ГНІЙНІ ЗАХВОРЮВАННЯ

ЛІМФАТИЧНИХ І КРОВОНОСНИХ СУДИН

Лімфангіт (limphangitis) — це запалення лімфатичних судин. Частіше є
вторинним процесом. Якщо осередок запалення (фурункул, карбункул,
флегмона, абсцес, бешиха, гідраденіт) не обмежився, інфекція може
проникнути в лімфатичні судини і спричинити запалення їх стінки. Крім
гострих інфекційних процесів, лімфангіт можуть зумовити різні травми:
різані, колоті, укушені рани, садна, подряпини, опіки.

Найчастіше лімфангіт спричинюється стафілококом.

Залежно від клінічного перебігу розрізняють гострий, підгострий і
хронічний лімфангіт. З урахуванням ступеня прояву запалення виділяють
простий (серозний) і гнійний лімфангіт; виду ураження судин —
капілярний, сітчастий (Umphangitis reticularis), стовбурний, або
трункулярний (limphangitis tm.icularis).

У разі локалізації лімфангіту в підшкірній основі діагностувати його
легко. На шкірі над лімфатичними судинами з’являються відчуття печіння,
свербіння, незначна болючість. На шкірі помітні червоні смуги, які йдуть
від осередку інфекції до лімфатичних вузлів (звичайно від периферії до
центру). За їх ходом під шкірою промацуються щільні, болючі утворення.
Підвищується місцева і загальна темпе

ратура. Як і за будь-якої іншої інфекції, погіршується загальний стан
хворого (частий пульс, озноб, головний біль, підвищена пітливість, зміни
складу крові).

При сітчастому лімфангггі спостерігається гіперемія шкіри без чітких
меж, чим відрізняється лімфангіт від бешихи.

Гострий лімфангіт іноді може ускладнюватися тромболімфангітом. У такому
разі просвіт лімфатичної судини, яка іноді може розширюватися в діаметрі
до 0,5—0,7 см, закривається згортком із фібрину, лейкоцитів, ендотелію і
бактерій.

Тяжка форма лімфангіту може ускладнюватися абсцесом, флегмоною,
тромбофлебітом.

Починати лікування лімфангігу треба з ліквідації первинного осередку.
Передусім іммобілізують відповідну ділянку. Якщо уражена нижня кінцівка,
її треба іммобілізувати у припіднятому положенні. На уражену ділянку
прикладають тепло (компрес або грілку), мазеві пов’язки; призначають
антибіотики і сульфаніламідні препарати. Забороняють масаж, розтирання.
Рекомендують фізіотерапевтичні процедури (кварц, УВЧ).

Лімфаденіт (limphadenitis) — гостре або хронічне запалення лімфатичних
вузлів. Гострий лімфаденіт зумовлюється проникненням у лімфатичні вузли
лімфатичними шляхами неспецифічної, банальної мікрофлори (стрептококи,
стафілококи). Причиною розвитку хронічного лімфаденіту є як
неспецифічна, так і специфічна мікрофлора (частіше туберкульозна).

Проникнення мікробів у лімфатичні шляхи не обов’язково зумовлює
запальний процес. Лімфа володіє бактерицидними властивостями, і мікроби,
які проникли в неї, втрачають свою вірулентність і навіть гинуть. Ще
частина мікробів гине в лімфатичному вузлі внаслідок фагоцитозу.

Гострий лімфаденіт, як і лімфан-гіт, є ускладненням запального процесу.
Осередок може локалізуватися в різних лімфатичних вузлах. Найчастіше
уражаються пахвові, пахвинні, шийні лімфоузли. За характером ексудату
розрізняють серозний, геморагічний, фібринозний і гнійний лімфаденіт.
При гнійному лімфаденіті лімфатичний вузол гнійно розплавляється,
перетворюючись на гнояк (абсцес).

Запальний процес з лімфатичних вузлів може поширитися на сусідні тканини
і зумовити аденофлегмону.

Клінічно при поверхневому лімфаденіті під шкірою виявляється один або
кілька збільшених, зрощених між собою і дуже болючих лімфатичних вузлів.
Шкіра над ними гіперемійована. При промацуванні лімфатичні вузли болючі,
зрощені із шкірою. Функція органів у ділянці, де локалізується запальний
процес, порушена. Місцева температура підвищена. У разі нагноєння
лімфатичного вузла спостерігається симптом флюктуації. Спочатку при
пальпації лімфатичні вузли рухомі, і лише після переходу процесу на
сусідні тканини стають нерухомими.

Загальні прояви характеризуються підвищенням температури тіла, головним
болем, слабкістю, прискоренням пульсу, змінами складу крові.

