Лекція

Вступ. Предмет, Історія, завдання, розділи хірургічної стоматології.
методи обстежень хірургічних стоматологічних хворих

П Л А Н

Розділи хірургічної стоматології

Історія розвитку і завдання на сучасному етапі

Школи хірургічної стоматології

Обстеження хірургічного стоматологічного хворого

 

Актуальність теми визначається важливістю предмету хірургічної
стоматології та його роллю в наданні високоефективної спеціалізованої
медичної допомоги.

Хірургічна стоматологія – наука про захворювання органів порожнини рота,
кісток лицевого скелету, тканин прилягаючих відділів обличчя та шиї, які
потребують хірургічних методів лікування.

Хірургічна стоматологія є розділом загальної стоматології, який поруч з
терапевтичним і ортопедичним розділами складає її зміст як єдиної
медичної спеціальності. Ця єдність зумовлена тісним монографоанатомічним
і функціональним зв’язком органів порожнини рота і тканин
щелепно-лицевої ділянки. Дуже часто хворі потребують послідовного чи
одночасного лікування спеціалістами різних розділів стоматології. В
багатьох західних країнах виділяють окремо ще пластичну хірургію і
щелепово-лицеву хірургію, але підготовка таких лікарів проводиться на
медичному факультеті. Це пов’язано з тим, що щелепно-лицева хірургія
дуже чітко переплетена з загальноклінічними дисциплінами, особливо
хірургічного профілю. Наприклад: при дефекті щелепи необхідно взяти
аутотрансплантат ребра або гребеня клубової кістки. Філатовське стебло
формується на передній поверхні грудної клітки чи живота. Часто
проводиться трансплантація кісткового мозку, шкірних клаптів різної
товщини з інших ділянок тіла. Хірург-стоматолог повинен добре
орієнтуватися в питаннях загальної медицини. Після операцій з причини
злоякісних пухлин можуть виникати бронхопульмональні ускладнення. Гострі
запальні процеси в щелепно-лицевій ділянці можуть бути джерелом
загальної гнійної інфекції – сепсису. Злоякісні пухлини обличчя і щелеп
метастазують як в регіонарні лімфовузли, так і в віддалені органи
(печінка, легені і т.п.). Можливий і зворотній процес, тобто виникнення
метастатичної пухлини в нижній щелепі при раку молочної залози, шлунка,
щитовидної залози та інш. Знання хірургічної стоматології необхідні і
хірургу загального профілю. В зв’язку з близкістю щелепно-лицевої
ділянки до важливих ділянок голови і шиї хірург-стоматолог тісно
змикається з неврологією, офтальмологією, оторіноларінгологією. Це
особливо чітко виявляється при щелепно-лицевій травмі, насамперед
вогнепальній травмі.

Особливістю нашої спеціальності є те, що вона вирізняється
різноманітністю і різноплановістю. Виділяють такі основні розділи:

1. Запальні захворювання обличчя і шиї, органів порожнини рота і щелепи.
Вони займають одне з перших місць серед інших захворювань, складають
біля 30% всього складу хворих стоматології хірургічного стаціонару.
Набагато більше на амбулаторному прийомі;

2. Травматичні пошкодження вогнепальні і невогнепальні – друга за
чисельністю група, в стаціонарі досягає 25%;

3. Пухлини і пухлинні стани обличчя, органів порожнини рота і
щелепно-лицевої ділянки, включаючи слинні залози, в клініці хірургічної
стоматології складають 17% всіх захворювань;

4. Набуті і вроджені дефекти обличчя, деформації, пов’язані з порушенням
росту окремих ділянок обличчя і щелеп, аномалії розвитку.

Хірургія зубів, що охоплює втручання на зубах і альвеолярних паростках
щелеп при процесах одонтогенного походження, довго зводилась до
видалення зуба. Вперше ця операція описана у Гіпократа (V ст. до н.е.).

