РЕФЕРАТ

на тему:

«Такт і безтактність

в стосунках медичного працівника»

ПЛАН

Можливі відносини між медпрацівниками і пацієнтами

Місце етики в роботі медичного працівника, поняття медичного такту

Права пацієнтів та важливість їх тактовного дотримання зі сторони
медичного персоналу

Використана література

*********

Можливі відносини між медпрацівниками і пацієнтами

Американський лікар і етика Роберт Віч описав чотири моделі
взаємовідносин медичних працівників і пацієнтів.

Батьківська, патерналістська (від лат. pater — батько) модель
характеризується тим, що медичний персонал ставиться до пацієнтів так,
як батьки ставляться до своїх дітей. Тобто лікар або медична сестра самі
визначають, у чому полягає благо пацієнта, в основному приймають важливі
для пацієнта рішення і беруть, відповідно, велику частину
відповідальності при цьому на себе. «Свята неправда» як приховування
правди про діагноз від самого хворого і застосування «плацебо» (від лат.
рlасео — подобатися), тобто фармакологічно нейтрального засобу, що
видається за ефективнодіючі ліки — найбільш яскраві приклади
батьківського ставлення до пацієнтів.

Інженерна модель характеризується тим, що лікар або медична сестра
зводять свою роль до того, щоб виявляти і відновлювати якісь функції,
усувати злами в організмі пацієнта. Міжособистий аспект взаємовідносин
медичного персоналу і пацієнтів тут цілком або майже цілком ігнорується.
Ця модель може домінувати в кабінетах (відділеннях) рентгенологічного
обстеження, функціональної діагностики, у роботі з хворими в несвідомому
стані в реанімаційних відділеннях.

Колегіальна модель характеризується повною взаємною довірою медичного
персоналу і пацієнтів. Прямуючи до спільної мети, лікар і медична сестра
стають «друзями» хворого. Сам Р. Віч вважає, що така модель суперечить
соціальному реалізму. Думаємо, що в цілому це правильно, але не можна
забувати і про винятки. Наприклад, у випадках деяких хронічних
захворювань пацієнт повинен бути підготовлений не тільки до грамотної
оцінки свого стану (рівня артеріального тиску, вмісту цукру в крові або
сечі), але і до відповідних заходів самодопомоги, наприклад, у кризових
ситуаціях.

Контрактна модель у рідкісних випадках може виглядати як юридичне
оформлений договір із пацієнтом (наприклад, як «Заява-зобов’язання
донора сперми»). Значно ж частіше між медичним персоналом і пацієнтом
встановлюється ніби неписана угода, відповідно якої лікар і медична
сестра не просто вважають здоров’я хворого пріоритетною метою своєї
фахової діяльності, але враховують також ситуації, коли сам пацієнт
інакше розуміє це для себе, ніж медичні працівники. Наприклад, хвора на
рак молочної залози відмовляється від рекомендованої їй лікарем
радикальної операції з косметичних міркувань. По Р. Вічу, ця контрактна
модель допускає послідовну повагу прав пацієнта.

2. Місце етики в роботі медичного працівника, поняття медичного такту

У сучасній медицині область етичних питань позначається різноманітними
термінами: «лікарська етика», «медична етика», «медична деонтологія»,
«біоетика», «біомедична етика», «сестринська етика». Пояснення значення
цих термінів можна дати, лише хоча б коротко виклавши історію їхнього
виникнення.

Ще за 1500 років до н.е. лікарі Древньої Індії давали фахову клятву. Для
європейської медицини велике значення має етика старогрецького лікаря
Гіппократа (460-370 рр. до н.е.), особливо його знаменита «Клятва».
Основні положення фахової медичної етики Гіппократа такі:

1) повага до життя («Я не дам нікому, хто просить в мене, смертельного
засобу і не покажу шляху для здійснення подібного задуму, точно так само
я не вручу ніякій жінці абортивного пессарія»);

2) заборона на заподіяння шкоди хворому («Я направлю режим хворих до
їхньої вигоди, утримуючись від заподіяння всякої шкоди і кривди»);

3) повага до особистості хворого («У який би будинок я не ввійшов, я
ввійду туди тільки для користі хворого, я буду далекий від усього
навмисного, несправедливого і згубного, особливо від любовних справ із
жінками і чоловіками, вільними і рабами»);

4) лікарська таємниця («Що б при лікуванні, а також і без лікування я не
побачив або не почув стосовно життя людського із того, чого не варто
розголошувати, я замовкну про це, вважаючи подібні речі таємницею»);

5) повага до професії («Клянуся поважати того, хто навчив мене
лікарському мистецтву, нарівні з батьками … Чисто і непорочно буду я
проводити своє життя і своє мистецтво»).

