РЕФЕРАТ

на тему:

“Клітинний імунітет”

Вступ

Клітинний імунітет – противінфекційний захист, який здійснюється за
допомогою спеціальних кліток, які знаходяться в організмі. Ще в глибоку
давнину було відомо, що людський або тваринний організм, який переніс ту
чи іншу інфекційну хворобу, вдруге на неї майже ніколи не хворіє. З
розвитком мікробіології виявилось також, що проникнення в організм
збудника інфекції не завжди призводить до захворювання. Це залежить від
багатьох причин і насамперед від стану організму. За нормального стану
організм виявляє активну специфічну стійкість проти того чи іншого виду
інфекції.

Стан організму, за якого він протистоїть шкідливій дії патогенних
мікробів, їхніх токсинів або будь-яких інших сторонніх тіл, назвали
імунітетом (від лат. імунітет — звільнення). Видатний вітчизняний вчений
1.1. Мечников головну роль в природженій і набутій несприйнятливості до
інфекцій відводив організмові і його специфічним клітинам — фагоцитам.
«Під несприйнятливістю до заразних захворювань, — писав він, — потрібно
розуміти загальну систему явищ, завдяки яким організм може витримувати
напад хвороботворних мікробів».

1. Визначення клітинного імунітету

Клітинний імунітет – противінфекційний захист, який здійснюється за
допомогою спеціальних кліток, які знаходяться в організмі.

Імунітет (лат. immunitas — звільнення) — прояв спрямованих на збереження
сталості внутрішнього середовища захисних реакцій організму проти
генетичне чужорідних речовин (антигенів).

Якщо антигенами є мікроорганізми або токсини, розвивається інфекційний,
або антитоксичний, імунітет; при пересаджуванні чужорідних клітин,
тканин і органів — трансплантаційний імунітет; у відповідь на виникнення
пухлин — протипухлинний імунітет тощо.

Природний імунітет — несприйнятливість до інфекційних захворювань, яка
передалась у спадок дитині від матері (природжений) або виникла після
перенесення хвороби (набутий).

До 1885 р. у вивченні імунітету визначалися два конкуруючі напрями.
Перший очолював 1.1.Мечников. Він розвивав теорію клітинного імунітету і
розглядав фагоцитоз як основний фактор захисту організму від інфекції.
Представником другого напряму був П.Ерліх, який вважав, що основним
захисним механізмом від інфекцій є гуморальні фактори сироватки крові.
Інтенсивні дослідження цієї важливої проблеми ще до кінця XIX ст.
показали, що ці дві точки зору не є протилежними, а доповнюють одна
одну. В 1908 р. Т.І.Мечников і П.Ерліх за розробку вчення про імунітет
були удостоєні Нобелівської премії.

Тепер наука імунологія вивчає широке коло біологічних явищ: механізми
захисту від інфекцій, пухлин, встановлення генетичних зв’язків між
тваринами і рослинами, питання імуногенетики, імуногематології,
імуногістохімії, імунодіагностики, імунотерапії, імунопрофілактики тощо.
Знання з галузі сучасної імунології останніми роками значно розширились
і переросли рамки старої класичної імунології, що була визначена її
засновниками як наука про несприйнятливість організму до інфекції.

Нині особливо інтенсивного розвитку набула молекулярна імунологія, яка
вивчає хімічні, біохімічні і молекулярно-біологічні основи реакцій
імунітету. Вона стала однією з провідних галузей сучасної біології.

Ґрунтуючись на досягненнях імунології, акад. Р. В. Петров (1982) дав
визначення імунітету як способу захисту організму від живих тіл і
речовин, які несуть на собі ознаки генетичної чужорідності. Ознаки
роботи чужорідного генома несуть бактерії, віруси, найпростіші, черви,
білки, тканини, змінені аутоантигени (в тому числі ракові).

Головним завданням імунітету є знищення клітин, що генетичне
відрізняються від власних, нехай то буде чужа клітина чи клітина свого
тіла, яка змінилася генетичне.

2. Різновиди клітинного імунітету

Природжений (видовий або спадковий) імунітет — стійкість організму до
певних патогенних агентів, яка властива даному виду і передається
спадково. Вважають, що цей вид імунітету зв’язаний з особливостями
генотипу даного конкретного виду макроорганізму (несприйнятливість
людини до чуми рогатої худоби, курячої холери, а тварин — до скарлатини,
кору).

Видовий імунітет є наслідком тривалої еволюції взаємовідносин організму
і патогена. Він може бути абсолютним і відносним та залежить від тих
біологічних особливостей цих організмів, які сформувалися у процесі
історичного розвитку в ході природного добору, мінливості й генетичної
адаптації до умов довкілля.