Стрептококовий лімфаденіт має тяжчий перебіг, ніж стафілококовий. Це
пояснюється тим, що при стафілококовій інфекції швидко блокуються
лімфатичні судини і меншою мірою всмоктуються продукти розпаду тканин і
токсинів.

Хронічний неспецифічний лімфаденіт спричинює маловірулентна інфекція.
Процес частіше локалізується на шкірі, а джерелом інфекції є запальні
процеси в ротовій порожнині (уражені карієсом зуби, тонзиліт).
Лімфатичні вузли збільшуються повільно, вони м’які, малоболючі.
Загальний стан хворих при цьому не порушується. Нагноюються лімфатичні
вузли рідко.

Хронічний специфічний лімфаденіт зумовлюється звичайно збудниками
актиномікозу, сифілісу, туберкульозу, туляремії, чуми. Найчастіше буває
туберкульозний лімфаденіт з локалізацією на шиї. Він є проявом
загального захворювання організму. Уражені лімфатичні вузли зрощені між
собою у вигляді конгломерату, малоболючі. Згодом розвивається казеозний
розпад. Шкіра над лімфатичними вузлами стоншується, вміст може
прорватися назовні з утворенням хронічних нориць.

Лікування гострого лімфаденіту, як і лімфангіту, треба розпочинати з
ліквідації первинного осередку. Консервативну терапію проводять у
початкових стадіях за загальними принципами гнійної хірургії (теплові та
фізіотерапевтичні процедури, обколювання осередку запалення розчином
пеніциліну з новокаїном, іммобілізація). У разі абсцедування показане
оперативне втручання поряд із загальною терапією.

Лікування хронічного неспецифічного лімфаденіту повинно бути спрямоване
на ліквідацію основного захворювання. У деяких випадках у лімфатичних
вузлах може розвиватися сполучна тканина (індуративний хронічний
лімфаденіт). Лімфатичні вузли тоді стають щільними, малоболючими, не
піддаються консервативному лікуванню. У таких випадках їх видаляють.

Лікування хронічного туберкульозного лімфаденіту полягає в призначенні
специфічної протитуберкульозної терапії, опроміненні лімфатичних вузлів
кварцом.

Артеріїт ( arteriitis) — запалення артерій. Може виникнути внаслідок
переходу запального процесу з сусідніх тканин або запалення внутрішньої
оболонки артерії, зумовленого мікробами, які циркулюють у крові. У
першому разі захворювання починається з адвентицію (периваскуліт) і
поширюється до середини судинної стінки, в другому — внутрішньої
оболонки (ендоваскуліт) і поширюється до зовнішньої оболонки. Артеріїт
може виникнути і у разі попадання мікробів у стінку судини іншим шляхом.
Незалежно від того, яким шляхом відбулося зараження, згодом у артерії
утворюється тромб( тромбангіт). Запальний процес буває обмеженим або
поширюється вздовж артерії.

Артеріїт може бути серозним або гнійним. Клінічна картина артеріїту:

поява різкого болю у ділянці локалізації запалення; пульс на периферії
артерії ослаблений; у дистальних відділах кінцівки трофічні розлади;
підвищення температури тіла, зміни складу крові.

Грізним ускладненням гнійного артеріїту є виразкування або змертвіння
судинної стінки, через що виникають сильні вторинні кровотечі. У разі
тромбозу артерії, особливо на кінцівках, розвивається гангрена.
Розплавлені, інфіковані тромби можуть відриватися, переноситися кров’ю і
інфікувати інші тканини й органи.

Лікування артеріїту повинно бути спрямоване передусім на ліквідацію
первинного осередку інфекції. У разі локалізації на кінцівках їх треба
іммобілізувати. Показана загальна антибактеріальна терапія. Деякі автори
рекомендують вводити у просвіт артерії, про-ксимальніше від місця
ураження, препарати групи пеніциліну з новокаїном (10 мл 1 % розчину або
50—60 мл 0,25 % розчину новокаїну з 200 000— 300 000 ОД пеніциліну).

Флебіт і тромбофлебіт. Флебіт (phlebitis) — запалення стінки вени,
тромбофлебіт (trombophlebitis) — запалення стінки вени з одночасним
утворенням у ній тромбу. Наявність у просвіті вени тромбу без запалення
її стінки називається флеботромбозом.

Оскільки стінка вени тонша за стінку артерії,запальний процес у ній
виникає частіше.

Запалення вени може починатися як із зовнішньої її оболонки
(перифлебіт), так і з боку внутрішньої (ендофлебіт). У обох випадках у
процес швидко втягується вся стінка судини. Спочатку венозна стінка
інфільтрується серозним, а з часом — гнійним ексудатом. У просвіті вени
утворюється кров’яний згусток. Виникненню флебіту сприяють зниження
реактивності організму, пошкодження венозної стінки (частіше під час
пункції), сповільнення в ній руху крові, підвищення коагуляційних
властивостей крові.