В Київській Русі (Х-ХІІІ ст.) хірургією зубів займались монахи і так
звані “костоправи” чи “різальники”, які займались хірургією. З ХVІІ ст.
в Європі з’явилась спеціальність дантиста, але операції на обличчі і
щелепах проводили загальні хірурги. Хірурги, яким випадало втручання в
щелепно-лицевій ділянці, були мало ознайомлені з будовою і функцією
зубо-щелепової системи. Вони були в затрудненні при оцінці сукупності
патологічних процесів, які виникали в організмі внаслідок одонтогенного
вогнища і відповідно не змогли обирати правильну тактику лікування.
Інколи до лікування цієї групи хворих запрошували зубних лікарів, але їх
можливості були обмежені. Таким чином, суспільність прийшла до думки про
необхідність спеціальної підготовки щелепово-лицевих хірургів з
університетською медичною освітою. Так професор хірургії Петербурської
медично-хірургічної академії Буш ввів в програму підготовки лікаря
викладання операцій на зубах і щелепах. В “Руководстве к преподаванию
хирургии” (1807-1808) в розділі “О болезнях рта” він наводить опис
перебігу гострих запальних захворювань щелеп (одонтогенних
остеомієлітів), вже в той час рекомендує одночасне розкриття гнійника і
видалення причинного зуба. И.Ф.Буш детально описав техніку видалення
зубів і радикальної операції при епулідах (новоутвір на яснах).

Багато видатних хірургів ХІХ ст. спричинили великий вплив на розвиток
ряду питань щелепової хірургії. Вони розробили різноманітні методи
лікування пухлин щелеп, щелепно-лицеві травми, запальних захворювань,
вроджених вад обличчя та інших патологічних процесів.

Займаючись лікуванням пухлин щелеп, професор загальної хірургії Поль в
1820 р. розробив метод резекції нижньої щелепи, який став класичним.
Дуже плодотворною була діяльність видатного хірурга М.І.Пірогова по
лікуванню новоутворів щелепно-лицевої ділянки. Він застосував резекції
щелеп, висічення ракової пухлини з послідуючою пластикою місцевими
тканинами. Багато досліджень присвячено обробці і лікуванню вогнепальних
ран обличчя і щелеп. М.І.Пірогову належать детальні вказівки по щадящій
обробці вогнепальних ран обличчя. Ним розроблена операція перев’язки
язикової артерії, яка стала класичною, основні положення по виконанню
ранніх і пізніх пластичних операцій при пораненнях обличчя. В 1857 р.
вперше застосував підборідково-тім`яну гіпсову пов’язку для лікування
вогнепальних переломів щелеп. В період з 1844 по 1850 рр М.І.Пірогов
читав цикл лекцій з щелепової хірургії де відстоював ідею тісного
зв`язку зубо-лікарської справи з хірургією.

В ХІХ ст. лікування вроджених вад обличчя проводилось в
загальнохірургічних клініках. В 1809 р. І.Ф.Буш вперше в Російській
імперії виконав операцію при вродженій однобічній розщілині верхньої
губи.

Надзвичайно великий вплив на науковий розвиток багатьох питань
зуболікування і щелепно-лицевої хірургії справив видатний російський
хірург Н.В.Скліфосовський. Йому належить розробка оригінальних прийомів
знеболення і відновних операцій на обличчі і щелепах, зокрема при
дефектах м’яких тканин, западінні спинки носа, анкілозах
скронево-нижньощелепового суглобу, вроджених розщілинах піднебіння і
т.п.

Одним з прогресивних явищ в справі підготовки та формування
лікаря-спеціаліста з загальномедичною підготовкою стало відкриття
приватної доцентури з одонтології при кафедрах шпитальної хірургії
Московського університету (1855) і Петербурській військово-медичній
академії (1892). Вперше в Росії кафедра одонтології була заснована в
1900 році при Перербурському жіночому медичному інституті. Її очолив
проф. А.А.Лимберг.