Етичним питанням медицини приділяли пильну увагу багато корифеїв
медицини.

Все майже 50-літнє життя в Росії німецького лікаря (ревного католика)
Ф.І.Гааза (1780-1853), відомого своїм девізом «Поспішайте робити добро»,
— це справжній приклад моральної геніальності в людській історії. Не
випадково в 1994 р. було підняте питання про офіційну канонізацію
римсько-католицькою церквою «святого доктора». Головний урок медичної
етики, залишений нам доктором Гаазом, який протягом чверті сторіччя був
головним лікарем московських тюрем, полягає в тому, що і ув’язнені мають
право на гуманне ставлення і якісне медичне обслуговування. У грудні
1982 р. Генеральна Асамблея ООН офіційно схвалила «Принципи медичної
етики», що зробили такий підхід до ув’язнених нормою міжнародного права.
Особлива роль М. І. Пирогова (1810-1881) у формуванні самостійної
сестринської професії нам відома. В роки Кримської війни, коли М. І.
Пирогов керував діяльністю прибулих у розташування російської армії
сестер милосердя, він вважав, що важливою функцією останніх є, зокрема,
здійснення догляду за пацієнтами і передсмертна розрада поранених і
хворих.

Частиною сестринської етики є деонтологія. Цей термін вперше вжитий
Кантом, походить від грецького слова «deontos» — борг, належне — та
«logos” — навчання і визначає принципи поводження медичного персоналу,
спрямовані винятково на максимальне підвищення ефективності лікування і
усунення шкідливих наслідків неповноцінної медичної роботи.

У наші дні вживаються обидва терміни — і «медична етика», і «медична
деонтологія». Етика була частиною філософії, мислення поетів, коли,
наприклад, говориться «католицька» або «протестантська медична етика»,
це підкреслює вихідний світоглядний (у даному випадку — релігійний)
аспект, обов’язковий для лікарів і медичних сестер етичний принцип,
норму і стандарт. Поняття медичної деонтології відбивають саме ці
конкретні норми і стандарти.

Початок сучасного етапу медичної етики пов’язаний з Другою світовою
війною. Після війни світ дізнався про злочини фашистської антимедицини —
«акціях евтаназії», недобровільних медичних експериментах на
військовополонених і т.д. У 1947 р. у вироку американського трибуналу
нацистським лікарям був сформульований «Нюрнберзький кодекс» — свого
роду етична абетка проведення медичних експериментів на людях. У цьому ж
1947р. виникла Всесвітня медична асоціація (ВМА) — міжнародна урядова
організація лікарів, яка прийняла в 1948 р. «Женевську декларацію», що є
сучасним аналогом «Клятви Гіппократа», а в 1949 р. — «Міжнародний кодекс
медичної етики». Протягом півстоліття ВМА прийняла десятки етичних
нормативних документів, які, по суті справи, і становлять сучасний зміст
медичної етики, відображеної у вигляді строго сформульованих норм
(Декларацій, Заяв і т.д.).

Велика кількість нормативних документів з питань медичної етики
зумовлена тим, що, по-перше, сучасний науково-технічний прогрес
супроводжується в медицині появою цілком нових етичних проблем
(наприклад, у трансплантології), по-друге, надання медичної допомоги в
останні 20-30 років усе частіше розглядається під кутом зору гарантій,
захисту прав людини. Протягом останньої чверті ХХ ст. у медицині
сформувалася Нова етика, в основу якої покладено «права пацієнта».
Спочатку в США, а потім і в інших країнах для її визначення навіть стали
вживати новий термін «біоетика».

