Реферат з гігієни

На тему:

ГІГІЄНА ЖИТЛА ТА БЛАГОУСТРОЮ НАСЕЛЕНИХ МІСЦЬ

ГІГІЄНА ЖИТЛА ТА БЛАГОУСТРОЮ НАСЕЛЕНИХ МІСЦЬ

ПЛАН

Гігієнічні проблеми урбанізації

Гігієнічні принципи містобудування

Гігієнічні вимоги до жител і умов проживання в них

Природне і штучне освітлення приміщень

Література

Гігієнічні проблеми урбанізації

«Урбанізація» походить від латинського слова «урбанус» (міський) і
означає процес підвищення ролі міст у економічному і культурному житті
суспільства, інтенсивного росту міського населення за рахунок міграції
його із сіл, концентрації промислових об’єктів, закладів науки і
культури у містах. Ріст міст впливає на сфери життєдіяльності
суспільства, змінює його структуру, економіку і докорінно перетворює
навколишнє середовище. Урбанізація характерна для більшості країн, що
розвиваються.

Позитивним у процесі урбанізації є те, що у великих містах створюються
більш сприятливі умови для розвитку містобудування, науки І техніки.
Люди в містах можуть легше знайти роботу, що відповідає їхній
кваліфікації та інтересам. У містах сприятливіші умови для освіти, більш
кваліфіковане медичне обслуговування, вищий рівень культурного життя і
комунального комфорту (водопостачання, каналізація, центральне опалення,
електро- і газопостачання тощо).

Однак урбанізація має і негативні сторони. Це безпланова, скупчена і
хаотична забудова міст з незадовільним розв’язанням питань санітарного
благоустрою, особливо в робітничих районах. Урбанізація характеризується
стихійним ростом міст, чисельність населення яких перевищує 5-Ю млн.
чоловік, або злиттям сусідніх міст з чисельністю населення до 20 млн.
(агломерації). Перенаселення і пов’язані з цим соціальні обмеження не
дають змоги використовувати позитивні сторони урбанізації. Негативні
сторони урбанізації набагато перевищують позитивні і породжують нові
гігієнічні проблеми.

Багато таких проблем пов’язані із внутрішньоміським транспортом. Щоденні
тривалі переїзди на роботу втомлюють людей, знижують працездатність І
призводять до збільшення захворюваності. Зростає вуличний травматизм. У
США, Англії та Японії від транспортного травматизму гине в 4-6 разів
більше людей, ніж від усіх інфекційних хвороб, разом узятих. Шум,
створюваний міським транспортом, повсякденно шкідливо впливає на органи
слуху жителів.

Автотранспорт є потужним джерелом забруднення повітряного басейну міст.
Концентрації високотоксичного оксиду вуглецю у великих містах
перевищують допустимі межі. Великої шкоди організму людини завдають
викиди промислових підприємств, які в ряді країн неодноразово призводили
до катастроф і людських жертв. Великі міста отримують на 15 % менше
сонячної радіації. Забруднення атмосферного повітря призвело до того, що
збільшилась смертність від хронічного бронхіту, новоутворень, особливо
від раку легень.

Дуже складними проблемами є водопостачання та забезпечення продуктами
харчування. У бідних районах однією водорозбірною колонкою нерідко
користуються понад 1000 жителів. Рівень захворюваності на інфекційні
хвороби у містах у 2 рази вищий, порівняно із сільською місцевістю.
Особливості життя у великих містах спричиняють нервово-психічні,
серцево-судинні, алергічні й Інші захворювання.

Гігієнічні принципи містобудування

З метою забезпечення здорових умов життя І праці населення, міста та
села повинні відповідати санітарним і будівельним вимогам, нормам і
законам України {ДБН 360-92 «Містобудування. Планування і забудова
міських і сільських поселень»; «Державні санітарні правила планування та
забудови населених пунктів» (1966), Закони України «Про забезпечення
санітарного та епідемічного благополуччя населення» (1996), «Про охорону
навколишнього середовища» (1993), «Охорона атмосферного повітря» (1992).
Розселення жителів в Україні здійснюється із урахуванням
територіально-адміністративного поділу, соціально-економічного і
природно-містобудівного районування у зв’язку з потребою розміщення
нових промислових підприємств, розробкою корисних копалин, а також
відселення людей із зон катастроф, екологічних лих тощо.

