Курсова робота

На тему:

Сучасні концепції та системи управління зовнішньоекономічної

діяльності

ЗМІСТ

Вступ

1. Теорії управління зовнішньоекономічною діяльністю (історичний огляд)

2. Сучасні концепції зовнішньоекономічної діяльності

3. Сучасна система управління зовнішньоекономічною діяльністю
Висновок
Список використаної літератури

Вступ

Україна стала незалежною державою після багатолітньго напівколоніального
існування. Ця незалежність здобута у подоланні численних труднощів і
випробувань.

Нині Україна творить свою зовнішню та внутрішню політику відповідно до
вимог сьогодення та на перспективу. Сфера зовнішньополітичної діяльності
України — одна з найважливіших галузей суспільних відносин, яка
«спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом
підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами
міжнародного співтовариства за загальновизначиними принципами і нормами
міжнародного права» (стаття 18 Конституції України).

Засадчими документами зовнішньої політики України є такі визнані
міжнародні акти, як Статут ООН, Декларація прав людини, акти ОБСЄ
-Гельсінський Заключний Акт, Паризька хартія для нової Європи та
вітчизняні документи — Конституція України, Акт проголошення
незалежності України, Декларація про державний сувернітет України,
Основні напрями зовнішньої політики України.

Отже, в діяльності з міжнародних економічних організацій Україна пройшла
шлях становлення і розвитку зовнішнополітичних проявів, трансформування
концептуальних засад для досягнення вагомого результату, що сприятиме
утвердженню Украаїни як високо розвинутої держави, рівної серед
європейських країн, основною метою якої на міжнародній арені є
збереження унітарності, недоторканості, цілісності, економічної та
інформаційної безпеки, захист прав і свобод людини.

«Одним з найголовніших пріорітетів зовнішньої політики України є її
активна участь у формуванні нової архітектури безпеки Європи.» із
виступу Президента України Л.Кучми на Асамблеї ЗЄС (4 червня 1996 p.).

Поняття зовнішньоекономічної діяльності з’явилося в 1987 р. з переходом
на нову систему управління і початком здійснення зовнішньоекономічних
реформ. Суть їх зводилася до децентралізації зовнішньої торгівлі і
переходу від міжурядових зовнішньоекономічних зв’язків до
зовнішньоекономічної діяльності на рівні підприємств. В результаті в
процесі зовнішньоекономічних реформ склалися два поняття:
зовнішньоекономічні зв’язки і зовнішньоекономічна діяльність, останнє з
яких змінило значення, що існувало раніше, і характер
зовнішньоекономічних зв’язків.

Зовнішньоекономічна діяльність на відміну від зовнішньоекономічних
зв’язків здійснюється на рівні виробничих структур (фірм, організацій,
підприємств і т.д.) з повною самостійністю у виборі іноземного партнера,
номенклатури товару для експортно-імпортної операції, у визначенні ціни
і вартості контракту, об’єму і термінів постачання і є частиною їх
виробничо-комерційної діяльності як з внутрішніми, так і із зарубіжними
партнерами. Таким чином, зовнішньоекономічна діяльність є сукупністю
виробничо-господарських, організаційно-економічних і комерційних
функцій. Обов’язковими супутніми умовами зовнішньоекономічної діяльності
є виконання певних операцій по забезпеченню просування товару від
продавця до покупця; по своєчасному наданню різного роду
зовнішньоторговельних послуг — транспортних, страхових, експедиторських,
банківських; по здійсненню платіжний-розрахункових операцій, а також
наявність істотно впливають на визначення стратегії зовнішньоекономічної
діяльності галузевих міністерств, відомств, окремих підприємств і
об’єднань.

1.Теорії управління зовнішньоекономічною діяльністю (історичний огляд)

Управління зовнішньоекономічною діяльністю країни і регулювання
зовнішньої торгівлі та фінансових потоків на міжнародному рівні
набувають усе більшого значення в процесі інтернаціоналізації
господарського життя і зростання економічної взаємозалежності країн.

Від виникнення перших систематизованих поглядів Адама Сміта і Давида
Рікардо на зовнішню торгівлю до появи системи державного управління
зовнішньоекономічною сферою минуло близько двохсот років. Класичний
напрямок економічної теорії і сьогодні становить методологічну основу
для розроблення міжнародних і національних стратегій, політик і
механізмів, хоча, звичайно, ним не обмежується. Система інституцій,
органів і механізмів регулювання зовнішньоекономічної діяльності як на
національному, так і на міжнародному рівнях відображає також досягнення
і проблеми кейнсіанства, інших сучасних шкіл і напрямків економічної
науки..

Підкреслимо і те, що управління зовнішньоекономічною діяльністю як
наукова дисципліна ґрунтується на макроекономічних теоріях і пов’язаних
із ними загальноекономічних концепціях розвитку світового господарства.
Управління не може існувати у відриві від них. Більше того, можна
сказати, що загальна теорія управління як складова методології
управління зовнішньоекономічною діяльністю відіграє у ньому другорядну
роль порівняно з макроекономікою і теорією світового господарства.

ПЕРШІ ТЕОРІЇ ЗОВНІШНЬОЇ ТОРГІВЛІ Й УПРАВЛІННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЮ
ДІЯЛЬНІСТЮ

До числа основоположників теорії зовнішньоекономічної діяльності, що є
базою для концепцій управління, належать економісти класичного напрямку
та їх послідовники.

Погляди цих економістів, хоча і грунтувалися на сучасній їм реальності,
і сьогодні мають теоретичну цінність, утворюючи ядро сучасних концепцій
розвитку зовнішньоекономічної діяльності.

РОЗРОБЛЕННЯ ОСНОВ ТЕОРІЇ МІЖНАРОДНОЇ ТОРГІВЛІ. АБСОЛЮТНІ ПЕРЕВАГИ.

Головною теоретичною проблемою в цій сфері було питання про те, чи існує
якась основа для виникнення особливої теорії міжнародної торгівлі.
Економісти класичного напряму відстоювали особливу теорію міжнародної
торгівлі (на відміну від теорії торгівлі внутрішньої), з огляду на меншу
мобільність ресурсів між націями. Адам Сміт вважав, що «із усіх видів
вантажу найгірше піддаються транспортуванню люди», а капітал і праця
лише інколи перетинають національні кордони. Оскільки зарплата і
прибуток не вирівнюються при цьому переміщенням праці і капіталу,
міжнародна торгівля відбувається на основі витрат виробництва.

Викладена в роботі «Дослідження про природу І причини багатства народів»
(1776 р.) економічна система А. Сміта будувалася на тому, що нижчі
витрати

виробництва товару однієї нації порівняно з витратами виробництва цього
самого товару іншої нації означають її абсолютні переваги. Отже, якщо
одна нація має абсолютні переваги у виробництві певного товару, а інша —
Іншого, то кожна може спеціалізуватися у виробництві і торгівлі товару,
витрати виробництва якого найменші.

