Реферат на тему:

“Види діалізу, штучна нирка”

ПЛАН

Вступ

1. Поняття діалізу, його значення у лікуванні

2. Гемодіаліз. Застосування штучної нирки

3. Перітонеальний діаліз

4. Трансплантація нирки

Список використаної літератури

Вступ

В останні три десятиліття діаліз і трансплантація стали ефективними
методами лікування, які продовжують життя страждаючим нирковою
недостатністю хворим. Підхід до лікування при гострій нирковій
недостатності відрізняється від підходу до лікування при хронічній
нирковій недостатності через незворотний характер останньої.
Консервативна терапія або діаліз служать основними методами лікування
при гострій нирковій недостатності, тоді як трансплантацію як метод
лікування не слід рекомендувати хворим цієї групи.

На першому етапі лікування консервативне, але потім виникає необхідність
у проведенні гемодіалізу, перитонеального діалізу або трансплантації
нирки або штучної нирки. Унаслідок того що кожний з цих методів
приносить лише обмежений успіх, до лікування при хронічній нирковій
недостатності варто підходити з позицій переходу від одного методу
лікування до іншого в залежності від ступеня його ефективності і
виникнення ускладнень.

Лікування при нирковій недостатності варто починати в такий період
перебігу хвороби, коли ускладнення її будуть помірними, а не тоді, коли
хвороба протікає безсимптомно. Ранній початок лікування дозволить
уникнути важких ускладнень уремії.

1. Поняття діалізу, його значення у лікуванні

Ранній початок діалізу особливо доцільно при лікуванні тих хворих з
гострою нирковою недостатністю, у яких можна очікувати відновлення
функції нирок, а також хворих із хронічною нирковою недостатністю, у
яких має місце гарна імунологічна сумісність з родичем-донором, а вчасно
виконана операція трансплантації нирки, цілком ймовірно, приведе до
відновлення нормальної функції органу. Що стосується інших хворих, то
клінічне судження про доцільність переходу від консервативного лікування
до діалізу або трансплантації повинне бути засноване на ознайомленні з
анамнезом і зваженим розглядом співвідношення сприятливих наслідків для
хворого в результаті застосування кожного методу лікування і зв’язаного
з таким лікуванням ризику. Лікування за допомогою обмеження кількості,
що надходить в організм білка може продовжити час перебування хворого на
консервативному лікуванні, перш ніж виникне необхідність у проведенні
діалізу і трансплантації; але таке лікування варто проводити тільки в
тому випадку, якщо пов’язані з ним ускладнення не зроблять негативного
впливу на віддалений прогноз хвороби.

Критерії добору хворих для проведення лікування за допомогою гемодіалізу
або перитонеального діалізу менш суворі, ніж для трансплантації,
оскільки діаліз пов’язаний з меншим ризиком, ніж трансплантація, у
літніх хворих і в хворих, які страждають згаданими вище ускладненнями
консервативного лікування.

У зв’язку з високою вартістю цих програм чулися пропозиції обмежити
число хворих, призначуваних на проведення діалізу і трансплантації.
Такого роду рішення, які базуються на моральних і соціальних розуміннях,
продовжують викликати суперечки. У більшості регіонів світу в даний час
оплату вартості медичного обслуговування хворих із хронічною нирковою
недостатністю бере на себе держава. При економічній підтримці державою
програм проведення діалізу і трансплантації розроблені і будуть
розроблятися надалі відповідні правила й інструкції, які дозволяють
удосконалювати добір хворих для лікування різними методами.

