Курсова робота

З міжнародних економічних відносин

Основні типи і моделі розвитку країн, що розвиваються

Зміст

Вступ………………………………………………………….
………………………………………………….3

РОЗДІЛ 1 Риси країн, що
розвиваються……………………………………………………
……..6

РОЗДІЛ 2 Життя в країнах з низьким
доходом………………………………………………10

РОЗДІЛ 3 Населення і спадщина
Мальтуса……………………………………………………12

РОЗДІЛ 4 Коефіцієнт народжуваності і смертності та природні ресурси і
капіталовкладення……………………………………………….
……………………………………….14

РОЗДІЛ 5 Місце і роль країн, що розвиваються, у міжнародному товарному
обміні…………………………………………………………
………………………………………………..17

РОЗДІЛ 6 Основні соціально – економічні особливості країн, що
розвиваються……………………………………………………
…………………………………………..23

РОЗДІЛ 7 Проблеми економічного
розвитку…………………………………………………29

РОЗДІЛ 8 Сучасні підходи до економічного
розвитку……………………………………34

РОЗДІЛ 9 Динаміка економічного зростання та технологічні
зміни……………….37

РОЗДІЛ 10 Інвестиції капіталу в економіку країн, що
розвиваються……………. 42

Висновок……………………………………………………….
……………………………………………..48

Список
літератури……………………………………………………..
…………………………………51

Додатки
………………………………………………………………
……………………………………….52

Вступ

Світова економіка є відображенням господарської структури сучасної
цивілізації. Вона розкриває найсуттєвіші прояви економічного життя, яке
розгортається і функціонує на рівні домашніх господарств, фірм,
підприємств транснаціональних корпорацій, різноманітних галузей, окремих
країн, але неодмінно має міжнародне забарвлення.

Становлення економіки як цілісної системи відбувається за умов
розвинутої, інтенсивної міжнародної торгівлі, розгалуженого міжнародного
поділу й кооперації праці, сформованої відповідної комунікаційної мережі
(транспорт, зв’язок тощо). Зрештою, світова економіка є втіленням
(продуктом) господарської єдності цивілізації, що складається внаслідок
невпинного поглиблення міждержавних економічних відносин.

Світова економіка формувалася протягом тривалого історичного періоду.

Його початковий етап, очевидно, збігається з великими географічними
відкриттями, з зародженням світового ринку. Саме в цей час були
закладені підвалини планетарної економічної системи, яка в подальшому
викристалізувалася у сучасну глобальну економіку.

Наступний етап позначився промисловим переворотом останньої третини
XVIII ст., бурхливим розвитком індустріального виробництва,
спеціалізації окремих країн, галузей і регіонів у межах міжнародного
поділу праці.

Третій, нинішній етап характеризується глобальною економічною єдністю за
умов науково-технологічної революції, карколомного зростання фінансового
сектора, істотно посилення взаємозалежності країн світу, піднесення ролі
регіональних інтерграційних угрупувань.

Термін “світова економіка” вперше з’явився в науковому лексиконі на
початку XX ст. Німецький економіст Б. Гармс у роботі опублікованій 1912
р., здійснив спробу обґрунтувати вчення про світове господарство, чи
світову економіку (ці поняття він ототожнював). Гармс, зокрема, визначив
світову економіку як “сукупність взаємовідносин між окремими
господарствами світу, які розвиваються між ними внаслідок розбудови
відповідних транспортних комунікацій та державного сприяння і
регулювання шляхом укладення міжнародних угод”. Поза сумнівом, наведена
дефініція відображала певний етап у розвитку світової економіки. Сучасна
її характеристика є значно ширшою, глибшою і суттєвішою.

Глобальна (світова) економіка напередодні III тисячоліття являє собою
цілісну диверсифіковану, багаторівневу, ієрархічну систему, що охоплює
сукупність міжнародних форм науки, техніки й виробництва, обігу
різноманітних товарів та послуг. Її домінантними структурами є глобальні
ринки, міжнародні комунікаційно-інформаційні системи, численні суб’єкти,
що здійснюють міжнародну економічну політику. Світова економіка
становить одну з найскладніших органічних систем сучасності, адекватним
теоретичним відображенням якої є універсальне, позитивне економічне
знання, що розкриває світову економічну еволюцію.

Водночас світова економіка вирізняється надзвичайною строкатістю за
“якістю” своїх підсистем та окремих елементів і суб’єктів.

У її надрах визрівають та загострюються глибокі суперечності, що
потребує формування відповідних механізмів для координації та
регулювання на найвищому рівні.

З 6 млрд. людей, що мешкають нині на планеті Земля, можливо, 1 млрд.
живе у абсолютній бідності і ледве животіє зі дня на день. Хоча бідні
країни борються, щоб вирватися зі злиднів, швидке зростання населення
зменшує вигоди від вдосконалення сільськогосподарських технологій.

Що спричиняє значну відмінність у багатстві країн та рівні життя ? Чи
може світ мирно уживатися з бідністю серед достатку, з
сільськогосподарським надлишком в Америці поряд з голодом в Африці ?
Яких заходів бідніші країни можуть вживати, щоб покращити свій життєвий
рівень? Які ж причини стоять на перешкоді країн, які розвиваються ?

РОЗДІЛ 1

Риси країн, що розвиваються.

Розпад колоніальної системи відкрив перспективи для суверенного розвитку
десятків нових держав. Ці держави займають понад 60% території Землі, де
проживає 77% світового населення. Тут зосереджено 89,3% розвіданих
світових запасів нафти й 50,5% — газу (у країнах-членах ОПЕК,
відповідно, — 77,6 і 41,4%). Більше 50% світових запасів і видобутку
марганцевої руди, хромітів, кобальту, ванадію, золота, платини, алмазів
припадає тільки на країни Африки. За роки незалежності ці країни
здійснили складні соціально-економічні перетворення, досягли певних
успіхів у створенні основ національної економіки. Проте переважній
більшості з них не вдалось істотно скоротити відставання від промислово
розвинутих країн з ринковою економікою, вирішити багато гострих
соціальних проблем.

Для характеристики колишніх колоній, напівколоній і залежних держав як
особливого угрупування у літературі використовують різні терміни: молоді
національні держави, країни, що розвиваються, країни “третього світу”,
країни, що визволилися, слаборозвинуті держави і т. п. Останнє
визначення не відображає диференціації афро-азіатських й
латиноамериканських країн за рівнем розвитку продуктивних сил і навряд
чи підходить для характеристики їхнього промислового авангарду – нових
індустріальних країн. Поняття “молоді національні держави” або “країни,
які визволилися”, не враховують специфіки історичного розвитку країн
Латинської Америки, що вже тривалий час існують як національні,
політично незалежні держави . Нарешті, досить поширений було термін
“країни третього світу” за нових реалій світового розвитку – ліквідації
біполярної структури світового порядку і конфронтаційної моделі
політичних відносин Схід – Захід – практично втрачає сенс. В умовах,
коли жоден із згаданих термінів не вповні відображає специфіку та
складності різноманітного масиву країн Азії, Африки й Латинської
Америки, найбільш усталеним можна вважати термін “країни, що
розвиваються ”, хоча й він досить аморфний , адже країн, що не
розвиваються, у світовій економіці немає .

Що розуміють під країною, що розвивається, або менш розвиненою країною ?
Країна, що розвивається – країна, в якій доход на душу населення низький
порівняно з доходом у розвинутих країнах, таких, як Сполучені Штати,
Японія, Німеччина тощо . В країнах, що розвиваються, населення має
погане здоров’я, низький рівень письменності, непридатне житло і убоге
харчування.

Хоча країни, що розвиваються, істотно різняться рівнем економічного
розвитку, соціально-економічними структурами, мають національні,
історико-культурні, релігійні своєрідності, можна виділити їхні спільні
або близькі риси. Це передусім кількісне і якісне відставання
продуктивних сил від рівня постіндустріальних держав . Їм притаманна
відсталість соціально-економічної структури , яка характеризується
багатоукладністю економіки, великою питомою вагою кастово-феодальних та
інших докапіталістичних укладів . Спільною рисою переважної більшості
цих країн є низький рівень життя населення, слаборозвинутість соціальної
інфраструктури . Й нарешті, їхньою особливістю є набагато істотніший і
жорстокіший вплив релігій, традицій на соціально-економічний розвиток ,
ніж в індустріальних країнах.

Зазначені властивості визначають й особливість ринку країн, що
розвиваються, “недосконалість” функціонування ринкових механізмів у цих
країнах.

Деякі згадані своєрідності даних країн досить стійкі, інші ж (наприклад,
рівень індустріального розвитку) змінюються і в останнє десятиріччя
“розмиваються”, що й призводить до поглиблення диференціації цих країн .

В економічній літературі часом вказується й на таку спільну ознаку цих
країн, як асиметричну взаємозалежність між ними та провідними центрами
глобальної економіки .

