Жанрові особливості українського історико-біографічного оповідання ХХ
ст. про митців

Сучасний етап українського державотворення ознаменований подальшим
зростанням національної самоідентифікації народу, демократизації
суспільства. Усвідомлення величі своєї нації неможливе без осягнення
ролі знакових постатей української історії, життя і діяльність яких були
спрямовані на втілення державотворчої ідеї в політиці, науці, культурі.
Таке розуміння властиве українській історико-біографічній прозі. Адже
лише тепер, після вікової бездержавності українського народу, печаті
вторинності стало можливим аналітично-критичне осмислення
сфальсифікованих, замовчуваних фактів історії України та вилучених із
неї видатних історичних постатей. Таким чином, історико-біографічна
проза має своє специфічне завдання – розкриваючи найдраматичніші
суперечності минулого відтворити складну долю героя, ознайомитися із
соціальною, психологічною, духовною атмосферою, в якій він жив і під
впливом якої формувалася лінія його поведінки.

Так, ведучи розмову про героя історико-біографічної прози Б.Мельничук
писав:

“У широкому потоці світової історико-біографічної літератури немало
творів з відомими своєю одіозністю різного роду пройдисвітами,
політичними авантюристами, державними злочинцями тощо. Однак провідною
постаттю історико-біографічної літератури був і залишається не
“антигерой”, а герой у справжньому розумінні слова, діяч, у чиїй особі
сконцентрувалися найкращі риси того чи іншого народу” [4, 5].
Відповідаючи таким параметрам, героями історико-біографічної прози
стають не лише відомі політичні діячі, а і письменники, художники,
музиканти, актори.

Блискучі зразки історико-біографічної прози як великих, так і малих
жанрів створені С.Васильченком, П.Загребельним, О.Іваненко,
Р.Іваничуком, О.Левицьким, Н.Рибаком, Л.Смілянським, Ю.Хорунжим,
В.Чередниченко та ін.

Кількісне та якісне збільшення обсягів напрацювань у царині
історико-біографічної прози вимагає цілісно-системного теоретичного
осмислення цього пласту літератури. З появою ознак жанрових
трансформацій, зумовлених загальним урізноманітненням форм реалізації
авторського задуму, пов’язані спроби літературознавців С.Аверінцева,
С.Андрусів, М.Бахтіна, А.Даніеля, В.Дончика, М.Жулинського,
М.Ільницького, Б.Мельничука, А.Моруа, В.Оскоцького, С.Петрова,
В.Полтавчука, М.Сиротюка, І.Стоуна, І.Ходорківського та інших,
проаналізувати їх і дати їм відповідну оцінку.

Істотною прогалиною в сучасному літературознавстві є те, що дослідження
історико-біографічної прози зводиться частіше до жанру роману, інколи
повісті. На жаль, оповіданню як малому прозовому жанру присвячено значно
менше рецензій, оглядів, колективних праць і монографій. Тому метою
нашого дослідження є вивчення жанрових особливостей українських
історико-біографічних оповідань про митців “Напередодні” М.Чернявського,
“Останній лист” В.Чередниченко, “Доля поета” Д.Міщенка, “Василь
Васильович” Р.Іваничука, які вміщені в четвертому збірнику антології
українського історичного оповідання “Дерево пам’яті” [3].

Найважливіші об’єднувальні риси найдавнішого жанрового різновиду
історичного оповідання (так званого житія), генетично зв’язаного з
документальною літературою, вбирають у себе уявлення про певну особу в
різні часи, оскільки кожна епоха відкриває нові засоби бачення людини, а
значить і її художнього зображення.

Посилення уваги письменників до біографічних жанрів М.Бахтін вбачає у
визначальній ролі того факту, що “біографічне життя і біографічне
висловлювання про життя завжди овіває наївна віра, атмосфера її тепла,
біографія глибоко довірлива… вона передбачає охоплюючу її добру
активність” [1, 144]. Автори таких оповідань використовують
біографічність не як єдину мету, а як засіб типізації.