Міські та сільські поселення, залежно від кількості жителів, поділяються
на групи (табл. 6.1). До групи малих міст входять також селища міського
типу. Для забезпечення умов розвитку міста необхідно на прилеглих
територіях виділяти також зони зелених насаджень, призначені для
відпочинку населення, поліпшення Таблиця 6.1

Класифікація населених пунктів України залежно від чисельності населення
(ДБН 360-92)

Величина населених пунктів Кількість мешканців

міста села

Найзначніші (крупніші) понад 1 млн. —

Значніші (крупні) від 500 тис. до 1 млн. від 3 до 5 тис,

Великі від 100 тис. до 500 тис. від 500 до 3 тис.

Середні від 50 тис. до 1 00 тис. від 200 до 500 чол.

Малі, селища міського типу* від 10 тис. до 50 тис. від 50 до 200 чол.

— до малих міст відносяться 1 селища міського типу.

мікроклімату, стану атмосферного повітря і санітарно-гігієнічних умов
проживання.

При плануванні необхідно передбачити обмеження росту міст з чисельністю
мешканців понад 1 млн., оскільки в них найбільше проявляються гігієнічні
недоліки урбанізації. З гігієнічного погляду, міста повинні бути від 100
до 500 тис. мешканців. Навколо таких міст можуть розміщуватися
міста-супутники, кожне з яких нараховує 80-100 тис. жителів.

При плануванні населених пунктів необхідно враховувати гігієнічні
нормативи і санітарні вимоги щодо їх території і розташування
функціональних зон. Велике значення при виборі території під населений
пункт мають рельєф місцевості, напрямок пануючих вітрів, структура
грунту, ступінь його чистоти, рівень радіоактивності, режим ґрунтових
вод тощо. Сприятливими для будівництва є незабруднені території із
заляганням ґрунтових вод на глибині не менше 3 м. Велику роль відіграють
джерела водопостачання. Вони повинні забезпечувати населення, виробничі
об’єкти і міське господарство достатньою кількістю якісної води.

За функціональним призначенням і характером використання територія міста
поділяється на сельбищну, виробничу, в тому числі зовнішнього
транспорту, і ландшафтно-рекреаційну.

До сельбищної території входять ділянки житлових будинків, громадських
установ, у тому числі навчальних, проектних, науково-дослідних та інших
інститутів, внутрішньосельбищна, вулично-дорожна і транспортна мережі, а
також площі, парки, сади, сквери, бульвари та інші об’єкти зеленого
будівництва й місця загального користування.

До складу промислово-виробничої зони міста входять об’єкти матеріального
виробництва, комунального господарства, виробничої інфраструктури,
науки, підготовки кадрів, інші об’єкти невиробничої сфери, які
обслуговують виробництво.

До ландшафтно-рекреаційної території входять озеленені й водні простори
в межах забудови міста і його зеленої зони, а також інші елементи
природного ландшафту; парки, лісопарки, міські ліси, ландшафти, що
охороняються, землі сільськогосподарського використання, заміські зони
масового короткочасного І тривалого відпочинку, міжселищні зони
відпочинку; курортні зони (у містах і селищах, що мають лікувальні
ресурси).

У межах основних структурно-планувальних елементів міста треба
передбачати території для розміщення об’єктів і установ
культурно-побутового обслуговування населення. Місця їх концентрації
формуються як громадські центри різних рівнів.

У межах сельбищної території міста формуються основні структурні
елементи: житловий квартал (житловий комплекс), обмежений магістральними
житловими вулицями, проїздами, природними межами тощо, площею до 50 га з
повним комплексом установ і підприємств обслуговування місцевого
значення (збільшений квартал, мікрорайон).