Основу механізмів природженого імунітету до інфекцій становить
відсутність у клітинах макроорганізму рецепторів і субстратів, які
необхідні для адсорбції і розмноження збудника інфекції, наявність
речовин, що блокують його репродукцію, здатність організму-хазяїна
синтезувати різні інгібітори у відповідь на проникнення патогенних
мікроорганізмів.

Під набутим імунітетом розуміють специфічний захист проти генетичне
чужорідних субстанцій (антигенів), який здійснюється імунною системою
організму через вироблення антитіл або нагромадження сенсибілізованих
лімфоцитів. Набутий імунітет виробляється в результаті перенесеного
захворювання або вакцинації здорового організму.

Розрізняють природний і набутий штучний імунітет. Природний буває
активним і пасивним. Природний активний імунітет може виникати після
перенесення інфекції і тривати місяцями, роками або все життя. Природний
пасивний імунітет має новонароджений організм, набуваючи його від матері
в період внутрішньоутробного розвитку.

Набутий штучний імунітет виробляється в результаті активної або пасивної
імунізації організму. Штучний активний імунітет формується під впливом
вакцин і може тривати від кількох місяців до кількох років. Імунітет,
зумовлений введенням в організм готових захисних речовин (антитіл) у
вигляді сироваток, дістав назву набутого штучного пасивного імунітету.

Набутий імунітет не успадковується. Він формується щодо конкретного виду
патогенного мікроба в результаті контакту з ним, тобто є суворо
специфічним. Цей вид імунітету дуже стійкий; наприклад, після віспи він
зберігається все життя, а після кору, висипного тифу — тривалі роки.

Неспецифічна резистентність (опірність). Під нею розуміють відносний
рівень природженої стійкості організму щодо дії різних чинників:
механічних, фізичних, хімічних, біологічних, у тому числі мікробів,
їхніх токсинів тощо. Резистентність може бути властивою всьому організму
або його окремим системам, тканинам і органам. Вона пов’язана з
анатомо-фізіологічними і генетичними особливостями організму, з його
механічними гуморальними і клітинними неспецифічними факторами захисту
тощо.

Неспецифічна резистентність організму зумовлена такими факторами
захисту, як бар’єрна функція шкіри, слизових оболонок, лімфатичних
вузлів, бактерицидних речовин слини, крові, видільна система,
температурна реакція тощо. Ці фактори не потребують спеціальної
перебудови, а знешкоджують чужорідні тіла і речовини в основному за
рахунок механічної або фізико-хімічної дії.

3. Поняття фагоцитозу

Засновником вчення про роль клітин у виробленні стійкості організму
проти інфекції (фагоцитарна теорія імунітету) є І. І. Мечников, який
довів, що несприйнятливість організму до інфекційних хвороб пов’язана з
діяльністю спеціальних рухомих клітин (білих кров’яних тілець) —
фагоцитів. Серед клітин, які можуть здійснювати фагоцитоз, 1.1.Мечников
розрізняв мікрофаги (нейтрофіли і еозинофіли) і макрофаги.

Мікрофаги першими проникають в осередок запалення. Макрофаги бувають
рухомі (моноцити крові, полібласти, гістоцити тощо) і нерухомі (клітини
селезінки, купферівські клітини печінки, клітини лімфатичних вузлів,
кісткового мозку та ін.). Саме макрофаги (за І.І.Мечниковим) створюють
природну резистентність. ВООЗ у 1973 р. запропонувала всі
високофагоцитуючі клітини виділити в систему мононуклеарних фагоцитів
(СМФ), до якої входять клітини-попередники і промоноцити кісткового
мозку, моноцити крові і макрофаги, що походять з них.

Механізм фагоцитозу. І.І.Мечников розрізняв низку стадій фагоцитарного
процесу, яких тепер виділяють п’ять: 1) наближення фагоцита до мікроба;
2) поглинання мікроба; 3) утворення фагосоми і злиття з лізосомою; 4)
внутрішньоклітинна інактивація мікроба; 5) ферментативне перетравлення
збудника і видалення його решток. При завершеному фагоцитозі
відбувається злиття вакуолі з лізосомами клітини, які містять активні
протеолітичні ферменти.

