КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему:

Національні інтереси та міжнародна торгівля. Момент укладання контракту.
Форма і мова контракту. Міжнародна торгівля послугами

ПЛАН

1. Національні інтереси та міжнародна торгівля

2. Момент укладання контракту. Форма і мова контракту.

3. Міжнародна торгівля послугами.

1. Національні інтереси та міжнародна торгівля

Говорячи про взаємозв’язок національних інтересів та міжнародної
торгівлі, слід згадати про теорію міжнародної торгівлі. Економісти
класичного напряму відстоювали особливу теорію міжнародної торгівлі, з
огляду на меншу мобільність ресурсів між націями. Адам Сміт вважав, що
«із усіх видів вантажу найгірше піддаються транспортуванню люди», а
капітал і праця лише інколи перетинають національні кордони. Оскільки
зарплата і прибуток не вирівнюються при цьому переміщенням праці і
капіталу, міжнародна торгівля відбувається на основі витрат виробництва.

Викладена в роботі «Дослідження про природу і причини багатства народів»
(1776 р.) економічна система А. Сміта будувалася на тому, що нижчі
витрати виробництва товару однієї нації порівняно з витратами
виробництва цього самого товару іншої нації означають її абсолютні
переваги. Отже, якщо одна нація має абсолютні переваги у виробництві
певного товару, а інша — іншого, то кожна може спеціалізуватися у
виробництві і торгівлі товару, витрати виробництва якого найменші.

Відстоюючи особливу теорію міжнародної торгівлі, Д. Рікардо, як і А.
Сміт, основою цієї теорії вважав відносну нездатність капіталу до
переміщення між країнами. Він також відзначав вигідність міжнародної
спеціалізації і торгівлі, коли країни мають абсолютні переваги. Та чи
буде вигідною торгівля для країни, витрати виробництва всіх товарів
котрої нижчі, ніж в іншій країні? Відповідь на це питання дає теорія
порівняльних переваг.

Найбільш повно і послідовно теорія порівняльних переваг викладена у
праці Д. Рікардо «Початки політичної економії й оподатковування» (1817
p.).

З погляду теорії можна припустити існування трьох видів співвідношень
витрат виробництва однотипних товарів у різних країнах: рівні, абсолютні
та порівняльні. Відповідно, можна виділити і три типи переваг. Підхід
Рікардо грунтується на тому, що сукно і вино виробляються лише за
рахунок чинника праці у двох порівнюваних ним країнах — Англії та
Португалії. З цього випливає, що відносні ціни є просто оберненими
величинами затрат праці на одиницю продукту. Відомий приклад, наведений
у таблиці, дає уявлення про співвідношення між трьома видами таких
витрат.

У першому випадку, відповідно до погляду Адама Сміта, коли
співвідношення витрат в обох країнах рівні, зовнішня торгівля не може
виникнути (незважаючи на те, що Португалія може виробляти обидва товари
дешевше), оскільки для торгівлі просто немає стимулу.

У другому випадку торгівля може відбуватись, оскільки кожна країна має
абсолютну перевагу у витратах виробництва одного товару (Англія — вина,
Португалія — сукна).

У третьому випадку Португалія має порівняльну перевагу щодо вина, бо
різниця у витратах на вино вища, ніж на сукно. Португалії вигідно
відправляти вино в Англію, де його одиниця відповідає 1,2 одиниці сукна,
і займатися цим доти, доки одиниця вина може продаватися в Англії більш
ніж за 0,88 одиниці сукна. Відповідно, Англії вигідно спеціалізуватися
на виробництві сукна, якщо за одиницю вина необхідно віддати менше 1,2
одиниці сукна. Отже, доктрина порівняльних витрат установлює верхню і
нижню межі, у яких обмін між країнами може бути взаємовигідним.

За Рікардо, Англія виробляє сукно за 100 люд.-год. і одержує одиницю
вина, виробництво якого всередині країни коштувало б їй 120 люд.-год., а
Португалія отримує сукно за 80 люд.-год., виробництво котрого в країні
коштувало б їй 90 люд.-год.

Таблиця

Трудовитрати на виробництво одиниці виміру сукна і вина, люд.-год.

«Вигоди торгівлі» у прикладі з порівняльними перевагами виявляються й у
загальній економії на витратах на одиницю продукції: до вступу в
торгівлю Англії та Португалії потрібно 390 робочих годин для виробництва
кожної одиниці тканини й одиниці вина; після обміну ці чотири одиниці
потребують тільки 360 робочих годин. Завданням Рікардо було довести, що
передумови міжнародної торгівлі відрізняються від передумов внутрішньої
торгівлі. Якби Англія і Португалія були двома регіонами однієї країни,
то весь капітал і праця перемістилися б у Португалію й обидва товари
вироблялися б там. У межах однієї держави торгівля між двома регіонами
вимагає абсолютних переваг, тоді як порівняльна перевага — необхідна
умова для міжнародної торгівлі.

