РЕФЕРАТ

На тему:

Вплив соціального і технічного прогресу на духовну культуру

ПЛАН

Наслідки прогресу

Ілюзія прогресу

Катастрофічний стан екології

Загальне і національне в культурах країн Сходу і Заходу

Негритюд як альтернатива расизму білих

Масова культура як панацея

Контркультура як інтегративне явище

Культурологія

Футурологія

Конфліктологія

1. Наслідки прогресу

XX століття стало початком нової, постіндустріальної, інформаційної або
постекономічної епохи, що характеризується швидким НТП, радикальною
зміною структури суспільного багатства й зайнятості. Завдяки високим
технологіям сьогодні задоволені основні потреби більшості населення
розвинутих країн Заходу. Творчість витісняє традиційні форми праці,
утверджуються нові системи цінностей, осереддям яких є людина з її
прагненням до досконалості.

Протягом останніх ста років подвоїлась середня тривалість життя людини.
Були переможені багато які з вірусів та мікробів. Але виникли нові
віруси, найстрашнішим серед яких виявився СНІД. Людство перед ним просто
безсиле. Кожні 12 секунд на Землі з’являється новий хворий на СНІД. 33,6
млн. чоловік у всьому світі на початку 2001 року будуть носіями СНІДу.
На кінець 2000 р. в Росії їх кількість складала 600 тисяч. Зате знизився
рівень неписьменності та підвищилася енергоозброєність кожної людини.

Тому-то прогрес може розглядатись як міф індустріальної сучасності.
Надія людства на те, що розвиток технологій зможе розв’язати економічні,
політичні та культурні проблеми, швидко розвіялась.

Розрив між бідними і багатими зростає, а не скорочується. 358
мільярдерів планети контролюють багатство, що перевищує суму
національних валових доходів держав, чиє населення становить половину
всіх жителів Землі. А десятеро найбагатших людей світу зосередили у
своїх руках 250 млрд. доларів. На початок 2001 року з 6 мільярдів
сьогоднішніх мешканців Землі 3,3 мільярда недоїдають. Величезним є і
технічне відставання бідних від багатих: у всій Африці сьогодні менше
автомобілів, ніж в одній-єдиній німецькій землі Північний
Рейн-Вестфалія. Всього ж по планеті їздить 700 млн. автомобілів.

На кінець 2000 року половина населення Землі жила в містах, 24 з яких
мають більше 8 млн. мешканців. Кожного дня 170 тисяч осіб переселяються
до міст. В основному це жителі країн, що розвиваються. Причому вони
переселяються з бідних сіл в міські трущоби.

В усіх культурах здобутки поступу очевидні в галузях науки і технології.
Проте ідеї поступу не справили жодного впливу на мистецтво, релігію і
політику. Прогрес не приніс миру і соціальної гармонії, не поклав край
ворожнечі між релігіями та етнічним конфліктам. Поступ втратив значення
в політиці, бо війни XX століття страхітливіші, ніж війни XIX. Дійсно,
жодну війну минулого не можна порівняти з грандіозною мерзенністю війни
цивілізованих націй. Навпаки, науково-технічний прогрес стандартизував
культури.

Впродовж 50 років живе надія на прогрес як на розвиток. І дійсно,
залучаючи до дії ринок, світову економічну систему, прогрес сприяє
фінансовим структурам. При цьому він руйнує довкілля. Рухатись швидко
вперед завжди краще, ніж тупцювати на місці. Добре було б при цьому ще
знати, куди йдеш. Сучасність розвіяла міф про загальний розвиток
природи, суспільства і людини. Як виявилось, ці сфери чітко розмежовані.
Роль політики й культури, наприклад, Заходу полягає в тому, щоб
регулювати зв’язки між ними.

Досягнення науки і техніки, що породили цілий комплекс проблем і
поставили людство на край загибелі, не сприяють вирішенню питань
духовного характеру.

Невір’я в силу людського розуму висловили у своїх працях такі несхожі
філософи, як Т. Мальтус, Ф. Ніцше, К. Леонтьев, О. Шпенглер, М.
Гайдеггер, X. Ортега-і-Гассеттаінші. Цієї ж думки дотримувались і митці.
Наприклад, Й. Бродський був впевнений, що цивілізація гине. Єдине, що
зближувало таких різних людей, була невіра в прогрес і в можливість
накопичення позитивного досвіду.

З цього приводу іронізував Йосиф Бродський, стверджуючи, що історія
людства — це всього-навсього історія костюму.

Коротше кажучи, помилки і омани минулого (як і технічний прогрес) не
убезпечують від повторення їх в майбутньому.

У зв’язку з глобалізацією світу світоч німецької філософії Г.-Г. Гадамер
закликав усе людство до нової солідарності: «Ніякий контроль не врятує
нас від зловживання руйнівною зброєю, якщо ми не відновимо взаємного
довір’я». Цього не досягнути швидкісною передачею інформації з одного
кінця світу в інший, а тільки розумінням і повагою до великих світових
релігій та інших життєвих форм. Філософ переконаний, що технічний
прогрес не повинен бути самоціллю, а за мету людству може служити лише
«окиття, в якому панують культура і різноманітність форм».

2.Ілюзія прогресу

Більша частина людей, які народилися після Другої світової війни, а це
майже чотири п’ятих населення Землі, уявляють економічний прогрес як
безперервний процес. На сьогодні валовий продукт, що виробляється на
планеті, збільшився у порівнянні з серединою XX століття майже в п’ять
разів. Світове сільське господарство розвивалося рекордними темпами.
Високий рівень попиту на продукти харчування, зумовлений ростом
чисельності населення і підвищенням його добробуту, сприяв збільшенню
виробництва зерна в світі у 2,6 раза порівняно з серединою століття.
Жодне покоління людей не бачило нічого подібного.

Всі ці успіхи, здавалося б, мусили стати приводом для тріумфу, та
наведені цифри — лише ілюзія, перебільшена оцінка прогресу. Система
національних рахунків, що використовується для оцінки економічного
росту, дозволяє врахувати знос машин і обладнання, але не виснаження
природних ресурсів Землі. За останніх 50 років людство умудрилось
втратити майже одну п’яту частину родючого ґрунтового шару на орних
землях, стільки ж великих тропічних лісів і десятки тисяч різних видів
рослин і тварин. Наприклад, людство використовує для задоволення своїх
потреб або просто розтринькує в результаті бездумного руйнування
екосистем майже сорок відсотків органічних речовин, що створюються на
суші в результаті фотосинтезу. Сьогодні всі визнають, що головне
завдання людства полягає в тому, щоб задовольнити свої природні потреби,
не ставлячи при цьому під загрозу інтереси майбутніх поколінь.

Продовжується інтенсивна експлуатація природних родовищ. Кістяк
економіки України — хімічна, металургійна, вугільна і атомна
промисловість. Криворізько-Донець-кий басейн — чемпіон Європи з викидів
сірководню і хлору. За обсягом хімічних викидів у Чорне море Україна
стоїть після Німеччини і Польщі. В результаті станом на 1998 рік тільки
2 % річкової води в Україні придатні до пиття.

Одна тільки всесвітня техногенна катастрофа на Чорнобильській АЕС
відкинула Україну в її розвитку далеко назад. Радіоактивне забруднення
охопило 150 млн. кв. км території України, Білорусії, Росії з населенням
біля 7 млн. чоловік. Тисячу років потрібно для того, щоб щезли останні
наслідки катастрофи.

