Реферат на тему:

Товар і його фактори

Споживна вартість. Вартість та мінова вартість. Визначення вартості в
«Економіко». Продуктивність та інтенсивність праці. Проста і складна
праця.

Споживна вартість. При розгляді суті товару слід чітко відокремити одну
його сторону від іншої, проаналізувати окремо і зрозуміти кожну з них
відособлено. При цьому аналіз товару необхідно починати з його речового
змісту, із споживної вартості. З цього боку товар є насамперед
предметом, річчю, яка завдяки її властивостям задовольняє певні людські
потреби. Вона прямо залежить від природних властивостей речей
/наприклад, м’ясо містить білки та інші корисні речовини/, які
виявляються людьми в промесі істеричного розвитку. Оскільки вона має
різні властивості /наприклад, бути предметом споживання або засобом
виробництва/, то споживну вартість логічно називати фактором товару.

Стосовно речового змісту товару споживна вартість безпосередньо не
відбиває ніяких суспільних виробничих відносин, а виражає природні
відносини між речами та людьми. Але це не означає, що економічна теорія
не повинна вивчати споживну вартість товару. Питання про правомірність
вивчення споживної вартості аналогічне проблемі про те, чи повинна ця
наука розглядати продуктивні сили. Різниця лише в тому, що тут воно
поставлене на рівень однієї із сторін найбільш елементарної клітинки
суспільного способу виробництва.

Роль споживної вартості п такому способі суспільного виробництва полягає
у тому, що вона, по-перше, е речовою основою, матеріальним носієм
суспільних відносин і мети виробництва її, по-друге, необхідно вивчати
як споживну вартість для інших, як суспільну споживну вартість/за умов
суспільного поділу праці продукт виробляється не для споживання самим
виробником, а для інших осіб/; по-третє, як суспільна споживна вартість
вона виступай проміжною ланкою між виробництвом і споживанням, тому
характер споживної вартості має важливе значення для процесу реалізації
продуктів у масштабі всього суспільства, що, в свою чергу, свідчить про
її органічний зв’язок з якістю продукції, з ефективністю виробництва.

Вартість та мінова вартість. У процесі обміну товарів на перший погляд
здається, начебто їх мінові пропорції встановлюються випадково. Елемент
випадковості при ньому дійсно має місце і зумовлений передусім
співвідношенням попиту і пропозиції на певний товар у даний момент. Але
в процесі .обміну загалом встановлюється певна закономірність, яка
полягає у тому, що мінові пропорції товарів протягом порівняно тривалого
періоду тяжіють до деякого середнього рівня. Вже саме прирівнювання
одного товару до іншого, їх кількісне порівняння означає, що у них є
дещо спільне. Таким спільним не можуть бути споживні вартості, оскільки
вони якісно розрізняються, тому мінові вартості не можна зводити до їх
споживних вартостей. Мінова вартість — це властивість товару
обмінюватися, пропорція, в якій один товар обмінюється на інший.
Спільним у всіх товарів, що обмінюються, е те, що вони є втіленням
суспільної праці, витраченої на їх виробництво, яка і робить їх
кількісно зіставлюваними, отже, їх вартість. На відміну від споживної
вартості, яка виражає ставлення до природи, вартість виражає суспільні
виробничі відносини між людьми, але пов’язані а цим ставленням, з
процесом праці, з виробничою діяльністю людини. Тому у вартості
виражається не лише кількість суспільне необхідної праці, а й якість
продукції, її корисний ефект.

В основі вартості лежить суспільна праця. Це означає, що люди працюють
один на одного, а тим самим вступають у виробничі відносини. Вартість
має якісну і кількісну сторони. У першому разі вартість виражає
виробничі відносини між товаровиробниками, та якість продукції, у
другому — величину втіленої у товарі суспільної необхідної праці
товаровиробника. Вартість як суспільні відносини товаровиробників е
насамперед категорією безпосереднього процесу виробництва. Та оскільки
вартісний характер товару виявляється лише в його власному ставленні до
іншого товару, а це відбувається за допомогою зовнішньої форми вияву
вартості — мінової вартості у сфері обміну, то вона /вартість/ стає і
категорією обміну. Належність вартості до сфери безпосереднього
виробництва зумовлена тим, що саме тут виникає «згусток» праці, що
утворює вартість. До того ж і прихована суспільна природа абстрактної
праці, що створює вартість, зумовлюється процесом суспільного поділу
праці. Саме в цьому /у спеціалізації, кооперуванні, обміні діяльністю,
комбінуванні виробництва тощо/ полягає техніко-економічне ставлення
людей до. їх виробничої діяльності. Така суспільна природа праці
виявляється надалі у мінових відносинах товарів, за якими приховуються
відносини товаровиробників.