Відстоюючи особливу теорію міжнародної торгівлі, Д. Рікардо, як і А.
Сміт, основою цієї теорії вважав відносну нездатність капіталу до
переміщення між країнами. Він також відзначав вигідність міжнародної
спеціалізації і торгівлі, коли країни мають абсолютні переваги. Та чи
буде вигідною торгівля для країни, витрати виробництва всіх товарів
котрої нижчі, ніж в іншій країні? Відповідь на це питання дає теорія
порівняльних переваг.

ПОРІВНЯЛЬНІ ПЕРЕВАГИ.

Найбільш повно і послідовно теорія порівняльних переваг викладена у
праці Д. Рікардо «Початки політичної економії й оподатковування» (1817
p.).

З погляду теорії можна припустити існування трьох видів співвідношень
витрат виробництва однотипних товарів у різних країнах: рівні, абсолютні
та порівняльні. Відповідно, можна виділити і три типи переваг. Підхід
Рікардо грунтується на тому, що сукно і вино виробляються лише за
рахунок чинника праці у двох порівнюваних ним країнах — Англії та
Португалії. З цього випливає, що відносні ціни є просто оберненими
величинами затрат праці на одиницю продукту. Відомий приклад, наведений
у таблиці, дає уявлення про співвідношення між трьома видами таких
витрат. У першому випадку, відповідно до погляду Адама Сміта, коли
співвідношення витрат в обох країнах рівні, зовнішня торгівля не може
виникнути (незважаючи на те, що Португалія може виробляти обидва товари
дешевше), оскільки для торгівлі просто немає стимулу.

У другому випадку торгівля може відбуватись, оскільки кожна країна має
абсолютну перевагу у витратах виробництва одного товару (Англія — вина,
Португалія — сукна).

У третьому випадку Португалія має порівняльну перевагу щодо вина, бо
різниця у витратах на вино вища, ніж на сукно. Португалії вигідно
відправляти вино в Англію, де його одиниця відповідає 1,2 одиниці сукна,
і займатися цим доти, доки одиниця вина може продаватися в Англії більш
ніж за 0,88 одиниці сукна. Відповідно, Англії вигідно спеціалізуватися
на виробництві сукна, якщо за одиницю вина необхідно віддати менше 1,2
одиниці сукна. Отже, доктрина порівняльних витрат установлює верхню і
нижню межі, у яких обмін між країнами може бути взаємовигідним.

За Рікардо, Англія виробляє сукно за 100 люд.-год. і одержує одиницю
вина, виробництво якого всередині країни коштувало б їй 120 люд.-год., а
Португалія отримує сукно за 80 люд.-год., виробництво котрого в країні
коштувало б їй 90 люд.-год.

«Вигоди торгівлі» у прикладі з порівняльними перевагами виявляються й у
загальній економії на витратах на одиницю продукції: до вступу в
торгівлю Англії та Португалії потрібно 390 робочих годин для виробництва
кожної одиниці тканини й одиниці вина; після обміну ці чотири одиниці
потребують тільки 360 робочих годин. Завданням Рікардо було довести, що
передумови міжнародної торгівлі відрізняються від передумов внутрішньої
торгівлі. Якби Англія і Португалія були двома регіонами однієї країни,
то весь капітал і праця перемістилися б у Португалію й обидва товари
вироблялися б там. У межах однієї держави торгівля між двома регіонами
вимагає абсолютних переваг, тоді як порівняльна перевага — необхідна
умова для міжнародної торгівлі.

Приклад Д. Рікардо характерний для капіталістичного господарства.
Абсолютна перевага Португалії перед Англією у виробництві вина являє
собою важливий чинник того, що спеціалізація у випуску цього товару
принесе Португалії економію у затратах на працю. Що стосується
спеціалізації Англії у виробництві сукна, то тут справа виглядає інакше.
Мова йде вже про відносну перевагу. Така спеціалізація буде вигідна
навіть у тому разі, якщо ввезений Португалією товар міг бути зроблений
там із меншими затратами праці, ніж в Англії. Хоч Португалія могла б
виготовити сукно силами 90 осіб, їй вигідніше вивозити його туди, де на
виробництво цього ж сукна потрібна праця 100 осіб. Тому Португалія буде
інвестувати у виробництво вина, за яке вона отримає з Англії більше
сукна, ніж вона зробила б сама, якби перемістила частину свого капіталу
з виноробства у виробництво сукна. Визначаючи чинники цього процесу, Д.
Рікардо робить висновок: «Отже, виявляється, що країна, яка володіє
значними перевагами щодо машин і майстерності і тому виготовляє товари
за допомогою значно менших затрат праці, ніж її сусіди, може ввозити в
обмін на такі товари частину хліба, необхідного для її споживання,
навіть у тому разі, коли її земля родючіша й вирощування хліба потребує
в ній менше праці, ніж у країні, звідки він ввозиться».

У той самий період ідея вигідності виробничої спеціалізації на основі
використання порівняльних переваг була розвинена іншим англійським
економістом — Робертом Торренсом у роботі «Нарис про зовнішню торгівлю
зерном», виданій за два роки до праці Д. Рікардо. Це дало підстави
західним історикам економічної думки розійтися в оцінці того, хто є
основоположником теорії порівняльних переваг. Однак і ті з них, хто
віддає пріоритет Торренсу, вважають, що Рікардо пішов далі, розвинувши
його ідею до рівня теорії.

Представником «класичної» школи вважається і Джон Стюарт Мілль. У його
книзі «Про закони обміну між країнами» (1844 p.), був викладений «закон
міжнародної вартості». Сучасний американський економіст Джон Чіпмен
вважає цей закон «одним із найбільших досягнень людського інтелекту».
Той факт, що робота отримала визнання лише через 100 років, Чіпмен
пояснює тим, що «цей закон був занадто великим відкриттям для свого
часу».

Якщо викладена в працях Рікардо-Торренса теорія порівняльних переваг
лише визначила принципи міжнародного поділу праці, то сформульована
Міллем ідея «конкуруючої рівноваги» теоретично обґрунтовувала положення
Рікардо-Торренса і розкривала його механізм. У своїх міркуваннях і
доказах Мілль не застосовував математичні символи. Проте сучасні
економетристи вважають, що хід його міркувань і доказів настільки
логічний, що, лише володіючи сучасним математичним апаратом, можна гідно
оцінити його внесок в економічну науку. Розкриті Міллем закони
міжнародної конкуренції зводяться в основному до двох найважливіших
положень. Перше. Природне прагнення до міжнародної виробничої
спеціалізації веде до встановлення рівноваги у вигодах, які дає ця
спеціалізація. Друге. Умови повної або часткової спеціалізації
визначаються нерівністю в доходах, одержуваних від виробництва.
Можливості ж повної виробничої спеціалізації залежать від еластичності
заміни у споживанні, що існує між товарами, які виробляються, і
тенденцією до відносного вирівнювання абсолютних вигод держав, які
беруть участь у міжнародному обміні.

ПРИРОДНИЙ РОЗПОДІЛ ГРОШОВОГО МЕТАЛУ.

