Інтелектуалізм В. Тарнавського крізь призму масовості та елітарності

Серед української інтелектуальної прози, яскравими представниками якої
слід вважати В. Шевчука, Ю. Щербака, П. Загребельного, В. Дрозда,
Г. Пагутяк, визначається своєрідна проза В. Тарнавського. Саме його
твори найбільш дотичні водночас до масової й елітарної літератури, про
що йтиметься у цій статті.

Нагадаємо, що серед основних ознак інтелектуальної прози визначаються
концептуальність, атрибутивність, умовність, конструйованість,
символічність, інтектекстуальність, наявність героя-інтелектуала,
поєднання реально та ірреального

(8, 77-80(. Найважливішою є концептуальна ідея, тобто основою концепції
світу, втіленої у творі, стає філософська, наукова чи міфологічна
система. У романі “Порожній п’єдестал” автор використовує одночасно
притчу і міф, що російський літературознавець А. Бочаров класифікує як
міфопритчевість прози [1, 144]. “Притчевість проявляється в осучасненні
скриньки Пандори, образ якої трансформує автор у віднайденій стародавній
скриньці. Вона стає однією із головних осіб у творі” (7, 178(.

Використано у творі також притчу про східного владику, котрий посадив
бліх під скляний ковпак. Сипав їм страву, поїв трунками, але блохи
вимагали волі. Коли через три роки ковпака над нами не виявилось – ніхто
з бліх не зрушив з місця. Пригадує цю притчу Унксов, розмірковуючи над
власним життям, але більш схожими на бліх виявляються саме його підлеглі
– працівники інституту, які живуть розміреним і спланованим наперед
життям.

Наближає роман “Порожній п’єдестал” до масової літератури перш за все
пригодницький сюжет, але водночас слід розуміти його подвійний,
завуальований зміст, що є ознакою інтелектуальної прози. Як зазначає
В. Кашин: “Детективний та пригодницький жанри втягують у свою орбіту
інші види, збагачують їх “міченими” атомами власного потужного силового
поля” (5, 10(. Іван не знаходить правди в рідній Іванівці, тому їде до
Києва, щоб віддати власний винахід на користь людям. Але йому доводиться
боротися не лише з вченими, а й з нечистою силою. Подібний пригодницький
сюжет використано й у романі “Матріополь”, де головний герой Ілля
опиняється в незвичайно жорстокому світі – на острові Матріополь.

У “Порожньому п’єдесталі” автор використовує зображення у двох часових
просторах: середньовіччі і сучасному світі. Причому більшість героїв
виявляються ідентичними, а деякі навіть пов’язують світи. Так Владика
католицького ордену нагадує Унксова не лише характером, а навіть манерою
говорити; писарчуки, від волі яких залежить доля винаходів, нагадують
Дворковича та Петюнька. Цікавим є образ вченого секретаря Дяченка.

З подальшого розвитку сюжетної лінії стає зрозумілим, що це той самий
середньовічний каплун, котрий служив Владиці. Такий висновок можна
зробити не лише через подібність поведінки, але й на основі опису
(“Вигляд мав книжний, пергаментний, віку невизначеного –

від тридцяти до тисячі років (…)” (11, 29(), а також завдяки згадці про
ведення давньої книги, присвяченої владикам монастиря, а пізніше –
директорам інституту, котру постійно переписував Дяченко. Ще один
“вічний” образ, котрий об’єднує світи – міфічний циклоп Гервасій, що
продовжує виконувати роль ката, яка в сучасному світі видозмінилась до
обов’язків м’ясника. Ковальчуком Іваном з Подолу, винахідником
повітряної кулі, як пояснює сам автор, був у попередньому житті Іван з
Іванівки. Тому герой пригадує свої попередні спроби домогтися правди і
проводить паралель між віками. Можна також сказати, що письменник
використовує тут елементи езотерики – мотив переселення душ. Як
пересвідчується читач, особливих змін за цей час не відбулось. Якщо в
середні віки усе нове вважали єрессю, авторів ув’язнювали, а їх твори
спалювали чи гноїли; то в сучасному інституті так само всі винаходи
лежать мотлохом у музеї під відкритим небом, а винахідникам видається
грамота на фірмовому бланку. Однаковим є також прагнення керівників
привласнити ідею винаходу, але жоден з Іванів не поступається, а
бореться до останнього. Цікавий паралельний образ винахідника, котрий
пропонує перейти всім людям і тваринам на вовчу мову. Але якщо в
середньовіччі цю думку не сприйняли, то Інокентій Вольфович підтримує і
пробує втілити її в життя. Як бачимо в цьому випадку, автор вдається до
сатири. Зауважимо, що письменник використовує не тільки паралельні
образи, але паралельні історії. Як колись збунтувався маленький Кеша,
коли його батько з великим ентузіазмом по-лакейськи взявся мити машину
сусіда, так само обурюється синок шофера, коли Інокентій Вольфович
примушує його злизувати з машини пташиний послід. Такий паралелізм ще
раз підкреслює справжню суть Унксова.

