у двосторонніх угодах про взаємну правову допомогу заходи взаємодії з питань отримання інформації про фінансовий стан фірм-партнерів у зовнішньоторгових зв’язках, розміщених на території сторін. Крім пріоритетних напрямків, пов’язаних з інтеграцією України у світову економіку, слід виділити певні пріоритети розвитку ЗЕД: підвищення активності регіональних підприємств та організацій на зовнішньому ринку, послідовна перебудова товарної структури експорту та імпорту, наближення її до структурних співвідношень, властивих країнам з ринковою економікою; перебудова політики підприємств на виробництво високоліквідної продукції, диверсифікація, що ґрунтується на глибоких маркетингових дослідженнях, замість практики збуту товару будь-якими шляхами та за будь-яку ціну; зміна структури експортованої продукції, зменшення частки сировинних товарів на користь високотехнологічних, підвищення конкурентоспроможності продукції традиційних експортних галузей; відновлення традиційних та освоєння нових ринків збуту, забезпечення пріоритету в цій справі Росії та інших країн СНД; розширення сфери зовнішньоекономічних зв’язків з нетрадиційними партнерами. Крім вказаних пріоритетів розвитку ЗЕД, слід відзначити необхідність оновлення вітчизняного виробництва, підвищення його конкурентоспроможності, що створює умови для освоєння нових ринків і закріплення на існуючих. Це завдання потрібно вирішувати не тільки на державному, а й на регіональному рівнях [1], [3], чому мають сприяти регіональні програми науково-технічного розвитку. Позитивний досвід формування таких програм має Донецька область, де з ініціативи обласної державної адміністрації з участю Національної академії наук України, ряду академічних і галузевих інститутів країни та регіону опрацьована Програма науково-технічного розвитку «Донецька область – 2020». На проведеному в м. Донецьку 5 березня 2002 р. спільному засіданні президії НАН України та колегії облдержадміністрації дана програма узгоджена з президентом НАН України, академіком Б. Є.Патоном та головою облдержадміністрації В. Ф. Януковичем. У виступах віце-президента НАН України, академіка І. Ф. Кураса, віце-прем’єр-міністра України, академіка В. П. Семиноженка, голови Донецького наукового центру НАН України, академіка В. П. Шевченка, керівників наукових і навчальних установ, організацій, підприємств області було відзначено інноваційний характер даної програми. В неї включені 416 інвестиційних проектів, вартість реалізації яких становить 14,5–18 млрд. грн. Особливу увагу слід звернути на формування технопарків, покликаних концентрувати високі технології виробництва конкурентоспроможної продукції і захисту навколишнього середовища. Йдеться про масштабні технологічні зміни. Хоча Програма «Донецька область – 2020» є регіональною, її слід розглядати ширше, адже проблеми науково-технічного розвитку доволі актуальні не тільки для Донецького, а й інших регіонів України. Є впевненість, що досвід Донбасу використають інші регіони країни. Реалізація програми дасть змогу пришвидшити процеси інтеграції вітчизняної економіки у систему світових господарських зв’язків. Найважливіше економічне значення для розвитку зовнішньоекономічних зв’язків країни також має вирішення таких актуальних проблем, як створення сприятливого інвестиційного клімату, подальше вдосконалення механізму функціонування вільних економічних зон і територій пріоритетного розвитку тощо, але це тема окремої статті. Література Макогон Ю. В. Внешнеэкономическая деятельность и внешнеэкономические связи Украины и Донецкой области // Экономист. – 2001. – № 12. – С. 70–73. Макогон Ю. В. Некоторые проблемы вступления Украины во ВТО / Проблемы развития внешнеэкономических связей и привлечения иностранных инвестиций: региональный аспект. – 2002. – С. 19–27. Макогон Ю., Гохберг Ю., Третьяков С. Деякі державні та регіональні аспекти розвитку зовнішньоекономічних зв’язків // Регіональна економіка. – 2001. – № 3. – С.74–90. Фаминский И. П. Инвестиционный климат и иностранные инвестиции в России / Проблемы развития внешнеэкономических связей и привлечения иностранных инвестиций: региональный аспект. – 2002. – С.15–19. Экономическая неделя. – 2002 г. – 11–17 февраля. Вільфред ТРІЛЛЕНБЕРГ ( НОБЕЛІВСЬКІ ПРЕМІЇ У ГАЛУЗІ ЕКОНОМІКИ Офіційна назва Нобелівської премії у галузі економіки – «Премія Центрального банку Швеції в галузі економіки пам’яті Альфреда Нобеля». 