Розвиваючи теорію порівняльних переваг, Д. Рікардо зробив низку суттєвих
висновків щодо взаємозалежності рівнів заробітної плати і цін у різних
країнах, заклавши основу теорії цін у сфері міжнародної торгівлі.
Важливим відкриттям став висновок про те, що «якщо Португалія мала
абсолютну перевагу у вині та сукні, але більше — по вину, то зовнішня
торгівля з Англією можлива лише тоді, коли номінальні ставки заробітної
плати в Португалії будуть вищі, ніж в Англії. Якщо погодинна ставка
заробітної плати у золоті одна і та сама, Португалія не стане
імпортувати сукно, тому що кожний португальський споживач зможе дешевше
придбати сукно у вітчизняних виробників. Англії для сплати за імпорт
вина доведеться відправляти золото у Португалію доти, доки погодинна
заробітна плата у золоті в Португалії не зросте настільки, щоб зробити
для португальських споживачів вигідним імпорт англійського сукна».

Країна з нижчими витратами має вищу погодинну заробітну плату в золотому
виразі і, отже, вищі грошові ціни на аналогічні товари. Отже, «природний
розподіл грошового металу», який Д. Юм назвав законом, не тільки
балансує експорт та імпорт кожної країни, а й встановлює у цих країнах
відносні рівні цін, які спонукають їх виробляти товари з порівняльною
перевагою. У результаті було зроблено такий висновок: відносні рівні цін
між країнами визначаються відмінностями «витрат на придбання золота».
Тобто чим більша ефективність праці в експортних галузях країни, що не
володіє золотими рудниками, і чим менші витрати перевезення золота, тим
нижчі будуть витрати придбання і ціни порівняно з країнами, що
експортують золото в зливках. Цей висновок має важливе практичне
значення: загальне відставання окремої країни в рівні продуктивності
відносно інших країн світу не обов’язково перешкоджає її участі в
міжнародній торгівлі. Завжди існує обмінне співвідношення, яке дає змогу
їй експортувати ті товари, щодо яких її порівняльне відставання
мінімальне, імпортуючи ті, відносно яких воно максимальне.

2. СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

В основі сучасної теорії управління лежать насамперед дві основні течії
економічної науки: кейнсіанство і класичний підхід, або неокейнсіанство
та монетаризм (неокласичний підхід). Саме ці два теоретичні напрями
створили і визначають сьогоднішні механізми, інструменти та критерії
оцінки управління зовнішньоекономічною діяльністю країн із ринковою
економікою і міжнародних економічних та фінансових інституцій.

Уся система управління зовнішньоекономічною діяльністю й економікою
загалом, починаючи з термінології, статистичних показників,
багатофакторних економічних моделей і закінчуючи виробленням
зовнішньоекономічної політики і стратегії, ґрунтується на вченні Джона
Мейнарда Кейнса та класиків монетаризму.

КЕЙНСІАНСТВО.

Наприкінці 20-х — на початку 30-х років XX ст. Кейнс працював над
створенням теорії управління народним господарством. Економічні кризи
вже тоді викликали необхідність теоретичного осмислення і створення
системи управління економікою, включаючи і зовнішню торгівлю. «Велика
депресія» 1929-1932 pp. трагічно підтвердила таку потребу і змусила
політичні кола й уряд переглянути свої ліберальні погляди на можливість
активного втручання в господарське життя, побудоване на принципах
вільного підприємництва.

Іншими словами, наукові погляди Кейнса, котрий закликав до більшої ролі
держави в управлінні економікою, збіглися з історичною необхідністю
розвитку інституційного управління. На початку 30-х років макроекономіка
стала не тільки основним розділом економічної науки, а й найважливішою
галуззю державного управління.

Підсумкова праця Кейнса «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей»
(1936 р.) стала фундаментом сучасної економічної думки і практики. Новий
крок у розвитку економічної думки про управління був зроблений вже в
останні три десятиліття, коли інтернаціоналізація господарського життя і
взаємозалежність стали всеосяжним процесом і роль зовнішньоекономічних
зв’язків як чинника зростання і процвітання значно зросла. Саме в цей
період узгодження національної зовнішньоекономічної політики окремих
країн та її координація на міжнародному рівні стали особливо важливими
для стабільності й економічного зростання.

Участь країни в міжнародному поділі праці, з одного боку, і забезпечення
її міжнародної економічної безпеки, з іншого, є стратегічними напрямками
управління зовнішньоекономічною сферою країни.

Загальновідома істина — «Теорія випереджає практику»- підтвердилася
практичним застосуванням як кейнсіанства, так і монетаризму. МОНЕТАРИЗМ.

Ще в 50-60-ті роки кейнсіанский напрям дістав гідного суперника
-монетаризм, який, однак, почав застосовуватися у практиці державного
регулювання лише на початку 80-х років. Інтелектуальним лідером
монетаристів став професор Чиказького університету Мілтон Фрідман.

Теоретичним положенням про неприйнятність жорсткого кейнсіанського
підходу до регулювання світової економіки монетаристи пояснювали потребу
в ліберальних методах управління (що не порушують принципів
суверенітету), сутність яких полягає у широкому застосуванні
фінансово-кредитних, антиінфляційних, цінових і грошових інструментів,

Монетаристи стверджують, що пропозиція грошей є головною детермінантою
короткострокових змін валового національного продукту і довгострокових
змін у цінах. Звичайно, кейнсіанська теорія макроекономіки також визнає
роль грошей у визначенні сукупного попиту. Основні ж відмінності між
двома течіями полягають: а) у підході до визначення чинників, що
впливають на зміну сукупного попиту (кейнсіанці вважають, що сукупний
попит формується під впливом багатьох чинників, а монетаристи головним
називають пропозицію грошей); б) у трактуванні ролі держави (кейнсіанці
виступають за більший ступінь втручання, монетаристи -за менший, за
дерегулювання).

На початку 80-х років, наприкінці другого за складністю економічних
проблем періоду в економічній історії розвиненого капіталізму,
монетаристські концепції актуалізувалися під впливом десятирічної
структурної кризи у світовій економіці в уже сформованій залежності між
країнами. Структурні реформи і макроекономічна адаптація, що відбулися
спочатку в США, а потім у Західній Європі, передбачали дерегулювання в
макро-і зовнішньоекономічній сферах на національному рівні, зрушення у
бік міжнародних механізмів конкуренції й у зв’язку з цим перехід до
більш ліберальних і демократичних форм регулювання фінансовими і
монетарними інструментами, зокрема до координації внутрішньої
макроекономічної політики.

Такий підхід, застосований на практиці американською адміністрацією
президента Р. Рейгана на початку 80-х років, а потім і в Західній
Європі, дав змогу подолати стагфляційний процес, побудувати нову систему
регулювання світових господарських зв’язків монетарними засобами, яка не
стримувала зростання, враховувала реалії національних суверенітетів і не
створювала надмірної наднаціональної директивності.

Структурні реформи та макроекономічна адаптація стали стрижнем Стратегії
на IV десятиріччя розвитку ООН, обговореної і прийнятої в 1990 р. на
18-й Спеціальній Сесії Генеральної Асамблеї ООН. Делегація України
зробила значний внесок у розроблення, узгодження і прийняття
підсумкового документа «Декларації про Стратегію на IV десятиріччя
розвитку ООН».