Приклад Д. Рікардо характерний для капіталістичного господарства.
Абсолютна перевага Португалії перед Англією у виробництві вина являє
собою важливий чинник того, що спеціалізація у випуску цього товару
принесе Португалії економію у затратах на працю. Що стосується
спеціалізації Англії у виробництві сукна, то тут справа виглядає інакше.
Мова йде вже про відносну перевагу. Така спеціалізація буде вигідна
навіть у тому разі, якщо ввезений Португалією товар міг бути зроблений
там із меншими затратами праці, ніж в Англії. Хоч Португалія могла б
виготовити сукно силами 90 осіб, їй вигідніше вивозити його туди, де на
виробництво цього ж сукна потрібна праця 100 осіб. Тому Португалія буде
інвестувати у виробництво вина, за яке вона отримає з Англії більше
сукна, ніж вона зробила б сама, якби перемістила частину свого капіталу
з виноробства у виробництво сукна. Визначаючи чинники цього процесу, Д.
Рікардо робить висновок: «Отже, виявляється, що країна, яка володіє
значними перевагами щодо машин і майстерності і тому виготовляє товари
за допомогою значно менших затрат праці, ніж її сусіди, може ввозити в
обмін на такі товари частину хліба, необхідного для її споживання,
навіть у тому разі, коли її земля родючіша й вирощування хліба потребує
в ній менше праці, ніж у країні, звідки він увозиться».

У той самий період ідея вигідності виробничої спеціалізації на основі
використання порівняльних переваг була розвинена іншим англійським
економістом — Робертом Торренсом у роботі «Нарис про зовнішню торгівлю
зерном», виданій за два роки до праці Д. Рікардо. Це дало підстави
західним історикам економічної думки розійтися в оцінці того, хто є
основоположником теорії порівняльних переваг. Однак і ті з них, хто
віддає пріоритет Торренсу, вважають, що Рікардо пішов далі, розвинувши
його ідею до рівня теорії.

Представником «класичної» школи вважається і Джон Стюарт Мілль. У його
книзі «Про закони обміну між країнами» (1844 p.), був викладений «закон
міжнародної вартості». Сучасний американський економіст Джон Чіпмен
вважає цей закон «одним із найбільших досягнень людського інтелекту».
Той факт, що робота отримала визнання лише через 100 років, Чіпмен
пояснює тим, що «цей закон був занадто великим відкриттям для свого
часу».

Якщо викладена в працях Рікардо-Торренса теорія порівняльних переваг
лише визначила принципи міжнародного поділу праці, то сформульована
Міллем ідея «конкуруючої рівноваги» теоретично обґрунтовувала положення
Рікардо-Торренса і розкривала його механізм. У своїх міркуваннях і
доказах Мілль не застосовував математичні символи. Проте сучасні
економетристи вважають, що хід його міркувань і доказів настільки
логічний, що, лише володіючи сучасним математичним апаратом, можна гідно
оцінити його внесок в економічну науку.

Розкриті Міллем закони міжнародної конкуренції зводяться в основному до
двох найважливіших положень. Перше. Природне прагнення до міжнародної
виробничої спеціалізації веде до встановлення рівноваги у вигодах, які
дає ця спеціалізація. Друге. Умови повної або часткової спеціалізації
визначаються нерівністю в доходах, одержуваних від виробництва.
Можливості ж повної виробничої спеціалізації залежать від еластичності
заміни у споживанні, що існує між товарами, які виробляються, і
тенденцією до відносного вирівнювання абсолютних вигод держав, які
беруть участь у міжнародному обміні.

В основі сучасної теорії управління лежать насамперед дві основні течії
економічної науки: кейнсіанство і класичний підхід, або неокейнсіанство
та монетаризм (неокласичний підхід). Саме ці два теоретичні напрями
створили і визначають сьогоднішні механізми, інструменти та критерії
оцінки управління зовнішньоекономічною діяльністю країн із ринковою
економікою і міжнародних економічних та фінансових інституцій.

Уся система управління зовнішньоекономічною діяльністю й економікою
загалом, починаючи з термінології, статистичних показників,
багатофакторних економічних моделей і закінчуючи виробленням
зовнішньоекономічної політики і стратегії, ґрунтується на вченні Джона
Мейнарда Кейнса та класиків монетаризму.

Наприкінці 20-х — на початку 30-х років XX ст. Кейнс працював над
створенням теорії управління народним господарством. Економічні кризи
вже тоді викликали необхідність теоретичного осмислення і створення
системи управління економікою, включаючи і зовнішню торгівлю. «Велика
депресія» 1929-1932 pp. трагічно підтвердила таку потребу і змусила
політичні кола й уряд переглянути свої ліберальні погляди на можливість
активного втручання в господарське життя, побудоване на принципах
вільного підприємництва.

Іншими словами, наукові погляди Кейнса, котрий закликав до більшої ролі
держави в управлінні економікою, збіглися з історичною необхідністю
розвитку інституційного управління. На початку 30-х років макроекономіка
стала не тільки основним розділом економічної науки, а й найважливішою
галуззю державного управління.

Підсумкова праця Кейнса «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей»
(1936 р.) стала фундаментом сучасної економічної думки і практики.

Новий крок у розвитку економічної думки про управління був зроблений вже
в останні три десятиліття, коли інтернаціоналізація господарського життя
і взаємозалежність стали всеосяжним процесом і роль зовнішньоекономічних
зв’язків як чинника зростання і процвітання значно зросла. Саме в цей
період узгодження національної зовнішньоекономічної політики окремих
країн та її координація на міжнародному рівні стали особливо важливими
для стабільності й економічного зростання.

Участь країни в міжнародному поділі праці, з одного боку, і забезпечення
її міжнародної економічної безпеки, з іншого, є стратегічними напрямками
управління зовнішньоекономічною сферою країни.

