КУРСОВА РОБОТА

на тему:

Споживання, заощадження та інвестиції. Роль інвестиції в розвитку
економіки України

ЗМІСТ

Вступ

Роль інвестиції в розвитку економіки України

Поняття інвестицій та інвестиційної діяльності. Сутність та
класифікація інвестицій.

Мета та завдання інвестиційної діяльності.

Інвестиційна політика держави.

Функція споживання середнього і гранично схильність до споживання та
заощадження

Функція споживання.

Функція заощадження.

Інвестиційна функція, відсоткова ставка (номінальна і реальна)

Функція інвестицій.

Мультиплікатор інвестицій.

Суб’єкти інвестиційного процесу та його роль в розвитку економіки
України

Трактування згідно закону суб’єктів інвестиційної діяльності.

Види інвесторів. Інщі учасники інвестиційних правовідносин.

Вплив держави на інвестиційний процес.

Інвестиційні фонди та інвестиції компанії.

Страхові компанії.

Залучення в інвестиційний процес інших фірм.

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

В умовах переходу до ринкової економіки виникає ще одне джерело
нарощування капіталу і фінансування відтворення – фінансові інвестиції.
Слід відзначити, що фінансові інвестиції хоча і набувають все більшого
поширення, однак і на сьогоднішній день залишаються відносно новим та
недостатньо дослідженим явищем у діяльності суб’єктів господарювання. За
останні часові періоди інвестиції стали відіграватиособливу роль у житті
будь-якої країни пострадянського періоду. Коли є кошти, їх можна
інвестувати в основні фонди або в оборотні кошти, та якщо продукція
маєдостатній ринок збуту, то можна жити досить респектабельно навіть в
умовах нестабільної економіки. Але де знайти кошти в час, коли така
слабка стабільністьСитуація ускладнюються і тим, що в Україні дане
питання отримало недостатньо уваги у науковій та професійній літературі.

Споживання та заощадження відіграють визначальну роль в економіці
будь-якої країни. Держави в яких інвестують значний відсоток своїх
доходів і споживають відповідно менший, досягають високих темпів
зростання національної економіки й продуктивності праці. І навпаки, ті
країни, що споживають вищий відсоток своїх доходів та інвестують менший,
розвиваються повільніше.

Споживання – це найпростіший компонент валового внутрішнього продукту,
що становить 66% сукупних видатків протягом останнього десятиріччя. Які
ж основні компоненти споживання? Серед його найважливіших статей –
житло, транспортні засоби, продовольство та медичні послуги.

Отже, дана курсова робота розкриває суть інвестицій, інвестиційна
політика,основні шляхизалучення іноземного капіталу, основні заходи
стимулювання іноземного інвестування, показує значимість функції
споживання середнього і гранично схильність до споживання та
заощадження, інвестиційну функцію, відсоткова ставка (номінальна і
реальна), суб’єкти інвестиційного процесу та його роль в розвитку
економіки України.

Роль інвестиції в розвитку економіки України

1.1 ПОНЯТТЯ СУТНІСТЬ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ

ІНВЕСТИЦІЙ

Економічна діяльність окремих господарюючих суб’єктів та країни в цілому
значною мірою характеризується обсягом здійснюваних інвестицій.

Терміни «інвестиції», «інвестування», «інвестиційний процес»,
«інвестиційна діяльність», «інвестиційна політика» стали вживатись у
нашій країні порівняно нещодавно. Тому поняття та сутність цих термінів
у нашій економічній літературі все ще трактуються по-різному. Так,
наприклад, поняття «інвестиції» ототожнюється з капітальними
вкладеннями, «інвестиційна діяльність» – з інвестуванням. Хоча ці
поняття за своєю суттю та економічним змістом не однозначні.

Термін «інвестиції» походить від латинського слова «invest», що означає
вкладення коштів. У більш широкій трактовці інвестиції являють собою
вкладення капіталу з метою подальшого його збільшення. Інвестиції мають
фінансове та економічне визначення.

За фінансовим визначенням, інвестиції – це всі види активів (коштів), що
вкладаються в господарчу діяльність з метою отримання доходу. Економічне
визначення інвестицій можна сформулювати таким чином: інвестиції – це
видатки на створення, розширення, реконструкцію та технічне
переозброєння основного капіталу, а також на пов’язані з цим зміни
оборотного капіталу, оскільки зміни у товарно-матеріальних запасах
здебільшого залежать від руху видатків на основний капітал.

Інвестиції в об’єкти підприємницької діяльності здійснюються в різних
формах. З метою обліку, аналізу та планування інвестиції класифікуються
за різними ознаками.

Структуру інвестицій можна показати за допомогою наступної схеми:

За об’єктами вкладень виділяються реальні та фінансові інвестиції.

Під реальними інвестиціями розуміють вкладення коштів у реальні активи –
як матеріальні, так і нематеріальні (іноді вкладення коштів у
нематеріальні активи, пов’язані з науково-технічним прогресом,
характеризуються як інноваційні інвестиції).

Під фінансовими інвестиціями розуміють вкладення коштів у різні
фінансові активи, серед яких найбільш значущу частку посідають вкладення
коштів у цінні папери.

За характером участі в інвестуванні виділяються прямі та непрямі
інвестиції.

Під прямими інвестиціями розуміється безпосереднє вкладення коштів
інвестором в об’єкти інвестування.

Під непрямими інвестиціями розуміється інвестування, опосередковане
іншими особами (інвестиційними або фінансовими посередниками).

За періодом інвестування розрізняють короткострокові та довгострокові
інвестиції.

Під короткостроковими інвестиціями розуміють звичайно вкладення капіталу
на період, не більше одного року (наприклад, короткострокові депозитні
внески, купівля короткострокових ощадних сертифікатів і т. ін.).

Під довостроковими інвестиціями розуміють вкладення капіталу на період
більше одного року.

У практиці великих інвестиційних компаній довгострокові інвестиції
деталізуються таким чином:

до 2 років;

від 2 до 3 років;

від 3 до 5 років;

понад 5 років.

За формами власності інвесторів розрізняють інвестиції приватні
(акціонерні), державні, іноземні та спільні.

За регіональною ознакою виділяють інвестиції всередині країни та за
кордоном.

Під внутрішніми інвестиціями розуміють вкладення коштів у об’єкти
інвестування, розміщені в межах даної країни.

Під інвестиціями за кордоном (іноземні інвестиції) розуміють вкладення
коштів у об’єкти інвестування, розміщені за межами даної країни.

Під інвестиціями звичайно розуміються довгострокові вкладення капіталу в
підприємства різних галузей народного господарства, в інфраструктуру, в
соціальні програми, в охорону навколишнього середовища. Інвестиції
виражають усі види майнових та інтелектуальних цінностей, які
вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, у
результаті якої формується прибуток (доход) або досягається соціальний
ефект. Державні інвестиції можуть здійснюватись і з метою регулювання
розвитку економіки.