27 листопада 1895 р., за рік до смерті, шведський інженер-хімік Альфред Нобель підписав заповіт, що мав би втілити певні цілі, яким він присвятив так багато у своєму житті. А. Нобель обумовив у ньому, що найбільша частина його спадщини, більш ніж 31 мільйон шведських крон (сьогодні приблизно 1500 млн. крон, або 163576880 євро), повинна бути конвертована в інвестиційні фонди. Дохід від інвестицій мав розподілятися щорічно на п’ять рівних частин як премії тим, «хто протягом попереднього року приніс найбільшу користь людству». Премію мали присуджувати за досягнення у таких галузях, як: фізика, хімія, фізіологія або медицина, література та за діяльність у зміцненні миру. Премію за досягнення в економічних науках заснував Центральний банк Швеції у 1968 р. під час святкування свого трьохсотріччя на основі безстрокових економічних зобов’язань. Королівська шведська академія наук уповноважена визначати нагороду відповідно до тих принципів, за якими присуджували Нобелівські премії з 1901 р. Процес відбору лауреатів базується на тих принципах, що й для інших Нобелівських премій. Щороку Академія отримує близько 250 номінацій, що, як правило, охоплюють коло кандидатів, кількість яких становить близько ста чоловік. Від п’яти до восьми членів відбіркового Нобелівського комітету з присудження премії в економіці академічної комісії розглядають дослідження потенційних кандидатів. Комітет з присудження премій представляє результати обговорення та пропозицію про нагороду в Комісію суспільних наук академії у вигляді звіту з детальним оглядом діяльності головних кандидатів, висунутих на отримання премії. Звіт містить аргументи на підтримку пропозицій та включає всі наукові праці фахівців, які претендують на премію. На заключному засіданні Академії роблять остаточний вибір лауреатів. Премії присуджують у таких напрямках економічних наук: теорія загальної рівноваги, макроекономіка, мікроекономіка, міжпредметні дослідження, нові методи економічного аналізу. Найперша Нобелівська премія в економіці була присуджена в 1969 р. і розділена між ученими Раґнаром Фрішем (Норвезький університет, м. Осло) і Яном Тінберґеном (Нідерландська школа економіки, м. Роттердам) за розробку і застосування динамічних моделей для аналізу економічних процесів, за їхню дослідницьку роботу в галузі економетричного моделювання, тобто інтеграції економічної теорії і статистичних методів. Тоді як Р. Фріш розробляв загальні методи динамічного й економетричного аналізу, Я. Тінберґен був першим у застосуванні цих моделей емпірично. Згадані дослідники відіграли також провідну роль у розробці офіційної теорії зв’язку між інструментами і цілями економічної політики. Вони надали цій теорії форми, сприятливої для емпіричного визначення кількості та статистичного тестування. Р. Фріш ґрунтував свій аналіз частково на системі національних рахунків для Норвегії, так званій «oekosirk system» (потоки доходів і витрат), тоді як головне досягнення Я. Тінберґена полягало у розробці статистичних тестів для доведення реалізму альтернативної теорії економічного циклу. Найперші Нобелівські премії були присуджені за особливі досягнення у галузі макроекономіки. В 1970 р. американець Поль А. Самуельсон із Масачусетського технологічного інституту (Кембридж) отримав другу премію за розробку статичної і динамічної економічної теорії та вагомий внесок у вдосконалення економічного аналізу. Подальших 20 років премії надавали у галузі макроекономіки. І лише з 1990-их рр. нагородами були