Реферат

на тему:

Іван Котляревський як найвизначніший зачинатель, класик й основоположник
нової української літератури

План

Вступ. Передумови розвитку нової літератури

1. Відомості про життя І. П. Котляревського.

2. І. П. Котляревський – засновник нової української літератури. Його
поема “Енеїда.”

3. Значення творчості І. П. Котляревського.

Висновок.

Список використаної літератури.

Вступ. Передумови розвитку нової літератури

Кінець 18 — початок 19 століття — час, коли завершується процес
ліквідації будь-яких ознак державності України.

Після запровадження кріпацтва, знищення освіти в Україні, заборони
українського «Букваря», запровадження російської мови у навчальних
закладах Розвиток української літератури і мистецтва Друга половина 50-х
рр. стала поворотним пунктом у новітній історії літератури, кіно,
живопису, інших видів мистецтва. Розриваючи сталінські ідеологічні пута,
митці поверталися до осмислення і відображення загальнолюдських
цінностей та ідеалів, до реальної людини з її багатогранними інтересами,
запитами. Можливість мати власну, а не сформульовану в кабінетах
чиновників від культури думку сприяла духовному розкріпаченню митців.
Саме у цей час починається “новітнє українське” відродження. У
літературу і мистецтво приходить блискуче, талановите покоління
“шістдесятників”. “Шістдесятництво” – прояв політичних форм опору різних
соціальних верств населення існуючому режиму. Найактивніше і найширше у
цьому русі брала участь творча інтелігенція, зокрема письменники, певною
мірою художники, вчителі тощо. Вони виступали проти русифікації,
ущемлення демократії, прав людини, нерівності в становищі республік,
жорстокості суворо централізованої тоталітарної системи, недотримання
існуючої Конституції, за свободу в питаннях художньої творчості. Це в
кінцевому рахунку був опозиційний рух проти існуючої державності влади
та характеру її діяльності. У кінці 50-х – на початку 60-х років
розквітає талант одного з найяскравіших українських поетів, “лицаря
українського відродження” Василя Симоненка. Уродженець Полтавщини,
Симоненко почав писати вірші, ще навчаючись на факультеті журналістики
Київського держуніверситету. У 1962 р. побачила світ його перша поетична
збірка “Тиша і грім”. Згодом – збірка “Земне тяжіння”. 1965 і 1973 рр. у
Мюнхені опубліковано інші твори автора. Однак побачити їх поетові так і
не судилося. У 1963 р. його було жорстоко, по-звірячому побито на
вокзалі у Черкасах, злочинців так і не знайшли. Того ж року Василь
Симоненко помер. Стрімко увірвалась в українську поезію одна з
найобдарованіших представниць “шістдесятників” Ліна Костенко. З
відзнакою закінчивши Літературний інститут ім.Горького в Москві, поетеса
випускає дві одразу ж помічені критикою збірки поезій – “Проміння землі”
та “Мандрівне серце”. Ліна Костенко звертається до вічних проблем
духовності українського народу, історичного минулого держави. Вірші
поетеси вирізняє неординарність, критичні оцінки багатьох подій.
Характеризуючи найяскравіших представників “шістдесятництва” в
українській літературі, Є.Сверстюк писав, що, незважаючи на багато
спільних рис, кожен з них відрізняється своєю творчою індивідуальністю:
“Іван Світличний виводив соцреалізм на загальнолюдський простір і
демонтував теорію партійної літератури. Іван Драч приніс перші вірші
незвичайні і незрозумілі так, наче його не вчили, про що і як треба
писати… Василь Симоненко заговорив з Україною в тоні надзвичайної
щирості й відвертості. Микола Вінграновський тривожно заговорив про свій
народ, і метафори його звучали апокаліптично. Ліна Костенко зрідка
виступала з віршами, але то були вірші такого звучання, наче вся
радянська поезія для неї неістотна… Валерій Шевчук писав блискучі
психологічні новели “ні про що”. Євген Гуцало естетично животворив
образи поза межами “соціалістичної дійсності”, а Володимир Дрозд
викривав дійсність з недозволеного боку. Зовсім не те і зовсім не так,
як навчали в інституті, малювали Віктор Зарецький, Алла Горська, Любов
Семикіна, Галина Севру, Панас Заливаха, Веніамін Кушнір. Центром
українського “шістдесятництва” став заснований в 1959 р. київський клуб
творчої молоді “Сучасник”, ініціатором і натхненником створення якого
був театральний режисер Лесь Танюк. Клуб здійснював значну просвітницьку
роботу, проводив святкування ювілейних дат видатних українських діячів,
сприяв організації виставок молодих. У 1962 р. аналогічний клуб
“Пролісок” виник у Львові, надалі творчі осередки “шістдесятників”
з’явились в Одесі, Запоріжжі, Дніпропетровську, інших містах республіки.
У 60-х рр. ім’я письменника В.Некрасова тісно пов’язувалось з найбільш
опозиційно-демократичним журналом “Новый мир”, головним редактором якого
був О.Твардовський. Тут було опубліковано його подорожні нотатки,
роздуми про минуле й сучасне Києва. Роздуми В.Некрасова відрізнялися
прямотою, правдивим висвітленням війни, відмовою від відкритого
“чорного” зображення західного способу життя. Це й стало однією з причин
нападок на письменника, що спонукало його у 1977 р. емігрувати.
Поступове згортання “хрущовської відлиги” на початку 60-х рр. знайшло
відображення і в українській літературі. Після зустрічі Хрущова з
представниками творчої інтелігенції у Москві наприкінці 1962 р.,
розціненої як “закручування гайок”, посилюється наступ на нову
літературу в Україні. Різкій критиці партійне керівництво піддало
творчість І.Драча, М.Вінграновського, І.Світличного, С.Голованіського,
Є.Сверстюка.

