РЕФЕРАТ

на тему:

“Українське суспільство 14-16 ст.

Стан освіти. Розвиток друкарства”

ПЛАН

Українське суспільство ХІV-ХVІ ст.

Стан освіти

Розвиток друкарства

1. Українське суспільство ХІV-ХVІ ст.

В ХІV-ХVІ ст. розвиток культури в Україні визначається досить складними
історичними умовами. Після періоду Київської Русі в Україні розпочалася
нова доба. У середині XIV ст. поширився наступ Литовської держави на
Подніпров’я. Він полегшувався князівськими міжусобицями та занепадом
Золотої Орди, яка розпалася на кілька улусів. У 1355-1356 рр. литовський
князь Ольгерд завоював чернігівсько-сіверські землі, пізніше захопив
Київщину та Поділля. Литовське князівство стало великою феодальною
державою, більшість якої становило руське населення.

Порівняно з литовцями Русь мала розвиненіші виробничі відносини,
сільське господарство, ремісництво, політичну систему. Широкі міжнародні
зв’язки, високий рівень розвитку культури (писемність і літописання,
бібліотеки і школи, монументальна культова архітектура, живопис і
декоративно-прикладне мистецтво) сприяли прийняттю Литовською державою
більш досконалої системи управління, принципів і норм культурного
розвитку України.

Литовці дотримувалися правила: «Ми старину не рушимо, а новини не
вводимо». Місцеві руські феодали зберегли свої володіння, а руські землі
— автономію. Русичі займали в державі рівнорядне становище з литовцями;
основою литовського судочинства стала «Руська правда». Руська
(українська) мова дістала статус державної, нею вели офіційну
документацію, урядування, складали грамоти і закони, навчання у школах,
відправляли службу в церквах, нею говорили не лише народні маси, а й
вища старшина і в королівському палаці.

У Литовському князівстві популярною стає православна віра, священикам
надаються привілеї, а окремі члени литовської княжої сім’ї приймають
православ’я (литовці в основному були язичниками) та поріднюються з
українськими князями. Культурні набутки Київської Русі дали поштовх
становленню освітніх і культурних процесів у Литовському князівстві.

Проте 1387 р. Галичину, а в 1434 р. Західне Поділля поневолило Польське
королівство. З XII ст. угорські феодали намагалися встановити свою владу
над Закарпаттям, і це їм вдалося. Наприкінці XIII — на початку XIV ст.
землі Буковини потрапили під владу Молдавії. З 50-х років XIV ст.
розпочався наступ Литовської держави на Подніпров’я; на початку XVI ст.
більшість українських земель увійшла до складу Великого князівства
Литовського. На північному узбережжі Чорного моря запанували татари.
Розшарпані українські землі опинилися під соціальним та
національно-культурним гнітом різних поневолювачів. Планомірно велося
духовне поневолення українського народу, приниження та викорінення
української мови, звичаїв, традицій.

Особливо тяжкими були експансія католицизму та спроби полонізації
українців після об’єднання Польщі та Литви в 1569 р. в єдину державу —
Річ Посполиту. Державною релігією в межах Речі Посполитої визнавалася
лише католицька, православний люд було виключено з громадського та
суспільного життя. Досить складним стало становище української культури
після Берестейської церковної унії 1596 р., яка проголосила єдність
православної та католицької церков під верховенством Папи Римського.
Українці поділилися на православних та уніатів.

Якщо окремі українські феодали, заможні шляхтичі та міщани пристали до
унії під тиском погроз, репресій або з огляду на свої станові інтереси,
поступово відмовилися від свого історичного коріння та культури, яка
здавалася їм «мужицькою», то дрібні міщани та селяни залишилися
прихильниками православ’я.

2. Стан освіти

Обурені своїм нестерпним становищем, вони не хотіли миритися з
примусовою полонізацією та окатоличенням, розуміючи, що це загрожує
самому існуванню народу та його культури. В освічених колах українців
визрівало переконання в необхідності розвивати писемність,
організовувати українські школи і друкарні, створювати підручники тощо.

Важливе значення для розвитку освіти мали братства. Історія створення
братств сягає давніх часів. Ще в Іпатіївському літописі за 1134-1159 рр.
є згадка про «братчини», але до XV ст. вони не набули великого
поширення. Діяльність братств активізувалась у XV ст. Це зумовлювалося
пожвавленням релігійного життя, реформаторськими рухами в Європі,
особливо гуситськими, економічним збагаченням мешканців міст, яким
Магдебурзьке право дало можливість створювати цехові організації.
Останні спочатку були суто світськими, а невдовзі набули яскраво
вираженого релігійного забарвлення, їх головна мета полягала в обороні
своєї батьківської віри. Найстарші  з братств — Львівсько-Успенське
(1439 р.) та Віленсько-Кушнірське (1458 р.).

