КОРОТКИЙ НАРИС

З ІСТОРІЇ ХІРУРГІЇ

Хірургія одержала свою назву від двох грецьких слів, що означає «рука»,
і єрусо — «діло». У давнину хірургію розцінювали як рукоділля, вважаючи
її ремеслом. З роками вона розвивалася, удосконалювалася і перетворилася
на справжню науку, яка займає одне з чільних місць серед інших медичних
дисциплін. Ще у стародавньому манускрипті Сушрути вказується, що
«хірургія першаі найкраща зі всіх медичних наук, дорогоцінний дарунок
неба і вічне джерело слави».

У своїй книзі «Порадник для тих, хто вивчає хірургію в анатомічному
театрі», яка побачила світ близько трьох сторіч тому (1710), професор і
незмінний керівник Московської медико-хірургічної школи (1707—1735)
М.Бідлоо вказує, що хірургія — це «предмет, створений досвідом на основі
пізнання і вивчення добре складеного людського тіла для відновлення і
збереження неприродно зміненого випадковими хворобами тіла і краси його,
що досягається прикладанням рук ззовні, застосуванням ліків усередину, а
також інструментів».

На його думку, хірургія поділяється на дві частини: теорію і практику.
Теорія — є «викладання хірургічне, викладання історичне про всі хвороби
людського тіла, аби пізнати, що таке хвороба, її суть, різноманітність
проявів і перебіг. Практика — коли те, що ми говоримо, пояснюємо і
розуміємо теоретично, робимо руками і інструментами, і всіма способами,
що придатні для вилікування будь-якої хвороби».

Хірургія стара, як і людство. З найдавніших часів людина мусила давати
собі раду у разі пошкоджень, які виникали в неї у боротьбі з
супротивником або дикими звірами, повинна була вміти загоювати і
зашивати рани, видаляти з них стріли чи кінці списів, управляти вивихи і
лікувати переломи. У музеях можна побачити черепи з кам’яної епохи,
знайдені під час розкопок у Єгипті, Південно-Західній Европі,
Скандинавії, Перу, Полінезії, зі слідами трепанації, які свідчать про
те, що від операції до смерті минув тривалий час.

У той же час, на думку деяких філософів та істориків (Жан-Жак Руссо,
Ріхтер та ін.), людині первіснообщинного ладу не потрібна була медична
допомога. На їх думку, життя первісної людини проходило в повному
єднанні з природою, щедрими дарами якої вона користувалася безтурботно,
мала добре здоров’я, не знала хвороб і страждань.

Але наукою доведено, що ніякого «золотого віку» позаду нас не було, і
первісна людина жила важко, повсякчас боролася із ворожими силами
природи.

Важкі умови життя, добування їжі спричиняли у первісної людини різні
захворювання. На скелетах людей, які жили в сиву давнину, виявляють
ознаки перенесених хвороб та хірургічних втручань.

Рабовласницький лад характеризувався інтенсивним розвитком виробничих
відносин порівняно з первіснообщинним. При цьому з’явилися можливості
для розподілу праці і її спеціалізації, виникли різні ремесла, в
суспільстві виділилися ремісники-професіонали, у тому числі й лікарі.
З’являється писемність (клинопис, ієрогліфи), що сприяє появі медичних
текстів, творів.

Початкові основи хірургії були закладені лікарями Стародавньої Індії,
Єгипту, Китаю, Греції, Риму. У Стародавній Індії були університети і
практикувалася шкільна підготовка лікарів. За 100 років до нашої ери в
Індії користувалися розпеченим залізом

для припікання нориць. Кровотечі зупиняли за допомогою тугої пов’язки.
Індійський метод пластики носа не втратив свого значення й до сьогодні.
У Стародавній Індії працювали професіонали-хірурги, які добре знали
анатомію людини. На їх озброєнні було близько 120 сталевих інструментів,
вони знали техніку накладання швів за допомогою лляних ниток і волосся,
уміли зашивати рани кишечника. Суш-рута використовував для цього чорних
мурашок, які схоплювали своїми кліщами край рани, після чого він
відрізував їх тулуби. Метод цей використовували до XI сторіччя.

У цей же час у Індії було заборонено розтин трупів людей, а також
тварин. Лікарі відточували свою хірургічну майстерність на дошках,
вкритих воском, на соковитих рослинах та овочах.

Стародавні євреї вважали за великий гріх навіть торкатися трупа. На
жаль, про єврейську медицину того часу судити важко, бо стародавні євреї
не залишили по собі жодної медичної книги.