і поширення за межами академічних хірургічних клінік. В ті часи лише
намічалась тенденція до злиття зуболікування з щелеповою хірургією, яке
відбулось пізніше і зумовило появу хірургічної стоматології. Тоді злиття
не відбулось тому, що була відсутня їхня загальна база – кафедра вищого
учбового закладу. Ряд хірургічних захворювань щелепно-лицевої ділянки
внаслідок недостатньої загальномедичної підготовки зубних лікарів
залишався нерозпізнаним, а лікування ряду захворювань –
малокваліфікованим. Особливо недосконалою була допомога при запальних
захворюваннях щелеп. Так само при переломах щелеп загальні хірурги, не
маючи достатніх знань про будову і функцію зубощелепової системи, при
лікуванні переломів були змушені звертатись за допомогою до зубного
лікаря. Але з їх малою кількістю така можливість була обмежена,
більшість хворих залишалась без спеціалізованої допомоги.

Недосконалість подібної ситуації зі всією гостротою виявилась під час
воєн. Під час російсько-японської війни 1904-1905 рр. пораненим з
вогнепальними переломами щелеп (накладання паяних дротяних шин або
кісткового шва) допомога надавалась тільки в деяких шпиталях тилу, де
були зубні лікарі. Організованої спеціалізованої допомоги
щелепно-лицевим пораненим не було. Підсумовуючи досвід лікування
вогнепальних поранень під час російсько-японської війни, головний хірург
Манжурської армії проф. Р.Р.Вреден (1911) вже в той час зробив висновок,
що при наданні допомоги пораненим в щелепно-лицеву ділянку в шпиталях
хірурги повинні співпрацювати з зубними лікарями.

Досвід війни 1904-1905 рр. показав, що крім хірургічної обробки рани при
вогнепальних пораненнях щелеп, необхідне раннє шинування (протезування)
внутріротовими шинами, виготовлення яких вимагає спеціальних знань. Був
потрібен спеціаліст, знаючий оперативну техніку який володів основами
зуболікування. Такого спеціаліста можна було підготовити тільки у вищому
учбовому закладі. В 1910 році на ХІ Піроговському хірургічному з`їзді
була прийнята резолюція про заснування при всіх медичних факультетах
самостійних кафедр одонтології з добре обладнаними клініками і
технічними лабораторіями.

З початком І Світової війни 1914 р допомога щелепно-лицевим пораненим
була недосконалою і несвоєчасною. Дала знати про себе відсутність
спеціалістів з одонтологічною освітою. Загальні хірурги були
малокомпетентні при лікуванні переломів щелеп, зубних лікарів було мало,
але і вони не володіли знаннями і досвідом лікування вогнепальних ран
щелеп. В перші роки війни в Москві, Петрограді, Києві, Одесі, Харкові та
інших великих містах були відкриті щелепові лазарети і спеціальні
щелепові шпиталі. Специфіка допомоги щелепно-лицевим пораненим об`єднала
загальних хірургів і зубних лікарів.

Ведучі центри і школи України:

Кафедра хірургічної стоматології Національного медичного університету
ім. О.О.Богомольця – проф. В.О.Маланчук;

Кафедра щелепно-лицевої хірургії Київської медичної академії
післядипломної освіти ім. П.П.Шупика – проф. О.О.Тімофєєв;

Кафедра хірургічної стоматології Української медичної стоматологічної
академії (м.Полтава) – проф. О.В.Рибалов;

Науково-дослідний інститут стоматології АМНУ (м.Одеса).

Основоположником вітчизнанної щелепно-лицевої хірургії вважають
талановитого хірурга ХІХ ст. Юрія Карловича Шимановського. Народився він
27.01.1929 р. в м.Ризі. Середню освіту отримав в Ревельській гімназії. В
1850 р. поступив на медичний факультет Дерптського (теп. Тарту)
університету. В 1856 р. закінчив медичний факультет і представив роботу,
присвячену ринопластиці. В цьому ж році захистив докторську дисертацію
на тему про резекцію кісток і був призначений асистентом хірургічної
клініки. В 1858 р. переїхав в Гельсінгфорс (Хельсінки) і очолив в
університеті кафедру хірургії.