Тривалий час на аналізі відносин країн, що розвиваються , з країнами з
розвинутою ринковою економікою позначалось ідеологічне протистояння у
світі . Реальність же переконливо свідчить про необгрунтованість такого
ідеологічного підтексту . Суперечності між зазначеними групами країн
таки існують (вони можуть модифікуватися, слабнути чи поглиблюватися ),
але не є антагоністичними, конфротаційними. Конфліктність не домінує у
цих відносинах. Зростання транснаціоналізації виробництва й капіталу,
висування на перший план глобальних проблем призводять до такого рівня
взаємозалежності держав, що жодна з проблем країн, які розвиваються, не
може бути вирішена без тривалого співробітництва вказаних двох груп
країн (і не тільки їх). Тим паче це неможливо в умовах антагоністичного
конфлікту між ними, що призвело б до глобальних катаклізмів та краху
економіки багатьох країн, які розвиваються .

Одним із прикладів такого співробітництва, в ході якого шляхом
компромісів, поступок, вироблення прийнятих підходів вдалося запобігти
реальній загрозі “вибуху” міжнародних економічних відносин, став пошук
розв’язання проблеми заборгованості країн, що розвиваються. Таких же
зусиль світового співтовариства у перспективі вимагатиме й розв’язання
глобальної проблеми, пов‘язаної з ситуацією у найменш розвинутих
країнах.

Отже, конфронтаційна модель відносин “країни, що розвиваються, —
розвинуті країни” не відображає сучасну реальність.

Таблиця 20-1 є важливим джерелом даних для розуміння того, хто є
основними “гравцями” у світовій економіці, а також показників
економічної відсталості. Країни згруповано у розряди з низьким рівнем
доходу, з доходом нижчим за середній, з доходом вищим за середній та
високим рівнем доходу.

Багато цікавого випливає із даної таблиці. Справді , країни з низьким
доходом набагато бідніші від розвинених країн, зокрема США. Доход на
душу населення становить приблизно 1/50 доходу високорозвинених країн.
Зауважте, однак, що порівняння життєвих рівнів спотворюється
використанням офіційних обмінних курсів.

Прихильники новітньої методики, розглядаючи паритет купівельної
спроможності, або можна купити на доход, твердять, що доходи в бідніших
країнах, можливо, дуже занижені, але великий розрив все ж зберігається.

Крім того, багато показників соціального розвитку і показників здоров‘я
характеризують наслідки бідності в країнах з низьким доходом. Середня
тривалість життя невелика, рівень освіти і письменності скромний; це
відбиває низький рівень інвестицій в людський капітал. Більшість
населення в цих країнах працює у сільському господарстві, тоді як в
багатих країнах лише невелика частка населення працює в цій галузі.

У таблиці 20-1 також показано значну відмінність між країнами, що
розвиваються. Окремі з них постійно залишаються на грані голоду – це
найбідніші країни, такі, як Чад, Бангладеш та Ефіопія . Інші країни, що
перебувають у розряді найбідніших два або три десятиліття тому,
перемістилися у розряд країн з середнім доходом . Найуспішніші з цих
країн або територій – Гонконг, Південна Корея Тайвань – називають нині
новими індустріальними країнами, або НІК. Країни, що розвиваються, які
нині перейшли до категорії НІК, можливо, завтра стануть передовими.

РОЗДІЛ 2

Життя в країнах з низьким доходом.

Щоб побачити відмінність між розвиненими країнами і країнами, що
розвиваються, уявімо собі, що типова людина у віці 21 року в одній з
країн з низьким доходом, такій наприклад, як Гаїті, Індія або Бангладеш.
Ви бідні навіть після врахування тих благ, що ви самі виробляєте і
споживаєте. Ваш річний доход в середньому ледве сягає 300 дол. Ваш
ровесник у Північній Америці може мати в середньому більш як 20000 дол.
доходу. Вам, напевно, буде не зовсім зручно при думці, що лише одна
особа з чотирьох на Землі отримує в середньому річний доход більший за
3000 дол.

Кожний другий з ваших ровесників неписьменний. Середня тривалість життя
у відсталих країнах становить 4/5 тривалості в розвинених, один або два
ваші брати вже померли, не досягнувши повноліття.

Більшість людей у вашій країні зайнята у сільському господарстві. Тільки
незначна їх частка може бути вивільнена з виробництва продовольства, щоб
працювати на фабриках. Озброєність праці у вашій країні становить лише
1/60 енергоозброєності працівника у Північній Америці.

Ви небагато знаєте про науку, однак добре обізнані з народними
традиціями і досвідом.

Населення 40 найбідніших країн становить 55% населення на Землі, але
вони отримують лише 5% світового доходу. Ви часто голодні і харчуєтеся в
основному грубою їжею. Якщо ви були серед тих, хто ходив до початкової
школи, то, мабуть, ви не маєте середньої освіти, і тільки найбагатші
здобудуть вищу освіту. Ви працюєте в полі, не використовуючи техніку.
Вночі ви спите на підстилці. Ви майже не маєте меблів, можливо, лише
стіл і радіо. Ваш єдиний транспорт – пора старих черевиків.

Такий спосіб життя в найбідніших країнах світу.

РОЗДІЛ 3

Населення і спадщина Мальтуса.

Окремі невеликі за чисельністю народи проживають на значних територіях,
що багаті ресурсами і родючими землями, інші народи живуть на малих
територіях, де немає нерозораного клаптика землі. Теорія народонаселення
може допомогти пояснити такі відмінності .

Одним із перших, хто аналізував зв‘язок між населенням і економікою, був
Томас Мальтус. Він розвивав свої погляди, дискутуючи з ідеалістичними
поглядами свого батька, що людство постійно вдосконалюється. Нарешті,
син настільки захопився цією проблемою, що написав книжку “Досвід про
закони народонаселення”(1798 р.), яка одразу стала бестселером і з того
часу впливає на думки людей на всій планеті щодо взаємозв‘язку населення
і економічного зростання.

Мальтус почав із вивчення спостережень Бенджаміна Франкліна про те, що в
американських колоніях, багатих на ресурси, населення подвоювалось кожні
25 років чи близько того. Він сформулював універсальний для всіх епох
закон народонаселення – поки зростання населення не обмежене кількістю
продуктів споживання, його чисельність збільшується експоненційно, тобто
в геометричній прогресії. Зрештою, чисельність населення, що
подвоюється з кожним поколінням – 1,2,4,8,16,32,64,128,256,512,1024… –
настільки збільшиться, що на Землі не буде достатньо місця, щоб кожний
стояв би.

Тут Мальтус випустив диявола спадання віддачі. Він доводив, що оскільки
розмір Землі не змінюється, а такий фактор, як праця, збільшується, то
кількість продуктів споживання може зростати лише в арифметичній, а не в
геометричній прогресії.(Порівняйте 1,2,3,4…з 1,2,4,8..). Мальтус
зробив такий висновок:

Якщо чисельність подвоюватиметься знову і знову, це означає, що Земля
немов би сплющуватиметься раз у раз у своєму розмірі, поки не стане
настільки малою щодо кількості населення , що пропозиція предметів
споживання буде нижчою від рівня, необхідного від життя .

Коли закон спадання віддачі застосовується до фіксованої пропозиції
такого фактора, як земля, то виробництво їжі не може задовольняти
потреби експоненційного населення.

Однак Мальтус не стверджував, що населення обов‘язково зростатиме в
геометричній прогресії. Він писав, що всюди, в усі часи, в усіх місцях
існували перешкоди, що стримувати зростання населення. У своїх пізніших,
мало відомих працях, Мальтус відійшов від своєї сумної доктрини,
сподіваючись, що зростання населення буде сповільнене регулюванням
народжуваності більше, ніж епідемією, голодом чи війною.

Це важливе застосування спадання віддачі показує, які глибокі впливи
може мати проста теорія. Ідеї Мальтуса мали широкий резонанс . Його ідеї
були використані для перегляду законів про бідняків у Великобританії .
Під впливом ідей Мальтуса бідність розглядається як результат лінощів.

Згідно з його підходом вважалося, що немає сенсу підвищувати добробут
робітників, бо кожне збільшення заробітної плати штовхатиме їх до
збільшення кількості дітей, що знову спричинить падіння рівня життя до
фізичного мінімуму.

Зародки істини у доктрині Мальтуса є важливі для розуміння демографічної
поведінки населення в Індії, Ефіопії, Китаї та інших країнах , де
дотримання співвідношення між чисельністю населення і кількістю
продуктів споживання є важливою умовою.

РОЗДІЛ 4

Коефіцієнт народжуваності і смертності та природні ресурси і
капіталовкладення.

Більшість країн світу становлять країни, що розвиваються, які мають
відносно низький доход на душу населення . Для них характерне швидке
зростання населення, низька письменність і висока частка населення, що
працює у сільському господарстві.

Основою для розуміння поведінки населення є поняття коефіцієнтів
народжуваності та смертності. Це кількість народжувань і смертей на 1000
чоловік населення . Якщо від коефіцієнта народжуваності відняти
коефіцієнт смертності , то отримаємо коефіцієнт приросту населення .

Коефіцієнти народжуваності, смертності і приросту населення для деяких
країн наведені у таблиці 20-2.

Ряд бідних країн Африки та Азії бідні на природні ресурси, і ті землі та
корисні копалини , якими вони дійсно володіють, мають бути розподілені
серед значної кількості населення. Можливо, найціннішим природним
ресурсом країни, що розвивається, є орні землі. Як показує таблиця 20-1
, більшість робочої сили зайнята у сільському господарстві. Отже,
продуктивне використання землі – з відповідними добривами і обробітком,
сівозмінами – забезпечує зростання обсягу виробництва бідної країни.
Крім того, форма землеволодіння є ключем, який стимулює фермерів робити
інвестиції у капітал та технології, щоб збільшувати урожайність земель.
Якщо фермери мають власну землю, вони прагнуть робити такі
удосконалення, як іригаційні системи та використовувати прогресивні
методи обробітку землі.