Як можна судити з досліджень мумій і папірусів, за 1000 років до нашої
ери стародавні єгиптяни уміли виконувати ампутацію, розкривати черепну
порожнину і проводити інші складні втручання, застосовуючи при цьому для
зне-болення настій кореня мандрагори чи індійських конопель.

Не меншого розвитку досягла хірургія у Стародавньому Китаї. Низка
положень китайської медицини зберігалася тривалий час, а методи
голковколювання і досі не втратили значення.

Стародавні асирійц,і, вавілонці відзначалися високим рівнем культури,
медицини, в тому числі й хірургії.

Хірурги того часу вже проводили складні операції, за успішне виконання
яких вони отримували високу винагороду. Щоправда, за негативні наслідки
їх вони каралися. У папірусах того часу писалося: «Якщо лікар виконує у
кого-небудь серйозну операцію бронзовим ножем і спричинить хворому
смерть, якщо він, знімаючи у кого-небудь катаракту, пошкодить око, то
він карається відрізуванням руки».

Солідні наукові праці з медицини (в тому числі й хірургічні) знайдено в
Стародавній Греції. Авторитет грецьких учених був непохитним у всіх
країнах світу протягом багатьох сторіч.

Незважаючи на заборону розтину трупів (з релігійних переконань, а також
через відразу), хірургія у Греції досягла великого розвитку.

Говорячи про хірургію стародавніх греків, ми не можемо не назвати
відомого лікаря того часу Гіппократа (мал.1). Не маючи точних відомостей
про анатомію і фізіологію людини, Гіппократ емпірично заклав початкові
основи наукової хірургії. Він розробив раціональні для того часу методи
лікування ран, переломів, описав правець, виділив сепсис, вправляв
вивихи тощо. Перед виконанням операції Гіппократ вимагав від лікарів
скрупульозної чистоти, ретельного гоління операційного поля. Підчас
проведення оперативних втручань він застосовував переварену і
профільтровану воду, чисте полотно, губки, сухе листя, вино, галун і
солі міді. При переломах виконував іммобілізацію за допомогою шин,
витягання. Оперував Гіппократ інструментами з міді, бо сталі у той час
греки не знали.

Наскільки серйозно ставився Гіппократ до лікарської діяльності, свідчить
один із його афоризмів: «Vita brevis, ars longa, tempus praeceps,
experi-mentum periculosum, judicium difficile» («Життя коротке,
мистецтво довге, час скороминучий, досвід небезпечний, рішення тяжке»).

Між цим афоризмом та пізнішим висловлюванням школи Асклепіада (126—56 p.
до н.е.), що мистецтво коротке, а життя довге, є велика різниця. З того
наукового нігілізму учень Асклепіада Тессалус робить висновок, що
медицину можна вивчити за 6 міс. Тож не дивно, що випускників цієї школи
називали «ослами Тессалуса».

Після завоювання Греції римлянами починається занепад грецької культури
і економіки. Центром науки у цей час стає Рим. Розвиток медицини тут
пов’язаний з іменами Цельса (25 p. до

Н.Є.—50 р.н.е.) і Галена (130—210 p. н.е.) Хоча Цельс не був професійним
лікарем, у його працях знаходимо опис перев’язування судин, визначення
чотирьох ознак запалення («Notae verae inflammationis sunt quatuor:
rubor et tumor, cum calore et dolore»): є чотири ознаки справжнього
запалення — почервоніння та опух з жаром і болем.

Гален зупиняв кровотечу за допомогою не лише перев’язування судини
шовковими нитками чи струною, але й скручування. Він першим вивчив
механізм утворення кісткового мозоля.

Галенові належать анатомічні атласи, написані на підставі секції мавп і
свиней і лише випадково — людських трупів. Отож не дивно, що в них
багато неточностей.

Недостатній розвиток у цей час анатомії часто пояснюють ворожим
ставленням церкви до розтину трупів людей. Однак це не відповідає
історичній правді. Професор Московського університету Л.Мороховіц у
своїй праці «Історія і співвідношеня медичних знань» писав: «Заборона
робити розтин трупів стосувалася лише монахів. Світським людям папи не
забороняли виконувати секції, на що вказують статути багатьох
університетів».

Мікеланджело Буонарроті у монастирі св. Духу у Флоренції з дозволу
настоятеля мав спеціальне приміщення для трупів.

У Франції 1367 p. було дозволено робити секцію трупів страчених людей.