Підсумком реалізації цілей Стратегії в розвинутих і нових індустріальних
країнах став тривалий, майже десятирічний період безкризового розвитку,
високих темпів економічного зростання та становлення нової системи
багатостороннього регулювання І національного управління
зовнішньоекономічною діяльністю. У сучасній економічній літературі
ведуться широкі дискусії про майбутній механізм регулювання світової
економіки, співвідношення національних і міжнародних механізмів
регулювання. Більшість поглядів збігаються у тому, що роль
багатосторонніх інституцій зростатиме. Проте дискусійним залишається
питання:

чи збереже свою ефективність нинішня монетарна (неокласична) система, чи
вона поступиться місцем наднаціональним інституціям при значному
обмеженні національного економічного суверенітету? Практичних
підтверджень зниження ефективності монетарних форм регулювання й
управління зовнішньоекономічною діяльністю розвиток світового
господарства науці поки що не надав.

ТЕОРІЯ ХЕКШЕРА-ОЛША.

Економісти-неокласики мало додали суттєвого до теорії міжнародної
торгівлі Мілла. Взагалі теорією міжнародної торгівлі ми називаємо
теорію, основним питанням якої є таке: якщо платіжний баланс
підтримується у стані рівноваги, тоді якими є доходи від торгівлі і як
ці доходи розподіляються між країнами залежно від умов торгівлі? Проте в
наш час ця теорія була перероблена Хекшером й Оліном -двома шведськими
економістами.

Теорія Хекшера-Оліна пропонує модель торгівлі в термінах порівняльної
забезпеченості країн факторами виробництва. Країна матиме відносну
перевагу в тих продуктах, виробництво яких потребує інтенсивного
використання чинника, що є в даній країні в достатку, і тому вона буде
імпортувати ті продукти, виробництво яких потребує інтенсивного
використання чинника, порівняно рідкісного в даній країні. Ця теорія
ґрунтується на «законі порівняльних витрат» Рікардо, доповненому і
підсиленому концепцією обопільного попиту Мілля, але вона йде далі,
пов’язуючи модель міжнародної торгівлі зі структурою економіки країн,
які торгують. Таким чином, теорія Хекшера-Оліна пропонує інструмент для
аналізу впливу змін у торгівлі на власні економічні структури країн і,
зокрема, на внутрішній розподіл прибутків. Ця теорія надає чіткості
старій класичній теоремі, згідно з якою торгівля замінює рух факторів
між країнами, і тому вона ставить питання про те, чи може одна тільки
торгівля — за відсутності повної міжнародної мобільності факторів
-вирівнювати ціни на всі фактори виробництва в усіх країнах, що
торгують. У цьому зв’язку зауважимо, що хоча теорія міжнародної торгівлі
Рікардо-Мілля пройшла випробування з більшим успіхом, ніж багато інших
елементів класичної політичної економії, навіть ця теорія сьогодні
ґрунтовно перероблена.

СУЧАСНА ТЕОРІЯ МІЖНАРОДНОГО РУХУ КАПІТАЛУ.

У західній економічній науці теорія міжнародного руху капіталу набула
найбільшого розвитку в останні десятиріччя. Ліквідація обмежень на рух
капіталу в межах територій, які охоплюються західноєвропейським
«Загальним ринком», і прогресуючі процеси інтеграції в інших районах
світового ринку призвели до того, що міграція приватних капіталів стала
основною формою проникнення сильніших з фінансового погляду держав в
економіку порівняно менш розвинутих країн. У цих умовах процес
концентрації капіталів виходить із тісних рамок національних
господарств, утворюючи міжнародні монополістичні об’єднання, які,
ставлячи під контроль усе виробництво ринку розвинутих країн, докорінно
змінюють попередні форми міжнародного поділу праці та національної
виробничої спеціалізації. Вони руйнують традиційні національні виробничі
структури і, створюючи нові космополітичні виробничі комплекси, вносять
суттєві зміни в структуру зовнішньоторговельних зв’язків.

Зростання масштабів вивозу і ввозу капіталів часто спричинюють
перетворення зовнішньої торгівлі з домінуючої форми міжнародних
економічних зв’язків у підпорядковану підлеглу. Усе це разом стає
причиною того, що старі канонічні положення «класичної» теорії
зовнішньої торгівлі піддаються перегляду. Сучасні західні економісти
ревізують основні положення «класичного» аналізу міжнародних економічних
відносин, які ґрунтувалися на теорії міжнародної торгівлі. Системі
рікардіанських ідей про міжнародний обмін у даний час протиставляються
різні версії теорії міжнародного руху факторів виробництва, що
ґрунтуються на принципово іншому підході до процесів міжнародного
обміну.

Ставлячи під сумнів рікардіанську ідею про визначальну роль світової
торгівлі як головного прискорювача міжнародного поділу праці і
каталізатора зростання світової продуктивності, прихильники цих теорій
(Р. Кевіс, А. Юасей, Р. Кенен та ін.) висувають на перше місце і
вважають домінуючим у світовому економічному прогресі міжнародне
переміщення факторів виробництва, маючи на увазі насамперед міжнародний
рух капіталу, їхні вихідні позиції повністю збігаються з поглядами
класичної» школи: в основу міжнародного поділу праці ними покладені
відмінності в наявності факторів виробництва — капіталу, праці,
природних ресурсів, кліматичних умов. Вони поділяють думку «класиків»,
що причини торгівлі лежать у відмінностях національних природних умов.
Однак, на противагу класичній» школі, переконані в тому, що поряд із
торгівлею, яка закріплює і поглиблює ці відмінності, у результаті
прогресуючої спеціалізації діє й інша, протилежна, тенденція —
ліквідація цих відмінностей як наслідок міжнародного переміщення
факторів виробництва. А саме: країни, яким не вистачає капіталу, стануть
імпортувати капіталомісткі товари, тоді як країни, що відчувають брак у
праці, увозитимуть трудомісткі товари. Брак капіталу відіб’ється на
нормі прибутку, котрий пропорційно збільшиться, а капіталомісткі товари
відповідно подорожчають.

Таким чином, країна, що відчуває брак у капіталі, ввозитиме
капіталомісткі товари і вивозитиме інші, у виробництві яких вона має
перевагу. Отже, торгівля замінить рух капіталу, поступово стираючи
відмінності між країнами, що мають надлишок капіталу, і країнами, які
страждають від його дефіциту, згладжуючи при цьому різницю у нормі
прибутку там, де вона особливо помітна. І навпаки, міжнародний рух
капіталу змінить зовнішню торгівлю, оскільки він приведе до однакової
забезпеченості факторами виробництва в різних країнах і ліквідує різницю
в нормах прибутку.

В останні десятиріччя, що характеризуються активізацією процесу
національного відродження держав, з’явилися нові тенденції в
теоретичному трактуванні процесів міжнародного руху капіталу. Іноземний
капітал усе частіше трактується західними економістами як необхідний для
прискорення процесів національного нагромадження ресурс, що доповнює
внутрішні можливості фінансування інвестицій.

