Реферат на тему:

Життєвий та творчий шлях Марка Черемшини (1874 — 1927 рр.)

В кінці ХІХ — початку ХХ ст. в українській літературі Галичини
працювала ціла плеяда видатних митців художнього слова та непересічних
суспільно-політичних діячів. Внаслідок творчих зусиль і активної
громадської позиції І.Франка, В.Стефаника, О.Маковея, Т.Бордуляка,
С.Коваліва, Л.Мартовича, Марка Черемшини література збагатилася
високохудожніми творами, де піднімалися найгостріші соціальні проблеми.
Це дало підставу І.Франку написати наступне: „Наша проза під пером
Кобилянської, Стефаника, Черемшини, Яцкова набрала поетичного лету,
ніжності, грації та різнорідності… Це гарні здобутки нашого розвою, і
їх не годиться нам затрачувати” [1].

Серед українських літераторів Галичини кінця ХІХ — першої чверті ХХ ст.
одне з найпочесніших місць належить Марку Черемшині. „Цікавий талант і
оригінальний”, — відгукувалася про письменника його велика сучасниця
Леся Українка під час свого перебування в Чернівцях у О.Кобилянської
влітку 1902 р. [2]. Окрім художніх творів Марка Черемшини, заслуговують
уваги його автобіографія, щоденники, епістолярна спадщина, публіцистичні
твори, спогади про митця, які є цінними джерелами до вивчення життєвого
та творчого шляху письменника.

Літературний доробок Марка Черемшини неабияк зацікавив його сучасників,
тому вже в кінці ХІХ — початку ХХ ст. з’явилися перші
літературно-критичні та публіцистичні статті О.Грушевського [3],
О.Маковея [4], І.Франка [5], присвячені його творчості. Впродовж 20 —
30-х рр. ХХ ст. на сторінках періодичних видань Галичини були
опубліковані розвідки, де автори високо оцінили письменницьку та
громадську працю Марка Черемшини [6].Значну увагу життєвому шляху та
творчому доробку письменника приділили дослідники радянського періоду,
зокрема О.Гнідан [7], М.Литвин [8], В.Маланчук [9] тощо. Певні аспекти
літературної та громадської діяльності Марка Черемшини висвітлено в
наукових розвідках Т.Виноградника [10], Д.Осічного [11], М.Федунь [12]
та інших, де автори, на основі вивчення окремих джерел, зробили чимало
цікавих висновків про творчу та суспільну працю письменника.

Метою статті є аналіз опублікованого джерельного матеріалу, де вміщено
інформацію про творчий та життєвий шлях Марка Черемшини, щоб з’ясувати
найважливіші події в житті письменника, фактори, що вплинули на
формування свідомості непересічного літератора та громадського діяча.

Одним з найцікавіших джерел до вивчення життєвого шляху Марка Черемшини
стала його автобіографія. Її письменник написав на прохання українського
радянського літературознавця Андрія Музички, який 1925 р. розпочав
працювати над книгою про творчість Марка Черемшини. В листі з Одеси від
1 січня 1926 р. він просив письменника написати про найважливіші факти
його біографії і поставив ряд запитань [13]. Відповіддю на лист і була
розгорнута „Автобіографія”, про що свідчить її прикінцевий абзац:
„Наприкінці зраджу Вам, що ще ніхто не жадав від мене такої обширної
автобіографії та що Ви, ставлячи мені стільки багато запитань, робите з
мене важну парсуну…” [14].

З автобіографічного твору отримуємо інформацію, що Іван Семанюк
народився 13 липня 1874 р. в селі Кобаки, що на Косівщині. Великий вплив
на формування світогляду майбутнього письменника мав його батько Юрій
Семанюк, який був особисто знайомий з Юрієм Федьковичем; передплачував
українські часописи, мав у власній бібліотеці твори І.Нечуя-Левицького,
П.Квітки-Основ’яненка, Марко Вовчок та інші і познайомив з ними свого
сина [15].