Двоїста природа вартості розкривається у суперечливій єдності /що
передбачає боротьбу її сторін/ індивідуальної та суспільної вартості
/внаслідок різниці індивідуальних і суспільне необхідних витрат/.
Робочий час, що його витрачає окремий товаровиробник на виробництво
товару, є індивідуальним робочим часом. «Суспільне необхідний робочий
час є той робочий час, який потрібен для виготовлення якої-небудь
споживної вартості при існуючих суспільне нормальних умовах виробництва
і при середньому в даному суспільстві рівні вмілості та інтенсивності
праці». Він тяжіє до індивідуального робочого часу на тих підприємствах,
де виробляється основна маса продукції. Формування суспільне необхідних
витрат відбувається у процесі конкуренції товаровиробників. Більші за
суспільне необхідний робочий час витрати праці за умов вільної
конкуренції не створюють вартості, не визнаються суспільством. На ринку
при наявності достатньої кількості товарів, тобто при відповідності
попиту і пропозиції, покупець не платитиме грошей більше за однаковий за
якістю товар, на виготовлення якого витрачено більше індивідуального
робочого часу, ніж суспільне необхідного.

Разом з тим у деяких галузях народного господарства /наприклад, у
сільському господарстві/ формування суспільне необхідних витрат
відбувається відповідно не до середніх, а до найгірших, граничних
витрат, які здійснюються на гірших за якістю ділянках землі. Інакше на
них ділянках товаровиробник був би незаінтересований у виробництві
продукції, а тому потреби в продуктах сільського господарства залишилися
б незадоволеними.

Продуктивність та інтенсивність праці. Проста і складна праця. Вартість
товару змінюється залежно від продуктивної сили прані. Під
продуктивністю прані розуміють кількість продукції, що виробляється за
одиницю робочого часу. Отже, із зростанням продуктивності праці у кожній
одиниці продукції втілюється менша кількість прані. Тому вартість
одиниці товару зменшується, а вартість всієї маси вироблюваної продукції
залишається незмінною. Оскільки величина вартості товарів визначається
не індивідуальним, а суспільно необхідним робочим часом, то для
зменшення величини вартості повинна збільшитись продуктивність
суспільної праці, продуктивність праці пов’язана з конкретною працею,
оскільки виражається у більшій або меншій кількості споживних вартостей,
її рівень залежить від таких основних факторів, як масштаби розвитку
техніки, науки та впровадження її досягнень у виробництво, форм і
методів організації праці, рівня освіти і кваліфікації робітників,
природних умов тощо.

Праця здійснюється з різною інтенсивністю. Інтенсивність — це затрати
праці за одиницю часу. Зростання інтенсивності праці рівноцінне
подовженню робочого дня. БІЛЬІД інтенсивна праця створює за одиницю часу
більшу вартість порівняно з менш інтенсивною працею. Отже, величина
вартості товару перебуває в обернено пропорційній залежності від
продуктивності праці і прямо пропорційній — від інтенсивності праці.

Праця, що виробляє товар, є простою, якщо вона не потребує попередньої
освіти і кваліфікації. Для виконання складної праці потрібні спеціальна
підготовка, навчання певної спеціальності, що, в свою чергу, передбачає
наявність відповідної освіти. Тому складна праця є зведена у ступінь
проста праця, і за одиницю часу вона створює більшу вартість.

Однак обернено пропорційна залежність між рівнем продуктивності праці і
вартістю товару поширюється лише на просту працю. Справжній зв’язок між
цими величинами набагато складніший при затратах простої праці. Якщо
вартість одиниці продукції із зростанням продуктивності праці
знижується, то не такою мірою, як зростає продуктивність.