Середні віки в Европі характеризуються занепадом науки. У той час
найбільшого розвитку здобула арабська медицина. На жаль, релігійні
забобони арабів заважали розвиткові оперативної хірургії. Багато
досягнень стародавньої культури, в тому числі й хірургії, було забуто.

Видатними представниками арабської школи були Абулькасем (початок XII
ст.) і Ібн-Сіна (980—1037), що відомий у Европі як Авіценна. Перший
наголошував на ролі повітря у зараженні ран, широко використовував
примітивний «мурашиний» шов кишок; як кровоспинний засіб застосовував
розпечене залізо, відзначав значення вина як знезаражувального засобу.

Ібн-Сіна написав багато праць з медицини, серед яких найбільшою
популярністю користувався його «Канон лікарської науки». Він залишив
численні праці з різних галузей знань: філо-софії, математики, фізики,
астрономії, хімії та ін. Був великим ученим, і його ім’я справедливо
може бути поставлене поряд з такими корифеями науки, як Гіппократ і
Гален.

У середні віки в країнах Західної Європи розвиток медицини і хірургії
почався в Італії і Франції, дещо пізніше — в Англії і Німеччині.
Важливим кроком щодо цього було відкриття університетів у Падуї,
Салерно, Кембріджі і Оксфорді (XIII ст.), Празі, Відні, Кракові (XIV
ст.), Лейпцігу (XV ст.).

У той час офіційна університетська наука визнавала лише внутрішню
медицину. Хірургія ^більшості університетів не викладалася. Лікарі, які
закінчували навчання, повинні були присягти, що не будуть займатися
хірургією. Нею займалися цирульники і працівники лазень без будь-якої
спеціальної підготовки. Рівень хірургії Дуже знизився — до рівня
ремесла, займа-

лися лише кровопусканням, прикладанням банок, видаленням зубів,
ставленням клізми, розтином гнояків. У той же час серед цирульників було
багато талановитих людей, які самі удосконалювалися і згодом із цеху
цирульників переходили в цех хірургів. Найповніше узагальнення досвіду
середньовічної хірургії у XVI ст. дав родоначальник хірургії того часу
Амбруаз Паре, який сам був вихідцем із військових цирульників.

Понад два тисячоліття, до періоду раннього капіталізму, хірургія
грунтувалася на емпіричних основах. Капіталістичний суспільний лад, який
поступово зруйнував феодалізм, створив кращі умови для культурного
процесу. У XVI ст., яке в історії називається періодом Відродження,
слабне влада церкви, зменшується її вплив на науку. В той час
здійснюється низка відкриттів, які мають величезне значення для розвитку
медицини взагалі і хірургії, зокрема. Працями Леонардо да Вінчі і Андрія
Везалія закладено основи анатомії. Гарвей (1628 p.) відкриває кровообіг,
Левенгук — мікроскоп. Відомим у XVI ст. був французький хірург Амбруаз
Паре (1517-1541).

Амбруаз Паре у 20 років працював уже військовим хірургом. Буаучидуже
спостережливим, він зробив важливі відкриття. Коли в одній із битв у
1537 p. не вистачило олії, якою звичайно заливали рани, він використав
для цього суміш жовтків, трояндової олії і терпентину. Після безсонної
ночі, проведеної біля ліжка хворих, він з подивом зауважив, що загальний
стан пацієнтів і вигляд ран кращі, ніж у тих поранених, яким рани
обробляли гарячою олією. Це дало йому можливість дійти висновку, що
гаряча олія негативно впливає на процес гоєння ран і що цей метод не
повинен використовуватися. У подальшій роботі, у 1552 p., для зупинки
кровотечі, замість припікання залізом кровоточивих судин, Амбруаз Паре
застосував їх перев’язування, яке з часів Цельса було зовсім забуте.

Неоднозначною фігурою був Пара-цельс. Це видатний учений, який об’їздив
увесь світ і набув великого практичного досвіду, беручи участь у війнах.
Запропонував лікувати рани в’яжучими засобами, а для поліпшення
загального стану хворого використовував різні напої.

Попри незаперечні наукові і революційні якості Парацельса, у його
поглядах знаходимо багато марновірств і забобонів. Так, за його
тлумаченням, людським організмом керує астральне тіло, яке міститься в
шлунку і мозку. Парацельс був у постійному конфлікті з професорами і
владою, викладав не латинською, а німецькою мовою, вимушено мандрував по
всій Європі, ніде довго не затримуючись. Особливо ретельно вивчав він
хімію, вишукуючи щораз нові хімічні препарати для лікування хвороб. Про
фантастичність його пошуків свідчать пропоновані ним ліки — мазь та вино
для обробки ран. До складу мазі повинен був уходити смалець з жиру
повішених, а вино повинно було варитись із глистами.