Біоетику іноді визначають як вивчення етичних аспектів проблемних
ситуацій у сучасній медицині — штучного запліднення, аборту,
стерилізації, нового визначення смерті людини (смерть мозку), евтаназії,
трансплантації органів, медико-генетичного консультування, надання
психіатричної допомоги і т.д. Важливо підкреслити, що в біоетичних
дослідженнях беруть участь, крім спеціалістів-медиків, також філософи,
богослови, юристи, соціологи і т.д. Тобто біоетика — це міждисциплінарна
область сучасних наукових досліджень. Особливу гостроту багатьом
біоетичним публікаціям надає, ніби постійно присутня у них суперечка із
самим Гіппократом (наприклад, із проблем евтаназії або штучного аборту).

Ще одне стисле визначення біоетики може бути таким — це дослідження
проблеми прав людини в сучасній медицині. Оскільки захист, гарантії прав
людини — це не тільки теоретичне питання, але і практичне, в міру
розвитку біоетики йде процес її інституціоналізації, тобто формування
особливих суспільних установ, покликаних забезпечити захист прав людини
в умовах сучасної медицини. Мова йде насамперед про етичні комітети, які
здійснюють контрольні, консультативні функції при проведенні сучасних
медико-біологічних досліджень, аналіз конкретних морально-етичних
колізій, що виникають у сучасній клінічній практиці і т.д.

Основними принципами медичної етики є:

— принцип гуманності, поваги людської гідності особистості;

— принцип поваги моральної автономії особистості;

— принцип благодійності;

— принцип справедливості.

Права пацієнтів та важливість їх тактовного дотримання зі сторони
медичного персоналу

Пацієнти мають право на повну інформацію про своє здоров’я, про всі
аспекти запропонованих або проведених медичних втручань.

У Законі спеціально підкреслюється, що пацієнт має право на інформацію
про ризик, який супроводжує медичне втручання і про наявні в арсеналі
сучасної медицини альтернативні підходи. Тут говориться, що пацієнт має
право на знайомство з медичною документацією, що відображає його
здоров’я, а також на надання йому копій медичних документів (якщо це не
зачіпає ще чиїсь інтереси).

Інформація може бути прихована від пацієнта тільки у виняткових
випадках, коли є обґрунтована причина вважати, що ця інформація, не
виключаючи якого-небудь позитивного результату, нанесе пацієнту
серйозної шкоди.

При поступленні в заклади охорони здоров’я пацієнт повинен одержати
відомості про особу і професійний статус осіб, які надають медичну
допомогу, доглядають за ним, та про правила заведеного порядку, які він
буде виконувати під час свого перебування і лікування.

Кожен пацієнт має право отримати таку медичну допомогу, яка б
відповідала його потребам. Пацієнт має право вибирати і міняти свого
особистого лікаря або іншу особу, яка надає допомогу, або медичний
заклад.

Пацієнт має право відмовитися чи проявляти вагання щодо медичного
втручання. Коли пацієнт нездатний висловити свою волю, а медичне
втручання потрібно провести терміново, можна допустити, що пацієнт
згоден на його проведення, за винятком випадків, коли очевидно із
поперднього волевияву, що в даній ситуації згоди не було б одержано.

З часів Гіппократа медичні працівники давали обіцянку берегти таємниці,
довірені їм хворими. Авіценна говорив: «Оберігай таємницю від усіх, які
розпитують, полонянка твоя — твоя таємниця, якщо ти зберіг її, і ти
бранець її, якщо вона розкрита».

У «Женевській декларації» ВМА (1948, 1968, 1983, 1994 pp.) говориться:
«… урочисто клянуся… берегти довірені мені таємниці, навіть після
смерті пацієнта».

З етичної точки зору поняття «медична таємниця» є: по-перше,
підтвердженням принципу поваги до пацієнта, поваги його людської
гідності, його законних прав, його особливого права на конфіденційність;
по-друге, поширенням принципу неспричинення шкоди на всі сторони
життєдіяльності, способу життя пацієнта, його добробуту, якому може
завдати шкоди розголошення медичним працівником конфіденційної фахової
інформації. На жаль, розголошення фахових таємниць часто відбувається
через балакучість медиків. Тому вже зі студентських років майбутні
медичні працівники повинні привчити себе до особливої моральної
дисципліни в поводженні з фаховою інформацією. Це така ж важлива фахова
риса, як і наукова підготовка і мануальна техніка. Висловлюючись
старомодно про медичного працівника, який допустив розголошення фахової
таємниці, варто говорити як про клятвопорушника.

Питання про фахову медичну таємницю не тільки етичне, але і юридичне.