Ще сильніший вплив масової літератури простежується у романі
В. Тарнавського “Матріополь”, що проявляється у використанні
традиційного “безлюдного острова як умовної пригодницької території, не
підвладній нічиїй юрисдикції, ізольованої від уявного стороннього
втручання, де письменникові “все можна” (11, 27(. Саме такий острів
Матріополь, де живуть фемінізовані жінки, змальовує В. Тарнавський в
однойменному романі. Завдяки замкнутому простору, відірваності від світу
“досягається гранична концентрація дій, динамізм, напруженість”
(11, 27-28(.

Спільною рисою інтелектуальної та масової літератури є використання не
реалістичних образів. Різниця полягає в тому, що в інтелектуальній прозі
образи героїв сконструйовані, це герої-ідеї, герої-символи; а в масовій
літературі герої стереотипні, “які щасливо кочують з одного твору в
інший” (3, 316(. Примітно, що В. Тарнавський використовує відомі вже
образи, але надає їм нового змісту. Так, наприклад, коваль Іван з
“Порожнього п’єдесталу” нагадує героя українських народних казок,
незнайомка з “Дисертації” – Мавку з “Лісової пісні” Лесі Українки. Часто
героями творів В. Тарнавського стають відомі міфологічні персонажі,
передусім з античної міфології: циклоп Гервасій (у “Порожньому
п’єдесталі”), Арахна, Горгона, Музи, Морфей, дріади, Даная (у
“Матріополі”).

Письменник використовує не лише народну символіку, але й запозичує з
усної народної творчості окремі деталі й епізоди. Прикладом цього може
бути кольорове сприйняття світу. Розчарувавшись у житті, втративши віру
в найближчих людей, для Івана: “Чорно-білий був світ. Все втратило
кольори” (11, 133(. Причому підсилюється такий психологічний стан героя
автором, який змальовує відповідний гнітючий пейзаж: “Туман стояв за
вікном. Сірий, ватяний, важкий” (11, 133(. В іншому випадку автор
протиставляє мікросвіт героя – кузню і навколишній світ, наповнений
злими людьми: “Чорним видався Іванові після кузні білий світ” (11, 142(.
Крім того, природа також постійно “сигналізує” про майбутні події.
Найбільше уваги приділяється сонцю, котре водночас симпатизує Іванові,
але об’єктивно пророкує майбутнє. Скажімо, “Низьке малинове сонце
випливало з молочного моря та кузня на белебені стирчала над цією
повінню” (11, 133( – таке зображення природи віщує щось лихе, причому
навіть підкреслюється місце трагедії – кузня. Зранку Іван застає на
робочому місці погром і констатує викрадення деталей, які робив допізна.
Подібний символ грози – ознака “Божого гніву, невідворотної кари”
(6, 122( передує пожежі на бензозаправці. Але коли Іван зупиняє вогонь
за допомогою свого винаходу, змінюється і погода – “Торохнув над кузнею
зовсім не страшний літній грім, пробіг вітер, але замість жаданої грози
поцяпав на землю сліпий дощик, прибиваючи до землі клапті сажі, що
літали над згарищем, немов зграя чорного вороння” (11, 146(. І на
завершення перемоги коваля над небезпекою знову відгукується природа –
“Стояла з краю в край на небі тріумфальна веселка” (11, 147(, що
символізує “небесно чисте, очікуване, таємне і величне” (12, 56(. В
іншому місці, а саме в Києві, грім і блискавка сповіщають про надто
страшний вчинок, достойний гніву богів – відмову матері від дитини, яку
знаходить німий аспірант Петро Зозуля вночі на автобусній зупинці:
“Ударив грім, стрясаючи кошлате фіолетове небо над гуртожитками, згасло
у вікнах світло, задзеленчала вітрина в гастрономі на розі. Ударив грім,
од якого прищулилося все живе, вклякли навіть дощові черв’яки, а коли
стало тихо, Петро почув незрозуміле нявчання” (11, 147(. Можна зробити
висновок, що в природа у В. Тарнавського, подібно до химерної прози,
оживає і починає діяти як самостійний герой, що відбувається завдяки
таким художнім засобам як уособлення та персоніфікація.