При деяких інфекційних захворюваннях (туберкульоз, черевний тиф, мікози
тощо) може спостерігатися незавершений фагоцитоз, при якому збудники
інфекції поглинаються фагоцитами, але не гинуть і не перетравлюються, а
в окремих випадках навіть розмножуються. Описано і виштовхування
фагоцитованих мікробів (наприклад стафілококів). Фагоцитоз більш
енергійно відбувається в імунному організмі, ніж в неімунному.
Макрофаги, які здійснюють фагоцитоз, беруть участь в імунологічних
реакціях. Доведено рефлекторне активування фагоцитозу і його регуляцію
за допомогою медіаторів, що свідчить про роль нервової системи у
фагоцитозі. Однак є чимало даних про те, що в людини і вищих тварин
нервова система — це апарат інших механізмів захисту, які не зв’язані з
фагоцитозом.

Видільна функція дихальної системи, нирок, шлунка, кишок, різних залоз
тощо також є проявом неспецифічної опірності і сприяє звільненню
організму від різних шкідливих факторів.

До неспецифічних факторів відносять захисно-адаптаційні механізми, які
дістали назву стресу (Г.Сельє). Стресорами можуть бути холод, тепло,
радіація, патогени та їхні токсини, інші чинники, здатні викликати
подразнення організму.

У захисних реакціях організму певну роль відіграє так зване явище
інтерференції (взаємне посилення або послаблення) дії бактерій.
Наприклад, доведено, що при зараженні тварин збудниками бруцельозу у них
розвивається несприйнятливість до бацил сибірки.

4. Поняття противірусного імунітету

При вірусних інфекціях організм всі свої захисні сили спрямовує на
знешкодження вірусу і нейтралізацію його токсинів. Противірусні захисні
реакції організму поділяються на неспецифічні і специфічні. Складовою
частиною перших є інтерферон — індуцибельний білок, відкритий у 1957 р.
Він витримує низькі температури, нагрівання і ультрафіолетове
опромінення, не втрачає активності при дії кислот і лугів, не токсичний,
утворюється системою лімфощних органів і клітин. Інтерферони
синтезуються іп УІІТО та іп УІУО у відповідь на дію природних (віруси,
ендотоксини, внутрішньоклітинні паразити) і синтетичних (високо-і
низькомолекулярних) індукторів. Інтерферон діє на внутрішньоклітинні
етапи репродукції широкого кола РНК і ДНК-вмісних вірусів, пригнічуючи
трансляцію вірусних інформаційних РНК та їхній біосинтез.

Доведено, що інтерферон дерепресує ген для антивірусного білка, який
локалізується в клітинах організму людини в хромосомі 21, на репродукцію
вірусу діє не сам інтерферон, а противірусний білок, синтез якого в
клітинах індукується інтерфероном (Ф.І.Єршов, А.С.Новохатський, 1980).

Специфічний клітинний захист організму пов’язаний з участю
сенсибілізованих Т-лімфоцитів, які не діють на вірус, а за допомогою
лімфотоксинів руйнують заражені вірусами клітини.

Несприйнятливість організму до патогенних паразитів (малярійні
плазмодії, трипаносоми тощо) дістала назву протипарази-тарного
імунітету. Вироблення такого імунітету залежить від локалізації
паразита. Ця форма імунітету зумовлюється захисною дією І§Е і підвищеною
активністю фагоцитів.

Крім названих вище форм захисту, існують поняття колективного
(групового) імунітету, трансплантаційного імунітету тощо.

Нині розроблені методи, що дають змогу створювати штучний імунітет.
Активний штучний імунітет виробляється в результаті введення в організм
ослаблених або вбитих збудників інфекції. Це викликає легку форму
хвороби, під час якої в організмі утворюються специфічні антитіла і
людина стає несприйнятливою протягом тривалого часу до того
захворювання, проти якого було зроблено щеплення. Таке щеплення
використовують проти поліомієліту, туляремії, коклюшу та інших хвороб.

Профілактичне щеплення відіграє важливу роль у боротьбі з інфекційними
хворобами.

Пасивний імунітет створюють введенням в організм лікувальних сироваток,
що містять готові антитіла проти збудників хвороб. Цей імунітет
зберігається впродовж кількох місяців. Лікувальні сироватки добувають з
крові тварин (частіше коней), яким поступово вводять все більші Дози
інфекційного матеріалу. В крові тварини накопичуються антитіла.
Періодично таку кров відбирають і виготовляють з неї лікувальну
сироватку.

Список використаної літератури:

Векірчик К.М. Мікробіологія з основами вірусології: Підручник. – К.:
Либідь, 2001.

Гудзь С.П. та ін. Основи мікробіології. – К., 1991.

Загальна біологія. Підручник. – К., 2002.

Мікробіологія. Посібник. – К., 2000.

PAGE

PAGE 7

Похожие записи