Батько бачив, що син мав неабиякі здібності до навчання, тому після
закінчення сільської школи віддав його на навчання до польської гімназії
в Коломиї. У вільний від навчання час майбутній письменник заробляв
гроші приватними уроками та знайомився з публікаціями таких українських
часописів, як „Житє і слово”, „Зоря”, „Дзвінок”, „Правда”, „Буковина”,
оскільки належав до таємного гуртка українських гімназистів. Серед
творів художньої літератури особливе враження на нього справили праці
Т.Шевченка, І.Франка, В.Шекспіра, М.Гоголя. Вже під час навчання в
гімназії Марко Черемшина написав свої перші вірші, а 1896 р. наважився
надіслати оповідання „Керманич” до газети „Буковина”, яке було
опубліковане в квітні цього ж року [16].

Незважаючи на неабияку любов до письменницької праці, Марко Черемшина
після закінчення гімназії вступив до Віденського університету на
правничий факультет. Про навчання писав: „Права учився я у Відні для
хліба, а більше займався літературою та просвітою серед віденських
робітників…” [17].

У віденський період життя письменник написав поезії в прозі, які
опублікував у газеті „Буковина”, коротенькі оповідання для дитячого
журналу „Дзвінок” (під псевдонімом „Марко Черемшина”), критичні статті
до часопису „Зоря” (під псевдонімом „Марко Легіт”), реалістичні новели з
селянського життя. Про те, що великий вплив на творчість Марка Черемшини
мав І.Франко, свідчать такі рядки: „Коли засновано „Літературно-науковий
вісник”, я, за порадою Франка, виступив у ньому з своїми
неореалістичними новелами з мужицького життя та залишив поезію в прозі”
[18].

Після закінчення правничого факультету і судової практики в одному з
віденських судів письменник повернувся до Галичини (в Делятин), де
працював у адвокатській конторі відомого громадського діяча та депутата
парламенту Миколи Лагодинського. В цей час він активно долучився до
суспільної праці, про яку писав: „Тут перебував я 6 чи сім годів і
займався січовою організацією та просвітою селян… В кождім селі знала
мене і мала дитина, мужики мене дуже любили, і тому легко прийшло мені
заступатись і клопотатись двічі за кандидатурою мого шефа на посла
(депутата. — Л.Ш.) у парламент до Відня” [19]. За сприяння Української
радикальної партії Марко Черемшина 1912 р. відкрив адвокатську
канцелярію у Снятині, де працював до кінця свого життя і самовіддано
захищав інтереси селян у суді та державних установах.

Своє життєве кредо Марко Черемшина вклав у такі рядки: „Люблю поезію,
писану і неписану, мальовану і немальовану, різьблену і нерізьблену.
Люблю ритм зір на небі, голос життя на землі. Лютий я на все, що погане,
брехливе і жалом кривди кусає” [20].

Таким чином, Марко Черемшина в автобіографічному творі майстерно описав
найважливіші події власного життя, звернув увагу на фактори, що
допомогли сформувати його літературний талант, згадав про свою участь у
громадському та політичному житті. Цікавим є те, що в заключній частині
„Автобіографії” автор, в притаманному для нього гумористичному стилі,
написав про власну зовнішність, уподобання та інше.

Непрості сторінки життя письменника розкрито на сторінках його
щоденника, де Марко Черемшина зафіксував події листопада 1914 — січня
1915 рр. [21]. Невеликий за обсягом друкованого тексту та періодом
охоплених подій, вищевказаний твір цінний насамперед фіксацією воєнних
подій Першої світової війни, побуту письменника та його сучасників; на
його сторінках зустрічаються й розповіді про те, що селяни часто
зверталися до автора записів як до адвоката за порадами.

