.

Вплив релігійного фактору на історіософську концепцію трилогії М. Старицького “Богдан Хмельницький” і роману г. Сенкевича “Вогнем і мечем” (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 4199
Скачать документ

Вплив релігійного фактору на історіософську концепцію трилогії
М. Старицького “Богдан Хмельницький” і роману г. Сенкевича “Вогнем і
мечем”

Упродовж тривалого часу домінуюче місце в повсякденному житті,
свідомості українців і поляків займала (та й нині займає, особливо у
Польщі) релігія, тому релігійні традиції знайшли втілення в культурі,
міцні позиції здобуто також в літературі. Українська і польська
літератури мають давню релігійну традицію, проте саме в ХІХ столітті
релігійний чинник склав основу світогляду багатьох письменників, зокрема
й Михайла Старицького і Генріка Сенкевича. Поглиблене вивчення
релігійності як ідейно-естетичного чинника у творчості Старицького і
Сенкевича – актуальна проблема сучасного літературознавства. Про це
переконливо свідчить поява упродовж останніх десятиріч чималої кількості
праць українських літературознавців, які окреслюють широкий спектр
наукових проблем, пов’язаних із дослідженням проблеми релігії і
літератури [5]. Релігійно-духовні проблеми давно перебували у сфері
пильної уваги польських учених, низка наукових семінарів і збірників
праць останнім часом активізувала цю проблему [4]. Творча спадщина
Старицького і Сенкевича дає багату поживу для рефлексій над художніми
текстами під згаданим кутом зору, бо не можна зрозуміти й потрактувати
їхню творчість без урахування категорії духовності. Дослідити цю
проблему – означає знайти ключ до розуміння багатьох важливих тем,
мотивів і образів у творах Старицького і Сенкевича, що і є метою цієї
статті.

Світогляд Старицького і Сенкевича необхідно розглядати в ширшому
контексті ідей християнства, які набули великої популярності в добу
романтизму. Характерною, провідною рисою романтизму є глибока, пильна
увага до духовного життя, високих істин світу, великих таємниць природи,
людини напруженої духовної діяльності, тому значне місце в романтизмі
займає протиріччя між “тілом” і “духом”. Релігійний романтизм, що так
яскраво виявився в художній літературі (Гоголь, Шевченко, Куліш,
Костомаров, Старицький, Міцкевич, Сенкевич, Івашкевич) є складовою
частиною духовного життя людини. Він проявляється в різних видах, серед
яких на першому місці постає християнський романтизм як ідеологія
українського і польського народів, що міцно пов’язана з міфологією й
активно впливала на процес формування української та польської націй.
Релігія і національна свідомість упродовж раннього періоду новітньої
європейської історії нерозривно поєднувалися. У формування національної
ідентичності народів, зокрема українського і польського, релігійні
чинники досить часто набували вирішального значення, оскільки “для маси
людей загалом поняття національності визначається релігійною
приналежністю” [10, 192].

Необхідно зазначити, що ставлення українських і польських письменників
другої половини ХІХ століття до релігії не було однаковим. Одні з них
були справжніми християнами, переконаними в істинності Святого Письма,
вірили в його вирішальний вплив на людину. Інші мали більш помірковані
погляди. Слушним постає твердження В. Варенка про чільне місце релігії в
житті українців ХІХ ст.: “Ми можемо сперечатися про релігійні погляди
того чи іншого майстра пера, особисту віру чи невіру в Бога, але
незаперечним є той факт, що в ХІХ ст. християнська мораль була
домінуючою в світогляді українців, їхній творчості, і письменники не
могли не відобразити цього” [1, 21]. Справді, творчість Старицького і
Сенкевича сповнена релігійною тенденцію, в історичній прозі ж
письменників їй надається особливе значення [6, 53]. За допомогою
фактора віри в їхній прозі реалізуються проблеми світоглядного,
морально-етичного, історіософського, соціально-побутового планів. Таку
увагу до релігійності, християнства можна пояснити декількома причинами.
Передусім, самі письменники були глибоко віруючими людьми, тому й
прагнули наділити своїх героїв такими ж рисами. Навіть радянські
дослідники, не зважаючи на прагнення зробити Сенкевича затятим
прогресивним реалістом, змушені були визнати, що “він ніколи не був
атеїстом” [3, 13]. Адже митці виросли й виховувалися в родинах з міцними
шляхетськими і дворянськими традиціями, які сприяли формуванню
усвідомлено віруючої людини. Старицький був прихильником неонародницької
методології, котра особливого значення надавала саме релігійним
постулатам, моральному очищенню. Більше того, “ця релігійна основа для
Старицького була настільки усвідомленою, –

