Реферат на тему:

Екскурс в історію логіки

План

Основні етапи розвитку логіки.

Розвиток логіки в Україні.

1. Історія логіки бере свій початок ще з Стародавньої Греції,

V—IV ст. до н.е. Вже Демокріт (бл. 460—370 рр. до н.е.) торкався понять,
гіпотези тощо. Сократ (бл. 469—399 рр. до н.е.) висловив своє ставлення
до таких засобів дослідження, як індукція та дедукція. Його учень Платон
(бл. 427—347 рр. до н.е.) продовжив розробку питання про дефініції,
розглядав логічний прийом поділу, логічну форму судження й наблизився до
формулювання основних законів логіки. Однак жоден із зазначених авторів
не виділив логіку в самостійну науку.

Це вперше було зроблено Арістотелем (384—322 рр. до н. е.). Логіку він
назвав аналітикою і дав детальний аналіз відкритого ним поняття
силогізму як особливої форми умовиводу. Арістотель розкрив також
сутність доведення, прийомів доведення і поділу, визначив різницю між
науковим і ненауковим знанням.

До логічних творів Арістотеля слід віднести «Аналітики І і II»,
«Топіку», «Категорії», «Про тлумачення», «Про софістичні спростування»
та ін. Послідовники Арістотеля об’єднали ці твори під назвою «Органон»
(знаряддя пізнання). Ряд важливих логічних проблем висвітлено у його
головній філософській праці «Метафізика».

Зокрема, саме тут викладено три основних закони формальної логіки: закон
тотожності, закон несуперечності і закон виключеного третього.

У часи Арістотеля і пізніше формальна логіка розроблялась представниками
школи стоїків — Зеноном (бл. 336—254 рр. до н.е), Хризипом (бл. 281—208
рр. до н.е.), Сенекою (бл. 4—65 рр. н.е.) та ін.

Якщо Арістотель у своїх творах головну увагу звертав на дослідження
категоричного силогізму, то стоїки займались, головним чином, тими
умовиводами, до яких складовими частинами входили умовні та розділові
судження. Вони застосували ряд логічних категорій, які увійшли в сучасну
символічну (математичну) логіку, — імплікацію, диз’юнкцію, кон’юнкцію та
ін.

В епоху середньовіччя логіка Арістотеля була дуже популярною, але
зазнала певної модифікації відповідно до основних настанов схоластичної
догматики. Найвідомішими представниками цього періоду були французький
філософ І. Росцелін (бл. 1050—1122), англійський філософ У. Оккам
(1290—1300 — бл. 1349), шотландський філософ Д. Скотт (бл. 1265—1308),
англійський філософ Ансельм Кентерберійський (1033—1109) та ін. Перші
три з названих філософів були номіналістами. Вони визнавали реально
існуючими тільки одиничні тіла природи, а загальні поняття вважали лише
назвами класів речей, подібних між собою.

Ансельм Кентерберійський захищав позицію реалізму, сутність якої полягає
в тому, що загальні поняття розглядались як надприродні самостійні
сутності одиничних речей. Ці поняття реалісти вважали первинними, тобто
такими, що існують реально, незалежно від одиничних речей.

Проміжне між ними положення займали концептуалісти, або помірковані
номіналісти. До їх числа належав П. Абеляр (1079—1142).

На відміну від номіналістів вони визнавали, що сутність загальних понять
(універсалій) не зводиться до назв, імен, а має мислимий зміст, який,
однак, не відображає ніяких сторін реально існуючих речей, що суперечить
послідовно матеріальній теорії пізнання.

У XIV—XVIІ ст. у зв’язку з потребами природознавства й промислового
виробництва все гучніше стали лунати заклики створити нову логіку. Ця
ідея була реалізована англійським філософом Ф.Беконом (1501—1626) у
праці «Новий органон», яка повинна була, на думку автора, замінити
арістотелівський «Органон». Силу своєї логіки він вбачав в індуктивному
методі, що протиставлявся дедукції і силогістиці Арістотеля. Ф. Бекона
називають творцем індуктивної логіки.