Загальновідома істина — «Теорія випереджає практику»- підтвердилася
практичним застосуванням як кейнсіанства, так і монетаризму.

Ще в 50-60-ті роки кейнсіанский напрям дістав гідного суперника —
монетаризм, який, однак, почав застосовуватися у практиці державного
регулювання лише на початку 80-х років. Інтелектуальним лідером
монетаристів став професор Чиказького університету Мілтон Фрідман.

Теоретичним положенням про неприйнятність жорсткого кейнсіанського
підходу до регулювання світової економіки монетаристи пояснювали потребу
в ліберальних методах управління (що не порушують принципів
суверенітету), сутність яких полягає у широкому застосуванні
фінансово-кредитних, антиінфляційних, цінових і грошових інструментів.

Монетаристи стверджують, що пропозиція грошей є головною детермінантою
короткострокових змін валового національного продукту і довгострокових
змін у цінах. Звичайно, кейнсіанська теорія макроекономіки також визнає
роль грошей у визначенні сукупного попиту. Основні ж відмінності між
двома течіями полягають: а) у підході до визначення чинників, що
впливають на зміну сукупного попиту (кейнсіанці вважають, що сукупний
попит формується під впливом багатьох чинників, а монетаристи головним
називають пропозицію грошей); б) у трактуванні ролі держави (кейнсіанці
виступають за більший ступінь втручання, монетаристи — за менший, за
дерегулювання).

На початку 80-х років, наприкінці другого за складністю економічних
проблем періоду в економічній історії розвиненого капіталізму,
монетаристські концепції актуалізувалися під впливом десятирічної
структурної кризи у світовій економіці в уже сформованій залежності між
країнами. Структурні реформи і макроекономічна адаптація, що відбулися
спочатку в США, а потім у Західній Європі, передбачали дерегулювання в
макро- і зовнішньоекономічній сферах на національному рівні, зрушення у
бік міжнародних механізмів конкуренції й у зв’язку з цим перехід до
більш ліберальних і демократичних форм регулювання фінансовими і
монетарними інструментами, зокрема до координації внутрішньої
макроекономічної політики.

Такий підхід, застосований на практиці американською адміністрацією
президента Р. Рейгана на початку 80-х років, а потім і в Західній
Європі, дав змогу подолати стагфляційний процес, побудувати нову систему
регулювання світових господарських зв’язків монетарними засобами, яка не
стримувала зростання, враховувала реалії національних суверенітетів і не
створювала надмірної наднаціональної директивності.

Структурні реформи та макроекономічна адаптація стали стрижнем Стратегії
на IV десятиріччя розвитку ООН, обговореної і прийнятої в 1990 р. на
18-й Спеціальній Сесії Генеральної Асамблеї ООН. Делегація України
зробила значний внесок у розроблення, узгодження і прийняття
підсумкового документа «Декларації про Стратегію на IV десятиріччя
розвитку ООН».

Підсумком реалізації цілей Стратегії в розвинутих і нових індустріальних
країнах став тривалий, майже десятирічний період безкризового розвитку,
високих темпів економічного зростання та становлення нової системи
багатостороннього регулювання і національного управління
зовнішньоекономічною діяльністю. У сучасній економічній літературі
ведуться широкі дискусії про майбутній механізм регулювання світової
економіки, співвідношення національних і міжнародних механізмів
регулювання. Більшість поглядів збігаються у тому, що роль
багатосторонніх інституцій зростатиме. Проте дискусійним залишається
питання: чи збереже свою ефективність нинішня монетарна (неокласична)
система, чи вона поступиться місцем наднаціональним інституціям при
значному обмеженні національного економічного суверенітету? Практичних
підтверджень зниження ефективності монетарних форм регулювання й
управління зовнішньоекономічною діяльністю розвиток світового
господарства науці поки що не надав.

Економісти-неокласики мало додали суттєвого до теорії міжнародної
торгівлі Мілла. Взагалі теорією міжнародної торгівлі ми називаємо
теорію, основним питанням якої є таке: якщо платіжний баланс
підтримується у стані рівноваги, тоді якими є доходи від торгівлі і як
ці доходи розподіляються між країнами залежно від умов торгівлі? Проте в
наш час ця теорія була перероблена Хекшером й Оліном — двома шведськими
економістами.

Теорія Хекшера-Оліна пропонує модель торгівлі в термінах порівняльної
забезпеченості країн факторами виробництва. Країна матиме відносну
перевагу в тих продуктах, виробництво яких потребує інтенсивного
використання чинника, що є в даній країні в достатку, і тому вона буде
імпортувати ті продукти, виробництво яких потребує інтенсивного
використання чинника, порівняно рідкісного в даній країні. Ця теорія
ґрунтується на «законі порівняльних витрат» Рікардо, доповненому і
підсиленому концепцією обопільного попиту Мілля, але вона йде далі,
пов’язуючи модель міжнародної торгівлі зі структурою економіки країн,
які торгують.