Житлові квартали формують житловий район площею 80-400 га, в межах якого
розміщуються установи і підприємства з радіусом обслуговування не більше
1500 м, а також об’єкти міського значення. Межами житлового району є
магістральні вулиці й дороги загальноміського значення, природні й
штучні межі. Житлові райони можуть формуватися відокремлено як
самостійні структурні одиниці.

Житлові райони формують сельбищний район (житловий масив) площею понад
400 га. Тут розміщуються установи районного і міського користування.

Рекомендована щільність населення на території житлового району — від
110-170 чол. га (малі міста) до 190-220 чол. га (найзначніші міста),
відповідно для зон міста (периферійної та центральної), житлового
кварталу з повним комплексом установ і підприємств місцевого значення —
в межах 180-450 чол./га.

Відстань між житловими, громадськими і виробничими спорудами
визначається з врахуванням інсоляції, освітленості й протипожежних
вимог. Між довгими сторонами житлових будинків висотою у 2-3 поверхи
відстань повинна бути не менше 15 м, а висотою в 4 поверхи і більше — 20
м; між довгими сторонами та торцями з вікнами із житлових кімнат — не
менше 15 м.

Житлові будинки розміщують з відступом від червоних ліній магістральних
вулиць не менше ніж на 6 м. При влаштуванні різних майданчиків і місць
відпочинку для дорослих віддаль від вікон житлових і громадських
будинків повинна бути: до фізкультурних майданчиків — не менше 25 м, до
господарських (для чищення меблів та одягу, сушіння білизни, збирання
сміття) — не менше 20 м. Господарські майданчики треба розміщувати на
відстані не більше 100 м від найвіддаленішого входу в житловий будинок.
До майданчиків для сміттєзбірників слід передбачати під’їзди. Сараї для
домашньої худоби, птиці необхідно розташовувати від житлових будинків на
віддалі, не ближче 15 м і не дальше 150 м від найвіддаленішого будинку.

Промислова зона, залежно від розмірів, поділяється на структурні
елементи: промислові райони, промислові вузли, територіальні групи
підприємств, окремі підприємства. Формування структурних елементів
необхідно здійснювати в межах загальної програми
функціонально-територіальної та архітектурно-планувальної організації
промислової зони.

Промислові, сільськогосподарські та інші об’єкти, що є джерелом
хімічного, фізичного та біологічного забруднення довкілля, при
неможливості створення безвідходних технологій повинні відокремлюватися
санітарно-захисними зонами від житлових, громадських забудов, спортивних
споруд, територій парків, садів, скверів загального користування, місць
відпочинку. Ширина санітарно-захисної зони залежить від характеру
негативного впливу промислового підприємства на довкілля і здоров’я
населення.

За ступенем шкідливості промислові підприємства поділяють на п’ять
класів. До 1 класу належать такі підприємства хімічної промисловості, як
виробництво білково-вітамінного концентрату (поприну), санітарно-захисна
зона якого становить 3000 м; аміаку, азотної кислоти, амінів,
хлорбензолу, їдкого натру, пікринової кислоти, випалювання коксу тощо —
1000 м. До II класу — підприємства з виробництва сечовини, ніобію,
танталу, сірчаної кислоти, хімічних органічних реактивів, складних
ефірів, генераторного газу, штучної шкіри тощо -500 м. До III класу —
підприємства з виробницва бітуму, гудрону, деяких мінеральних солей,
нафтового газу, пластичних мас, штучних мінеральних фарб, лаків, оліфи
тощо — 300 м. До IV класу підприємства з виробництва гліцерину, мила,
гумового взуття, ваніліну, сахарину, парфумерії, синтетичних мийних
засобів, хімчистки тощо — 100 м. Мінімальні санітарно-захисні розриви
для всіх виробничих будівель і складів, які не виділяють у навколишнє
середовище шкідливих, із неприємним запахом і пожежо-небезпечних
речовин, не підвищують рівнів шуму, вібрації, електромагнітних
випромінювань і не вимагають під’їзних залізничних шляхів, такі як
виробництво неорганічних реактивів, «сухого льоду», штучних перлів,
фотоплівок й інших фототоварів, повинні бути не меншими 50 м (V клас).