У романі “Порожній п’єдестал” найчастіше згадується образ чорного
ворона, що віщує Іванові нові випробування. Хоча загалом такий образ
традиційний в українській літературі, але письменник змальовує його
по-різному, наприклад, з іронією: “Довкола було тихо, лиш чорний ворон
насмішкувато каркнув з бетонного паркана” (11, 22(. В інших випадках
ворон виступає вісником біди. Його бачить машиніст, коли викопує чарівну
скриньку, що б’ється струмом:

“В центрі майдану стримів старовинний гранітний постамент з лавровими
гірляндами, на якому нічого не було, лиш сидів знайомий машиністу чорний
ворон” (11, 29(. Ворону бачить Марія, перед тим, як Івана звинуватять у
крадіжці бензину: “Мокра ворона крякнула у вишині і поляпотіла крилами
далі” (11, 133(. Цей же образ віщує біду Петрові Зозулі, коли він йде
відкривати лабораторію Розума: “За п’ять кроків сиділа на старій,
напіврозкладеній автомобільній шині чорна ворона завбільшки з курку.
Вирвавши шмат гуми, вона ковтала це їдло, приплющившись від насолоди”
(11, 159(. Можна простежити навіть відношення ворона до героїв:
більшість з них він просто не помічає. “Машиніст мотнув головою,
кишкнув, але ворон не звернув на нього уваги” (11, 29(. Так само ігнорує
ворон Петра Зозулю, котрий іде влаштовуватись на роботу в інститут:
“сліпав на порожньому п’єдесталі старий трьохсотлітній ворон” (11, 52(.
Інтуїтивно ворон втікає від Івана, відчуваючи його силу: “На чорному
гранітному п’єдесталі серед площі схилив лису голову лискучий ворон,
гріючись на осонні. Забачивши Івана, він моргнув смоляними очицями,
зловісно каркнув і полетів геть” (11, 255(. Як символ потойбіччя, злих
сил ворона приносить Унксову записку від Змія Горинича про викуп
немовлям. Серйозність намірів вона демонструє, перегортаючи папери на
столі у директора: “що було вірною ознакою – вона таки має собі цього
всемогутнього казкового повелителя” (11, 329(.

Представником добрих потойбічних сил виступає сива голубка, що
символізує душу померлої матері Унксова: “На іконі в кутку сиділа сива
голубка. Очі мала сльозливі, зажурені, ніби запитувала – як тут тобі,
сину” (11, 407(. Як і при житті, Інокентій Вольфович кричить на неї і
проганяє. Такий символ є цілком традиційний і запозичений з українського
фольклору, де “голубкою часто називають сиву матір” (9, 61(.

Додаткове гумористичне, а подекуди й іронічне звучання надають героям
оригінальні прислів’я, які часто використовують герої при спілкуванні.
Особливо це відчутно в мовленні місцевої відьми баби Панихи, якій більше
350 років. Народну мудрість вона намагається використати як зброю проти
ворогів, перш за все проти Івана, тому вислови її дошкульні, злі, або
улесливі, хитрі: “Та якого буханця дав, такого сухаря з’їси” (11, 106(,
“Усе є ліки, усе є отрута”(11, 106(, “Будеш сам мед їсти, то од меду й
здохнеш”(11, 106(, “Один ковбаси

? ? c ¤ ? 1/4 A A I I ?

?

J. Промовисте прислів’я стосовно Івана вживає слідчий: “Поки черевик
правди доб’ється, то підошва ізотреться” (11, 159(. Хороше життя
пропонує Іванові з Подолу Владика, якщо відмовиться той від власного
винаходу: “Ну, не хоч ти на салі спати й салом укриватися, як покірні
слуги божі, ніхто не буде… буде неволити” (11, 358(. Як бачимо,
більшість крилатих висловів створено автором за аналогією до народних,
але відрізнити їх практично неможливо. З іншого боку, такі авторські
крилаті вислови за функцією відіграють роль алегорії, прихований зміст
якої повинен побачити читач.