Таким чином, теорія Хекшера-Оліна пропонує інструмент для аналізу впливу
змін у торгівлі на власні економічні структури країн і, зокрема, на
внутрішній розподіл прибутків. Ця теорія надає чіткості старій класичній
теоремі, згідно з якою торгівля замінює рух факторів між країнами, і
тому вона ставить питання про те, чи може одна тільки торгівля — за
відсутності повної міжнародної мобільності факторів — вирівнювати ціни
на всі фактори виробництва в усіх країнах, що торгують. У цьому зв’язку
зауважимо, що хоча теорія міжнародної торгівлі Рікардо-Мілля пройшла
випробування з більшим успіхом, ніж багато інших елементів класичної
політичної економії, навіть ця теорія сьогодні ґрунтовно перероблена.

2. Момент укладання контракту. Форма і мова контракту

В міжнародній практиці контрактом називають договір купівлі-продажу
товарів в матеріально-речовій формі. Контракт — це документ, який
свідчить про те, що одна сторона угоди (продавець) зобов’язується
доставити товар у власність іншій стороні (покупцю), яка, в свою чергу,
зобов’язується прийняти його і заплатити ціну за товар. Контракт —
основний комерційний документ, що визначає права й обов’язки сторін. По
суті в ньому викладений комплекс дій по здійсненню зовнішньоторгового
обміну.

Національне законодавство    України   зобов’язує   суб’єктів
зовнішньоекономічної   діяльності   формалізовувати    торговельні
операції  з  іноземними  партнерами  шляхом  укладення  контрактів
купівлі-продажу (договорів) виключно у письмовій формі,  що є також
підставою  для здійснення  митного,  валютного  та  податкового  видів 
контролю. Необхідно  пам’ятати,  що  норми  законодавства  
наголошують   на виключному  праві  укладення  будь-яких  договорів
(контрактів) на розсуд   резидента   України   з    інопартнером,   
а    визнання зовнішньоекономічної угоди недійсною може бути здійснено
тільки за рішенням суду.  Водночас норми державного  регулювання 
визначають більш  жорсткі  правила щодо змісту та умов виконання угод, 
чим і потрібно керуватися під час планування,  узгодження та  здійснення
торговельних операцій.

Передусім при укладенні  контракту  доведеться  зіткнутися  з
визначенням   характеру   угоди,  під  яким  слід  розуміти  зміст
зовнішньоторговельної операції з урахуванням виду і  форми  оплати за 
товар та переходу права власності на нього.  Товар — це об’єкт
торговельної угоди,   який   матеріалізований   і   має    фізичні
параметри — обсяг, вагу, кількість тощо.

Водночас необхідно зазначити, що процедура митного оформлення експорту 
та  імпорту   здійснюється   виключно   за   визначеними характерами 
угод,  які  встановлюються  шляхом проведення аналізу основних положень
контракту. Податкові органи перевіряють вантажні митні  декларації 
(ВМД)  і  контролюють  своєчасність надходження валютної виручки чи
дотримання термінів  виконання  товарообмінних (бартерних)  та  інших
видів операцій,  а банківські установи,  що входять до системи валютного
контролю,  перевіряють характер угоди та  зміст  контракту  на 
відповідність  чинному законодавству при здійсненні    купівлі    та   
переказі    валюти    на    користь імпортера/експортера.

Таким чином,      першим      ризиком      при      укладенні
зовнішньоторговельної угоди є вибір її змісту.  Обрання за змістом та
характером угоди,  що суттєво  відрізняється  від  розглянутих, стане 
джерелом ризиків невиконання контракту й призведе до витрат часу  на 
приведення  умов  контракту  у  відповідність  з  чинним національним 
законодавством.  Спроби  здійснити  митне оформлення товару за такими
неправильно  укладеними  контрактами  або  надати доручення  банку  на
купівлю/переказ валюти на користь інопартнера викличуть негативну
реакцію зазначених контролюючих структур, що у свою  чергу  призведе  до
невиконання зобов’язань за контрактом та необхідності відшкодування
збитків контрагенту.

     Укладення контракту  передбачає  визначення  предмета  угоди,
тобто  об’єкта купівлі-продажу,   міни,   переробки   чи   оренди.
Невизначеність  або  «розмитість»  опису  товару  не  дасть  змоги
визначитись із ціновою політикою угоди та  вартісними  показниками
товару,  конкретизувати його якісні показники, поставити вимоги до
пакування та маркування тощо.  Товар по  можливості  повинен  бути
зазначений у відповідному розділі контракту таким чином,  щоб дати
можливість  обом  контрагентам   та   представникам   контролюючих
державних  служб  відрізнити  його  від  аналогічних  чи  подібних
товарів та мати певні,  притаманні лише йому ознаки,  що виключить
ризики придбати товари-замінники неналежної якості.

     Особливу увагу необхідно звернути на складні вироби,  такі як
технологічні   лінії,   верстати,   промислове   обладнання,    що
складаються  з  певної  кількості  елементів  та складових частин.
Укладення угод  на  такі  специфічні  товари  повинно  передбачати
окремі  додатки  до  контракту,  де  необхідно  зазначити назви та
ознаки складових частин,  їх кількість та вартісні показники,  при
цьому  доцільно  зазначити  в основному тексті контракту,  що такі 
додатки є  невід’ємною  частиною  контракту.  Складні  вироби,  як
правило,  продаються  з  окремими  запасними  частинами  та певною
кількістю  витратних  матеріалів,  які  будуть   використані   при
проведенні монтажу. Можна зазначити у контракті, що вартість таких
елементів  включається  у  загальну  вартість  складного   виробу.
Невизначеність  цього  аспекту призведе до ризику окремого митного
оформлення  цих  складових  товару  з  додатковою   сплатою   всіх
необхідних  митних  платежів  та складання протоколу про порушення
митних  правил.  Наявність  ризику   такого   виду   призведе   до
необгрунтованого підвищення контрактної вартості товару.