підкреслює дослідник, – що дала змогу і вийти з-під впливу
“ідеологічного” авторитету шанованого Драгоманова, і послідовно
витримати її в усій творчості, і шляхетно повестися зі “своїми” й “не
своїми” кривдниками” [6, 55]. Усталеною є думка про те, що Сенкевич
розпочинав літературну діяльність, орієнтуючись на популярні в той час
традиції позитивізму, проте поступово відходив від них, а поява першої
частини трилогії роману “Вогнем і мечем” засвідчила остаточний перехід
до позицій консерватизму. Хоча сам письменник стверджував сталість своїх
поглядів і літературних позицій, все ж таки визнавав незгоду із деякими
позиціями позитивістів (відмова від активної боротьби за визволення
Польщі, песимізм), вказуючи, зокрема, і на релігійний фактор. Незадовго
до завершення роману “Quo Vadis” він писав Костянтину Гурському: “Ви, що
належите до молодшого покоління, можливо не розумієте того, що діялося у
Варшаві в блаженні позитивістські часи, коли Бог писався з малої “б”,
коли раціоналізм був синонімом розуму, коли навіть релігійні люди, менш
сміливої натури, якось сором’язливо притримувалися ідеалу і релігії. Я
не полемізував з цими настроями

прямо – сам навіть вертівся в цьому позитивістському квітнику, однак був
він мені неприємний, особливо заважав моїм художнім почуттям… Потім
з’явилися “Без догмата”, “Підемо за нами”, “Сім’я Поланецьких”, і,
нарешті, “Quo Vadis”. Засуджували чи хвалили, але речі ці впливали і
залишали враження і вкінці сприяли великою мірою поверненню не тільки
ідеального, але і прямо релігійного” [2, 165]. Закликаючи до боротьби з
декадансом, Сенкевич пропонував митцям повернутися до релігії. Тільки
християнська релігія, на його думку, могла повернути літературу до
життя.

Звичайно, міра вияву і функціональна семантика релігійності в історичних
творах Старицького і Сенкевича не однакова. Трилогія Старицького “Богдан
Хмельницький”, перший великий прозовий твір, найбільш показова з погляду
релігійності. Надалі, в наступних романах Старицького, спостерігається
послаблення релігійного чинника і його міра впливу на вирішення
ідейно-художніх завдань [6, 56]. У польського письменника навпаки
прослідковується поступове зростання впливу релігійного фактора в
романах і зміщення акцентів у бік морально-етичної семантики, логічним
завершенням чого стане поява роману про початок християнства “Quo
Vadis”. Патріотична ідея перемоги духу над насиллям, поєднана з
християнською правовірністю, лежить також в основі його трилогії. Проте
особливо яскраво виражена вона в другій частині трилогії, романі
“Потоп”: перемога шляхетських патріотів над шведським завойовниками
Ченстоховської святині. Із релігійним аспектом пов’язана також
ідеалізація образу пріора Кордецького (історична особа, твори якого
Сенкевич використовував під час написання роману), який постає душею
оборони Ясногорського монастиря. Стійкість ясногорських воїнів і їхнього
вождя-ігумена постійно підкреслюється релігійною екзальтацією. За
переконаннями Сенкевича, релігія була оплотом моральності й оптимізму,
підґрунтям міцної патріотичної віри, що і змушувало його з метою
“гартування духу” до відповідного образотворення. Детальніше про це
йтиметься далі.

Широко заявлена у творах Старицького й Сенкевича історіософська функція
релігійного чинника. Передусім вона реалізується через фактичну
тотожність понять “релігійне” і “національне” для України і Польщі часів
Хмельниччини, тобто захист батьківської віри прирівнюється до захисту і
збереження батьківщини. Старицький, послідовно обстоюючи православні
символи віри, піднімає в трилогії питання міжконфесійного протистояння,
при цьому православна сторона завжди відстоює тільки ідеї миролюбства,
інколи навіть обирає позицію непротивлення злу (характерним у зв’язку зі
сказаним є епізод суперечки Ганни, Богуна з безіменним священиком про
необхідність рішучого захисту православної віри, остаточної відповіді на
яку Старицький так і не дає). Тому представники противної сторони
(католики, уніати) змальовані винятково агресивними, непримиренними,
жорстокими і підступними. Письменник постійно зберігає “історіософське”
контрастування у творі: протиставлення характерів і поведінки, портретів
і мовлення служителів церкви, принципів виховання і навчання тощо. Такий
світоглядно-історіософський аспект релігійності в історичній прозі
Старицького є своєрідною опозицією до роману Сенкевича, оскільки в
польського прозаїка релігійна мотивація українського повстання свідомо
замовчувана. Справді, в романі “Вогнем і мечем” фактично відсутні
релігійні мотиви козацьких повстань, бо Хмельницький, мовляв, лише
штучно прикрив справжні розбійницькі інстинкти заступництвом за віру і
намагався розпалити релігійний фанатизм (“все, що розповідають про
релігійні настрої запорожців – вигадка” [7, 1, 236]). У творі також
вміщені згадки про те, що козаки часто грабували православні церкви і
награбованими церковними речами торгували на базарі в Січі. Сенкевич
рішуче відкидає аргументи нерозумної політики Речі Посполитої, почуття
вини перед українцями, натомість причини повстання шукає в особистій
помсті Хмельницького за вчинені йому Чаплинським образи, про що
неодноразово наголошується у творі. Між тим, проблему оборони
православної віри Старицький ставить у центр українсько-польського
протистояння, вважаючи її головною причиною тривалого і кривавого
воєнного конфлікту України з Польщею.

Давно вже зауважено, що своєрідним ключем до ідейно-образної системи
польського роману служить суперечка Скшетуського з Хмельницьким.
Скшетуський, врятований вдячним гетьманом від вірної загибелі в Січі,
звинувачує Хмельницького в тому, що він через сварку з Чаплинським
готується підняти повстання проти короля, пролити море сліз і крові,
потрясти Річ Посполиту, спустошити власний край і осквернити
християнські вівтарі разом із татарами, злісними ворогами слов’янства. У
відповідь на ці звинувачення, гетьман вказав на ті образи й утиски,
котрі терпів український народ під магнатським владарюванням від
Вишневецьких і Потоцьких, Заславських і Калиновських, Конецпольських та
іншої шляхти.

“Намісник сидів з опущеною головою. Здавалося, він шукав відповіді на
слова Хмельницького, такі важкі, як гранітні брили, нарешті й він
заговорив голосом тихим і сумним:

– Ох, хоч би все це і було правдою, але хто ж ти такий, гетьмане, щоб
суддею і катом себе призначити? Яка тебе жорстокість, яка пиха підіймає?
Чому ти Богові суду і кари не залишаєш? Я злих не захищаю, кривд не
схвалюю, утисків законом не називаю, але вглянься ж і ти в себе,
гетьмане! На утиски від короленят нарікаєш, кажеш, що ні короля, ні
закону слухати не хочуть, пиху їх ганиш, а чи сам ти без гріха? Чи сам
не підняв руку на Річ Посполиту, але того не бачиш … Хоч би вони й
лихі були, хай навіть усі, а це не так, зневажали закон, глузували з
привілеїв, нехай їх Бог на небі судить, а на землі сейми, але не ти,
гетьмане!” [7, 1, 199-200].

На думку Сенкевича, вина гетьмана полягала в тому, що він, відірвавши
Україну від Речі Посполитої, віддав свій народ на поталу татарським
хижакам, розпалив ненависть між українцями й поляками, ослабив їхні
зусилля в боротьбі з зовнішніми ворогами вітчизни і християнської віри.
Тому образ гетьмана малюється темними фарбами: у суперечці зі
Скшетуським Хмельницький, за версією польського письменника, не
знаходить вагомих аргументів, відчуває страшні муки совісті, хапається
за ніж, п’є стаканами горілку і говорить щось незрозуміле.

??h?думи Богдана Хмельницького у завершальній частині трилогії (роман “У
пристани”, до речі, найбільше насичений різноманітними історіософськими
судженнями), коли гетьман розмірковує про подальшу долю спустошеної
України: “Но где же правда? Где искать блага? Что может создать цветущий
сад, а не мертвую, ужасающую пустыню? … Припомнил Богдан снова слова
превелебного владыки: “Когда вырастают дети, то они покидают вотчима и
закладывают свой дом”. Но выросли ли для этого дети?.. Нет, нам без
вотчима, без опекуна жить невозможно, – расскубут нас, как горох при
дороге; роскошным ковром раскинул Господь нашу Украйну, да не оградил от
соседей высокими горами, глубокими морями, и раз Польша рухнет, мы
останемся прямо на раздорожье. И что тогда?…” [9, 5/3, 400-401]. Далі
Старицький описує, як непросто було для Хмельницького вибрати союзника і
які чинники, зокрема релігійний, зумовили вибір. Гетьман і його
соратники добре усвідомлювали небезпечність таких союзів і не плекали
ілюзії щодо чесності намір союзників. Майже усім їм була близька ідея
державної окремішності, незалежності, але мали зважати на геополітичні
обставини, на коньюнктуру, зазіхання з боку сусідів чи союзників: “что
выгоднее – союз с королем или протекция Москвы и Порты?” [9, 5/3, 181].

Релігійний чинник також відіграє важливу роль у характеротворенні героїв
трилогії Старицького і Сенкевича. Всі позитивні герої Старицького
постають глибоко й усвідомлено віруючими, у житті вони керуються
постулатами християнської моралі. Натомість представники неправославної
віри зображені майже завжди негативно (виняток – польський король,
безіменний ротмістр) саме з огляду на фактор віри. Старицький під
впливом романтичної поетики вдається до контрастного змалювання
ксьондзів і православних священиків [9, 5/2, 161] (особливо через
портретування персонажів). Останні, від звичайного священика до найвищих
релігійних чинів, виступають як проповідники любові й покори перед
Богом, проте стійкі й жертовні у відстоюванні православної віри, святинь
(отець Іван, безіменний священик, Сильвестр Косів). Особливо характерним
постає образ Ганни Золотаренко. Саме з нею у трилогії пов’язано
найбільше релігійних моментів: постійні звернення до Бога, ревні молитві
(навіть до екстазу), паломництво, опис церковної служби і т.д.
Невипадково образові Ганни протиставляється підступна Марилька, яка
декілька разів для особистої вигоди змінює віросповідання, хоча спочатку
лицемірно заявляє, що “разная вера –

это порог, через который легко не переступишь…” [9, 5/1, 656].

Помітно місткіше релігійна функція характеротворення реалізується в
образі Яреми Вишневецького, семантика цього образу в аналізованих творах
досить широка. Ярема Вишневецький у трилогії Старицького хоча й поданий
епізодично, зображений як один із найжорстокіших і найпідступніших
ворогів українського народу. Тому оціночні судження про нього містять
біблійну символіку: “Иуда! Отступник, проклятый Богом!” [9, 5/2, 606].
Через образ Вишневецького в романі Старицького втілилося прагнення до
об’єктивності, характеротворення, тому Ярема постає без того ореолу
святості, яким наділив його Сенкевич. З одного боку, Ярема тут мужній і
талановитий полководець, а водночас – жорстокий магнат, що ненавидить
українців. У романі Старицького втілена ідея покарання зрадника, який
даремно розтратив силу й енергію, натомість присвятив себе облудній ідеї
всевладності і заради неї став зрадником і карателем свого народу. До
того ж покарання зрадника випливає із релігійної концепції Старицького,
оскільки карають зрадника не козаки, а Господь, не даремно такі думки
вкладені в уста самого Хмельницького: “Не ропщи на Бога, Максиме… –

ты хотел своего суда над нашим общим врагом, а отмщение принадлежит
Богу, – и он, всеправедный, только может воздать за все…” [9, 5/2, 236].

Образ Яреми Вишневецького і в романі Сенкевича виступає прикладом
своєрідного бачення цим письменником української теми. Якщо для
українців Ярема став символом ренегата, то для поляків – канонізованим
рятівником Польщі. Саме в уста Вишневецького вкладені Сенкевичем слова
про очікувану Божу кару за гріхи шляхти, за втрату колишньої слави й
доброчестя, слова про здійснення апокаліптичних пророцтв і наближення
страшного суду. Натомість діяння князя абсолютно протилежні
християнським ідеям милосердя. Так, на шляху Вишневецького, який
подавлював бунт, “щезають села, слободи, хутори і містечка і замість них
стоять закривавлені палі і шибениці” [7, 1, 257], в лісах “він прикрашав
сосни, вішаючи на них полонених” [7, 2, 133]. Запам’ятовується
фраза-наказ Вишневецького своїм солдатам, яка досить часто цитується
різними дослідниками: “Вбивайте їх так, щоб вони відчували, що
помирають”. Можна навести багато прикладів жорстокого, негуманного
ставлення шляхтичів до козаків і мирного населення, хоч один із героїв
роману говорить, що “Річ Посполита виявила до козаків безмежне
милосердя” [7, 1, 196].

Вирішальне значення для розуміння образу Вишневецького має драматична
сцена важкої боротьби князя з самим собою перед образом розп’ятого
Христа, в якій легітимізується вся його діяльність. Князь не менше за
гетьмана гоноровий і ображений наказом влади, котра поставила над ним,
польським військом бездарних воєначальників. Його амбіції зачеплені,
необхідно зробити вибір: або покоритися безглуздому розпорядженню
польської влади і водночас примиритися з думкою про неминучість падіння
Речі Посполитої, або, діючи наперекір владі, спробувати врятувати
вітчизну. Шляхта з військами сама йшла до нього, наділяючи його фактично
владою головнокомандувача. Князь усвідомлював, що тільки він ще може
відвернути катастрофу. Але і Хмельницький, на думку Яреми, також
прикривався суспільним благом і задля нього руйнує велич Речі
Посполитої. Чи не те ж саме й він, Вишневецький, хоче зробити?
“Найгірший ворог – не Хмельницький, а внутрішній нелад, а сваволя
шляхти, а нечисленність і безкарність війська, бурхливість сеймів,
чвари, розлади, безладдя, недоумство, користолюбство й
недисциплінованість, недисциплінованість передусім! Дерево гине і
трухлявіє зсередини. Минає трохи часу, і перша буря валить його, але
злочинець той, хто до цього руку докладе, проклятий той, хто приклад
подасть, проклятий він і діти його до десятого коліна!” [7, 2, 523-524].
Усвідомивши це, князь Ярема змирився. Болеслав Прус вказував на доволі
дивний вибір князя, претендента на роль рятівника вітчизни, оскільки з
двох рішень той вибрав найбезглуздіше. Але Вишневецький – фігура не
просто ідеалізована, а ідеальна, створена за зразком шляхетських
панегіриків і спеціально протиставлена типу свавільних феодалів. Саме у
плані морального протиставлення, а не в порівнянні дійсного історичного
значення Хмельницького і Вишневецького розкривається суть їхніх образів.

У Старицького тема національного зрадництва, особливо зрада віри, в
трилогії втілюється концентровано не в якомусь одному образі, а
“розсіяна” в багатьох образах, та й семантика цієї широкої теми не
однакова (Вишневецький, Барабаш, Адам Кисіль, Марилька, Вікторія). У
романі Сенкевича мотив зрадництва тісно пов’язаний з козаками, особливо
з Хмельницьким, бо вони наважилися виступити проти Речі Посполитої.
Найповніше авторська ідея трилогії Сенкевича виступає в заключній
частині трилогії (роман “Пан Володийовський”), в розповіді пана
Мушальського і в словах гетьмана Собеського, майбутнього польського
короля. Мушальський згадує про те, як він і козак Дидюк, живучи по
сусідству в Україні, довгі роки ворогували між собою, поки, нарешті, не
потрапили в татарський полон і, продані у рабство, сковані одним
невільницьким ланцюгом на татарській галері стали братами у Христі й
потім, утікши з полону, разом воювали, помщаючись своїм спільним
ворогам. Смисл цієї алегоричної розповіді зводиться до проповідування
примирення козаків з поляками заради спільної боротьби з зовнішніми
ворогами, ворогами не тільки Речі Посполитої, але й християнства. Таку
думку автор вкладає потім в уста Собеського, котрий рішуче відхиляє
пропозицію Азії створити в Україні татарську колонію для знищення
козацтва. У відповідь пану Богушу, чому він, гетьман, не хоче
скористатися послугами татар, Собеський відповідає: “Потому что я гетман
не только польский, но и христианский; потому что я стою на страже
креста! И хотя бы казаки еще свирепее терзали лоно Речи Посполитой, я не
стану рубить головы ослепленного, но христианского народа языческим
мечом. Ибо, поступая так, я сказал бы нашим отцам и дедам, моим
собственным дедам, их праху, крови, слезам, всей старой Речи Посполитой:
“ракка!..” Мы – крепость, стены которой Христос освятил своей мукой, а
ты мне говоришь, чтобы я, божий ратник, я, комендант ее, первый отворил
ворота и впустил язычников, как волков в овчарню, и отдал на избиение
Иисусову паству!? Лучше нам терпеть от чамбулов, лучше сносить бунты,
лучше навлечь на себя эту страшную войну, лучше пасть в ней мне и тебе,
лучше погибнуть всей Речи Посполитой, нежели посрамить имя свое,
лишиться славы и изменить службе Божией, сойти с нашего сторожевого
поста!” [8, 140]. Якщо порівняти “злодіяння” Хмельницького, котрий
використовував татар Тугай-бея проти братів у Христі, з благородним
обуренням Собеського, що відхилив послуги сина Тугай-бея, то
переконаємося, що Сенкевич на новий лад повторює стару ідею.