Слушним, на наш погляд, є розгляд О.Галичем біографічного художнього
твору як особливого жанрового різновиду епічних оповідей “про життєвий
шлях конкретно-історичної особи на основі справжніх подій і документів
свого часу з глибоким проникненням в її духовність, внутрішній світ,
соціальну і психологічну природу історичного діяча” [2, 6].

Для всебічного змалювання видатної історичної особистості письменникові
необхідно, так би мовити, мати погляд збоку і потрібен не монтаж з
документальних матеріалів, а переплавлення їх у вдалу художню
композицію, в достеменний історико-біографічний твір.

Один із всесвітньовідомих майстрів жанру Ірвінг Стоун підкреслював:
“Автор біографічної твору повинен перетворитися в науковця-дослідника не
меншою мірою, ніж лікар у своїй медичній лабораторії” [6, 336]. Згідно з
І.Стоуном, автор, який збирається писати історико-біографічний твір
мусить насамперед освоїти до найменших деталей життя та діяльність
особи, про яку писатиме: “Він повинен перечитати всі книги і статті про
свого героя,.всі листи, якими герой його обмінювався зі своїми
сучасниками, всі його особисті записи, щоденники, мемуари; .Намітивши
більш докладну схему життя героя, автор повинен відправитися в дорогу,
щоб власними очима побачити місця, де жив і діяв герой, побачити сонце,
яке йому світило, землю, якою ступала його нога.” [6, 338].

Вельми повчальний досвід набутий Варварою Чередниченко, авторкою
широковідомих історико-біографічних творів, зокрема про митців: “В
картезіанському монастирі” (1941) про Ж.Санд та Ф.Шопена, “Історія
одного вірша”(1939) про М.Лермонтова, “Останній лист” (1936) про
А.Тесленка, “Під одним плащем” (1938-1948) про А.Міцкевича та О.Пушкіна
та інші. Так, працюючи над оповіданням “Останній лист”, письменниця була
добре знайома з творчістю А.Тесленка. У 1918-1919 роках вона готувала в
Полтаві видання його творів у чотирьох книгах. Це й було першим
поштовхом для глибокого вивчення життя письменника. Перебуваючи на
Полтавщині, вона часто зустрічалась і розмовляла із сучасниками
письменника, його родичами, односельчанами.

Враховуючи вище викладене зазначимо, що серед важливих особливостей
історико-біографічного оповідання – зображення життя
конкретно-історичної особи, її індивідуальних рис, вдачі; реакція
особистості на життєві явища, важливі події; наявність необхідної
пізнавальної інформації про побутове і суспільне оточення, історичний
фон; розкриття спадкоємності тих ідей, носіями яких були зображувані
постаті. Автори цього жанрового різновиду не ставлять собі за мету
відтворити весь життєвий шлях героя, вони прагнуть через одну або кілька
зустрічей із ним показати цілісність, складність і багатогранність його
особистості.

Кожен автор біографічного оповідання моделює власний образ реальної
історичної постаті, що насамперед пов’язано з авторським розумінням
історичної події та характеру видатної особи, тобто із суб’єктивним
осягненням реалій, їх авторськими версіями. Важливою ознакою
біографічного оповідання, так само як і інших жанрових різновидів, є
концептуальність – образне втілення письменником у своєму творі певного
погляду на історичні події та особи. На пафос, тональність біографічного
оповідання діє духовність самого суспільства і передусім його
суспільно-політична свідомість. На діалектику об’єктивного й
суб’єктивного суттєво впливає особистісний фактор, життєвий досвід
автора. Розглядаючи різні фактори впливу на характер історичної правди в
художньому творі, цілком слушно, на наш погляд, зазначає М.Сиротюк:
“Проблема історичної правди в художньому творі зв’язана насамперед з
ідейними позиціями письменника, з його розумінням минулого, з його
політичними симпатіями і антипатіями. Що він побачив у минулому, як
розібрався в історичних джерелах, як сприйняв і оцінив наявні в них
факти, хто з історичних діячів припав йому до серця, хто викликав
відразу, а може, й гнів, – від цього багато залежить те, які сторони
зображуваного історичного явища будуть освітлені ним виразніше, а які
блідіше, отже, й те, наскільки повно відіб’ється у його творі об’єктивна
історична істина” [5, 49].