Натомість різко протилежні сторони високої (інтелектуальної) літератури
і низької (масової) літератури – це відношення до читача: якщо у першому
випадку читач повинен розгадувати логічні ребуси, прочитувати глибокий
підтекст, то в іншому випадку –

проявляється прагнення догодити читачеві, підлаштуватись під його смаки.
Масова література, як зрештою й інтелектуальна проза, не відтворює
реальну дійсність. Але якщо в масовій літературі відтворюється ілюзорний
рожевий світ, псевдогерої якого далекі від реальних проблем, то в
інтелектуальній прозі відтворюється художня картина світу, що відбиває
авторську концепцію. У творах В. Тарнавського реальне так вміло
поєднується з ірреальним, що на перший погляд можна помилково віднести
їх до пригодницької чи фантастичної прози. І лише глибоке вдумливе
прочитання дозволяє об’єктивно визначити жанрову приналежність.

У романі “Порожній п’єдестал” як вставний жанр використано літературну
казку про боротьбу Івана з нечистою силою, модернізованим Змієм
Гориничем. Слова, які виголошують голови Змія Горинича спочатку не
відрізняються від загально прийнятих для цього жанру, але поступово
автор надає їм гумористичного забарвлення:

“Плямкнула тоді найбільша голова:

– Оце б чогось закусить свіженького.

Глитнула слину середульша:

– Еге ж, крівці хочеться” (11, 339(.

Остання голова вимагає немовляти, як замовлення у ресторані: “Чого ж
немовля не несуть? Ми ж вранці замовляли” (11, 339(. Сам опис Змія
підтверджує іронічне ставлення автора до нього: “Заворушився найбільший
курган, коло якого лежала погнута залізнична цистерна, посипалося
сміття, блиснула спина, озброєна гострими зубцями, заколивалися три
квадратні голови, освітлюючи поле прожекторними променями, і зіп’явся на
ноги, похитуючись зі сну, величезний ящір, що, виявляється, вигрівався
на сонці зовсім поруч. Синтетичний був – фрикціони металеві, крицевий
панцир, шиї з гофрованих шлангів, крила пластикові” (11, 339(.

Типово казковий діалог Змія з Іваном також містить гумористичні нотки:

– Чую, людським духом тхне. Де ти і хто, ану покажися.

Підступив ще ближче Іван.

– Це я, Іван, мужичий син.(…)

– То ти битися чи миритися прийшов?

– Авжеж, битися. Хто з таким цуциком миритися буде? (11, 339-340(.

Автор модернізує не лише опис Змія, але його поводження та характер:
“Стрепенувся Змій, почали очі розпікатися, лапають небо і землю, мов
армійські прожектори” (11, 339(.

В іншому випадку читаємо: “Скинувся Змій, бо не сподівався, що незваний
гість стоїть майже під пузом, де витатуювано було синім чорнилом
арештантське: “Життя – копійка” (11, 340(. Якщо порівняти авторський
опис Змія з фольклорним, то в останньому зазначається, що Змій Горинич –
“істота підземна, пов’язаний із коштовностями та металом, зокрема із
золотом” (10, 150(. Незмінним є тільки місцевість, де проживає

Горинич – гора. І знову ж у фольклорі “печери білокам’яні”, “нори
зміїні”, “печери зміїні” оздоблені коштовностями, а в романі
В. Тарнавського – це гора сміття й металобрухту. Отже, автор знову за
допомогою сатири зачіпає сучасні болючі проблеми екології.

Як бачимо, письменник використовує літературні казки, “призначені лише
для дорослих, в яких є два головних відгалудження: повчально-філософське
й соціально-сатиричне” (2, 88(. Повчально-філософське розуміння цієї
казки полягає в перемозі добрих сил, а соціально-сатиричне – прагне
показати, що насправді зло земне, знаходиться поруч з людиною, та все ж
його можна подолати.

Символічним є також випробування на сміливість, які влаштовує Змій
Горинич Івану. Це видива, де поєднались реальність із фантастикою:
Марія, що хоче повіситися через втрату чоловіка; Харченко, котрий
намагається черговий раз залякати героя, і смерть з косою, що нищить
усіх підряд. Жодна із цих жахливих картин не лякає героя, бо в житті він
пройшов страшніші випробування.