У більшості західних теорій індустріального розвитку червоною ниткою
проходить думка про те, що будь-яка країна, яка розвивається і прагне до
швидкого збільшення національного доходу, стикається з нездоланними
труднощами, якщо вона намагається здійснити програму капіталовкладень,
обмежуючись лише мобілізацією національних коштів. Західні економісти
(С. Кузнец, Г. Хаберлер, Г. Джонсон, Дж. Хікс, Г. Мейер та ін.) у своїх
працях посилено популяризують ідею про те, що планування економічного
зростання у країнах, які розвиваються, у сучасних умовах немислиме без
урахування можливості допуску в економіку країни іноземного капіталу як
одного із зовнішніх джерел нагромадження.

t

¤

l n ? ,

.

.

2

>

??????#?.

2

< I ??????#?мадження встановлюється пряма залежність. Це дає змогу інтерпретувати допуск іноземних монополій і держав у національне господарство країн, що розвиваються, як єдиний надійний спосіб прискорення економічного прогресу. Для того щоб довести правильність своїх ідей, багато авторів вдаються до спроби формалізувати процеси впливу експортованого капіталу на розвиток національних господарств, які ввозять цей капітал. ЕКОНОМЕТРИЧНЕ ТРАКТУВАННЯ РОЛІ ІНОЗЕМНОГО КАПІТАЛУ В ЕКОНОМІЧНОМУ РОЗВИТКУ З ПОЗИЦІЙ КРАЇНИ-ЕКСПОРТЕРА. Сучасні західні теорії міжнародної торгівлі, поділяючи країни, що утворюють світовий ринок, на розвинуті і ті, що розвиваються, характеризують їх за ознакою наявності вільних капіталів відповідно як країни, що володіють надлишковим капіталом і експортують його, та країни, що потребують вільних грошових коштів і у зв'язку з цим ввозять капітал з-за кордону. Згідно з таким розподілом надлишок капіталів або їх дефіцит стає немовби показником ступеня економічної зрілості тієї або іншої держави, а сам процес економічного розвитку трактується при цьому виключно як процес нагромадження. Поділ країн на ті, що ввозять капітал, і ті, що вивозять його, відповідає при такому підході класифікації цих держав, яка грунтується на співвідношенні обсягів їх експорту й імпорту. Вважається, що надлишок вільних капіталів поєднується з надлишком товарів і це веде до перевищення експорту товарів над імпортом. І, навпаки, брак капіталів і пов'язаний із ним низький рівень розвитку національної промисловості тягне за собою необхідність перевищення ввозу товарів над їх вивозом. Вивіз або ввіз капіталу разом із торговельним балансом країни утворюють ніби співвідношення між національними платежами та валютними надходженнями. Ці співвідношення обумовлені рівнем розвитку економіки і строго фіксовані для кожного даного рівня. За логікою цих міркувань для індустріальне розвинутих держав вивіз капіталу стає органічною функцією національного господарства. Він так само необхідний, як і вивіз товарів, що переповнюють внутрішній ринок. Водночас для країн, що розвиваються, державний платіжний баланс нібито незмінно повинен передбачати значний дефіцит, який може бути зрівноважений лише ввозом іноземного капіталу. Відносний обсяг цього дефіциту ніби то перебуває в строгій відповідності з рівнем національного господарського розвитку, скорочуючись у міру зростання національного доходу. Після подолання в процесі зростання якоїсь уявної межі платіжний дефіцит перетворюється в позитивне сальдо платіжного балансу, і країна, вийшовши із розряду відсталих, досягає заповітної мети, стаючи сама експортером капіталу у слаборозвинуті країни. Але на цьому зв'язок між економічним розвитком країни та її зовнішньоторговельною та зовнішньо фінансовою діяльністю не припиняється. Подальше зростання національного доходу супроводжується збільшенням експорту товарів і капіталу не тільки в абсолютних, а й у відносних розмірах. Чим вищий ступінь розвитку економіки, тим більшу частку національного доходу держава змушена капіталізувати за кордоном. Таким чином, основна ідея цієї теорії полягає в тому, що незалежно від соціальних і політичних умов національного економічного розвитку для кожного рівня господарського зростання існують строго оптимальні з погляду найкращих можливостей її подальшого розвитку співвідношення між обсягом ввезених або вивезених капіталів і національним доходом. Ці розрахункові співвідношення кожна держава повинна використовувати як контрольний інструмент над господарською практикою і по можливості дотримуватися їх, тому що відхилення від цих оптимальних співвідношень нібито ускладнює умови подальшого зростання, вносячи певну дисгармонію у взаємодію внутрішнього та зовнішнього ринків. Ця теорія залежності розвитку національних господарств від міжнародного руху капіталів підтверджується побудовою ілюстративних математичних моделей. Розглянемо один із варіантів таких моделей, розроблених західним економістом Кенетом К. Курихарою. Для індустріальне розвинених і економічно відсталих країн автор використовує два дещо відмінні підходи. У першому випадку при характеристиці кількісної залежності між ввозом капіталу і темпами зростання слаборозвиненої економіки його зусилля спрямовані на визначення відносного обсягу потрібних іноземних капіталів для швидкого зростання національного доходу. Друга модель, призначена для економічно високорозвинутих держав, має проілюструвати їхню потребу у вивозі капіталу і показати його вплив на подальше рівномірне зростання. У першому випадку в основу моделі для країн, що розвиваються, покладена рівність I + X = S + M + B, де І - народногосподарські (внутрішні) інвестиції; X - експорт товарів і послуг; S -національні заощадження; M - імпорт товарів і послуг; В - іноземні фінансові засоби. Вихідні умови рівноваги між інвестиціями та джерелами їх фінансування в широкому розумінні трактуються в другому випадку як I + X + L = S + M, де на додаток до прийнятих у першому разі позначень L означає "чисті" експортовані фінансові засоби, тобто довгострокові стабільні інвестиції. ЕКОНОМИВШІ АСПЕКТ МАРКСИСТСЬКОЇ ТЕОРІЇ ІМПЕРІАЛІЗМУ. У марксистському вченні проблемам економічного розвитку держав, а також розриву між бідними та багатими країнами з погляду динаміки закордонних капіталовкладень капіталістичних країн присвячена "теорія імперіалізму". Під "імперіалізмом" тут розуміють зовнішню політику, яка прагне до політичного й економічного контролю над відсталими територіями, щоб забезпечити для метрополії сферу застосування вільних заощаджень і надлишок промислових товарів в обмін на стратегічні сировинні ресурси. Марксистська теорія передбачає, що закрита капіталістична економіка, безумовно, потерпає від хронічно недостатнього ефективного попиту, від основних диспропорцій, які можна виправити тільки відкриттям зовнішніх ринків. Тому імперіалізм, а саме пряма чи опосередкована експлуатація відсталих територій, є невід'ємною властивістю будь-якої розвинутої капіталістичної економіки. Але всупереч поширеному переконанню дохід від капіталу, як правило, вищий в економіці з надлишковими капіталами, ніж у країнах, що розвиваються, оскільки в розвинутих країнах капітал вкладається не стільки в обробні, скільки в базові галузі, транспорт та енергетику. За відсутності розвинутої інфраструктури -автомобільних доріг, залізниць, гаваней, доків, гребель і енергетичних установок -потенційно високий прибуток із капіталу в бідних країнах одержати неможливо. Марксистська теорія імперіалізму - це редукціоністська теорія тією