відзначені результати діяльності у галузі мікроекономіки. Так, у 1992 р. американський економіст Гарі Беккер із м. Чикаго отримав Нобелівську премію за розширення галузі економічного аналізу аж до аспекту людських взаємовідносин, включаючи при цьому неринкові відносини. Цей учений працював на межі економіки і соціології, досліджуючи, зокрема, сім’ю. Він аналізував не лише «економічний» бік у поведінці членів сімей – праценавантаження, споживання, домашнє виробництво і заощадження, а й такі недосліджувані раніше чинники, як освіта, шлюб, народження дітей, розлучення тощо. Г. Беккер також показав, як економічні причини впливають на вибір у цих сферах, і проаналізував «соціальну взаємодію» між індивідуумами поза ринковою системою. Останні Нобелівські премії в економіці були присуджені за аналіз ринків з асиметричною інформацією. За попередніми моделями у галузі мікроекономіки припускали, що всі учасники ринку є однаково поінформованими. Однак реальність завжди відрізняється від теорії, тому продукція нижчої якості може витісняти продукцію вищої якості. У 2001 р. Премія Центрального банку Швеції в галузі економіки пам’яті Альфреда Нобеля була розділена між Джорджем А. Акерлофом з Каліфорнійського університету (США, м. Берклі), Майклом А. Спенсом із Стенфордського університету (США, м. Стенфорд) і Джозефом Е. Стігліцем з Колумбійського університету (США, м. Нью-Йорк). Протягом 1970-их рр. ці лауреати розробили фундаментальні положення загальної теорії ринків із асиметричною інформацією, застосування якої надзвичайно широке – від традиційних сільськогосподарських ринків до сучасних фінансових. Таким чином, внесок науковців – це основа сучасної інформаційної економіки. Визнання мікроекономіки як науки має кілька підстав. Сучасні моделі прийняття рішень більше не є абстрактними, оскільки з 1980-их рр. вони адаптовані до реальності. Значення мікроекономіки значною мірою зросло. У 1990-их рр. більш ніж половину Нобелівських премій було присуджено економістам, які аналізували поведінку індивідуумів на товарних і фінансових ринках. На той час у світі виникли нові проблеми: високий рівень безробіття, некерованість ринків, соціальні реформи, тому вищеназвані моделі стали необхідними для знаходження конкретних рішень у цих сферах. Що таке ринки з асиметричною інформацією? В економіці багато ринків, які характеризуються асиметричною інформацією: дійові особи в ролі покупців, з одного боку ринку, набагато менше поінформовані, ніж продавці – з іншого. Наприклад, керівники та представники органів управління знають набагато більше про прибутковість підприємств, ніж акціонери; перспективні клієнти знають більше, ніж страхові компанії про випадкові ризики; орендарі знають більше, ніж землевласники про умови збирання врожаю та необхідні затрати праці; позичальники знають більше, ніж кредитори про перспективи погашення боргів. На ринку праці спеціаліст знає свої можливості краще, ніж роботодавець, який шукає робочу силу. Ми можемо знайти асиметричну інформацію на різних ринках: ринку технічних товарів, продовольчому ринку, ринку освітніх послуг, ринку праці, страховому ринку, фінансовому ринку і ринку капіталу. У статті Дж. Акерлофа «Ринок «лимонів»: невизначеність якості та ринковий механізм» проаналізовано ринок продукції, де продавці краще інформовані, ніж покупці про якість товару (наприклад, ринок автомобілів, що були в користуванні). Припустимо, автомобілі, що продаються, бувають двох якостей: низької і високої. Кожен покупець зацікавлений у придбанні однієї одиниці товару, але він не може помітити різниці в якості автомобілів на момент покупки. Всі покупці однаково визначають вартість двох різних за якістю машин. Усі автомобілі мають однакову ціну, і тільки продавець знає про якість автомобіля, що продає, та усвідомлює вартість двох різних за якістю машин. За наявності окремих ринків для товарів низької і високої якості, різниця між вартістю товару менш низької та