Модернізований Змій критикує не лише людей, а й радянську систему в
цілому: “Всі у вас страхопуди на цім світі, всі ви, люди, чогось
боїтеся. Начальство тільки цикне – у вас жижки трясуться. Спробує хто
виступити – потім вмирає: “Що мені буде?” Ви не те, що на зборах, навіть
товаришу по телефону боїтеся всю правду сказати. Народилися ви налякані,
налякані й вмрете. Жодного безстрашного серед вас нема, на кожного гачок
мається. Заєць і той хоробріший, так просто не здається. А ви од страху
самі добровільно на смерть йшли (…). Система у вас така. Більший меншого
ляка. Тільки на батогові все й тримається” (11, 340(. Таким чином,
казковий сюжет дає можливість зачепити ще й інші проблеми – політичну,
національну.

У відповідь на такі випробування Іван веде Змія до новітньої гільйотини
– агрегату для тих, хто хоче багато знати, що відтинає найменшу голову
Змія. Як і в казці, голова знову виростає, символізуючи безсмертя
ворога. Тоді Іван перемагає Горинича за допомогою власного винаходу.
Людський розум виявляється непереможним, сильнішим за будь-яке зло. Цю
думку ще раз підкреслено в тексті казкою про Кінець всьому, яку
розповідає Іван Змієві. Грізного ворога не побоявся тільки один чоловік,
якому нічого було втрачати. Таким чином, казкові елементи відіграють
важливу роль у прочитанні і тлумаченні твору, оскільки
“суспільно-політичні та філософські узагальнення розраховані на
сприйняття дорослої людини, причому, мислячої, начитаної, здатної
схоплювати глибокий філософський зміст в алегоріях, умовних і
фантастичних образах і символах” (2, 94(. У цьому випадку казка відіграє
роль притчі, адже пояснює позицію Івана – він втратив усе, що любив –
дружину, роботу, рідне село, тому переживати не має за що. Розуміючи це,
Змій загрожує знищенням усього людства, але гине, перетворившись на
чорну розпатлану ворону, яку добиває коваль. Тут автор знову своєрідно
використовує народні уявлення, адже за фольклорними джерелами “відьми й
чарівники обертаються воронами, а ворони – перекидаються чарівниками”
(10, 337(.

Елементи казки можна спостерігати також в інших епізодах у романі
“Порожній п’єдестал”. Так символічний казковий перелік дверей до
кабінету директора інституту Унксова: дерев’яні, мідні, залізні.
Казковою є хата сільської відьми на курячих ніжках – баби Панихи. Поряд
із традиційними казковими чудесами – обертання хатки, автор вдається до
гумористичних – перетворення зображення чорта на керівника держави,
книги чорної магії –

на журнал “Здоров’я”, чарування баби Панихи з використанням проявника.

Символічними є 13 міністерств, яким підлягав і звітував міжгалузевий
інститут, де пізніше пробує шукати правди Іван. Таке число “чортової
дюжини” за своїм значенням “продовжує нести в собі негативні
характеристики і втілювати нещастя” (6, 464(. Споріднює з казкою і той
факт, що в кожному міністерстві Іван потрапляє до нового Петюнька, тобто
людину випадкову, примітивну, але таку важливу для системи, якій ця
людина служить. Зовсім інше смислове навантаження має число 12 – “число
гармонії сфер” (12, 356(, “символ довершеності, вічності, повноти; сили,
могутності” (9, 63(. Саме таку кількість портретів державних мужів
розвішує Яків Лукич на стінах інституту, щоб замаскувати сліди від
дивних грибів. Так іронічно показує автор служіння народу та опіку
керівництва.

Відомий фольклорний образ річки з кисільними берегами прагнули втілити у
життя петюнківці, але експеримент не вдався. Молоко скисло, сметану
з’їли експериментатори, а на кисляк випустили свиней.

Сатирично змальовує В. Тарнавський інститутську охорону. Бабця з
коромислом і двома відрами води, у якої Іван питає дорогу до Інституту
фундаментальних проблем оглядає його, наче шпигуна, навіть заглядає в
око – чи не скляне з об’єктивом. Зате вахтерка спить так міцно, що
навіть не реагує ні на Івана Іваненка, ні на Петра Зозулю.