Основними цінностями інвестицій є:

рухоме та нерухоме майно (будівлі, споруди, обладнання та інші
матеріальні цінності);

кошти, цільові банківські внески, кредити, акції та інші цінні папери;

майнові права, похідні від авторського права – ліцензії, «ноу-хау»,
досвід та інші інтелектуальні цінності;

право користування землею та іншими природними ресурсами, а також інші
майнові права.

За обсягом та значущістю капітальні вкладення є основною складовою
частиною інвестицій, у нашій країні на них припадає близько 85% усіх
інвестицій.

Головними етапами інвестування є:

перетворення ресурсів у капітальні вкладення (витрати), тобто процес
спрямування інвестицій у конкретні об’єкти інвестиційної діяльності
(власне інвестування);

перетворення вкладених коштів у приріст капітальної вартості, що
характеризує кінцеве перетворення інвестицій та отримання нової
споживчої вартості;

приріст капітальних вартостей у формі доходу або соціального ефекту,
тобто кінцева мета інвестиційної діяльності.

Початковий та кінцевий ланцюжки замикаються, утворюючи новий
взаємозв’язок: прибуток – ресурси, тобто процес нагромадження
повторюється. При цьому слід мати на увазі, що процес нагромадження
грошових ресурсів, не входячи в інвестиційну діяльність, є його
необхідною передумовою. Інвестиційна діяльність є основою
індивідуального кругообігу інвестицій на підприємстві. Інвестиційний
цикл (період) містить один оборот інвестицій, тобто рух вартості,
авансованої у капітальне майно від моменту акумуляції коштів до моменту
їх відшкодування. Держава стимулює інвестиційну діяльність підприємств
шляхом надання їм податковоамортизаційних преференцій (пільг з
оподаткування прибутку або пільгових норм амортизації).

1.2 МЕТА ТА ЗАВДАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Інвестиційна діяльність являє собою сукупність практичних дій юридичних
осіб, держави та громадян щодо реалізації інвестицій. Нинішня правова
система України складається з більше ніж 100 законів та інших
нормативних актів, що регулюють інвестиційну діяльність.

Серед них слід насамперед відзначити Закон України «Про інвестиційну
діяльність», Закон України «Про іноземні інвестиції», Закон України «Про
державну програму заохочення іноземних інвестицій в Україні», Закон
України «Про цінні папери та фондову біржу», які створюють правову
основу інвестиційної діяльності.

Законодавство визначає, що всі суб’єкти інвестиційної діяльності
незалежно від форм власності та господарювання мають рівні права в
частині здійснення цієї діяльності; самостійно визначають цілі,
напрямки, види та обсяги інвестицій; залучають для їх реалізації на
договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, у тому
числі шляхом організації конкурсів та торгів.

Об’єктами інвестиційної діяльності в Україні є:

новоутворюванні та ті, що реконструюються, основні фонди, а також
обігові кошти в усіх галузях народного господарства;

цінні папери (акції, облігації та ін.);

цільові грошові внески;

науково-технічна продукція та інші об’єкти власності; майнові права та
права на інтелектуальну власність.

Аналогічні об’єкти має і діяльність зарубіжних інвесторів, якщо вона не
суперечить законодавству України. Іноземні інвестори мають право
здійснювати інвестування на території України шляхом:

пайової участі спільно з юридичними та фізичними особами України у
створенні підприємств;

створення підприємств, цілком належних іноземним інвесторам, а також
філіалів підприємств іноземних юридичних осіб;

придбання підприємств, будівель, споруд, паїв, акцій, облігацій та інших
цінних паперів, а також іншого майна, яке за законодавством України може
належати іноземним інвесторам;

придбання прав користування землею та іншими природними ресурсами;

надання позик, кредитів, майна та майнових прав.

Суб’єктами інвестиційної діяльності є:

інвестори (замовники);

виконавці робіт (підрядники);

користувачі об’єктів інвестиційної діяльності;

постачальники товарно-матеріальних цінностей, обладнання та проектної
продукції;

юридичні особи (банківські, страхові та посередницькі організації,
інвестиційні фонди та компанії та ін.);

громадяни України;

іноземні юридичні та фізичні особи, держави та міжнародні організації.

Суб’єкти інвестиційної діяльності діють в інвестиційній сфері, де
здійснюється практична реалізація інвестицій.

До складу інвестиційної сфери включаються:

сфера капітального будівництва (ця сфера об’єднує діяльність
замовників-інвесторів, підрядників, проектувальників, постачальників
обладнання, громадян, зайнятих у сфері індивідуального та кооперативного
житлового будівництва та інших суб’єктів інвестиційної діяльності);

екологічна сфера;

інноваційна сфера;

сфера обігу фінансового капіталу (грошового, позикового та фінансових
зобов’язань у різних формах);

сфера реалізації майнових прав суб’єктів інвестиційної діяльності.

Суб’єкти інвестиційної діяльності можуть об’єднувати кошти для
здійснення спільного інвестування. Інвестори мають право виступати в
ролі замовників, вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати
інші функції учасників інвестиційного процесу.

Інвестиційна діяльність є найважливішою складовою частиною
підприємницької діяльності компанії (фірми), підприємства.

Основною метою інвестиційної діяльності є забезпечення найбільш
ефективних шляхів реалізації інвестиційної стратегії компанії (фірми),
підприємства на окремих етапах їх розвитку.

У процесі реалізації цієї основної мети інвестиційна діяльність
спрямована на вирішення таких найважливіших завдань розвитку економіки:

Визначення шляхів прискорення реалізації інвестиційних програм та
проектів. Вирішальна роль у реалізації інвестицій належить галузям
інвестиційного комплексу, передусім будівництву. Тому основним завданням
інвестиційної діяльності є визначення шляхів розвитку цих галузей.
Розвинений інвестиційний комплекс дозволяє забезпечувати стійкі темпи
зростання народного господарства, запроваджувати найновітніші досягнення
технічного прогресу, реалізовувати великі соціально-економічні завдання.

Забезпечення високих темпів економічного розвитку компанії (фірми),
підприємства. Стратегія розвитку будь-якої компанії (фірми) та
будь-якого підприємства від моменту їх створення передбачає постійне
економічне зростання за рахунок збільшення обсягів результатів
підприємницької діяльності, а також галузевої, асортиментної та
регіональної диверсифікації цієї діяльності. Це економічне зростання
забезпечується насамперед за рахунок інвестиційної діяльності, у процесі
якої реалізуються довгострокові стратегічні цілі компанії (фірми),
підприємства.

Забезпечення максималізації доходів (прибутку) від інвестиційної
діяльності. Прибуток є основним показником, що характеризує результати
не тільки інвестиційної, але й усієї підприємницької діяльності компанії
(фірми), підприємства.

Забезпечення мінімізації інвестиційних ризиків. Сучасне ринкове
середовище немислиме без ризику. За певних несприятливих умов ці ризики
можуть викликати втрату не тільки прибутку та додаткового доходу від
інвестицій, але й частини інвестованого капіталу. Ці обставини
зумовлюють необхідність пошуку шляхів та способів зниження ризику при
реалізації інвестиційних проектів,

Забезпечення фінансової стійкості та платоспроможності компанії (фірми),
підприємства у процесі здійснення інвестиційної діяльності.