У санітарно-захисній зоні не допускається розташування житлових
будинків, дитячих дошкільних установ, загальноосвітніх шкіл, установ
охорони здоров’я та відпочинку, спортивних споруд, садів, парків,
садівничих й городніх товариств, пасовищ для худоби. Можна розташовувати
пожежні депо, лазні, гаражі, будівлі управлінь, поліклініки,
науково-дослідні лабораторії, пов’язані з обслуговуваним даного та
прилеглих підприємств.

Мінімальна площа озеленення санітарно-захисних зон, залежно від ширини,
повинна складати від 40 до 60 %. З боку сельбищної території необхідно
передбачити смугу дерево-чагарникових насаджень шириною не менше 50 м, а
при ширині зони 100 м — не менше 20 м.

Комунально-складська зона — територія населеного пункту, призначена для
розміщення підприємств, які забезпечують потреби населення в зберіганні
товарів, наданні комунальних І побутових послуг. На цій території
розташовуються також підприємства й об’єкти харчової, харчосмакової,
м’ясної і молочної промисловості, торгівлі й плодоовочевого
господарства, склади, бази, сховища овочів і фруктів, гаражі, станції
технічного обслуговування автомашин, автозаправні станції, трамвайні й
тролейбусні депо, автобусні й таксомоторні парки, станції побутового
обслуговування населення тощо.

При організації виробничих зон, у тому числі фермерських господарств,
перевагу слід віддавати розвитку виробничих центрів, що склалися, мають
капітальні будинки, зручно розташовані стосовно населених пунктів,
транспортних комунікацій і кормових угідь, та відповідають
санітарно-гігієнічним вимогам. Розміщення сільськогосподарських
комплексів І підприємств повинно забезпечувати добре збереження
природного середовища, виключати можливість розвитку ерозійних процесів,
забруднення грунтів і водних джерел відходами виробництва.

Одним із основних елементів благоустрою населених пунктів є зелені
насадження. Крім естетичного, вони мають ще й величезне санітарне
значення, захищаючи міста і села від диму, вихлопних газів, пилу тощо.
Зелений масив приміської зони є резервуаром чистого повітря для
населеного пункту. Парки, сади, алеї і бульвари — це своєрідні легені,
які очищають забруднене повітря, створюють сприятливий мікроклімат і
оздоровлюють довкілля. Вдале поєднання різних рослин дозволяє значно
зменшити шкідливі санітарні фактори урбанізації. Так, насадження дерев і
кущів значно зменшують амплітуду температурних коливань, збільшують у
спекотні дні вологість повітря, покращуючи таким чином теплообмін людини
і її самопочуття.

Зелені насадження мають меліоративне, водоохоронне І вітрозахисне
значення. Зменшуючи силу вітру, завдяки величезній фільтрувальній
поверхні листяного покриву, дерева сприяють осіданню пилових частинок.
Повітря на озеленених вулицях в 4 рази чистіше, ніж на ділянках, які не
мають зеленого покриву. Багато дерев мають фітонцидні властивості. Так,
наприклад, 1 га ялівцю здатен знезаразити повітря великого міста.
Надзвичайно високі фітонцидні властивості мають волоський горіх, тополя,
сосна, ялина, смерека тощо.

Особливо велику роль зелені насадження відіграють у боротьбі з
різноманітними шумами. Гігієнічна норма шумового впливу в населеному
пункті не повинна перевищувати 65 дБ, хоча на вулицях з інтенсивним
рухом шум може досягати 90-100 дБ. Ефективним бар’єром на перешкоді шуму
є зелені насадження. Встановлено, що шумова хвиля на місцевості, яка
засаджена деревами та кущами, через кожні 30 м послаблюється на 10 дБ, в
той час як на відкритому просторі на такій же віддалі майже не
зменшується. Найбільший ефект створюють густі зелені смуги шириною понад
50 м. Стіни будинків затримують цю звукову лавину лише наполовину, а
вікна — тільки на чверть.