2. Гемодіаліз. Застосування штучної нирки

В основі гемодіалізу лежить принцип дифузії речовин через напівпроникну
мембрану (целофан, ацетатцеллюлоза, поліакрилонітрил і
поліметилметакрилат) з метою виведення з крові небажаних речовин і
одночасного введення в неї необхідних компонентів. Постійний струм крові
по одну сторону мембрани і розчину-діалізату, що очищає — по іншу її
сторону дозволяє видалити залишкові продукти обміну речовин із крові
способом, дуже подібним із процесом клубочкової фільтрації. Змінюючи
сполуки діалізату, спосіб взаємодії крові і діалізату (геометрію
діалізатора), тип і площу поверхні діалізуючої мембрани і частоту і
тривалість сеансів діалізу, можна підтримувати у відносно благополучному
стані навіть тих хворих, у яких нирки зовсім не функціонують.
Устаткування для проведення гемодіалізу складається з трьох основних
частин — системи подачі крові; системи, яка забезпечує необхідну сполуку
і подачу діалізату, і самого апарата-діалізатора. Кров подається під
тиском у діалізатор за допомогою роликового насоса через систему трубок,
оснащених відповідними приладами для виміру величини швидкості кровотоку
і тиску в системі; величина швидкості кровотоку повинна складати
приблизно 250— 300 мол/хв. Величину гідростатичного тиску в системі
можна змінювати відповідним чином для досягнення бажаного ступеня
виведення рідини, так званої ультрафільтрації. Діалізат подається в
діалізатор з ємності, у якій він зберігається, або з дозуючої системи, у
якій він виробляється. У більшості діалізаторів діалізат проходить через
мембрану один раз, рухаючи назустріч току крові зі швидкістю 500 мол/хв,
або ж рециркулює багато разів, але відповідно з більш високою швидкістю
струму. Сполука діалізату подібна зі сполукою плазмової рідини, але його
можна змінювати в залежності від потреб конкретного хворого. Існують два
основних типи діалізаторів — плоскопластинчатий діалізатор, у якому
плоскі аркуші мембрани покладені один на іншій, із прокладеними між ними
пластиковими матрицями; і пустотіловолоконний, або капілярний,
діалізатор, у якому мембранний матеріал закручений у спіраль усередині
тонких капілярів, тисячі яких зібрані, у пучки; кров тече через ці
капіляри, у той час як діалізат циркулює з зовнішньої сторони пучків
волокон.

Більшість хворих мають потребу в 10—15 год діалізу в тиждень, розділених
на відносно рівні за часом сеанси. Конкретна для кожного хворого
тривалість сеансів залежить від розмірів тіла, залишкової функції нирок,
дієти HYPERLINK
«http://www.rusmedserver.ru/beauty/dietlist/index.html» , захворювань,
що ускладнюють тощо.

Штучна нирка – апарат для екстракорпорального гемодіалізу, який
застовосується з метод виведення з крові токсичних речовин, регулювання
водяно-електролітного балансу і кислотно-лужної рівноваги в організмі.
Штучну нирку використовують для часового заміщення видільних функцій
нирок при гострій і хронічній нирковій недостатності. В основі роботи
штучної нирки – принципи діалізу.

Схема радянського апарату “штучна нирка”

Сучасний апарат “штучна нирка”