Біографічне оповідання має також специфічні ознаки, зумовлені природою
жанрового різновиду, а саме: лаконізм, портретність, певний
антропоцентризм, аргументованість характеристик, правдивість
інтерпретації, психологізм, емоційність, драматична насиченість,
яскравість обраних фактів, зацікавленість долею персонажа, пізнання
епохи через конкретні постаті, ретроспективність, сюжетно-подієвий і
асоціативно-психологічний типи оповіді.

“Особливим піджанром” називає Валерій Шевчук оповідання про митців і
відзначає, що, незважаючи на глибоку закоріненість у віках його традиції
(одне з ХVІІ століття –

Дмитра Ростовського про Нестора-літописця, витримане у стилі житій
Київської України-Руси; друге із ХVІІІ-го – анонімне житіє самого Дмитра
Ростовського, чи Туптала), воно “з’являлося в нашій літературі
спорадично і усталеної культури практично не створило”, “твори з життя
митців взагалі були рідкісні” і “знаходять свій розвиток у 20-30-х
роках” ХХ ст. [3, 5-6]. Дослідник встановлює: “Цікаво, що улюбленими
героями такого оповідання стають

Тарас Шевченко та Григорій Сковорода – про цих двох митців у нашій
літературі фактично створюються цілі цикли, кожен з яких можна видати
окремою книжкою” [3, 6].

Треба зазначити, що започатковані подібні художні оповідання дещо
раніше – твором Миколи Чернявського “Напередодні” (1914). У ньому
йдеться про зустріч Т.Шевченка з П.Кулішем, на весіллі якого він був
старшим боярином. Автор моделює портретні риси Тараса: “Був русявим, з
сірими променистими очима, котрі, коли він хотів того й дивився пильно й
уважно, непомітно робились темними, мов безодня. З усмішкою в тих очах і
під звислими цупкими вусами, він був, здавалось, увесь на виду” [3,
203].

Головний персонаж твору стає носієм “зав’язки”, тобто таких обставин,
що мотивують новий оберт подієвого розгортання: “Було в його натурі щось
таке, що нагадувало гривасту постать лева й лагідну, добродушно-лукаву
душу великої, здорової, веселої дитини. Хто дивився на нього, як він
вільно і просто знайомився з людьми, розмовляв, жартував і переходив з
одного гурту до іншого, скрізь приковуючи увагу до себе або викликаючи
загальний сміх своїми жартами, у того зразу зароджувалась приязнь до
нього. І тут, у Білозерських, він скоро причарував до себе всіх, хто, не
знавши його, уже по одних тільки непевних і зловісних говірках,
ворогував проти нього” [3, 203].

Риси вдачі, характеру Тараса програмують розвиток дії у творі: “Він,
сам не помічаючи того, брав у полон по одному й цілими купами своїх
недавніх ворогів і недоброхотів. І тим було соромно, що, не знаючи, вони
вже обсудили його. Тепер бачили, що недаремно йому були раді в кращих і
славетніших родинах дворянських” [3, 203-204].

???$?????

???????????? ?????????????????? Матері України!.. – Добре. Дай Боже…
Взялися за руки і дивились один одному в вічі – обидва молоді, обидва
повні сили й завзяття. І їм здавалося, що зорі дивляться на них і
благословляють їх братання” [3, 202].

Біографи Т.Шевченка доносять до нас, що на Кулішевому весіллі він
співав багато пісень, серед них свою улюблену “Зіроньку”, що всіх просто
заґіпнотизував і був оточений найвищою пошаною і самих господарів, і
їхніх гостей. М.Чернявський деталізує ці ситуації: “Вільним рухом він
поправив вуси і мов сипнув на слухачів сріблом і зірками:

Ой зійди, зі-і-йди,

Ти зіронько та вечі-ірняя!