Засновником сучасної логіки був Г. Лейбніц (1646—1716). Створена ним
штучна мова була прототипом сучасних формалізованих мов логіки. Він
створив загальний метод, за допомогою якого всі істини можна було звести
до певного виду обчислення, сформулював закон достатньої підстави,
оригінальне вчення про гіпотезу.

У XIX ст. англійський філософ і логік Джон Стюарт Мілль (1806—1873)
систематизував дослідження Бекона в галузі індуктивних методів причинних
зв’язків явищ. З того часу питання індукції стали викладатись в курсах і
навчальних посібниках з логіки окремим розділом.

Інший аспект розвитку формальної логіки полягає у тому, що в обох її
розділах — дедуктивному та індуктивному — почали застосовуватись методи
логічних обчислень. Проникнення математичних методів в індуктивну логіку
приводить до її модифікації в логіку імовірнісну, предметом якої стає
вже вивчення методів оцінки істинності гіпотез.

Перевагою математичної логіки є те, що завдяки символічному апарату,
який там застосовується, стає можливим виражати точною математичною
мовою досить складні судження, у котрих логічно пов’язано багато
елементів. Однак це не означає, що всі проблеми формальної логіки можна
розв’язати засобами символічної логіки.

До речі, перша формалізована мова була побудована лише наприкінці ХІХ
ст. Г. Фреге (1848—1925). Він увів поняття логічної функції й
розрізнення властивостей речей і відношень.

Проте засобів логічних обчислень виявилося недостатньо для дослідження
сутності понять, співвідношення поняття і слова, природи індукції,
методів аналогії тощо.

У середині XIX ст. філософ Гегель ґрунтовно розробив діалектичну логіку,
основні ідеї якої були викладені у його праці «Наука логіки».

Марксизм, трансформувавши діалектичне вчення Гегеля на матеріалістичне
підґрунтя, дійшов висновку, що діалектика, логіка і теорія пізнання
діалектично тотожні між собою, у зв’язку з чим не потрібно трьох слів
для означення одного й того самого поняття.

Основні принципи діалектичної логіки:

а) об’єктивність при розгляді предметів;

б) всебічне охоплення предмета,

в) розгляд предмета у його постійному русі, розвиткові;

г) єдність історичного і логічного;

д) єдність аналізу й синтезу;

е) єдність форми і змісту;

є) єдність кількісних і якісних характеристик;

ж) єдність і боротьба протилежностей;

з) заперечення заперечення.

Сучасна формальна логіка є надзвичайно розгалуженою наукою і може бути
розподілена на різні складові частини (розділи) (див. табл. 1 на
стор. 19). Якщо за основу структурування логіки брати застосування
математичного апарату (логічні числення), то тоді логіка поділяється на
дві частини:

1) загальну (несимволічну) логіку;

2) символічну (математичну) логіку.

У зв’язку з тим, що в даному курсі йдеться саме про загальну логіку,
доцільно розглянути елементи її структури.

По-перше, — це вчення про основні форми (елементи) мислення, без чого
неможливе ні буденне, ні наукове мислення. До них відносять: поняття,
судження, умовиводи. У цей розділ входить також вчення основних
формально-логічних законів.

По-друге, — це систематичні форми, без яких неможливе вивчення мислення,
визначення систем поділу (класифікацій), доведення, логічні методи,
пов’язані з аналізом даних досвіду, зокрема економіко-статистичних
вимірів.

Вираз «загальна логіка» у деяких випадках використовується для
позначення теоретичної частини логіки, відмінної від прикладної. У цьому
розумінні загальна логіка вивчає форми і закони мислення поза
відношенням до мислимого змісту, а прикладна — у відношенні до певного
змісту. Прикладна логіка також має багато окремих частин (розділів,
підрозділів): часова логіка, технічна логіка та ін. Для кожної з них
будуються спеціальні системи обчислень.

Крім того, існує «законсервована» культура логічного мислення, яка
характеризує буддизм, школи ньяя, міманса (див. табл. 2 на стор. 19).