Розглянемо ще один аспект сучасних взаємовідносин лікаря і хворого —
дізнаватися й говорити правду. Внутрішня цензура, суспільна думка і
соціальні табу накладають обмеження на все, що людина хоче повідомити і
здатна вислухати в повсякденному житті. Отже, ці умовності дозволяють
повідомляти лише часткову правду. Медицина — це сфера, якій дозволено
обговорювати найінтимніші секрети хворих, і лікар має право чекати на
них відвертої відповіді. Вище було сказано, як внутрішня цензура І
соціальні обмеження впливають на можливості лікаря збирати анамнез у
хворого. А тому, у свою чергу, буває ще важче сказати самому собі правду
про своє самопочуття або про причини хвороби.

Як дізнатися правду від хворого? Довірливі взаємини лікаря з хворим
забезпечать такий рівень «відкритості», коли хворий може зізнатися щодо
своїх істинних відчуттів та мотивів поведінки. Якщо ж він що-небудь
приховує, то лікар зазвичай може це помітити: коли слова не відповідають
невербальним сигналам і об’єктивним даним.

Водночас хворі також мають право почути правду від лікаря.

Це одна із складних, болісних тем лікарської етики. Вона розробляється
головним чином самими медиками й називається медичною деонтологією.

Оскільки медична етика в різних країнах формується під сильним впливом
національно-культурних традицій, не існує однозначної відповіді на
запитання: чи слід говорити хворому правду про його стан, неминучість
трагічного результату і т. ін.

Оскільки у колишньому тоталітарному суспільстві безплатна медицина була
найважливішим аргументом на користь соціалізму, то відповідно на таких
засадах і формувалася психологія людей: медицина може все, і лікарі
зобов’язані докласти всіх зусиль, щоб вилікувати хворого, незважаючи на
труднощі, а якщо це необхідно, то й на власні Інтереси.

А тому в суспільстві було прийнято вважати, що лікар не повинен говорити
хворому про його страшну недугу, неминучість смерті. Навпаки, лікар
зобов’язаний усіляко підтримувати надію на видужання, щоб не додавати до
фізичних страждань людини ще й страждання моральні.

Такі самі методологічні підходи до проблеми відвертості лікаря й
пацієнта залишились і в перехідний період розвитку нашої держави. І
клінічна практика — підтвердження цьому: найбільше скарг у різні
інстанції надходить у випадках, коли лікарі надто вже відверті з хворими
та з їхніми близькими родичами.

Допомагати хворому дивитися правді у вічі, але не втрачати надії на
краще — одне із найважчих і найважливіших завдань.

Погані новини повідомляти важко. Головне тут — визначитись, яку частину
правди сказати хворому за одне відвідування. Зазвичай реакція й
запитання хворих дають зрозуміти, яку правду вони хочуть почути. Й дають
у малих дозах, хоча в деяких західних країнах намагаються з часом
повідомити хворим усю правду.

Нарешті, звернімо увагу на такий момент: говорити правду вважається
звичним для хворого стосовно лікаря і навпаки. Однак важливіше для
лікаря — це сказати правду самому собі, тобто зізнатись у своїх
недоліках і визначити свої можливості. Уміння встановлювати межі
можливого й ефективно розподіляти свої сили дуже важливе для лікаря.

У деяких західних країнах, навпаки, лікар зобов’язаний повідомити
пацієнтові всю правду про стан його здоров’я, в тому числі й про
можливість загибелі та час, який, Імовірно, ще проживе хворий. Він у цей
час може завершити всі свої земні справи: розпорядитися спадщиною,
сплатити борги, подбати про сім’ю, приготуватися до неминучого,
виконавши релігійні обряди, якщо це віруючий, і т. ін.

Перш ніж призначати хворому лікування, потрібно запитати себе: «А чи
зміг би я собі призначати таке лікування у разі схожого захворювання?» І
коли отримаєте позитивну відповідь, тоді з полегшенням можете призначати
лікування.

Лікар, який повідомляє хворому необхідну правду, повинен дати і надію.

Використана література

Астраханский В.И. Вопросы такта в медицине. – М., 1989.

Медична деонтологія / За ред. Хомутова В.І. – Харків, 1999.

Назар П. С., Віденський Ю. Г., Грандо О. А. Основи медичної етики.— К.:
Здоров’я, 2002.— 344с.

PAGE

PAGE 9

Похожие записи