Стан православної церкви на той час був не найкращим. Духовенство,
особливо нижчих ланок, було малоосвіченим, а його вплив на прихожан —
мізерним. Вища церковна влада більше дбала про свої статки. Приблизно
таку ж картину можна було спостерігати і в католицькій церкві, але
завдяки реформаційним рухам, що з 1568 р. істотно впливають на
католицтво в Польщі, вона швидко впорядковувалася; почали відкривати
школи, до яких охоче йшла вчитися і православна молодь.

Братства по-діловому перейняли досвід єзуїтів, активізували свою
діяльність, почали надавати допомогу парафіяльній церкві в оздобленні й
організації урочистих богослужінь. На них старцям роздавали щедру
милостиню та пригощали всіх братчиків медом і обідом. Уже з перших своїх
кроків у братствах зрозуміли, що освіта — найкраща зброя для захисту
своєї віри, подальшої діяльності та утвердження в суспільстві.

Під тиском прогресивних сил України польський король Стефан Баторій
дозволив Віденському братству відкривати школи, а з 1585 р. це право
поширюється на всі братства Великого князівства Литовського та Галичини.
Того ж року було зроблено перший набір до Львівської братської школи, а
невдовзі такі заклади почали працювати у Рогатині, Городку, Перемишлі,
Луцьку, Вінниці, Немирові, Кам’янці-Подільському, Кременці, Києві та
інших містах, усього близько 30. У братських школах навчалися діти всіх
станів, а також сироти. Їх утримували коштами братства за рахунок
внесків; бідні та сироти вчилися безкоштовно. При цьому виключалася
будь-яка несправедливість. «Навчати й любити всіх дітей однаково» — ось
заповідь педагогів братських шкіл.

Головна увага приділялася слов’янській та руській (українській) мовам,
вивчалися також як обов’язкові грецька та латина, що сприяло засвоєнню
античної спадщини, осягненню тогочасної європейської науки і культури.
Учні слов’яно-греко-латинських шкіл крім мов оволодівали програмою «семи
вільних наук», яка поділялася на тривіум (граматика, діалектика
(логіка), риторика) і квадривіум (музика, арифметика, геометрія,
астрономія). Пізніше окремі братські школи переросли у вищі навчальні
заклади, як, наприклад, Киево-Могилянська Академія. Викладачами у
братських школах працювали здебільшого українці: К. Ставровецький,
майбутній митрополит Іов Борецький, Ю. Рогатинець, Стефан і Лаврентій
Зизаній та ін.

Братства заохочували самоосвіту серед своїх членів, всіляко допомагаючи
в цьому. Вони були всестановими, приймаючи до братств усіх, хто бажав і
міг щось зробити для розбудови української держави, її освіти та
культури. Поширення шкіл пробуджувало національну свідомість,
відроджувало українські традиції, сотні вихованців шкіл ставали
вчителями, поширювали знання, формували у своїх учнів почуття власної
гідності та непримиренності до покатоличення і спольщення свого народу.

При братствах працювали друкарні, зокрема Львівська, Віденська,
Київська, Могилівська та ін. Вони залишили помітний слід у культурі
свого народу: випускали різноманітну літературу, а що найголовніше —
підручники.

3. Розвиток друкарства

Складовою частиною загального піднесення культури протягом останніх
десятиріч XVI закономірно став і розвиток друкарства. В цій галузі
найбільші заслуги мали ті соціальні верстви і ті центри, які були
найактивнішими і в інших сферах духовної творчості.

Вплив на характер українського друкарства мали культурні течії, що
розвивалися не лише в межах України, а й у міжнародному контексті. Слід
гадати, невипадково до третьої чверті XVI ст. належить початок
постійного друкарства в цілій низці країн Центральної і Східної Європи,
а також виникнення поза межами цього реґіону друкарень, спрямованих на
його обслуговування. У Венеції в той час працював перший відомий нині
друкар-болгарин Яків Крайков з Софії, в Брашові (Трансільванія) диякон
Коресі почав друкування книг румунською мовою і паралельно з цим
друкував також церковнослов’янські видання. В Тюбінґені й Ураху діяла
друкарня Пріможа Трубара, що ставила собі за мету розповсюджувати
протестантські книги (надруковані кирилицею, глаголицею, латинкою) серед
південних слов’ян, насамперед словенців і хорватів. 1574 р. у Будишині
побачила світ перша друкована книжка серболужицькою мовою. З 1575 р. у
Любляні кілька років працювала перша словенська друкарня. У третій
чверті XVI ст. розпочалося друкарство і в ряді інших міст Центральної та
Східної Європи: Торунь — 1568 р., Познань — 1577 р., Банська Бистриця,
Трнава і розташований неподалік від українських земель Бардіїв — 1577 —
1578 рр., Рига — 1578 р. і т. д. Очевидно, цілком співставними були
темпи визрівання об’єктивних соціально-економічних передумов виникнення
друкарства, попри всю різноманітність конкретних мотивів діяльності
друкарів. Різнорідними були і суспільні верстви, пов’язані з першими
друкарнями різних країн і реґіонів.