За сучасних умов зафіксувати зв’язок між вартістю товару і динамікою
продуктивності праці дуже складно. Під впливом розвитку суспільного
виробництва відбувається перехід від споживання одних товарів до інших.
Цілком можливо, що на виробництво тих промислових виробів, які
випускались 20-30 років тому, тепер потрібно було б у кілька разів менше
затрат праці, ніж у минулому. Але ці вироби вже не виготовляються.
Продукція швидко старіє. Важко уявити собі, щоб сьогодні купували
промислове і наукове устаткування, автомобілі, телевізори та іншу
складну побутову техніку зразків 50-х чи 60-х років. Нові вироби
відрізняються як зовнішнім виглядом, так і якісними характеристиками, їх
виробництво потребує, як правило, застосування нового, дорожчого
устаткування і складнішої праці. Зіставляти витрати на сучасні
промислові, вироби з витратами на виробництво подібних виробів у
минулому /якщо у минулому вони взагалі існували/ складно, а часом і
неможливо. Наприклад, в Японії номенклатура електронної промисловості
поновлюється за 3-4 роки, ринок нових матеріалів подвоюється кожних 5-6
років.

Коли йдеться про товар у цілому, то мається на увазі діалектична єдність
двох сторін: речі, споживної вартості, продукту праці, ставлення людини
до природи, з одного боку, і відносин між людьми з приводу виробництва
і привласнення даного продукту, суспільних економічних відносин, з
іншого. Отже, товар є продукт праці, що задовольняє певну потребу людини
і вироблений для обміну. Але у такій єдності на перше місце висувається
його суспільна форма. Тому товар з урахуванням цього моменту можна
визначити як специфічну найпростішу суспільну форму продукту. У такому
вигляді він є основою і передумовою товарного виробництва.

Єдність протилежностей товару, тобто споживної вартості і вартості,
означає, що жодна з властивостей товару не може існувати без іншої. Так,
якщо одна вироблена річ не задовольняє певну потребу, не мав споживної
вартості, вона не має і вартості. З іншого боку, у продукті праці,
виробленому на продаж, споживна вартість не існує без вартості, оскільки
вона може задовольнити певну потребу лише після реалізації вартості у
процесі обміну.

Водночас споживна вартість і вартість взаємовиключають одна одну. Певний
товар може бути використаний товаровиробниками лише як засіб обміну на
інший, як вартість, але не як споживна вартість. Крім того, як споживні
вартості товари якісно різняться між собою. Кількісно споживні вартості
незіставлювані, і навпаки, як вартості товари якісно однорідні, щодо
величини вартості значення має лише кількість та складність праці.
Вартості товарів можна зіставляти кількісно.

Суперечність між споживною вартістю і вартістю досягає конфлікту, якщо
багато товарів не знаходять збуту через стихійний, анархічний характер
товарного виробництва за домонополістичного капіталізму. Гака
найпростіша схема визначення вартості товару в політичній економії.

Визначення вартості в «Економіко». У «Економікс» вартість не зводиться
до суспільне необхідних витрат. Західні вчені вважають, що при цьому
зовсім не враховується корисність товару, і всій теорії тим самим
надається затратний характер. Австралійський економіст Ф.Візер у цьому
зв’язку стверджував, що при такому розумінні власності не можна жодного
дня керувати державою. У найпростішому вигляді вартість товару е
споживна, тобто суб’єктивна, оцінка відносного корисного ефекту певного
виду економічного блага, його цінності. Інакше кажучи, вартість
визначається ступенем корисності блага і його корисного ефекту
споживачем. Першим наближенням до сучасного розуміння проблеми
визначення вартості товару є теорія граничної корисності, авторами якої
є представники так званої австрійської школи політичної економії —
К.Менгер, Е.Бем-Баверк, Ф.Візер.