Діючі будівельні норми передбачають обов’язкові зелені насадження в
розмірі 3 га для житлових районів загального і обмеженого користування
та спеціального призначення. Територія загальноміського парку повинна
бути не меншою, ніж 15 га, а площа загальноміських озеленених територій
загального користування становити у великих містах 10 м2 на людину, в
середніх — 7 м2, в малих -8 м2. ВООЗ пропонує мати на і міського
мешканця 50 м2 міських зелених насаджень і 300 м2 заміських. Необхідно
також передбачити спеціалізовані дитячі, спортивні, виставкові,
зоологічні та інші парки і ботанічні сади. Крім того, на озеленених
територіях загального користування повинні бути фонтани, басейни,
альтанки, світильники тощо. У житловій зоні озеленення міста повинно
займати не менше 50 % території із розрахунку 30-50 м2 на 1 жителя.

Гігієнічні вимоги до жител і умов проживання в них

Житло є одним із найважливіших факторів зовнішнього середовища. З ним
тісно пов’язане все життя людини, воно захищає від несприятливих
метеорологічних факторів, є місцем роботи, відпочинку, сну. Відсутність
у квартирі необхідного санітарно-гігієнічного мікроклімату негативно
впливає на дихання, теплообмін, вищу нервову діяльність, інші
фізіологічні функції організму. Розміри і пропорції приміщень,
архітектурно-просторове вирішення квартири, колір та спосіб оздоблення
стін мають вплив на емоційний статус людини.

Тісний зв’язок між житловими умовами і станом здоров’я є давно відомим
фактом. Доведено, що смертність серед мешканців щільнонаселених квартир
в 1,5-2 раза вища, ніж у людей, які проживають у просторих приміщеннях.
Найбільш типовою хворобою тісних квартир є легеневий туберкульоз.
Надзвичайно легко можуть розповсюджуватись і такі інфекції, як грип,
кір, скарлатина, дифтерія, кашлюк, вітряна віспа.

При проведенні профілактичних заходів вирішальне значення має
забезпечення житлових приміщень достатнім повітрообміном. Разом із тим,
тісні приміщення при санітарному не благополуччі можуть сприяти
виникненню і поширенню кишкових інфекцій та гельмінтозів. А з
перебуванням у вогких і холодних приміщеннях не без підстави пов’язують
виникнення ангін і ревматизму. Вогкість, крім того, сприяє розвитку
грибків, які руйнують дерев’яні частини будівлі й спричиняють появу
неприємного специфічного запаху в приміщенні. Тривале перебування у
перенаселених, забруднених і гамірних приміщеннях зумовлює зниження
загальної опірності організму, погіршує сон і перешкоджає цілющій дії
природних факторів.

Повноцінне в гігієнічному відношенні житло повинно бути достатньо
просторим, сухим, мати сприятливий мікроклімат, чисте повітря, важливо,
щоб у нього потрапляло сонячне світло. Так, при вивченні впливу на
здоров’я дітей планування квартир і, насамперед, орієнтації кімнат,
встановлено, що найбільша захворюваність спостерігалась при північній
орієнтації, найменша — при південній.

Виявлено залежність між кількістю поверхів будинку і захворюваністю його
мешканців. У висотних житлових будинках більше 9 поверхів з кожним
поверхом погіршуються фізичні властивості й хімічний склад повітря.
Зростають температура, вологість, концентрація оксиду вуглецю і пилу,
збільшується захворюваність на так звані аерогенні інфекції (гострі
катари верхніх дихальних шляхів, ангіни, вірусний грип, дитячі
повітряно-крапельні інфекції, тонзиліти, ларингіти тощо).