Усі перелічені завдання інвестиційної діяльності тісно взаємопов’язані
та взаємозумовлені.

1.3. ІНВЕСТИЦІЙНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ

Наша країна не хоче інвестицій. І робимо все, що б їх не було, інакше ми
б вже давно були на іншій траєкторії економічного зростання.

Багато хто кажуть, що у країни немає грошей для нормального протікання
процесу інвестування. Ні, гроші є. Тільки поза банківського обігу
знаходиться майже 9 млрд. грн. Більше за 10 млрд. доларів готівкових на
руках у населення, а це дуже чималий інвестиційний ресурс, але поки він
лежить мертвим капіталом.

У період стабільності обмінного курсу національної валюти спостерігалася
велика притока іноземної твердої валюти. Так, в 1997 році при загальному
обсязі експорту товарів 14,1 млрд. доларів США було продано 32,4 млрд.(в
1999 році відповідні показники становили 11,5 і 9,5 млрд.)Тоді в
економіку вони не пішли.

Зараз на Україні не створено нормальних передумов для інвестування в
економіку.

Деякі роблять акцент на тільки великих інвестиціях і задають питання: чи
варто взагалі говорити про якісь інвестиції на суму біля 2 тис. грн.? Це
адже крапля в морі, не здатна вплинути істотний чином на положення
справ. Категорично затверджувати про це абсолютно не правильно, це є
абсолютною помилкою. Наприклад, в Польщі зареєстровано 2,5 млн.
підприємств на 36 млн. населення, тобто в середньому одне на 14 чоловік.
І цьому з урахуванням інвалідів, дітей, пенсіонерів. Соромно порівнювати
ці показники з Україною.

Не треба затратити великих зусиль, щоб зрозуміти, що більшість
підприємств – це дрібні інвестори. Але 2,5 млн. громадян, які можуть
вкласти приблизно по 2000 гривень – це вже 5 млрд. інвестицій. Як
говориться, крапля в морі перетворюється в могутній потік.

Масові дрібні інвестори формують головне для економічного зростання –
внутрішній платіжний попит.

Також невирішеною залишається проблема структурного оновлення
української економіки. Раніше багато говорилося про необхідність
глибоких структурних перетворень промисловості України. Питома вага
машинобудування становила 30,7% в 1991 році., а в 1999 році –13,8%,
питома вага легкої промисловості скоротилася в 8 раз. Формуюча за роки
реформ модель економічної політики не тільки не мала в своєму арсеналі
відповідних інструментів регулювання, але і заперечувало необхідність
таких. Всі питання структурних перетворень повинні були вирішуватися
мимовільно – на основі ринкової кон?юктури. Відповідно виникає питання:
чи повинне це так залишатися? Відповідь: одночасно з підвищенням питомої
ваги базових галузей неухильно збільшилася енергоємність одиниці ВВП.
Економіка, в структурі промисловість якої майже 60 % складає базові
галузі безперспективна з точки зору темпів свого розвитку. Потенціал їх
зростання в зв’язку з низькою оборотністю капіталу надто обмежений.

Економічна криза, в якій перебуває Україна , посилення фіскальної
функції податків, штучна стабілізація гривні, призводить до зменшення
фінансових ресурсів підприємств і зниження палатоспроможності населення.
У свою чергу це не тільки не допомагає розвитку власного виробництва,
навпаки – ще більше руйнує його.

Без реальних інвестицій у новітні технології наші вітчизняні
підприємства не зможуть вийти з економічної скрути. Пошук інвестиційних
джерел за кордоном покищо не дає бажаного результату. Непевненність у
стабільності політики держави, висока корумпованність усіх рівнів влади,
та інші чинники стоять на заваді припливу реальних коштів в Україну.

Але якщо сподіватися тільки на іноземні інвестиції, то проблеми
оновлення виробничого апарату і виходу з кризи ніколи не буде
розв’язано. Відомо, що інвестиційні потреби України оцінюються в 50
міль’ярдів доларів. Необхідно шукати і внутрішні джерела. Ця проблема
може бути розвcязана внедрінням нової форми фінансових відносин –
лізингу. Справді, основні фонди на наших підприємствах спрацьовані, на
них практично неможливо виготовляти якісну і конкурентоздатну продукцію.
Так, по групі великих машинобудівних підприємств спрацювання основних
фондів становить 40-55%,а по найважливішій для виробництва третій групі
– робочі й силові машини та обладнання – ще більше: 64-87%. Ці
підприємства збиткові та малорентабельні і через це вони не можуть
оновити основні виробничі фонди.

Спрацювання основних засобів обумовлено гострою нехваткою засобів і
мізерно малими розмірами отриманих підприємствами прибутків. Аналіз
показує, що останній етап сучасного оновлення основних засобів
підприємств міського господарства був здійснений 10 років тому. В
результаті на початок 1997 року знос його основних засобів складає біля
80%.

Так, спрацювання основних засобів на підприємствах є реальною причиною
того, що підприємства позбавлені можливостей нарощування своїх
виробничих потужностей, тобто для вирішення цієї проблеми необхідно
переходити на систему лізингових відносин.

Про необхідність активізації процесу відтворення основних фондів
свідчать статистичні дані. На підприємствах галузей народного
господарства України від 60-80% обладнання фізично зношене чи морально
устаріле,40% основних засобів функціонує більше 20 років, ще 40% – від
10-20 років. Аналіз тенденцій структурних перетворень економіки
свідчить, що без всебічно обгрунтованих інвестицій у пріоритетні галузі
народного господарства не обійтись. Для модернізації неефективних
виробництв, за різними оцінками, потрібно від 170-300 млрд. доларів.

Функція споживання середнього і гранично схильність до споживання та
заощадження

2.1 ФУНКЦІЯ СПОЖИВАННЯ

Закрита економіка містить три суб’єкти макроекономіки: С – сектор
споживання, І – сектор інвестицій, G – державний сектор. Основна
макроекономічна тотожність для закритої економіки виражається таким
чином:

? = С + І + G.

Слід розрізняти ? – дохід та ?’= ?-? – частина доходу, яка залишилася
після сплати податків, тобто післяподатковий, або використовуваний
дохід.

Дохід поділяється на споживання (С) та заощадження (S):

? = С + S або Y’= Y-T=C + S.

Функція споживання (рис. 2.1) виражає залежність між використовуваним
доходом і обсягом споживання і має вигляд:

С = F(Y’) = F(Y- Т).

Функція була запроваджена Кейнсом. Визначальним чинником споживання у
функції є дохід:

С = с0 + с’ (Y- Т) = с0 + c’Y, де

с0 – автономне споживання, тобто обсяг споживання, який не залежить від
використовуваного доходу (за рахунок позик, у борг, за рахунок
заощаджень, субсидій).