Очевидно, що руки людей однакові в усьому світі, однак працівники в
розвинених країнах мають значно більше капіталу, капіталоозброєність їх
праці набагато вища, що збільшує їх продуктивність.

Нагромадження капіталу вимагає відмови у поточному споживанні протягом
десятиліть. Тому виникає перешкода, бо найбідніші країни і так близькі
до фізичного мінімуму у споживанні. Коли країна бідна, то зменшення
поточного споживання для забезпечення майбутнього здається неможливим.

У розвиненій економіці від 10 до 20% доходу йде на нагромадження
капіталу, і навпаки, найбідніші аграрні країни часто здатні заощаджувати
лише 5% національного доходу. Більше того, значна частина цього
невисокого рівня заощаджень йде на забезпечення житлом та простими
знаряддями праці зростаючого населення. Тільки мала частка доходу
залишається для економічного зростання.

Нехай країні вдалося підвищити норму заощаджень. Якщо навіть так, то
необхідно багато десятиліть, щоб нагромадити кошти для залізниць,
електростанцій, устаткування, фабрик та інших капітальних товарів, що є
основою виробничої структури суспільства.

Капітал, що вкладений в інфраструктуру .Коли ми говоримо про капітал, ми
не повинні зосереджуватися тільки на вантажних автомобілях та прокатних
станах. Великі інвестиції передують індустріалізації чи навіть
ефективному збуту сільськогосподарських продуктів.

Приватній економіці , щоб розвиватися, потрібний капітал, вкладений в
інфраструктуру. Це великомасштабні проекти, що передують торгівлі та
комерції – автомобільні шляхи, залізниці, іригаційні споруди, заходи
щодо поліпшення охорони здоров’я тощо. Все це потребує значних
інвестицій . Жодна мала або сімейна ферма не може збудувати залізничну
мережу; будь-яке приватне підприємство не може сподіватися отримати
прибуток з телефонної системи чи системи зрошення, бо вигоди від цих
інвестиційних проектів поширюються на всю економіку.

Часто ці проекти приносять вигоду, що обумовлена зовнішніми обставинами,
і яку приватні фірми не можуть відчути. Наприклад, районний
сільськогосподарський консультант може допомогти усім фермерам у районі;
або програму охорони здоров’я, запроваджуючи щеплення людей від тифу та
дифтерії, захищає й тих, хто не щеплений. В кожному разі неможливо для
окремої фірми визначити суспільні вигоди, бо вона не може збирати внески
з тисяч або навіть мільйонів тих, хто отримує економічну вигоду.

Тому саме уряд має втручатися і забезпечувати необхідні кошти й
ініціативу та гарантувати інвестиції в інфраструктуру.

РОЗДІЛ 5

Місце і роль країн, що розвиваються, у міжнародному товарному обміні.

Важливу роль, що визначає положення країн, що розвиваються, у світовому
господарстві, грають зовнішньоекономічні зв’язки. Їх розвиток профілює
не тільки взаємозв’язки з іншими підсистемами, але і ступінь впливу
останніх на внутрішній ринок.

Своєрідність соціально-економічної структури визначає ступінь впливу
зовнішньоекономічних зв’язків на країни, що розвиваються. Більш відсталі
економічні структури болісно переживають зовнішні впливи в силу
особливостей включення їхніх національних господарств у міжнародний
поділ праці. Ті ж країни, у яких промисловий переворот охопив усі сфери
господарства, більш успішно пристосовуються до перипетій світової
господарської системи.

Центральне місце в сегменті зовнішньоекономічних відносин країн, що
розвиваються, належить зовнішній торгівлі. Вона розвивалася
нерівномірно. У минулому десятилітті до середини 80-х років темпи
приросту товарного експорту уступали відповідним показникам промислово
розвитих країн. З другої половини 80-х років темпи вивозу товарів із
країн, що розвиваються, значно виросли, що свідчить про поглиблення
процесів індустріалізації в нових індустріальних країнах (далі – НІК) і
зусиллях країн — боржників збільшити валютні надходження для зниження
боргового тягаря. Більш конкретні дані об частки країн, що розвиваються,
у світовому експорті дає таблиця 1.

Таблиця 1 – Частка країн, що розвиваються, у світовому експорті, %

1950 1960 1970 1980 1990 1998

Усі країни 33.0 23.9 18.9 29.0 23.6 28.2

Африка 5.3 4.2 4.1 4.6 2.3 2.2

Азія 15.2 11.5 8.5 18.4 16.6 21.4

Західна Азія 3.3 3.3 3.1 10.4 3.7 2.8

Латинська Америка 12.1 7.7 5.5 5.4 4.2 4.6

Найменш розвинуті країни 2.8 2.5 1.7 0.7 0.4 —

Зрушення у виробничій базі і структурі споживання визначили зміни в
асортименті експорту й імпорту.

Становлення сучасної обробної промисловості створило можливості для
появи і розвитку нового напрямку і розвитку нового напрямку участі
країн, що розвиваються, на світових ринках – експорту готових виробів,
що набув істотне значення в 60 — 70 роки. Можливості для цього минулого
створені збільшенням промислового потенціалу. У результаті швидких
темпів росту експорту продукції обробної промисловості істотно виросла
частка країн, що розвиваються, у світовій торгівлі цими виробами – 20,3%
у 1998 році. Це дозволило країнам, що розвиваються розширити свої
позиції на ринку оброблених виробів, що протягом двох століть були
монополізовані постачальниками з західних країн.

Розширення вивозу продукції обробної промисловості країн, що
розвиваються, значною мірою продовжує залежати від наділеності трудовими
і природними ресурсами. Капіталомістка продукція грає відносно невелику
роль у розширенні експорту, і в основному вона сконцентрована в НІК.
Збільшення промислового потенціалу усталило позиції країн Третього світу
на ринках машинобудівної продукції – верстатів, автомобілів, судів,
чорних металів, а також швейних виробів. Особливо значно їхнє просування
в експорті електронних виробів. Наприкінці 90 – х років частка країн, що
розвиваються, у світовому експорті по цій статті піднялася до 35%, у
тому числі по побутовій електроніці до 38%. Основне місце в експорті
оброблених товарів зайняли чотири далекосхідні країни і території. Їхня
частка зросла з 56,7% у 1982 році до 68,9% у 1999 році, а в експорті
машин і устаткування з 49,6 до 65,1%.

Таблиця 2 – Частка країн, що розвиваються, у світовому експорті, %

Товарні групи 1985 1990 1995 1999

Продовольство 31.2 34.3 28.8 29.9

З/Х сировину 30.0 26.5 27.3 31.6

Паливо 72.9 57.4 55.4 56.6

Мінеральна сировина 27.3 29.2 35.4 35.9

Текстиль 33.7 42.7 47.3 53.8

Хімікати 7.4 9.7 12.2 16.4

Машини і транспортні засоби 6.0 9.4 12.5 22.0

Метали 7.5 13.9 18.5 23.4

Інші 17.7 19.2 21.7 26.8

Як видно з даних у таблиці 2, що розвиваються країни відіграють ведучу
роль на ринку текстилю. Країни, що розвиваються, виступають великими
постачальниками на світових ринках в основному по сировинних і
продовольчих товарах – рідке паливо – 56,6%, сировина без нафти – 31,6%,
продовольство – 29,9%.

Гіпертрофована частка продукції видобувної промисловості і сільського
господарства, що відрізняються низкою капіталовіддачею, стримує норму і
масштаби нагромадження. Крім того, широка експлуатація мінеральних
ресурсів нерідко супроводжується збитком навколишнього середовища.

Структура експортної торгівлі неоднаково впливає на економічний розвиток
периферії світового господарства. Країни, в експорті яких продукція
обробної промисловості перевищує 50%, мали самі високі темпи росту.
Разом з тим експорт продукції обробної промисловості в більшому ступені
чуттєвий до коливань економічного росту промислово розвинутих країн, чим
експорт сировинних товарів. По оцінках експертів Світового банку,
збільшення ВВП промислово розвитих країн на 1% приводить до росту
експорту країн, що розвиваються на 0.2%. Цей загальний вплив варіює від
країни до країни в залежності від структури їхньої торгівлі і структури
їхнього зовнішнього боргу.

Зрушення в структурі виробництва і попиту під впливом процесу
індустріалізації сприяли істотним змінам у структурі імпорту і ролі
країн, що розвиваються, у світових закупівлях. Імпорт значною мірою
орієнтований на забезпечення потреб національних господарств у засобах
виробництва, палива і мінеральної сировини.