Український біолог проф. Коновалов впродовж багатьох років вивчав
наслідки радіоактивних викидів четвертого реактора АЕС. Вчений довів, що
для ліквідації всіх мутагенних наслідків популяції людей в Україні
потрібно не менше 40 поколінь. Тобто для повного одужання населенню
України потрібно 800 років, оскільки зміна поколінь відбувається кожних
20 років. Такими є наслідки експлуатації «мирного атома». Можна собі
уявити, скільки ще таких «досягнень» обіцяє нам наука.

В другій половині XX століття людство накопичило таку величезну
кількість «мертвої матерії», що вона перевищила обсяг відходів
виробництва за всю світову історію. Територія колишніх республік СРСР
використовується сьогодні країнами Заходу як полігон для поховання
«мертвої матерії». Так, біля 20 % експорту Німеччини в країни СНД
складають токсичні відходи німецьких заводів. В кінцевому рахунку наші
системи життєзабезпечення руйнуються у нас на очах, що привело цілий
народ на межу вимирання.

3. Катастрофічний стан екології

Екологія — це взаємовідносини різних форм життя і оточуючих його умов.
Традиційна культура ґрунтується на уявленні про беззастережну вищість
людини у світі. Прогрес розглядали як звільнення людства від багнюки
божевілля, нерозумності й тваринного підкорення природі, — зазначає
американський вчений М. Букчін.

Однак постмодерн істи, наприклад, застерігають, що людина, борючись з
природою, руйнує і себе, якії частку. Тобто могутність людини
обертається проти неї ж самої. Нова ж культура, носіями якої вважають
себе постмодерністи, закликає до єдності людини і природи, до
гармонійного співіснування. Отже, нова культура — це культура виживання,
її теоретики закликають до простоти, відповідальності й самообмеження,
які так важливі вже зараз. Це якості майбутньої суспільної культури. А
поки що наш світ повен руйнівних технологій, екологічних лих і ядерних
катастроф.

Кожна людина мусить зрозуміти, як багато ми сьогодні маємо і як страшно
все це втратити, ганяючись за перемогою над природою. Ще Спіноза сказав,
що в природі немає нічого, що суперечило б всерозуміючій любові. Як
бачимо, то були щасливі часи — людина не вступала в бій з довкіллям, не
нівечила його, бо не вважала ще себе осереддям всього сущого.

В кінці XX століття на передній план вийшло завдання попередження
глобальної екологічної катастрофи. В певному значенні це завдання
містить в собі антизахідний контекст. Адже саме Захід відрізняється від
решти світу екологічно безвідповідальним техноцентризмом і не стриманим
споживацьким гедонізмом. Захід сьогодні став генератором споживацької
ідеології в межах ойкумени. Західні стандарти життя і супутній їм
споживацько-гедоністичний комплекс активно запозичуються іншими
континентами. При цьому у туземних економік немає можливостей Заходу, а
перспектива глобальних екологічних катастроф у них більша, ніж деінде.
Безперечно, ця тенденція в світовій культурі повинна бути подолана.
Експансія споживацької психології рано чи пізно буде зупинена. З часом
колективна психологія людей змінюється за допомогою могутніх ідейних
реформацій. Вони за енергетикою дорівнюють світовим релігіям. Людство
стоїть на порозі утвердження нової, пост-індустріальної аскези.
Підставою для неї є екологічне самообмеження споживацьких суспільств.
Виникла настійлива потреба у відновленні гармонії між людиною і
природою, між свідомістю та дійсністю.

Цивілізація необмеженого розвитку приречена. Вихід з цього знаходиться
тільки в житті людини, яка повинна гармонійно вписатися в природу і не
виходити за певні розумні межі виробництва. Людству треба змінити свої
пріоритети. А для цього треба змінити своє розуміння кращого. Треба
перейти від накопичення нових речей до накопичення тих цінностей, які
дають нам споглядання, медитація, високе мистецтво. Як сказав поет:

Есть ценностей незыблемая скала Над скучными ошибками веков.

(О.Мандельштам)

4. Загальне і національне в культурах країн Сходу і Заходу

Впевненість відомого англійського письменника Ред’ярда Кіплінга, що
«Захід — є Захід, а Схід — є Схід, і їм не зійтися вдвох», сьогодні
набула особливого значення і змісту. Дійсно, філософія Сходу дуже
відрізняється від філософії Заходу.

Завдяки експансії Західна Європа на початок XX століття вирішувала долю
решти світу. Проте Перша світова війна привела до серйозного ослаблення,
а Друга — до втрати Європою своєї провідної ролі в міжнародних зносинах.
З цього часу вся влада і могутність були поділені між США і СРСР.

Існує декілька характеристик окремих культур, здійснених ще Конрадом
Лоренцом. Так, західноєвропейська культура базується на минулому. Вона
успадкувала сім попередніх цивілізаційних надбань і культуру декількох
імперій. Осередками культури стали міста, які існували вже задовго до
виникнення європейської культури. Міста і села зформували стійку і
просту класову структуру. Саме тут зародились і, розповсюдились гасла
рівності і братерства таромантизму і жертовності.

Очевидно, що єдиного культурного простору немає і в самій Європі. Мало
того, що вона поділяється на Західну і Східну Європу з відповідною
відмінністю культур. Але ж навіть в самій Західній Європі існує дуже
велика різниця, наприклад, між культурами народів Скандинавії і народів
Середземномор’я. Якщо ж порівняти культури країн Західної і Східної
Європи, то тут розбіжності між ними стають ще більш помітними.

Наприклад, росіянину чи українцю завжди видається обтяжливим
картезіанський раціоналізм французів. Ще Курно відзначив, що французи
завжди схильні відтворювати картину світу за схемами розуму, а в своїй
більшості набагато менше схильні вдаватися до колективних спогадів, ніж,
наприклад, німці.

Тому слов’янин бунтує проти раціоналізму, проти колючої волі розуму,
проти присутності його в кожному жесті, вчинку, помислі, проти його
безжальної проникливості. Це слов’янину завжди чуже, це заважає йому і
породжує щирий рефлекс відрази. Або приклад ще ближчий. Здавалося б,
Скандинавія, завдяки її «північності», повинна мати багато спільного з
Росією. Насправді ж Скандинавія надзвичайно далека від Росії через свій
протестантський пуританизм. Нудотна до спазмів пуританська етика з її
остаточним позалюдським прагматизмом незрозуміла слов’янам. У
скандинавів зовсім інший тип інтуїції, інше розуміння життя і світу,
ніжте, яке носять в собі східнослов’янські народи.

Великою стала різниця між культурами країн Європи і Америки. Пропонуємо
вашій увазі міркування з цього приводу знаменитого російського режисера
Андрія Тарковського, записані польським режисером і сценаристом
Кшиштофом Зануссі. Останній був гідом і перекладачем у Тарковського,
коли той приїхав в США на запрошення діячів кіно. Як стверджує Зануссі,
який часто бував в США, американська психологія для європейця була
незрозумілою, і навпаки. Так, на одній із зустрічей з американськими
кіноглядачами А. Тарковський говорив про мистецтво, про призначення
художника. В США надзвичайно сильною є потреба в гуру, вчителі,
наставникові. Один з присутніх молодих американців наївно запитав у А.
Тарковського, що треба робити, щоб стати щасливим. Це питання
приголомшило А. Тарковського. Він просто не міг зрозуміти, що від нього
вимагають.

Справді, сказав він, як тут можна що-небудь радити? Хіба той же
американський юнак сам не знає, для чого він живе? Нехай він сам
замислиться над тим, для чого він викликаний з небуття, нехай спробує
відгадати роль, яка йому була визначена в космосі, нехай виконає її, а
щастя або прийде, або ні.

Тобто європейцю-слов’янину важко усвідомити, що існування взагалі може
бути якоюсь проблемою і, отже, незрозумілим як таке; що варто
задумуватися над смислом свого існування; що воно до чогось зобов’язує.
Все це для прагматичного американського мислення є речі недосяжні.