Рис 2.1 Функція споживання

Гранична схильність до споживання (MFC – Marginal propensity to
consume), с’ – це величина, яка показує, на скільки одиниць зміниться
обсяг споживання при зміні використовуваного доходу на одиницю і
визначається за формулою

c’=MPC = ?C/?Y, де

?С – приріст споживчих витрат,

?Y – приріст використовуваного доходу.

З геометричної точки зору гранична схильність до споживання – це кут
нахилу кривої споживання.

Середня схильність до споживання (?РС – Average propensity to consume) –
це частка споживання у використовуваному доході:

?PC=C/Y.

Якби споживчі витрати дорівнювали післяподатковому доходу, то графік
функції споживання збігся б із бісектрисою. Перетин лінії 45° і графіка
споживання у точці А означає рівень нульового заощадження (рис. 2.2).
Знак «-» означає від’ємне заощадження, оскільки витрати перевищують
доходи, а знак «+» — додатне заощадження, тому що доходи перевищують
витрати.

Рис. 2.2. Від’ємне, нульове та додатне заощадження

ФУНКЦІЯ ЗАОЩАДЖЕННЯ

Заощадження S (Save) – це неспожита частина доходу. Найпростіша функція
заощадження має вигляд:

S = F( У).

Кожній функції споживання відповідає єдина функція заощаджень (рис.
2.3):

S= Y-C= Y-с0-с’Y=-с0 + (1-с’)Y; С=с0 + с’Y, де

c’ – величина заощаджень домашніх господарств,

с0 – автономне споживання,

1 — с’ = s’ – гранична схильність до заощадження,

Y – дохід.

Гранична схильність до заощадження (MPS – Marginal propensity to save) –
це величина додаткового заощадження з однієї додаткової грошової одиниці
використовуваного доходу, або показник того, на скільки одиниць
зміниться обсяг заощадження за умови зміни використовуваного доходу на
одиницю:

MPS = AS IAY, де

?S* – приріст заощаджень,

?Y – приріст використовуваного доходу.

Оскільки частина кожної грошової одиниці (гривні), яка не споживається,
обов’язково заощаджується, то

? PC + MPS = 1; MPS = AS/AY.

Середня схильність до заощадження (APS – Average propensity to save) –
це частка заощаджень у післяподатковому доході:

MPS = = ?8/ ??.

Рис 2.3 Функція споживання та функція заощадження

У короткостроковому періоді зі збільшенням доходу зростають і
споживання, і заощадження, але при цьому середня схильність до
споживання має тенденцію до зниження, а середня схильність до
заощадження – тенденцію до зростання. У довгостроковому періоді середні
схильності стабілізуються.

Чинники споживання та заощадження, які не залежать від доходу і
впливають на функції споживання і заощадження, зміщуючи їх графіки:

багатство. Зростання багатства (нерухомість, фінансові активи) зміщує
графік споживання вгору, а графік заощадження – вниз;

податки. Зниження податків збільшує післяподатковий дохід, і тому
зростають споживання і заощадження, і навпаки;

рівень цін. Зростання цін скорочує споживання і заощадження, і навпаки;

відрахування на соціальне страхування. Збільшення відрахувань скорочує
споживання і заощадження;

очікування. Очікування зростання грошових доходів у майбутньому зумовлює
збільшення поточних витрат;

споживча заборгованість. Зростаюча споживча заборгованість зменшує
споживання та заощадження, і навпаки;

відсоткова ставка. Зі зростанням відсоткової ставки поточне споживання
зменшується, а заощадження зростають.

Інвестиційна функція, відсоткова ставка (номінальна і реальна)

3.1 ФУНКЦІЯ ІНВЕСТИЦІЙ

Інвестиції (Investment) – це економічні ресурси, які спрямовуються на
збільшення реального капіталу суспільства. Джерелом інвестицій є
заощадження. Інвестиції – найбільш мінлива частина сукупного попиту AD.
Вони поділяються на чотири групи:

інвестиції в основний капітал (машини, обладнання);

інвестиції в житлове будівництво;

амортизація;

інвестиції в товарно-матеріальні запаси.

У макроекономіці базовою інвестиційною функцією є функція, яка залежить
від відсоткової ставки: 7 = 7(г). Зауважимо, що інвестиції залежать від
реальної (а не номінальної) відсоткової ставки. Функція інвестицій є
спадною і відображає обернену залежність між відсотковою ставкою та
інвестиціями в основний капітал. Із зростанням реальної відсоткової
ставки інвестиції зменшуються, оскільки витрати на одиницю капіталу
зростають, що зменшує прибутковість капіталу (рис. 3.1).

Крім відсоткової ставки, на інвестиції впливають такі невідсоткові
чинники:

витрати на основний капітал. Із зростанням витрат інвестиційний попит
скорочується, і навпаки;

податки на підприємця. Зростання податків призводить до зниження
дохідності і зміщує криву попиту на інвестиції ліворуч, а зменшення
податків – праворуч;

технологічні зміни. Прискорення НТП змішує криву попиту на інвестиції
праворуч, і навпаки;

очікування. За оптимістичних прогнозів економічних умов у країні попит
на інвестиції зростає, крива попиту зміщується праворуч, за
песимістичних – ліворуч (рис. 3.2).

Рис 3.1 Функція інвестиційного попиту

Рис 3.2 Вплив невідсоткових чинників на інвестиції

3.2 МУЛЬТИПЛІКАТОР ІНВЕСТИЦІЙ

Розрізняють автономні інвестиції та індуційовані.

Автономні інвестиції – це інвестиції, які не залежать від рівня доходу.
Найпростіша функція автономних інвестицій має вигляд:

І = е – dR, де

І – автономні інвестиційні витрати,

е – автономні інвестиції, які визначаються зовнішніми економічними
чинниками (запаси корисних копалин),

R – реальна відсоткова ставка,

d – емпіричний коефіцієнт чутливості інвестицій до динаміки ставки
відсотка.

Індуційовані інвестиції – це інвестиції, які залежать від рівня доходу.

Мультиплікатор інвестицій, Т, – це число, яке показує, у скільки разів
зростає рівноважний дохід ? 7 за умови збільшення автономних інвестицій
на ?I:

Зв’язок між мультиплікатором та граничними схильностями виражається
таким чином:

Суб’єкти інвестиційного процесу та його роль в розвитку економіки
України

4.1 ТРАКТУВАННЯ ЗГІДНО ЗАКОНУ СУБ’ЄКТІВ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.

Суб’єктами (інвесторами і учасниками) інвестиційної діяльності можуть
бути громадяни і юридичні особи України та іноземних держав, а також
держави.

Інвестори – суб’єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про
вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних
цінностей в об’єкти інвестування. Інвестори можуть виступати в ролі
вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого
учасника інвестиційної діяльності.

Учасниками інвестиційної діяльності можуть бути громадяни та юридичні
особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як
виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора. (ст.5.)

H

t

c

?

????????????????i?L

t

 

c

?

&

F

&

F

&

F

&

&

F

&

&

&

F

$

&

F

&

F

&

&

&

F

*O?OaeOeOiOiO’O”O?O.O0O?OTHOe\UuU?

