.

Заселення Кубані, розвиток козацтва та його культури (реферат)

Язык:
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3516
Скачать документ

Реферат на тему:

Заселення Кубані, розвиток козацтва та його культури

Становлення культури кубанського козацтва тісно пов’язане з історією
колонізації і економічним розвитком краю. Деякі дослідники історії
козацтва в минулому писали про певний єдиний козачий народ, історія
якого нараховує декілька тисячоліть і починається в античні часи [1].
Вони стверджують про існування «козачої» (етнічної) культури, про
«козачу» мову і козачу літературу. Однак, як помітив ще в кінці XIX
сторіччя історик В.Антонович, пошуки такого легендарного народу, крім
сум’яття і плутанини в термінах і поняттях, ніякої користі науці не
принесли. Він писав: «Більше всього турботи створили ті історики, які
назву «козак» зближували з назвою таких народів, про які ми нічого
точного не знаємо. Наприклад, письменники XVIII в. Грабянка і Рігельман
назву «козак» виводили від хозак, що переселилися в Україну під час
нападу монголів. Однак про козаків ми маємо згадки лише з XVI ст., а де
вони були від IX до XVI сторіч?» [2]. Про єдність культури козацтва
Росії, на наш погляд, можна говорити лише відносно її ролі, соціальних
функцій, структури, але ніяк не відносно змісту.

За сформованою традицією, про кубанських козаків, а, отже, і про їхню
культуру, говорять з часу створення Кубанського козачого війська, тобто
з 1860 р. Історію козацтва Кубані, становлення культури пов’язують з
початком колонізації чорноморськими (запорозькими) і донськими козаками
степової і передгірної зон краю – з кінцем ХVIII ст. (1792 р.). Ми
також дотримуємося цієї традиції, вважаючи, що початковий етап
формування кубанського козацтва і його культури був пов’язаний з
переселенням частини колишніх запорожців і донців, а в подальшому –
селян, відставних солдат, волжських і оренбурзьких козаків на
правобережжя Кубані для охорони кордону.

На наш погляд, Чорноморське військо, що переселилося організованим
порядком, було носієм традиційної культури Запорозького війська, що
склалася в середині XVIII ст. і яка володіла деякими специфічними
особливостями. Найбільш стійкими були – менталітет, ієрархія цінностей,
що знайшли своє вираження в пісенному і образотворчому фольклорі, деякі
стилістичні особливості в музичному мистецтві. Історичну пам’ять про
своє запорозьке минуле не могли згладити переселення гетьманських і
слобідських козаків 1809, 1820 і 1840-х рр.

Про те, що традиції запорожців( досить довго переважали в Чорноморському
війську, свідчать історики І.Д. Попко, Ф.А. Щербина. Так І.Д. Попко
відмічає: «Малоросійські козаки, з яких набиралася Запорозька Січ за
весь час її існування, – кровні родичі чорноморцям, а тому приселення
їх, які б вони не були значні, не внесли ніякої різноплеменності в
корінне населення, і цараз (1850-і роки – М.Т.) весь військовий склад
чорноморського народонаселення носить одну фізіономію, виражений однією
народністю -малоросійською» [3].

Для з’ясування етнічного складу Чорноморського війська, на нашу думку,
потрібно привести деякі дані, що стосуються цього дослідження.

І.Д. Попко приводить дані, що з 1792 по 1794 рр. на Кубань організовано
переселилося 13 тисяч стройових козаків. При них було до 5 тисяч душ
жіночої статі. Потім з різних місць Новоросійського краю і України,
згідно з волевиявленням Катерини II, до Чорноморії перейшли до 7 тисяч
колишніх запорожців, в основному безсімейні. Загальна чисельність
населення становила 25 тисяч чоловік [4].

Про задачі, що стояли перед чорноморцями в той період І.В. Бентковський
писав: «…якщо на заході, при переході під російську державу, суспільний
устрій не порушив народного життя в найголовніших його відправленнях, то
на півдні треба було все створити: заселити російським елементом
Новоросійський край і Чорноморію, треба було, так би мовити,
акліматизувати народне життя із всіма її відправленнями» [5]. «Порядок
загальної користі», що регламентував життя війська, турботу про культуру
доручав окружним правлінням, кажучи про неї інакомовно: «окружні
правління мають піклування про заведення мешканцями хлібоорання, млинів,
лісів, виноградів, скотарства, риболовецьких заводів, купецтва і інших
мистецтв, до пожвавлення людського сприяючих» [6].

У 1809-1811 рр. з Полтавської і Чернігівської губерній в Чорноморське
військо було переселено 22 206 чоловік чоловічої і 19 328 жіночої статі,
тобто 41 534 душ [7]. З 1820 по 1825 рр. з тих же областей України у
військо перейшло на проживання 25 627 душ чоловічої і 22 755 душ жіночої
статі, тобто 48 382 людини [8]. А з 1845 по 1850 рр. з тих же областей і
Харківської переселилося 8 500 душ чоловічої і до 7 тисяч душ жіночої
статі (15,5 тисяч чоловік). Таким чином, населення Чорноморського
козачого війська за рахунок організованих переселень з України
збільшилося в п’ять разів і до кінця шістдесятих років складалося з 185
220 душ обох статей [9].

Переселенці 1820-х рр. були розміщені в 37 старих куренях і в 18 знову
заведених населених пунктах, в більшій частині яких передбачалось
заснування нових куренів. 80% переселенців були підселені в старі
курінні селища і 20 % оселилися в нових. У 1821 р. населення Чорноморії
становило 64 143 душі обох статей, новоприбулі на поселення – 43% від
загальної маси населення [10].

Довгі роки в Чорноморії чоловіче населення значно переважало над
жіночим. До переселення, за списками 1821 р., у війську було 37070 душ
чоловічої статі і 27 053 жіночої, тобто чоловіки складали

58 %, жінки – 42 %. Після оселення поселенців ці співвідношення
змінилися – 53 % чоловіків і 47% жінок [11]. Внаслідок переселень
малоросійских( козаків співвідношення між статями стало поступово
вирівнюватися. Згідно метричних даних за 1825-1850 рр., запозичених П.П.
Короленко з Кубанського військового архіву, зменшення населення в
Чорноморії спостерігалося у 1831 р., коли число померлих перевищило
число тих, хто народився на 78%, в 1848 р. – на 35,5 %. У 1826, 1828,
1829 і 1830 рр. зменшувалося тільки чоловіче населення і мав місце
приріст жіночого населення. У подальші 18 років народжуваність
перевищувала смертність. Статистичні дані, що приводяться Ф.А. Щербиною,
свідчать, «що завдяки тільки масовим переселенням, у русі чорноморського
народонаселення почали більш або менш правильно складатися природні
умови приросту» [12]. За десять років з 1851 по 1860 р. населення
Чорноморського війська помітно збільшилося за рахунок природного
приросту. У 1851 р. було 153 444 душ обох статей, а в 1860 р. – 177 424
душі; приріст становив 23 980 душ або 15,6%. У 1851 р. чоловіки в
загальній масі населення становили 53,5%, жінки – 46,5 %, а в 1860 р.
жителі чоловічої статі становили 50,9 %, жіночої – 49,1% [13]. Таким
чином, до останніх років існування Чорноморського козачого війська
співвідношення статей майже порівнялося і прийшло в норму, що мало
сприяти подальшому розвитку «сімейного буття» чорноморців.

Незважаючи на те, що «фізіономія народонаселення Чорноморії була
виражена однією народністю», такий притік переселенців не міг не
викликати змін в соціальному і культурному житті. Значно збільшилося
число козаків сімейних, зросло значення землеробства і практично
порівнялося зі скотарством і рибальством. Свідченням тому стало число
хуторів. У вказаний період в Чорноморському війську було 3 міста, одна
німецька колонія, 63 курені або станиці (в тому числі 2 при містах
Єкатеринодарі і Тамані), 5 селищ і до 3000 хуторів [14].

Традиційна культура тісним чином пов’язана з сільським господарством і
сімейним укладом населення. Як правило, в Чорноморію прибували сімейні
переселенці партіями. Разом з убогим добром вони привозили свої обряди,
звичаї, локальні варіанти фольклору. Згуртуванню і швидкій консолідації
старожилого чорноморського населення і переселенців з України сприяли як
спільна мова, схожість в побутовій культурі, так і православна віра.

Інакше йшло заселення північно-східної частини Кубанського краю, який
називався Старою Лінією. Колонізація правобережжя Кубані від
Усть-Лабінської вежі (згодом станиці Усть-Лабінської) до самих верхів’їв
ріки здійснювалася як заснуванням козачих станиць Кавказького козачого
лінійного війська, так і створенням селянських сіл.

Козаки Кавказького намісництва, створеного в 1785 р., знаходилися в
подвійному підпорядкуванні військовій і цивільній владі. Цей подвійний
стан кавказьких козаків не сприяв їх консолідації і збереженню
військового духу. Центральна російська влада, що прагнула здійснити
селянську колонізацію Північного Кавказу, вимушена була підтримувати
козачі підрозділи [15].

Одночасно з переселенням чорноморців на Тамань за вказівкою Катерини II
на Кубань переселені донські козаки. У 1794 р. за планом графа Гудовича
і під керівництвом генерала Фере донськими козаками були засновані перші
шість станиць Старої Лінії; дві станиці оселилися при Кавказькій і
Усть-Лабінській фортецях, дві при Григоріполіському і Прочноокопському
укріпленнях, одна при Темнолісському ретраншементі і одна при
Воровськоліському редуті. Кожна з них отримала назву того укріплення,
біля якого розташовувалася. З козаків цих шести станиць був сформований
Кубанський козачий полк.

У 1803 р. за клопотанням генерала Кноррінґа, були населені вихідцями із
Слобідської України ще чотири станиці – Теміжбекська, Казанська,
Ладожська і Тифліська. Ці станиці встановлені при редутах тієї ж назви.
У 1804 р. слобідськими козаками була населена станиця Воронезька. Ці
станиці склали Кавказький козачий полк.

У 1825 р. засновані ще вісім станиць між Баталпашинською (нині м.
Черкеськ) і Прочноокопською станицями. Тоді ж 17 селянських селищ були
переведені в козачі станиці: 13 в 1833 р. і 4 в 1848 р. До кінця 1840-х
рр. на Старій Лінії нараховувалося 36 станиць [16].

Створене в 1832 р. Кавказьке лінійне козаче військо включало в себе
Терський, Гребенський, Кизлярський і Моздокський полки. Збільшувалося
військо за рахунок селищ Ставропільської губернії, переведених в статус
козачих станиць, колишніх солдат і селян-однодворців Центральної Росії.
За порядком стежив станичний начальник, що призначався з офіцерів. У
руках наказного отамана знаходилося як військове, так і цивільне
управління. Проіснувало військо 28 років, після чого було розділене в
1860 р. на дві частини. Одна з них склала разом з Чорноморським військом
Кубанське козаче військо, а інша Терське.

У 1794 р. одночасно з козачими станицями Кубанського полку було створене
селище Новомар’їнське, в 1795 р. – Старомар’їнське; в 1797 р. засновані
три селища: Різдвяне, Кам’янобрідське і Новотроїцьке. У 1798 р.
засновано п’ять селищ – Расшеватське, Дмитріївське, Ільїнське,
Архангельське і слобода Малоросійська або Бірюча. На початок XIX ст. на
місці Старої Лінії існувало 11 селищ, що стояли під прикриттям станиць
на березі степових річок. У них в 1801 р. нараховувалося 10 950 душ
чоловічої і 10 387 жіночої статі; всього ж – 21 337 осіб. Заселення
селянами йшло від Ставрополя на північний захід аж до кордону з
Чорноморією. Селян селили під захистом козачих укріплень. Вони, як
правило, були вихідцями з Центральної Росії. Так, наприклад, фундаторами
станиці Дмитріївської, що спочатку була селищем, стали жителі
Воронезької губернії [17]. Наявність такого значного числа сіл свідчить
про те, що існував проект селянської колонізації цієї частини Кубані,
однак обставини Кавказької війни примусили значну частину селянського
населення перевести в козачий стан.