Заснування перших друкарень у Львові і Острозі припадає на час
піднесення суспільно-політичного руху. Водночас це була доба, коли і
освіченому духовенству, і причетним до освіти мирянам стала зрозумілою
потреба забезпечити всі храми церковно-літургічними книгами і добитися
такої уніфікації тексту цих книг, якої не можна було досягти рукописним
способом. Потрібна була саме друкована книга. Необхідною вона стала в
цей час і для шкіл, і для полеміки з тими, хто заперечував політичні,
релігійні та культурні права українців і білорусів.

Першим острозьким виданням була грецько-церковнослов’янська «Азбука»
(Буквар) з датою 18 червня 1578 р. Книжка містила грецьку абетку, далі
надруковані паралельно молитви грецькою і церковнослов’янською мовами,
передрук Львівського буквар ї і нарешті Сказання чорноризця Храбра «Про
письмена». Цей твір — визначна пам’ятка староболгарської літератури —
сприймався тоді як апологія слов’янської кириличної писемності, хоч за
задумом автора йшлося про глаголицю. Прославляння у цій пам’ятці
просвітителя слов’ян Константина-філософа мало на меті звеличити освітню
діяльність іншого його тезки — князя острозького. Проводилася певна
аналогія між діяльністю острозького гуртка і просвітництвом доби
Константина-філософа.

Друкарня Острозької Академії була втіленням в Україні витвореного у
Західній Європі типу видавничого закладу при школі вищого типу і
науково-літературному гуртку книжників. Нагадаємо про друкарні при
Альдинській Академії, у Венеції, при «тримових ліцеях» у Лувені й
Алькала, засновану пізніше друкарню при Замойській Академії. І хоча
зв’язок Острозької друкарні із школою не став настільки безпосереднім,
як планувалося спершу, ця друкарня вирізнялася з-поміж інших українських
видавничих закладів різноманітністю репертуару. З 29 відомих нині її
видань (загальним обсягом 1528,5 аркуша) до числа літургічних належить
лише 8 (обсягом 575 аркушів) *. Таким чином, частка літургічної
літератури була значно нижчою, ніж у будь-якій іншій православній
друкарні в Україні. Також у масштабах православного кириличного
друкарства це було явище виняткове. Зате Острозька друкарня
започаткувала публікацію церковнослов’янських перекладів тих творів
візантійської патристики, які користувалися популярністю у всіх
православних народів («Маргарит» Іоанна Златоуста, «Книжка о
постничестві» Василія Великого).

Даючи загальну оцінку початкового періоду історії українського
друкарства, слід визнати, що найбільш творчим в його історії став перший
етап — остання чверть XVI. Саме тоді, в умовах економічного піднесення і
активізації суспільного руху, найвідчутнішим був вплив ренесансної
культури. Діячам друкарства цього часу вдавалося поєднати вітчизняні
традиції з творчим сприйняттям міжнародного досвіду. Не дорівнюючи за
кількісними показниками західноєвропейським країнам, друкарство України
за структурою і характером було ближчим до друкарства Західної і
Центральної Європи, ніж до друкарства Росії. Українські видання були
секуляризованішими за змістом і за оформленням. Друковану книгу
використовували не тільки в богослужіннях, а й для домашнього читання, у
шкільному навчанні. Нерідко друки переписувалися. Все це засвідчує
функціонування друкованої книги як істотного чинника культурного життя,
участь друкарів і книговидавців у процесі творення і поширення
культурних цінностей.

Список використаної літератури

Губко О. До початків українського друкарства // Архіви України. — 1969.
— № 3. — С. 23.

Ісаєвич Я. Д. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на
Україні. 2-ге вид. — Львів, 1983.

Історія української та зарубіжної культури. – К., 1999.

Крип’якевич І. Історія української культури. – К., 1999.

Лекції з історії світової та вітчизняної культури. – Л., 1994.

Нарис української культури. – Хмельницький, 1992.

PAGE

PAGE 8

Похожие записи