Іван Драч

План

1. Балада почата баладно з кін ця

2. Життєвий шлях

3. Газета день

4.Думки видатного діяча

«Балада почата баладно з кін ця…»

Кого не проймав дивний трепет перед лицем чистого аркуша? «З чого
почати?» — ледь не вічне запитання на білому тлі берести… пергамену…
паперу. Одвіку ж і етилом, і пером, і кулькою водить настійлива потреба
передати нащадкам пам’ять про свій час, його боріння, його
неповторність. Зупинити, невпинну мить, закарбувати її радощі й болі,
здобутки і втрати,— що може бути почеснішого й відповідальнішого?

«Чую вже — тне мене аркуш паперу»,— так починає Іван Драч недавно
написану «Білу баладу». Від митця, свідомого свого покликання, чистий
аркуш вимагає щоразу високої духовної, психологічної, моральної
самовіддачі. І на оте сповідальне зізнання теж уточено крові, чим,
власне, його заперечено. Є для кого жити й творити, бо «ген в заметілі —
діти в снігу… Бавляться, як на початку світу…».

Вступ до нарису творчості поета в кращому разі перебігають очима… Та й
написано ці рядки по тому, як у нарисі було поставлено останню крапку.
Автор прислухався до порад спочатку розіставити всі крапки, а тоді вже
переходити до всіх «і». А втім, є й інший хід: додати в преамбулі кілька
нових штрихів,які, можливо, доповнять раніш довірене білому аркушеві.

Критика, як відомо, не оминала увагою творчих шукань І. Драча. Швидше
навпаки — протягом чверті віку вони були чи не завжди в епіцентрі
багатьох суперечок — про шляхи розвитку естетичної свідомості
суспільства в добу науково-технічної революції, про взаємодію традицій і
новаторства, ліричного й епічного, думки і почуття, біографії й
характеру ліричного героя, реалістичного і романтичного начал у
мистецтві соціалістичного реалізму, умовно-метафоричної і
конкретно-реалістичної манери письма, складності й простоти тощо. І цей
кількісний показник — своєрідний вимір якості духовної віддачі поета. У
різний час ті чи ті грані його художнього світу аналізували провідні
наші критики (хай буде дозволено тут обійтися без традиційної «обойми»).

Охоче пишуть про нього і в братніх республіках, що теж не випадково.
Адже І. Драч—один з представників надзвичайно.цікавого і своєрідного
творчого покоління. Досить згадати імена А. Вознесенського і Є.
Євтушенка, Р. Барадуліна і Г. Буравкіна, О. Вацієтіса і М. Чаклайса, Ю.
Марцінкявічюса й А. Балтакіса, П. Севака, О. Чіладзе, А. Абдулли… А в
українській радянській літературі — Д. Павличка, М. Вінграновського, Б.
Олійника, Ліни Костенко, В, Симоненка та ін. Незважаючи на незначну
вікову та дебютну різницю (Є. Євтушенко і Д. Павличко, наприклад, видали
перші збірки ще на початку 50-х), на ще більші відмінності в манері
письма, цих поетів об’єднували «прагнення до вияву здорового особистого
начала, енергійність художнього пошуку, неприйняття шаблону та художньої
нівеляції» 1.

Їх об’єднував час великих зрушень в економічному, соціально-політичному
й духовному житті суспільства, завершення етапу повоєнної відбудови
народного господарства і початку епохи науково-технічної революції,
космічної доби в житті людства, їх єднала активна громадянська позиція,
широта світобачення, непідробна тривога за долю планети і віра в
торжество ленінських ідей.

Нині особливо виразно постає не тільки ця спільність ідеалів і прагнень
творчого покоління, яке ніби перейняло свого часу естафету художнього
пошуку з рук радянських майстрів-класиків, ай — що надзвичайно важливо —
актуальність подальшого розвитку й поширення цих ідеалів, дійового
втілення їх у життя. В новій редакції Програми Комуністичної партії
Радянського Союзу, зокрема, зазначається: «КПРС бережно, шанобливо
ставиться до таланту, до художнього пошуку. Водночас вона завжди
боролася і боротиметься, спираючись на творчі спілки, громадську думку,
на марксистсько-ленінську художню критику, проти проявів безідейності і
світоглядної всеїдності, естетичної сірості» 1.

Палке, пристрасне обстоювання високомуністичних ідеалів, органічне
не-прийняття славослів’я, сірості й безликості в мистецтві, прагнення не
спрощувати драматичних колізій і конфліктів, які відтворюють неминучі в
нашому про-І’стуванні вперед суперечності,— ці та інші риси справжньої
партійності, громадянськості, художності притаманні багатьом радянським
митцям, зосібна й творчій індивідуальності І. Драча в її характерних,
істотних виявах.

3авдання цієї книжки — не повторюю-‘чи, наскільки змога, зробленого
раніше, але й спираючись на досвід попередників, полемізуючи з ними
(адже в суперечках, як відомо, й народжується істина),— розкрити джерела
світовідчуття митця, спадкоємність і новаторство, розвиток, збагачення
основних мотивів, тем, ідей, образів його творчості, особливості
художньої манери та її еволюції, рух поетики в дедалі місткішій
поліфонічності, в щільному взаємозв’язку з життям, явищами

1 Історія української літератури: У 8 І,— К… 1971,—Т 8.—С. 247

реальної дійсності. Така бага-тоаспектність розмови диктувала
необхідність зосереджуватись на етапних або показових у певному плані
творах, відмовившись від намагання охопити увесь дотеперішній доробок
митця. Прагнулось поєднати наукове розкриття суті досліджуваного з
образним осягненням глибин поетового слова, тайнощів його художнього
почерку. Якщо це допоможе викликати повторні спалахи вогню поезії, якщо
читачеві захочеться знову (чи й уперше) зануритись у багатобарвний,
розмаїтий і не простий світ митця, автор нарису вважатиме, що не марно
брався за перо. Як своєрідну «фотоанкету» розглядаймо ілюстративний
матеріал, що доповнює видання ще й автокоментарем — часом гумористичним,
подекуди сумним, просто інформативним — у такому супроводі стисла
«фотобіографія» була люб’язно подана І. Драчем, за що висловлюємо йому
щиру подяку.

Ну от, що ближче до кінця «початку», то традиційнішим він
вимальовується. А тим часом нарисам серії літературних портретів не
обов’язково бути стереотипними, надто коли сам матеріал спонукає до
пошуків. І все ж навряд чи обійдемося тут без бодай побіжного переліку
тих першоджерел, у мандрівку до яких вирушаємо. Звичайно, буде цей
невеликий потік «сухої інформації» не зовсім повним (адже поки нарис
вийде в світ, чимало води спливе, додасться щось новіше), проте є
потреба попереднього ознайомлення з «картою» майбутнього маршруту.

Отже, «вихідний пункт» — село Телі-жинці Тетіївського району на
Київщині. Час—17 жовтня 1936 року. А невблаганна й проста собі
арифметика виводить на те, що минуло вже Іванові Федоровичу Драчеві 50.
І понад чверть віку— активної, напруженої, різнорідної (а при тому —
цілеспрямованої) —літературної праці.

Чимало й зроблено. Самостійне трудове життя почалось одразу ж після
закінчення середньої школи: викладач російської мови та літератури в
семирічці села Дзвінячого на рідній Тетіївщині, далі — інструктор
Тетіївського райкому комсомолу, воїн Радянської Армії. Філологічний
факультет Київського університету, співробітництво в «Літературній
газеті», навчання на Вищих сценарних курсах у Москві, робота в сценарній
майстерні Київської студії художніх фільмів імені О. П, Довженка, у
редакції журналу «Вітчизна», у правлінні Київської організації Спілки

1 Матеріали XXVII з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу.—К.,
1986.—С. 202.

письменників України, яке віднедавна йому довірено очолювати. За цими
етапами трудової біографії стоїть уже й неабиякий творчий доробок. Перша
поетична збірка І. Драча «Соняшник» побачила світ 1962 року. Далі йшли
«Протуберанці серця» (1965), «Поезії» і «Балади буднів» (обидві — 1967),
«До джерел» (1972), «Корінь і крона» (1974), «Київське небо» (1976),
«Сонячний фенікс» (1978), «Сонце і слово» (1979), «Американський зошит»
(1980), «Шабля і хустина» (1981), «Соняшник» (вибране) і «Теліжинці»
(обидві—1985); окремо видавалися драматична поема «Дума про Вчителя»
(1971), а згодом — збірка «Драматичні поеми» (1982), куди, крім
названої, увійшли «Соловейко-Сольвейг» та «Зоря і смерть Пабло Неруди»;
кіноповісті надруковано в збірках «Іду до тебе» (1970 — однойменна та
«Криниця для спраглих») і «Київський оберіг» (1983 — однойменна та
«Київська фантазія на тему дикої троянди — шипшини»);
літературно-критичні статті й есе — в книжці «Духовний меч» (1983); у
співавторстві написана біографічна повість «Григорій Сковорода» (1984).
До 50-річчя І. Драча вийшов двотомник «Вибраних -творів» (1986).

°

ph

O ? o u &

v

3/4

G3′ h3r@?

ph’ h3r@?

ph/ h3r@?

ph’ h3r@?

ph’ h3r@?

ph’ h3r@?

ph’ h3r@?

ph’ h3r@?

ph’ h3r@?

ph’ h3r@?

ph’ h3r@?

ph’ h3r@?

phy

*’ h3r@?

ph’ h3r@?

ph’ h3r@?

ph’ hf, @?

ph’ h3r@?

свою чергу, твори І. Драча виходили російською, білоруською, латиською,
литовською, естонською, азербайджанською, грузинською, вірменською,
чеською, словацькою, польською, румунською, болгарською, німецькою,
англійською та іншими мовами.

За збірку «Когинь і крона» в 1976 році поет був удостоєний Державної
премії УРСР імені Т. Г. Шевченка, а в 1983, за збірку «Зеленьїе врата»
(1980, переклад колективу авторів),— Державної премії CPCP. І. Драч
нагороджений орденами „Знак Пошани” і Трудового Червоного ГІрапора. Тож
можна говорити про заслуже визнання здобутків українського радянського
поета в контексті нашої багатонаціональної літератури.

Особливо показово, що це визнання збігається з початком нового,
історично закономірного й необхідного етапу в житті суспільства —
взятого партією, державою, всім народом курсу на перебудову
економічного, соціально-політичного, духовного життя країни.

Активна громадська діяльність, робота у складі різних редколегій,
комісій Спілки письменників України, виступи по радіо і телебаченню,
зустрічі з трудовими колективами, поїздки у складі
літературно-мистецьких делегацій по нашій країні та за кордон,— це
далеко не повний перелік тих важливих і відповідальних турбот і
клопотів, які сьогодні, в пору громадянської і творчої зрілості митця,
вимагають дедалі більшої самовіддачі, забира’ють час у власне
літературної праці, але й живлять її сторицею з нових і нових джерел.

Життєвий шлях

тому, в одному з віршів він заявив про свій намір говорити “на рівні
вічних партитур”. І з перших же кроків у літературі талановито
реалізував цей намір, а далі, про що б не писав, неодмінно висвітлює
складні проблеми сучасного йому життя в контексті вітчизняної і світової
історії, у взаємозв”язках нинішнього дня з давно минулим і грядущим
днем.

Диво поезії І.Драча полягає в тому, що в його експресивному слові,
освітленому неповторним баченням світу, кристалізується досвід минулого,
незнищенне духовне життя наших попередників зливається з сучасним
життям, його больовими точками, а в завжди молодій, свіжій своїми
засобами поетиці, кажучи рядком із вірша “Київська легенда”, — кожне
слово має сотні літ.

Іван Федорович Драч народився 17.Х.1936 р. в с.Теліженці Тетіївського
р-ну Київської обл. Вчився в Київському державному університету
ім.Т.Г.Шевченка та на Вищих сценарних курсах Держкіно в м. Москві.
Освіта вища. Почесний доктор Львівського держуніверситету ім.І.Я.Франка.

В 1964-1974 р.р. І.Драч вчителював у школі, проходив службу в армії,
працював у райкомі комсомолу, журналістом в “Літературній газеті” (нині
– “Літературна Україна”), сценаристом на Київській кіностудії
ім.О.Довженка.

   З 1974 до 1987 року – на творчій роботі. Обирався секретарем, членом
правління Спілки письменників України, а в 1986-1992 р.р. – першим
секретарем правління Київської організації Спілки письменниківУкраїни.
Один із чільних ініціаторів створення Народного Руху України і перший
його Голова (1989-1992 р.р.).

   Двічі обирався народним депутатом України (1990-1994 р.р., 1998-2000
р.р.) Склав депутатські повноваження, коли прийняв пропозицію Президента
України Леоніда Кучми очолити Держкомінформ України. Разом з тим І. Драч
– Голова товариства “Україна – світ”, тривалий час був на чолі
Української Всесвітньої Координаційної Ради та Конгресу української
інтелігенції. Член Центрального Проводу Народного Руху України.

   Видатний поет і політик Іван Драч живе і трудиться, щоб рано чи пізно
в Україні восторжествували цінності вічні і сьогочасні, національні й
загальнолюдські, і щоб вони розвинулись та продовжились в реальному, а
не декоративному житті народу:

Народ – це всі. Це місто і село.

Це люд, який мізкує й форму носить,

Голубить ноти й цифри плодоносить,

Хто нянчить слово й творить чересло.

Талант поета продовжує розвиватися, залишається незмінно змінним,
оновлюється і самостверджується. Поет живе в політику, а політик
розбурхує поета.

Iван ДРАЧ: «Известия в Украине»? Хай виходять українською мовою!»

«День» останнім часом не раз підкреслював свій інтерес до призначення
головою новоствореного Державного комітету з інформаційної політики,
телебачення та радіо Івана Драча. Адже зрозуміло, що особливо після
відставки з посади заступника секретаря РНБО(У) Зиновія Кулика, та в
умовах, коли і досі ще непрацездатна Національна рада з питань ТБ і РМ,
саме в руках Івана Федововича зараз сконцентровані і можливості, і
проблеми, і спокуси, і відповідальність за багато з того, що
відбуватиметься надалі в нашому інформаційному просторі. І хоч би як ми
не мали ілюзій відносно самодостатності і самостійності в рішеннях тих
людей, які керували нашою інформполітикою раніше, все ж таки не можна
применшувати ролі конкретної особистості на впливовому чиновницькому
кріслі. Тим більш, що Іван Драч — знакова фігура і для національної
культури, і для національної політики. Власне, саме це, насамперед, і
підкреслюється як тими, хто схвально сприйняв це призначення, так і
тими, хто ставиться до нього з певною пересторогою. По суті, вперше в
країні таку посаду зайняла людина, у якої є сталі і публічно проголошені
ідеологічні засади, які можуть комусь подобатися, а комусь — і ні. І
які, як вважає дехто, можуть стати на заваді у обов’язку держслужбовців
дотримуватися одного з головних принципів нашої Конституції: жодна
ідеологія не може бути в Україні визнана обов’язковою.

З іншого боку, вперше таку посаду обійняв саме політичний діяч, а не
номенклатурний фахівець, і в цьому теж є як свої плюси, так і мінуси.
Так, у такої особистості і самостійність у рішеннях, і мотиви власної
діяльності можуть бути якісно вищими, ніж було до цього. Але в той же
час ми знаємо, що саме мало обізнаних зі всіма тонкощами галузі
іменитостей апарат найбільш вправно і швидко «обламує» і перебирає
процес прийняття рішень виключно у свої руки, дозволяючи першим грати
лише роль весільного генерала. І, нарешті, вперше нашим інформаційним
простором буде керувати людина, яка була призначена за ініціативою саме
Кабміну, а не Президента або його оточення. Отже, доля і час перебування
Івана Драча в його новому кріслі дуже пов’язані зі сталістю та
самодостатністю Кабінету. Ну і, безумовно, врешті-решт в успіху Івана
Драча як голови Держкомінформполітики зацікавлена — також уперше
відкрито — конкретна політична сила — Рух.

Іван Драч — постать певною мірою символічна. Перший лідер Руху. Народний
депутат Верховної Ради 12-го скликання. Поет. Людина, відома серед
українців у всьому світі. І не тільки за посадою (голова Української
всесвітньої координаційної ради та голова ради товариства «Україна»), а
й за широкою громадською діяльністю. Зараз — розмова з дуже конкретної
нагоди.

Думки видатного діяча

Кілька аспектів. Я хочу, щоб оце праве чи державницьке крило діяло
активніше Дивіться, що останнім часом у нас відбувається. Хто займається
в основному на державному рівні цими стосунками Україна-Росія? То
займався О.Мороз, постійно їздив туди-сюди. Зараз їздить О.Ткаченко до
Санкт-Петербурга, а наші праві сили все зробили, щоб навіть жодного
чоловіка в ту делегацію не попало. Принципово кажучи, не треба було
всього цього робити.

Мені здається, що майбутнє України великою мірою залежить від контактів
і стосунків між народами, етносами, громадами, духовностями тощо. Це
основа основ. Президент товариства «Україна-Росія» повинен постійно
займатися питаннями, які ми сьогодні розглянули на «круглому столі». На
майбутнє нам треба проводити конференції і присвячувати їх якимось
конкретним питанням. От, наприклад, військовим проблемам України —
Росії, а також розглянути, наскільки вони є реальні. Бо І.Заєць їде на
саміт, де обговорюються питання з НАТО, а О.Кузьмук відразу ж з
генералами їде до Москви. Громадськість дивиться за всім цим і не
розуміє, що відбувається. Та якби у нас було справді серйозне
громадянське суспільство і ці всі державницькі структури працювали, то
негайно розібралися б, що там і як. Ми весь час хляпаємо вухами.
Відбувається все це поза нами. Ми тільки починаємо вчитися, як реагувати
на всі суспільні і державні речі і т.д.

Мені здається, що започаткована сьогодні розмова свідчить про те, що
такі зустрічі треба проводити частіше і окремо розглядати питання,
присвячені проблемам історичним, гуманітарним, стосункам у військовій
галузі тощо.

Думаю, що від того всього виграють не лише наші держави, поліпшаться
стосунки між нашими народами.

Література

Непорожній О.С. Українська література.-К :Освіта,1995.-623с.

Ткаченко А.О.Іван Драч.-К.: Дніпро, 1988.-280с.

http:// HYPERLINK «http://www.day.kiev.ua» www.day.kiev.ua

HYPERLINK «http://www.vlada.kiev.ua/ums» http://www.vlada.kiev.ua/ums

PAGE

— PAGE 1 —

Похожие записи