2. Логіка античних мислителів стала відомою в Київській Русі вже в XI
ст. Це насамперед логічні уявлення про поняття Платона, про закони і
форми мислення, силогізми Арістотеля. З другої половини ХV ст.
з’являються переклади на староукраїнську мову логічних трактатів
Арістотеля, Авіасафа, Аль-Газалі, М. Маймоніда, Й. Дамаскіна. У ХVІ ст.
під впливом ідей Реформації на етнічних землях українців зростає мережа
протестантських навчальних закладів, серед яких найбільш відома
Раківська академія, де логіку і метафізику читали Х. Стегман та X.
Остородт. Щоправда, в цей час спостерігалось також негативне ставлення
до язичницьких любомудрів з боку І. Вишенського і Г. Кониського, М.
Смотрицького, З. Копистенського. Але вже для членів вченого гуртка
друкарні Києво-Печерської лаври логіка стає своєрідною «гімнастикою
розуму», забезпечує розвиток абстрактного мислення і логічного
виведення.

Логіка стає обов’язковою дисципліною вивчення в Києво-Могилянській
академії. Професор С. Яворський називав «лабіринт» Арістотеля логічною
пасткою, де є логічні троянди з шипами. І. Гізель (1600—1683), професор,
а згодом і ректор Києво-Могилянської академії, логічною істинністю
називав узгоджуваність пізнання з річчю. У курсі логіки, прочитаному
професором Ф. Прокоповичем (1677 чи 1681—1736), розглядалися такі
традиційні для ХVІІІ ст. питання, як універсалії, визначення й
характеристика найрізноманітніших відношень, дистинкцій, питання
сигніфікації (позначення) й супозиції (заступання) термінів, істинності
та хибності суджень, проблеми знання й віри, визначення ролі і місця
логіки в системі наук.

2

4

O

Oe

h

j

AE

7ху «Молодик» І. Бецького від 2 березня 1842 р. охарактеризував Г.
Сковороду таким чином: «Ми під чубом та в українській свитині мали свого
Піфагора, Орігена і Лейбніца». Він намагався у світі чисел знайти вище
значення в текстах Біблії, розвивав ідею про контрарність, бінарність
усього сущого.

Наприкінці ХVІІІ — початку XIX ст. логікою займався професор Львівського
університету II. Д. Лодій (1764—1829). Він написав праці: «Логические
наставления, руководствующие к познанию и различению истинного от
ложного», «Наставления логики», «Теория общих правил», у яких значну
увагу приділяв правилам аргументації і доведення. Наприкінці XIX —
початку XX ст. логіка в Україні не була однорідна, а складалася з
представників багатьох конкуруючих течій, шкіл та угруповань: одні (М.
Н. Гротт та ін.) намагалися знайти вихід з критичного становища логічної
науки у її зближенні з психологією; другі (В. В. Лесевич, О. О. Козлов,
Г. І. Челпанов) доклали багато зусиль, щоб підвести під неї
гносеологічний фундамент, звертаючись до теорії пізнання, що
розроблялась кантіанцями, гегельянцями, позитивістами; треті (В. Д.
Кудрявцев та ін.) прагнули зблизити логіку з природознавством і
математикою.

Засновником одеської логічної школи був І. В. Слєшинський (1854—1931),
який виявив інтерес до математичної логіки та її історії. Він довів, що
алгебра логіки є своєрідний переклад арістотелівської логіки на
алгоритмічну мову, що необхідний перегляд математичних доведень під
кутом зору їх повноти та заміни громіздких доведень новими, скороченими.
До проблеми побудови алгебри без застосування закону виключеного
третього звертався приват-доцент Новоросійського (Одеського)
університету С. Й. Шатуновський (1859—1929). Його головні інтереси в
галузі логіки зосереджувались на вивченні її законів, а також на
обґрунтуванні фундаментальних математичних понять, обґрунтуванні
математики, питанні про розв’язуваність чи нерозв’язуваність задач.
Особливу увагу ученого привертали життя і діяльність П. Порецького
(1846—1907), його теорія наслідків, несилогістичні міркування тощо. З
одеської логіко-математичної школи вийшла також С. О. Яновська, праці
якої присвячені філософсько-методологічним проблемам математики і
математичної логіки, та А. І. Уйомов, праці якого присвячені проблемам
аналогії, формального аналізу систем.