Частіше цей процес уражує судини нижніх кінцівок.

За локалізацією розрізняють поверхневий і глибокий флебіти (залежно від
того, які вени при цьому уражуються). Поверхневі вени— велика і мала
підшкірні (v. saphena magna and parva) — розташовані в підшкірній
основі, глибокі — передні і задні гомілкові, підколінна, стегнова
(v.tibiales anteriores and posteriores, v.poplitea, v.femora-lis) — під
фасціями, у м’язах тощо. Обидві системи сполучаються між собою за
допомогою анастомозів.

Гострий флебіт може бути простим (серозним) і гнійним. У разі першої
форми стінка вени пошкоджується незначно, тромби в ній не утворюються і
просвіт її зберігається. Процес такий звичайно закінчується одужанням.
Для гнійного флебіту характерне утворення в просвіті вени тромбів, які
нагноюються.

При поверхневому флебіті на шкірі у ділянці проекції вен з’являються
червоні смуги. Під час пальпації промацуються поздовжні щільні тяжі.
Підвищується температура тіла, прискорюється пульс, з’являються головний
біль, озноб, загальна слабкість, зміни складу крові.

Лікування поверхневого флебіту подібне до лікування лімфангіту:
іммобілізація, постільний режим, підвищене положення кінцівки, пов’язки
з розчином димексиду, гепариновою маззю, гелем венорутону,
антибактеріальні препарати.

Пошкодження інтими призводить до утворення у просвіті вени тромбу, що
разом із запаленням стінки судини сприяє розвитку тромбофлебіту.
Небезпека його полягає в тому, що тромби, закриваючи просвіт вени,
порушують кровообіг. З другого боку, інфіковані тромби розносяться
кровоносними судинами по організму, що призводить до виникнення у
віддалених органах і тканинах нових осередків запалення. Тромби,
потрапляючи в кровоносне русло, можуть заноситися в легеневу артерію,
спричинюючи її емболію і смерть.

Тромбофлебіт буває поверхневим і глубоким. Частіше уражаються поверхневі
вени нижніх кінцівок, вени таза і прямої кішки, рідше —вени верхніх
кінцівок. Сприяє цьому варикозне розширення вен, що частіше буває у
жінок і зумовлюється застоєм крові у венах (вагітність, робота стоячи,
травматичне пошкодження вени тощо).Пев-ну роль у виникненні
тромбофлебіту відіграє сповільнення руху крові у венах, зміна її складу.

Особливою формою є мігруючий тромбофлебіт, який, уражаючи поверхневі
вени, може переміщатися в різні ділянки. Часто він супроводжується
одночасним ураженням артерій (хвороба Бюргера).

Як флебіт, так і тромбофлебіт буває простим і гнійним.

За клінічним перебігом тромбофлебіт ділять на гострий, підгострий і
хронічний. Виділяють ще низхідну і висхідну його форми (поширюються
згори вниз або знизу вгору).

У разі висхідного тромбофлебіту, коли процес, поширюючись угору, охоплює
все нові ділянки вени, з’являється небезпека переходу його на загальну
клубову вену. Такі хворі потребують негайного оперативного втручання —
перев’язування великої підшкірної вени у ділянці впадіння її в стегнову
вену (операція Троянова— Тренделенбурга).

Тромбофлебіт поверхневих вен нижніх кінцівок виявляється появою

під шкірою, у ділянці великої або малої підшкірної вени, змієподібних
випинань. Шкіра над ними гілеремійо-вана з ціанотичним відтінком.
Характерна пастозність кінцівки. Під час пальпації по ходу вен виявляють
щільні, дуже болючі утворення. На дотик кінцівка холодніша від здорової.
У разі простого тромбофлебіту загальний стан хворого майже не
порушується, у разі ж гнійного підвищується температура тіла до 38—39
°С, з’являється озноб, іноді розвивається сепсис. Якщо тромб
нагноюється, новоутворення втрачає свою щільність, може з’явитися
симптом флюктуації.

Гнійне запалення вен спостерігається частіше, ніж гнійне запалення
артерій, що пояснюється тим, що стінка останніх міцніша.

При тромбофлебіті глибоких вен кінцівка набрякла, шкіра напружена,
бліда, з ціанотичним відтінком, місцева температура підвищена.
Спостерігаються ущільнення і болючість м’язів (особливо литкових).

Тромбофлебіт нижніх кінцівок у разі гнійного запалення тазової
клітковини довкола матки і тромбофлебіт вісцеральних вен таза, що іноді
спостерігається після пологів, мають своєрідний перебіг. Процес має
назву білої або синьої флегмазії (phlegmasia alba dolens і phlegmasia
caerulea dolens).