Конкретним виразом такої «суб’єктивної корисності» певного блага е
«гранична корисність», тобто корисність «граничного» /останнього/
екземпляра, який задовольняє найменш значиму /»граничну», «останню»/ в
ньому потребу. Так, купивши відеомагнітофон, необхідно придбати до нього
відеокасети, Потреба в першій відеокасеті буде найбільшою, тому для її
придбання покупець готовий платити навіть за спекулятивною ціною, якщо в
даний час вона в продажу у магазині відсутня. Далі з’являється
можливість переписати на відеоплівку нові цікаві фільми, і власник
відеомагнітофона купує ще відеокасети. Але при цьому його потреби у
відеокасетах поступово зменшуються, відбувається все більше насичення
потреб, тому його суб’єктивна оцінка від придбання кожної нової
відеокасети зменшується, отже зменшується їх гранична корисність, хоч за
якістю вони нічим не відрізняються від першої. Тому купівля, наприклад,
15 відеокасет у даний час є тим «останнім екземпляром», який задовольняє
«граничну потребу» і має «граничну корисність». Остання і визначає
ринкову ціну відеокасети. Звідси й назва теорії — «гранична корисність».
Граничну корисність в «Економікс» розглядають як задоволення, що його
дістає окрема людина від споживання однієї додаткової одиниці товару. Це
стосується і послуг. Отже, ціна окремого товару, згідно з цією теорією,
безпосередньо залежить від ступеня насичення потреби у ньому. Таким
чином, за вихідний пункт визначення вартості товару береться суб’єктивна
мотивація, суб’єктивна оцінка економічної поведінки індивідів, а не
об’єктивні фактори, тобто суспільне необхідні витрати праці.

За ринкової економіки має місце конкуренція між продавцями за покупця,
між покупцями, між продавцями та покупцями. При цьому з багатьох
суб’єктивних оцінок того чи іншого товару виводиться його об’єктивна
/відносно/ суспільна оцінка, або вартість товару, а суспільна гранична
корисність збігатиметься з однією з індивідуальних. Суспільна оцінка
граничної корисності встановлюється при рівності попиту і пропозиції на
даний товар і вимірюється ціною рівноваги, або вартістю. Якщо попит
перевищує пропозицію конкуренція між покупцями зумовлює підвищення піни
вище вартості, а при перевищенні пропозиції над попитом і, відповідно,
конкуренції між виробниками за споживача /що є центральним елементом
конкуренції, її ядром/ ціни понижуються і відхиляються вниз від
вартості.

Більш складна модель теорії граничної корисності виникає при визначенні
ціни даного екземпляра товару серед усіх товарів, тобто за умов
конкуренції між продуктами праці всього товарного світу. За цих умов
ціна на ринку конкретного виду товару відповідає його місцю в сукупності
граничних корисностей всієї товарної маси, а суспільна гранична
корисність виводиться за принципом рівнодіючих оцінок індивідів.
Аналогічним чином оцінюється вартість будь-якого ресурсу, фактора, який
використовується для виробництва товару.

Якщо розглядати цю модель з точки зору споживача, то він завжди
обмежений певною сумою грошей на купівлю товарів, але хоче при цьому
максимально задовольнити свої потреби. Таке оптимальне задоволення його
потреб досягається тоді, коли він дотримується принципу «рівності
граничних корисностей» тих благ, що їх він купує.

Протиставляючи теорію граничної корисності концепції суспільне
необхідних витрат, Бем-Баверк зазначав, що токайське вино не тому
дороге, що дорогі токайські виноградники, а навпаки, токайські
виноградники том)’ дорогі, що дороге токайське вино. Гак «санкціонована»
індивідом гранична корисність цінності визначає і витрати виробництва, а
не навпаки.