Слов’янам і сьогодні ближчою за людину успіху є зайва людина, не здатна
адаптуватися до соціальних умов, яка не вміє жити сьогоднішнім днем.
Такою є вітчизняна культурна традиція на відміну, наприклад, від
американської з її культом сили і успіху.

Характерними рисами північноамериканської культури є культ речей. Вони
виступають у якості головної теми життя американців: «Життя —
чуцоваріч!» Речі стають мірою людини. Соціальне становище свого
співвітчизника американці визначають дуже просто: «Він коштує 12
мільйонів доларів» чи «Він виглядає на мільйон доларів». Цей культ був
створений переселенцями, які починали своє життя на порожньому місці. В
умовах жорстокої боротьби за виживання в диких преріях півдня чи
лісостепові півночі кожна річ була на вагу золота.

Ще однією рисою американської культури є значення майстерності в
будь-якій справі. Сучасний феномен «ноу-хау» — це притаманне перш за все
американцям поєднання культу речей і майстерності. В основі його лежить
виробництво все більшої кількості речей для все більшого споживання.

Північноамериканська культура розкривається в зборищах та іграх. Масові
ігри породжують і масові ілюзії та мрії. В основі «великої американської
мрії» лежить сподівання кожного американця на виграш мільйона, а кожного
чистильника взуття — стати президентом.

Наприклад, в 70-х — 80-х роках принципи індивідуалізму, незалежності і
зверхсамостійності стають обов’язковими атрибутами успішної реалізації
«американської мрії».

«Європа — це не Америка минулого десятиліття, а американці — не
європейці майбутнього століття. Глибока прірва в галузі культури
розділяє Старий і Новий Світ». До такого висновку прийшли американські
спеціалісти в книзі «Соціальний стиль в США». Спосіб дії і навіть
думання у американців не такі, як у європейців. З одного боку, вони люди
сучасні (в тому, що стосується економіки і технології), з іншого —
консерватори (коли мова йде про мораль). їм не притаманні шалені
пристрасті. Вони однаково добре почувають себе як в «царстві ідеалізму»,
так і в «царстві реалізму».

Для американця як носія англо-саксонської цивілізаційної традиції
суспільними вартостями є свобода і демократія, плюралізм, власність та
ринкова економіка. Європейця ж, який не цурається цих вартостей, турбує
інший суб’єкт історії — народ, нація та національна меншина.

Тобто для американців, країну яких ще Гегель назвав «буржуазним
суспільством без держави», вся політична боротьба велась за вартості. На
індивідуальному рівні це проявилось в тому, що американець віддає
перевагу кар’єрі перед родинними стосунками. Навпаки, в розумінні
європейця в основі концепції нації знаходиться цілість етносу.

Європейцям весь час необхідно почувати себе в історії — чи це буде
історія сім’ї, чи історія народу, нації. Американцям, як молодій нації,
не притаманне почуття історії. Вони живуть поза нею і завжди готові її
розірвати.

Політичний соціолог Роберт Патнем в книзі «Боулінгсам з собою: крах і
відродження американського співтовариства» показав процеси суспільної
дезінтеграції. Причиною цього стало те, що матеріальні цінності в США
превалюють над усіма решта. Наукові відкриття і технічні вдосконалення
систематично розмивають смисли, які колись знаходилися тут в основі
формування громадянського суспільства. Тобто Америка втрачає
громадянське суспільство, оскільки втрачає свою культуру.

Правда, Європу і Америку єднають і деякі спільні проблеми. В
європейському і в американському світі останнім часом спостерігається
настільки безрозсудна перевага проблематики цивілізаційної над
рефлексіями про характер духовний, що відлік може прийти власне з боку
гуманітарних наук, ближче з духу мистецтва, а не техніки (К. Зануссі).
Варто додати, що євроамериканська культура з її пафосом активного
реформування дійсності привела до глобальних глухих кутів прогресу.

І все ж таки безумовна впевненість, що світова історія обмежена
замкненою сферою євроамериканської культури, сьогодні щезла. Ми вже не
можемо ігнорувати величезний світ Африки чи Азії як область неісторичних
народів і вічної бездіяльності.

Швденноазійський вид культури відрізняється від інших феноменом натовпу,
яким переповнені густонаселені території і міста. У населення цих
територій культивується володіння своїм тілом і волею, що поєднується з
масовою схильністю до задоволень.

Що означає термін «Схід»? Під цим розуміється щось єдине в культурному
значенні. Хоча Схід був і залишається надзвичайно різноманітним, там і
сьогодні існує декілька культур. Наприклад, всесвіт китайця не боїться
пустоти. Це світ, в якому немає нічого постійного, світ, який не знає
метафізики. В цьому світі важливі не речі, а зв’язки між ними, світ, в
якому реальність вважається банальністю, а потойбічного немає зовсім.
Безкінечна різноманітність китайського універсуму зводиться до
символічного світосприйняття. Для китайця «природний світ — натяк на
незриме» і «будь-яка річ — його символ» (В. Малявін).

При цьому слід пам’ятати, що цивілізація і культура — поняття зовсім не
тотожні. Правда, як пише антрополог М. Мосс, філософи і широка публіка
Франції надають терміну «цивілізація» значення культури.

Навпаки, англійський вчений А. Тойнбі нарахував 21 цивілізацію в історії
людства. Багато які з них просто неповторні, але всі вони мають спільні
риси. А більшість з них поєднується поняттям «Схід». Цим терміном
визначаються традиційні суспільства і традиційні культури. Традиція — це
засвоєні впродовж віків правила поведінки. Це незвичайний стан
цивілізаційного розвитку, набагато раніший, ніж машинна цивілізація. Ще
в XII столітті Європа взнала, що вся влада і мудрість людини беруть
початок зі Сходу, а Захід користується тільки тим, що від них
залишилося.

Як вважає В.Ж. Келле, цивілізація — це певний спосіб існування людства в
умовах суспільного поділу праці. Машинна (техногенна) цивілізація Заходу
виникла як мутація культури традиційного суспільства і традиційного
шляху розвитку. Західні метафори про природу підкреслюють відмінність
між людиною і природою, а також зверхність людини, яка керує світом у
своїх власних інтересах. Недавня метафора «Земля — то космічний
корабель» є несвідомою спробою підкреслити верховенство людини. Таку ж
мету переслідують вислови: «керування довкіллям», чи «екологічний
баланс», які наводять нас на думку, що ми — володарі світу.

Традиційне або східне суспільство може вести один і той же спосіб життя
століттями, а навіть тисячоліттями. На користь ефективності цивілізацій
Сходу свідчить факт надзвичайної стабільності його соціальних утворень.
Прямою протилежністю йому є цивілізація Заходу. Характерною її рисою є
рухливість і різноманітність, мінливість.

Загибель одних східних суспільств і виникнення інших не змінює самий тип
культури. Східні суспільства змінюються вкрай повільно. Види діяльності,
їх засоби і цілі там консервативні. їх основною культурною ідеєю є
традиції, міфи, канонізовані стилі мислення. Лексикон людей Сходу
демонструє потребу взаємного контролю і порозуміння людини і природи.
Він передає доконечну необхідність рівноваги між людиною та її землею.
Східна людина відчуває себе часткою природи і ніколи не вирізняє себе з
неї.

Ці два типи цивілізацій взаємодіють між собою. Вся історія людства
впродовж XIX та XX століть характеризується як поглинанням цивілізацією
Заходу цивілізації Сходу, так і прищепленням західної культури на
східному грунті. Наприклад, в Японії, як і скрізь на Сході, мистецтво
йде двома шляхами. Перший з них — традиція, другий — цивілізація.