Ой вийди, ви-и-и-йди-и-и-и,

Дівчинонько моя вірная!..

Повторив останні слова і жде, і кличе очима. І в одповідь йому, немов
скоряючись його силі й волі, боязно й задихаючись од прудкого ходу
серця, озивається молода:

Рада б зірка зійти, –

Чорна хмара та й наступає.

Рада б дівка вийти,

Так матуся ж не пускає” [3, 205-206].

З наукових біографій Т.Шевченка відомо, що Олександра Кулішева
захопилася ним і була готова все своє придане (3.000 карбованців)
віддати, щоб за ці гроші він міг виїхати за кордон для “подальшої
мистецької науки”. М.Чернявський виділяє ініціатора і “скріплювача” ідеї
– Олександру і Пантелеймона в їхньому інтимному діалозі: “– Серце моє,
голубе мій! Я все, все віддам йому!.. Нехай їде, нехай їде за кордон…
в Італію… куди хоче… – Ми не дамо загинути такому великому
талантові. Спасибі тобі…” Біографи поета наголошують, що Куліш,
ховаючи від Шевченка джерело, з якого можуть прийти гроші, переконував
його згодитись. Автор оповідання вкладає цю пропозицію в уста Куліша з
найменшою дозою домислу:

“– Їдемо, брате, за кордон! – держачи за руку Шевченка вище ліктя, каже
Куліш. – Тут тобі тісно. А тобі світу, світу треба. Гроші єсть… Ми
поїдемо зараз у Варшаву, там підождемо тебе й гайнемо в Європу!” [3,
207-208].

Оповідання “Напередодні” моделює уявлення Т.Шевченка про майбутні
мандри: “Ах, як гарно поїхати в чужі незнані краї! Побачити стільки
нового, стільки прекрасного, величного… І несуть, несуть думки поета в
прекрасну далечінь. Варшава… Старе гніздо панства польського… Він,
потомок гайдамацький, ходитиме там. Все побачить, все пригадає й
передумає… Берлін…Париж… і Італія! Якого тільки там дива не
побачить він. Флоренція, де родився й жив Данте… Неаполь… Венеція…
А потім Рим… Рим! З його художніми скарбами…

З його історичними спогадами… З його величними тінями…” [3, 208].

Світ духовних сутностей, ціннісних орієнтацій поета М.Чернявський
розпросторює і зіставляє, підводячи до драматизованого контрасту:
“Кирилівка і – Рим! А що ж, і в Кирилівці люди живуть. Туманом взялась,
марою обернулась і поповзла, посунулась по Вкраїні. Згадав
кріпаків-братів і сестру Ярину… І важко зітхнув. Перевернув би серцем
увесь світ, та не можна!” [3, 208-209].

Вимоги розглядати історичну особу, її біографію з класових міркувань
зводили світоглядні позиції до соціологічних схем і виокремлювали на
сторінках творів духовні цінності й потреби людини. Насаджувана у 30-х –
першій половині 50-х років однотипність ідеології, поглядів, тоталітарна
система влади диктували “істини”, нівелювали особистість.

Автори історичних оповідань висловлювали кон’юнктурні погляди. Їх
помітив Вал. Шевчук у “загалом гарному оповіданні Варвари Чередниченко
про Архипа Тесленка “Останній лист” (1936): “Загальновідомо, що
А.Тесленка, як письменника-самородка, в міру сили своєї підтримували
Борис Грінченко та Євген Чикаленко – останній і справді один із
нечисленних українських панів. Обидва в оповіданні не називаються, бо в
тридцяті роки були серед проклятих владою. Але письменниці того мало:
вона говорить про них устами А.Тесленка, їх не називаючи, цілком осудно,
хоч, сказати по правді, без них такого художнього явища, яким став
А.Тесленко, могло й не бути” [3, 9].