мірою, якою вона відстоює право редукувати всі значущі змінні до змінних економічних і, зокрема, до максимізуючої прибуток поведінки національних корпорацій, зайнятих пошуком сировини, нових інвестицій і додаткових ринків збуту кінцевої продукції. Ця теорія багата на передбачення: закордонні капіталовкладення рухаються переважно у напрямку бідних країн у відношенні, обернено пропорційному рівню ефективного попиту в себе вдома; закордонні капіталовкладення у бідних країнах сконцентровані, як правило, у видобувних галузях; залежні країни є головними ринками збуту для товарів із великих імперіалістичних держав; найбагатші країни -це ті, котрим пощастило бути найбільшими імперіями, а найбідніші країни - ті, які були колоніями; і, на завершення, кінець імперіалізму означає також кінець капіталізму, і навпаки. Розвиток марксистської теорії імперіалізму найбільше пов'язаний з ім'ям В. І. Леніна. Йдучи вслід за німецькими послідовниками К. Маркса, у своїй відомій праці "Імперіалізм, як вища стадія капіталізму" він стверджував, що у відсталих країнах прибутки, як правило, невисокі, оскільки тут недостатньо капіталу, ціна на землю відносно низька, а сировина дешева. Можливість експорту капіталу створюється в міру входження більшої кількості відсталих країн у міжнародні капіталістичні відносини; головні залізниці там або вже були побудовані, або тільки будувалися, елементарні умови для промислового розвитку були підготовлені. Необхідність експорту капіталу є результатом того, що в небагатьох країнах капіталізм уже "перезрів" і (через відсталість сільського господарства та зубожіння мас) капітал не може знайти "вигідних" місць свого вкладення. Як бачимо, марксистсько-ленінська теорія імперіалізму багата і приваблива передбаченнями, але реальний світ не менш багатий прикладами її спростування. Справді, у суспільних науках існує не багато теорій, які б стільки разів спростовувалися практикою, як це відбувалося і буде, очевидно, відбуватися з теорією імперіалізму. Сучасна система управління зовнішньоекономічною діяльністю охоплює широке коло об'єктів і може бути загалом охарактеризована і розбита на розділи (сегменти) з використанням ряду критеріїв і аналітичних ознак. Найважливішими аналітичними ознаками є екзогенність та ендогенність складових. За цією ознакою уся система поділяється на національне управління та багатостороннє регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Відповідно до цього управління зовнішньоекономічною діяльністю можна подати у вигляді макроекономічної та світогосподарської її частин. Обидві ці частини створюють середовище, в якому самостійним розділом є управління зовнішньоекономічною діяльністю підприємств. Зростання в останні роки значущості міжнародної інвестиційної діяльності обумовлює необхідність розгляду як окремого розділу і менеджменту міжнародних підприємницьких проектів. Багатосегментність управління зовнішньоекономічною діяльністю не виключає, однак, наявності критерію, що визначає підсумкову її ефективність. Таким, на наш погляд, є стан макроекономіки і, зокрема, зовнішньоекономічної сфери як складової сукупного попиту. На практиці оцінка ефективності зовнішньоекономічної політики і регулювання ґрунтується на внеску цієї сфери у зростання сукупного попиту й кількісно виражається абсолютними річними значеннями чистого експорту (сальдо платіжного балансу) і показниками його ваги у валовому національному продукті. Формула сукупного попиту Кейнса демонструє роль і місце зовнішньоекономічної сфери у формуванні сукупного попиту: BHn = C + I + G + (E-M), де С - споживчий попит; І - інвестиційний попит; G - державні витрати; Е - експорт; M - імпорт. Зовнішньоекономічне управління на національному і світогосподарському рівнях охоплює такі галузі і процеси економічного життя: * імпорт і експорт (у тому числі методи, види та форми операцій щодо їх здійснення); * валютні ринки, об'єкти, механізми та інструменти валютного регулювання; * іноземні інвестиції та інвестиційні інституції; * вільні економічні зони; * міжнародні фінансові організації (у тому числі напрямки й умови діяльності); * міжнародні товарні ринки (товарні біржі, товарні аукціони, торги, ярмарки, виставки). Управління зовнішньоекономічною діяльністю підприємства включає: * розроблення ринкової стратегії фірм різних видів і форм власності; * проведення маркетингових досліджень на зовнішньому ринку; * укладання та виконання міжнародного контракту в комерційній діяльності; * ціноутворення на зовнішньому ринку; * засоби, кошти і форми платежів у міжнародних розрахунках; * облік зовнішньоекономічних операцій (експорт та імпорт товарів); * забезпечення транспортування вантажів у зовнішній торгівлі; * страховий захист вітчизняних та зарубіжних учасників різноманітних форм міжнародного співробітництва. Як розділ управління зовнішньоекономічною діяльністю менеджмент підприємницьких проектів передбачає: * розроблення бізнес-плану підприємства, виходячи з його цілей, аналізу виробничого потенціалу і фінансово-планової діяльності, а також аналізу оточення (стану галузі, ринку, конкуренції); * прийняття інвестиційних рішень на основі існуючих методів оцінки інвестицій і фінансового аналізу інвестиційних проектів; * вироблення стратегії, тактики і техніки залучення інвестора до реалізації проекту. Названі сегменти управління, пов'язані з ними об'єкти і процеси економічного життя визначили структуру та зміст усього наступного викладу матеріалу. 3. СУЧАСНА СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧ-НОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ Сучасна система управління зовнішньоекономічною діяльністю охоплює широке коло об'єктів і може бути загалом охарактеризована і розбита на розділи (сегменти) з використанням ряду критеріїв і аналітичних ознак. Найважливішими аналітичними ознаками є екзогенність та ендогенність складових. За цією ознакою уся система поділяється на національне управління та багатостороннє регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Відповідно до цього управління зовнішньоекономічною діяльністю можна подати у вигляді макроекономічної та світогосподарської її частин. Обидві ці частини створюють середовище, в якому самостійним розділом є управління зовнішньоекономічною діяльністю підприємств. Зростання в останні роки значущості міжнародної інвестиційної діяльності обумовлює необхідність розгляду як окремого розділу і менеджменту міжнародних підприємницьких проектів. Багатосегментність управління зовнішньоекономічною діяльністю не виключає, однак, наявності критерію, що визначає підсумкову її ефективність. Таким, на наш погляд, є стан макроекономіки і, зокрема, зовнішньоекономічної сфери як складової сукупного попиту. На практиці оцінка ефективності зовнішньоекономічної політики і регулювання ґрунтується на внеску цієї сфери у зростання сукупного попиту й кількісно виражається абсолютними річними значеннями чистого експорту (сальдо платіжного балансу) і показниками його ваги у валовому національному продукті. Формула сукупного попиту Кейнса демонструє роль і місце зовнішньоекономічної сфери у формуванні сукупного попиту: ВНП = С +1 + G + (Е - М), де С - споживчий попит; І - інвестиційний попит; G - державні витрати; Е - експорт; M - імпорт. Зовнішньоекономічне управління на національному і