найнижчої якості дала б змогу здійснювати вигідні операції для обох сторін на ринку низької якості, як і різниця в ціні товару високої і найвищої якості. Таким чином можна досягти соціально ефективного результату: при цьому будуть отримані максимально можливі прибутки від торгівлі. Але якщо ринки не є регульованими і покупці не можуть визначити якості продукції (наприклад, автомобілі, що були в користуванні), непорядні продавці низькоякісних товарів будуть торгувати на ринку високоякісних товарів. Практично, ринки зіллються в єдиний ринок з однією ціною на всі автомобілі. Припустимо, що це сталося і що визначення вартості високоякісних товарів, здійснюване продавцями, перевищує середню оцінку, встановлену споживачами. Наслідки такі: продавці високоякісних автомобілів підуть із ринку, залишаючи тільки низькоякісний товар, тобто «лимони». Так, поняття «лимони» (жаргонна назва автомобілів з дефектами) стало добре відомим терміном у словнику економістів. Те, що стосується ринку автомобілів, що були в користуванні, стосується багатьох інших товарів. У наступній статті «Кастова економіка, «перегони щурів» та інші страшні історії» Дж. Акерлоф досліджує підходи різних вчених до значення інформаційних асиметрій у широких контекстах, таких як кастова система, умови виробництва, половинна система. Наприклад, на рівні виробництва швидкість конвеєрної стрічки як показник здібностей працівника можна використовувати і як інструмент для визначення різних можливостей працівників; у випадку функціонування половинної системи, коли оренда сплачується фіксованою часткою урожаю, обсяг продукції орендатора є показником його затрат праці на фермі. Крім розробок з асиметричної інформації, інноваторство Дж. Акерлофа полягає у поєднанні економічної теорії з соціологією та соціальною антропологією. Наукові дослідження Майкла Спенса стосуються ринку праці та ринку освіти. В його статтях «Як досягти успіху на ринку праці» та «Як орієнтуватись на ринку» досліджено освіту як показник на ринку праці. Якщо роботодавець не може відрізнити високої та низької продуктивності праці, коли наймає нових працівників, то ринок праці скоротиться і перетвориться у ринок, де наймаються лише ті, хто має низьку продуктивність, за низьку плату. Це аналогічно до результату зворотного вибору на ринку, описаного Дж. Акерлофом, де залишаються тільки «лимони». Припустимо, що претенденти на певну роботу можуть здобувати освіту до виходу на ринок праці. Як може роботодавець оцінювати майбутніх працівників? Хоча роботодавці не можуть безпосередньо оцінити продуктивність працівників, вони можуть дізнатися про їхній рівень освіти. Освіченість визначають за шкалою рівнів: грошовими витратами, докладеними зусиллями і часом. Як правило, претендентам здобути певний рівень освіти легше, ніж досягти високої продуктивності. З іншого боку, претенденти на роботу задовольняються мінімальним рівнем освіти. М. Спенс приходить до висновку, що замість невдачі на ринку, де високопродуктивні особи можуть залишитися за його межами, відбувається протилежне: працівники беруть участь у діяльності ринку праці та здобувають дорогу освіту лише для того, аби відрізнятися від низькопродуктивних претендентів на роботу. М. Спенс також розглядає існування іншого явища, коли жоден претендент не здобуває освіти. Припустимо, що роботодавці не будуть сприймати освіту як ознаку продуктивності, тобто вони розраховують, що всі претенденти, незалежно від їхнього рівня освіти, мають однакову продуктивність на ринку праці. За таких умов роботодавці пропонують визначену платню всім претендентам на роботу, яких влаштовує саме така заробітна плата, оскільки вона є оптимальною для тих, хто отримав мінімальний рівень освіти. Джозеф Стігліц аналізує ситуацію з асиметричною інформацією на страховому ринку. Аналогічно до акерлофського покупця та спенсового роботодавця, які не знають про якість, відому продавцеві, та продуктивності претендентів на