Реферат на тему:

Вплив Візантії на культуру Київської Русі

Історичний акт прийняття християнства візантійського, православного
напряму був здійсненний князем Володимиром в 988 р. і з цього моменту в
сонмі Європейських християнських держав з’явилась Київська Русь. Великий
князь Володимир здійснив сміливу державну реформу, яка дозволила Древній
Русі встати врівень з розвинутими феодальними монархіями. Адже в цю
епоху Візантія була ще в розквіті: там не вмерла антична традиція – в її
школах вивчали Гомера та інших класиків древності, в філософських
диспутах продовжували жити Платон і Аристотель. Візантійський варіант
християнства відповідав потребам феодального суспільства і отже –
задумам Володимира.

Державна реформа Володимира як би вивільнила потенціал, що поступово
нагромаджувався в древньоруському суспільстві: почався бурхливий,
стрімкий розвиток, країни. Запрошені Візантії майстри будують кам’яні
споруди і храми, розписують їх прикрашають фресками, мозаїкою, іконами,
а поряд з ними працюють руські, які вчаться невідомій раніше
майстерності. Уже наступне покоління буде споруджувати складні будови в
руських містах, майже не потребуючи допомоги іноземців.

Духовенство, що прибуло, не тільки служить в нових храмах, але й готує
руські кадри для церкви, внаслідок чого поширюється знання і
письменність. Організовуються школи, в які Володимир під плач матерів
збирає дітей вищих верств, молодих людей посилають вчитися за рубежі
рідної країни. Вводиться літописання. Як і усі розвинуті держави,
Київська Русь починає чекати золоту монету.

Древня Русь поступово стає державою нової високої культури. Не слід,
однак, думати, що в язичеські часи вона не мала по-своєму досконалої
культури. Ця народна язичеська культура буде ще довго жити і надасть
древньоруській культурі своєрідність та неповторні риси. Саме сплав
досягнень тодішньої світової культури (від творів Аристотеля до засобів
кладки кам’яної арки) та успіхів язичеської культури і побудив
самобутній характер руської культури. Самобутність – у чому? Перш за все
вона виявляється в приматі естетичного моменту над філософським. Хто
кращі російські філософи? Державін (в оді «Бог»), Тютчев, Достоєвський,
Володимир Соловйов. Навіть Чернишевський прагне бути письменником. Можна
спорити – добрим чи недобрим, але російські філософи – всі письменники,
художники. А «світогляд у кольорі» — це ікони. Доказом цього служать
шедеври класичної пори руського іконопису. Щоб писати так, треба було
всім своїм Єством вірити, що краса – категорія не стільки естетична,
скільки онтологічна. Згадаємо, що Русь до ХVІІ ст. не знала шкільної
філософії, а тому не дала таких учених творів, як «Джерело знання»
Іоанна Дамаскіна (близько 650-746 рр.) у Візантії або «сума богослов’я»
Фоми Аквінського (1225-1274 рр.) на середньовічному заході, що підводили
б підсумки смисловому змісті цілої епохи. Але це не означає, що на Русі
не було свого філософськи осмисленого буття, тільки філософствування
здійснювалось в специфічних формах – в формах іконопису. Не в трактатах,
а в іконах, не в силогізмах і дефініціях, а в зримих проявах краси –
достатньо строгої, твердої та не замутненої. Щоб пропускати чисте світло
духовного смислу, доводиться шукати центральні ідеї древньоруської
культури. Творчість краси Валя на себе додаткові функції, які в інших
культурах брало абстрактне мислення.

Друга риса древньоруської культури і в Київській Русі, і в Московській
Русі – це релігійність. В той час, коли в Західній Європі протікала
криза Реформації, сфери буття на Русі були пронизані православним
релігійним впливом і багато в чому визначались ним. На Русі виникають
цілі міста – пам’ятники православного мистецтва, про які сучасна людина
може говорити як про міста – заповідники: Суздаль, Ростов Великий,
Переяслав-Зелеський, Кирилів та інші. Наші храми прикрашені,
монументальні і веселі, завдяки світлому, яскравому, сяючому іконостасу,
завдяки людяному устрою простору, його комізму і золоту вогню просто
красиві і світлі.

І, нарешті, характерною рисою древньоруської культури є двоє вір’я –
сполучення християнської віри і попередніх язичеських звичаїв. Дійсно,
тому що язичество було роздрібненим, воно було знищено. Володимиром
досить мирним шляхом. Скинули у воду язичеських ідолів, що простояли в
Києві кілька років, поплакали та й забули про них.

?

< 4"*'3/4)v3?9e= BECfE2I4I6IooooooooooaeOOOOOOOOOOOOOO gdSjO Необхідно пам’ятати, що древньоруська культура, головним осередком якої є Київ, за своїм походженням і характером була європейською культурою, але вона зазнала також значний вплив культур Сходу. Древня Русь в Х-ХІІ ст. підтримувала різносторонні зв’язки з багатьма Європейськими і східними народами та країнами, і цим пояснюється стрімкий зліт її культури. Безперечно, найбільш важливими і плідними були зв’язки Київської Русі з Візантією, яка в той час була світовим культурним центром і спільним джерелом культурних впливів. Однак значний візантійський вплив ніяк не приводив до того, що древньоруська культура перетворювалась в копіювання візантійської, а Київ – в якийсь філіал Константинополя. Засвоюючи більш розвинену візантійську культуру і через неї – досвід і надбання європейської і частково східної культур, культура Київської Русі виявила яскраву самобутність. Про це свідчить оригінальна література Київської Русі, наприклад «Слово о полку Ігоревім» - твір, що не має прецедентів у візантійській літературі і відрізняється від західних епічних поем. Своєрідністю відзначені також архітектура і інші мистецтва Київської Русі. Безперечно, Софія Київська немислима без Софії Константинопольської, але вона певно свідчить і про відмінності двох культур. Константинопольська Софія має форму базиліки з одним величезним куполом, Київська – форму хрестово-купольного храму з малими куполами навколо центрального куполу і багатокуполове завершення, характерне для древньоруського стилю. В ХІ-ХІІ ст. стольний град Русі підтримував широкі відносини із східними сусідами і з країнами Європи. Значною вагою Древньоруської держави в європейських справах зумовлено те, що Західні посли, купці, воїни були в той час нерідкими гостями Києва. Їх вражали розміри столиці Русі, пишність її палаців та храмів. Відомості, що вони подавали про Русь, знаходили узагальнене відображення в західних хроніках і космографіях. Так, Адам Бременський, відомий географ ХІ ст. назвав Київ «суперником Константинополя і кращою прикрасою грецького світу». Певну своєрідність має і руська література, що виникла ще в Х ст. Офіційне прийняття християнства Древньоруською державою потребувало не тільки численних перекладних богослужбових і просвітительських книг, але й складання власних, руських творів. Із пам’ятників світської літератури до нас дійшло, так зване «Поучення» Володимира Мономаха, звернене до дітей князя. В ньому відбилась велика тривога за подальшу долю батьківщини, прагнення попередити нащадків, діти їм поради, що запобігти політичного розкладу Древньоруської держави. Відомі також твори церковного характеру: життя руських святих Бориса і Гліба, Ольги, Володимира, повчання Феодосія печерського і Луки Жиляти, нарешті «Слово про законі благодать» першого руського митрополита Іларіона. Серед писемних пам’ятників древньоруської культури перше місце належить літопису. Літописи – це не просто перелік історичних фактів, в них втілилося широке коло уявлень і понять середньовічного суспільства. В ході свого розвитку досягає розквіту і древньоруське мистецтва. Центрами мистецтва візантійської орієнтації стали давні міста України і Росії: Чернігів, Київ, Новгород, Володимир. Звідки походить та візантійська художня течія, котра визначає собою великокняже мистецтво до монгольською Києва і Чернігова? Київські ченці – літописці, як відомо, виводили всю насаджену на Русі візантійську культуру безпосередньо із ласого Константинополя і як на транзитний путь вказували на Херсонес. Використана література Клапчук С.М. і Остафійчук В.Ф. «Історія української та зарубіжної культури» Київ 2004 р. В.С. Полікарпов «Лекції з історії світової культури» Харків-Київ 1999 р. Л.Косянчук «Історія української та світової культури» Тернопіль «Астон» 2001 р. Джек Ліндсей «Коротка історія культури». ТІ. Київ 1995 р. Л.І. Левчук і інші «Історія світової культури» Київ 1994 р. Л.І. Левчук і інші «Історія світової культури» Київ 2000 р. В.Греченко і інші «Історія світової та української культури» Київ «Літера» 2000 р. Джек Ліндсей «Коротка історія культури» Київ 1995 р. В.М. Пічі «Культурологія» Львів «Новий світ-2000» том ІІ. 2004 р. М.М.Закович «Українська та зарубіжна культура» Київ 2001 р.

Похожие записи