&

иди й обсяги інвестицій, залучає для їх реалізації на договірній основі
будь-яких учасників інвестиційної діяльності, у тому числі шляхом
організації конкурсів і торгів. За рішенням інвестора права володіння,
користування і розпорядження інвестиціями, а також результатами їх
здійснення можуть бути передані іншим громадянам та юридичним особам у
порядку, встановленому законом. Взаємовідносини при такій передачі прав
регулюються ними самостійно на основі договорів.

Для інвестування можуть бути залучені фінансові кошти у вигляді
кредитів, випуску в установленому законодавством порядку цінних паперів
і позик. Майно інвестора може бути використано ним для забезпечення його
зобов’язань. У заставу приймається тільки таке майно, яке перебуває у
власності позичальника або належить йому на праві повного господарського
відання, якщо інше не передбачено законодавчими актами України.
Заставлене майно при порушенні заставних зобов’язань може бути
реалізовано відповідно до чинного законодавства.

Інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об’єктами та
результатами інвестицій, включаючи реінвестиції та торговельні операції
на території України, відповідно до законодавчих актів України. Для
державних підприємств, що виступають інвесторами за межами України та
яким відкрито іпотечний кредит, встановлюється гарантія по цих
інвестиціях з боку держави.

Інвестор має право на придбання необхідного йому майна у громадян і
юридичних осіб безпосередньо або через посередників за цінами і на
умовах, що визначаються за домовленістю сторін, якщо це не суперечить
законодавству України, без обмеження за обсягом і номенклатурою. (ст.7.)

Інвестор у випадках і порядку, встановлених законодавством України,
зобов’язаний: подати фінансовим органам декларацію про обсяги і джерела
здійснюваних ним інвестицій; одержати необхідний дозвіл або узгодження
відповідних державних органів та спеціальних служб на капітальне
будівництво; одержати позитивний комплексний висновок державної
експертизи щодо додержання в інвестиційних програмах та проектах
будівництва діючих нормативів з питань санітарного і епідемічного
благополуччя населення, екології, охорони праці, енергозбереження,
пожежної безпеки, міцності, надійності та необхідної довговічності
будинків і споруд, а також архітектурних вимог.

Суб’єкти інвестиційної діяльності зобов’язані: додержувати державних
норм і стандартів, порядок встановлення яких визначається законодавством
України; виконувати вимоги державних органів і посадових осіб, що
пред’являються в межах їх компетенції; подавати в установленому порядку
бухгалтерську і статистичну звітність; не допускати недобросовісної
конкуренції і виконувати вимоги законодавства про захист економічної
конкуренції; сплачувати податки, збори (обов’язкові платежі) в розмірах
та у порядку, визначених законами України.

Для виконання спеціальних видів робіт, які потребують відповідної
атестації виконавця, учасники інвестиційної діяльності зобов’язані
одержати ліцензію. Перелік таких робіт та порядок їх ліцензування
встановлюються Кабінетом Міністрів України. (ст.8.)

Відносини між суб’єктами інвестиційної діяльності Основним правовим
документом, який регулює взаємовідносини між суб’єктами інвестиційної
діяльності, є договір (угода). Укладення договорів, вибір партнерів,
визначення зобов’язань, будь-яких інших умов господарських
взаємовідносин, що не суперечать законодавству України, є виключною
компетенцією суб’єктів інвестиційної діяльності. Втручання державних
органів та посадових осіб у реалізацію договірних відносин між
суб’єктами інвестиційної діяльності зверх своєї компетенції не
допускається. (ст.9.)

4.2 ВИДИ ІНВЕСТОРІВ. ІНЩІ УЧАСНИКИ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ПРАВОВІДНОСИН.

Правовідносини, що виникають з приводу та в процесі здійснення
інвестиційної діяльності (реалізації інвестицій) умовно можна назвати
інвестиційними правовідносинами. Інвестиційні правовідносини є
різновидом господарських правовідносин, що мають особливості, пов’язані
зі специфікою інфестиційної діяльності як різновиду господарської
діяльності.

Інвестиційні відносини безпосередньо пов’язані з відносинами власності,
оскільки передбачають володіння, користування та розпорядження
інвестиціями й отриманим у результаті цього прибутком (доходом).

Залежно від виду інвестицій (портфельні, фінансові чи стратегічні,
внутрішні чи зовнішні) відповідно розрізняють портфельних, фінансових та
стратегічних інвесторів, а також внітрішніх та іноземних.

Крім інвесторів учасниками інвестиційних правовідносин можуть виступати:

виконавці – суб’єкти господарювання, що здійснюють практичні дії щодо
реалізації інвестицій (наприклад, проектні, будівельні та інші
організації, що виконуюють роботи, виготовляють продукцію, надають
послуги, необхідні для реалізації інвестицій);

банки та інші фінансові структури, що надають кошти для вкладення
інвестицій;

інвестиційні структури, серед яких чільне місце посідають інвестиційні
фонди та інвестиційні компанії, довірчі товариства (виконують роль
фінансових посередників на ринку інвестицій);

органи державного, галузевого, міжгалузевого тощо господарського
управління (господарські міністерства та відомства, виконкоми місцевих
рад народних депутатів, господарські об’єднання тощо);

органи державного регулювання в сфері інвестиційної діяльності (у т.ч.
Державний комітет України в справах архітектури, містобудування та
житлової політики).

Вирізняють ще таких учасників інвестиційних правовідносин, як одержувач
інвестицій (особа, яка отримала від інвестора у власність або в
користування майно, майнові права та інші цінності, що мають ринкову
вартість, і використовує їх у власній господарській діяльності,
включаючи подалі інвестування) та інвестиційний посередник (суб’єкт
підприємницької діяльності, що на договірних підставах отримав від
інвестора майно, майнові права та інші цінності для подальшого
інвестування, яку здійснюються на професійних засідках).

4.3 ВПЛИВ ДЕРЖАВИ НА ІНВЕСТИЦІЙНИЙ ПРОЦЕС.

Залежно від функцій, які виконує суб’єкт господарювання в інвестиційному
процесі, він може бути івестором, учасником або тим і іншим одночасно.

Суб’єктами інвестиційної діяльності є держава через свої інституції;
господарчі товариства (компанії) і корпорації; фінансово-кредитні
установи; інші функціональні учасники.

Держава бере участь в інвестиційному процесі як прямо через державний
сектор економіки, так і побічно, через свої інституції: органи
виконавчої влади та місцевого самоврядування, Національний банк, Фонд
держмайна, Державний антимонопольний комітет.

Держава здійснює інвестування тих галузей і виробництв, продукція яких
має загальнонаціональний характер і які найближчим часом не підлягають
приватизації, таких, як оборонна галузь, окремі об’єкти
загальнодержавної інфраструктури: магістралі, термінали тощо.

В перехідний період функції інвестора в соціальній сфері також повинні
залиши тися за державою. Деякі виробництва сільського господарства
(особливо збиткові) також повинні інвестуватися з держбюджету.