Як зазначалося в темі І, обидві теорії /і трудова теорія вартості, і
теорія граничної корисності/ є двома окремими ланками економічної
теорії, які треба не протиставляти одна одній, а взяти в них усе
раціональне і синтезувати в цільну органічну концепцію товарів, їх
корисний ефект із суспільними витратами, органічно розглянути
об’єктивність останніх з суб’єктивною споживною оцінкою конкретного
економічного блага споживачем, або, як зазначають Я.Певзнер і
С.Брагінський, створити спільну теорію результатів і витрат. Такий
синтез, зокрема, полягає у тому, що визначення суспільне необхідних
витрат праці, в тому числі на виробництво засобів і предметів пралі,
«науки /отримання патентів, ліцензій і т. ін./ неможливо без урахування
корисного ефекту. На ринку відбувається зіставлення корисності з
суспільними витратами, порівняння попиту /корисності/ з пропозицією
/витратами/. Після того як ринок визначив ціну і кількість, при/яких
збігаються попит і пропозиція, ціна відповідає суспільне необхідним
витратам /вартості/, а кількість є суспільно необхідною. Ціна, що
встановилася при цьому, визначає граничну корисність товару. Коли до
уваги береться весь товарний світ, потреба в будь-якому конкретному
товарі, а значить, і попит на нього, залежать від наявності інших
товарів. Аналогічно і витрати виробництва залежать БІД усіх
альтернативних можливостей використання споживаних на виробництво даного
товару ресурсів. Таким чином при даному рівні розвитку продуктивних сил
вартість визначається в точці рівноваги між граничною суспільною
корисністю даної кількості товарів /з урахуванням непрямого впливу на
нього певної кількості всіх інших товарів/ і граничними суспільними
витратами виробництва цієї кількості /з урахуванням
альтернативних/можливостей використання застосовуваних у цьому
виробництві ресурсів/. При такій ситуації на ринку встановлюється
рівність попиту і пропозиції на всі товари і послуги.

У наведеній вище теорії західних вчених та спроб російських економістів
синтезувати такі погляди з положеннями К.Маркса не викликає сумніву
необхідність урахування корисного ефекту, суспільної корисності певного
товару чи послуги при визначенні їх вартості, що вартість даного виду
економічного блага повинна бути синтезом результатів і витрат,
вимірюватись не тільки витратами, а й ступенем корисного ефекту.

Разом з тим у наведеній моделі викликають серйозний сумнів такі
твердження. По-перше, що можна ототожнювати суспільний корисний ефект
певного товару з попитом, а суспільне необхідні витрати — з пропозицією.
По-друге, що основою вартості і основним регулятором цін є суб’єктивна
оцінка індивідуумом корисності товару і особливо визначення його
граничної корисності. Нагадаємо, що такою, на думку західних вчених, є
найменш постійна потреба, яка задовольняється останнім з екземплярів
даного блага, що споживаєтеся, По-третє, сама практика встановлення цін
сучасними корпораціями і фірмами, про що йтиметься в темі 7.
По-четверте, намагання багатьох західних та окремих радянських вчених
при інтерпретації поглядів К.Маркса на ш проблему повністю ізолювати від
корисного/ефекту, від суспільної корисності певного економічного блага.
Адже коли йдеться про вартість товару, а останній є діалектичною єдністю
споживної вартості і вартості, то таку єдність треба враховувати і яри
оцінці продукту або послуги. Адже споживна вартість, як зазначають
С.Брагінський та Я.Певзнер, і є конкретною корисністю. По-п’яте, слід
системно підходити до марксистської теорії вартості і ціни, а не
ізольовано тлумачити першу главу «Капіталу». Зокрема, важливо
враховувати положення про те, :до основою вартості « товару є суспільне
необхідні витрати праці, а співвідношення попиту і пропозиції впливає на
відхилення ціни від вартості, що ні величини співпадають при рівновазі
попиту і пропозиції.

Еволюція товару. Тенденції у розвитку товарної економіки і виникнення
безпосередньо суспільної форми виробництва.

Еволюція товару. За останнє століття відбувалась подальша еволюція
товару, у діалектиці відносин конкретної та абстрактної, приватної та
суспільної праці виникають якісно нові сторони. У самому виробництві
товарів /як і у двоїстому характері праці, споживній вартості і
вартості/ відбулися важливі кількісні та якісні аміни, зумовлені
ускладненням виробництва, виникненням нових суспільних потреб, еволюцією
форм власності тощо.