світогосподарському рівнях охоплює такі галузі і процеси економічного життя: * імпорт і експорт (у тому числі методи, види та форми операцій щодо їх здійснення); * валютні ринки, об'єкти, механізми та інструменти валютного регулювання; * іноземні інвестиції та інвестиційні інституції; * вільні економічні зони; * міжнародні фінансові організації (у тому числі напрямки й умови діяльності); * міжнародні товарні ринки (товарні біржі, товарні аукціони, торги, ярмарки, виставки). Управління зовнішньоекономічною діяльністю підприємства включає: * розроблення ринкової стратегії фірм різних видів і форм власності; * проведення маркетингових досліджень на зовнішньому ринку; * укладання та виконання міжнародного контракту в комерційній діяльності; * ціноутворення на зовнішньому ринку; * засоби, кошти і форми платежів у міжнародних розрахунках; * облік зовнішньоекономічних операцій (експорт та імпорт товарів); * забезпечення транспортування вантажів у зовнішній торгівлі; * страховий захист вітчизняних та зарубіжних учасників різноманітних форм міжнародного співробітництва. Як розділ управління зовнішньоекономічною діяльністю менеджмент підприємницьких проектів передбачає: * розроблення бізнес-плану підприємства, виходячи з його цілей, аналізу виробничого потенціалу і фінансово-планової діяльності, а також аналізу оточення (стану галузі, ринку, конкуренції); * прийняття інвестиційних рішень на основі існуючих методів оцінки інвестицій і фінансового аналізу інвестиційних проектів; * вироблення стратегії, тактики і техніки залучення інвестора до реалізації проекту. Названі сегменти управління, пов'язані з ними об'єкти і процеси економічного життя визначили структуру та зміст усього наступного викладу матеріалу. Висновок: Забезпечення розвитку ринкової економіки України залежить від ходу проведення адміністративної реформи, податкової реформи і перетворень в інших інститутах фінансової діяльності держави, а також від формування відкритої для зовнішнього світу господарської системи. Для досягнення цього необхідні кардинальні зміни в сфері зовнішньоекономічної діяльності, направленої на інтегрування в світове господарство і розвиток взаємовигідної співпраці як на державному рівні, в політичній, економічній, так і в науково-технічній та інших галузях. Тому питання правового регулювання зовнішньоекономічної діяльності, набувають якісно нового змісту. Входження економіки України в світову економічну спільноту залежить від розвитку внутрішньогосподарського ринку, регульованого нормами різних галузей права, як національними, так і міжнародними. Успішна реалізація норм, регулюючих фінансові і розрахункові відносини між учасниками зовнішньоекономічної діяльності, є визначальним критерієм і показником ефективності зовнішньоекономічної діяльності. Добре налагоджений механізм здійснення фінансових відносин, міжнародних розрахунків, транскордонного руху капіталів і правове регулювання їх служить гарантом успішної фінансової діяльності держави, зростання внутрішнього валового продукту, зміцнення національної грошової одиниці і збільшення надходжень в прибуткову частину державного бюджету. В умовах становлення ринкових відносин в економіці і повсюдній лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, представляється необхідним глибоке дослідження і чітке визначення природи і ролі правового регулювання зовнішньоекономічної діяльності на сучасному етапі розвитку держави. Для України проблема вдосконалення законодавства має особливе значення, оскільки воно приводиться у відповідність зі світовими стандартами. Зовнішньоекономічна діяльність України зумовлена критеріями лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, постійного розширення кола суб'єктів і форм здійснення її; на базі участі в міжнародному розподілі праці, вона сприяє рішенню найголовніших економічних задач і є одним з найважливіших джерел отримання додаткових коштів для капітальних вкладень і поповнення прибуткової частини Державного бюджету. Для виконання своїх функцій держава створює відповідні компетентні органи. Здійсненням правового регулювання зовнішньоекономічної діяльності держави займаються органи загальної компетенції (Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, місцеві органи влади) і спеціальної компетенції (митна служба, антимонопольний комітет, Міністерство економіки). Фінансові правовідносини у зовнішньоекономічній діяльності частково регулюються нормами внутрішнього права, а частково нормами міжнародного впливу і носять характер договірних відносин. Нормами національного фінансового законодавства встановлюються правила поведінки юридичним і фізичним особам в галузі фінансової діяльності - вимоги до учасників фінансово-правових відносин, виражені в категоричній формі, що не допускають змін другою стороною. Договірний же характер фінансових правовідносин у зовнішньоекономічній діяльності базується на нормах міжнародних договорів, договорів з міжурядовими економічними організаціями, що використовують норми своїх установчих документів, міжнародних угод між урядами країн. Комплексність фінансових правовідносин у зовнішньоекономічній діяльності обумовлюється також територіальною ознакою. Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» визначає її як діяльність національних і іноземних суб'єктів господарювання, засновану на взаємовідносинах між ними, як на території України, так і за її межами. Характерною ознакою фінансових правовідносин у зовнішньоекономічній діяльності є обов'язкова наявність в даних відносинах іноземного суб'єкта, який діє керуючись нормами законодавства країни резидентства. Загалом розрахункові відносини у зовнішньоекономічній діяльності визначаються як відносини, врегульовані нормами національного і міжнародного права, виникаючі в ході зовнішньоекономічної діяльності між національними та іноземними суб'єктами, з приводу організації здійснення різних платежів на грошові вимоги і зобов'язання (та контролю за їх виконанням), які виникають в процесі господарської діяльності вказаних суб'єктів. Викладене дозволяє вважати, що правовідносини у зовнішньо-економічній діяльності відносяться до комплексного інституту вітчизняного і міжнародного права. Приєднання України до положень ст. VIII Угоди про МВФ, які забороняють введення валютних обмежень на платежі по міжнародних операціях, юридичне закріплення свободи руху капіталів в Угоді про ЄС і в Угоді між Україною та ЄС, привело Україну до необхідності здійснення зваженої політики в сфері застосування валютних обмежень. Ці заходи державою застосовуються при наявності в економіці тенденцій до відтоку капіталу за рубіж і протистоять закріпленій в положеннях Договору про ЄС свободі руху капіталів і здійснення поточних платежів. На процес міжнародного руху капіталів впливає рівень ставок грошового ринку в найбільших фінансових центрах світу, різні правові режими, що закріпляють різну свободу руху капіталів, створення сприятливого інвестиційного клімату, стан платіжного балансу держав. Вибір і застосування державою конкретних видів валютних обмежень, знаходиться в безпосередньому зв'язку з рівнем її економічного розвитку в конкретно певний історичний період часу, стабільності фінансової системи і національної валюти, вирівнюванням платіжного балансу держави. Дані чинники будуть