Разом з тим сьогодні існують дві тенденції в стосунках між Сходом і
Заходом. Одна — це інтеграція цивілізацій Сходу та Заходу. Друга — це
спроба збереження цивілізацій Сходу та Заходу.

Знову ж таки, наприклад, європейські і неєвропейські країни — це не
просто різні спільності людей. Більш того, Європа — це «суб’єкт», який
постійно веде спостереження за Азією, Сходом в цілому, — «об’єктом»,
який і формується як результат цього спостереження. Таким чином, Схід,
який відкрила для себе і вивчає Європа, — це всього лише деяка єретична
модель, створена для підтвердження правильності європейських стандартів.
Виходить, що Схід слугує в якості дзеркала, дивлячись в яке, Європа може
постійно переконуватись у власній перевазі. Поділ світу на «центр» і
«окраїни» — це тенденція, яка властива виключно європейцям (Едвард
Саїд).

Різниця в культурі між Заходом і Сходом — це одна з причин конфлікту між
ними. Дещиця західної культури вже розповсюдилась на решту світу. Та
західні ідеї і уявлення принципово відрізняються від уявлень східної
цивілізації. Як слушно зауважує Семюел Хантінгтон, окреміщність,
конституціоналізм, лібералізм, права людини, свобода, рівність і
братство, влада закону, демократія не сприймаються народами інших
культур світу.

Більш того, спроба розповсюдити ці ідеї на Схід викликає спротив. На
Сході вже виникла теорія імперіалізму прав людини. Ідеологи Сходу
прагнуть відродити значення місцевих цінностей. Підтримка релігійного
фундаменталізму молоддю у країнах Сходу свідчить саме про це. Ідея
«універсальної цивілізації» виникла на Заході. Вона суперечить
партикуляризму більшості азіатських суспільств, бо вони зосереджені на
самобутності кожного народу. X. Тріандіс, проаналізувавши 100
порівняльних досліджень про цінності, прийняті у різних суспільствах,
дійшов висновку, що «цінності, які найбільш важливі на Заході, є найменш
важливими у загальносвітовому розмірі».

5. Негритюд як альтернатива расизму білих

Сучасна Африка давно вже позбавилася колоніальної залежності. На
континенті розгорнулася гостра ідейно-політична боротьба з проблем
формування художньої культури. Старі концепції культурного націоналізму
зіткнулися з новими, з негативним відношенням до будь-яких нових його
проявів в духовному житті Африки. А все разом узяте ускладнюється
колоніальним спадком, який дістався новим незалежним державам. До цього
спадку належать не тільки поділ Африки на англомовні і франкомовні
країни, але й на поділ територіальний, який був зроблений колонізаторами
спеціально, з далекосяжною метою.

Серед багатьох теорій культурного розвитку народів Африки в XX столітті
чільне місце належить теорії «негритюду». Негритюд (буквально —
негритянство) — це один з різновидів культурного націоналізму. Його
зародження пов’язано з іменем ліберійця Е. Блайдена, який в кінці XIX
століття, в розквіт колоніалізму, висунув тезу про самобутність
негроїдної раси. Зразу ж після Першої світової війни США пережили так
званий перший «чорний бум». Він отримав назву «негритянський, або
Гарлемський, ренессанс». «Чорний бум» відкрив шлях сучасному
африканському культурному націоналізмові.

Маніфестом цього руху стала стаття відомого афро-американського поета
Ленгстона Хьюза «Негритянський художник і вершина раси» (1926). На
європейському континенті концепція культурного націоналізму з’явилася
тоді, коли криза світової колоніальної системи ставала все більш
очевидною. Серед африканських студентів, які навчалися в Парижі в 30-х,
а особливо в 40-50-х роках, культурний націоналізм набув форм негритюда.
Найбільш яскраво він проявився в поезії Еме Сезера з Мартініки, гвіанця
Леона Дамаса, сенегальця Л. Седара Сенгора.

Саме останній через свою поезію вніс психологічний і культурний фактори
в боротьбу чорних народів за завоювання національного суверенітету.

Приблизно в ці ж роки серед африканських студентів в Лондоні виникла
«теорія африканської особистості». її пропагував ганець Кваме Нкрума. В
майбутньому йому судилося стати одним з найвизначніших політичних
діячів. Його теорія є модифікацією негритюда в умовах англомовної
Африки.

В 60-70-і роки африканські країни одна за одною досяг-ли незалежності.
Перед ними постали завдання конкретного культурного будівництва. В
зв’язку з цим посилилася критика концепцій культурного націоналізму,
особливо негритюда. Та він виявився досить стійким. Його прихильники
посилалися на ті роки, коли він був емоційним знаменом боротьби.

В кінці 70-х — на початку 80-х років отримала широке розповсюдження
теорія африканської спільності — «африканіте». Вона мало чим суттєво
відрізняється від попередніх. Як і вони, ця теорія стверджує, що
африканцям притаманна сукупність специфічних духовних і психічних
особливостей, які відокремлюють їх від решти світу. Деякі африканісти
вважають, що культурний націоналізм щезає. Та поява «африканіте»
свідчить про зворотнє.

Як бачимо, в Африці були зроблені досить успішні спроби створити окрему
«негро-африканську естетику». Вони були реакцією на расизм білої людини
по відношенню до чорної.

Наступним етапом у розвитку національної культури народів Африки були
погляди А. Кабрала (Гвінея-Бісау). Він стверджував, що культура — це
продукт економічної і політичної діяльності народу. Тому вона не може
розвиватися незалежно від інших сфер життя країни. Кабрал зробив
соціальний аналіз африканської культури, визначив у відповідності з
Марксом її класовий характер.

Насправді ж колоніальний режим створив клас так званих «ассимілядос»,
або «еволюе» всередині кожного африканського народу. Ця нова національна
буржуазія сприйняла весь набір цінностей, які впровадили в них
колонізатори через освіту, релігію тощо. Заклик до звільнення від
колоніального ярма вони розглядали як засіб захоплення влади в свої
руки. За деяким виключенням (наприклад, Танзанія) нав’язана
колонізаторами європейська культура була сприйнята африканською
буржуазією без заперечення.

Адже ще на початку 60-х років в Африці південніше Сахари нараховувалося
біля 19 млн. протестантів і 26 млн. католиків. Без урахування білого
населення Південної Африки і Родезії відповідні цифри там складали 15 і
22 млн. осіб. Якщо ж врахувати, що населення Африки в ті роки
дорівнювало 200 млн. чоловік, то можна сказати, що християни складали
його шосту частину. Понад половина населення Африки південніше Сахари
залишалася язичниками.

Більшість лідерів африканського визвольного руху прийняли християнство і
почали освіту в місіонерських школах, залишаючись на протязі своєї
політичної активності «дітьми двох світів» — східного і західного.

Досі в багатьох африканських країнах європейські мови використовуються в
якості офіційних. Заміни їх на національні поки що не передбачається. Та
й сам формальний перехід влади з рук колонізаторів до рук африканської
буржуазії не супроводжувався позитивними змінами в соціальній і
економічній сфері, а скоріше навпаки.

Уряди африканських країн успадкували від британських колонізаторів
подвійну правову систему, складену з загального і звичаєвого права. Вони
впорядкували цю змішану систему в Адміністративному акті тубільців, що в
1986 році став Адміністративним актом чорношкірих, задуманим як знаряддя
розколу — хитро налаштованою системою для керування чорними.