Додамо, що в уста А.Тесленка вкладено скаргу на ставлення до нього в
Києві як до жебрака: “– Червоним солодким кавуном у трьох квартирах
частували, а ніде й скоринки хліба не дали. Голодний я був тоді. І
грошей у мене на скибку хліба не було… Дали мені в одній редакції
грошей за моє оповідання – на квиток додому гривеника до них

не вистачало…” [3, 319].

Намагання пристосуватися до ідеологічної схеми провідної ролі
російського пролетаріату у визріванні соціалістичного світогляду в
українців втілено у вигаданому образі робітника з Москви. Один із
побратимів А.Тесленка гнівно відгукується про “українських панів”, які
“задавили” нашу революцію на Україні, а сам письменник вигукує: “– Хіба
київські редактори – люди?” [3, 322].

Отже, В.Чередниченко в історико-біографічному оповіданні “Останній
лист” розширює біографічні факти життя А.Тесленка, домислює їх,
розкриває провідні риси характеру письменника, психологію його
поведінки. Авторка користується різними прийомами: художнє зображення
дійсності, публіцистична розповідь, коли просто констатуються події,
наводяться факти з біографії героїв без їхньої художньої інтерпретації.
Оповідання “Останній лист” відзначається лаконізмом, точністю
характеристик дійових осіб, подій, ситуацій, обставин. У творі рідко
зустрічаються розгорнуті пейзажні картини, описи місця дії тут завжди
точні, конкретні, ємкі й тісно пов’язані з вчинками або настроями
персонажів.

Валерій Шевчук доводить, що інтерес до історичних творів про митців з
часом “не занепадає, а навпаки, зростає, як і в світовій літературі ХХ
століття, а найбільшого свого розвитку досягає-таки в наші часи,
особливо в 60-80 роки, що й зрозуміло, оскільки саме тоді відбувався
активний процес повернення історичної пам’яті нашого народу, так само,
як цей процес ішов і в 20-х роках” [3, 6].

Якщо у названому вище оповіданні В.Чередниченко використала, вмонтувала
у твір листи А.Тесленка, оглянувши увесь життєвий шлях письменника, то
Дмитро Міщенко в оповіданні “Доля поета” (1961) висвітлює окремі епізоди
з життя Т.Шевченка. Їдучи до М.Костомарова, поет пригадує свою зустріч з
Ганною Закревською: “Вона дивувала його своїм розумом, а ще скоряла. І
розумом, і вродою скоряла. Не помічав навіть, що забув про товариство;
та й вона дивилася вже тільки на нього, розмовляла тільки з ним” [3,
212]. Після вечері “гуляли в щедро освітленім місяцем саду. Ганна
позирала на нього крадькома і все усміхалася. А він жартував, сипав
дотепами”. І дізнався, що “спізнився” з почуттям: “– Як ? Ви заміжня ?
Вона журно схилила голову і довго, неймовірно довго мовчала. Лише
прощаючись, насмілилася глянути йому у вічі. – Тож квіточку слід,
мабуть, повернути. – О, ні! – поспіхом заперечив він. – Я залишу її при
собі” [3, 213].

Другий епізод інтерпретується нами як приїзд Ганни з метою викрасти
Тараса у Рєпніних. І здивування героя: “– Мене? Ні, ні, Ганнусю, так не
можна”. І її реакцію: “Он як! А то ж чому?” Відповідь “Ти казала вже
чому: надто пізно ми зустрілися” породила вічне запитання: “Чому він не
відгукнувся на її поклик?” [3, 214].

Наступним жорстоким ударом долі була звістка, що Ганна попереджала
Тараса: жандарми чекають на нього.

Ще одним різновидом біографічних оповідань, як вважає Вал. Шевчук, були
спроби “вводити українську культуру у світовий контекст”. Наприклад,
оповідання Р.Іваничука “Василь Васильович” (1981) присвячено
українському та російському поету Василю Капністу, а також
І.Котляревському.