     При опису    товару,   якщо   його   установка   та   наладка
здійснюватиметься експортером, а вартість цих послуг включається в
загальну вартість складного виробу,  доцільно зазначити окремо дві
складові загальної суми контракту,  а саме вартість самого  виробу та 
вартість  послуг  щодо  його  установки.  Невизначеність такої
особливості призведе  до  появи  ризику  підвищення  фактурної  та
митної   вартості   товару  на  момент  його  декларування  самого
устаткування та, як наслідок, до сплати додаткових митних платежів за
вантажною митною декларацією.

     Визначеність та  конкретність  опису  товару  у  відповідному
розділі  контракту  дасть   змогу   уникнути   ризиків   придбання
товару-замінника  та  сплати  додаткових митних платежів на момент
випуску товару  у  вільний  обіг  (оформлення  імпорту),  а  також
непорозумінь  у  банківській установі під час здійснення оплати за
товар.

     Усім контролюючим службам держави необхідно звертати особливу
увагу  на  опис  товару,  бо  «розмитість»  опису не лише породжує
ризики   для   контрагентів   угоди,   а   й   надає    можливість
недобросовісним    контрагентам   здійснювати   експортно-імпортні
операції із шахрайською метою.

     Ризики умов  здійснення  платежів  за контрактом породжуються
контрагентами у разі невизначення валюти платежів та  термінів  їх
здійснення.  Національне  валютне  законодавство різних країн може
зобов’язувати   контрагентів    зовнішньоекономічного    контракту
здійснювати   платежі,  що  не  перевищують  певних  термінів  (за
українським  законодавством  термін  повернення  валютної  виручки
повинен  становити  не  більше  90  календарних днів).  Зазначення
термінів та умов проведення платежів повинно базуватись на законах
світової торгівлі — вся торгівля здійснюється у кредит, при цьому,
залежно  від  умов  контракту,   необхідно   розрізняти   товарний
(спочатку  надходить  товар,  а  потім  здійснюються  платежі)  та
фінансовий (надходження коштів  на  рахунок  експортера  є  умовою
відвантаження  товару  на  користь імпортера) види кредитування за
контрактом.  Водночас доцільно визначати пільгові умови проведення
попередньої  оплати за товар,  про що необхідно зробити відповідні
посилання  у  тексті  контракту.  Нормальною  світовою   практикою
розрахунків вважається зменшення суми платежів за достроковий (від
зазначеної у контракті дати) платіж. Подолання ризиків такого виду не 
складне,  проте  потребує проведення попередніх узгоджувальних
переговорів з контрагентом до  моменту  укладення  контракту  щодо
визначення  валюти платежів та термінів їх здійснення,  узгодження
можливості зменшення суми платежу за поставлену партію товару  при
проведенні дострокової оплати тощо.

     Світова торгівля  здійснюється  в  основному  шляхом  надання
кредиту однією із сторін угоди іншій.

     При кредитуванні  (товарному  чи  фінансовому)   контрагентам
контракту  необхідно узгодити термін поставки товару відносно дати
надання  авансу.  Такий  спосіб  є  засобом   страхування   ризику
неприйняття  товару покупцем-імпортером,  оскільки експортер має у
своєму розпорядженні авансовий платіж грошима  чи  товаром.  Такий
авансовий   платіж  повинен  передбачатись  умовами  контракту  із
зазначенням терміну авансування та визначення захисних застережень
імпортера  щодо  можливого  невиконання  експортером зобов’язань з
поставки  товару,   а   також   забезпечити   страхування   ризику
неприйняття товару імпортером. Одним із можливих напрямів усунення
ризику втрати авансового  платежу  імпортером  у  разі  непоставки
товару  експортером  може  бути використана банківська гарантія на його
повернення або,  крім того,  застереження  у  контракті  умов
грошового   переказу,  які  передбачатимуть  перерахування  авансу
банком експортера на рахунок відправника (експортера) тільки після
надання документів,  що засвідчують митне оформлення та здійснення
експорту.

     Форми розрахунку,  що  закладаються  у  контракті,  також   є
джерелом   ризиків  і  можуть  поставити  під  сумнів  доцільність
проведення зовнішньоторговельної операції. До форм розрахунку, які
рекомендовано    застосовувати    суб’єктам   зовнішньоекономічної
діяльності за  товарними  контрактами  з  інопартнерами,  належать
банківський переказ (розглянуто вище) документарного акредитива та
інкасо.