Розквіт діяльності Ю.К.Шимановського почався в 1861 р., коли він був
запрошений професором хірургії в м.Київ. Працюва у руслі пластичної
хірургії – створив методику ринопластики з формуванням перегородки носа
за рахунок шкірних клаптів, взятих з лоба, запропонував пластичний шов
при виконанні пластичних операцій, став основоположником пластики
зустрічними трикутними клаптями.

Працюючи в доантисептичну епоху проявив наукову прозорливість.
Дотримуючись чистоти при виконанні операцій і використовуючи слабкий
розчин КМnО4 він добився надзвичайно успішних на той час
післяопераційних результатів.

В 1857 р. ним була запропонована гіпсова підборідкова праща для
лікування переломів нижньої щелепи.

Ю.К.Шимановським було опубліковано більш ніж 60 наукових праць і серед
них трьохтомник “Руководство по оперативной хирургии”. В 1865 р. вийшла
праця “Операция на поверхности человеческого тела”. Це капітальна праця,
над якою автор працював 10 років, її по правді можна назвати
енциклопедією пластичної хірургії. Всі рисунки автор виготовив сам.
Праці Ю.К.Шимановського по пластичній хірургії були переведені багатьма
мовами і отримали високу оцінку в цілому світі.

На роботах проф. Шимановського грунтувались послідуючі праці
А.А.Лімберга, В.С.Дмитриевой, Н.Н.Михельсона.

Володіючи блискучою хірургічною технікою, він в той же час вважав, що
головним в отримані успіху є не техніка, а правильне встановлення
показів до операції, врахування індивідуальних особливостей хворого і
добрий післяопераційний період.

Публікував вірші під псевдонімом Юлія Штейнберга.

Помер в 1868 р. в віці 39 років від метастазів раку пухлини в легені.

Вчені львівської школи:

Коваль О.В. очолював кафедру в 60-і роки нашого сторіччя, — яскравий
представник львівської школи хірургічної стоматології. Видатний практик
– великі за обсягом операції проводились під місцевою анестезією і
отримував блискавичні результати. Його докторська дисертація викликала
сенсацію в науковому світі. Гіпервітаміноз А у щурів викликав розщілину
піднебіння. Модель, якою користуються і по сьогоднішній день. Виховав
багато учнів.

Гоцко Є.В. народився 3 січня 1930 р. в м.Городок Львівської області, в
сім’ї робітника, українець. П’ятирічним хлопчиком залишився без матері.
В 1943 р. закінчує школу і 14-річним юнаком у 1944 р. поступає на
навчання у Львівську зуболікарську школу на зуботехнічний відділ, який
закінчив в 1946 р. і залишився в цій же школі працювати зубним техніком.
В період 1949-1954 рр. одним з перших хлопців Галичини є студентом
Київського медичного стоматологічного інституту, після закінчення якого
направлений на роботу в м.Городок Львівської області і працює тут
лікарем-стоматологом. З 1959 р. він працює лікарем-ординатором ОКЛ, з
1960 по 1967 рр. – головний стоматолог Львівського облздороввідділу. В
1961 р. Є.В.Гоцко обирається асистентом кафедри хірургічної стоматології
Львівського медичного інституту і в 1967 р. захищає кандидатську
дисертацію на тему: “Переломи кута і гілки нижньої щелепи і їх
лікування”. В 1968 р. обирається доцентом, а з 1972 р., після смерті
проф. О.В.Коваля, він впродовж 20 років завідувач кафедри хірургічної
стоматології.

Багатогранна наукова діяльність Є.В.Гоцка, проте головний напрямок його
досліджень – це травматологія та відновна хірургія щелепно-лицевої
ділянки. В 1988 р. він захищає докторську дисертацію на тему
“Порівняльна оцінка хірургічного лікування вроджених розщілин верхньої
губи і піднебіння” і отримує звання професора.

Він автор понад 130 наукових праць, 9-ти винаходів, 25
раціоналізаторських пропозицій в галузі медицини. Під його керівництвом
виконано 8 кандидатських та 3 докторські дисертації.

Відійшов з життя 7.12.1992 року.

Похожие записи