Реферат на тему:

Стратегія щодо конкурентів

Центральним поняттям, що виражає сутність ринкових відносин є поняття
конкуренції (competition). Конкуренція — це найважливіша ланка всієї
системи ринкового господарства. Стимулом, що спонукає людину до
конкурентної боротьби, є прагнення перевершити інших. Предметом
конкурентного суперництва на ринках є частки ринку, контрольовані тими
чи іншими товаровиробниками. Конкурентна боротьба — це динамічний
процес. Він сприяє ліпшому забезпеченню ринку товарами.

В якості засобів в конкурентній боротьбі для поліпшення своїх позицій на
ринку компанії використовують, зокрема, якість виробів, ціну, сервісне
обслуговування, асортимент, умови поставок і платежів, рекламу.

Особливо важливим в умовах ринкових відносин є розробка стратегії
підприємства щодо конкурентів.

Стратегія підприємства – це генеральна комплексна програма дій, яка
визначає пріоритети і для підприємства проблеми, його місію, головні
цілі і розподіл ресурсів для їх досягнення. Вона формулює цілі та
основні шляхи для їх досягнення, таким чином, що підприємство має
спільний напрямок розвитку. За своїм змістом стратегія розвитку
підприємства – це довгостроковий плановий документ, тобто це результат
стратегічного планування. В свою чергу стратегічне планування – це
процес здійснення цілей на певний період та напрямків діяльності
підприємства. Розробка стратегій підприємств – це досить складний і
тривалий процес, враховуючи постійну переоцінку і періодичну перевірку
вибраних цілей, аналізуючи при цьому стан середовища діяльності самого
підприємства.

Конкуренція в галузі може бути більше або менше інтенсивна. Це залежить
як від наявності кількості фірм у галузі, так і від насиченості ринку,
особливості функціонування галузі, місця галузі у економіці.

Для характеристики конкурентів можна використати такі фактори:

Частка ринку, що обслуговується;

Імідж, досвід, наявність добре відомих торгових марок;

Фінансовий стан;

Наявність передової технології та виробничих потужностей;

Наявність висококваліфікованих кадрів;

Вид і рівень реклами та інші.

Однак, просте порівняння факторів не дає змоги врахувати всі аспекти
конкуренції в галузі. Як правило, порівняння факторів дає змогу лише
констатувати кращий чи гірший рівень діяльності фірми. Проте,
найважливішим є розуміння, чому конкуруюча фірма досягла кращих
результатів та вжити відповідні заходи на своїй фірмі.

Слід розрізняти параметри та показники конкурентоспроможності.

Параметри конкурентоспроможності – це найчастіше кількісні
характеристики властивостей товару, які враховують галузеві особливості
оцінки його конкурентоспроможності.

Розрізняють наступні групи параметрів конкурентоспроможності: технічні,
економічні, нормативні (різних типів).

Технічні параметри характеризують технічні та фізичні властивості
товару, а також функції які виконує товар у процесі його використання.

Економічні параметри визначають рівень витрат та ціни споживання,
обслуговування і т. д.

Нормативні параметри визначають відповідність товару встановленим
нормам, стандартам і вимогам, що обумовлені законодавством та іншими
нормативними документами.

Показники конкурентоспроможності – це сукупність системних критеріїв
кількісної оцінки рівня конкурентоспроможності, які базуються на
параметрах конкурентоспроможності (ціна, собівартість, прибутковість,
потужність і т. д.).

В умовах ринкової економіки зібрати всю необхідну і повну інформацію про
конкурента неможливо, проте необхідно ретельно аналізувати поточний стан
конкурента, його конкурентну позицію в галузі.

Найчастіше використовують функціональний підхід до оцінки потенціалу
конкурента. При цьому об(єктами аналізу є: стратегії “портфеля
продукції” з його різноманітними техніко-економічними характеристиками;
маркетинг, виробництво, системи розподілу, дослідження та розробки,
фінанси, кадри, система управління.

Портер пропонував оцінити конкуренцію за такими параметрами: фінансові
цілі, відношення до ринку, системи контролю та стимулювання,
організаційна структура, система бухгалтерського обліку, склад ради
директорів, обмеженість з боку держави та зобов(язання фірми і т.д..

Аналіз конкурента має дати відповідь на питання про напрями діяльності
та способи ведення конкурентної боротьби.