Позитивним аспектом діяльності Парацельса було те, що він почав вивчати
професійні хвороби робітників, вніс багато нового в розуміння перебігу
ранового процесу.

У Росії певний вплив на розвиток медицини і особливо хірургії мали
реформи Петра І. Сам Петро І цікавився хірургією. Він завжди носив із
собою хірургічні інструменти. Не будучи лікарем, а тільки
любителем-хірургом, сам робив розрізи, череворозтин, видаляв зуби.

За наказе»! Петра І від 25 травня 1706 p., за річкою Яузою був
збудований госпіталь, який став першою медичною школою, або
медико-хірургічним училищем, у Росії. Тут уперше почали викладати
медицину й хірургію.

У 1755 p. з ініціативи М.Ломоносо-ва (1711—1765) було відкрито
Московський університет, якому судилося відіграти видатну роль у
розвитку не тільки російської, а й світової науки. За проектом М.
Ломоносова, до складу Московського університету входив і медичний
факультет — «для умноження в России российских хирургов й докто-ров,
которьк очень мало».

За статутом медичний факультет Московського університету мав право
присвоювати ступінь доктора медицини. Вперше такий вчений ступінь
одержав у 1794р. вихованець Київської академії Хома Борсук-Мойсеєв.

У Росії протягом першої половини XIX ст. було досягнуто значних успіхів
у різних галузях науки. У цей період відкрито кілька університетів з
медичними факультетами: у Вільно (Вільнюс) —у 1803 p.; у Казані — у 1804
p.; у Юр’єві (Тарту)—у 1814 p.; у Петербурзі — у 1819 p.
Медико-хірур-гічні училища в Петербурзі і Москві були перетворені на
медико-хірургіч-ні академії. Викладання анатомії і хірургії займало в
них почесне місце.

У XVDI ст. світова хірургія зробила значний крок уперед. Велике значення
мало відкриття в Парижі хірургічної академії (1731). З цього часу
хірургія почала визнаватися як наука.

У XVIII ст. і в першій половині XIX ст. за рівнем розвитку хірургія
випередила внутрішню медицину, по-заяк представники цієї спеціальності
ще дотримували застарілих догм, у той час як хірурги зрозуміли велике
значення патологоанатомічних досліджень для операційної техніки і
використовували методи досліджень, застосовувані в терапевтичній клініці

Настає XIX ст., а з ним і інтенсивний розвиток капіталізму. На основі
наукових відкриттів і винаходів відбувається швидкий прогрес у
промисловості. Одночасно успішно розвивається й біологічна наука, яка
створює базу для медицини.

Здавалося б, є всі умови для швидкого розвитку теоретичної і практичної
хірургії. І все-таки цього не сталося. Існували три серйозні перешкоди
цьому. Це відсутність методів боротьби з болем, невміння хірургів
запобігати рановій інфекції, спиняти кровотечу і поповнювати втрачену
кров. Все це призвело до того, що наслідки хірургічних втручань у першій
половині XIX ст. були значно гіршими, ніж у другій половині XVin ст.
Зумовлювалося це низкою причин: лікарні були переповнені, панувала
неймовірна недбалість, а лікування більше шкодило, аніж до-помогало
хворим. У хірургічних відділеннях лютували бешиха, септичне і гнильне
зараження, у пологових будинках помирали сотні жінок від післяпологової
гарячки. У Відні в одній із клінік протягом певного періоду померли від
зараження всі породіллі. Хірурги не мили рук перед операціями, акушери —
перед прийманням пологів. Робили це тільки після них. Загальна
післяопераційна смертність доходила до 80 %.

Ці жахливі наслідки оперативних втручань пояснюються передусім повним
незнанням бактеріології і основ антисептики і асептики.

Перелом щодо цього настав лише після відкриття Луї Пастером і
впровадження у 1867 p. англійським хірургом Джозефом Лістером (мал. 2)
обгрунтованої системи заходів, спрямованих на запобігання інфекційним
ускладненням ран. Останньому і належить честь відкриття антисептики.

Наприкінці ХК ст. поряд із антисептикою Бергманом і Шіммельбу-шем у
хірургічну практику було введено асептичний метод, спрямований на
запобігання проникненню інфекції в рану.

Подальший розвиток хірургії пов’язаний із упровадженням у хірургічну
практику інгаляційного наркозу.

