РЕФЕРАТ

на тему:

“Важливість добрих взаємовідносин

для лікування і одужання хворих”

ПЛАН

1. Природа і значення взаємовідносин між лікарем і хворим. Основні
складові цих взаємовідносин

2. Вплив позитивних взаємовідносин на процес лікування

Література

1. Природа і значення взаємовідносин між лікарем і хворим. Основні
складові цих взаємовідносин

Велике значення в лікувальному процесі займають позитивні стосунки між
хворим і лікарем.

Протягом усієї історії медицини провідною у відносинах між лікарем і
хворим була й залишається довіра, яка раніше передбачала повне право
лікаря приймати рішення, а тепер орієнтується на творчу співпрацю, де
мають місце сумніви щодо результатів лікування й прогнозу, а також
правдиві відомості про серйозність самої хвороби. Все це становить
сучасний медичний підхід до проблеми взаємовідносин лікаря і хворого.

Що більше ці стосунки ґрунтуються на довірі, то повніше вони виконують
роль емоційного захисту, здатні відгукнутися співчуттям й
співпереживанням, то вища їхня моральна цінність. Така «відкритість»
відносин між лікарем і хворим дає змогу розв’язати найрізноманітніші
проблеми — від діагностичного пошуку до найінтимніших питань.

Взаємовідносини лікаря і хворого — це не просто обмін інформацією, це —
частина лікування. Адже давно відомо, що лікарі можуть впливати на
хворобу без будь-яких ліків: прикладом може слугувати ефект плацебо.
Плацебо — це біологічно інертна речовина, котру лікар дає хворому як
біологічно активну. Свого часу обов’язковою передумовою ефекту від
плацебо вважалася сліпа віра у чудодійну силу ліків. Одначе
співробітництво між лікарем і хворим породжує ефект плацебо без усякого
плацебо: будучи науково обґрунтованим, ефект плацебо доповнює медицину
як науку і виправдовує погляд на неї як на мистецтво.

У повсякденній діяльності лікаря часто виникають конфлікти утилітарної
етики, яка вчить ураховувати лише наслідки лікарської діяльності, та
деонтологічної етики, згідно з якою треба орієнтуватися не на наслідки,
а на загальновизнані етичні принципи: чесність, вірність обов’язку,
«клятві Гіппократа», дотримуватися прав людини тощо.

Важливою етичною проблемою є співвідношення свободи пацієнта і опіки над
ним лікаря. Ця опіка позначається терміном «патерналізм», який може бути
справжнім (наприклад, у разі непритомності хворого) або солітарним, коли
пацієнт повністю довіряє лікарю і твердо переконаний, що той зробить усе
для його видужання. Проте найчастіше зустрічається несолітарний
патерналізм, який вимагає від лікаря великого такту для спрямування волі
пацієнта на шлях видужання.

Усе розмаїття підходів до співробітництва лікаря та хворого складається
із чотирьох головних компонентів: а) підтримки; б) розуміння; в) поваги;
г) співчуття.

Підтримка — одна із найважливіших умов правильних взаємин лікаря і
хворого. Підтримка у цьому випадку означає прагнення лікаря бути
корисним для хворого. Одначе це не означає, що лікар повинен взяти на
себе всю відповідальність за стан здоров’я і настрій хворого. Тут
повинні допомагати й сім’я та близькі друзі хворого. Однак головні
ресурси, вірогідно, приховані у самому хворому, їхнє повне розкриття й
використання стане можливим, якщо хворий усвідомить: лікар прагне
допомогти, а не намагається примусити. Таким чином, лікар відповідає за
моральну підтримку хворого, тобто активізує роль хворого у лікувальному
процесі.

Ефективність плацебо насамперед залежить від самого бажання хворого
одужати і, нарешті, від його впевненості в успіху. Згода хворого на
активну участь у лікувальному процесі провіщає сприятливий результат.

Розуміння хворого з боку лікаря — це підґрунтя, на якому закріплюється
довіра, адже хворий переконується, що його скарги зафіксовані у
свідомості лікаря і він їх активно осмислює. Розуміння може бути
виражене і невербальним шляхом: поглядом, кивком голови тощо. Тон та
інтонація здатні демонструвати як порозуміння, так і відстороненість,
незацікавленість. Якщо хворий переконується у нерозумінні і небажанні
зрозуміти, то він автоматично перетворюється з помічника лікаря на його
супротивника. Невиконання лікарських рекомендацій (і, як наслідок цього
— відсутність ефекту від лікування) може бути єдиною ознакою того, що
хворий не впевнений у зацікавленості лікаря його конкретним випадком, у
бажанні лікаря вникнути в ситуацію і розібратися професійно. Взаємини
лікаря і хворого заходять у безвихідь.