визначати проведення відповідної валютної політики держави. У інституційній системі правового регулювання зовнішньоекономічної діяльності значну роль відіграють міжнародні фінансові організації. До організацій, що мають всесвітнє значення, відносяться передусім, спеціалізовані інститути ООН - Міжнародний валютний фонд (МВФ); Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Міжнародна фінансова корпорація (МФК) - Світовий банк (СБ); Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР). Серед вказаних міжнародних фінансових організацій центральне місце займає Міжнародний валютний фонд, створений під час становлення Бреттон-Вудської валютної системи, для вирівнювання платіжного балансу держав-членів і стабілізації валютної системи. На умови кредитування МВФ і виконання їх країнами-позичальниками, орієнтуються найбільші кредитори світового фінансового ринку і відповідним чином будують свою кредитну політику. Надання кредитів МВФ зумовлене виконанням ряду обов'язкових умов, пов'язаних із здійсненням фінансової, податкової, бюджетної, валютної політики в країнах-позичальниках. Виконання сукупності умов, що пред'являються, часто веде до погіршення життєвого рівня населення, посилення соціальної напруженості в суспільстві. У той же час, далеко не завжди виконання обов'язкових умов МВФ приводить до поліпшення фінансово-економічної ситуації в країні-позичальниці. Головні сучасні задачі МВФ в кредитуванні держав зі середніми і низькими прибутками - це продовження економічної експансії країн і корпорацій, які мають найбільші квоти в статутному капіталі МВФ. Природно, що Україна, будучи членом МВФ, виконує умови необхідні для входження до складу Європейської співдружності. Однією з таких умов є стабільність української валюти, як засобу платежу, у внутрішньому і зовнішньому платіжному обороті. Форми розрахунків, що застосовуються у зовнішньоекономічній діяльності, встановлюються законодавством кожної країни, Уніфікованими правилами, порядком здійснення розрахунків і практикою здійснення розрахункових операцій. Порядок, встановлений в Україні (лист НБУ № 13-126/2405 8823 від 13.12.97р. «Щодо можливості застосування різноманітних фінансових схем в розрахунках між резидентами та нерезидентами» ), дає право резидентам самостійно обирати фінансові схеми і форми розрахунків. Тому вибір оптимальної форми розрахунків в кожному конкретному випадку при укладенні контрактів і кредитних угод із зарубіжними партнерами безпосередньо залежить від професіоналізму посадових осіб, що беруть участь в цьому процесі. Нечітке правове регулювання окремих напрямів в фінансових і розрахункових відносинах у зовнішньоекономічній діяльності наносить величезного збитку економіці України. Так, відсутність норм, що встановлюють відповідальність посадових осіб, що здійснюють експортні операції без репатріації виручки у іноземній валюті, дозволила за останні 5 років вивести за межі України більше 15 мільярдів доларів США. Не визначена також відповідальність посадових осіб підприємств за невиконання зобов'язань перед зарубіжними організаціями і фондами по кредитах, отриманих під гарантії держави. Резиденти, що отримали такі кредити і не повернули їх зовнішнім кредиторам, примусили Уряд України гасити зовнішню заборгованість з Державного бюджету України, тобто коштами платників податків, скорочуючи і без того мінімальні витрати на соціальну сферу. З метою захисту фінансових ресурсів Державного бюджету України від необхідності термінових погашень зобов'язань зовнішнього боргу, які виникли в результаті невиконання своїх зобов'язань - неповернення кредитів, отриманих українськими юридичними особами - резидентами під гарантію Уряду від міжнародних фінансових організацій і банківських фондів і організацій - необхідно прийняти спеціальний нормативний акт, регулюючий відносини держави і українських юридичних осіб резидентів -позичальників іноземних кредитів, держави і фінансово-кредитної організації -нерезидента кредитора. Для призупинення правопорушень в розрахунках по експортним та імпортним операціям; переказам резидентами іноземної валюти в закордонні банки та зберіганні її у цих банках, необхідно у розробляємому проекті Закону України про внесення змін та доповнень до Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» закріпити спеціальними статтями порядок здійснення контролю банками і податковими органами за здісненням розрахунків по експортно-імпортним та неторговим операціям. В якості правових гарантій забезпечення законності операцій у фінансових і розрахункових правовідносинах, ввести сувору відповідальність посадових осіб усіх органів, які беруть участь у цих відносинах. Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється нормами національного законодавства, які виражені у категоричній формі, владними, які не роблять можливим зміни та вільне волез'явлення другою стороною. В той же час зовнішньоекономічна діяльність регулюється нормами міжнародних договорів і міжурядових угод. Наявність різних правових джерел (внутрішніх і зовнішніх) підтверджують комплексність цього інституту. ЛІТЕРАТУРА: 1. Блауг M. Экономическая мысль в ретроспективе. - М, 1994. 2. Кейнс Дж. М. Общая теория занятости, процента и денег. - М., 1978. 3. Киреев А. П. Международная экономика: В 2 ч. - М., 1999. 4. Ленин В. И. Империализм, как высшая стадия капитализма // Поли. собр. соч. Т. 27. 5. Линдерт П. Экономика мирохозяйственных связей. - М., 1992. 6. Милль Дж. Ст. Основы политической экономии и некоторые аспекты их приложения к социальной философии. - М., 1980-1981. - Т. 1-3. 7. Покровская В. В. Организация и регулирование внешнеэкономической деятельности. - М, 1999. 8. Рикардо Д. Начала политической экономии и налогового обложения. - М., 1955. -Т. 1-4. 9. Скас Дж., Ларрен Ф. Макроэкономика. Глобальный подход. - М-, 1999. 10. Семюелсон П., Нордгауз В. Макроекономіка. - К., 1995. 11. Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов. - М., 1962. 12. Caves R. Trade and Economic Structure: Models and Methods. - Harvard Economic Studies.-1960.-Vol. 115. 13. Chipman G. S. International Trade II Econometrica. -1965. - Vol. 33. - № 3. 14 M.Haberler G. A. Survey of International Trade Theory. - Princeton University Press, 1961. 15. Hicks I. Essays on World Economics. - Oxford University Press, 1953. 16. Jasay A. The Social Choice Between Home and Overseas Investment II Economic Journal. -1960. - № 70. - P. 105-113. 17. Johnson H. International Trade and Economic Growth, - Harvard University Press, 1958. 18.Kenen P. Nature, Capital and Trade II Journal of Political Economy. -1965. - № 73. -P. 437-460. 19. Kurichara K. International Capital Movements and National Economic Growth II Economia Intemazionale. - 1966. - № 4. - P. 597-611. 20. Kuznets. S. International Differences in Capital Formation and Financing. "Capital Formation and Economic Growth". - Princeton University Press, 1955. 21. Meier G. International Trade and Development. - Tokio, 1964. 22. Prey B. The Political Economy of Stabilization Programmes in Developing Countries. - Paris, 1992. 23. Rukstad M. Corporate Decision Making in the World Economy: Company Case Studies. - Dryden Press, 1992. 24. Smithin J. Macroeconomic Policy and the Future of Capitalism. - Brookfield: Edward Elgar Pub., 1996.

Похожие записи