У романі “Порожній п’єдестал” В. Тарнавський використовує традиційну для
народних казок символіку рослин, що мають чітке значення, розрізняючи
свій/чужий простір, причому “чужий” простір стає зоною зла (потім –
гріха, демонічних сил), а “свій” світ – зоною добра (пізніше – Божої
благодаті)” (4, 14(. Для Івана свій простір не лише рідне село,
прихильною до нього виявляється ще й частина Києва аж до останньої
вулички, котра веде до інституту, оскільки вона обсаджена липами, а це
дерево символізує “природне середовище добра” (2, 91(, “В Україні
вважали, що липі Господь надав силу відвертати прокляття, які вона
приймає “на себе” (9, 29(. А вже на території інституту Іван бачить
тополиний пух і

гайвороння – ознаки не просто чужого простору, а “нещасливої долі”
(9, 219( та “смерті, потойбіччя” (10, 336(. У такому випадку відліт
ворона слід розцінювати по-перше, як незадоволення через вторгнення
чужинця на його територію, по-друге, визнання Івана сильнішим.

Далі Іван іде по території інституту, де його вражає мертва тиша.
Традиційно тиша знаменує небезпеку, яка незабаром наступить, так зване
“затишшя перед бурею”. Але навіть це герой сприймає оптимістично,
вважаючи академічною дисципліною.

Символічне зображення Івана, що заходить у кабінет директора інституту
“у сонячному стовпі” (11, 256(. Сонячне світло символізує “життя,
процвітання, радість, мир і злагоду” (6, 430(. Цим автор показує
виключно добрі наміри простого сільського коваля поділитися своїм
винаходом з людьми, здобути підтримку науковців. Але надалі бачимо, що
“чужий” простір залишається ворожим, егоїстичним і лицемірним. Директор
прагне привласнити винахід, а коли це не вдається, то відмовляється від
визнання винаходу, задовольняючись своєю скринькою.

Отже, можна стверджувати, що в інтелектуальній прозі В. Тарнавського
поєднуються, з одного боку, елементи різних жанрів масової літератури,
насамперед пригодницького, фантастичного, а з іншого – елементи високої
прози – химерної, притчевої, міфологічної, езотеричної. Крім того,
письменник знаходить нові можливості у використанні літературної казки,
а також фольклорної символіки.

Література

Бочаров А. Бесконечность поиска: Художественные поиски современной
советской прозы. – М.: Советский писатель, 1982. – 483 с.

Копистянська Н.Х. Жанр, жанрова система у просторі літературознавства:
Монографія. – Львів: ПАІС, 2005. – 368 с.

Лексикон загального та порівняльного літературознавства. – Ч.: Золоті
литаври, 2001. – 636 с.

Новикова М.А., Шама И.Н. Символика в художественном текте. Символика
пространства (на материале “Вечеров на хуторе близ Диканьки” Н.В. Гоголя
и их английских переводов): Учеб. пособие. –

Запорожье: СП “Верже”, 1996. – 172 с.

Подорож без кінця: Літературно-критичні статті. / Упор. М. Славинський.
– К.: Рад. письменник, 1986. –

279 с.

Символы, знаки, эмблемы: Энциклопедия / Под общ. ред. В.Л. Телицына. –
М.: Локид-Пресс, 2003. –

495 с.

Синицька Н. Ознаки інтелектуального письма в романі “Порожній п’єдестал”
В. Тарнавського //

Літературознавчі обрії: Праці молодих учених. – Випуск 6. – К., 2004. –
С. 178-179.

Синицька Н. Характерні ознаки інтелектуальної прози. // Слово і час. –
2003. – №11. – С. 75-80.

Словник символів культури України / За загальною редакцією П.В. Коцура,
О.І. Потапенка, М.К. Дмитренка. – К.: Міленіум, 2002. – 260 с.

100 найвідоміших образів української міфології. – К.: Орфей, 2002. – 448
с.

Тарнавський В. Порожній п’єдестал: Роман – К.: Рад. письменник, 1990. –
428 с.

Шейнина Е.Я. Энциклопедия символов. – М.: ООО “Издательство АСТ”;
Харьков: “Торсинг”, 2001. –

591 с.

Похожие записи