Суспільний устрій козаків Старої Лінії був надзвичайно спрощений і
підкорявся військовим потребам. Ф.А. Щербина, говорячи про
старолінійців, відмічав: «Вони жили постійно війною і тривогами. У рядах
їх не було в строгому розумінні ні станів, ні якихось установ, за
винятком штаб-квартири і станичних правлінь. Все населення представляло
немовби однорідну бойову масу. Кубанці в свій час, при переселенні на
Кавказьку лінію, просили у начальства собі старшин з Дону, а кавказці
взяли частину старшин з Хоперського і Волзького полків і частину вибрали
з сірого натовпу – з своїх рядових козаків. У останніх не знайшлося
навіть освіченого полкового командира. Не було також у них ні шкіл, ні
свого виборного духовенства, а в козаків-старовірців духовенство і
духовні потреби були приховані десь далеко в тайниках народного життя.
Читанню вчилися козаки-старовірці у начітчиків, а православні – в
станичних правліннях. У той час, за виразом А.Ламонова, “грамотних в
станиці Кавказькій було всього декілька чоловік і вони були всім відомі”
[18].

За задумом генерала Г.Х. Засса, між ріками Кубанню і Лабою в 1841 р.
була встановлена Нова Лінія. Був намір заселити там всього 14 станиць,
але їх число довелося істотно збільшити. У згаданий час були засновані
чотири станиці: Лабінська, Чамликська, Вознесенська і Урупська. Надалі
ці станиці стали опорними пунктами в заселенні Нової Лінії. З 1841 по
1849 рік засновано ще 7 станиць, в 1852-1860 рр. – 15 станиць. Усього ж
за двадцять років на Новій Лінії було населено 32 станиці.

Населялися новолінійні станиці козаками з Старої Лінії, тобто за рахунок
Кавказького лінійного війська, а також жителями сіл Ставропільської
губернії. У 1849 р. в станиці Нової Лінії оселилося 250 сімейств з
малоросійських переселенців [19].

Заселення і все життя станиць Нової Лінії було підпорядковано
військовому регламенту. Військове начальство визначало місця під
заснування козачих поселень, наказами визначало, де і як ставити плоти,
де і як косити сіно, заготовлювати дрова тощо. Стара і Нова Лінія
Кавказького лінійного козачого війська, незважаючи на різночасову
колонізацію, були заселені за одним зразком. Основою козачих общин на
обох Лініях були донські козаки, з якими переносилися деякі традиції
Дону, однак нові умови і обставини військового життя внесли свої істотні
корективи.

Ф.А. Щербина так описує уклад козачих общин Кавказького лінійного
війська: «На чолі всіх станиць стояв полковий командир, від якого
залежала козача старшина, що командувала і розпоряджалася разом з
командиром станицями. Власне ж станичне самоврядування пов’язане було з
дрібницями побутового життя і трималося на звичаї, за допомогою
станичних кіл або сходок» [20]. Однак навіть при позбавленні багатьох
прав самоврядування, лінійці зберігали общинне землекористування,
традиції, звичаї, проводили станичні кола, що відрізняло їх від жителів
селищ.

Кавказька війна, що тривала понад 60 років і яка вимагала від козацтва
величезних зусиль, офір, вплинула як на формування авторської культури,
так і на культуру традиційну.

:

Похожие документы
Обсуждение
    Заказать реферат
    UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019