     Однією із  складових  ризику  є   відсутність   у   контракті
визначеної валюти платежів, тобто валюти, у якій здійснюватимуться
розрахунки між контрагентами шляхом використання зазначених  форм.
Державна  система  валютного  контролю,  до  якої  входять митні й
податкові  органи  та  банківські  установи,  керується  у   своїй
діяльності  положенням,  що один контракт повинен мати одну валюту
платежів. Таке положення дає змогу стороні контракту, за наявності
великої   кількості   партій   товару,   здійснювати  контроль  за
відповідністю  сум  платежів  по  окремих  партіях  із   загальною
вартістю   контракту  та  кількістю  придбаного-проданого  товару.
Контролюючим органам  буде  легко  здійснити  процедуру  валютного
контролю  й  не  виникне необхідність приведення вартостей окремих
партій товару,  оплачених  різними  видами  валют,  до  однієї  та
порівняння з загальною вартістю контракту. З метою страхування від
ризиків  коливання  курсів  валют  платежів  та  ціни   (загальної
вартості  контракту)  можна  зафіксувати їх співвідношення на весь час
дії контракту або  обрати  одну  валюту  для  визначення  ціниодиниці 
товару,  загальної вартості контракту та валюти платежів. Слід
розуміти,  що у цьому разі такою валютою повинна бути  обрана
найстабільніша  валюта,  яка  найменше  залежитиме від коливань на
світових валютних біржах.

     Оплата через  відкриття  акредитива  може,  шляхом   внесення
різноманітних  застережень,  знижувати  ризики  обох сторін угоди.
Гарантією сплати для експортера є надання йому покупцем-імпортером
авансу  у  формі  акредитива,  про що він отримає повідомлення від
банку,  що його обслуговує.  У  такому  разі  зменшуються  витрати
експортера   на  зберігання  підготовленого  до  експорту  товару.
Контрагентам  доцільно  також  визначити  термін  дії   акредитива
залежно  від характеру та кількості товару у товарній партії,  при
цьому  така  форма  розрахунку  забезпечує  експортеру  надійність
розрахунку (гарантія банку щодо оплати), швидкість його здійснення
(отримання  коштів  після  відвантаження  товару)  та   можливість
додаткового  фінансування у разі відкриття акредитива певного виду (з
підтвердженням або відкритого).

     Імпортер зменшує  ризики  тим,  що  відкриття  акредитива  на
користь   експортера   здійснюється   банком  після  надання  йому
експортером  відповідних  документів,  які   підтверджують   митне
оформлення експорту товару та його відвантаження.

     Акредитивна форма  оплати  суттєво зменшує ризики невиконання умов
поставки товару на користь імпортера,  але є  менш  фінансово вигідною
для нього, бо імпортер додатково сплачує кошти на користь банку за
відкриття акредитива й залишає свої  кошти  без  руху  до моменту
митного оформлення та відвантаження товару.

     Інкасова форма розрахунку за зовнішньоекономічними операціями
передбачає перехід права власності  на  товар  від  експортера  до
імпортера   на  момент  передачі  банком  імпортерові  комерційних
документів на поставлену партію товару.  Сама процедура проведення
розрахунків  уже  є  ризиковою для експортера,  бо оплата за товар
здійснюється виключно після митного  оформлення  та  відвантаження
товару. Джерелом ризику є платоспроможність імпортера, що потребує від
експортера впевненості в обов’язковому  здійсненні  оплати  за
відвантажений товар.  Подолання цього ризику обох сторін контракту може
бути здійснено виключно обговоренням  пакета  документів,  що стануть 
підставою  для  проведення  розрахунків між імпортером та експортером.

     Слід зазначити,  що світова спільнота  визначила  уніфіковані
правила здійснення розрахунків у акредитивній та інкасовій формах, які
стали основою спільної постанови Кабінету Міністрів України  і Нацбанку
України від 21.06.95 р.  N 444 ( 444-95-п )  «Про  типові платіжні  
умови  зовнішньоекономічних  договорів  (контрактів)  і типові  форми  
захисних   застережень   до   зовнішньоекономічних договорів 
(контрактів),  які  передбачають розрахунки в іноземній валюті». 
Виконання рекомендацій цієї постанови  суттєво  зменшить ризики
застосування обраної форми оплати незалежно від того, ким є українська
сторона контракту — експортером чи імпортером.

     Під санкціями  за  неналежне  виконання  умов  контракту слід
розуміти певний матеріальний  вплив  на  контрагента,  що  повинно
стати  основою сумлінного виконання зобов’язань за угодою.  Ризики всіх
складових частин контракту можна зазначити у цьому розділі та визначити
механізм застосування фінансового впливу на некоректного контрагента. 
Передусім сторонам контракту слід  узгодити  перелік умов,  невиконання
яких може призвести до застосування санкцій. До переліку можна включати
такі ризики:  невиконання терміну поставки товару;  несвоєчасної оплати
поставленого товару;  поставки товару неналежної  якості  або 
кількості;  неналежного  маркування   або пакування тощо.

     Перелік повинен   мати   визначений  та  узгоджений  механізм
застосування санкцій у кожному  окремому  випадку.  Наприклад,  за
несвоєчасну оплату або поставку партії товару може бути нараховано
фінансову санкцію у визначених відсотках  від  суми,  що  належала
оплаті,  або  від вартості партії.  Ризик неправильного визначення
відсотка фінансової  санкції  може  бути  усунено  шляхом  обрання
розміру  відсотка,  що  дорівнює  або  більше державних санкцій за такий
вид порушень.  Метою повинно бути  подолання  ризику  шляхом нанесення 
непорядному контрагенту відчутних матеріальних збитків, а механізм
відшкодування для сторони, що постраждала, повинен бути прозорий і
неускладнений зайвими формальностями.

     Найсуворішими санкціями є розрив контракту,  укладення нового з
іншим контрагентом,  а відшкодування всіх зазначених  фінансових витрат
покладається на непорядного партнера першої угоди.