На західних етнічних землях українців значний внесок у розвиток світової
логіки зробила Львівсько-Варшавська школа. Засновником цієї школи був
ректор Львівського університету професор К. Твардовський (1866—1938).
Серед його учнів були К. Айдукевич (1890—1963), Я. Лукасєвич
(1878—1956), А. Тарський (1902—1984), Т. Котарбинський (1886—1981) та
ін. Вони багато зробили для розвитку логічної семантики, теорії множин,
модальної й багатозначної логіки, для розв’язання проблем логіки і
методології науки. Так, Я. Лукасєвич вважав, що метою логічних
досліджень має бути розробка точних методів аналізу філософських
міркувань. Він висунув ідею логічного плюралізму, суть якого полягає в
тому, що різноманітні системи здатні експлікувати різноманітні
онтологічні теорії. К. Айдукевич був прибічником раціоналізму,
специфічною рисою якого став логіко-семантичний аналіз мови науки і
філософії.

У часи радянської влади в Україні формальну логіку тривалий час
ігнорували і критикували як основу метафізичного методу, лише у другій
половині 40-х років логіку в Радянській Україні частково
«реабілітували»: стали читати курс традиційної логіки в деяких вузах
Москви, Ленінграда, Києва, Новосибірська та інших міст. Сучасну ж
логіку, зокрема логіку висловлювань і логіку предикатів вважали ворожими
діалектичній логіці. Позитивні зрушення щодо сучасних напрямів логіки
почалися в 60-ті роки. Вони значною мірою пов’язані з діяльністю Л. В.
Копніна (1922—1971) на посаді завідувача кафедрами філософії спочатку
Київського політехнічного інституту, а потім Київського державного
університету імені Т. Г. Шевченка, директора Інституту філософії АН
України. В Інституті філософії Копнін заснував відділ логіки наукового
дослідження (зараз це відділ логіки науки), створивши зі своїми першими
учнями А. Т. Артюхом, С. Є. Жариковим, П. Ф. Йолоном, В. В. Косолаповим,
С. Б. Кримським, М. В. Поповичем та ін. авторський колектив для
створення відомої праці «Логика научного исследования» (М.: Наука,
1965), яка стала своєрідним маніфестом так званої Київської школи
«червоного позитивізму». Названі та інші філософи і логіки зробили
певний внесок у розвиток символічної логіки, логічної семантики та
семіотики. Серед дослідників зазначених проблем сучасної логіки — І. Т.
Ішмуратов, І. В. Хоменко, К. Ф. Руденко, А. І. Уйомов, О. І. Кедровський
та ін.

Таблиця 1

історичні етапи розвитку логіки (від давньогрецьких джерел)

Часові рамки Назва етапу Розділ

(напрям логіки) Засновник

ІV ст. до н.е. — друга половина ХІХ ст. Перший

(традиційний) Традиційна

(арістотелівська) логіка Арістотель

Друга половина ХІХ ст. Другий

(сучасний) Сучасна логіка, яка складається з: Г. Лейбніц;

до нашого часу Перший підетап

другого етапу класичної логіки

(логіка висловлювань,

логіка предикатів); Б. Рассел,

А. Уайтхед

Другий підетап

другого етапу некласичної логіки

(алетична логіка,

епістимічна логіка,

деонтична логіка,

темпоральна логіка,

логіка дії,

логіка імператив та ін.) К.Твардовський,

А. Марков,

Г. Х. фон Врігт

Таблиця 2

історичні етапи розвитку логіки (від давньОіндійських джерел)

Часові рамки Назва

етапу Напрям логіки Засновник

VІ—V ст. до н.е. — ІІ ст. н.е. Перший Рання буддистська логіка Готама

ІІІ — V ст. Другий Логіка вайшешика і ньяя Васубандху

VІ — VІІІ ст. Третій Розквіт буддистської логіки, логіка джайністів,
санкх’я, міманса, веданта Дхармакірті,

Дигнага

Література

Арутюнов В. Х., Кирик Д. П., Мішин В. М. Логіка: Навч. посібник. — К.:
КНЕУ, 1997. — 88 с.