Безперечно, заслуговує уваги епістолярна спадщина письменника. 1895 р.
Марко Черемшина, учень Коломийської гімназії, надіслав лист до Осипа
Маковея, який впродовж 1895 — 1897 рр. працював редактором чернівецької
газети „Буковина”. Літературним ілюстрованим додатком до цієї газети
була „Неділя”. В листі йшла мова про перші спроби пера Марка Черемшини,
які він просив „коли воно що путнього” [22], то вмістити на сторінках
одного із згаданих часописів. Про те, що не все надіслане на адресу
О.Маковея отримувало його схвальну оцінку, свідчать такі рядки в одному
з листів: „Найперше всього складаю Вам сердешню подяку за колишню пораду
і справжній безсторонній осуд моєї молодечої роботи на полі поезії. Я
сам на ню багато не числив, бо то були перші молодечі почини, що їх
стійність (вартість — Л.Ш.) після оцінки справдешнього майстра пізнати
було для мене із деяких взглядів доконечною річею” [23].

Невдалою, як свідчить листування, виявилася спроба надрукувати на
сторінках буковинських часописів драму „Несамовиті”, котру автор подав
на конкурс краєвого виділу в Галичині. Про літературний рівень
драматичного твору журнал „Зоря” писав: „На нашу думку, в теперішній
формі ся драма ледве чи могла би виставлятись, але її можна переробити,
позливати ті дрібні сцени докупи…” [24].

Марко Черемшина переробив драматичний твір і новий варіант надіслав до
чернівецького культурно-освітнього товариства „Руська бесіда”. Проте із
задуму „вирядити” драму „із моєї скриньки під стріху моїх братів
гуцулів” [25] нічого не вийшло — вона залишилася ненадрукованою і
рукопис не виявлено. Її вперше опублікували 1974 р. за чорновим
автографом, де збереглися лише уривки драматичного твору [26].

Цікавим був лист, написаний Марком Черемшиною у Відні 5 січня 1897 р. до
О.Маковея. Окрім традиційного прохання надрукувати ряд своїх творів,
письменник поділився враженнями від побаченого в рідному селі Кобаки:
„Домашня наша мужицька біда та злидні пригнобили мене дуже” [27]. Про
навчання у Віденському університеті (гроші на яке заробляв приватними
уроками) писав: „Я постановив собі йти сміливо до своєї цілі:
образуватись, щоб своєму народові коли не помочі, то бодай сорому не
наробити” [28].

1899 р. письменник продовжував листування з О.Маковеєм, редактором
„Літературно-наукового вісника” у Львові, в результаті якого на
сторінках художньо-публіцистичного часопису з’явилося ряд творів Марка
Черемшини. Зокрема „Хіба даруємо воду” (О.Маковей виконав прохання
автора, і оповідання було надруковане не в рубриці „Перші спроби”, а в
основному розділі), „Святий Миколай у гарті” (1899 р.), „Раз мати
родила”, „Основини”, „Злодія зловили” (1900 р.) та інші [29].

Марко Черемшина публікував свої твори в „Літературно-науковому віснику”
також в 20-ті рр. ХХ ст. про що свідчать його листи в період з 1922 —
1926 рр. до Володимира Гнатюка, одного з редакторів журналу. На його
прохання Марко Черемшина надіслав до літературно-публіцистичного
часопису ряд своїх новел („Парасочка”, „Село потерпає”, „Село вигибає”,
„За мачуху молоденьку”, „Як дим підоймається” та інші), перекладені на
українську мову твори зарубіжної літератури, спогади про І.Франка [30].
В останньому з листів у квітні 1926 р. письменник писав про серйозні
проблеми зі здоров’ям [31].

?

®

письменник писав: „…я з щирого серця дякую Вам, що так ревно
уступаєтеся за нашою конаючою Гуцулією. Поданими живими образками
гуцульської нужди Ви розкололи серця усяким, котрі мають серця” [32]. Це
в черговий раз підтверджувало, що Марко Черемшина глибоко переймався
нужденним становищем галицького селянина.