роботу, страхові компанії не можуть визначити індивідуальні ризики страхувальника. З огляду на перспективи страхової компанії, страхувальники з високою імовірністю втрат вважаються «низькоякісними», тоді як страхувальники із низькою імовірністю – «високоякісними». Аналогічно до попередніх прикладів Дж. Акерлофа і М. Спенса, на ринку страхування наявна досконала конкуренція. Ця теорія, описана у статті Дж. Стігліца і Ротшильда «Рівновага на конкурентних страхових ринках: есе про економіку недосконалої інформації», є доповненням до попередніх робіт Дж. Акерлофа і М. Спенса. Дж. Стігліц і Ротшильд встановили, що рівновага може бути двох видів: об’єднання та відокремлення. За рівноваги об’єднання всі індивідууми купують однаковий страховий поліс, а у випадку відокремленої рівноваги – різні угоди. Автори показують, що їхня модель не має рівноваги об’єднання. Поясненням цьому є те, що за такої рівноваги страхова компанія може вигідно «збирати вершки» на ринку, пропонуючи натомість угоду, більш вигідну для осіб із низьким рівнем ризику, але менш вигідну для індивідуумів високого рівня ризику. Єдиною можливою рівновагою є особлива відокремлююча рівновага, де дві відмінних угоди продаються на ринку. Одну угоду купують усі особи з високим рівнем ризику, і вона забезпечує повне покриття порівняно високого страхового внеску. Другу угоду купують усі особи низького рівня ризику, і вона гарантує незначну страхову премію з лише частковим покриттям. Як результат, кожен покупець вибирає між однією угодою без ніякої франшизи та іншою – з нижчою виплатою та франшизою. Стаття Дж. Стігліца і Ротшильда є дуже актуальною, оскільки пояснює, чому парадигмою стала їхня класифікація: рівноваги об’єднання і відокремлення є тепер нормативними концепціями в мікроекономічній теорії взагалі та в інформаційній економіці зокрема. Дж. Стігліц зробив великий внесок у дослідження ринків з асиметричною інформацією. У своїх працях, часто у співавторстві, він доводить, що економічні моделі можуть бути зовсім неправильними, якщо в них не братимуться до уваги інформаційні асиметрії. У праці «Раціонування кредиту на ринку з недосконалою інформацією» Дж. Стігліц і А. Вайс аналізують кредитні ринки з асиметричною інформацією. Вони показують, що для того, щоб зменшити втрати від непогашених кредитів, оптимальним для банків буде раціонування кредитів замість підняття ставки позичкового процента, як було передбачено класичним економічним аналізом. Оскільки раціонування кредиту є загальноприйнятим, то вищенаведені думки стали важливими кроками до більш реалістичної теорії кредитного ринку. Важливість досліджень лауреатів Нобелівської премії у 2001 р. Аналіз ринків та інформаційних асиметрій, здійснений Дж. Акерлофом, М. Спенсом і Дж. Стігліцом, є фундаментальним для сучасної мікроекономічної теорії. Їхні дослідження дали відповідь на таке запитання: як різний розподіл інформації впливає на функціонування ринку? Цей аналіз показав слабкі місця неокласичних теорій, які відстоювали вільну конкуренцію на ринку і припускали, що всі учасники ринку мають однаковий доступ до інформації. Троє науковців здійснили революцію в економіці 30 років тому. Це дослідження є прогресивним у розумінні ринкових явищ. Крім цього, їхні моделі використовуються для того, щоб пояснити появу багатьох дослідних інститутів на противагу негативним впливам інформаційних асиметрій. У прес-релізі Нобелівського фонду подано таку характеристику: «Джордж Акерлоф продемонстрував, як ринок, де продавці мають більше інформації про якість, ніж покупці, може погіршитися через обмежений вибір і низьку якість продукції. Він також підкреслив, що інформаційні проблеми доволі поширені і важливі. Таким чином, вклад Дж. Акерлофа як піонера досліджень у цій галузі полягає у тому, що він показав, як з допомогою асиметричної інформованості позичальників і кредиторів можна пояснити швидкозростаючі процентні ставки на позичковий капітал на місцевих