Наочне уявлення про ці процеси може дати виробництво сучасного
автомобіля, який став звичайним, поширеним видом товару. У СІМ,
наприклад, щорічно виробляється близько II, а в Японії — приблизно 15
млн. автомобілів. Сучасний автомобіль складається у середньому з 15 тис.
деталей /з них близько 1500 основні/, а також деталей, виробництвом яких
зайняті як гігантські компанії, так і величезна кількість дрібних
підприємств-постачальників. За цих умов суперечність між абстрактною
працею, яка створює вартість, і конкретною, що виробляє споживну
вартість, виступає у новій, більш складній формі.

У створенні споживної вартості автомобіля беруть участь кілька тисяч
видів конкретної праці. Величезна концентрація виробництва, зростання
рівня усуспільнення праці приводить до того, що конкретна праця все
менше виявляється як приватна праця незалежного, економічно
відокремленого товаровиробника. У наймогутнішої американської монополії
«Дженерал моторс», яка виробляє автомобілі, наприкінці 60-х років
налічувалося близько 40 тис. постачальників, д частка закупок у сумі
обігу становила приблизно 48/о. В японських компаніях, «Тойота» і
«Ніссан» питома вага деталей та матеріалів, які закуповуються, становить
понад 70%. За цих умов зведення конкретних видів праці до абстрактної, а
споживної вартості — до вартості, визначення конкретної праці як
суспільної відбувається через систему замовлень, контрактів,
субпідрядів. «Дженерал моторс» встановлює з постачальниками тривалі
виробничі зв’язки, і перетворення окремої деталі, вузла автомобіля у
товар не відбувається звичайним шляхом повної і вільної конкуренції на
ринку, а планується заздалегідь, набирає форми договору. Головна фірма у
ньому разі суворо контролює витрати виробництва у своїх
відділеннях-постачальниках, вводить для них обмежений комерційний
рахунок, постійно орієнтуючись на зовнішніх постачальників. Це означає
підрив товарного виробництва за сучасних умов.

Такий самий жорсткий контроль здійснюється монополіями щодо зовнішніх
постачальників. Бригади спеціалістів перевіряють якість виробів, нерідко
контролюють процес виробництва, щорічно гігантські компанії переглядають
списки постачальників і посилюють тиск на них з метою зниження цін.
Договори з постачальниками, які не задовольняють їх вимог, анулюються, а
натомість укладаються нові.

Зведення конкретних видів прані до абстрактної, до вартості відбувається
шляхом купівлі-продажу, але цей процес все більше здійснюється
централізовано, шляхом укладення угод із зовнішніми постачальниками
через замовлення монополій, головної фірми, розвитку поза-ринкових форм
обміну, який посилює заперечення товарних форм зв’язку. Про це свідчить
те, що на світовий капіталістичний ринок на основі попередніх
домовленостей між виробниками і споживачами надходить близько У07о усіх
товарів. З цією метою великі компанії, використовуючи нову техніку,
постійно вивчають попит на продукцію, його структуру і динаміку. Один з
важливих принципів організації ринку в розвинених капіталістичних
країнах полягає у тому, що потенційний виробник, перш ніж почати
виготовляти товар, знаходить покупця, попередньо укладає з ним письмову
або усну угоду, контракт. У ньому обумовлюються питання якості товарів,
ціни, термін поставок, платежі тощо. Завдяки цьому сфера ринкових
відносин, по суті, перетворюється у сферу прямих зв’язків між
виробниками і споживачами. У цьому разі конкуренція відбувається між
виробниками або споживачами, а також виробниками і споживачами товарів.

У 70-80-ті роки завдяки комп’ютеризації й автоматизації виробництва,
переходу до гнучких виробничих систем автомобільна промисловість
частково переходить до роботи за індивідуальними замовленнями. Це
означає, що кожна машина збирається й оснащується на потоковій лінії,
конвеєрі відповідно до індивідуальних смаків і вказівок майбутнього
власника, які заносяться до програми роботи конвеєра. На основі майже 40
видів можна замовити кілька сотень зразків обробки або оснастки машин,
що означає органічне поєднання стандартної масової продукції з
індивідуальними замовленнями. Тим самим знімається проблема
підтвердження ринком суспільної необхідності товарів, що виробляються, а
це свідчить про поступове посилення безпосередньо суспільної форми
виробництва.