Таблиця 3 – Частка країн, що розвиваються, у світовому імпорті, %

Товарні групи 1985 1990 1995 1999

З/Х сировину 24.0 24.7 26.9 34.3

Продовольство 27.3 25.8 22.5 24.4

Мінеральна сировина 13.2 17.6 22.3 26.2

Паливо 18.9 21.6 23.5 24.6

Текстиль 23.1 22.2 23.6 30.9

Хімікати 28.5 27.5 26.2 31.0

Машини і транспортні засоби 31.1 25.7 23.9 31.5

Метали 33.9 33.2 24.5 25.7

Інші товари 22.0 20.9 20.4 25.1

Найбільш значною зміною у світовому імпорті з’явилося скорочення частки
розглянутих країн у закупівлях машин і транспортних засобів у зв’язку зі
зниженням відновлення основного капіталу в ряді держав, особливо в
Латинській Америці і Тропічній Африці. На країни, що розвиваються,
приходиться тільки 13 – 14% світового імпорту контрольно – вимірювальних
приладів, промислового устаткування і 15,6% загального електронного
устаткування. Низька частка у світовому споживанні наукомісткого
устаткування свідчить про нерозвиненість автоматизації промислового
виробництва в цій підсистемі світового господарства.

Промисловий переворот, що відбувається в країнах, що розвиваються, за
часом збігається з науково – технічною революцією. У силу відсталості
власної науково – технічної бази це неминуче викликає необхідність
широкого використання ними науково — технічного потенціалу західних
країн. Відбулося відносне скорочення припливу технологій з 13,3% на
початку 70 – х років до 5,1% наприкінці 90–х років. Загальне скорочення
руху технологій у країни, що розвиваються, частково пояснюється
зменшенням їхнього припливу в країни Африки і Латинської Америки в
зв’язку з хитливою макроекономічною ситуацією, що збільшувалася зі
зменшенням імпорту капіталу, збільшенням його відтоку і зниженням
експортних надходжень. Виключення у відзначеній тенденції скорочення
руху технологій склали чотири НІК Азії. Приплив технологій продовжувався
у великі країни, що розвиваються – Аргентину, Бразилію, Китай, Індонезію
і Мексику, як через дочірні компанії, так і ліцензійні угоди державних
об’єднань.

Найважливішою особливістю руху технологій є підвищення її частки, що
приходиться на внутріфірмову торгівлю закордонних ТНК. Імпорт
технологій, що стимулює економічний ріст, вимагає не тільки необхідних
фінансових засобів, і підготовленої робочої сили, можливостей
використовувати імпортну технологію. У цьому відношенні здатності
більшості країн, що розвиваються, обмежені.

РОЗДІЛ 6

Основні соціально – економічні особливості країн, що розвиваються.

Важливою характеристикою спільності держав, що звільнилися, є наростаюча
диференціація складових її країн. Нерівномірність розвитку на
“периферії” світового капіталістичного господарства в 60-80-х р. була
значно інтенсивніше, ніж у його “центрах”. Особливо цей процес
підсилився, починаючи з 70–х років. Три групи факторів визначають
позиції країн, що розвиваються, по відношенню одна до одної. До
внутрішніх факторів диференціації відносяться природно-кліматичні,
географічні, демографічні, економічні і соціальні умови тієї чи іншої
країни. Зовнішні причини розчленовування групи країн, що розвиваються,
складають структурні і циклічні кризи капіталізму, а також зміни в русі
капіталу з імперіалістичних країн у країни, що розвиваються. Усе
найбільш важливим стає фактор глобального масштабу – НТР. По ступені
використання її досягнень, що розвиваються країни усе більш
відрізняються друг від друга.

Диференціація країн, що розвиваються, відбувається по декількох
напрямках. З погляду типу соціально–економічного розвитку виділяються
дві групи держав – соціалістичної і капіталістичної орієнтації. До
першого відносяться Алжир, Ангола, Бенін, Гвінея – Бісау, Конго,
Мадагаскар, Мозамбік, Нікарагуа, Сан–Томі, Сирія, Танзанія, Ефіопія й
ін.

Підсилюється економічна диференціація країн, що розвиваються, по рівнях
економічного розвитку і народногосподарських структур, по ступені
забезпеченості ресурсами і розмірами господарського потенціалу, по
положенню у світовому капіталістичному господарстві.

Шляху соціально – економічного розвитку країн, що звільнилися, різні.
Найбільше послідовно ведуть боротьбу з імперіалізмом країни, що
звільнилися, соціалістичної орієнтації. У таких країнах, як Ангола,
Афганістан, Конго, Мозамбік, Ефіопія й ін., ліквідовані чи істотного
обмежені позиції іноземного капіталу, проводяться заходи щодо усунення
панування племінної знаті, феодалів і реакційної буржуазії, зміцненню
державного сектора, заохоченню кооперативного руху в селі, підвищенню
ролі трудящих в економічному і політичному житті. Ці держави послідовно
проводять антиімперіалістичну зовнішню політику, активно розширюють
зв’язки з країнами соціалістичної співдружності.

Велика частина країн, що розвиваються, йде по капіталістичному шляху. У
деяких з них у влади виявилася національна буржуазія, зацікавлена в
підйомі національної економіки й ослабленні позицій іноземного капіталу.
Ці держави на світовій арені, як правило, проводять незалежний
зовнішньополітичний курс, виступають за досягнення економічної
незалежності від імперіалізму і роблять визначені кроки в цьому
напрямку. В іншій групі країн, що розвиваються, імперіалістам удалося
поставити у влади проімперіалістичну буржуазію, а в найбільш відсталих з
них – навіть феодальні і напівфеодальні кола. Але і тут йде процес
розвитку капіталістичних відносин. Саме життя змушує правлячі кола цих
країн, що проводять у цілому проімперіалістичну лінію, здійснювати
заходи для розвитку національної економіки, іноді і по обмеженню влади
іноземного капіталу. У ряді випадків на міжнародній арені ці країни
беруть участь в акціях антиімперіалістичного характеру.

У 70-80 роки серед країн, що розвиваються, що йдуть по капіталістичному
шляху, підсилилася економічна диференціація. Серед них виділилася група
країн, найбільш розвинутих в економічних відносинах. Це насамперед ряд
країн Латинської Америки – Аргентина, Бразилія, Мексика, що наблизилися
по багатьом показникам до країн середнього рівня розвитку капіталізму. У
цих країнах зріс рівень обсяг промислового виробництва і його частка в
національному доході, зміцнилися позиції національної буржуазії. У
деяких з’явилися національні монополістичні групи.

Зріс рівень економічного розвитку ряду країн і територій
Південно-Східної Азії. Разом з найбільш розвинутими країнами Латинської
Америки їх сьогодні іменують новими індустріальними країнами. До них
відносяться Гонконг, Сінгапур, Тайвань і Південна Корея. При участі
іноземного капіталу, що займає тут міцні позиції, інтенсивно
розвивається обробна промисловість. І в даний час по експорту її
продукції “четвірка” займає ведучі позиції серед країн, що розвиваються.

Економічних успіхів домоглися й інші країни Південно-Східної Азії –
Індія, Індонезія, Малайзія, Філіппіни. Хоча велика частина населення цих
країн зайнята ще в сільському господарстві, тут росте обсяг промислового
виробництва й експорт промислової продукції, зміцнюються позиції
національної буржуазії, а яке – де також виділяється монополістичний
прошарок. На Заході цю групу країн Південно-Східної Азії разом з менш
розвитими країнами латинської Америки (Венесуела, Колумбія, Перу, Чилі)
часто називають країнами другого ярусу (на відміну від нових
індустріальних країн).

Особливе положення у світі, що розвивається, зайняли нафтовидобувні
країни – експортери нафти. У цю групу входять країни з різним вихідним
рівнем розвитку, різними соціально – економічними і політичними
режимами. У таких країнах, як Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, Катар лише
відносно невелика частина грошей, отриманих від експорту нафти, йде на
нестатки національного розвитку. Велика ж частина вивозиться за кордон,
переважно в розвинуті капіталістичні країни. Країни – експортери нафти –
відіграють важливу роль на міжнародному ринку позичкових капіталів.

Поряд із країнами, де хоча й у суперечливих формах, але спостерігається
відомий економічний прогрес, досить велику групу (більш 40) складають
найменш розвинуті країни (країни Тропічної Африки, острівні держави в
Тихому океані, деякі країни Карибського басейну). Ця група країн не має
запаси корисних копалин, у них немає не тільки обробної, але і
видобувної промисловості. Сільське господарство відстале і
малопродуктивне. Зберігається сильна нерівність у розподілі доходів,
бідність і нестаток величезної більшості населення. Переважають
докапіталістичні виробничі відносини, хоча й у більшості цих країн йде
поступовий розвиток капіталізму.

Однією з відмітних рис сучасного соціального – економічного розвитку
країн “третього світу” є яскраво виражена тенденція до посилення
економічної ролі держави. Це пов’язано, з одного боку, із сучасною
загальносвітовою практикою розробки правлячими силами і фіксування в
їхніх програмах національних стратегій і довгострокових цілей розвитку.
З іншого боку, у країнах, що розвиваються, є для цього цілий ряд
властивих тільки їм причин, пов’язаних з необхідністю перебороти глибоку
економічну відсталість, архаїчні соціальні структури, із залежністю й
уразливістю положення країн, що розвиваються, у системі світового
капіталістичного господарства. Низький рівень розвитку капіталізму (у
багатьох країнах він відповідає стадії первісного нагромадження
капіталу), до того ж деформуємого впливом центрів світового
капіталістичного господарства, ставить занадто вузькі рамки суспільному
розвитку цих країн. Тому держава виступає головною мобілізуючою силою
цілеспрямованого розвитку їхньої економіки. У залежності від соціального
– політичного вибору воно або підкоряє цю роль інтересам зростаючого
класу національної буржуазії, або розвиває її в національних інтересах
із прицілом на розвиток соціальної організації більш високого порядку.