Крім аналізу існуючих конкурентів слід проводити оцінку і аналіз
потенційних конкурентів. До потенційних конкурентів можуть бути
віднесені такі фірми:

Що діють географічно близьких ринках, що схильні до експансії на інших
ринках та мають для цього можливості;

Диверсифіковані фірми, які працюють у суміжних галузях та сферах;

Споживачі продукції виробничо-технічного призначення, що можуть
налагодити частково чи повністю виробництво “не своєї” продукції;

Постачальники сировини, матеріалів і комплектуючих, що можуть налагодити
переробку та виготовлення на своїх потужностях кінцевої продукції;

Невеликі підприємства, що можуть дістати підтримку держави або великих
фірм, бути поглиненими цими великими фірмами і за короткий час
розвинутись до статусу великого конкурента.

Порівняння окремих параметрів діяльності фірми дає можливість не лише
визначити стан конкуруючої фірми, а і визначити сильні та слабкі сторони
фірми її можливості та загрози.

Сильні сторони – це внутрішні можливості чи ресурс, що можуть зумовити
формування конкурентної переваги.

Слабкі сторони – види діяльності, які фірма здійснює не досить добре,
або ресурси, підсистема потенціалу, що неправильно використовуються.

Можливості – альтернативи, що їх може використати фірма для досягнення
стратегічних цілей.

Загрози – будь-які процеси або явища, що перешкоджають руху фірми у
напрямку досягнення своїх місії та цілей.

Під час аналізу та вибору стратегії управління необхідно враховувати
різні фактори, які умовно поділяють на два рівні: макро- і мікро-рівень.
Вивчаючи мікрорівень, слід враховувати фактори, пов’язані з конкретним
становищем підприємства, наприклад, його розмірами, наявністю робочої
сили, специфікою організаційної структури та ін. Необхідно чітко
усвідомити, що навіть найдосвідченіші експерти та аналітики можуть лише
рекомендувати певну стратегію, а оцінити можливості та взяти на себе всю
повноту відповідальності за прийняття та розробку обраної стратегії
повинен керівник підприємства (фірми). Для цього потрібно знати теорію
та практику управління (менеджмент) і вміти, що та з чого вибирати.

Ідеальної моделі управління не існує, оскільки кожне підприємство
(фірма) унікальне. Кожний повинен шукати свою власну модель. Серед
факторів, що визначають такий вибір, можна назвати такі: розмір
підприємства (фірми); характер продукції; характер стратегічної зони
господарювання.

З погляду останнього фактора виділяють модель:

раціонального внутрішньофірмового управління в спокійному зовнішньому
середовищі;

управління в умовах динамічного і різноманітного ринку;

управління в умовах динамічного науково-технічного прогресу;

пристосування до проблем, що виникають спонтанно, раптово під впливом
зовнішнього середовища фірми.

Підприємства (фірми) перебувають у процесі постійного пошуку власної
моделі управління (рис. 14). Це безпосередній процес, оскільки
змінюється сама фірма та її середовище. Більшість американських компаній
здійснюють окремі організаційні зміни не рідше від одного разу на рік, а
великі організації провадять такі зміни кожних 4-5 років. Загальний же
напрям еволюції — перехід від моделі управління в умовах масового
виробництва та відносно низького рівня конкуренції до моделі управління
в умовах індивідуалізованого виробництва та конкуренції, що
загострилася.

Сучасна система управління повинна бути простою та гнучкою, її основні
критерії — забезпечення ефективності та конкурентоспроможності. На думку
фахівців вона повинна мати такі основні характеристики:

невеликі підрозділи укомплектовуються меншою кількістю, але більш
кваліфікованими людьми;

невелика кількість рівнів управління;

структура, що грунтується на групах (командах) фахівців;

характер та якість продукції, графіки і процедури роботи, орієнтовані на
споживача

Суть раціоналістичної стратегії полягає в переконанні, що успіх
підприємства (фірми) залежить від таких факторів, як раціональна
організація виробництва продукції, зниження витрат за рахунок виявлення
внутрішньовиробничих резервів, зростання продуктивності праці,
ефективності використання всіх ресурсіа Підприємство (фірма)
розглядається як замкнена система При такому підході цілі та завдання
вважають заданими і стабільними протягом тривалого часу. Основа
стратегії — безперервне зростання та поглиблення спеціалізації
виробництва; побудова організаційної структури за функціональними
принципами (з чітким розподілом апарату управління по службах); контроль
усіх видів діяльності, чітке виконання управління вказівок зверху. Ця
стратегія управління була властива централізованій системі економіки.

Вихідні перебудови нової стратегії зводяться до такого:

ставка робиться на людину, яка самореалізується (на відміну від людини
економічної та соціальної);

. підприємство (фірма) розглядається як живий організм, що складається з
людей, які об’єднуються за спільними цінностями („клан»);

підприємству (фірмі) притаманне постійне оновлення, обумовлене
внутрішнім прагненням і націлене на пристосування до зовнішніх факторів,
основним з яких є споживач.

Нова стратегія грунтується на системному, ситуаційному підході.