Ще більше підривається товарне виробництво /а разом з тим все менше
конкретна праця проявляється у вигляді приватної/ при зростаючому
втручанні держави в економіку. Це відбувається через укладення державних
контактів, закупки державою величезної частки виготовленої продукції, що
означає гарантований державний попит на неї. Так, державний контракт —
це детально розроблений економічний і правовий документ, яким
регламентують організаційно-технічні, адміністративно-управлінські та
соціальні відносини при виконанні замовлення підрядниками. Наприклад,
федеральний уряд США розміщує щорічно до 16 мли. замовлень більше ніж у
130 галузях промисловості. Державні органи визначають обсяг продукції
/переважно воєнного призначення/ і контролюють її якість. Ціни на ці
товари встановлюються не на ринку, а шляхом прямих переговорів. Це
означає, що суспільний характер праці, втіленої в товарі, виявляється не
лише на стадії обміну, а вже на виробничій стадії, у процесі попередньої
калькуляції окремих вартісних показників виробів, обсяг яких
встановлюється попередньо. Обмін зберігає своє значення лише як кінцевий
арбітр у підтвердженні суспільне необхідного характеру прані.

Елементами нового змісту наповнюються категорії товару, конкретної і
абстрактної праці завдяки посиленню процесів міжнародного поділу праці,
зростанню спеціалізації, кооперування і комбінування між компаніями
різних країн. Наприклад, у машинобудівній та електротехнічній
промисловості Франції на поставки по кооперації припадає до 60 %
вартості готової продукції. З 1960 по 1964 р. частка комплектуючих
виробів у зовнішній торгівлі продукцією машинобудування у США зросла з
14,1 до 58,0%, у Великобританії — з 24,3 до 61,8%, в Японії — з 15,1 до
40,7%. Із 8 тис. компаній-суміжників і субпостачальників, з якими
кооперується італійський автомобільний концерн ФІАТ, 2 тис. є
зарубіжними фірмами. Для виробництва нового пасажирського літака
«Аеробус» був створений європейський концерн «Аеробус індастрі», чому
передувала міжурядова угода у 1967 р. між Францією, Великобританією та
ФРН. Уряд ФРН фінансував 90% інвестицій західнонімецьких фірм у
створення літаків нового класу. У здійсненні програми беруть участь 1,4
тис. компаній із 17 країн. У 1966 р. на частку концерну припадало 25%
світового капіталістичного ринку цивільних літаків. У 2000 р. вартість
літаків, що випускатимуться, досягне 154 млрд. дол., а їх експорт в
Європі становитиме близько 25 млрд. дол. За цих умов конкретна праця
реалізується у різних видах міжнародної праці, її зведення до
абстрактної праці відбувається у процесі формування інтернаціональної
вартості. Вартість як суспільне відношення виражає виробничі зв’язки і
відносини між промисловими компаніями з багатьох країн. У разі
встановлення довгострокових контрактів і укладення угод про взаємні
поставки між компаніями різних країн конкретна праця, що здійснюється на
території певної країни, все більше виступає як суспільна. У межах
багатонаціональних фірм елементи виробництва втрачають своє національне
походження, а товари, що виготовляються, стають носіями
інтернаціональної власності.

З розвитком суспільного способу виробництва праця все більше
ускладнюється. Про це свідчить те, що середній рівень освіти робітничого
класу зріс з 1-3 класів на початку XX ст., до 13 років всередині 80-х
років, питома вага робітників переважно розумової праці досягла близько
половини /а у США — більше половини зайнятого населення/.

Істотні якісні зміни відбулися і в конкретній праці. Виникли сотні тисяч
нових її видів, ускладнився характер виробничих операцій, конкретних
робіт, мети, предметів і засобів праці, її результатів. Ставлення людини
до природи набирає все більш суспільного характеру.

За них умов ринок як єдина форма зв’язку між товаровиробниками частково
втрачає свою провідну роль у регулюванні виробництва. Поряд з ним
з’являються елементи планомірності, обліку і контролю, свідомого
втручання з боку держави.