Здійснення програмних стратегій розвитку, розроблювальних національними
урядами, пропонує втручання держави в економічні і соціальні процеси. Це
втручання відбувається в двох формах: у формі прямої участі в
суспільному відтворенні й у формі непрямого регулювання його різних
сторін.

Пряма участь держави у відтворенні суспільного продукту пов’язано з
переходом у його власність частини цього продукту і накопиченого
суспільного багатства, у тому числі частини засобів виробництва. Частина
економіки, що функціонує на основі державної власності, утворює
державний сектор. Непряме регулювання торкається всіх укладів і сектори
економіки, випливаючи з основних стратегічних установок економічної і
соціальної політики правлячих сил.

Державне регулювання економічних і соціальних процесів у країнах, що
розвиваються, здійснюється в основному за допомогою тих же інструментів
і важелів, що й у розвинутих країнах, — планування, фінансової,
кредитної, податкової і валютної політики, контролю над цінами,
інвестиційного законодавства й інших заходів адміністративного впливу.

Серед різноманітних засобів регулювання центральне місце займає
планування, під яким у широкому значенні розуміється цілеспрямована
діяльність держави по регулюванню процесу суспільного відтворення і
соціальних умов. Планування містить у собі розробку загальної концепції
і цілей стратегії розвитку на планований період, розробку плану і його
програм, що конкретизують, розробку заходів для їхнього здійснення й
оцінку виконання.

Широке поширення планування в країнах, що розвиваються, викликане тим,
що усі вони зіштовхуються у своєму розвитку з труднощями і проблемами,
подолання яких через механізм стихійного регулювання економічних
процесів виявляється неможливим.

РОЗДІЛ 7

Проблеми економічного розвитку.

Сказати, що країни повинні стимулювати швидке зростання капіталу та
техніки, ще не означає відповісти на запитання, які ці ключові складові
розвитку мають застосовуватися. Серед значної кількості питань, що
виникають при плануванні і розвитку, зосередимося на чотирьох проблемах,
які постійно постають : співвідношення між промисловістю та сільським
господарством, роль експортної орієнтації, ризик надмірної спеціалізації
та роль ринку.

Індустріалізація та сільське господарство. У багатьох країнах доходи
міського населення більш ніж у двічі вищі, ніж сільського населення.

І в багатих країнах більша частина продуктивних сил зосереджена,
зокрема, в обробці промисловості. Отже, можна дійти , що
індустріалізація є скоріше причиною, ніж наслідком достатку.

Необхідно остерігатися висновків, які спричиняють помилку post hoc.
Інколи можна почути: ”Багаті палять сигари, але куріння ще не робить вас
багатою людиною”. У такий самий спосіб економічно недоцільною для бідної
країни наполягати на створенні національної авіалінії або великого
прокатного стану. Це не є фундаментальною необхідністю економічного
зростання.

Урок багатолітніх спроб прискорити індустріалізацію за рахунок
сільського господарства примусив аналітиків оцінити заново роль
сільського господарства. Індустріалізація може бути капіталомісткою,
збираючи робітників у переповнених містах, і часто створюючи високий
рівень безробіття. Підвищення продуктивності праці у сільському
господарстві, можливо вимагає менше капіталу, забезпечуючи водночас
зайнятість надлишкової робочої сили.

Справді, якби Бангладеш могла збільшити продуктивність праці в
сільському господарстві на 20%, то це більше зробило б для вивільнення
ресурсів для створення умов для відпочинку, ніж спроба створити власну
металургійну промисловість, що витісняє імпортовані метали.

Зовнішня та внутрішня орієнтація. Фундаментальні питання економічного
розвитку стосуються місця країни в міжнародній торгівлі . Чи повинні
країни, що розвиваються самі задовільняти свої потреби, замінюючи більшу
частину імпорту власним виробництвом ? Ця політика відома як стратегія
заміщення імпорту. Чи повинна країна намагатися підвищувати
продуктивність і конкурентоспроможність своїх товарів, освоювати
іноземні ринки та стимулювати експорт ? Таку політику називають
політикою експортної орієнтації. Політика заміщення імпорту була досить
популярна в Латинській Америці. Така політика найчастіше створює високі
митні бар’єри навколо обробних галузей промисловості, щоб місцеві фірми
могли виробляти і продавати товари, які інакше б імпортувалися .
Наприклад, Бразилія встановила високі мита на автомобілі, щоб заохотити
фірми складати власні автомобілі, а не імпортувати набагато дешевші
автомобілі з Північної Америки та Японії.

Спеціалісти зазначають, що таке субсидіювання зміщення імпорту обмежує
конкуренцію, гальмує інновації та підвищення продуктивності праці,
утримує реальний країни на низькому рівні. Цій підхід ігнорує вигоди
спеціалізації та порівняльної переваги.

Успіх політики експортної орієнтації найкраще ілюструють індустріальні
країни Південно-Східної Азії. Покоління тому такі країни, як Тайвань,
Південна Корея та Сінгапур, мали доход на душу населення, що становив
від 1/4 до 1/3 доходу найбагатших латиноамериканських країн. Через
заощадження значної частки національного доходу та спрямування його у
високоприбуткові галузі промисловості НІК Південно-Східної Азії
наздогнали латиноамериканські країни наприкінці 80-х років. Секрет
успіху полягав не в політиці повного вільного підприємства, оскільки
уряди насправді певною мірою втручалися у планування та господарську
діяльність. Скоріше експортна орієнтація виробництва та вигодами від
міжнародної спеціалізації, і отже, збільшити зайнятість, ефективно
використовувати внутрішні ресурси, забезпечити підвищення продуктивності
праці та небувале зростання життєвого рівня.

Нещодавнє дослідження економічних перспектив Латинської Америки доходить
такого висновку щодо впливу експортної орієнтації:

експортна орієнтація є наріжним каменем стратегій усіх значних успіхів
економічного розвитку – в Східній та Південно-Східній Азії, в Латинській
Америці, в певні періоди в Туреччині й в інших місцях. Навіть якщо успіх
був обмежений, як у Африці, країни з відносною експортною орієнтацією
зробили набагато більший поступ, ніж країни з орієнтацією на внутрішній
ринок.

Небезпека надмірної спеціалізації. Вже неодноразово зазначилися
економічні вигоди від спеціалізації чи всередині країни, чи міх різними
країнами, оскільки поділ праці забезпечує значне зростання кількості та
різноманітності вироблюваних товарів. Проте чи не може країна стати
небезпечно спеціалізованою? Уявіть собі долю країни із значною перевагою
у затратах на виробництво підков у 1900 році, вакуумних трубок у 1945
р., чи на створення атомних реакторів у 1975 р.

Певний рівень диверсифікації є обов’язковим. Якщо Венесуела експортує в
основному нафту, а Замбія – здебільшого мідь, то коливання цін на цих
ринках значно впливає на їх торговельний баланс та на реальні доходи .

Країни-експортери нафти найбільше вразливі до небезпеки над
спеціалізації, слідом за ними йдуть виробники інших сировинних товарів.

Коли країна має надто спеціалізовану економіку розсудливе планування
пропонує, що особливі зусилля потрібні зробити для диверсифікації в
різних сферах, особливо в сферах, де коливання цін є незалежним до тих
сфер, які є сферою поточної спеціалізації країни. Якщо попит та
пропозиція кави мінливі, і якщо можна знайти надійні інвестиційні
можливості у виробництві вугілля чи вирощувати квітів, то країні, такій,
як Колумбія, варто обмежувати ринкову тенденцію спеціалізуватися у
виробництві кави.

“Не кладіть усі боби до одного кошика” – це чудове правило як для країн,
так і для людей.

Держава і ринок.. Культура багатьох країн, що розвиваються, є ворожою до
ринку. Часто конкуренція між фірмами , або поведінка, що орієнтується на
прибуток, є протилежною до традиційних звичаїв, релігійних вірувань чи
закріплених законом майнових прав. Проте десятиліття досвіду
підтверджують, що ринки забезпечують найефективніший спосіб управління
економікою та швидше економічне зростання.

Окремі елементи орієнтованої на ринок політики були описані вище.
Важливі її елементи включають експортну орієнтацію в торговельній
політиці, низькі мита і небагато кількісних обмежень, легкий вхід на
ринок та вихід з нього, підтримку малого бізнесу, заохочення
конкуренції. Крім того, ринки працюють найкраще в стабільному
макроекономічному середовищі, в якому податки є прогнозованими, ціни
стабільними, а державний бюджет збалансованим. Водночас уряд відіграє
життєво важливу роль в інвестуванні та підтримці здорового економічного
середовища. Уряд повинен підтримувати законність та порядок,
забезпечувати дотримання контрактів та орієнтувати свою регуляційну
діяльність у напрямку конкуренції та інновації. Уряд часто відіграє
провідну роль в інвестуванні в людський капітал через освіту, охорону
здоров’я , де він не має порівняльної переваги. Уряд повинен зосередити
свої зусилля у сферах, де існують виразні ознаки невдач ринку, і повинен
демонтувати регуляційні перешкоди приватному сектору у сферах, в яких
він має порівняно невигідне становище.

