Реферат на тему:

Захід і Схід у світовій культурній традиції. Пророк Мухаммад і його
вчення

1. Захід і Схід у світовій культурній традиції

Інтерес до Сходу в європейців завжди був великим. Древні греки
захоплювалися єгипетською цивілізацією. Древні римляни говорили: “Ex
Oriente lux” — “Зі Сходу — світло”. Зацікавлене ставлення до Сходу
збереглося в Європі і в ранньому середньовіччі, а згодом посилилося в
період хрестових походів. У Новий час колоніальні завоювання
португальців, голландців, англійців і французів у Азії, розгром турків у
1683 р. під Віднем зумовили політичне й економічне домінування Заходу і
в той же час пробудили суспільну думку Європи. Діячі епохи Просвітництва
поклали початок серйозному вивченню “Східної проблеми”. Сформувалася
ціла наука — орієнталістика, або сходознавство. Орієнталістика або
сходознавство виникло у XVI-XVII ст., а сформувалося у XVIII-XIX ст.

У XVII — XIX ст. в європейських країнах навіть склалася своєрідна мода
“на все східне”. Свідчення тому — поява переказів на європейські мови
“Корану” і “Тисячі і однієї ночі”, “Персидські листи” Монтеск’є та
історичні драми Вольтера. Похід Наполеона на Єгипет сприяв появі в
європейській літературі цілого напряму, названого екзотизмом. У його
рамках виник ліричний цикл великого І.В.Гете “Західно-східний диван”.
“Східні вірші” В.Гюго утвердили у Франції романтичну поезію. Без східних
поем — “Гяур”, “Лара”, “Корсар” — був би неповним творчий доробок
Дж.Г.Байрона. В.А.Жуковський своїм зверненням до перського та
індійського епосу (повість у віршах “Рустем і Зохраб”, поема “Наля і
Даяманті”) укріпив романтичну поезію в Росії. В Україні до теми Сходу
зверталося ряд видатних поетів та письменників: Іван Франко (численні
переклади староарабських поезій, казок), Агатангел Кримський (поетична
збірка в трьох частинах “Пальмове гілля”, цикл “Бейрутські оповідання”)
збагатили українську літературу східними мотивами.

І все-таки в XIX ст. переважаючою в Європі була думка, сформульована
знаменитим автором “Книги джунглів” англійським поетом Редьярдом
Кіплінгом: “Захід є Захід, Схід є Схід, і разом їм не зійтися”. Життя
спростувало цей постулат. У наш час народи Сходу домоглися політичної
незалежності від західних “цивілізаторів”, а ряд держав — і великих
економічних успіхів. Їх тисячолітня культурна спадщина вливається в
океан загальнолюдської культури великою повноводною рікою. У цьому
потоці — могутні струмені того джерела, яке пробилося на поверхню з
глибин Арабського халіфату, що охоплював в VII — X ст. територію від
Піренеїв на Заході до Середньої Азії і Північної Індії на Сході.

Середньовічна культура Ближнього і Середнього Сходу зародилася і виросла
на тому ж інтелектуальному ґрунті, що й культура європейських народів.
Ґрунт цей був рясно удобрений попередніми цивілізаціями Стародавнього
Єгипту, Месопотамії, Східного Середземномор’я і греко-римською
античністю. Національне сім’я молодих народів, занесене на цей ґрунт
вітрами історії і бурями соціальних потрясінь, дало рясні сходи і дивні
плоди. Багато з них досі живлять наш інтелект і надають невимовну
естетичну насолоду своїм специфічним смаком і ароматом. Але якщо в
Європі квіти її цивілізації запилювалися ідеалами християнства, то на
Сході таку роль відігравав іслам – наймолодша з світових релігій.

2. Пророк Мухаммад і його вчення

Історія виникнення. Іслам виник і склався у спекотних напівпустелях і
зелених оазах Аравійського півострова, заселеного кочовими й осідлими
арабськими племенами. Це трапилося в двадцяті роки VII сторіччя — зовсім
недавно, за історичними мірками. Пророка Мухаммада відділяють від Ісуса
Христа цілих шістсот років, а від Будди і зовсім дванадцять століть.

Мухаммад, що арабською означає “той, кого хвалять” (в європейській
транскрипції — Мохаммед, Мухамед, Магомед), народився в 570 р. в місті
Мекка. Біля 610 р. він отримав від Аллаха (арабською – Бог Одкровення),
яке і став проповідувати серед мекканців і кочовиків рідного племені.
Мекка в той час була великим перевалочним пунктом на старовинному
караванному торговому шляху з Індії і Візантії в Африку та Європу. Вона
ж була і значним релігійним центром, в ній жили язичники, буддисти,
іудеї і християни. Правда, більшість аравитян до проповіді Мухаммада
вважала за краще поклонятися виключно “своїм” ідолам — родоплемінним
богам, серед яких були небесні світила, джерела, дерева, скелі і навіть
камені. Зокрема шанувався метеорит, що й донині зберігається як святиня
в головному святилищі ісламу — в храмі Кааба.

