Євген Чикаленко як носій української буденної мови
На наш час, із загальним розвитком суспільства та відповідних
комунікативних технологій, у публічному мовленні (зокрема пресі, рекламі
та й художній літературі) активно використовуються так звані просторічні
елементи – для «наближення» інформації (повідомлення) до читача/слухача
– з метою досягти найбільш ефективного сприйняття. Ті ж сучасні
письменники (С.Жадан, І.Карпа, Ю.Андрухович, О.Забужко та інші) для
створення певних новітніх форм активно вживають навіть матизми (лайливу
лексику), не кажучи вже про молодіжний сленг і буденні мовні форми.
Проте повертаючись у сторічне минуле, бачимо, що й тодішні українські
письменники та просвітителі використовували і пояснювали такі
функціональні мовні форми [див. 1, 2] (а також Б.Грінченко у словнику).
Тому маємо за об’єкт аналізу саме буденну мову як лінгвістичне явище.
Насамперед варто пояснити термін буденна мова, який ми репрезентуємо в
назві праці (відповідно до російського обыденный язык) і який у сфері
української лінгвістики використовується вперше.
Національна мова як комплекс складається з літературного, діалектного,
жаргонного та просторічного конгломератів. Жаргонну мову при цьому
відносимо до просторіччя, позаяк у цілому вона на наш час уже зрозуміла
всім. Що ж до злодійського арго, то ми його вважаємо своєрідним шифром,
умисно прихованим від інших, а тому створеним штучно. Через це
арго/жаргон можна розглядати і в колі штучних мов, що не входить до
об’єкту нашого дослідження.
Термін літературна мова у загальній метамові логічно повинен бути
замінений на відповідник стандарт, оскільки перший варіант може
співвідноситись із мовою літератури (обидва ж ці варіанти – літературна
мова та мова літератури мають давній синонім – книжна мова, про яку
також говоримо, що вона є досягненням довготривалого культурного
розвитку).
Діалектна мова також на наш час уже цілком зрозуміла в основній масі
своєї лексики. Лише на рівні говірок (територіально) і на рівні фонетики
(структурно) вона може виявляти певну ізольованість у плані загального
розуміння. Тобто в цілому й діалектні одиниці входять до того ж таки
просторіччя.
Зрештою залишаються дві форми як складові національної мови –
літературна та просторіччя, причому останнє й потребує в такому випадку
іншого відповідника на своє позначення – буденна (або ще побутова) мова,
щодо якої визначались і синонімічні назви – «загальна», «розмовна»,
«загальновикористовувана», «природна», «загальнозрозуміла» тощо. Цьому
функціональному різновиду властива головна ознака – наявність органічних
форм. Ми вже аналізували особливості органічної (природної) мови та
неорганічної (штучної) у монографії [див. 3].
Як приклад буденної української мови можна навести будь-який спонтанний
(хоча б відносно) текст, писаний ідеальним як для «розмовного стилю
мовлення» носієм національної мови.
Значний фонд оригінальної літератури як джерело досліджень у плані
вивчення органічності мови становить белетристика, оскільки вона
характеризує більшою мірою власний стиль автора (з незначними
переробками в діахронії). Ми вже аналізували фрагменти зі щоденника
Сергія Єфремова [див. 3]. Проте вчений був значною мірою мовним
пуристом, академістом. Наразі маємо аналогічні нотатки відомого
українського національного діяча й мецената Євгена Чикаленка, писані
органічною – «живою», як він сам зазначає, мовою.
Автор мав полтавське походження, і хоча надалі жив на Одещині, все ж
таки його мовні риси (з окремими вкрапленнями) ілюструють саме
середньонаддніпрянський діалект. У цілому можемо звести Чикаленкову мову
до певного східного діалектного конгломерату.
Наприклад, автор сам визначає фонетичний варіант сегодня, у него [1,
с. 320] як мовну рису жителів Наддніпрянщини – на відміну від
упроваджених уже тоді літературних варіантів.
Він використовує морфологічні форми за 17 верстов, деталів (іменники
родового відмінка множини), які нині впроваджуються перманентно, та в
друкові [1, с. 47, 352, 76], що поступово стає узвичаєною формою.
Регулярно у Чикаленка зустрічаються редуковані дієслівні форми стрів,
стрінув, рішив, які цілком можемо віднести до органічних; такий же
прислівник зосібна (зокрема), запозичені іменники роля, акомпаньямент,
узвичаєну на той час форму займенника инший (вона після того вживалась
як кодифікована ще півста років). Проте фіксуємо в автора й відомі та
сучасні нам неорганічні одиниці (дежавю: вперто виринає певний сумнів
щодо російської їх автентичності – В.Д.): у тому числі, на протязі (зі
значенням «упродовж»), відношення («ставлення»), коло («біля»), збірка
по історії, ціль («мета»), задача («завдання»).
Цікавими у плані органічності є деякі лексичні одиниці – на той час
мовні новації:
– хмародери (будинки) [1, с. 82]: використовується як калька від
англійського новотвору sky scraper, що російською мовою калькувалося в
небоскреб. Останнє цілком відповідає оригіналу (навіть певною мірою
фонетично) [4, с. 627]. Відповідно українські лексикографи подають
хмарочос, хмародряп і навіть цікавий власний варіант небосяг. У даному
разі можна заперечувати хіба що проти другого з них;
– виїмок (виняток) [1, с. 226]: семантичну логіку в такому випадку
збережено (виймати-вийняти), до того ж наш узвичаєний варіант виняток
органічно потребує йотованого епентетичного звука;
5
I [1, с. 87]: відомий колективний псевдонім авторів словника фіксує
фонетичне явище «акання» – певно, як імітацію одеської чи російської
вимови;
– чавунка (залізниця) [1, с. 43]: більш логічний варіант (за
речовинністю), але не органічний, оскільки ця лексема асоціюється з
іншими предметами (чавунець, чарунка тощо);
– колисковий хлопець (немовля) [1, с. 19]: цікавий метафоричний
відповідник (можна продовжити ряд: колисковий час, період).