ринках країн «третього світу»; але це також стосується труднощів для людей похилого віку щодо знаходження індивідуального медичного страхування і дискримінації меншості на ринку праці. Наприклад, Дж. Акерлоф показав витіснення високоякісної продукції низькоякісною на ринку автомобілів, що були в користуванні. Це є прикладом «протилежного вибору» на ринках. Зв’язок між високими процентними ставками на кредитних ринках та асиметричною інформацією можна постійно спостерігати в Україні, де рівень процентних ставок на кредити є набагато вищим, ніж у Європейському Союзі. Економіка зреагувала на явище асиметричної інформації розвитком консалтингових фірм та дорадчих компаній для бізнесу. Таким чином, спеціальні установи визначають якість продукції і порівнюють її з цінами. Інші компанії шукають ту ж продукцію з найнижчими цінами спеціально для клієнтів. Головна заслуга Майкла Спенса у тому, що він визначив важливу форму регулювання ринку окремими учасниками, за якої більш інформовані не рахуються з витратами, прагнучи поліпшити результати їх ринкової діяльності з допомогою передачі достовірної інформації менш інформованим. Цей вчений показав, коли такий зв’язок насправді діятиме. Тоді як у його дослідженнях було підкреслено, що освіта є ознакою продуктивності на ринку праці, наступні дослідження запропонували багато інших способів, тобто як фірми можуть використовувати дивіденди, щоб повідомити про свою рентабельність агентів на фондовій біржі. В останні роки ринки праці помітно змінюються. Нині нові технології вимагають нових професій із новим змістом освіти, а деякі традиційні професії втратили своє значення. Лише для роботи в Інтернеті потрібно багато спеціалістів з новими знаннями. Крім цього, багато компаній потребують спеціалістів з інформаційно-комунікаційних технологій. Вагомий вклад Джозефа Стігліца полягає у дослідженні протилежного типу ринкового регулювання, де менш інформовані агенти «витягують» інформацію з більш інформованих (наприклад, відбір, здійснюваний страховими компаніями, щодо поділу клієнтів на класи ризику за допомогою набору контрактів, де вищі франшизи можуть бути обміняні на значно нижчі компенсації). У своїх працях про різні ринки Дж. Стігліц приходить до висновку, що асиметрична інформація – це ключ до розуміння багатьох ринкових явищ, що спостерігаються, включаючи безробіття і раціонування кредиту». У результаті досліджень Майкл Спенс і Джозеф Стігліц прийшли до висновку: регулювальні заходи з боку держави для захисту споживачів не є необхідними. Як приклад, ринок автомобілів, що були в користуванні. Продавці високоякісних автомобілів, що були у вжитку, дають покупцеві гарантії. Підтвердженням цього є те, що використовуваний автомобіль має високу якість. Через активне інформування високоякісна продукція може стати загальноприйнятою, а низькоякісна – не знайде більше покупця. Комп’ютерна обробка і дизайн лабораторії оперативного друку Інституту міжнародного бізнесу та менеджменту ТАНГ Редактори: Бойчук Оксана Буняк Інна Підписано до друку 20.09.2002 р. Формат 84х108 1/16. Папір офсетний. Друк офсетний. Гарнітура Arial. Умовно-друк. арк. 26,47. Тираж 1000 прим. Видавництво ТАНГ «Економічна думка» 46000, м. Тернопіль, вул. Львівська, 11, тел. (0352) 43 24 40 ( © Андрій Фліссак, 2002. Фліссак Андрій, кандидат економічних наук, доцент, заступник керівника Торговельно-економічної місії в складі Посольства України у ФРН, Україна. Handelsblatt. – 26/27. – 2001. – № 207. – S. 8. Ausenhandel. Zusammenfassende Uebersichten fuer die Ausenhandel, Fachserie 7, Reihe l, Dezember 2001. – Statistisches Bundesamt, Wiesbaden, 2002. – S. 40. Ausenhandel. Zusammenfassende Uebersichten fuer die Ausenhandel, Fachserie 7, Reihe l, Dezember 2001. – Statistisches Bundesamt, Wiesbaden, 2002. – S. 41. Збільшення експорту сировинних товарів (5 товарна група) – це результат разових операцій у залишкових запасах товарних позицій, невластивих українському