Повага передбачає визнання цінності хворого як індивіда і серйозності
його тривог. Ідеться не тільки про згоду вислухати людину, головне —
продемонструвати, що її слова є вагомими для лікаря: необхідно визнати
значущість подій, які мали місце в житті хворого, і особливо тих, що
становлять інтерес з погляду лікаря-професіонала.

Щоб продемонструвати повагу, необхідно ознайомитися з умовами життя
хворого якомога ґрунтовніше, щоб спілкуватися з ним як з особистістю, а
не лише як із носієм певної хвороби. Вже сам час, витрачений па
з’ясування особистісних обставин життя хворого, засвідчує повагу до
нього лікаря. Часто все, що вимагається від лікаря, — це активно
проявити зацікавленість. Важливі прості речі, приміром, швидко
запам’ятати ім’я і прізвище хворого. Невербальне спілкування здатне як
закріпити довіру до лікаря, так і зруйнувати її. Якщо дивитися хворому в
очі і сидіти поряд з ним, то він відчує, що його поважають. Постійно
переривати розмову з хворим або самому вести у його присутності сторонні
розмови — означає продемонструвати неповагу до нього.

Доцільно буває похвалити хворого за терпіння, за скрупульозне виконання
ваших призначень. Якщо хворий показав вам результати своїх аналізів,
рентгенограми тощо, покажіть, наскільки корисною виявилася ця
інформація, тоді у такий спосіб виникне позитивний зворотний зв’язок.

Однією з найнебезпечніших і деструктивних звичок лікаря є здатність до
принизливих щодо своїх пацієнтів зауважень. Хворий, який випадково
почув, як лікар насміхається з нього у колі друзів, мабуть, ніколи цього
не забуде і не пробачить. Аналогічна ситуація може виникнути під час
збирання анамнезу, коли лікар постійно робить зауваження з приводу
неточних висловлювань (формулювань) хворого, супроводжує зауваження
відповідною незадоволеною мімікою обличчя, «нервовими» рухами рук.

Співчуття — ключ до співпраці між лікарем та хворим. Необхідно вміти
поставити себе на місце хворого, подивитися на світ його очима.
Співчуття — це певною мірою своєрідна екранізація (поглинання) почуттів
іншого на свою духовну сферу. Співчувати — значить відчувати іншого всім
своїм єством. Співчуття починається з факту нашої присутності, інколи
мовчазної, з очікування, коли хворий заговорить.

Лікар повинен терпляче слухати хворого, навіть коли він повторюється,
давати можливість обговорювати причини і наслідки хвороби, його
майбутнє. Співчуття можна висловити досить просто, поклавши руку на
плече хворого, що створює певний позитивно-емоційний настрій, на якому
можна будувати взаємодовіру. Одначе таке ставлення до хворого зовсім не
означає «панібратства» або «вседозволеності». Певна «дистанція»
(непомітна для хворого) між лікарем та хворим повинна завжди
витримуватися, що на певному часовому відрізку взаємин (коли хворий
забажає використати добрі стосунки з лікарем у своїх недобропорядних
цілях) буде гарантувати лікарю збереження свого авторитету й гідності та
створюватиме сприятливі умови для «відступу» і надійної «оборонної
позиції».

2. Вплив позитивних взаємовідносин на процес лікування

Клінічна практика переконливо довела, що у переважній більшості випадків
встановлюються добрі взаємовідносини лікаря і хворого, адже самі хворі
прагнуть до плідної співпраці з лікарем. Одначе зустрічаються й такі
випадки, коли хворі або свідомо, або підсвідоме не бажають такої
співпраці, а лікарю, з огляду на його професійні обов’язки, необхідно
все ж таки віднайти «спільну мову» з категоричними хворими.

Перша категорія — це хворі, які не хочуть співпрацювати з лікарем.
Впізнати такого хворого, який скептично настроєний стосовно лікарів і
медицини в цілому, зовсім не важко, але уникнути його негативної або
оборонної реакції значно складніше. Це добре знають студенти-медики і
лікарі швидкої медичної допомоги: у перших хворі вбачають себе у ролі
«піддослідного кролика», а у других — у ролі «футбольного м’яча», який
бажають «відфутболити» до будь-якого лікувального закладу, аби позбавити
себе зайвого «головного болю» від їхніх численних скарг і нарікань.

І перші, і Другі змушені вислуховувати від хворих такі «крилаті»
вислови, як: «Не люблю я ходити до лікарів», «Відліків — одна шкода», «Я
лікарям не вірю».