Біла флегмазія характеризується стійким набряканням кінцівки, болючістю,
білим кольором шкіри і зниженням її температури.

Для синьої флегмазії характерні: виражений набряк усієї кінцівки з
поширенням на промежину, сідниці, ціаноз шкіри, поява раптового різкою
болю в кінцівці, відсутність артеріальної пульсації; іноді розвивається
венозна гангрена кінцівки.

Лікування гострого тромбофлебіту поверхневих вен нижніх кінцівок полягає
передусім у наданні кінцівці спокою. Призначають постільний режим
(кінцівка припіднята) до затихання гострих явищ (профілактика поширення
інфекції і можливих тромбоемболій). При підгострому і хронічному
тромбофлебіті показані теплові процедури (сухе тепло, зігрівальні
компреси), пов’язки з гепариновою маззю, гелем троксевазину. Ефективні
фізіотерапевтичні процедури (інфрачервоні промені). Добрі наслідки дають
паранеф-ральні новокаїнові блокади.

При гострому тромбофлебіті глибоких вен ноги чи ноги та таза поряд із
консервативними заходами (постільний режим з припіднятою та
іммобілізованою кінцівкою, антикоагулянтною та антибіотичною терапією
тощо) нерідко вдаються до хірургічного втручання — введення в нижню
порожнисту вену фільтрів з метою запобігання тромбо-емболії легеневої
артерії.

Для лікування тромбофлебіту, особливо глибоких вен, використовують
п’явки. Їх прикладають до шкіри ураженої ділянки, де вони
присмоктуються, а гірудин, який при цьому виділяється в кров, сприяє
розсмоктуванню тромба.

Сучасні засоби профілактики і лікування тромбофлебіту включають:
антикоагулянти прямої і непрямої дії, тром-болітичні засоби, препарати,
які поліпшують мікроциркуляцію і зменшують агрегацію форменних елементів
крові.

До антикоагулянтів прямої дії належать гепарин (по 5000 ОД 4 рази на
добу) та низькомолекулярні гепарини непрямої дії — пелентан (0,1—0,15 г
2 рази на добу), неодикумарин (0,05— 0,1г 2 рази на добу), фенілін (0,01
г 2 рази на добу). Призначати антикоагулянти можна лише у разі контролю
ко-агулограми або у крайньому разі хоча б протромбінового індексу. Він
повинен знижуватися не більш як на 40—50 % (при нормі 75—100 %).

Серед тромболітичних засобів застосовують трипсин,хімотрипсин (0,07
мг/кг маси тіла, внутрішньовенне 2 рази на добу).

Ефективний стандартний препарат тромболітин (суміш трипсину з гепарином
у співвідношенні 6:1). Він має антикоагулянтну і тромболітичну дію
(0,1мг 3 рази на добу внутрішньовенне або внутрішньом’язово).

До фібринолітичних препаратів належить фібринолізин (20 000— 40 000 ОД у
поєднанні з гепарином, внутрішньовенне).

З метою поліпшення мікроциркуляції внутрішньовенне вливають
низькомолекулярні декстрани (реополіглюкін).

У разі нагноєння тромбофлебітично-го вузла показаний розтин гнояка.

Після стихання гострих проявів хворому спочатку дозволяють рухи у
постелі, через 2—3 доби — опускають ногу, а відтак ходити, міцно
бинтуючи її.

При хронічному тромбофлебіті, особливо якщо він супроводжується
варикозним розширенням вен, потрібна радикальна операція з видалення
тромбованих вузлів.

Профілактика тромбофлебіту полягає у своєчасному лікуванні тих
патологічних змін, які лежать у його основі. За наявності варикозного
розширення вен треба своєчасно оперувати. Якщо ж операція протипоказана
(літнім людям, наприклад), кінцівку в припідня-тому положенні туго
бинтують або рекомендують носити еластичні панчохи. Для профілактики
тромбофлебіту в післяопераційний період показані лікувальна гімнастика,
раннє вставання. Якщо на кінцівках є гнійні осередки, їх треба
ліквідувати.

Серед ускладнень тромбофлебіту треба виділити посттромбофлебітичний
синдром. Якщо тромб розсмоктується або каналізується, прохідність вени
відновлюють, створюючи умови для кровообігу в кінцівці. Коли ж тромб
замінюється сполучною тканиною, в кінцівці виникають значні порушення
венозного відтоку. Вона набрякає, болить, трофіка її порушується —
розвиваються виразки; різко знижується працездатність хворого.

Дуже небезпечним ускладненням тромбофлебіту є емболія, особливо
легеневої артерії, що може призвести до інфаркту легені і навіть до
смерті.

Похожие записи