Найчутливіші до несприятливих житлових умов діти і люди похилого віку.
Так, із збільшенням житлової площі захворюваність дітей різко
зменшується. Дослідження багатьох учених-гігієністів свідчать про те, що
чим більше в одній кімнаті проживає людей, тим більша їхня
захворюваність, особливо дітей і літніх людей. А одночасне проживання в
одній квартирі двох сімей призводить до збільшення захворюваності
мешканців у 2 рази, переважно за рахунок ураження органів кровообігу і
нервової системи.

Таким чином, житло, яке відповідає санітарно-гігієнічним нормативам, має
велике оздоровче значення. Дослідження вітчизняних учених показали, що
43-59 % тижневого часу і 80-86 % вихідного (позаробочого) часу людина
проводить вдома. Тому для ефективного відпочинку і ліквідації нервової
перевтоми, крім певних гігієнічних вимог, слід забезпечувати повний
психічний відпочинок. Житло виконує багато функцій: задоволення
фізіологічних потреб (сон, особиста гігієна, харчування, заняття
фізкультурою і спортом); спілкування і культурна діяльність (відпочинок,
розваги, сімейне спілкування); виховання і навчання дітей;» ведення
домашнього господарства (готування їжі, догляд за дітьми, прибирання,
прання тощо); професійна діяльність, самоосвіта, любительські заняття.
Ці функції, що виконуються людиною, визначають необхідний набір
приміщень у квартирі для сімей різного демографічного складу.

При гігієнічній характеристиці житлових будівель слід враховувати
властивості будівельних матеріалів, насамперед їх теплоємкість. У цьому
відношенні цегла; дерево цілком відповідають гігієнічним вимогам, дещо
їм поступаються великопанельні блоки і конструкції.

За нормативами, які діяли ще донедавна, рекомендована житлова площа на 1
людину повинна бути не менше 9 м2. Однак зараз гігієністи вважають, що
мінімальна житлова площа на 1 людину повинна бути не меншою 13-15 м2.

Природне і штучне освітлення приміщень

Серед факторів зовнішнього середовища, які впливають на організм, світло
займає одне з перших місць. Воно діє не тільки на орган зору, а й на
організм в цілому, впливаючи на різноманітні фізіологічні процеси обміну
речовин.

Важливою гігієнічною вимогою до житла є забезпечення його природним і
штучним освітленням. Сонячне проміння має велике біологічне та
психологічне значення, під його впливом прискорюється ріст тканин,
покращується обмін речовин, змінюється хімічний склад крові,
поліпшується самопочуття І робота залоз внутрішньої секреції. Сонячне
світло має бактерицидну дію, ультрафіолетове проміння сприяє утворенню в
організмі вітаміну О, попереджуючи розвиток рахіту.

Несприятливі умови освітлення погіршують загальне самопочуття, зменшують
фізичну і розумову працездатність. Ще в 1870 році Ф.Ф. Ерісман пов’язав
розвиток короткозорості школярів із систематичним напруженням органа
зору при недостатній освітленості. Крім цього, виявивши більшу частоту
короткозорості й сколіозів (викривлення хребта) у міських школярів, ніж
у сільських, він висловив геніальну здогадку, що це пояснюється
тривалішим перебуванням останніх на свіжому повітрі, тобто під відкритим
небом, під прямими сонячними променями. Наш український учений О.М.
Савельєв блискуче підтвердив цю гіпотезу, встановивши, що розвиток
короткозорості й сколіотичної осанки може бути зумовлений не тільки
прямим впливом факторів зовнішнього середовища (тривале зорове
навантаження, недостатня освітленість робочого місця, невідповідність
меблів і зросту), але і побічним впливом порушень обмінних процесів в
організмі, зокрема порушеннями фосфорно-кальцієвого обміну. У дітей, які
дуже мало часу проводять на свіжому повітрі у світлу пору доби,
розвивається ультрафіолетова недостатність, яка передусім проявляється
зниженням вмісту в крові неорганічного фосфору, зменшенням сили м’язів.
Знижена працездатність м’язів спини, а також м’язів очного яблука,
сприяє розвитку сколіозів І короткозорості. Автором зареєстрована у 13 %
таких школярів сколіотична осанка, у 20 % — короткозорість.
Рекомендована О.М. Савельєвим тривалість щоденного перебування школярів
на відкритому повітрі з метою попередження порушень фосфорно-кальцієвого
обміну повинна становити 1,5-2,0 години в проміжку доби від 10 до 16
години. А у листопаді та грудні доречно для компенсації* явищ
недостатності застосовувати штучне ультрафіолетове опромінення.