Останній вираз дуже вірогідно є здобутком діалектної мови, одиниці якої
звичайно притаманні мовленню Євгена Чикаленка. Наприклад, заваготіла [1,
с. 204] за морфологічною логікою дорівнює сучасному завагітніла,
оскільки у першому випадку маємо відкритий склад, а в другому –
закритий. Можливо, перший випадок органічніший – через милозвучність і
більшу наближеність до висхідного вага.
Цікавими за своєю метафоричністю є також діалектизми:
– отемніла (осліпла);
– повій (дереза) – як курай;
– свиниця, що відповідає узвичаєному свинарня, проте на відміну від
нього формально походить від свиня (в іншому випадку маємо основу свинар
– тобто там, де він працює? – В.Д);
– губа (у людини), гемба (у тварини): наявна диференціація за парадигмою
особа/неособа, хоча в діалектній мові гемба так не диференціюється та
використовується в обох варіантах;
– супокою (спокою) – від упокою [1, с. 25, 37, 38, 47, 72 й інші].
Наведені вище одиниці, як бачимо, цілком логічні та органічні для
української мови, ми їх чудово розуміємо та сприймаємо, що, в свою
чергу, доводить твердження про відносну сталість мовної ситуації в
Південній/Східній Україні протягом останніх майже ста років.
Як приклад буденної мови можна також навести уривки з листів, писаних
одним селянином до Є.Чикаленка у 1924 році [див. 1].
Автор листів – син безземельного селянина, який згодом став заможним
(«розумно порядкував своїм майном»). Він мав велику охоту до читання,
згодом передплачував українські книжки. Попри те, що він закономірно
переймав багато форм з російських текстів, а також те, що Є.Чикаленко
ефективно займався просвітницькою діяльністю (зокрема з цим селянином),
наведені тексти мають для нас непересічне значення, оскільки кожна
помилка (якою б вона не була – навіть синтаксична) таїть у собі певні
закономірності, що так гаряче актуалізуються нині.
У тексті листа наявні діалектні елементи фонетичного та морфологічного
рівнів:
– жетя, стипах (наближення и-е та відсутність подовження – риси
переважно південно-західних діалектів, але зворотне наближення е-и у
ненаголошеній позиції характерне і для південно-східних);
– цего (е після твердих шиплячих і ц – риса південно-західних
діалектів);
– оброблять (інфінітивний суфікс, більшою мірою характерний для
південно-східних діалектів);
– вигонят (тверде дієслівне особове закінчення, характерне для
південно-західних і північних діалектів);
– вітти (тобто звідти: процеси редукції та дисиміляції, загальні для
всіх діалектних масивів);
– свараця (твердий р властивий мовленню Півночі України);
– іден (архаїчна форма, характерна карпатським діалектам);
– шей, шой (тобто ще й, що й: по-перше, записано фонетичним словом – без
відокремлення частки, по-друге, ш замість щ характерне для
південно-східних діалектів України);
– міні (на той час стандартна форма, проте фіксуємо її як діалектну,
оскільки тут відбувається подвійне наближення: е-и, а тоді и-і, що в
цілому властиве південно-східним діалектам).
Закономірно в тексті присутні й інтерфереми – кальковані з російської
мови одиниці (фіксуємо за ступенем наближеності до української мови з
відповідними українськими формантами):
– описать, март, жизнь, доказать, должен, поступать, хотя, наверно,
бумага, сознаю (повні відповідники до російських форм, лише з
українською вимовою в усній реалізації; ще: сочуствую, лиш би);
– чувствував, получив, успів (український дієслівний особовий суфікс
-в);
– счастливим, употрибляли (українські історичні сполуки ри, ли);
– Кіева, лекціи (давньоруське традиційне і перед голосним), як і
положенію, состоянію, строгій;
– осталися (постфікс -ся);
– споминаю (редукція);
– пользуємось (дієслівний особовий формант -ємось);
– увірен (давньоукраїнська форма від увірую);
– чоловік (власне українська фонетична форма).
Отже, з погляду ареальності в даному разі маємо своєрідний
загальноукраїнський конгломерат, оскільки наведені риси репрезентують
різні наріччя. Це пояснюється, по-перше, тогочасними традиціями
української літературної мови, по-друге, мовними особливостями
переселенського регіону (автор – житель західної Одещини), по-третє,
впливом на мовленнєву ідіокультуру самого Є.Чикаленка – відомого в тому
регіоні просвітителя та в усій Україні – журналіста.
Що ж до буденної мови як функціональної форми, то пізно вже заперечувати
активне її використання в публічному мовленні, оскільки це вже стало
соціальною нормою (телебачення, преса, реклама, художня література) –
слід лише використовувати досвід фахівців із мовним чуттям – як
сучасників, так і українських просвітителів минулого.
Література
1. Чикаленко Євген. Твори: У 7 т. – Т.1. Спогади. 1861-1907. – К., 2003.
— 432 с.
2. Митрополит Іларіон. Етимологічно-семантичний словник української
мови: У 4 т. – Вінніпеґ, 1982-1995.
3. Демченко В.М. Органічна та неорганічна українська мова: Монографія. –
Херсон: Мрія, 2003. — 188 с.
4. Мюллер В.К. Англо-русский словарь. – Изд. 22-е. – М.: Русский язык,
1988. — 848 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