При активізації інвестиційної діяльності держава може інвестувати кошти
в розвиток виробнитв, доцільність яких обгрунтовується необхідністю
прискореного розвитку економіки. Таке інвествання може здійснюватись
державою і на паритетних засадах з іншими інвесторами, включаючи
іноземні. Організаційні форми такої діяльності можуть бути
різноманітними: консорціуми, холдинги, корпоративні підприємства та
акціонерні товариства тощо.

До форм побічного впливу держави на інвестиційну діяльність можна
віднести наступні: державне кредитування, державні позики,
роздержавлення і приватизацію, податкове регулювання, амортизаційну
політику, державний лізинг, ліцензування та квотування, антимонопольні
заходи, стандартизацію та ін. засоби прямого впливу держава реалізує
через свої інституції як учасник інвестиційного процесу.

Кредитно-інвестиційна політика здійснюється державою через Національний
банк шляхом регулювання попиту і пропозиції на залучені ресурси.
Національний банк залежно від стану економіки здійснює кредитну
експансію чи кредитну рестрикцію.

Держава через Національний банк проводить операції на фондовому ринку,
тобто здійснює емісію, продаж і купівлю державних цінних паперів. В 1995
році НБУ вперше здійснив випуск державних облігацій строком на 1 рік і
номінальною вартістю 100 млн крб. під 10% річних. На першому аукціоні
комерційними банками було куплено таких облігацій на суму 1,133 трл крб.

Центральні банки справляють істотний вплив на інвестиційний процес через
регулювання норми обов’язкових або мінімальних резервів.

Великий вплив на розширення інвестиційної діяльності, особливо в
перехідної період покликаний забезпечити Фонд державного майна України,
на який покладені задачі:

захист майнових прав України на її території і за кордоном;

здійснення прав розпорядження майном державних підприємств у процесі
їхньої приватизації, створення спільних підприємств;

здійснення повноважень по проведенню приватизації майна підприємств
загальнодержавної власності й ін.

Фонд є власником тієї частини акціонерних товариств, що не була
реалізована в процесі приватизації. Фонд розробляє нормативні акти з
питань керування державним майном, проводить його інвентаризацію,
здійснює аудиторські перевірки ефективності його використання, складає
кошторис витрат засобів позабюджетного фонду приватизації і контролює
використання цих засобів.

Держава також впливає на інвестиційний процес через деякі свої
інституції: Державний інноваційний фонд, Фонд сприяння зайнятості,
Пенсійний фонд, Фонд Чорнобиля та ін.

Дійовим суб’єктом інвестиційного процесу в державі з ринковою економікою
є її фінансово-кредитна система. До її складу входять такі елементи:

Центральний банк і комерційні банки, в тому числі спеціалізовані
(інвестиційні, інноваційні, біржові, іпотечні, позичкові, ощадні);

Небанківська (парабанківська) система,до якої входять інвестиційні фонди
і компанії, довірчі товариства, кредитні спілки, страхові компанії,
пенсійні фонди, лізингові фірми тощо.

За ринкових умов банківська діяльність часто поєднується з діяльністю
страхових компаній. Банки можуть надавати послуги своїм клієнтам щодо
страхування і перестрахування інвестицій.

В Україні поступово формується система небанківських фінансово-кредитних
установ. Починаючи з 1994 р. діє Положення про інвестиційні фонди і
інвестиційні компанії, затверджене Президентом. Відповідно до цього
Положенняінвестиційні інституції, що створюються в Україні, мають
забезпечити функціонування фондового ринку.

4.4 ІНВЕСТИЦІЙНІ ФОНДИ ТА ІНВЕСТИЦІЙНІ КОМПАНІЇ

Інвестиційний фонд – це юридична особа, затверджена в формі акціонерного
товариства, виключною діяльністю якого є спільне інвестування.
Інвестиційний фонд здійснює випуск акцій і вкладає мобілізовані таким
чином кошти дрібних інвесторів в інші цінні папери, що приносять доход у
вигялді процентів і підвищення їх курсової вартості.

Інвестиційна компанія – це торговець цінними паперами, який, крім інших
видів діяльності, може залучати кошти для здійснення спільного
інвестування шляхом емісії цінних паперів і їх розміщення.

Таким чином, в діяльності інвестиційних фондів і компаній багато
спільного. Їх основна мета – залучення ресурсів за рахунок випуску
цінних паперів і розміщення цих ресурсів в цінні папери інших емітентів,
тобто ці інституції діяють шляхом створення і використання пайових
фондів.

Інвестиційні фонди класифікуються залежно від форми їх організації. В
світовій практиці розрізняють дві форми організації інвестиційних
фондів: корпорація і довірче товариство (траст). Корпоративне
підприємство створюють юридичні і фізичні особи, які поєднують свої
кошти в статутному (пайовому) фонді і створюють аппарат управління.
Згодом крпоративний інвестфонд через засоби масової інформації залучає
кошти інших інвесторів (акціонерів). На чолі такого фонду стоїть Рада
директорів чи Рада акціонерів, а також інвестиційний управляючий.
Інвестиційний фонд може бути організований з зовнішнім апаратом
управління, який працює за наймом. Тоді фонд приймає форму класичного
довірчого товариства (трасту). В цьому випадку засновники фонду
залучають на контрактних засадах ще одного або декількох учасників
фонду, які збирають кошти і створюють довірче товариство. При
інвестиційному фонді може бути створено кілька довірчих товариств, які
можуть залишати фонд, сплативши невеликий штраф.

На відміну від інвестиційного фонду і трасту. Компанія як посередник в
первинному розміщенні цінних паперів між емітентами і інвесторами може
працювати також інвестиційним консультантом або брокером на фондовій
біржі. Крім того, в Україні інвестиціна компанія може мати філії у
вигляді взаємних фондів.

Для створюваних діючим законодавством українських інвестиційних фондів і
компаній встановлені певні обмеження:

ці інституції не можуть мати більше 5% цінних паперів одного емітента;

статутний капітал інвестиційного фонду повинен складати не менше 2000
мінімальних заробітних плат (компанії – 50000);

засновниками фонду (компанії) вважаються юридичні і фізичні особи,
частка майна в статутному фонді яких перевищую 25%.

Створення інвестиційних фондів, компаній та довірчих товариств,
незважаючи на зложивання на етапі становлення, – це тільки початок і,
безперечно, з розвитком інвестиційного процесу буде покращуватись і
вдосконалюватись законодавча і нормативна база взаємного інвестування.

4.5 СТРАХОВІ КОМПАНІЇ

Страхові компанії відіграють значну роль в інвестиційному процесі,
забезпечуючи підприємцям захист від інвестиційних ризиків. Страхові
угоди необхідні для фінансового забезпечення інвестиційних проектів і
залучення коштів для інвестування.

В розвинутих країнах страховий ринок охоплює систему економічних
відносин компаній, які здійснюють операції по страхуванню,
перестрахуванню, а також сумісному страхуванню. Страхові компанії і їх
консорціуми створили гнучку систему страхування та перестрахування, яка
обслуговує вітчизняних та іноземних інвесторів.