РОЗДІЛ 8

Сучасні підходи до економічного розвитку.

Протягом десятиліть економісти дуже цікавилися економічним зростанням .
Дальший виклад – це монтаж важливих ідей, розвинених останнім часом.
Кожна теорія робить спробу описати, як країни розвивають закляте коло
бідності та починають крутити всі чотири колеса прогресу.

Зліт. Історія людства довга, а ера економічного зростання настала тільки
недавно. Протягом більшої частини історії людства життя було впроваджено
високопродуктивну виробничу техніку. Значна нерівність у доходах
дозволила небагатьом перетворювати заощадження у нагромадження капіталу.
Економічне зростання почалося. Розрив між ранніми періодами та
Промисловою революцією був таким драматичним, що вчені , такі як У.
Ростоу, розвинули теорію стадій економічного зростання. Одна зі стадій,
виділених Ростоу, називається зліт (за аналогією з літаком, який може
злетіти тоді, коли досягне критичної швидкості).

Різні країни мали свій зліт в різний час: Великобританія – на початку
XVIII ст., США – близько 1850 р., Японія – в 1910 р., а Мексика – після
1940 р.

Зліт забезпечується “провідними секторами”, такими, як швидкозростаючий
експорт або галузь, що забезпечує величезну економію внаслідок зростання
масштабів виробництва. Коли ці провідні сектори починають швидко
зростати, відбувається процес самопідтримуваного зростання (зльоту).
Зростання веде до збільшення прибутків; прибутки реінвестуються;
капітал, продуктивність праці і доходи на душу населення різко
зростають. Формується продуктивне коло економічного розвитку.

Гіпотеза відсталості. Другий підхід наголошує на міжнародному аспекті
розвитку. Як уже зазначилось, бідніші країни мабуть важливі переваги
порівняно з піонерами на шляху індустріалізації. Країни, що
розвиваються, нині мають змогу черпати капітал, досвід та технологію
передових країн. Ця гіпотеза, розвинута Олександром Гершенкроном з
Гарварду, твердить, що сама відносна відсталість може допомогти
розвитку. Відсталі країни можуть купити сучасне текстильне устаткування,
ефективні насоси, чудове насіння, хімічні добрива та медичні препарати.
Внаслідок цього вони можуть опиратися на технологію розвинених країн.
Країни, що розвиваються, нині можуть зростати швидше, ніж Британія чи
країни Західної Європи у 1780 – 1850 роках.

Збалансоване зростання. Гіпотези зльоту та відсталості привернули увагу
дослідників та експертів. Проте необхідно повернути назад і оцінити
історію, щоб побачити, чи відповідають ці гіпотези фактам. Ряд
спеціалістів вважає, що зростання є збалансованим процесом, коли країни
поступово рухаються вперед. За цим підходом, економічний розвиток
скоріше скидається на черепаху, що повільно рухається, ніж на зайця, що
біжить ривками, і відпочиває, коли втомиться. Ці три підходи зображено
на графіку 20-3. Ту ми бачимо, як зліт, гіпотеза відсталості та
збалансоване зростання можуть проявитися в трьох країнах: розвиненій –
А; країни з середнім доходом – В; країни з низьким доходом – С.

Який з цих трьох поглядів може найточніше пояснити історію? Нобелівський
лауреат Сімон Кузнець дослідив історію тринадцяти розвинених країн,
заглиблюючись аж до 1800 р. Він зробив висновок, що модель
збалансованого зростання найбільше відповідає їх історії. Він не виявив
значних падінь чи піднесень у економічному зростанні.

Зауважте одну важливу відмінність між цими трьома теоріями. Теорія
зльоту твердить, що є зростаюча розбіжність між країнами (окремі
летітимуть швидко, тоді як інші не зможуть відірватися від землі.)
Гіпотеза відсталості прогнозує конвергенцію, а підхід Кузнеця передбачає
приблизно постійну різницю. Статистичні дані, що наведені у таблиці
20-3, показують, що сталося певне зближення рівнів розвитку передових
країн і країн, що розвиваються, в останній чверті століття (хоча
розвиток окремих країн значною мірою відхилявся від середнього) –
наведені темпи зростання найбільше відповідають концепції збалансованого
зростання.

РОЗДІЛ 9

Динаміка економічного зростання та технологічні зміни.

Як зазначилось, за минулі десятиріччя країнам, що розвиваються, вдалося
досягти певних результатів в економічному розвитку. У постколоніальний
період значно підвищилися темпи економічного розвитку, почала
здійснюватися індустріалізація цих країн. За темпами зростання ВНП у 80
– 90-ті роки вони не поступалися розвинутим країнам з ринковою
економікою, а в окремі роки навіть значно випереджали їх.

Так, за оцінками, наприкінці 80-х – початку 90-х років у країнах, що
розвиваються, спостерігалися найвищі в світі темпи зростання ВНП. Проте
варто звернути увагу на два принципових моменти. По-перше, така
тенденція була пов’язана не тільки з високими темпами зростання країн,
які розвиваються, а із вкрай низькими темпами зростання ВНП у розвинутих
країнах з ринковою економікою й глибоким спадом у країнах, що
переходять до ринкової економіки.

По-друге, за середніми темпами зростання країн, які розвиваються,
криється дуже істотна регіональна й групова диференціація .

У 60 – 70-х роках країни Латинської Америки були в числі тих, хто мав
високі темпи зростання економіки, а у 80-ті роки тут спостерігалося
найменше (у регіональному розрізі) зростання ВНП. Лише на початку 90-х
років у регіоні з’явилися перші ознаки пожвавлення економіки, знизилась
інфляція, покращали перспективи врегулювання заборгованості. Хоч
макроекономічні показники стали стабільнішими , ВНП на душу населення
цих країн на початку 90-х років був, як і раніше , нижче рівня 1980 р.

Різко знизилися темпи зростання економіки за останнє десятиріччя і в
африканських країнах, у 1981 – 1987 рр. вони становили лише 1,8% на рік,
у наступні роки дещо зросли. Однак вони були , як і раніше, нижчими, ніж
темпи зростання населення, тому у 1980 – 1990 рр. в Африці
спостерігалося абсолютне скорочення виробництва на душу населення в
середньому на 0,9% на рік.

Країни Азії серед країн, що розвиваються, характеризуються найвищими
темпами економічного зростання за останні 30 років. Незважаючи на деяке
зниження динаміки зростання у 80-х роках, цей показник більш як у два
рази перевищував аналогічний показник Латинської Америки.

Проте й серед азіатських країн спостерігалися різні тенденції
економічного розвитку. Країни Західної Азії нафтового буму 70-х років у
80- ті роки відчули серйозні труднощі у зв’язку з падінням цін на
енергоносії . У 90-ті роки до них додалися негативні наслідки воєнних
дій у Перській затоці. За останні 20 років найбільш динамічним регіоном
у світовій економіці є країни Південно-Східної Азії. Вони зуміли
досягти у 80-ті не тільки дуже високих середніх темпів зростання ВНП (у
середньому більше , ніж 8% на рік), а й забезпечили небувале високе
зростання ВНП на душу населення (6–7% на рік ). Така ж тенденція
зберігається й у 90-х роках.

Завданням країн, що розвиваються, є досягнення стабільних темпів
економічного зростання . На динаміку їхнього ВНП істотно впивають
світові економічні цикли. У період світових економічних криз (середина
70-х років, початок 80- х , початок 90-х) темпи зростання тут також
знижувалися .

Стійкість зростання визначається не тільки зовнішніми , а й внутрішніми
факторами. Тиск традиційного сектора економіки, який функціонує на
слабкій технологічній базі, структурні диспропорції та кризи,
дезінтеграція національної економіки, вузькість внутрішнього ринку, інші
причини (політична нестабільність, стихійні лиха) зумовлюють те, що
економічне зростання країн, що розвиваються вкрай нестійке.

Для підвищення темпів зростання економіки велике значення має
оптимізація питомої ваги фонду нагромадження у ВНП. Норма нагромадження,
тобто питома вага у ВНП тієї вартості, що призначена для підтримки й
розширення виробництва, за незмінності інших факторів(НТР,
продуктивність праці тощо) визначає параметри економічного зростання.

У країнах-експортерах нафти у зв’язку із зростанням прибутків від
експорту енергоносіїв у 70-ті роки спостерігалася дуже висока частка
нагромадження у ВНП (понад 60%). У другій половині 80-х років вона
істотно знизилась – не перевищувала 25%. Інша тенденція характерна для
решти країн, що розвиваються. Норма нагромадження тут підвищилася з 22 %
на початку 70 р. до 28 % у 1990р.