     Розглянуті ризики  та  шляхи  їх подолання надають можливість
контрагентам угоди узгодити та зазначити в умовах контракту  певні
застереження щодо застосування санкцій до свого партнера.

     Митним, банківським,   а   особливо  податковим  контролюючим
органам слід звертати увагу  на  розміри  санкцій  та  порядок  їх
застосування контрагентами один до одного, бо на початкових етапах
виконання контракту можна виявити спроби  шахрайських  дій  сторін
угоди,   а   саме  перерахування  коштів  за  кордон  з  наступним
ненадходженням товару та розривом контракту;  експортування товару за  
кордон  без  відповідного  фінансового  забезпечення  з  боку імпортера 
та  відсутності  фінансових  санкцій   за   несвоєчасне проведення
оплати;  відсутності механізму відшкодування збитків за експорт
неякісного товару тощо.

3. Міжнародна торгівля послугами

Під широким терміном “міжнародна торгівля” можна розуміти не тільки
відносини купівлі продажу товарів, а й послуг.

Світовий ринок послуг – це система міжнародних відносин обміну, де
основним товарним об”єктом виступають різноманітні види послуг і яка
існує на основі МПП.

Послуга – це продукт праці, створений в результаті угоди про купівлю-
продаж, у якого відсутня речова форма.

Умови розвитку світового ринку послуг:

науково-технічний прогрес(інтелектуальні послуги).

ускладнення виробництва.

насичення ринків товарами(торговельні послуги).

інформаційний бум.

нові наукові відкриття(ноу-хау).

зростання кількості компаній по наданню послуг.

прискорений розвиток нових видів транспорту.

підвищення частки нових видів послуг(банківських, страхових,
посередницьких).

До світового ринку послуг відносять міжнародний інжиніринг і
міжнародне ліцензування, але вони відносяться до сфери міжнародного
науково-технічного співробітництва, а фрахт і транспортні послуги
розглядаються в межах міжнародних транспортних відносин.

За останні 15-20 років надзвичайно бурхливо розвивається міжнародний
лізинг-

(Leasinq-здача в оренду) це спеціальна операція, за якою лізингова фірма
(орендодавець) на основі угоди з орендарем купує у виробника предмети
оренди(устаткування, обладнання, машини) і передає їх орендареві на
певний термін за встановлену плату. Лізинг вважається міжнародним, якщо
його суб”єкти належать двом або більше країнам.

При лізингу:

Виробник – відразу отримує гроші за свій товар.

Орендар – здійснює орендну плату протягом тривалого періоду, а не
платить велику суму грошей відразу.

Лізингова фірма – отримує стабільні значні прибутки.

Обсяг міжнародних лізингових операцій у світі за рік становить 300-500
млрд.$.

Міжнародний лізинг поділяється:

За терміном дії оренди:

Рентинг – від 1 години до 1 місяця, особливість: лізингова фірма
забезпечує технічне обслуговування і страхування предмета оренди.

Хайринг – від 1 місяця до 1 року, використовується у випадку оренди
унікальних видів вимірювальних пристроїв та іншого обладнання

Технічне обслуговування та страхування лізингова фірма бере на себе
тільки в окремих випадках .

Довгостроковий лізинг – більше 1 року, використовується по відношенню до
сучасного авіаційного, енергетичного, електронного обладнання, при умові
технічного обслуговування орендарем і страхуванням на користь
орендодавця.

За окупністю:

Оперативний лізинг – при ньому плата за оренду лише частково компенсує
початкову ціну об”єкта лізингу і по закінчені строку дії лізингу,
об”єкт(автомобіль,копіювальна техніка,ПЕОМ) повторно здається в
оренду(можливо іншому орендарю)

Орендодавець несе всі обов”язки по технічному обслуговуванню та
страхуванню обладнання.

Фінансовий лізинг – при ньому орендар отримує на довгий строк об”кт
оренди, сплачує періодично вартість об”єкту і проценти лізингу.

В кінці строку оренди орендар може або купити об”єкт по його залишковій
ціні, або повернути орендавцю. При фінансовому лізингу період оренди
відповілає строку економічного життя об”єкта, Всі обов”язки по
страхуванню та обслуговуванню належать орендареві.

За суттю експортно-імпортних операцій:

Експортний лізинг – виробник і лізингова компанія знаходяться в одній
країні, а орендар в іншій.

Імпортний лізинг – лізингова компанія і орендар знаходяться в одній
країні, а виробник в іншій.

Транзитний лізинг – всі учасники знаходяться в різних країнах.

За формою надання оренди:

Звичайний лізинг – В-ЛК-О.

Зворотній лізинг – при якому виробник одночасно є і орендарем: лізингова
компанія віддаєт куплений об”єкт в оренду тій же компанії, у якої його
купила.

Лізинг постачальника – виробник продає об”єкт лізинговій компанії, бере
його в оренду і віддає в суборенду іншому орендареві.

Розподільчий лізинг – при ньому, лізингова компанія розділяє об”єкт
лізингу на двох і більше орендарів.

Фактори розвитку міжнародного лізингу:

1.Скорочення обсягу ліквідних коштів.

2.Загострення конкуренції, що вимагає оптимізації інвестицій.

3.Зменшення прибутків підприємств.

4.Сприяння розвитку лізингових операцій з боку держави і фінансового
світу в цілому, з метою стимулювання економічного зростання, зростання
інвестицій.