експорту, тому зміну в цій позиції не можна розглядати як типову і потенційно важливу для позитивної динаміки українського експорту. За даними Держмитслужби України. Kommission der Europaeischen Gemeinschaften. Mitteilung der Kommission an der Rat «Ueber die Auswirkungen der Abschaffung des Abgabenfreien Warenverkaufs im Innergemeinschaftlichen Reisenverkehr auf die Beschaeftigung», Bruessel, den 17.02.1999; Bericht der Kommission «Achtzehnter Jahresbericht der Kommission an das Europaeische Parlament ueber die Antidumping- und Antisubventionsmassnahmen der Gemeinschaft», Bruessel, den 11.07.2000; European Commission, Directorate-General for Trade «Note for the attention ofthe members ofthe anti-dumping comitee», Bruessels, 2001. (© Евангелос Сискос, 2002. Сискос Евангелос, кандидат економічних наук, професор, Державний технологічний навчальний інститут, м. Касторія, Греція. (© Олександр Амоша, 2002. Амоша Олександр, член-кореспондент НАН України, директор Інституту економіки промисловості НАНУ, Україна. © Олена Сохацька, 2002. Сохацька Олена, кандидат економічних наук, професор кафедри менеджменту, Тернопільська академія народного господарства, Україна. © Роман Березюк, Ірина Михальчук, 2002. Березюк Роман, кандидат економічних наук, доцент кафедри економічної теорії, Тернопільська академія народного господарства, Україна. Михальчук Ірина, аспірант, Тернопільська академія народного господарства, Україна. Комутативними ми вважаємо такі зв’язки між двома (або більше) економічними явищами, що мають не тільки певну щільність залежності, а й зумовлюють перетворення, видозміни хоча б одного з них. Звідси випливає, що комутативний ефект відображає ступінь таких відносин. Траєкторія кривої сукупного попиту не може збігтися з прямою СП. Це означало б, що вплив чинника імпорту на сукупний попит і валовий національний продукт взагалі не враховано. Вибір вдалого варіанта імпортної політики зводиться до того, щоб «випрямити» криву СП2 і максимально наблизити її до прямої СП. ( © Юрій Макогон, Юрій Гохберг, Сергій Третьяков, 2002. Макогон Юрій Володимирович, доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри міжнародної економіки Донецького національного університету, Україна. Гохберг Юрій Олександрович, професор кафедри міжнародної економіки Донецького національного університету, Україна. Третьяков Сергій Володимирович, заступник начальника Управління НБУ в Донецькій області, Україна. Ці та наступні рисунки і таблиці складено на основі даних Державного комітету статистики України. (© Вільфред Трілленберг, 2002. Трілленберг Вільфред, кандидат економічних наук, професор кафедри менеджменту, Тернопільська академія народного господарства, Україна. PAGE 148 PAGE 149 PAGE 148 Андрій Фліссак Торговельно-економічне співробітництво України з ФРН: становище, проблеми та шляхи їх вирішення PAGE 149 ЖУРНАЛ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЕКОНОМІКИ Вересень 2002 PAGE 147 PAGE 166 Евангелос Сискос Вплив валютного курсу на зовнішню торгівлю постсоціалістичних країн Організації чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС) PAGE 165 ЖУРНАЛ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЕКОНОМІКИ Вересень 2002 PAGE 164 PAGE 176 Олександр Амоша Забезпечення розвитку соціально-трудових відносин в Україні PAGE 183 ЖУРНАЛ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЕКОНОМІКИ Вересень 2002 PAGE 175 PAGE 188 Олена Сохацька Сучасні тенденції розвитку світових ф’ючерсних ринків: уроки для України PAGE 187 ЖУРНАЛ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЕКОНОМІКИ Вересень 2002 PAGE 185 PAGE 214 Зовнішньоекономічний імператив моделювання стратегії товарної інновації PAGE 213 ЖУРНАЛ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЕКОНОМІКИ Вересень 2002 PAGE 212 PAGE 236 Юрій Макогон, Юрій Гохберг, Сергій Третьяков Зовнішньоекономічні зв’язки України: висновки, пріоритети, перспективи розвитку і вступу у ВТО PAGE 235 