Спочатку в проповіді Мухаммада не було нічого принципово нового в
порівнянні з віровченнями іудеїв і християн. Основне положення –
відкинути старих богів та ідолів і визнати тільки одного — єдиного бога
Аллаха та бути безумовно покірним його волі (іслам у перекладі з
арабської — покірність, присвячення себе Богу). На практиці це означало
повне підкорення всіх правовірних (арабською “муслім”, звідси і друга
назва ісламу — мусульманство) новому пророку. Це положення
закріплювалося формулою: “Немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммад — пророк
його”.

Проповідь Мухаммада відкидала старі родоплемінні вірування і в цьому
значенні була революційною. Природно, це не могло сподобатися старій
мекканскій знаті, яка побоювалася, крім іншого, втратити паломників до
Кааби і пов’язані з цим прибутки. Мухаммаду і його прихильникам довелося
втікати в сусіднє місто Ясріб, пізніше перейменоване на Медіну (“місто
пророка”). Це переселення (хіджра) здійснилося у 622 р., і ця дата стала
початком мусульманського літочислення. Тут пророку поталанило більше: на
його бік незабаром перейшли кочові племена, і на 630 р. його владу
визнала практично вся Аравія. З мекканською знаттю був досягнутий
компроміс: та визнала нове віровчення, а Мухаммад оголосив Каабу
головним святилищем ісламу, паломництво до якого (хадж) обов’язкове для
кожного мусульманина хоч би раз у житті.

Догматика та обрядовість. З моменту свого виникнення іслам був тісно
пов’язаний з арабською державою, яка зароджувалася. У перших своїх
проповідях Мухаммад, як і інші пророки, сповіщав близькість Страшного
суду й обіцяв праведникам рай з тінистими садами і прохолодними
джерелами (вікова мрія мешканця пустелі), а грішникам-ідолопоклонникам —
геєну вогненну, жахливішу від розжарених пісків. Однак у подальшому
Мухаммад все частіше звертався до більш насущних, земних турбот. Аллах
продовжував посилати пророку все нові знамення, а той з його слів
роз’яснював правовірним, як їм потрібно шанувати самого пророка, як їм
поводитися з іновірцями, ділити військову здобич і успадковане майно,
одружуватися і розлучатися…

????????????ss?й алкоголь. Як і інші релігії, він проголошував певні
етичні заповіді: не убий, не кради, не обдури, будь чесним і т.п.
Щоправда, стосувалися ці заповіді тільки “своїх”, правовірних, на
ідолопоклонників та іновірців вони не поширювалися: на них чекав
“джихад” — священна війна за віру.

Мусульмани вірили, що крім всемогутнього Аллаха існують ще ангели і
джини, які, як і люди, повністю перебувають під владою Аллаха і
виконують, в кінцевому підсумку, його волю. Існує божественне зумовлення
— доля, фатум, бо Аллах заздалегідь визначив кожній людині її долю. Він
призначив одних людей до праведного життя на Землі і майбутнього
райського блаженства, тоді як інших — до беззаконня в тлінному світі і
потойбічних мук. Проте в Корані, як і в Біблії, Бог багато разів
іменується милостивим, всепрощаючим. Найважливіша ж якість Аллаха є його
нескінченна могутність і велич.

Обрядовість ісламу зводиться в основному до: обов’язкової п’ятикратної
молитви у встановлені години; обов’язкового обмивання перед молитвою і
після якого-небудь забруднення; податку (закят) на користь бідних, а
фактично на користь держави; щорічного посту (ураза) протягом всього
місяця рамазану; вже згадуваного паломництва в Мекку. Правила ці аж ніяк
не важкі, але навіть з них допускаються винятки. Наприклад, хворий може
не поститись в рамазан, а відпоститись таку ж кількість днів після
видужування і т.п.

Ранній іслам не визнавав посередництва між Богом і людиною і тому не
створив організації типу християнської церкви. Община-умма, що
формувалася спочатку навколо Мухаммада, складалася переважно з родичів,
але доступ у неї був відкритий для всіх, хто приймав іслам і визнавав
Мухаммада духовним і світським вождем. Тим самим в арабському
суспільстві руйнувалися родові і племінні зв’язки, на зміну яким
приходив розподіл його на правовірних і невірних, а всередині самої умми
розподіл ішов вже за класовою ознакою — на багатих і бідних, повелителів
і підданих… Главою мусульман вважався імам — буквально “людина, що
стоїть попереду”, який керував колективною молитвою. Оскільки Мухаммад і
його перші спадкоємці-халіфи (заступники) самі керували молитвою й
одночасно очолювали общину і державу, то імам став сприйматися всіма
мусульманами як носій і духовної, і світської влади. Іслам згодом
розпався на ряд течій, головними з яких стали сунніти, шиїти і
хариджити. Спочатку вони відрізнялися один від одного швидше політичними
мотивами, а пізніше стали відрізнятися і догматичними канонами.

Таким чином, у свідомості мусульман з самого початку злилися воєдино
віросповідальні і морально-правові настанови, релігія і політика,
духовна і світська влада.