3. Перітонеальний діаліз

Перітонеальний діаліз, як і гемодіаліз, можна виконувати в різних умовах
і за допомогою різних методик. Хворим з гострою нирковою недостатністю
перітонеальний діаліз звичайно виконують за допомогою введення катетера
типу стилета в черевну порожнину і безупинне промивання черевної
порожнини протягом 24—72 год. Доти поки не будуть отримані бажані
біохімічні показники і/чи досягнутий поліпшення клінічного стану
хворого, можна робити обмін 1—2 л діалізати через кожні 20—60 хв. Потім
катетер видаляють з черевної порожнини і спостерігають за станом доти,
поки симптоми, що з’явилися, або результати лабораторних досліджень не
вкажуть на необхідність проведення наступного 1—3-добового сеансу
перітонеального діалізу. Спроби проведення хронічного перітонеального
діалізу починалися з кінця 40-х років, але були відносно безуспішними
доти, поки в 1968 р. не був створений постійний перітонеальний катетер —
катетер Тенкхоффа. Використання цього постійне катетера, який
знаходиться в очеревинній порожнині, і устаткування, що забезпечує
подачу діалізату по замкнутому безупинному циклі, привело до створення
методики лікування, при якій хворі одержують лікування 2—3 рази в
тиждень, а сумарний час лікування складає 30—40 год; при цьому
досягаються значення кліренсу різних речовин і обсягу виведеної рідини,
аналогічні тим же показникам, яких досягають при гемодіалізі. Висунута в
1978 р. концепція постійного промивання очеревинної порожнини за
допомогою збільшення часу перебування в ній діалізату привела до
розробки ПАПД, що відрізняється від інтермітуючого перітонеального
діалізу тим, що хворим через вхідний отвір катетера вливають діалізат в
очеревинну порожнину і герметично закривають отвір катетера. Хворі
знаходяться під амбулаторним спостереженням, і кожні 4—6 ч спорожняють
очеревинну порожнину і замінюють діалізат новою його порцією. При цьому
використовуються 2-літрові ємності з діалізатом і усувається
необхідність у спеціальному устаткуванні для проведення діалізу. Для
деяких хворих більш прийнятною може виявитися модифікація цього методу з
використанням пристрою, який дозволяє здійснити циклічний вплив
діалізату, причому його заміна здійснюється в нічні години, а протягом
дня він знаходиться в очеревинній порожнині (ПЦПД).

Гострий перитонеальний діаліз тривалістю від 24 год до 72 год з
використанням стилета-катетера звичайно проводять в умовах стаціонару.
ІПД чи ПЦПД можна проводити в медичній чи установі будинку (звичайно в
нічний годинник), у той час як ПАПД можна виконувати в будь-яких умовах.
Як і при гемодіалізі, сполука діалізату можна змінювати в залежності від
величин ультрафільтрації і кліренсу, необхідних для конкретного хворого.

4. Трансплантація нирки

Трансплантація узятої в людини нирки стала виправданою процедурою
лікування при хронічній нирковій недостатності в її пізніх стадіях. В
усьому світі виконані десятки тисяч подібних операцій, а в деяких
медичних центрах щорічно проводять від 50 до більш 100 таких операцій.

Джерелами одержання донорських нирок служать трупи або
добровольці-донори, що є кревними родичами хворого. Добровольці-донори
повинні бути фізично здоровими і мати ту ж групу крові системи , що і
реципієнт, тому що перехресна несумісність по основним ізоантигенам
групи крові завдає шкоди приживлюваності трансплантата.

При проведенні перших трансплантацій з використанням циклоспорина
сумарна частота успішного приживлення трупних нирок протягом 1 року
склала 80%. Було надзвичайно важко оцінити роль сумісності по
HLA-антигенах при пересадженні трупних нирок через значну варіабельність
результатів, одержуваних у різних медичних центрах.

Ступінь поліпшення приживлення трупної нирки при сумісності по двох А- і
двох В-антигенах складає приблизно 10%, і, ймовірніше всього, таке
поліпшення обумовлене тим, що деякі з цих сумісностей будуть містити в
собі і сумісність по HLA-D-антигенах унаслідок невипадковості зв’язку
зчеплених аллелей (невипадковий розподіл аллелей) у даній популяції.

Відторгнення трансплантованих нирок через 2 чи навіть 3 роки нормального
функціонування обумовлено однієї з форм «хронічного відторгнення». У
таких нирках розвивається нефросклероз із проліферацією внутрішньої
оболонки ниркових судин, фіброзом, помітним зменшенням просвіту судин. У
результаті цих змін можлива ішемія нирок, гіпертензія, розповсюджена
атрофія канальців, інтерстиціальний фіброз і атрофія клубочков, які
приводять в остаточному підсумку до розвитку ниркової недостатності.

Список використаної літератури

Медична енциклопедія. В 4-х тт. – М., 1996.

Чарльз Б. Карпентер, Дж. Майкл Лазарус. Диализ и трансплантация почек
при лечении больных с почечной недостаточностью. – М., 2004.

Похожие записи