У 1800р. англійський хімік Деві для знеболення різних маніпуляцій і
операцій запропонував використовувати винайдений ним газ — закис азоту
(«ве-селящий» газ). Але потрібно було лише 40 років, аби англійський
зубний лікар Уельс почав застосовувати його під час екстракції зубів.
Невдачі, які супроводжували ці маніпуляції, призвели до психічного
розладу, і Уельс зрештою наклав на себе руки. Це сталося у 1848 p.
Щасливішим виявився другий зубний лікар—американець Мортон. З його
іменем зв’язано використання ефірного наркозу.

16 жовтня 1846 p. Дж.Уоррен, провідний хірург Массачусетського
університету, першим у світі виконав операцію з видалення пухлини на шиї
під ефірним наркозом.

У 1847 p. англійським лікарем акушером-гінекологом Сімпсоном для
знеболення пологів було запропоновано ще один анестетичний засіб —
хлороформ.

Наприкінці XVIII і на початку XIX ст. було усунено третю перешкоду на
шляху розвитку хірургії. Хірурги навчилися боротися з крововтратою.
Цьому сприяло відкриття таємниці крові. У 1909 p. виявлено нову її
властивість. Віденський бактеріолог К. Ландштейнер установив, що кров
людей за своїми серологічними властивостями поділяється на три групи.
Справу, почату Ландштейнером, завершив чеський учений Ян Янський, який
виділив IV групу крові.

Після введення в хірургічну практику асептики і антисептики, знеболення
та переливання крові хірургія починає розвиватися швидкими темпами.

Важливу рсвіьурозвиїкухірургіїу другій половині XIX ст. відіграв М.
Пиро-гов (1810—1881; мал.З). Насамперед він відомий як видатний хірург^
засновник воєнно-польової хірургії. Його книга «Початки загальної
воєнно-польової хірургії» і сьогодні вважається першокласною працею. У
ній він наголошує на значенні сортування поранених, вимагає
іммобілізації травмованих кінцівок, застосовує з цією метою гіпсові
пов’язки, першим залучає до подання медичної допомоги у воєнний час
жінок. Раніше за Луї Пастера він зробив припущення про те, що гнійні
ускладнення ран спричинюються живими збудниками, яких він назвав
«міазмами». У зв’язку з цим він створив у клініці спеціальні відділення
для хворих, що заражені «госпітальними міазмами».

М. Пирогов започаткував пластику кісток, розробив методи перев’язування
судин (його докторська дисертація присвячена перев’язуванню черевної
аорти при аневризмі в пахвинній ділянці). Великий внесок зробив М.
Пирогов у розвиток топографічної анатомії.

З часів М. Пирогова російська хірургія стала на ноги і внесла багато
нового, повчального і оригінального в скарбницю світової хірургії.

Після смерті М. Пирогова тіло його було забальзамовано, і воно
зберігається зараз у спеціальному саркофазі в невеличкій церковці в селі
Вишня Вінницької області на території маєтку, де провів свої останні
роки великий хірург. У будинку, де жив М. Пирогов, розташований
меморіальний музей.

Світова імперіалістична війна призвела до застою в розвитку мирної
хірургії, підсиливши в той час зацікавленість воєнно-польовою. Але час
минав. Сьогодні операції на черепі, грудній клітці, легенях, серці є
великим досягненням. Щороку тисячі людей рятують хірурги від неминучої
смерті.

XX ст. дало світові великих учених. Імена Федорова, Оппеля,
Спасоку-коцького, Бакулєва, Кера, Кйорте, Тренделенбурга, Лексера,
Зауербруха, Більрота, Кохера, братів Мейо, Край-ля та багатьох інших
учених пов’язані з великими досягненнями у різних ділянках хірургії.

І хоча багато ще в питаннях і проблемах сучасної хірургії вимагає
подальшого удосконалення, всебічного вивчення, вже зараз вона досягла
такого розвитку, про який наші вчителі і попередники могли лише мріяти.

Чому завдячує хірургія останніх років свій бурхливий розвиток? Передусім
досягненням у галузі природознавства і техніки. У своєму рухові вперед
вона широко використовує нові відкриття в галузях біології, анатомії,
фізіології, фармакології, хімії, електроніки та інших наук.

Винятковий вплив на розвиток хірургії має впровадження в хірургічну
практику нових методів знеболення, які дають можливість проводити
складні втручання з мінімальним ризиком, нової медичної апаратури й
інструментів. Сучасний досвідчений хірург це — лікар із широким
світоглядом, який поєднує хірургічні знання зі знаннями фармакології,
фізіології, терапії, анатомії, біохімії та ін.

Похожие записи