1926 р. до 30-річчя літературної діяльності Василя Стефаника письменник
на прохання редакції двотижневика „Світ” прийняв участь у підготовці
спеціального випуску журналу та святкового заходу, присвяченого творчій
та громадській діяльності майстра короткої новели. З цього приводу Марко
Черемшина написав твори-посвяти В.Стефанику: „Добрий вечір, пане брате!”
(етюд, який письменник прочитав на святковому вечері 8 травня 1926 р.),
„Його кров” та інші [33].

Цього ж року українці Галичини відзначили також 25-літній ювілей
літературної діяльності Антона Крушельницького. В одному з листів,
датованому 14 лютого 1926 р., Марко Черемшина повідомив, що через
хворобу не може бути на святі, і просив зачитати привітання письменнику,
яке відіслав на адресу „Ювілейного комітету по відзначенню 25-річчя
літературної діяльності Антона Крушельницького” [34].

Впродовж 20-х рр. ХХ ст. Марко Черемшина підтримував тісні стосунки з
письменниками в Радянській Україні. З Миколою Зеровим він листувався у
1925 — 1926 рр., коли видавництво „Книгоспілка” почало готувати видання
творів Марка Черемшини [35]. Підготовку до друку цих видань було
доручено М.Зерову. З цього приводу галицький літератор писав: „Врадувала
мене вістка, що якраз Ви, високоповажний пане редакторе, дістали й
прийняли поручення написати вступну статтю до збірки моїх новел…”
[36]. На прохання М.Зерова Марко Черемшина надіслав 27 лютого 1925 р.
вирізки із першодруків своїх новел та переклади на українську мову
творів зарубіжної літератури. В результаті цього ж року, вийшла у світ
збірка новел під назвою „Село вигибає” із вступною статтею вищезгаданого
редактора, про яку Марко Черемшина писав: „Вступна стаття головно, а
також зовнішній вигляд книжки мені припали дуже до вподоби, а до того ще
й перспектива другої книжки!” [37]. 13 березня 1926 р. він надіслав
М.Зерову твори, які пропонував включити до другого тому під назвою
„Верховина”. В цьому ж листі Марко Черемшина повідомив, що гонорар за
перший том в сумі 516 польських злотих віддав В.Стефанику, фінансове
становище якого було дуже скрутним у цей час. Він відмовився також від
гонорару за другий том своїх праць і писав з цього приводу: „…а
квестію (розмір. — Л.Ш.) гонорару полишаю виключно Вам і на випадок
призначення гонорару за другий том прошу ласкаво (не гнівайтесь тільки!)
оплатити Ваш труд і кошт, вложений у видання І і ІІ тому” [38].

Цікавим був лист письменника до А.Музички, українського радянського
літературознавця, автора книжки „Марко Черемшина (Іван Семанюк)”, якого
він надіслав разом з своєю автобіографією. Про неї зазначив наступне:
„Старався я бути щирим і правдомовним та нічого не брехати, що, на мою
думку, є найважливішим при всяких біографіях та автопортретах” [39].

В автобіографічному творі автор зазначив, що дуже багато листів було
втрачено в роки Першої світової війни. Проте ті, що збереглися,
дозволяють отримати чимало цінної інформації про літературну творчість
письменника, публікацію його творів, громадську працю, цікаві факти з
життя Марка Черемшини.

Заслуговують уваги і публіцистичні розвідки письменника, зокрема „Відчит
в 49-ті роковини смерті Тараса Шевченка”, що відзначився змістовною
розповіддю про життєвий шлях Великого Кобзаря, глибоким та нетрадиційним
аналізом його творчості, про яку писав: „…кождий його твір представляє
літературну велич, кожна його ідея являється ясною променистою зіркою”
[40].