Підвищення частки нагромадження має свої межі тому одним із завдань
економічної політики цих країн є встановлення оптимальної, тобто
економічно обгрунтованої пропорції між частиною вироблюваного продукту,
що нагромаджується, й частиною, яка споживається. Важливим засобом
досягнення стабільних темпів зростання є посилення ефективного
використання фонду нагромадження, зростання капіталовіддачі, підвищення
продуктивності праці. Однак роль цих факторів у прирості виробництва
країн, які розвиваються , поки що невелика. За рівнем продуктивності
праці ці країни істотно відстають від розвинутих країн з ринковою
економікою. Характерно, що розрив практично не зменшується. Так, в
першій половині 70-х років валове виробництво на одного працюючого у
країнах, що розвиваються, становило 7,4 % від рівня розвинутих країн з
ринковою економікою, в першій половині 80-х років – 7,8 % , а наприкінці
80-х – тільки 6,9 %. Аналогічно тенденція й у латиноамериканських
країнах(відповідно 26,7%, 26,9%, 25,6%.).

Низький рівень продуктивності праці вказаних країн відображає їхню
загальну соціально-економічну відсталість і пояснюється незавершеністю
індустріалізації, відсталістю структури економіки, дуже слабким
освоєнням досягнень НТР, вкрай низьким рівнем інвестицій у людський
капітал і багатьма іншими факторами.

Крім фундаментальних факторів: населення, природних ресурсів та
капіталовкладень – четвертим важливим фактором є технологія. Тут країни,
що розвиваються, мають одну потенційну перевагу: вони можуть сподіватися
мати вигоду від запровадження технологій передових країн.

Копіювання технологій. . Бідним країнам не потрібно відшкодовувати
сучасних Ньютонів для відкриття закону всесвітнього тяжіння. Їм не
доводиться повторювати повільні повороти Промислової революції, вони
можуть купити трактори, комп’ютери, потужні верстати.

Японія та Сполучені Штати яскраво демонструють це своїм історичним
розвитком. Японія приєдналася до промислової гонки пізно. Тільки
наприкінці XIX ст. вона почала посилати своїх студентів за кордон
вивчати західну технологію. Японський уряд активно стимулював темпи
зростання, будуючи залізниці та комунальні підприємства. Покладаючись на
пристосування іноземних технологій, Японія переміщувалася на свою
нинішню пропозицію – другу найбільш промислово розвинену державу.

Випадок із Сполученими Штатами є прикладом для надій решти країн світу.
Лише у 30-ті роки Америка справді досягла передових рубежів у сфері
фундаментальної науки. Проте протягом століття вони застосовували
технології, що розроблялися іншими.

Ключові винаходи, що були використані в автомобілі, майже всі були
зроблені за кордоном. Проте це не стало на перешкоді фірмам “Форд” та
“Дженерал моторс”, щоб застосувати іноземні винаходи і перевищити за
продуктивністю решту країн світу.

Приклади Сполучених Штатів та Японії показують, як країни можуть мати
успіх, застосовуючи зарубіжну науку та технології до місцевих ринкових
умов.

РОЗДІЛ 10

Інвестиції капіталу в економіку країн, що розвиваються.

Важко переоцінити роль і значимість зовнішнього фінансування
капіталовкладень у країни, що розвиваються, масштаби якого повсюдно
зростають. У 1998 році загальна сума фінансових ресурсів, отриманих ними
від розвинутих капіталістичних держав, склала 89,7 млрд. доларів. У 60–і
роки в середньому по всіх країнах, що розвиваються, зовнішнє
фінансування давало 7,4% усіх необхідних для цього ресурсів, а
наприкінці 70–х років – уже 11%. У середині 70–х років тільки в
найбільших експортерів нафти, таких, як Саудівська Аравія, ОАЕ, Кувейт,
Оман, Лівія і деякі інші країни (у 1983 р. їх було всього 16), внутрішні
заощадження перевищували капіталовкладення, у більшості ж розвиваються
країн ситуація була зворотною.

З іноземним капіталом приходять у країни, що розвиваються, передові
техніка і технологія, без яких внутрішні грошові заощадження не можуть
бути реалізовані в реальні накопичення. А практика показує, що ці
матеріально–речовинні й інтелектуальні елементи накопичення найчастіше
не можна придбати на світовому ринку за готівку, а тільки – у формі
імпорту капіталу. Тому навіть держави з позитивними сальдо внутрішніх
заощаджень широко залучають зовнішні джерела фінансування, включаючи
прямі і портфельні інвестиції з розвинутих капіталістичних країн.

Форми залучення іноземних ресурсів для фінансування капіталовкладень у
країнах, що розвиваються, різні. У першу чергу це позики більш
розвинутих (в основному західних) держав і їх міжнародних економічних
організацій, портфельні і прямі інвестиції ТНК, позики на міжнародному
ринку позичкового капіталу, комерційні кредити.

Одночасно з припливом капіталу в країнах, що розвиваються, йде
великомасштабний вивіз доходів на вкладені в їхню економіку раніше
іноземні інвестиції (сюди входить і виплата відсотків по зовнішніх
позиках). Здійснюється і вивіз частини основних капітальних ресурсів
(повернення раніше узятих позик і кредитів, репатріація приватних
інвестицій). Вивіз доходів від іноземних вкладень – пряме відрахування з
національного доходу країн, що розвиваються, зокрема, з накопичення
капіталістичних укладів. Факти свідчать, що в більшості країн на місці
інвестується лише незначна (1/3) частина прибутків від інвестицій ТНК,
інші ж суми вивозяться для вкладень в інші, більш прибуткові, з погляду
ТНК, райони капіталістичного світу.

Новим явищем в економіці країн, що розвиваються, став вивіз капіталу з
них в інші, головним чином у розвинуті капіталістичні країни. Базується
він в основному на заощадженні феодальної знаті, вищої бюрократії,
торгово-лихварського і великого місцевого підприємництва, а також самої
держави. Відтік капіталів зростає в період соціально–політичної
нестабільності і збільшення інфляції і зменшується в період економічного
пожвавлення в тій чи іншій країні.

Світова периферія бачить у припливі капіталу важливий додатковий засіб
нагромадження, розширення виробничого апарату, удосконалювання структури
економіки і задоволення невідкладних нестатків. Загальне представлення
про імпорт і експорт капіталу представлено в таблиці 1.

Таблиця 4 – Чисте переведення коштів у країни, що розвиваються, (млрд.
дол. у середньому в рік).

1983 – 1990 1991 — 1995

Прямі капіталовкладення 1.2 28.2

Середньострокові і довгострокові позики -21.8 5.3

Акціонерний капітал, короткострокові позики, внутрішній відтік -13.1
24.0

Приватні дарунки 4.8 10.1

Офіційні дарунки 12.7 13.5

Офіційні кредити 21.2 18.9

Інвестиційні доходи -15.0 -24.0

Переведення ресурсів (фінансова база) -10.0 76.0

Використання офіційних резервів -8.1 -47.3

Переведення ресурсів (видаткова база) -11.5 28.7

Як видно з таблиці, чистий приплив усіх видів капіталу різко зріс у 90–і
роки. При цьому варто мати на увазі, що показники руху капіталу містять
у собі не тільки реальне переміщення фондів, але і чисто статистичні
явища, зв’язані з врегулюванням зовнішньої заборгованості –
переписуванням боргів, переходом державної власності в руки закордонних
компаній.

Понад 20% припливу зовнішніх фінансових засобів і майже 80% у країни, що
розвиваються, забезпечує економічна допомога. У реальному численні вона
збільшилася в 80–ті роки. Географічно допомога усе більше
концентрується на Тропічній Африці, зменшилася частка допомоги, наданої
країнам Південної Азії в зв’язку зі скороченням надходжень з
нафтоекспорту країн Середнього Сходу. У середині 60–х років за рахунок
програм допомоги забезпечувалося понад 20% імпорту товарів, на початку
80–х років – 5%, на початку 90–х років – 7% імпорту.

В обстановці гігантської заборгованості країн, що розвиваються, особливо
загострення економічних проблем у менш розвинутих країн, допомога
зберігає значення одного з інструментів впливу промислово розвинутих
капіталістичних країн. Вона виступає однією з найважливіших форм
вирішення протиріч, що виникає при експорті часток прямих
капіталовкладень, сприяючи створенню умов для їхнього ефективного
додатка.

У 70–і роки відбулося різке піднесення країн, що розвиваються, на
міжнародних ринках позичкового капіталу як позичальників. Після значного
зниження масштабів запозичення в 80–і роки в результаті кризи
міжнародної заборгованості в середині 90–х років обсяг притягнутих на
міжнародних ринках фондів номінально перевищив рівень початку 80–х
років, що складало понад 25% наданих фінансових коштів.

Міжсекторний аналіз впливу припливу капіталу на інвестиції й економічний
ріст у країнах, що розвиваються, дає змішану картину. У даному секторі
руху капіталу також відбулися важливі інституціональні зміни.
Нерівномірність економічного розвитку периферії світового господарства
сприяла появі серед країн великих кредиторів, що розвиваються. Такими
стали нафтовидобувні країни Перської затоки.

Важливе місце в русі зовнішніх коштів у країни, що розвиваються,
належить припливу прямих інвестицій західних країн. Роль прямих
капіталовкладень змінювалась. Їхній приплив підсилився з другої половини
80–х років. У 1999 році прямі капіталовкладення складали майже 1/3
частини зовнішніх коштів. В основному вони направляються в кілька країн,
що розвиваються середнього рівня розвитку. Десять країн, на котрі
приходиться приблизно половина ВВП світу, що розвивається, акумулювали
майже 90% усього припливу прямих інвестицій. За останні три десятиліття
це положення змінилося мало.