Підприємство (фірма) — „відкрита система». Основні передумови її успіху
не внутрішні, а зовнішні. Успіх пов’язується з тим, наскільки вдало
підприємство (фірма) вписується у зовнішнє середовище (економічне,
науково-технічне, соціально-політичне) та пристосовується до нього.
Ситуаційний підхід до управління означає, що внутрішня побудова системи
управління є відповіддю на вплив зовнішнього середовища. Організаційний
механізм пристосовується до виявлення нових проблем і вироблення нових
рішень. Маневрування при розподілі ресурсів оцінюється вище, ніж
пунктуальність при витрачанні їх, а ке-рівники-підприємці виявляються
потрібнішими за технократів. Втіленням нового підходу до управління
стало стратегічне управління, яке передбачає доповнення планування
потенціалу підприємства (фірми) плануванням стратегії на основі
прогнозів майбутнього стану середовища. Зміна ситуації зумовлює зміну
можливостей та стратегії. Передбачаються спеціальні заходи для зменшення
опору цим змінам.

Нова стратегія управління потребує нових установок персоналу, нової
управлінської культури (прагнення до радикальних змін, готовність до
ризику, орієнтації на створення нових можливостей та ін.).

Стратегічне управління — одна з найсучасніших модифікацій управління
підприємством (фірмою). Найбільшого поширення ця управлінська стратегія
набула в американських компаніях.

У сучасних умовах конкурентоспроможний той, хто швидко реагує на зміни
обставин, не боїться ризику, займається інноваційною діяльністю і
сприймає нові технічні та економічні рішення Він виграє тоді, коли йде в
ногу з часом, нарівні з технічним прогресом.

Аналізуючи роль цих факторів та, зокрема, їх вплив на поведінку
менеджера, дослідники визначають такі інноваційні напрями стратегічного
управління:

традиційне — фірма не прагне ні до чого іншого, крім підвищення якості
продукції, яку випускає. При цьому є повна гарантія, що в довгостроковій
перспективі ця фірма відстане техніко-технологічно та економічно;

опортуністичне — фірма зайнята пошуками такого продукту, який не
потребує великих витрат на дослідження та розробки, але з яким вона
протягом певного часу одноосібне присутня на ринку. Пошук та
використання „щілин» передбачає не тільки глибоке знання ринкової
ситуації, високий рівень техніко-технологічного розвитку та адаптаційні
здібності, а й високий рівень ризику втрати монопольного становища;

імітаційне — нову технологію купують за ліцензіями. Це дешевше, швидше
та надійніше, ніж власні розробки і винаходи. Проте для адаптації
винаходу та створення на його основі оригінального продукту необхідна
висока спеціальна кваліфікація та комплекс заходів щодо підтримання
досягнутого рівня;

оборонне — у фірмі дослідження та розробки провадяться без претензій на
зайняття провідних позицій, їх мета — не відставати від інших у
технічному розвитку та підвищувати технічний рівень виробництва Це
стратегія, яка не усуває ризику втрати фірмою позицій;

залежне — великі корпорації передають для виробництва нової продукції
метод її виготовлення дрібним фірмам;

наступальне — прагнення фірми до першості на ринку. Це потребує високої
кваліфікації та організаторської праці, але результати себе
виправдовують. Для цього необхідно: організований, ефективний
інноваційний процес; наявність новаторів, творців; не традиційно мисляче
керівництво, здатне до нових ідей; можливість розподілу ризику; добрі
знання ринку, маркетингова організація.

На початковому етапі розвитку підприємство (фірма), як правило, не може
вибирати наступальний напрям. Реальним є напрям традиційного типу. Потім
вже від розвитку фірми, від її керівництва залежить, як вона зуміє
перейти від становища емітатора, що використовує чужі результати
технічного розвитку, до наступальної поведінки, грунтується на власних
творчих можливостях.

Отже, вибір моделі управління, напрям інноваційної діяльності — це є
вибір управлінської стратегії на той чи інший період функціонування та
розвитку підприємства (фірми). Процес цей не простий, індивідуальний,
потребує знань, досвіду, ретельної підготовки та відповідальності

Використана література:

Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічних знань:
Навч. посіб. – К.: Вища шк., 1998.- 544с

Маконнелл. К., Брю. С . Экономикс : принципы, проблемы и политика. —
М.: Республика. 1992. Т. 1

Ковальчук В.М. Загальні основи ринкової економіки. Тернопіль СМП
«Астон». 1994

Основы экономической теории: политэкономический аспект: Учебник/Отв.
ред. Г.Н. Климко. – 3-е изд., перераб. и доп. – К.: Знання-Прес, 2001. –
646с.

Похожие записи