Гетманова А. Д. Логика: Учеб. для студентов пед. институтов. — М.:
Владос, 1995. — 303 с.

Збірник вправ і задач з логіки: Методичні рекомендації / Укл.
С. Ф. Марценюк. — К.: Вища школа, 1991. — 52 с.

Ивин А. А. Логика. — М.: Учеб. пособие. — М.: Знание, 1997. — 240 с.

Ивлев Ю. В. Логика: для вузов. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1992. — 272 с.

Ішмуратов А. Т. Вступ до філософської логіки: Підручник для студентів і
аспірантів. — К.: Абрис, 1997. — 350 с.

Кириллов В. И., Старченко А. А. Логика. — М.: Юрист, 1995. — 256 с.

Кондаков Н. И. Логический словарь. — М.: Сов. энциклопедия, 1990. —
466 с.

Кузина Е. Б. Практическая логика. — М.: Триада, Лтд., 1996. — 160 с.

Кэррол Л. Логическая игра: Пер. с англ. — М.: Наука, 1991. — 192 с.

Курбатов В. И. Логика: Учеб. пособие. — Ростов-на-Дону: Феникс, 1996. —
320 с.

Мельников В. Н. Логические задачи. — Одесса: Вища школа, 1989. — 344 с.

Петров Ю. А. Азбука логического мышления. — М.: Изд-во Моск. ун-та,
1991. — 104 с.

Руденко К. П. Логіка. — К.: Вища школа, 1976. — 320 с.

Светлов В. А. Практическая логика. — Учеб. пособие. — СПб.: МиМ, 1997. —
576 с.

Тофтул Н. Г. Логіка: Посібник. Для студентів вищих навчальних
закладів. — К.: Академія, 1999. — 336 с.

Упражнения по логике: Учеб. пособие. — М.: Юрист, 1993. — 136 с.

Формальная логика: Учеб. для филос. фак-тов университетов. — Л.: Изд-во
Ленингр. ун-та, 1977. — 359 с.

Хоменко І. В. Логіка—юристам: Підручник. — К.: Четверта хвиля, 1997. —
392 с.

Силогізм (грец. syllogism — міркувати, робити висновок) — умовивід, у
якому з двох категоричних тверджень, пов’язаних загальним середнім
терміном, виводиться третє судження — «висновок», причому середній
термін у висновок не входить. Арістотель визначив силогізм як вислів, у
якому при ствердженні чого-небудь з нього необхідно випливає щось
відмінне від того, що стверджувалось, і саме через те, що воно існує.

Імплікація (лат. implicite — тісно пов’язаний) — логічна операція, що
пов’язує два висловлювання в більш складне висловлювання за допомогою
сполучника «якщо…, то …».

Диз’юнкція (лат. disjunctio — відокремлення) — логічна операція, що
об’єднує висловлювання за допомогою сполучника «або».

Кон’юнкція (лат. conjunctio — союз) — логічна операція, коли два або
більше висловлювань об’єднуються за допомогою сполучника «і» (та).

Номіналізм (лат. nomina — назви, імена) — течія середньовічної
філософії, представники якої вважали, що первинним, реальним є одиничне,
а загальним поняттям є тільки назви речей, «звук голосу».

Реалізм (лат. realis — дійсний, речовий) — течія середньовічної
філософії, представники якої в дискусії з номіналістами твердили, що
справжньою реальністю володіють загальні поняття, які існують в
особливому світі (поза розумом і поза одиничними предметами) або в
одиничному.

Концептуалізм (лат. conceptus — думка, поняття) — течія середньовічної
філософії, різновид номіналізму, його варіант, представники якої
вважали, що загальне існує після речей, у розумі.

Похожие записи