Після закінчення «холодної війни» Тропічна Африка і в світовій політиці,
і в світовій економіці, і культурі була відкинута далеко назад. А якщо
міряти час з ліквідації колоній, то на протязі більш ніж 40 років так і
не відбулося помітного економічного покращення майже ні в одній з країн.
Збройні конфлікти буяють повсюду. Наприклад, в Нігерії за 40 років
існування держави військові знаходилися при владі 30 років. Нігерію
називають «Африкою в мініатюрі». Це найбільша за кількістю населення
країна континенту. В ній відбуваються процеси, які є характерними і для
інших африканських держав.

Величезний зовнішній борг Африки західним країнам складає біля 350 млрд.
доларів. З них 200 млрд. доларів приходяться на країни Тропічної Африки.
Та все ж країни цього континенту багато чого досягли, особливо в сфері
освіти. Наприклад, в тій же Нігерії в 1960 році не було жодного
університету, функціонувало тільки декілька коледжів. А вже в 2000 році
студенти навчалися в 38 університетах. Подібне становище складається і в
інших країнах. Помітні успіхи цілої низки держав в охороні здоров’я.

В 1990—1994 роках в Руанді почалися масові вбивства людей з племені
тутсі людьми з племені хуту. Загинуло майже 800 тисяч жителів Руанди.
Архаїчна соціально-етнічна психологія стала одним з вирішальних факторів
цього геноциду. Безпосередньо і опосередковано у війні, що розгорілася,
взяли участь тринадцять африканських країн. Загалом же десятки країн
світового співтовариства були втягнуті у війну.

Расизм «західних демократій» по відношенню до африканців проявився
навіть в ЗМІ. Так, в період піка геноциду в Руанді, в західних massmedia
вчетверо більше писалося про долю горил в національних парках цієї
країни і Уганди, ніж про криваву різанину між тутсі і хуту.

Ця африканська трагедія ще раз показала, наскільки ненормальними і
ворожими природі людини є конфлікти на етнічному і міжконфесійному
ґрунті і як важливо знайти шляхи і засоби їх подолання.

6.Масова культура як панацея

В XX столітті ми стали свідками того, як мистецтво розпалось на елітарне
і масове. Для одних бунт проти традиції був необхідною ознакою
творчості, а для інших відсутність культури виявилась такою ж насущною
умовою успіху. Виникла література для письменників і література для
читачів. Те ж сталося і з музикою, образотворчим мистецтвом, театром,
кіно тощо.

«Масова культура» — це задоволення культурних потреб засобами масової
інформації. Цей термін (masscult)3 1-ї половини 50-х років був занесений
з США до європейських країн. Збільшення кількості вільного часу створило
передумови для масового попиту на культуру. А технічний поступ
забезпечив засоби масового тиражування і споживання творів культури і
мистецтва. 7км самим поступ перетворив культуру з категорії естетичної в
демографічне явище. Маскульт дає звичайній людині засіб орієнтації в
найбільш типових ситуаціях. Тобто, він повідомляє цій людині мінімум
необхідних культурних знань, які дають їй можливість вписатись в
суспільство.

Масова культура розповсюджується і поза засобами масової інформації.
Вона панує в концертних залах, кабаре, в театрі. Отже, всі форми
шоу-бізнесу теж є масовою культурою. Саме індустрія розваг починає все
більше визначати місце США в сучасному світі. Прибутки в цій галузі
сягають 300 млрд. доларів на рік.

На Заході широкий попит на масову культуру пояснюється як інтересами
«суспільства споживання», так і потребами нової технічної цивілізації.
Скажене прискорення ритму життя, нервові перевантаження, бюрократизація
суспільних стосунків вкорочують людині віку. Потрібен захисний механізм,
який би відновлював порушену душевну рівновагу людини. Масова культура і
мистецтво покликані розслабити втомлений мозок, знищити всі проблеми
вибору хоча б тимчасово. На відміну від справжнього мистецтва, яке
стьобає і без того напружені нерви, масове мистецтво занурює споживачів
у теплу ванну задоволення, не вимагаючи нічого, зате пропонуючи
блаженство відпочинку. Оскільки це відбувається регулярно, то
відбувається сенсорна і інформаційна депривація особистості, тобто
отупіння.

Якщо в минулому людина відпочивала у свята, то в наш час вона потребує
такого відпочинку щодня. Виправдання масової культури в тому і полягає,
що вона почала задовольняти такі потреби суспільства, перетворившись у
могутню індустрію розваг. Саме глобальні комунікації, популярні розваги
і масова культура стали однією з тих важливих сфер, де здійснюють свою
гегемонію США. Масова культура — це культура більшості, вона
демократична. Еліта ж кожного суспільства має, відповідно, свою
культуру. Сучасна нівелююча масова культура, як найдоступніша, здатна
перетворитись і в загальну звичку. Масова культура — це культура для
неосвічених. Для неї характерним є тиражування унікального і зведення
його до звичного і загальнодоступного.

7.Контркультура як інтегральне явище

На противагу «масовій культурі» виникла «контркультура». Це був
соціально-культурний рух 60-70-х років XX століття. Його характерними
рисами були опозиція офіціозу і схильність до компромісу. Контркультура
як форма духовного протесту молоді проти ідеалів споживацького
суспільства знаменувала собою відверту відмову від стандартів і
стереотипів масової культури. її характерною ознакою було негативне
ставлення до існуючої буржуазної культури.

Дехто з вчених Заходу вважає, що контркультура — це насамперед нова
світоглядна орієнтація. Інші ж — що це новий спосіб життя, нова форма
стосунків між людьми. Особливістю контркультури було войовниче
несприйняття загальновизнаних норм і цінностей.

Всупереч твердженням, що художня література не повчає, а розважає,
прихильники контркультури шукали ідейного підґрунтя своїм переконанням
саме в ній. Недарма одна з книг Р. Хайнлайна «Чужинець в чужії країні» в
епоху носіїв контрультури, яких називали «хіппі», стала бестселером,
настільною книгою університетських кампусів: адже вона проповідує
«вільну любов», де кожний може подарувати радість іншому. А це допомагає
відкрити невідомі людству раніше духовні можливості. Полігамія, груповий
шлюб, проміскуїтет всередині замкнутих соціальних груп, матрилінійна
родинність без матріархату, інцест за допомогою «машини часу» — все це в
книгах класика американської фантастики Р. Хайнлайна сприймається в
тексті як норма.

До носіїв контркультури зараховували «хіппі», «нових лівих» тощо. «Нові
ліві» і «хіппі» були двома крилами контркультури. Мешкали представники
контркультури в численних комунах. їх зовнішній вигляд був запозичений з
різноманітних екзотичних джерел східних культур.

Кажуть, що контркультура є інтегральним явищем, яке поступово охоплює
все західне суспільство. З іншого боку, контркультура, мовляв,
стосується тільки сфери мистецтва. Відповідно, на контркультуру
покладаються і різні надії. Деякі її прихильники називають контркультуру
справжньою революцією, яка приведе до якісно нового суспільства. Адже
лише рух молоді породжує новий тип революції і нове суспільство. Дуже
знайомі слова, чи не так? Вони проголошувалися ще на початку XX століття
багатьма революціонерами, серед яких найбільш нам відомим був Л.
Троцький, який саме на молодь покладав великі надії в революційних
подіях.

Носіями контркультури є гомогенні вікові групи молоді. Вічно існуюча
проблема батьків і дітей змушує останніх створювати неформальні малі
групи однолітків, рівних не тільки за віком, а й за соціальним статусом,
за поглядами і нормами поведінки. Суть існування молоді в таких групах
полягає в пошуках соціального статусу у тому віці, коли світ дорослих ще
не сприймає її за рівну собі.

Часто-густо все обмежується лише ексцентричною поведінкою і епатажем
громадської думки. Проте це ж середовище формує свої ціннісні
орієнтації, вищим принципом яких є задоволення, насолода, як збудник
мотивів і мета поведінки. Молодіжна контркультура спрямована на
задоволення потреб.