В.Капніст, як автор “Оди на рабство”, в якій він гостро засуджував
закріпачення Катериною ІІ українських селян, веде полеміку з
М.М.Карамзіним щодо ставлення до надзвичайного факту – у Петербурзі на
Сенатській площі спалено вісімнадцять тисяч книг. На примиренську
позицію Карамзіна – “Треба мужньо нам перенести це лихо” – Капніст
відповідає протестом: – “Вивозили Радищева – я приходив до Державіна й
до вас. Ви були глухі. Спалюють книги – ви теж затуляєте очі й вуха” [3,
164].

Р.Іваничук із психологічною загостреністю моделює становище В.Капніста
після постановки його “Ябеди” “.він у найчорнішу ніч зважився засвітити
факел, і якщо навіть цей спалах був дуже короткий – все ж довів, що не
всі сплять уночі” [3, 167].

Визначальною в оповіданні є зустріч Василя Капніста з Іваном
Котляревським. Політичні аспекти їхньої розмови злилися з мистецькими,
зокрема український поет наголосив: “– Треба словом будити народ проти
тиранії. Слово мужів породить. А ми все ще користуємося
церковно-слов’янщиною, якої люди не розуміють”. І на запитання Капніста
“Ви пробуєте щось робити?” скромно відповів: “– Пробую” [3, 161].

Завершується твір епізодом, що змальовує реакцію Капніста, Василя
Гоголя на повідомлення Максима Парпури – таємного мецената
Котляревського про вихід у світ “Енеїди”: “– Дві бомби: “Ябеда” і
“Енеїда”. Дві бомби вибухло в той час, коли вже всі впевнені були, що
порохові склади знешкоджено. Два ляпаси в порфіроносну пику!” [3, 168].

Отже, біографічні оповідання “Напередодні” М.Чернявського, “Останній
лист” В.Чередниченко, “Доля поета” Д.Міщенка, “Василь Васильович”
Р.Іваничука не лише збагачують читача інформацією про життя видатних
митців української літератури, а й моделюють історію в їх долях,
реконструюють, чи, точніше сказати, витворюють етапи духовного шляху
письменників. Процес моделювання образної системи історико-біографічних
оповідань, попри спільність засобів і прийомів з іншими жанровими
різновидами прози, має свою специфіку, яка полягає в історичному
обмеженні авторського вимислу. Змальовуючи реальну особистість, яка жила
в конкретному історичному часі, українські письменники, творці
історико-біографічних романів, повістей, оповідань, вимушені спиратися
передусім на історично вірогідні факти й документи. І хоча жанрові
вимоги й можливості сковують автора, регламентують його творчу свободу,
диктуючи необхідність “звірятися” з документами, все ж автори
біографічних оповідань прагнуть побачити людину з відстані часу,
наповнити історичний сюжет своїм розумінням стосунків особи із
соціальним середовищем, вигадливістю художнього моделювання, часовим
зміщенням подій, чуттям міри у відвертих умовностях і збагатити пізнання
історичної постаті.

ЛІТЕРАТУРА

Бахтин М. Эстетика словесного творчества. – М.: Искусство, 1986. – 444
с.

Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник. – К.:
Либідь, 2001. – 488 с.

Дерево пам’яті: У 4-х випусках. – Вип.4: – К.: Веселка, 1995. – 396 с.

Мельничук Б. Випробування істиною: Проблема історичної та художньої
правди в українській історико-біографічній літературі (від початків до
сьогодення). – К.: Академія, 1996. – 272 с.

Сиротюк М. Український радянський історичний роман: Проблема історичної
та художньої правди. – К.: Вид-во АН УРСР, 1962. – 396 с.

Стоун Ирвинг. Биографическая повесть: Лекция, прочитанная в Оксфордском
университете // Прометей: историко-биографический альманах серии “Жизнь
замечательных людей”. – М.: Молодая гвардия, 1966. – Т.1. – С.334-345.

Похожие записи