Значення міжнародного лізингу.

1.Полегшується доступ до високих технологій.

2.Оперативно замінюється старе обладнання на нове.

3.Зекономлені кошти спрямовуються на інші цілі.

4.Відбувається оптимальний розвиток світової економіки.

Міжнародний франчайзинг – це система договірних відносин між великою та
малою фірмою, за якою велика фірма(френчайзер) зобов”язується постачати
малу фірму(френчайзі) власними товарами, рекламними послугами,
відпрацьованими технологіями бізнесу, надавати короткостроковий кредит
на пільгових основах, здавати в оренду своє обладнання; мала фірма
зобов”язується підтримувати ділові контакти тільки з цією фірмою, вести
бізнес”за правилами” великої фірми, перераховувати визначену договором
частку від продажу на рахунок великої фірми.

Френчайзинг найчастіше застосовується у сфері роздрібної торгівлі,
ресторанах швидкого обслуговування типу “Макдональдс” та “Піца-Хард”.

Іншими словами міжнародний франчайзинг – це використання вже існуючої і
добре відпрацьованої ідеї бізнесу(торгової марки), яка має сформований
імідж.

Міжнародний консалтинг – це вид міжнародної послугової діяльності, яку
здійснюють спеціалізовані фірми одних країн у вигляді надання порад
державам, виробникам, продавцям і покупцям інших країн з широкого кола
питань економічної діяльності, передусім з консультування у зовнішньоеко
номічній сфері.

Досить часто консалтингові послуги проводяться паралельно чи разом
з наданням інших видів послуг. Консалтингові послуги надають і фірми, що
спеціалізуються на далеко на непослугових видах діяльності. Досить часто
великі компанії нафтового, автомобільного та електронного бізнесу
створюють свої філії, дочірні компанії, які спеціалізуються в
консалтинговому бізнесі.

Структура системи консалтингових послуг.

1.Консалтинг з питань стратегічного планування та поточного менеджменту.

2.З питань оподаткування.

3.З фінансових питань.

4.З маркетингу та організації збуту.

5.Консультації при виборі партнера в бізнесі.

6.З оцінки та підбору кадрів.

7.З питань організації інвестування.

Основними споживачами консалтингових послуг є: державні організації,
виробничі та торговельні фірми, банківські структури та страхові
компанії.

Світовий ринок професійних послуг – це відносини, які виникають з
приводу надання спеціалізованими за певними професіями фірмами одних
країн профільних послуг фірмам інших країн.

В більшості випадків фірми спеціалізуються на таких професійних
послугах:

бухгалтерські послуги та послуги з аналізу фінансової діяльності(аудит).

юридичні послуги(особливо з міжнародних питань).

маркетингові послуги.

послуги в сфері дизайну та архітектури.

Страхові послуги – це особлива форма економічних відносин, яка включає
створення спеціального ринку коштів(страхового фонду) для відшкодування
збитків, які сталися в результаті стихійних і випадкових дій природи та
людини.

Страхові компанії бувають: приватними, державними та публічними.

Види страхування у сфері МЕВ:

1.Страхування зовнішніх ризиків, експортно-імпортних операцій,
національних майнових інтересів за кордоном, діяльності СП.

2.Страхування транспортування вантажів.

3.Страхування від нещасних випадків.

4 Морське, авіаційне страхування.

5.Страхування експортних кредитів.

6.Страхування будівельно-монтажних робіт.

Міжнародний туризм – це багатопланова система послуг, яка спрямована на
задоволення потреб осіб, які є представниками одних країн і знаходяться
з короткостроковим відвідуванням в інших країнах.

Основні види міжнародного туризму:

Рекреаційний туризм – екскурсії, відпочинок, лікування, відвідування
спортивних змагань. Цей вид туризму становить 70% від усього
міжнародного туризму.

Науковий туризм – це відвідування наукових конференцій, симпозіумів,

конгресів.

Діловий туризм – це налагодження і підтримання ділових стосунків:
підготовка і укладання угод, відвідування міжнародних ярмарків та
виставок.

Структура міжнародних туристичних послугових заходів:

організація туристичних поїздок.

продаж путівок і турів.

надання послуг з розміщення і харчування туристів(готелі, кемпінги).

організація пересування туристів по країні.

організація відвідування закладів культури, торгівлі та розваг.

організація реклами, доведення інформації.

Використана література:

Гольцберг М.А., Воронова А.В. Международная торговля. — К.2002.

Киреев А. П. Международная экономика: В 2 ч. — М., 1999.

Козик В.В., Панкова Л.А. Світове господарство та міжнародні економічні
відносини. — Львів, 2000.

Линдерт П. Экономика мирохозяйственных связей. — М., 1992.

Мазаракі А.А. Світовий ринок товарів та послуг. — Київ, 2000.

Милль Дж. Ст. Основы политической экономии и некоторые аспекты их
приложения к социальной философии. — М., 1980-1981. — Т. 1-3.

Покровская В. В. Организация и регулирование внешнеэкономической
деятельности. — М., 1999.

Рикардо Д. Начала политической экономии и налогового обложения. — М.,
1955. — Т. 1-4.

Семюелсон П., Нордгауз В. Макроекономіка. — К., 1995.

Школа І.М., Козменко В.М. Міжнародні економічні відносини. — Чернівці
“Рута”, 2001. — ст.146-160.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи