Володимир Демченко Погляди Яра Славутича на органічність української
мови

Останнім часом українські лінгвісти слушно переймаються невирішеною за
довгі роки проблемою правопису української мови. Зрозуміло, що і понад
сто років тому, і нині ця проблема підживлюється безкомпромісністю як
територіальних українців (із триклятим поділом на західних і східних),
так і діаспорних (які також уже поділяються на часові міграційні
категорії). Омріяний компроміс міг би бути знайденим і за допомогою
волюнтаристичних рішень влади (як то було в Росії: сказав цар Петро, що
буде так, то й було так!). Проте на владних рівнях — свої змагання у
сфері мови: чи бути другій офіційній, чи ні (можна при бажанні приліпити
й третю, коли певний етнічний патріотизм охопить значну частину еліти),
і тому на владу сподіватися не варто, а варто збиратися провідним
лінгвістам і вирішувати ці питання.

У цьому ракурсі погляди з діаспорних просторів, звісно, також
заслуговують на увагу. Наша стаття й присвячена аналізу деяких поглядів
учених діаспори, зокрема колишнього земляка Яра Славутича, що є носієм
саме південно-східного наріччя — висхідного масиву мови.

За мету візьмемо огляд правописних пропозицій ученого в аспекті їх
органічності (природності) — тобто з виходом на фонетичні особливості
української мови.

У зв’язку з цим слід зазначити, що органічність мови не завжди складає
основу орфографії (навіть якщо остання заснована на фонетичному
принципі), тобто правописні елементи не завжди органічні та логічні.
Скажімо, дієреза (випадання звуків) є найхарактернішою ознакою редукції
в широкому смислі (у вузькому цей процес передбачає лише випадання
голосних у слабкій позиції), що, в свою чергу, є найхарактернішою
ознакою органічності мовлення й відповідно — мови. Можна навести як
приклад діалектні форми свому, твому, шо (рос. чо залишає інший
компонент африкати [шч]), за(й)шли, при(й)шли, ви(й)ду, такой(у).

Це зрештою призводило й до кодифікації таких одиниць: добри(й) день ?
добрuдень, пі(й)шли ? пішли, а також мого, свого тощо. На рівні
фонетичної морфології редукуються також дієслівні форми 3-ї особи однини
дума, пита тощо [Див. ще: 1:44-47].

Кодифікування подібних до аналізованих вище логічних форм також
становить головну проблему в плані компромісного правопису, який
українські вчені вже понад сторіччя намагаються сформувати та який би
влаштував усіх — носіїв трьох наріч української мови, городян і селян,
учених і пересічних громадян, носіїв української мови в Україні та за
кордоном.

На жаль, ці намагання поки що безрезультатні. Проте деякі з
трансформаційних пропозицій учених у цьому напрямку заслуговують на нашу
сьогочасну увагу — як фонетично логічні та органічні (див. ще серію
статей у: Мовознавство. — 1995. — № 1):

зайве немотивоване подвоєння: бруто, нето, тона;

позиційна логіка: геніяльний (бо геній), матеріял (бо матерія, а
функціонально взагалі матер’ял), Кавнас (ў) тощо (а то буде Росіа,
росіани — як марсіани — В.Д);

системна дієреза: казаський, тюрський, бaський (а для коня — баськuй);

більш органічна флексія -у в деяких іменниках 2-ї відміни — ойконімах:
Лондону, Парижу, Херсону, Ужгороду тощо (порівн. у 20-х рр. ХХ ст.:
…Ташкенту [2:39] та в діаспорі: Монреалю, Едмонтону, Нью-Йорку [3:76]);

@), а тому, до речі, Олександер і міністер;

давня справедлива флексія –и в іменниках 3-ї та 4-ї відмін — соли,
смерти, імени (як безвісти, восени, теляти) та в географічних назвах:
Перми, Твери, Руси;

м’якість на межі морфем в ад’єктонімах: уманьський, прип’ятьський (як
уральський, ковельський, та й тобольський);

збереження хоча б певною мірою іншомовного оригіналу антропоніма,
зокрема російських Міхаїл, Філіп, Кіріл тощо — як, скажімо, пол.
Владзімеж, болг. Васіл, рум. Матей (це набагато логічніше, аніж Кирило
Нікітін чи Матвій Попеску, а чи й радянські квазітвори Джавадов чи
Бешикбайрамов, ще й Бахтіяр Мухамадович тощо). Зрозуміло, що залишається
тільки мріяти, аби відповідно й українські ідіоніми в інших мовах
вимовлялись та писались за оригіналом (рос. Васыль, Андрий, Пэтро тощо).
Хоча такі спроби — некодифіковані — в історії російської мови вже були:
Мыкола, Павло, Олэна. Це ж стосується і географічних назв;

певна українізація російських за формою прізвищ громадян України,
зокрема й історичних: Глібів (Глібов), Свенцицький (Свенціцький),
Бородин (Бородін) тощо [3:75].

Серед подібних пропозицій логічним можна визначити й питання про
рефлекси первинного грецького ? (th): катедра, міт, аритметика тощо,
оскільки теологія чи тезис не перетворились зрештою у феологію чи фезис
(плутанина призвела до випадків, коли навіть у споріднених лексемах
наявні різні похідні від того ?: Мефодій ¬ Methodios ¬ ???????, від чого
й метод, методика тощо).

Проте порівняно з попередньою пропозицією, яка вже навряд чи стане
органічною (через остаточне звикання до наявних літературних форм),
питання про однозначну передачу w перед наступним голосним через в є
досить органічним: навіть невігласно не вірячи в їх близькість у вимові
(українські ж фонетичні варіації ў, w), вимушені будемо Wilks передавати
як Уїлкс, а не Уілкс, оскільки саме так потрібно за законами української
мови (Яр Славутич називає такі форми дивовижними і подає Вільям, Вітмен
тощо [3:77].

Таким же органічним є перспективне положення про відмінювання незмінних
раніше етранжизмів типу пальто чи метро, оскільки у народному мовленні
вони вже давно і постійно асоціюються з іменниками чоловічого роду:
пальтів (як і незапозичені: питаннів) — за аналогією до столів. Проте в
цьому випадку слід бути обережними і не варто категорично приймати
Славутичеве одягнувши нові пальта, вони поїхали автом до
Торонта… зайшли до бюра [3:77], хоча й органічним буде відміняти
будь-яке французьке прізвище на -а: в Англоми, Англомі, Англомою тощо.

Отже, як бачимо, на рівні фонетики найбільшу цікавість викликають
питання кодифікації мовних одиниць у плані відповідності письмової та
усної форм (за провідним принципом орфографії — фонетичним).

А в цілому сподіваємось, що колегія з достойних фахівців-мовників усе ж
таки знайде компромісний варіант довгожданого українського правопису,
врахувавши не лише вікову традицію, що має практику змінювати свої
канони, але й думки молодих колег і вчених з діаспори.

Література

1. Демченко В.М. Органічна та неорганічна українська мова: Монографія. —
Херсон: Мрія, 2003. — 188 с.

2. Єфремов С. Щоденники: 1923-1929. — К., 1997. — 848 с.

3. Славутич Яр. Запропоновані зміни у «Правописному словнику»
Г.Голоскевича // Мовознавство. — 1994. — № 1. — С. 72-77.

Похожие записи