У „Промові, виголошеній в Снятині 14 лютого 1926 р. в залі міщанської
читальні Равлюкові Василеві”, голові філії товариства „Просвіта” в
містечку, шанованому педагогу та громадсько-культурному діячу, Марко
Черемшина висловив щиру подяку за його невтомну працю для народу. Він
високо оцінив діяльність В.Равлюка словами: „Ви ніколи не кривили душею
і ніколи не запорошили Кобзаревого заповіту… ви зрослись з нашими
працівниками землі в одну нерозривну цілість і вели наш народ тут, на
снятинській землі, до ліпшої будуччини” [41].

Цікавими були згадки Марка Черемшини про відомих його сучасників.
„Спомини про Федьковича” опублікували в „Літературно-науковому віснику”
1901 р. з приміткою письменника і літературознавця Р.Заклинського:
„Бувши в лютім р. 1897 у Відні, довідався я від Івана Семанюка, студента
прав у Відні, що його батько був знайомий з Федьковичем. Я попросив
його, що як буде дома, щоби поробив записки. Він так учинив в часі свят
великодніх і доручив мені спомини свого батька у Відні 16 червня 1897
р.” [42]. У спогадах, записаних зі слів батька, розповідається про те,
що Юрій Федькович з великою повагою ставився до селян, дуже любив
гуцульський одяг та народні традиції [43].

1897 р. Марко Черемшина у Відні мав нагоду познайомитись з Іваном
Франком. 1926 р. до 10-річчя з дня смерті Великого Каменяра на
замовлення редакції „Літературно-наукового вісника” він написав
„Фрагменти моїх споминів про Івана Франка”, які цього ж року були
опубліковані. Марко Черемшина згадував, яке сильне враження справили
промови Великого Каменяра як на мітингу, так і на засіданні одного із
товариств на всіх присутніх, „серед яких були і парламентські посли, і
редактори поважних газет і професори університету, і письменники” [44].
І.Франко та Марко Черемшина одним потягом поверталися додому, багато
спілкувалися; студента-першокурсника вразила його висока ерудиція і
широкий кругозір. З цього приводу він зазначив: „Слухаючи викладу
Франка, я почував свою умову бідноту…” [45]. Відповідаючи на
запитання, яке враження на нього справив І.Франко, писав: „Великого
астрального тіла, що гріє всю Україну, а світить далеко ще дальше” [46].

Безперечно, заслуговують уваги спогади про Марка Черемшину його рідних і
друзів. Дружина письменника, Наталя Семанюк, пригадала не лише про
знайомство з Марком Черемшиною та їхнє одруження в 1914 р., але і
адвокатську діяльність, канцелярію письменника, яка, за її словами,
стала ”осередком селянської юридичної консультації”; про зустрічі з
В.Стефаником та Л.Мартовичем, які „перетворювались у справжні
літературні вечори” [47]. Весною 1914 р. відбулося особисте знайомство
Марка Черемшини з письменницею та громадською діячкою Наталею
Кобринською, яка дуже високо оцінювала його творчість [48]. Проте
особливо міцною була дружба Марка Черемшини з В.Стефаником, який
„приїжджав до нас (до помешкання Семанюків. — Л.Ш.) тричі на тиждень,
приїжджав возом, а з ним селяни, котрим потрібно судової чи якоїсь іншої
допомоги” [49]. Обидва літератори приймали активну участь у діяльності
читальні „Просвіти”, педагогічного товариства „Взаємна поміч українських
вчителів” та „Сільського господаря”. Зі слів дружини письменника, Марко
Черемшина вдало поєднував адвокатську та літературну працю, і на його
робочому столі поруч з юридичними книгами були й чернетки майбутніх
творів; у процесі повсякденної професійної діяльності часто визрівали
сюжети оповідань з селянського життя [50].

Влітку 1914 р., коли австрійський уряд оголосив загальну мобілізацію у
зв’язку з подіями Першої світової війни, Марка Черемшину та В.Стефаника
покликали на службу до армії, проте через декілька днів обидва були
звільнені від військових обов’язків та приїхали до Снятина [51].