Вона вимагає свідомої відмови від традиційних цінностей буржуазного
суспільства і заміни їх на інші. Ними є свобода самовислову, особиста
дотичність до нового стилю життя, відмова від регламентації
взаємостосунків тощо. Основним гаслом контркультури є щастя людини, яке
розуміється як свобода від моралі.

В таких неформальних молодіжних групах їх учасники тренуються для
виконання соціальних ролей з настанням зрілості. Воістину, хто не був в
юності революціонером, в молодості — демократом, а в середньому віці —
консерватором, той по-справжньому не жив.

Прихильники контркультури протиставляють раціональним формам
техногенного суспільства ті чи інші явища творчого процесу. Сама ж
творчість для них є довільною, імпульсивною.

Одним з ідеологів контркультури вважається американський вчений Тімоті
Лірі, який кинув забезпечене життя професора університету і став
«пророком наркоманів», як глузливо охрестила його західна преса.

Безцінним підручником, досконалим путівником у наркотичне забуття
вважалась у «хіппі» повість німецького письменника Германа Гессе
«Степовий вовк». Втікач від суспільства герой повісті Гаррі Геллєр став
взірцем для цілого покоління молоді 60-х років на Заході. Головний герой
Гессе одного разу взнав, що в ньому «палає дика жадоба сильних почуттів,
лють на це внормоване і стерилізоване життя, шалене бажання щось
розбити».

Як свого часу герой роману Гете — Вертер, так і постать, створена Гессе,
у нашу епоху стала провідним антибуржуазним образом, виразником думок і
почуттів молоді.

Несприйняття буржуазних цінностей з найбільшою силою проявилось в
студентських виступах в Парижі весною 1968 року. Незадоволення студентів
викликала і зарегламентована система вищої освіти. Крім того, молодь
прагнула до більшої свободи стосунків. Студенти прагнули говорити про
все відверто. Особливо це стосувалось сексу. Були висунуті гасла:
«Заборонити заборони!», «Займатися коханням, а не війною!» , «Будьте
реалістами, вимагайте неможливого!» тощо. Поки що ці вимоги були
далекими від радикалізму. Цікавим є зміст листівки, яка критикувала
капіталізм як «суспільство однакових можливостей»: «Я беру участь, ти
береш участь, він бере участь, ми беремо участь, ви берете участь — а
вони отримують прибутки!».

Протягом півтора місяців студентські заворушення охопили Сорбонну, яка
стала центром руху. Президент Франції Шарль де Голль проігнорував
серйозність студентських виступів. Вся повнота влади опинилась в руках
сил правопорядку. Втручання поліції спровокувало студентські барикади.
До того ж в русі протесту прийняли участь ліворадикали, троцькісти. Вони
оголосили війну вже всій суспільній системі Франції.

Разом з тим, поміркованість і відповідальність по обидва боки барикад
допомогли уникнути кривавих сутичок. Події весни 1968 року у Франції
увійшли в історію як найбільший бунт молоді XX століття в розвинутій
капіталістичній країні.

Про досконалість системи влади у Франції і високу культуру студентів
свідчить той факт, що в ході цих подій загинула лише одна людина.

8. Культурологія

Культурологією називається наука про культуру. Найавторитетніші
культурологи XX століття вважають, що основним завданням культурології є
вивчення процесу переходу від природи до культури. Вважається, що
«наукова культурологія» відокремилась від філософії як окремий предмет в
другій половині XIX століття.

Культурологія вивчає характер існування і розвитку культури в
конкретно-історичній формі певного суспільства. Серед зарубіжних
культурологів можна назвати, на нашу думку, принаймні, двох, — О.
Шпенглера і А. Тойнбі, ідеї яких мають значення і сьогодні. Перший є
автором концепції локальних культур, а другий — локальних цивілізацій.

О. Шпенглер вважає, що кожна локальна культура є самодостатньою і
відокремленою, а тому приречена на загибель. Історія культури і природи
різко протиставлені. Головним методом дослідження у О. Шпенглера є
аналогія між культурами, і що важливо, аналогія культури як такої
організмові людини. Філософ ділить історію культури на чотири етапи:
дитинство, юність, зрілість і старість. Як тільки культура досягає етапу
старості, вона костеніє, її судини і суглоби втрачають гнучкість. В
цьому стані культура перетворюється на цивілізацію. Зокрема, О. Шпенглер
припускає, що цивілізація для європейської культури наступить в XXI
столітті, та вже тепер не варто бути поетом чи музикантом, а краще
зайнятися економікою або технікою. Ці поради філософ звертає до молоді.

А. Тойнбі не схвалює аналогію культури і організму людини. Він
стверджує, що людина належить не до виду цивілізації чи культури, а до
виду Homo Sapiens.

А. Тойнбі почленовує історію людства на локальні цивілізації, кожна з
яких проходить за час існування чотири стадії. В основі цивілізації
лежить релігія. Понад два десятки цивілізацій, що існували донедавна,
впливали одна на одну. До сьогодні дійшли п’ять діючих цивілізацій.

Як поняття культури у О. Шпенглера, так і поняття цивілізації у А.
Тойнбі охоплюють занадто широкий історичний простір. А нам відомо, що
культурно-історичний процес здійснюється не в таких гігантських
масштабах. Кожне його досягнення здобувається за більш короткий проміжок
часу і в результаті діяльності геніїв, творіння яких були підсумком
непомітної кропіткої роботи мас.

Цікавою є теорія культури іспанського філософа X. Ортега-і-Гассета. Сам
цей філософ для XX ст. став тим, ким був Ж.-Ж. Руссо. Маркс — для XIX
ст. Так от, Х.Ортега-і-Гассет розглядав культуру як засіб, інструмент,
що допомагає людині в житті. Людина часто порівнюється філософом з тими,
хто потрапив в корабельну катастрофу: для того, щоб врятуватися, вона
мусить за щось ухопитися, і вона хапається за культуру, її принципи,
цінності, ідеї. По суті, каже філософ, культура є системою переконань. З
цієї точки зору ідеї культури відрізняються від ідей науки: останні
людина знає, а в перші вона вірить, вона ними живе. Відокремлює культуру
від науки і природа їх істин: істини науки анонімні, вони існують
об’єктивно, окремо від людини. Істини культури мають сенс, лише ставши
частиною її життєдіяльності.

Культурологія пояснює, що розвиток людини в культурі проявляється в
трьох основних формах: по-перше, в культурній творчій діяльності;
по-друге, в засвоєнні культурних багатств; по-третє, в особистому прояві
культури.

Мова в останньому випадку йде про культуру, як кордон і межу діяльної
активності людини, за якими вона переходить до самознищення. Ця межа
дозволеної діяльності може і не усвідомлюватись, як звичайно і буває. Та
вона сприймається й передчувається як захисний механізм, який вживають,
закликаючи, скажімо, відродити національну культуру, чи врятувати
довкілля, налагодити економіку. Цей метод застосовують і тоді, навіть
коли не зрозумілий зв’язок між зверненням до вітчизняних цінностей і
уникненням загрози самій цивілізації. Отже, культура проявляє себе перш
за все у всьому, що гарантує життєдіяльність людини. Це тим більш
важливо в умовах, коли суспільний характер діяльності людини став
проявлятись в універсальних формах. Тобто, культура є не що інше, як
найбільш універсальна характеристика світу людини і відношення людини до
світу.

У відповідності з розповсюдженими серед західних соціологів уявленням
культура Нового часу поділяється на три етапи. Два останніх припадають
на другу половину XX століття. Другий її етап — це «масова культура».
Вона пов’язана з потребами серійного індустріального конвеєра.
Виробництво та уніфікація робочої сили приводять до уніфікації смаків
споживацького ринку. Масова культура небезпечна тим, що приводить до
нівеляції станових, етнічних і регіональних культурних особливостей.
Третій етап — пост-модерністська культура (з 60-х pp.), пов’язана з
переходом до «інформаційного суспільства». Культура перетворюється в
продуктивну силу, тому що стає одночасно і продуктом, і товаром.

Відомо, що природні явища фатально мінливі, а плоди людських рук і
розуму, тобто культура, позбавлені саморозвитку. Вони можуть або
перейматись, або руйнуватись. В такому суспільстві людина усвідомлює
себе, знаходить своє місце не через виробництво, а через культуру. Вищою
сходинкою культури є інтелектуальне самовідсторонення, в ході якого
людина дивиться на себе начебто збоку, відсторонено.

Культурологія має три основних значення. По-перше, вона охоплює всю
область антропологічного знання. Саме антропологи вважають себе в
сучасній науці головними спеціалістами з культури. По-друге,
культурологія включає в себе весь комплекс гуманітарних та історичних
наук. По-третє, термін «культурологія» може визначити і соціологічне
знання там, де його предметом є масова культура.

На кінець XX століття сформувався новий науковий світогляд. Головною
його рисою є уявлення про єдність світу, в якому кожний елемент дорівнює
за значимістю решті елементів, і людина є одним із багатьох елементів
цієї єдності.

9.Футурологія

Футурологія — наука про майбутнє. Вона склалася на Заході, як уявлення
про перспективи суспільного розвитку. Футурологія ставила собі за мету
обґрунтувати некомуністичне майбутнє людства. Здається, що це їй
вдалося.

В сучасну епоху, — стверджують футурологи, — не боротьба класів, а
прогрес науки і техніки безпосередньо визначають форми суспільного
влаштування. Тому соціальні рухи, а тим більше революції втрачають
всякий сенс. Правдоподібно, що вибирати нелегкий, повний жертв шлях, рух
по якому супроводжується потрясіннями і втратами, нерозумно. Тієї ж мети
поступу можна досягти шляхом еволюції в межах існуючих державних установ
і традицій.

Соціалізм футурологами розглядається як глухий кут, приватний випадок
еволюції. Його можна обійти, рушаючи до вершин цивілізації іншим, більш
вигідним шляхом.

Існує декілька основних тез футурології. По-перше, завдяки перевороту в
сфері збору і обробки інформації та організації управління
науково-технічний прогрес (НТП) став визначальним в розвитку
суспільства. По-друге, завдяки досягненням НТР, стало можливим технічне
вирішення соціальних проблем. Вже зараз в деяких країнах Заходу
більшість людей зайняті у виробництві не товарів, а послуг. Наприклад, в
США більше половини людей зайнято в сфері послуг, а на 2000 рік їх там
вже працювало три чверті. Третя теза полягає в тому, що проблема
власності втратила свою гостроту і все менше впливає на суспільний
розвиток. Четверта теза: в результаті зрушень, викликаних НТР в
суспільстві, все більшого значення і ваги набирають люди розумової
праці. І в п’яте, змінюється і державна влада. Політичною елітою
суспільства стають спеціалісти.

В межах розвинутих суспільств Заходу нині наростає нове соціальне
протиріччя, набагато небезпечніше, ніж всі раніше відомі. В цих
суспільствах все населення вже починає поділятися на дві основні групи,
які відрізняються одна від одної родом занять, а, звідси, і способом
життя. Перша з них — це клас носіїв знання (knowledge-class), а друга —
працівники, зайняті в сфері виробництва життєвих благ (consumption
workers). Обидві ці групи виявляються все більш ізольованими одна від
одної. Найважливішим фактором соціальної стратифікації стає сьогодні
освіта. Справді, інформаційний продукт недосить просто купити, треба ще
вміти його використовувати, а це вміння не можна придбати за гроші, як
раніше здобувалися будь-які права власності. Західні дослідники вже
декілька десятиліть тому зрозуміли, що цінності інформаційного
суспільства закладаються ще з дитинства і формуються на ходу
інтергенераційного діалогу. Саме тому взаємний обмін між представниками
knowledge-class і consumption workers ставатиме все менш інтенсивним.

Клас носіїв знання буде з кожним новим десятиліттям перерозподіляти на
свою користь все більшу частину суспільного багатства. А клас виробників
матеріальних благ зіткнеться ще з більшою конкуренцією у боротьбі за
робочі місця і за гідну його заробітну плату. Вся сучасна статистика
прибутків підтверджує цей факт: з середини 70-х років, коли на Заході
були закладені основи постіндустріального порядку, реальна заробітна
плата робітників середньої кваліфікації фактично не збільшується, тоді
як прибутки індивідуально зайнятих програмістів, дизайнерів, вчених, не
кажучи вже про менеджерів і управляючих, постійно ростуть.

В світі в цілому це протиріччя ще більш очевидне. В його основі
виявляється експансія інформаційної економіки в розвинутих країнах.
Західні держави, які стали фактичними монополістами у виробництві
високих технологій, створили надзвичайної ефективності інструмент
перерозподілу на свою користь світового валового продукту. Наприклад, на
початок 90-х років члени «клубу семи» володіли 80,4 відсотка світової
комп’ютерної техніки і забезпечували 90,5 відсотка високотехнологічного
виробництва.

Цікаво, що сьогодні лунають докори на адресу філософів, політологів та
істориків. Мовляв, вони не змогли передбачити такі зломи в політичних
системах світу. Насправді ж, наприклад, 36. Бжезінський (США) давно вже
передбачив, що суперництво між Сходом і Заходом зміниться на
протистояння Півночі і Півдня. Він же передбачив, що не слід чекати
піднесення революційного руху в країнах «третього світу». І далі 36.
Бжезінський додає: «Рим дав світові право, Англія — парламентську
демократію, Франція — культуру і республіканський націоналізм, а сучасні
США дали НТП і масову культуру, пов’язану з високим рівнем споживання».
За його ж прогнозами, на кінець XX ст. США залишаться «основною рушійною
силою глобальних змін». І в цьому 36.Бжезінський був абсолютно правий.

Справді, ще за існування СРСР американцям приходилося ділити з ним сфери
впливу по всій планеті. Світ був, так би мовити, двополюсним. З розпадом
СРСР світ став однополюсним, гегемонія США стала, на жаль, незаперечною.

А за кілька днів до падіння берлінської стіни (листопад 1989 р.) в США
було видано друком книгу, де доказово проголошувався кінець історії.
Мається на увазі кінець історії світу, що складався до цього з
капіталістичної системи, соціалістичної і країн, що розвиваються.
Автором цієї книги — «Кінець історії та остання людина» — був визнаний
лідер футурологів Френсіс Фукуяма. Книга обійшла увесь світ.

«Кінець історії» в розумінні автора означає, що нічого більш
досконалого, ніж ліберальне суспільство, в майбутньому вже не
передбачається. Утверджується теза, що ліберальна модель призначена не
для всіх народів, а тільки для обраних. Фукуяма переконаний в тому, що в
сучасному світі і в майбутньому альтернативи лібералізму немає.

Цей прогноз на очах у мільйонів людей почав частково здійснюватися. А
якщо говорити відверто, то ніхто з названих футурологів нічого особливо
нового для нас не відкрив. Адже кожен з нас, хто хоч трохи знає перебіг
подій в світовій історії, може засвідчити, що рано, чи пізно будь-які з
великих держав-конгломератів розпадаються. До речі, така ж доля не мине
і США, хоч це буде і не в XXI столітті.