Особливе гігієнічне значення має бактерицидна дія ультрафіолетових
променів, які входять до складу сонячного спектра. Під впливом
УФ-променів пригнічується розвиток бактерій, а при достатньо тривалій
дії вони гинуть.

Природне освітлення забезпечується завдяки сонячному спектру. Оптична
ділянка променистої енергії сонячного спектра складається з
ультрафіолетових променів з довжиною хвилі від 10 до 400 нм, видимих
променів — 400-760 нм, інфрачервоних – 760 — 4000 нм. Інтенсивність
природного освітлення у житловій кімнаті залежить від площі й форми
світлових прорізів, орієнтації будинку стосовно сторін горизонту, стану
небосхилу, відстані від інших будинків та зелених насаджень. Оптимальною
орієнтацією для помірних широт вважають південну та південно-східну.
Величина природного освітлення залежить також від глибини житла, яка
повинна бути не більшою 5 м.

Засклені вікна значно знижують освітленість приміщень, оскільки багато
світлових променів відбивається від скла, частина вбирається ним,
зокрема біологічно найактивніші ультрафіолетові промені, і лише незначна
кількість освітлює приміщення. Велика втрата світла буває через
забруднене віконне скло (до 30-50 %). Віконні занавіски вбирають близько
40 % видимих променів. Тому навіть за найсприятливіших умов
інтенсивність сонячної радіації всередині приміщення завжди менша за
зовнішню і складає максимум 25 % від неї.

Для гігієнічної оцінки природної освітленості найчастіше використовують
світловий коефіцієнт (СК) — співвідношення між площею заскленої поверхні
вікон та площею підлоги. Застосовують також коефіцієнт природного
освітлення (КПО) — відсоткове відношення освітленості даної точки
горизонтальної поверхні всередині приміщення до одночасної освітленості
під відкритим небом. Рідше використовують кути падіння й отвору та
коефіцієнт глибини закладання приміщення (табл. 6.2).

Кут падіння світлових променів — це кут між горизонтальною поверхнею
робочого місця і лінією, яка проведена від цієї поверхні до верхнього
краю вікна. Чим вертикальніший напрямок сонячних променів, тим більший
кут І, відповідно, більша освітленість.

Таблиця 6.2 Нормативні показники природної освітленості житлових
приміщень

Показник Нормативи

Коефіцієнт природної освітленості (КПО) не менше 0,75 %

Світловий коефіцієнт (СК) не менше 1:6-1:8

Кут падіння світлових променів не менше 27°

Кут отвору не менше 5е

Коефіцієнт глибини закладання (КГЗ) не більше 2

Кут отвору визначає величину ділянки небосхилу, що безпосередньо
освітлює досліджуване місце й утворюється шляхом перетину лінії, яка
проведена з нього до верхнього краю вікна, І лінії, що проведена з цього
ж пункту до найвищої точки протилежної будови чи дерева, які видно з
вікна. Чим більший кут отвору, тим більша освітленість. На верхніх
поверхах висотних будинків кут падіння і кут отвору рівні.

Коефіцієнт глибини закладання — це відношення віддалі від верхнього краю
вікна до підлоги, до глибини кімнати (віддалі від вікна до протилежної
стінки). Він характеризує освітленність в глибині кімнати.

Дуже важливо в житловому приміщенні правильно організувати робоче місце.
При цьому необхідно, щоб світловий потік падав зліва.