ЖУРНАЛ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЕКОНОМІКИ Вересень 2002 PAGE 227 PAGE 244 Вільфред Трілленберг Нобелівські премії у галузі економіки PAGE 245 ЖУРНАЛ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЕКОНОМІКИ Вересень 2002 PAGE 243 ЖУРНАЛ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЕКОНОМІКИ Науковий журнал Тернопільської академії народного господарства Том 1 (№ 2). Вересень 2002 M 3,5 3 2,5 2 p = 0,3 t = 0,2 1,5 1 M1 0,5 M3 0 M2 0,1 0,2 0,3 0,4 0,5 0,6 0,7 0,8 0,9 1 a Офшорні банківські ринки Євроринки Міжнародні валютні ринки Традиційні міжнародні фінансові ринки Національні фінансові ринки Світовий фінансовий ринок Ринок похідних фінансових інструментів Ринок позичкового капіталу Ринок золота Ринок послуг Ринок товарів Інші фінансові посередники Міжбанківський ринок За балансом Ресурси підприємств Кредити населення Кредити банків Довготермінові кредити Позики населення Позики банків Короткотермінові кредити Капітал населення Внески засновників Власний капітал ПАСИВ АКТИВ За балансом Вкладення підприємств Інвестування через фінансового посередника Інвестування у ринок грошей Інвестування через біржі Банківські депозити Потреба в оборотних коштах Реальні інвестиції АКТИВ ПАСИВ Держава Емісія цінних паперів Податки ВИДАТКИ ДОХОДИ Інші доходи Банківські депозити Доходи від фінансових інвестицій Домашні господарства Доходи від реальних інвестицій Заробітна плата ВИДАТКИ ДОХОДИ Фінансування бізнесу Держава 8 8 : b d ? ? A Ae ? O ?8 : b d ? ? A Ae ? O O Oe O U ae e o u &(8:JLNP^`xzc¤aee T V v x ? ? ? ? ? ? E E U Ue RO O Oe O U ae e o u &(8:JLNP^`xzc¤aeeu T V v x ? ? ? ? ? ? E E U Ue ?Фінансування соціальних програм Витрати на державні потреби ДОХОДИ ВИДАТКИ Банківські депозити Фінансові інвестиції Домашні господарства Реальні інвестиції Власне споживання ВИДАТКИ ДОХОДИ Вторинний ринок Первинний ринок Короткотермінові боргові зобов’язання РИНОК ГРОШЕЙ Вторинний ринок Первинний ринок ОБЛІГАЦІЇ Вторинний ринок Первинний ринок АКЦІЇ РИНОК ЦІННИХ ПАПЕРІВ Позабіржовий ринок ФОРВАРДИ Біржовий ринок Ф’ЮЧЕРСИ Позабіржовий ринок СВОПИ Біржовий ринок Позабіржовий ринок ОПЦІОНИ ВАРАНТИ ТЕРМІНОВИЙ РИНОК 1997 р. 1998 р. 1999 р. 2000 р. 2001 р. Європа США 1999 р. Європа США 2000 р. млн. контрактів млн. контрактів Грудень 1998 р. Червень 1999 р. Грудень 1999 р. Червень 2000 р. Грудень 2000 р. 1993 р. 1995 р. 1997 р. 1999 р. 2001 р. 1993 р. 1995 р. 1997 р. 1999 р. 2001 р. 1995 р. 1997 р. 1999 р. 2001 р. 1993 р. 1995 р. 1997 р. 1999 р. 2001 р. ВНП0 45???? Х(ВНП) Y(СП,СПр) СПр Е0 СП0=СПр0 0 СП Е1 Е2 СП1 СП2 ВНП1 ВНП2 СП1=СПр1 СП2=СПр2 ВНП0 45? Х(ВНП) Y(СП,СПр) СПр Е0 СП0=СПр0 0 СП ВНП3 СП3=СПр3 СП3 Е1 Е2 СП1 СП2 ВНП1 ВНП2 ВНП0 СП1=СПр1 СП2=СПр2 45? Х(ВНП) Y(СП,СПр) СПр Е0 СП0=СПр0 0 СП Е3 Північна і Південна Америка Північна і Південна Америка ЖУРНАЛ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЕКОНОМІКИ Том 1 (№ 2). Вересень 2002 Видання Тернопільської академії народного господарства ЖУРНАЛ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЕКОНОМІКИ Том 1 (№ 2). Вересень 2002 Видання Тернопільської академії народного господарства ЖУРНАЛ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЕКОНОМІКИ Том 1 (№ 2). Вересень 2002 Видання Тернопільської академії народного господарства ЖУРНАЛ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЕКОНОМІКИ Том 1 (№ 2). Вересень 2002 Видання Тернопільської академії народного господарства ЖУРНАЛ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЕКОНОМІКИ Том 1 (№ 2). Вересень 2002 Видання Тернопільської академії народного господарства ЖУРНАЛ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЕКОНОМІКИ Том 1 (№ 2). Вересень 2002 Видання Тернопільської академії народного господарства ЖУРНАЛ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЕКОНОМІКИ Том 1 (№ 2). Вересень 2002 Видання Тернопільської академії народного господарства

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020