В сучасних йому умовах національного гноблення, на думку Сенкевича, є
тільки єдиний засіб убезпечити себе від морального падіння і зберегти
міцність патріотичних переконань –

за прикладом предків покладатися на Бога і в ньому шукати надію і втіху.
Тобто Сенкевич у католицтві шукав і бачив єдність поляків заради
досягнення патріотичної мети й захисту гуманізму. Він сповідував ідею
перемоги духу над грубою матеріальною силою: якими б могутніми не були
держави, що пригноблюють Польщу, їхня груба матеріальна сила зазнає
поразки, якщо Польща збереже в собі дух вільнолюбства і патріотизму,
закладеного у вірі.

Отже, трилогію М. Старицького “Богдан Хмельницький” і роман Г. Сенкевича
“Вогнем і мечем” слід розглядати в широкому контексті релігійності, яка
набула великої популярності в добу романтизму. Протиставлення віри було
принципово важливим для письменників, оскільки рідна віра в цьому
контексті виступала і як релігійно-конфесійний, і як національний
чинник, збереження якого й боротьба за який була ключовою запорукою
національної самототожності кожного з народів. Релігійний фактор звучить
у трилогії Старицького набагато сильніше, ніж в інших його творах,
натомість у Сенкевича – слабше, у випадку з творенням образів українців
ще й завуальовано. Виявляється релігійність по-різному на рівні
художньої структури тексту: на рівні стилю, проблематики,
характеротворення.

Література

Варенко В. Виховання християнської моралі на творчості українських
письменників (ХІХ – початок

ХХ ст.) // Українська література в загальноосвітній школі. – 2000. – №
2. – С. 21-25.

Горский И. Исторический роман Сенкевича. – М.: Наука, 1966. – 308 с.

Горский И. К вопросу о мировоззрении Г.Сенкевича // Ученые записки
института славяноведения. Академия наук СССР. – М., 1960. – Т. ХХІ. – С.
3-52.

Ko?cio?ek A. Wybrane fragmenty z korespondencji z przyjacio?mi: o
ideowych poszukiwaniach Miko?aja Gogola. – Toru?: UMK, 2004. – 180 s.

Див., наприклад: Сверстюк Є. Українська література і християнська
традиція // Сверстюк Є. На святі надії. Вибране. – К., 1999; Сулима В.
Біблія і українська література. – К., 1998; Поліщук В. Художня проза
Михайла Старицького: Монографія. – Черкаси, Брама, 2003. – 376 с.

Поліщук В. Художня проза Михайла Старицького: Монографія. – Черкаси,
Брама, 2003. – 376 с.

Сенкевич Г. Вогнем і мечем: Роман: У 2 т. / Пер. з польс. Є. Литвиненка.
– Тернопіль: Богдан, 2006. Надалі, посилаючись на це джерело, будемо
вказувати у тексті том і сторінку.

Сенкевич Г. Пан Володийовский. – М.: ЛТД, 1998. – 569с.

Старицький М. Богдан Хмельницький // Старицький М. Зібрання творів: У 8
т. – К.: Дніпро, 1965. Надалі, посилаючись на це джерело, будемо
вказувати у тексті том і сторінку.

Хобсбаум Э. Век Революции. Европа 1789-1848 / Пер. с англ.
Л.Д. Якуниной. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1999. – 480 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020