При цьому страхова компанія може укладати угоди перестрахування з іншими
компаніями, або спільно з ними угоду співстрахування з метою
розподілення за інвестиційні ризики.

Створений в Україні восени 1993 року при Кабінеті Міністрів Комітет у
справах нагляду за страховою діяльністю, до початку 1997 року
проліцензував близько 700 страхових компаній, більшість яких не працює.

В жовтні 1996 р. введено в дію «Положення про порядок здійснення
операцій по перестрахуванню», яке передбачає операції з перестрахування
як необхідну умову забезпечення платежеспроможності страховщиків.
Перестрахування необхідне, якщо страхова сума перевищую 10% страхового
фонду й створених резервів страхувальника, і повинна стати передумовою
великомасштабних інвестувань.

4.6 ЗАЛУЧЕННЯ В ІНВЕСТИЦІЙНИЙ ПРОЦЕС ІНШИХ ФІРМ

Можливість використання різноманітних організаційних форм взаємодії
парнерів в інвестиційному процесі надихає інвесторів залучати до
спільної інвестиційної діяльності різні фірми, функціями яких є надання
спеціальних послуг і виконання різного роду робіт. Звичайно з такими
фірмами укладаються окремі договори (контракти). Разом з тим можливі і
інші економічні відносини, як то: залучення до складу акціонерів або
компаньйонів, створення інвестиційних консорціумів або
промислово-фінансових груп.

Найбільш зручною для інвестора є фірма-девелопер, яка приймає на
себевідповідальність реалізувати інвестиційний проект. Її обов’язки:
пошук найдільш вигідного об’єкта вкладання коштів інвестора, розробка
проекту, його фінансування, введення в експлуатацію. Девелопер виконує
будівельно-монтажні роботи самостійно або залучає підрядні і субпідрядні
фірми. Як правило, в угоді з девелопером передбачаються умови, згідно з
якими він може стати компаньйоном інвестора, відмовитись від проекту або
умови, за якими інвестор відмовляється від проекту, а фірма-девелопер
стає його власником і відшкодовує інвестору витрати і втрачений
прибуток.

Окремі функції щодо реалізації проекту загалом або окремого його етапу
може брати на себе керуючий проектом (проект-менеджер) або
спеціалізована команда спеціалістів, що пілотує інвестиційний проект,
тобто виконує функції, ідентичні тим, що виконує у нас замовник. В ряді
випадків при обгрунтуванні інвестиційного проекту для інвестора стає
очевидною необхідність замість виконання будівельно-монтажних робіт
придбання готової споруди, будівлі або незавершеного об’єкта. Ці послуги
виконує для інвестора фірма-ріелтер.

Фірми-ріелтери – це посередники на ринку нерухомості. Ріелтери працюють
на комісійних засадах за угодами з продавцем нерухомості. Розмір комісії
звичайно коливається від 3% до 10% залежно від вартості об’єкта,
кон’юктури ринку нерухомості і строків реалізації об’єкта.

В Україні створена Асоціація ріелтерів, яка сертифікує членів Асоціації.
В майбутньому ріелтери реалізують угоди купівлі-продажу нерухомості
(переважно житла) і потребують створення комп’ютеризованої інформаційної
мережі з банком даних не тільки житла, але і промислових,
культурно-громадянських і комінальних об’єктів, що пропонуються для
продажу.

Важливе значення в інвестиційному процесі відіграють
інжиніринго-консалтингові та еккаутингові фірми, які на договірних
засадах розробляють різного роду документацію для інвестора:
інформаціну, науково-технічну, проектно-кошторисну, опрацьовують проекти
бізнес-планів тощо.

На захоі великі банки та інвестиційні компанії також мають аналогічні
відділи. Ці фірми та підрозділи створюють великі банки даних про
галузеві, територіальні і міжрегіональні рівні конкуренції; нормативи,
технічні умови виробництва будівельно-монтажних робіт; про регіональні
рівні цін на інвестиціні товари і ринки збуту цих товарів, періодично
публікують цю інформацію в спеціальних довідниках.

Висновки

Отже, під інвестиціями розуміють всі види майнових і інтелектуальних
цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької діяльності, в
результаті чого створюється прибуток або досягається соціальний ефект.
Інвестиційна політика представляє собою частину загальної і фінансової
стратегії підприємства, яка заключається у виборі і реалізації
найефективніших шляхів розширення об’єму його активів для забезпечення
основних напрямків його розвитку. Інвестиційна політика підприємства
передбачає формування окремих напрямків інвестиційної діяльності
підприємства у відповідності із стратегією його економічного розвитку.

Фінансові інвестиції представляють собою вкладення засобів підприємства
на термін більше одного року в різні грошові і фондові інструменти
інвестування, серед яких найбільш значну долю займають вкладення засобів
у цінні папери.

Інвестиційна політика держави здійснюється через механізм державного
регулювання.

Панування протягом багатьох десятиліть одноманітних
державно-монополістичних господарських структур позбавило економіку
належного динамізму, гнучкості, орієнтації на попит, сприйняття
інновацій, а відтак – і ефективності. Відмова від галузевого,
вузьковідомчого державного управління економікою на користь
функціонального, ефективного поєднання ринкового й державного
регулювання, демонополізація відбуваються надто повільно, мляво;
механізм банкрутства не діє. Це й гальмує позитивні структурні зрушення
в економіці та перехід від економічного спаду до економічного зростання.
Звичка до застарілих методів господарювання, до екстенсивного
нарощування виробництва заради виробництва, відчуження від власності і
результатів праці призвела до того, що попит на інвестиції, як правило
перевищує можливість його задоволення.

У стратегії інвестиційної діяльності важливу роль відіграють науково
обгрунтоване визначення пріоритетних напрямів інвестування, їх
відповідність державним інтересам, програмним цілям національного
відродження України, швидкого подолання економічної кризи і досягнення
стабілізації та зростання народного господарства. Саме на пріоритетні
напрями науково-технічного прогресу слід максимально націлювати
інвестиційну діяльність та ресурси. На розвиток сучасних і майбутніх
високотехнологічних виробництв можуть претендувати тільки ті країни, які
здатні забезпечувати високий рівень науки, техніки, освіти, культури,
організації управління та трудової дисципліни.

В економіці України у цьому відношенні склалася непроста ситуація.
Держава, що збідніла внаслідок гострої економічної кризи, втрачає
надійні джерела необхідного інвестування. І тепер, прагнучи, хоча б з
чималим запізненням, відродити й активізувати політику відтворення як
основу стабілізації та оновлення національного товаровиробництва,
наразилася на протидію певних політичних і економічних сил. Концентрація
фінансового капіталу у сферах нових структур, тіньового обігу та
банківської системи, які не прагнуть до виробничого інвестування, по
суті, гальмує відтворювальні процеси, економічну стабілізацію і
зростання.

Аналіз надходження іноземних інвестицій в Україну свідчить, що на
сьогодні ця молода незалежна держава ще не створила належної бази для
залучення капіталів з-за кордону. Тому найважливішими умовами залучення
інвестицій є стабілізація макроекономічного середовища, а також
удосконалення законів і нормативних актів. Але, водночас, дані питання
не можуть бути розв’язані без загальної соціально-економічної
стабілізації в країні.