В історії нашої культури є діячі, які особливо яскраво й багатогранно
відобразили в своїй творчості душу народу, його національну
своєрідність, поетичну вдачу. До таких належить Іван Петрович
Котляревський, класик нової української літератури, видатний
письменник-реаліст, автор славнозвісної “Енеїди” і “Наталки Полтавки”. У
важкі часи самодержавства він розкривав духовну велич рідного народу,
його мрії, у конкретних художніх образах утілив його віру в краще
майбутнє.

1. Відомості про життя І. П. Котляревського.

І. П. Котляревський народився 9 вересня І769 р. в Полтаві, в сім’ї
дрібного чиновника-канцеляриста. Дитинство майбутнього письменника
проходило в повсякчасних злигоднях. Нерідко доводилося вдовольнятися
одним шматком хліба й ходити босим, але жива й весела вдача допомагали
йому переносити домашні не-статки. З дитячих років виявилась у нього
охота до читання й пильність у заняттях.

Початкову освіту І. П. Котляревський здобув у дяка; 1780-1789 рр.
навчається в Полтавській духовній семінарії. Вже тут юнак виявляв
інтерес до “словесності” — античної літератури, зокрема до римського
поета Вергілія, до творчості російських письменників. Духовна кар’єра не
приваблювала Котляревського, він залишає семінарію на останньому курсі й
стає канцеляристом (1789-1795). Деякий час І.П.Котляревський був
домашнім учителем у поміщицьких родинах на Полтавщині.

Близько 1794 р. І. П. Котляревський розпочав літературну діяльність,
взявшись за переробку в бурлескному стилі Вергіліївої “Енеїди”. Вже
перші розділи “перелицьованої” “Енеїди” поширювалися в рукописних
списках і набули чималої популярності серед читачів.

Протягом 1796-1808 рр. І. П. Котляревський перебував на військовій
службі, брав участь у російсько-турецькій війні, зокрема в битвах під
Бендерами та Ізмаїлом, виявивши при цьому хоробрість, мужність. Не
залишав у ці роки він і літературної творчості, продовжуючи працювати
над “Енеїдою”.

1808 р. І.П.Котляревський виходить (в чині капітана) у відставку, іде до
Петербурга, але, не влаштувавшись там на службу, повертається до
Полтави. 1810 р. дістає посаду наглядача в Будинку для виховання дітей
бідних дворян, виявивши неабияких педагогічний хист.

Коли почалася Вітчизняна війна 1812 р., Котляревський бере участь у
формуванні на Полтавщині козацького полку. Багато сил і енергії віддав
І.П.Котляревський культурному піднесенню Полтави; особливо цікавила його
справа організації місцевого театру. Протягом кількох років (1818—1821)
Котляревський був директором Полтавського театру.

1818 р. І. П. Котляревський обирається членом харківського
“Товариства аматорів красної словесності”, в 1821 р. — почесним членом
петербурзького “Вільного товариства аматорів російської словесвості”, що
було легальним осередком декабристського літературного руху. Саме в ці
роки І.П. Котляревський написав свої славнозвісні п’єси, завершував
працю над “Енеїдою”.

Поряд з літературною діяльністю І.П.Котляревський постійно цікавився
мовознавством, етнографією, вивчав усну народну творчість, історію
України

У 1827-1835 рр. І.П.Котляревський обіймав посаду попечителя “богоугодних
закладів”, виявляючи і тут своє гуманне ставлення до простих людей,
прагнення нолегшити їхнє становище. 1835 р. письменник через хворобу йде
у відставку. До останніх днів життя І. П. Котляревський працював на
літературній і науковій ниві, підтримував творчі контакти з передовими
людьма Росії.

Помер письменник 10 листопада 1838 р. в Полтаві, де і похований на
міському кладовищі.

2. І. П. Котляревський – засновник нової української літератури. Його
поема “Енеїда.”

Літературний доробок І.П.Котляревського складається з поем “Енеїда”,
“Пісні на Новий 1805 год князю Куракіну”, а також п’єс “Наталка
Полтавка” та “Москаль-чарівник” і перекладу російською мовою “Оди Сафо”
— твору давньогрецької поетеси Сапфо.

Поема “Енеїда” вперше побачила світ у Петербурзі 1798 р. без відома
автора, з ініціативи і на кошти багатого конотопського поміщика
М.Парпури, який жив тоді в столиці й займався видавничою діяльністю,
відаючи друкарнею Медичної колегії. Поема вийшла під назвою
“Малороссийская Энеида в трех частях” (на титульній сторінці – “Энеида
на малороссийский язык перелициованная И.Котляревским) з присвятною
сторінкою “Любителям малороссийского слова усерднейше посвящается”.
Друге видання “Енеїди” з’явилося в Петербурзі 1808 р., трете, тепер уже
підготовлене автором і доповнене четвертою частиною, появилося 1809 р.
Повний текст поеми під назвою “Виргилиева Энеида, на малороссийский язык
переложенная И.Котляревским” був опублікований в 1842 р. в Харкові, вже
після смерті письменника.

Вихід у світ “Енеїди” став епохальним явищем в історії української
культури, визначною подією в духовному житті народу. З’явилася книга, що
ставила ряд важливих суспільних та естетичних проблем. В основу її
І.П.Котляревський поклав сюжет класичної поеми “Енеїда” римського поета
Вергілія, написавши цілком самобутній, оригінальний твір.

Вергіліева “Енеїда” — поема героїчна: в ній оспівувалися подвиги мужніх
троянців, освячувалась влада цезарів і утверджувалося “божественне»
походження римських імператорів. Використовуючи фабульну канву
Вергілієвоі поеми, І.П. Котляревський вивернув “наизнанку” оригінал,
переосмислив його патетичну тему в підкреслено зниженому плані, дав йому
нове своєрідне наповнення. Велична Вергіліева епопея під пером
українського поета перетворилась на веселу, бурлескну розповідь,
вражаючу своєю дотепністю, витонченістю спостережень у зображенні
українського побуту другої половини XVIII ст.

У Вергілія все підвладне волі богів: доля героїв визначається втручанням
“всемогутніх”. Людина — пасивна, безвольна іграшка в руках небожителів,
“фортуни”. У Котляревського ж — все сонячне, земне, люди діють у
конкретних реальних обставинах. У світлі багатогранного життя сонм
“олімпійців” виглядав кумедно, а їхні “діла” — огидними.

В образах троянців, латинців, карфагенян, сіцілійців та “олімпійських
вершителів” І.П.Котляревський відтворив живу сучасність, зобразив
яскраві типи представників різних суспільних верств, намалював картини
української дійсності свого часу. В полі зору письменника і паразитичне
існування поміщицько-кріпосницького стану з його зневагою до народу,
честолюбством, аморальністю, і продажна хабарницька
бюрократично-канцелярська зграя, і попівство – “халтурний рід” — всі оці
людські п’явки, кровожери. Перед читачем проходять пани й підпайки, “що
людям льготи не давали і ставили їх за скотів”, чиновники різних рангів,
судді-хапуги, “які по правді не судили та тілько грошики лупили і
одбирали хабарі”, проворні купчики, що “на аршинець на підборний поганий
продавали крам”. Всі вони, підступні й нещадні у своїх вовчих
зазіханнях, винуватці людського горя, засуджуються автором на “вічні
муки”, їхнє місце в пеклі. Особливо дістається жорстоким кріпосникам та
їхнім прислужникам: у пеклі їх “мордовали і жарили зо всіх боків”,
“залізним пруттям підганяли”, давали “добру хльору всім по заслузі, як
котам”.

Гостро-сатирично зображений в “Енеїді” сучасний поетові “Олімп”. Під
виглядом міфологічних “можновладців” — богів І.П.Котляревський змальовує
феодально-поміщицьку верхівку тогочасного суспільства. Зевс і весь
небесний “синкліт” дуже нагадують земні “високі сфери” — царське
оточення, сенат, департаменти, міністерства з їхнім пихатим начальством.
Тут панують хижацтво, здирство, хабарництво; тут — розпуста, паразитизм,
цілковита байдужість до життя простого люду. “Священні” війни часто
зумовлені самодурством ”богів” і завдають вони незчисленні страждання
людям.

Небесні і земні “державці” намагаються “не звіра — людську кров
пролити”. Вони страхом сковують людей. Але письменник проводить думку:
якщо страх перемогти, то світліше стане на світі. Еней простий, із
здоровим глуздом парубок, дійшов-таки до цього. Замість побожного
схиляння перед владарями Еней І.П.Котляревського зухвало звертається до
“всемогутніх”, до “громовержця Зевса”.

Поет і його герої беруть богів на посміх, стягають з “недосяжного»
Олімпу, дошкульним сміхом розвінчують їх. “Енеіда” осяяна світлим
гуманізмом письменника, який любить і поважає народ, вболіває за його
страждання, пишається його героїчним минулим.

Соціальні симпатії Котляревського окреслені досить виразно. Поет на боці
тих, кого принижували, топталим тодіші панівні верстви.

Під маскою гумору поет кинув сучасній йому кріпосницько-чиновницькій
суспільності гостре звинувачення, в тому, що всі помисли її спрямовані
на грабіж і здирство, знущання з простих людей і що державні закони
закріплюють цю несправедливість. Звинувачення І.П.Котляревського були
моральним осудом кріпосницького ладу, осудом, що набував виразного
громадянського звучання.

Котляревський раз у раз звертається до історичного минулого Украіни,
звеличує патріотичні подвиги народу. Оспівуючи кращі національні
традиції, стверджені історичним досвідом народу, поет закликає
самовіддано любити вітчизну, пройнятися життєдайним почуттям служіння їй
Любов до батьківщини кличе на подвиг, пробуджує високі почуття. У
боротьбі за рідну вітчизну люди цілком змінюються: “Там лицар всякий
парубійко”. Патріотичні почуття підносять гідність людини, її честь.
Всією своєю поемою І.П.Котляревський заперечував твердження, що
“виняткове право” на героїчні діяння належить лише дворянству. Дух
патріотизму, за переконанням автора “Енеїди”, є “прикметою” й простих
людей. В умовах само-державно-кріпосницької дійсності така концепція
звучала справді сміливо.

З неповторним добродушним гумором змальовано в “Енеіді” троянців. У
їхніх образах поет розкрив духовну велич народу, моральну перевагу над
привілейованими верствами суспільства.Просто і мужньо юнаки Низ і Евріал
віддають своє життя, коли цього вимагає вітчизна. “Козацька вдача”
виявляється в поведінці троянців. Це веселі, дотепні й сміливі люди;
вони завжди життєрадісні, безжурні, здатні винести на своїх плечах
найбільший тягар заради інтересів батьківщини. Найсвятіше для них —
бойове товариство, побратимство, вірність громадянському обов’язку,
дружбі. Поет уславлює “полки козацькі”, що “як гріявуть, сотнями
ударять, перед себе списи наставлять, то мов мітлою все метуть”.

Відчайдушні гуляки в “Енеїді” (“пройдисвіти” і “голодранці”) обертаються
на справжніх героїв. Загартовані в походах і боях, троянці над усе
ставлять славу і військову доблесть, їх не ваблять розкіш і багатство;
воля — ось чого вони прагнуть і заради неї готові битися до останньої
краплі крові. Троянці — господарі землі, справжні її володарі. Боги ж —
“олімпійці”, “вседержителі” — мізерні й смішні порівняно з ними —
мужніми, безстрашними, з’єднаними товариськими узами. У цьому
незаперечний громадянський пафос “Енеїди” І.П.Котляревського.

Поема “Енеїда” в своїй суті твір реалістичний, побудований на життєвій
основі. Автор її раз у раз говорить про потребу стати ближче до
реального життя, про те, що, власне, в цьому — завдання і смисл поезії.

Живопис І.П.Котляревського цілком земний, наскрізь пройнятий “людським
духом”, людськими радощами. Все тут виблискує сонцем, дихає на повні
груди. Все пройняте молодецтвом, що не знає впину. Поет не приховує, що
песимізм, мінорний тон не в його дусі.

Картини жалоби йому не вдаються: поета й тут не покидає гумор, нахил до
шаржування. Ось Евріалова мати, зачувши про смерть сина, “кричала,
ґедзалась, качалась, кувікала, як порося…”. Сміх покриває собою все,
проймає найдрібніші деталі. Хай часом цей сміх грубий, “як для панського
вуха”, але завжди щирий, здоровий. Проте добродушний гумор нерідко
поступається місцем лукавій іронії, колючій сатирі, коли йдеться про
ворожі народові верстви. Ліризм, задушевність характерні для тих рядків,
де поет говорить про славне минуле народу або нагадує сучасникам про
забуту повинність перед вітчизною. Теплі згадки переплітаються тут з
гіршою докорами на адресу байдужих, з уболіванням за долю трудящої
людини.

Новаторство поетичної творчості І.П.Котляревського виступає в поемі
досить виразно. Письменник протиставляє свою музу традиційним “старим”
музам, відхилим літературним канонам:

Ох, скільки муз таких на світі!

Во всякім городі, в повіті!

Укрили б зверху вниз Парнас.

Я музу кличу не такую:

Веселу, гарну, молодую;

Старих нехай брика Пегас.

Поетова муза сповнена життя. Щедрою рукою майстра розкидано в поемі
влучні афоризми, кмітливі спостереження, барвисті деталі. В текст широко
вводяться ліричні репліки, схвильовані вигуки, колоритні діалоги й
монологи. Усе тут комічне, гротескне і водночас психологічно виправдане,
внутрішньо умотивоване. Народне слово в устах поета відсвічує всіма
відтінками здорового сміху — від доброзичливого гумору аж до караючої
сатири.

Плідно використовуючи в ”Енеїді” мовно-стилістичні засоби народної
творчості, Котляревський досягав значного ефекту. Він полюбляє, зокрема,
соковиті епітети. Його Дідона “розумна пані і моторна”, “трудяща, дуже
працьовита, весела, гарна, сановита”; Ентелл “був тяжко смілий, дужий,
мужик плечистий і невклюжий”. Порівняння І.П.Котляревського несподівані,
влучні, колючі. Якщо у Вергілія морський бог Нептун велично проноситься
в колісниці, то в українського поета він “миттю осідлавши рака,
схвативсь на його, як бурлака, і вирнув з моря, як карась”, “Еней з
Дідоною возились, як з оселедцем сірий кіт” і т. п.

Комізм образів і ситуацій в “Енеїді” посилюється комізмом чисто мовним,
як, наприклад, неймовірним нагромадженням ряду слів однієї граматичної
категорії, часто синонімічних або семантично близьких.

І.П.Котляревський написав свою поему короткими, динамічними рядками,
легким, прозорим ямбом, всіляко дбаючи про те, щоб жартівливий зміст
одягти в дзвінку, “бадьору” форму. Віршова структура “Енеїди” —
новаторська, вона утверджувала силаботонічну систему віршування. При
безсумнівній орієнтації на ритмічні норми російського чотиристопного
ямба І.П.Котляревський талановито модифікує його, надав йому виняткової
виразності, акцентовності. Ямби його звучать природно і иевимушено,
відтіняючи комізм ситуацій і колізій.

“Енеїда” писалася, як відомо, протягом усього творчого життя поета:
розпочав він її за молодих літ, а закінчив на схилі віку. Звідси —
нерівний загальний колорит твору, невитриманість у змалюванні окремих
образів, характерів; колоритні деталі іноді суперечать цілості всього
образу. Тон розповіді з часом міняється, стає подекуди риторичним. Не
можна не відзначити певної ідейно-естетичної еволюції самого
Котляревського за період написання “Енеїди”. Це позначилося й на поемі:
від буфонади до громадянської сатири; від грубуватого шаржу-бурлеску до
героїчних образів і картин, до своєрідних романтичних барв.

“Енеїда” І.П.Котляревського сильна наявним у ній прогресивним
просвітительським ідеалом. Оспівування любові до батьківщини, звеличення
героїчного минулого, показ самовідданних і мужніх воїнів, нарешті,
могутній образ самого Енея — все це утверджувало високі моральні якості
національного характеру українського народу. Отже, смисл поеми
І.П.Котляревського — в утвердженні духовних сил народу, в уславленні
життєлюбства, оптимізму, мужності простих людей. З глибокою повагою і
любов’ю, з надзвичайною теплотою зобразив письменник їх у поемі,
наповнивши її ароматом степних вітрів, духом нестримної волі,
невгамовною силою життя.

“Енеїда” одразу ж дістала визнання прогресивної громадськості Росіі,
завоювала велику популярність у демократичного читача.

Ще за життя І.П.Котляревського з’являється ряд наслідувань і переспівів
його “Енеїдн” як на Україні, так і в літературних кодах братніх
слов’янських народів. Окремі фрагменти, переспіви та переробки з поеми
І.П.Котляревського почали жити в народі, відіграючи роль важливого
культурного чинника.

3. Значення творчості І. П. Котляревського.

Літературна, наукова і педагогічна діяльність І. П. Котляревського
пройнята гуманізмом, життєвою мудрістю. Це був справді новатор у
найширшому розумінні цього слова. Поет утверджував духовний ідеал
народу, відстоював і викривав усе вороже й чуже народній моралі.
Характерною рисою І.П.Котляревського є глибоке знання життя народу, його
характеру, національної вдачі, діяльна любов до всього, що входить у
поняття “вітчизна”, що розвивав і зміцнив це поняття. У його творах
ставилися важливі громадянські, морально-етичні проблеми епохи і
розв’язувалися вони з передових позицій.

Широке громадянське звучання творчості Котляревського сприяло
розхитуванню всього заснованого на гнобленні, здирстві, на знущанні з
простого люду.

Значення Котляревського як зачинателя української літератури винятково
важливе: своїм поетичним словом, утвердженням засад демократичної
естетики він відкривав, новий напрям у розвитку національної культури,
спрямований на дедалі глибше проникнення в життя народу, на осмислення
його історичної долі.Оригінальність і суспільне значення таланту автора
“Енеїди” прекрасно розуміли прогресивні діячі вітчизняної культури
І.Я.Франко.Творчість І. П. Котляревського увійшла дорогоцінним вкладом в
українську літературу і стала живим джерелом духовного розвитку народу.

Значення “Енеїди” й у тому, що цим безсмертним твором Котляревський
поєднав українське художнє слово зі світовою культурою. Цим твором автор
довів, що і й у рамках бурлескного жанру можна правдиво показати життя
народу і висміяти його ворогів. ”Енеїда”– чи не єдиний твір у Європі, що
став народним, бо ця перша високохудожня поема нової української
літератури зогріває читача власним, а не позиченим світлом.

Висновок

Відомо, що Т. Г. Шевченко, звертаючись до Котляревського, пророкував
йому невмирущість. Образи творів Котляревського живуть у сучасному
живопису, графіці, музиці та інших видах мистецтва. Ім’я творця
славнозвісної “Енеїди” стало уславленим, твори – невмирущими. За що ж
йому судилося безсмертя?

Велика заслуга І. П. Кртляревського в тому, що він підняв нові теми,
звернувся до невичерпних скарбів фольклору, він перший серед українських
письменників дошевченківського періоду широко звернувся до невичерпних
багатств мови народу, з’єднав її із найкращою, життєздатною, книжною
мовою, удосконалив техніку вірша і п’єси. Народолюбство Котляревського,
осуд жорстокості кріпосників, їхнього паразитизму і морального
дикунства, проголошення ідеї рівності станів, розумової і моральної
вищості народу над панством – усе це мало не лише літературно-мистецьке,
а й велике суспільне значення, бо скеровувало читачів на роздуми, на
шлях демократизму, вселяло віру в краще завтра, стимулювало національне
відродження.

Незаперечним мірилом значення творчості і діяльності Котляревського є
його популярність за межами своєї землі. Про нього писали чеські та
польські журнали вже з 1906 року; дещо пізніше заговорила про це преса
Англії, Франції та Італії.

Творчість Котляревського має і виховне значення. На його творах вчимося
любити свою Вітчизну, рідну мову, навчаємося бути чесними, роботящими,
виховуємо в собі високу моральність і героїзм, гуманність і оптимізм,
переймаємо мудрість і красу добрих почуттів.

Список використаної літератури.

Єфремов С. О. Історія українського письменства — Л.: Фаміна, 1995.

Возняк М. С. Історія укр. літ. — Л.: Феміна, 1992.

Котляревський І. П. Твори. Передм. Шабліовського Є.С., Деркача Б.А. –
К.: Дніпро, 1980.

Степанишин Борис. Українська література: Підруч. для 9 кл. — К.:
Освіта, 1993.

PAGE

Похожие записи