Друга категорія — це хворі, які мають далекі від лікування цілі. Цих
хворих важко розпізнати, адже вони, на відміну від перших, уміють
створювати хибне враження про плідну співпрацю; мають цілком пристойний
вигляд і нібито повністю довіряють лікарям. Одначе ця категорія хворих,
хоч на перших порах і найбільше вихваляє своїх лікарів, постійно робить
їм компліменти, частіше за інших вступає в конфліктні ситуації з
лікарями. Існує два типи ситуацій, у яких хворі прагнуть до
деструктивної взаємодії з лікарем.

Щодо обставин, за яких виникають різноманітні ситуації, то перший тип
ситуацій — це випадки, коли хворий своїми словами і вчинками намагається
схилити лікаря на свій бік до виступу проти членів своєї сім’ї.

У даній ситуації лікар стає зброєю, яку хворий намагається використати
проти своїх близьких. Хворий може прямо попросити лікаря втрутитись у
домашній конфлікт. Такі прохання слід розцінювати як сигнал, що
передрікає небезпеку.

Другий тип ситуацій, у яких можливе зловживання довірою лікаря, — коли
хвороба або нездоровий спосіб життя дають хворому певну користь. Іншими
словами, хворобливий стан надає йому певну перевагу, і він намагається
за будь-яких обставин підтримувати Цей стан.

Користь хворий може вбачати у підвищеній увазі до своєї персони з боку
оточуючих, у меншій відповідальності за свої вчинки, в ухилянні від
домашніх обов’язків, у деяких пільгах, передбачених законом. Хворому
хочеться бути хворим, він уже ввійшов у цю роль, і тепер це потрібно
довести або підтвердити офіційно. І тут він використовує всі ймовірні
засоби, у тому числі й довірливі стосунки з лікарем.

Водночас згадані вище типи деструктивної взаємодії хворого з лікарем
характеризується тим, що поведінка хворого мало змінюється з часом,
отже, й лікар з часом часто переживає розчарування, відчуваючи власну
безпорадність.

Нарешті, ще один досить рідкісний тип людей, не здатних до плідної
співпраці з лікарем, їх можна назвати конфліктними пацієнтами, їм усе не
до вподоби: і порядки в лікарні, і харчування, і лікування, І нарешті,
самі лікарі. В усьому вони вбачають порушення існуючого законодавства. А
тому стають постійними кореспондентами різних відомств та міністерств, у
тому числі правоохоронних (міліція, прокуратура, суди тощо). Починаються
перевірки, надходять судові позови і т. ін. Усе це призводить до
психоемоційної напруги, колосального витрачання часу на перевірки
різними авторитетними комісіями тощо. І нарешті, якщо такі процеси
затягуються, лікар втрачає спокій, «рівновагу» і навіть репутацію. Хворі
ж продовжують «успішно боротися», затягуючи у свої «тенета» все нові й
нові «жертви».

Цікаво, що такі хворі переважно не важкі у медичному плані. У більшості
з них мають місце функціональні розлади (невроциркуляторна дистонія,
дискінезії внутрішніх органів і т. ін.). Такого типу хворих слід
відрізняти від тяжкохворих, які покладають на медицину нереалістичні
надії І неодмінно відчувають глибоке розчарування, коли стикаються з
досить скромними результатами лікування.

Таких хворих часто по-людськи можна зрозуміти І їм поспівчувати. Але й
тут виникають подібні проблеми — скарги, нарікання тощо. Вихід для
лікаря лише один-єдиний — добросовісно виконувати свої професійні
обов’язки, робити все можливе, щоб зменшити страждання хворих. І
адміністративні перевірки не будуть приносити неприємностей, коли лікар
чітко оформив медичну документацію.

Існує ще категорія хворих, з якими просто важко, їх умовно поділяють на
такі типи: наполегливо-вимогливі, нав’язливі та хронічно невдоволені.

Наполегливо вимогливі вміють обґрунтувати свої найабсурдніші вимоги.
В’язкі користуються медичною допомогою настільки інтенсивно, що
викликають роздратування й досаду. Хронічно невдоволені доводять лікарів
до розпачу своїми повідомленнями про неефективність використаного
лікування. Важливо не сплутати наведені вище типи хворих Із зовсім
іншими категоріями «важких» хворих, яким дійсно важко встановити діагноз
через атиповий перебіг хвороби.

Незважаючи на те що згаданий вище тип хворих зустрічається рідко, сила
їхнього впливу на лікаря може бути неадекватною, якщо він не вміє
правильно поводити себе з ними. Наполегливі, нав’язливі або вічно
невдоволені люди здебільшого викликають негативні емоції не тільки у
лікарів, але й у всіх оточуючих.

ЛІТЕРАТУРА

Етика в медицині. – М., 1994.

Медична деонтологія / За ред. Хомутова В.І. – Харків, 1999.

Назар П. С., Віденський Ю. Г., Грандо О. А. Основи медичної етики.— К.:
Здоров’я, 2002.— 344с.

Похожие записи