Крім природного в житлових приміщеннях повинно бути достатнє штучне
освітлення. Штучне освітлення житлових приміщень тепер в основному
проводиться електричними та люмінесцентними лампами. Недостатнє або
неправильно обладнане штучне освітлення порушує функції ока, викликає
стомлюваність, знижує працездатність (табл. 6.3). Найбільш доцільними
для житла є світильники рівномірно розсіяного і відбитого світла (рис.
6.1).

Лампа розжарювання — найбільш розповсюджене і зручне джерело штучного
освітлення. Спектр її випромінювання відрізняється від природного світла
більшим вмістом червоних і оранжевих променів та відсутністю
ультрафіолетових.

Люмінесцентна лампа — це трубка із звичайного скла, внутрішня поверхня
якої покрита люмінофором. Трубка заповнена парами

Таблиця 6.3

Мінімальні величини штучного освітлення для житлових і допоміжних
приміщень

Приміщення

ртуті, при включенні між електродами, що знаходяться у двох кінцях
трубки, виникає електричний розряд, який генерує ультрафіолетові
промені. Під впливом ультрафіолетових променів починає світитися
люмінофор. Промисловість випускає п’ять типів люмінесцентних ламп: лампи
денного світла (ЛД), лампи холодно-білі (ЛХБ), лампи білі (ЛБ), лампи
тепло-білї (ЛТБ) і лампи із відко-регованою кольоропе-редачею (ЛДЦ).
Недоліком ламп ЛД є те, що у них не зовсім добра передача кольорів при
освітленні ними шкіра людей виглядає блідою і ціанотичною. У спектрі
ламп ЛТБ і ЛДЦ більше жовтих променів, тому краще виглядає колір
обличчя.

Люмінесцентні лампи мають і інші недоліки. Частота коливань світлового
потоку люмінесцентних ламп відповідає імпульсній частоті електричного
струму, і при розгляданні предметів, які рухаються, виникають різні
спотворення зорового зображення у вигляді множинних контурів. Це явище
називають «стробоскопічним» ефектом. А при невеликій освітленості
приміщення люмінесцентними лампами (менше 75-150 лк) може з’явитися
«сутінковий» ефект освітленість здається малою навіть при розгляданні
великих деталей. Тому при користуванні люмінесцентними лампами рівень
освітлюваності повинен бути не нижче 75-150 лк.

ЛІТЕРАТУРА

1. Беляков В.Д., Жук Е.Г. Воєнная гигиена й зпидемиология. — М.:
Медицина, 1988. — 320 с.

2. Вода питна, гігієнічні вимоги до якості води централізованого
господарсько-питного водопостачання. ДСанПіН. Затв. МОЗ України
23.12.1996р. №383.

3. Габович Р.Д., Познанский С.С., Шахбазян Г.Х. Гигиена. — К.: Вища
школа, 1983. — 320с.

4. Гигиена детей й подростков / Под ред. Г.Н. Сердкжовской. — М.:
Медицина, 1989. — 320с.

5. Гігієна харчування з основами нутриціології / В.І.Ципріян та ін.
Навч. посібник — К: Здоров’я, 1999. — 568 с.

6. Голяченко О.М., Сердюк А.М., Приходський О.О. Соціальна медицина,
організація та економіка охорони здоров’я. — Тернопіль-Київ-Вінниця:
Лілея, 1997. — 328 с.

7. Даценко І.І., Габович Р.Д. Профілактична медицина. Загальна гігієна
з основами екології; Навчальний посібник. — К.: Здоров’я, 1999. — 694 с.

8. Загальна гігієна: Посібник до практичних занять / За ред. 1.1.
Даценко. — Львів: Світ, 2001. — 471 с.

9. Катернога М.Т. Українська криниця. — К.: Техніка, 1996. — П2 с.

10. Никберг Й.Й. Гигиена больниц. — К.: Здоров’я, 1993. — 260 с.

11. Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення
// Закон України № 4004-ХІІ від 24.02.94.

Похожие записи