Тенденції у розвитку товарної економіки і виникнення безпосередньо
суспільної форми виробництва. В межах сучасного товарного виробництва
діють дві протилежні тенденції: до дальшого розширення та його підриву,
Перша зумовлена поглибленням спеціалізації суспільної праці
/відгалуження окремих виробничих функцій у самостійні виробництва/,
збільшенням кількості економічно відокремлених виробників /у США за
1947-1990 рр. кількість підприємств зросла майже на 9 млн., що стосовно
відносин власності означає відокремлення товаровиробників, які,
виготовляючи товари чи послуги, вступають у відносини з іншими
товаровиробниками і споживачами/, перетворенням науки у безпосередньо
продуктивну силу /внаслідок чого матеріалізовані результати наукових
досліджень у вигляді патентів, ліцензій, ноу-хау перетворюються на
товар/, збільшенням ролі та економічної значимості сфери нематеріального
виробництва /освіта, охорона здоров’я та ін./ у відтворенні робочої
сили. Послуги, що надаються цими галузями, перетворюються на товар. За
сучасного капіталізму товар набирає і таких потворних форм, як продаж
органів людини /наприклад, нирки людини, що потрапила на «дно»
суспільства/. Крім того, тенденція до розширення товарного виробництва
зумовлена зростанням кількості населення і дією закону зростання потреб.

Дія тенденції до підриву товарного виробництва визначається розширенням
масштабів одиничного поділу праці , в основі якого лежить подетальна і
поопераційна спеціалізація всередині окремих виробничих одиниць.
Матеріальною основою цих процесів є зростаюча концентрація
капіталістичного виробництва, виникнення і розвиток величезних
монополістичних об’єднань. Тенденція до підриву товарного виробництва
зумовлена також розширенням масштабу організованості та планомірності в
межах окремих компаній. Крім того, дія цієї тенденції спричинена
розвитком контрактних відносин між монополіями, з одного боку, дрібними
і середніми капіталістичними підприємствами, з іншого, при яких останні
спеціалізуються на виробництві окремих деталей, вузлів для
комплектування кінцевої продукції. Крім того, практично кожній операції
купівлі-продажу між корпораціями передує укладення письмового або усного
контракту, який має юридичну силу. Кожна із сторін бере на себе
зобов’язання щодо виконання умов контракту, а його порушення передбачає
судові санкції. Тому складаються попередні плани виробництва, його
забезпечення устаткуванням, робочою силою, сировиною, фінансові плани
підприємства, плани проведення науково-технічних досліджень тощо. Отже,
немає потреби підтверджувати через ринок суспільне необхідний характер
товарів, що виготовляються.

Певний підрив товарного виробництва має місце внаслідок державних
контрактів на національному та міжнародному рівнях, централізованого
регулювання економіки з боку держави. Таку саму роль значною мірою
виконують гігантські банки, які створюють апарат для суспільного
регулювання процесу виробництва і розподілу продуктів.

Дія тенденції до підриву товарного виробництва зумовлює зародження
третьої основної форми суспільного виробництва – безпосередньо
суспільної. Цілий ряд процесів, що супроводжують цю тенденцію,
безперечно, свідчать про появу цієї форми. Заперечувати зародкові
форми її існування — позаісторичний підхід до самої товарної форми
організації виробництва. Адже остання існувала не завжди і тому не може
функціонувати вічно. Розвиток її внутрішніх суперечностей неминуче
призводить до появи більш розвиненої форми, яка діалектичне, тобто з
утриманням сильних, прогресивних сторін, заперечить товарну форму. Ці
прогресивні сторони діятимуть в якісно інших, нових формах,
підпорядковуючись при цьому закономірностям розвитку безпосередньо
суспільної форми виробництва. Але в цілому в наш час дія тенденції до
розширення масштабів товарного виробництва ще є переважаючою.

Маркс К., Енгельс ф. Твори. — Т. 23. — С. 49.

Бем-Баверк Е. Основи теории ценности хозяйствєнннх благ. — Л., 1929. —
С.96.

3 Там же. С. 105.

Див.: Брагинский С.В., Певзнер Я.А. Политическая экономия:
дискуссионные проблемы, пути обновления, — С. 75.

Похожие записи