Американські ж футурологи Дж. Несбіт і П. Абурден передбачають десять
нових напрямків розвитку сучасної цивілізації. Серед них для нас
найбільш цікавим є, принаймні, чотири напрямки. Один з них — це
відродження художнього життя. Воно полягає в прагненні мас людей до
високого мистецтва і одночасно виявлення своїх творчих можливостей.
Слідуючим є нове співвідношення стилю життя і культурного націоналізму,
який зростає. Передбачається також виникнення феномену лідерства жінок.
Й останнє — навзамін «віку фізики», яким було XX століття, йде XXI
століття як «вік біології».

Правда, існує також думка, що найбільш перспективними напрямками в науці
і техніці XXI століття будуть глобальна комп’ютеризація і генетичні
технології. Поки що Інтернетом користуються 275 млн. осіб, тоді як біля
1 млрд. інших людей (16 відсотків людства) не можуть правильно написати
слово «комп’ютер». Виникає новий вид нерівності: той, хто не підключив
свій комп’ютер до мережі Інтернету, «випадає» з життя. Правда, з погляду
більшості дорослого населення Землі, комп’ютер приносить скоріше шкоду,
ніж користь.

Справді, одним з магістральних сюжетів цивілізації XXI століття є
неминучість створення світової системи обліку.

Навіть Білл Гейтс в книзі «Дорога в майбутнє» захоплено розповідає про
перспективи застосування комп’ютера. Зокрема, його можна буде
використовувати при подальшій реєстрації не тільки людей, а й
різноманітних, навіть таких, що сьогодні ще не фіксуються, проявів їх
життєдіяльності.

Дж. Несбіт і П. Абурден заявили у 1990 році, що «ми знаходимося на
початку нової ери. Перед нами найбільш значима декада в історії
цивілізації, період приголомшливих технологічних нововведень,
надзвичайних економічних можливостей, дивовижних політичних реформ,
великого культурного відродження».

Як виявляється, нічого нового американці для нас не відкрили. У свій час
ще Ніцше був переконаний, що майбутнє належить політикам-художникам. А
вони, в свою чергу, покладаються на волю і інтуїцію і впевнені, що їм
належить світ.

На нашу думку, в роздуми про майбутнє вселяє надію новий
культурно-моральний вимір, який дає можливість уявити це майбутнє в
позитивному світлі.

10. Конфліктологія

Конфліктологія — це наука про конфлікти. Конфлікт існував завжди. Це,
власне, форма і засіб взаємодії в людській спільноті з яскраво вираженим
антагонізмом. Існує безліч конфліктів, так само, як і проблемних
ситуацій. В західній конфліктології навіть панує думка, що всі прояви
суспільного життя варто розглядати як результати різноманітних
конфліктів між індивідумами і групами людей, або між групами
(спільнотами), або всередині окремих соціумів.

Основи соціальної конфліктології були закладені ще К. Марксом, М.
Вебером та іншими вченими.

Сучасна теорія конфлікту виникла як спроба створити неідеологічну версію
марксизму з наголосом на багатовимірності. Теорія конфлікту як така була
чітко сформульована в кінці 50-х років Рольфом Дарендорфом. Одним з
родоначальників теорії конфлікту, конфліктології є також американський
соціолог Л ьюіс Козер.

Розв’язання конфліктів як галузь академічних досліджень існує вже понад
тридцять років. Спочатку вона мала справу з аналізом конфлікту, його
структури, походження, динаміки і можливості розв’язання.

Конфлікти бувають на мікро- і на макрорівнях. Збудниками конфліктів на
мікрорівні бувають як інстинкт самозбереження, так і індивідуальні
агресивні імпульси, викликані особистими потребами. Конфлікти на
макрорівні бувають між великими соціальними групами людей (верствами,
класами тощо), між державами і народами. Тим більше, що сума поведінки
окремих людей — це, власне, поведінка націй.

Історія еволюційних змін була характерною для історичних творів епохи
дарвінізму. Катастрофічна ж історія, в якій переважає соціальний
конфлікт, — це саме та історія, яка характерна для історичних творів
початку і середини XX століття. Нині стало зрозуміло, що взаємодія
еволюції і революції є домінуючою темою історії Заходу.

Конфлікти бувають політичні, воєнні, культурні, етнічні, соціальні та
інші. Конфлікт — це хвороба спілкування. Вона навіть діагностується за
трьома параметрами, схожими на хворобу тіла (дихання, пульс, тиск).
Конфлікти супроводжують нас все життя. Як наука конфліктологія почала
розвиватися лише після Карібської кризи, конфлікту між Радянським Союзом
і США, приводом до якого була установка на Кубі радянських ракет.

Соціальні конфлікти почали цікавити конфліктологів перш за все тому, що
найбільш конфліктними явищами були війни, революції, масові рухи. І хоча
ці явища становили лише невелику частину всієї соціальної дійсності,
вони були її найбільш вагомою частиною.

Головною тезою теорії конфлікту стало наступне твердження: в основі
кожного конфлікту знаходиться антагонізм інтересів. Але якщо вдається
розв’язати конфлікт, то це стає джерелом розвитку суспільства.

В західній конфліктології є, принаймні, дві основні концепції пояснення
конфліктності. Однією з них можна назвати діалектичну теорію
конфліктності, іншою ж — конфліктний функціоналізм. В основі теорії
конфлікту лежить суперечність інтересів. Останні можуть бути
найрізноманітнішими. Але саме інтереси лежать в основі всіх людських
стосунків. Зіткнення протилежних інтересів людей неминуче викликають
конфлікти.

Існує п’ять основних стилів розв’язання конфліктів: а) конкуренція; б)
співробітництво; в) ухилення; г) пристосування; д) компроміс. Активний
стиль передбачає конкуренцію або співробітництво. Пасивний — ухилення чи
пристосування. Індивідуальні дії в конфлікті передбачають конкуренцію чи
ухилення. Спільні ж дії — співробітництво чи пристосування. Якщо ви
віддаєте перевагу компромісу, а при цьому ще й виясняється, що до нього
схильний і ваш суперник, то цей стиль в даному випадку буде найбільш
ефективним. Адже компроміс — це захист своїх інтересів з урахуванням
інтересів суперника.

Всі п’ять стилів описані і використовуються в програмах навчання
управлінню справами. Ці стилі в сукупності складають метод Томаса —
Кілменна (за іменами його авторів). Цей метод дає змогу створити для
кожної окремої людини власний стиль розв’язання конфлікту. Найбільш
розповсюджені стилі поведінки в проблемній ситуації пов’язані з
загальним джерелом будь-якого конфлікту — розходженням інтересів двох і
більше сторін.

Вільний пошуку багатофакторному полі, метою якого є підготовка концепції
для розв’язання конфлікту, становить методологію соціальної
конфліктології.

Література

Аникеева Е. Н., Семушкин А. В. Диалог цивилизаций: Восток — Запад. —
Вопросы философии, 1999, № 2.

Бжезінський Збігнєв. Велика шахівниця. Америка: її провідна роль та
геосграгегічні імперативи. — Всесвіт, і 999, № 2.

Богуславская 3. Американки.— М., 1991.

Боноски Филлип. Две культуры. — М., 1978.

Взаимодействие культур СССР и США XVIII—XX вв. / Отв. ред. О. Э.
Туганова. — М., 1987.

Гадамер Г. Актуальность прекрасного. — М., 1991.

Жупанський О. На часі Фрейд. — Всесвіт, 1991, № 5.

Здравомыслов А. Т. Социология конфликта. Исследование конфликта на
макроуровне. — Нижний Новгород, 1993.

Зиновьев А. А. Запад. Феномен западнизма. — М., 1995.

Похожие записи