Активна літературна, професійна та громадська праця письменника
припинилася 25 квітня 1927 р. Літературний часопис „Світ”, вшановуючи
пам’ять Марка Черемшини, присвятив один з травневих випусків
письменнику. В редакційній статті, разом з повідомленням про смерть
Марка Черемшини, вмістили біографію письменника та громадського діяча
[52]. Огляд його літературного доробку зробив В.Дорошенко в розвідці
„Творчість М.Черемшини” [53], де автор звернув увагу на те, що перший
етап його творчості (до початку Першої світової війни) менш досконалий
та літературно довершений, ніж другий, що розпочався у 20-ті рр. ХХ ст.
(у цей час поновлюється письменницька праця Марка Черемшини). Автор
оцінив літературний талант письменника наступними словами: „Місцевий
кольорит Черемшини тонкий, далекий від сухої навмисності колишніх наших
письменників-етнографів. Тут іде Черемшина слідами свого знаменитого
попередника, співця Гуцульщини Федьковича, що теж по-мистецьки володів
рідною гуцульською говіркою” [54].

Громадський діяч та педагог Михайло Галущинський у статті „Проводи у
дорогу” розповів про те, що в останню путь письменника прийшли провести
Л.Бачинський, Й.Партицький, А.Крушельницький, Т.Окуневський та інші
відомі в Галичині люди. Окрім них „…народу, народу… Селяни,
міщани… Українці, поляки, євреї….” [55].

Таким чином, серед творчої спадщини Марка Черемшини є чимало творів, що
виступають як цінні джерела до вивчення його літературної праці,
професійної та громадської діяльності. Найбільш інформаційно насиченими
в контексті вищезгаданого стали автобіографія та епістолярна спадщина
письменника. Цікавими є нечисленні публіцистичні праці та спогади Марка
Черемшини, які також дають можливість досліднику отримати важливі дані
про життя та діяльність галицького літератора.

Безперечно, заслуговують уваги спогади про Марка Черемшину його дружини,
де вміщено згадки про різні аспекти творчого, громадського і побутового
життя письменника, та аналіз його літературної праці на сторінках
окремих періодичних видань після смерті письменника.

Література:

1. Франко І. Українська література // Франко І. Зібрання творів у 50-ти
томах. Т. 34. Літературно-критичні праці (1902 — 1905). — Київ: Наукова
думка, 1981. — С. 142.

2. Мороз О. Літопис життя та творчості Лесі Українки. — Київ: Наукова
думка, 1992. — С. 333.

3. Грушевський О. Сучасне українське письменство в його типових
представниках // Літературно-науковий вісник. — 1908. — Т. 41. — С. 454
— 468.

4. Маковей О. Літературно-критична студія // Літературно-науковий
вісник. — 1898. — Т. 42. — С. 152 — 173.

5. Франко І. Українська література // Франко І. Зібрання творів: 50-ти
томах. — Київ: Наукова думка, 1981. — Т. 34: Літературно-критичні праці
(1902 — 1905). — С. 142 — 143.

6. Світ. — 1927. — 15 травня.

7. Гнідан О. Марко Черемшина: нарис життя і творчості. — Київ: Дніпро,
1985. — 167 с.

8. Литвин М. Побратими: про Марка Черемшину, В.Стефаника та Л.Мартовича
// Україна. — 1984. — № 24. — С. 10 — 11.

9. Маланчук В. Сільський побут у творчості Марка Черемшини // Маланчук
В. Розвиток етнографічної думки в Галичині кінця ХІХ — початку ХХ ст. —
Київ, 1977. — С. 185 — 200.

10. Виноградник Т. Став захисником свого народу Марко Черемшина //
Галичина — 2004. — 17 червня. — С. 6 — 9.

11. Осічний Д. Спогади про Марка Черемшину // Перевал. — 1992. — № 3 —
4. — С. 99 — 100.

PAGE

PAGE 1

Похожие записи