Таблиця 5 – Середньорічний приплив прямих капіталовкладень у країни –
найбільші об’єкти доповнення капіталу, млн. дол.

1399

Алжир 120 Аргентина 700 Нігерія 1228

Частка в загальному припливі в країни, що розвиваються 67.0

71.9

88.2

У плині тривалого часу країни, що розвиваються, виступали тільки в ролі
об’єктів експансії ТНК промислово розвинутих капіталістичних країн.
Ситуація змінилася в 70–80–і роки. Група країн світу, що розвивається,
включилася в експорт підприємницького капіталу, нерідко випереджаючи
становлення в них сучасних форм підприємництва.

Інвестиції капіталу в економіку країн, що розвиваються, в останні роки
збільшилися. Це зв’язано з вступом цих країн на світовий ринок, у них
зосереджені найбільші ринки сировини, а вкладення грошей у розробку і
їхнє освоєння дуже вигідно для розвинутих капіталістичних країн.
Інвестування робляться в дохідні галузі, такі як нафтовидобувна
промисловість, що переробляє, хімічна, газодобувна. Наприклад, найбільші
корпорації, такі як Intel, Sony, Panasonic розширюють мережу своїх
підприємств по усьому світі, у тому числі й у країнах, що розвиваються.
Продукція, зроблена на таких підприємствах на світовому ринку коштує
дешевше, хоча і не уступає по якості оригінальним товарам. Інвестиції
капіталу несуть у собі багато позитивних елементів для економіки країн,
що розвиваються. Інвестиції створюють умови для створення нових робочих
місць, що дозволяє поліпшити соціально – економічні умови населення,
інвестиції допомагають у розвитку національної економіки, виведенні її
на світовий ринок.

І хоча в цілому країни, що розвиваються, є нетто імпортерами капіталу,
зворотний його відтік в окремих країнах іноді досягає значних величин.
Статистика, що публікується ООН і іншими міжнародними організаціями, на
жаль, не дає повних даних про рух капіталу з колишніх колоній і
напівколоній. Разом з тим, відповідно до деяких непрямих оцінок, вони
складають десятки мільярдів доларів у рік. Переважна їхня частина
приходиться на країни експортери — нафти, що у зв’язку з майже 10 –
кратним збільшенням світових цін на нафту одержують багатомільйонні
доходи, у значній своїй частині експортовані у виді позичкового
капіталу, прямих і портфельних вкладень, дарунків і субсидій в інші
країни.

Висновок

Економіка не є точною наукою. Все ж вона є більш ніж мистецтво.

Економіка – живий і еволюціонуючий предмет. У кожну епоху вона повинна
розгадувати нові загадки і постійно стикатися з необхідністю вибору в
суспільній політиці .

Макроекономіка досліджує поведінку економіки в цілому. Вона цікавиться
діловими циклами, безробіттям та інфляцією, а також динамікою обсягу
національного виробництва і життєвого рівня у довгостроковому періоді.

Життєвий рівень країни значною мірою залежить від її макроекономічної
політики . До початку нашого століття держави мали недостатньо знань, як
боротися з періодичними кризами. Проте революційна теорія Джона Майнарда
Кейнса допомогла визначити ті сили, що спричиняють економічні коливання,
та розробити підхід до контролю за негативними явищами у діловому циклі.
Завдяки Кейнсу та його послідовникам ми знаємо, що своїм вибором
макроекономічної політики, — що безпосередньо впливає на пропозицію
грошей, податки чи урядові видатки, — країна може уповільнити або
прискорити економічне зростання, підвищити темп інфляції чи сповільнити
зростання цін , спричинити торговельний дефіцит чи активне сальдо
зовнішньої торгівлі. Аналізуючи макроекономіку, ми завжди враховуємо
декілька ключових макроекономічних змінних ,- найважливіші з яких – це
валовий національний продукт (ВНП), норма безробіття, інфляція та чистий
експорт. Це основні показники, за якими ми робимо висновок про
економічний розвиток.

Ми розглянули, країни які мають поєднувати працю, капітал і технологію
для швидкого зростання . Проте ця вимога швидкого зростання не завжди є
реальною.

Чому одні країни розвиваються або біжать швидше від інших?

Чи бідні країни будь-коли вийдуть на дорогу швидкого економічного
розвитку ?

Ключ до розвитку лежить у чотирьох фундаментальних факторах : людських
ресурсах, нагромадженні капіталу (внутрішнього чи імпортованого) ,
природних ресурсах та технології, які показано у тексті, а саме , як їх
використано.

В тексті показано риси країн, що розвиваються, їхнє життя з низьким
доходом. Розглянуто населення : смертність і народжуваність, як Томас
Мальтус зумів показати зміни в народонаселенні.

Країни, що розвиваються є вже й не такі бідні, як нам здається. В них є
природні ресурси, народ. Тільки потрібна підтримка багатших країн,
направлення на той шлях , який приведе до збагачення. У багатьох країнах
, що розвиваються, єдиною настійною проблемою є надто малі заощадження.
Зокрема, у найбідніших регіонах дуже необхідне поточне споживання
конкурує з інвестиціями за обмежені ресурси. Результатом є надто малі
інвестиції у продуктивний капітал, такий необхідний для швидкого
економічного прогресу. Отож, варто звернути увагу на цю проблему .
Вирішити всі питання, пов’язані з нею. Вихід завжди є, сподівання на
краще.

Країни, що розвиваються використовують багато напрямків для свого
розвитку. Одним із таких є націоналізація іноземної валюти. Стратегічним
напрямком ліквідації економічної відсталості країн світової периферії
стала індустріалізація економіки, насамперед прискорений розвиток
переробної промисловості з метою забезпечити умови розширеного
відтворення на національній основі. Особливе значення в системі
економічної політики країн, що розвиваються , має регіональне
співробітництво між ними. На Американському континенті країни, що
розвиваються, створили такі інтеграційні об’єднання, як
Латино-американська асоціація вільної торгівлі (ЛАВТ), Амазонський пакт
та Ла-Платська група. На Близькому Сході – Арабський спільний ринок
(АрСР), Ліга арабських держав. В Африці – Митний і економічний союз
Центральної Африки (ЮДЕАК), Зона преференційної торгівлі Східної та
Південної Африки (ПАТ) тощо.

Як ми бачимо робляться все для покращення розвитку країн, що
розвиваються.

Список літератури

Буглай В.Б., Ливенцев Н.Н. Международные экономические отношения.—М.,
Фінанси і статистика, 1999.

Бураковський І. Теорія міжнародної торгівлі.—К., Основи, 1996.

Григорьев Ю.А. Практика внешнеэкономической деятельности.—М., Паимс,
1993.

Дэниелс Дж.Д. Международный бизнес.—М., 1994.

Макконел К.Р., Брю С.Л. Экономикс.—М., Республика, 1992.

Мухопад В.И. Сквозь барьеры протекционизма.—М., Мысль, 1988.

Основы внешнеэкономических знаний.—М., Междунар. отношения, 1990.

Портер М. Международная конкуренция.—М., Юнити, 1993.

Соколенко С. Програма спецкурсу з основ ринкових відносин і
підприємництва. Теорія ринкової економіки і практика переходу України до
ринку. Тема 12. Зовнішньоекономічна діяльність // Економіка України. –
1993. – № 3. – С.75-82.

Фомичев В.И. Международная торговля: Учебник.—М., Инфра-М, 1998.

Шреплер Х.-А. Международные организации: Справочник.—М., Междунар.
отношения, 1995.

Додатки

Таблиця 1

Валовий національний продукт

Групи країн Населення 1989р. (млн. чол.) Обсяг 1989р. (млрд. дол.) На
душу населення Рівень письменності 1980р. (%) Сподівана тривалість життя
(років) Сільське населення 1989р. (в %)

1989р. (дол.) Зростання 1965 – 1989 рр.(%за рік)

Країни з низьким доходом

Китай, Індія 2948 956 330 2,9 44 62 64

Країни з доходом, нижчим за середній

Єгипет, Мексика, Філліпіни 682 911 1360 2,0 26 65 47

Країни з доходом, вищим за середній

БразиліяКорея, Іран 423 1207 3150 2,6 24 67 34

Країни з високим рівнем доходу

США, Японія, ФРН 830 14764 18330 2,4 5 76 23

Таблиця 2

Зростання населення 1988р. (на 1000 чоловік населення за рік)

Країни Коефіцієнт народжуваності Коефіцієнт смертності Природний приріст
населення

З низьким доходом

Замбія 49 13 36

Малаві 54 19 35

Індія 31 11 20

З середнім доходом

Венесуела 29 5 24

Бразилія 27 8 19

Таїланд 22 7 15

З високим доходом

США 15 9 6

Франція 14 10 4

Німеччина 10 11 -1

Таблиця 3

Динаміка зростання

Група країн Темпи зростання реального ВНП (% за рік)

1965-1980 1980-1989

З низьким доходом

Китай та Індія 5,0 7,6

Інші країни 4,6 3,4

З середнім доходом

Нижчим від середнього 5,5 2,5

Вищим від середнього 6,8 3,2

Розвинені країни 3,8 3,0

PAGE 2

PAGE 2

Похожие записи