Найістотнішою перешкодою для діяльності іноземних інвесторів в Україні є
недосконалість відповідного законодавства. Спроби вдосконалення
нормативних актів згідно з цілями України, а також мотивації іноземних
партнерів зумовили часті зміни в українському законодавстві. До
останнього часу не запропоновано жодного законодавчого акта, який би був
достатньо відпрацьованим, універсальним. Ускладнює ситуацію і практика
коригування нормативних актів під час їх руху від верхніх рівнів
управління до нижніх.

До головних факторів, що стримують формування економічного середовища,
сприятливого для залучення інвестицій, можна віднести також і
невизначеність пріоритетів ринкового трансформування економіки та
повільність процесів приватизації.

Проблеми соціально-психологічного характеру в залученні інвестицій
пов’язані з відсутністю ринкового менталітету у вітчизняних бізнесменів,
що проявляється у їх нездатності самостійно приймати відповідальні
рішення, швидко орієнтуватись у мінливому економічному середовищі.

Залученню інвестицій перешкоджають нерозвинутість комунікаційних
засобів, незабезпеченість повною, надійною нормативно-правовою та
комерційною інформацією.

Тому для стимулювання залучення інвестицій та усунення негативних
тенденцій в економіці України доцільно здійснити ряд заходів, спираючись
на принципи:

стабільності основних законодавчих актів щодо умов іноземного
інвестування;

диференційованого підходу до податкових та інших пільг для іноземних
інвесторів – з урахуванням обсягів і форм інвестування, а також
пріоритетів у розвитку економіки України;

надійності, доступності та оперативності організаційного та
інформаційного забезпечення залучення іноземних інвестицій.

Політика України як молодої незалежної держави щодо активізації процесу
залучення інвестицій, перш за все, пов’язана з ринковим
соціально-економічним трансформуванням суспільства. Отже, створення
загальнополітичних, правових та інституціональних умов, сприятливих для
інвестування, є одночасно як передумовою, так і результатом успішних
реформ у нашій державі.

Говорячи про іноземні інвестиції треба враховувати світовий досвід, який
показує, що найбільших успіхів у залученні іноземних інвестицій
досягають ті країни, які, по-перше, ставлять таку мету, як пріоритетну в
своїй економіці, по-друге, використовують при цьому можливо більший
набір заходів. Головне тут:

створення привабливого інвестиційного клімату;

створення міжнародного образу країни як такої, що надає інвестору кращі,
ніж інші країни, можливості.

Підводячи підсумок, необхідно сказати, що загалом
інвестиційно-підприємницький клімат України є складним. Залучаючи до
країни іноземний капітал, не слід забувати, що з нинішньої кризи Україну
виведуть лише власні зусилля. Не варто надавати підприємствам з
іноземними інвестиціями податкові пільги, яких не мають українські,
зайняті у тій же сфері діяльності. Як показав досвід, такий захід майже
не впливає на інвестиційну активність іноземного капіталу, але
призводить до виникнення на місці колишніх вітчизняних виробництв
підприємств з формальною іноземною участю, які претендують на пільгове
оподаткування.

Необхідно намагатися створити сприятливий інвестиційний клімат не тільки
для іноземних інвесторів, але й для вітчизняних. І мова не про те, щоб
надати їм гроші на здійснення інвестицій. Українському приватному
капіталу також потрібні гарантії від примусових вилучень і свавілля
влади, система страхування від некомерційних ризиків, а також стабільні
умови роботи при здійсненні довгострокових капіталовкладень.

Нинішня ситуація в Україні підтверджує ту відому істину, що коли назріла
потреба у загальних змінах, тоді часткові перетворення зовсім нічого не
дають, а то й ведуть до негативних результатів. Пожвавлення економічної,
у тому числі інвестиційної діяльності і поліпшення на цій основі
соціальних умов можливе тільки шляхом рішучих, комплексних, швидких,
прозорих і послідовних ринкових реформ, які (як показує досвід інших
країн, що реально здійснюють такі реформи) вивільнять підприємницьку
ініціативу, створять конкурентне середовище й нададуть економіці стимули
ефективного розвитку.

Список використаних джерел

Базилевич В.Д. Макроекономіка: Підручник . – К.: Знання, 2005 – 851с.

Базілінська О.Я. Макроекономіка: Навчальний посібник для студентів
вузів. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 442 с.

Білецька Л.В. Економічна теорія: Політекономія. Мікроекономіка.
Макроекономіка: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури,
2005. – 651 с.

Бункина М.К. Макроэкономика: Учеб. пособие. – М.: Эльф Ко-пресс, 1995. –
152 с.

Бурда, Майкл. Макроекономіка = MACROEKONOMICS: Європейський контекст. –
К.: Основи, 1998. – 682 с.

Долан, Эдвин Дж. Макроэкономика – СПб.: АО «Санкт-Петербург оркестр»:
АОЗТ «Литера плюс», 1994. – 402, с.

Дратвер Б.Л. Макроекономіка: Стислий конспект лекцій. – Кіровоград: РВВ
КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. – 89, с.

Економічна теорія : Підручник. – К.: Центр навчальної літератури, 2006.
– 779 с.

Економічна теорія: Макро і мікроекономіка: Навч. посібник для студ.
вузів. – К.: Вид. дім «Альтернативи», 2001. – 606 с.

Економічний розвиток і державна політика: Навч. посібник.– К.: Вид-во
УАДУ, 2001. – 475, с.

Задоя А.А. Макроэкономика: Учебник.. – К.: Знання, 2006. – 368 с.

Кривцов О.С. Макроекономіка у запитаннях та відповідях: Навч. посіб. –
Харків: Факт, 2003. – 199 с.

Макаренко И.П. Макроэкономика: Модели и цифры (на примере экономики
Украины. – К.: Сеста, 2000. – 93 с.

Манків, Грегорі Н. Макроекономіка: Підручник для України. – К.: Основи,
2000. – 588 с.

Мельникова В.І. Макроекономіка: Навч. посібник для студ. вузів. – К.:
Професіонал, 2004. – 394, с.

Мікроекономіка і макроекономіка: Підручник для студ. екон. спец.: У 2 ч.
Ч. 1. Ч. 2. – К.: Основи, 2001. – 517 с.

Павловський М.А. Макроекономіка перехідного періоду: Український
контекст. – К.: Техніка, 1999. – 333, с.

Панчишин С.М. Макроекономіка: Навч. посібник для студ. вузів. – К.:
Либідь, 2002. – 614 с.

Савченко А.Г. Макроекономіка: Підручник. – К.: КНЕУ, 2005. – 441 с.

Сакс, Джеффри Д. Макроэкономика. Глобальный подход. – М.: Дело, 1999. –
847 с.

Семюелсон, Пол А. Макроекономіка = MACROEKONOMICS. – К.: Основи, 1995. –
573, с.

Похожие записи