Причини швидкого поширення ісламу. Один з основоположних приписів
раннього ісламу — обов’язок кожного мусульманина і общини загалом вести
священну війну за віру — джихад (газават). Протягом восьми місяців на
рік (чотири, що залишилися, вважалися “заборонними”) належало воювати з
ідолопоклонниками і багатобожниками, підкоряти або винищувати невірних,
захоплювати їх майно. У цьому догматі яскраво виявилися фанатизм і
нетерпимість до іновірців, властивий ранньому ісламу. Прихильники інших
релігій — невірні (гяури) повинні були підкоритися ісламу, в іншому
випадку вони підлягали знищенню.

Звичайно, протягом століть цей догмат мусульманства зазнавав істотних
змін. У наш час багато ісламських богословів і політиків трактують його
як суто мирний заклик до поширення ісламу словом, як заклик до
морального вдосконалення особистості. Правда, догмат про джихад дожив до
нас не тільки в такому трактуванні, але і в самому примітивному його
розумінні: досить пригадати Боснію, Чечню, Косово або афганських
талібів.

У ранньому середньовіччі гасло джихаду найкраще відповідало інтересам
арабської кочової знаті, освячувало захоплення нею чужих земель. Воно
заохочувало на розбій і рядових “борців за віру”, обіцяючи в нагороду
здобич тим, хто залишався живим і ласки райських гурій загиблим.

Вже за перших наступників Мухаммада, — халіфів Абу-Бекре, Омарі, Османі
і Алі (632 — 661) — були захоплені Сірія, Іран, Єгипет. Завоювання
продовжувалося при халіфах з роду Омейядів (661 — 750). Їм підкорилися
нові великі землі: — Азербайджан, Закавказзя, Середня Азія, Афганістан,
вся Північ Африки та Іспанія. Склалася величезна держава, яка
європейцями пізніше була названа Арабським Халіфатом. У середині VIII
ст. на хвилі народного невдоволення до влади прийшла династія Аббасидів
(750 — 1258), столицею яких став Багдад. Халіфат Аббасидів проіснував до
монгольського нашестя.

Оцінюючи загалом етику, обрядовість і догматику раннього ісламу як
історико-культурний феномен, ми без великих зусиль виявляємо, що у цієї
релігії багато загального з іудейсько-християнським світоглядом. Однак
ідеологія ісламу простіша, а тому зрозуміліша для широкої маси
наставляємих “на шлях істинний”.

Важливим був і соціальний чинник. Селянин і городянин, дрібний феодал
або правитель великої імперської провінції, які прийняли іслам, на
певний термін звільнялися від десятків податків і сотень поборів на
користь свого колишнього повелителя. На перших порах завойовані і
новонавернені сплачували тільки один особливий вигляд податку — закят.

Протягом багатьох сторіч в сутичках ісламу і християнства іслам майже
завжди виходив переможцем. Ще в ранньому середньовіччі він витіснив
християнство з Сірії, Малої Азії, Єгипту, Північної Африки та Іспанії.
Багато пізніше були ісламізовані деякі народи Кавказу, а на Балканах —
окремі групи болгар, македонців, боснійців і албанців, які були колись
християнами. Масового ж навернення мусульман в християнство історія не
знає.

Внаслідок перемог арабської шаблі і купецької проповіді
синдбадів-мореплавців іслам прокотився по всій Передній Азії і
Південному Середземномор’ю подібно степовій пожежі в липневу спеку. У
VIII — IX ст. іслам став пануючою релігією у всіх землях Арабського
халіфату — від Іспанії на заході до Середньої Азії на сході. У XI — XIII
ст. він значно поширився у Північній Індії, в XIV — XVI ст. — в
Індокитаї, проникнув у Золоту Орду, до народів Поволжя і Причорномор’я,
а потім на Північний Кавказ і в Західний Сибір. Внаслідок цього на
найширших просторах виник історичний феномен, сукупно названий
мусульманською культурою. Цей термін звучить дуже загально. Напевно,
можна говорити про загальну арабо-мусульманську культуру на ранній
стадії її історичного розвитку. У період же з X до середини XIII ст.
поряд з арабською складаються інші національні культури в ісламській
ідеологічній оболонці: арабо-берберська, перська, тюркська,
північноіндійська та інші.

Література

Ерасов В.С. Социальная культурология. Учебник для студентов высших
учебных заведений. 2- ое изд. испр. и доп. М.: АспектПресс, 1996. — 591
с.

Культурология /под ред. А.А.Радугина. М.: Центр, 1996. — 400 с.

Культурология. Учебная помощь для высших учебных заведений.
Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. — 576 с.

Петров М.К. Самосознание и научное творчество. Ростов-на-Дону: изд-у
РГУ, 1992. – 268 с.

Рождественский Ю.В. Введення в культуроведение. — М.: ЧеРо, 1996. –
288с.

Скворцова Е.М. Теория и история культуры: Учебник для вузов. М.: ЮНИТИ,
1999. — 406 с.

Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій. Київ:
Либідь, 1993. — 390 с.

Похожие записи