Реферат на тему:

Театр, як вид мистецтва

Театр (від грец. theatron » місце для видовищ, видовище) ~ це вид
мистецтва, що образно відбиває дійсність, художньо опановує світ у
формах драматичної дії.

Природа мистецтва театру синтетична, адже його художній образ виникає
завдяки синтезу драматургії, архітектури живопису, скульптури, музики,
майстерності актора. Отже, можна простежити певну закономірність у
розвитку процесу синтезації видів мистецтва. Якщо архітектура, живопис,
скульптура взаємодіють переважно між собою, то мистецтво хореографії та
театру, а далі ми побачимо, що і мистецтво кіно, використовує міжвидовий
синтез.

Мистецтво театру цілком слушно вважають колективною творчістю. Порівняно
з мистецтвом музики та хореографії процес співтворчості театрі значно
ускладнюється: у постановці спектаклю безпосередньо беріть участь
принаймні п’ять осіб:

Драматург ? Режисер ? Художник ? Композитор ? Актор

І тільки, якщо всі вони стають співавторами, спектакль перетворюється у
твір мистецтва. Велика відповідальність при його творенні покладається
на режисера-постановника. оскільки саме повинен передати задум
драматурга, створити необхідну атмосферу дії, вибудувати композицію
спектаклю таким чином, аби вона якомога глибше і яскравіше донесла до
глядача основну його ідею. Цей процес надзвичайно складний особливо
тоді, коли драматурга і режисера розділяє значний часовий проміжок:
необхідно передати атмосферу тієї епохи, у межах якої розгортається дія
спектаклю, відтворите специфіку побуту, особливості костюмів тощо. Саме
це і допомагає зробити режисерові художник, а музичне оформлення, що
покладається на композитора, дає змогу посилити драматичне напруження
дії, створити важливий емоційний фон спектаклю.

Зв’язуючою ланкою між драматургом і режисером є актор, який не просто
доводить їхній задум до глядача, а й примушує повірити його в те, що
відбувається на сцені. Саме актор може порушити міру умовності, що
притаманна мистецтву театру. Проте створити повноцінний образ здатний
тільки справжній актор, який володіє засобами акторської майстерності:
системою зображувально-виражальних прийомів (міміка, дикція, інтонація,
пластика, рух тощо), фантазією, вмінням імпровізувати та ін. Це дає
можливість акторові встановити емоційний контакт з глядачем, примусити
останнього співпереживати дії, що розгортаються на сцені.

Важлива специфічна особливість театру, яка відрізняє його переважно від
усіх видів мистецтва (виняток — хореографія), полягає у тому, що глядач
має змогу стати свідком процесу художньої творчості, спостерігати
створення художнього образу власними очима.

Естетичний вплив справжнього театрального мистецтва, що викликає почуття
емпатії — співпереживання у глядача, приводить його до катарсису —
духовного очищення, а саме в цьому і полягає надзавдання мистецтва
взагалі.

Театр має свої родові .модифікації:

Витоки мистецтва театру пов’язані з давніми ритуалами, обрядовими
дійствами доісторичної людини. Можна припустити, що, намагаючись
відвести від себе гнів духів, наші пращури відчували у собі позасвідому
потребу в осмисленні дійсності через її дійову імітацію. Ці
обрядово-ритуальні дії набули поширення у часи Стародавнього Єгипту і
були пов’язані з культом бога Осіріса. Проте свого апогею вони досягли у
давньогрецьких обрядах на честь бога Діоніса, який ніс людям радість
життя, веселощі, розваги (див. главу «Категорії естетики», розділ
«Трагічне»). Саме діонісійські образи і стали основою для виникнення
трагедії, комедії та драми, розвій яких пов’язаний з культурами
Стародавніх Греції та Риму.

Мистецтво давньогрецького театру мало надзвичайно умовний характер і
являло собою діалог між хором та актором. Розквіт цього виду мистецтва
був пов’язаний з іменами трьох поетів-трагіків: Есхіла (525—456 до н.
е.), Софокла (496—406 до н. е.), Евріпіда (480—406 до н. е.), творча
спадщина яких і нині привертає увагу сучасного театрального мистецтва.
Творчість цих поетів мала тісний зв’язок з традиціями давньогрецької
міфології, з якої вони здобували натхнення, брали основні теми, мотиви,
сюжети для своїх творів: трилогія про Едіпа — «Лай», «Едіп», «Семеро
проти Фів» (Есхіл); «Едіп-цар» (Софокл); «Іпполіт», «Геракл»
(Евріпід). Творча діяльність цих художників була теоретично осмислена
видатним філософом античності Арістотелем на сторінках його трактату
«Поетика». Слід пам’ятати, що і сучасна теорія міфотворчості
використовує спадщину цих великих трагіків у своїх концепціях і
розробках.

Давньогрецька комедія, що була представлена іменами Арістофана (445—385
до н. е.) та Менандра (343—291 до н. е.), мала демократично-побутовий
характер.

Можливо, саме цей розподіл закріпив своєрідну ієрархію жанрів: трагедія
вважалася високим мистецтвом, а комедія — низьким, хоча сама природа
трагічного і комічного свідчить про хибність такого підходу.

Театральне мистецтво у Стародавньому Римі не мало великого — суспільного
значення і не користувалося таким попитом, як у Стародавній Греції.
Водночас з Італією пов’язаний розвиток комедії палліата, яка
інтерпретувала основні принципи давньогрецької комедії. У цей період
відбувається процес удосконалення акторської майстерності, яскраво
репрезентованої трагічним актором Езопом і його сучасником — комічним
актором Росцієм.

Мистецтво середньовічного театру було представлене літургійною драмою
—використанням театральних форм під час церковної служби, містеріями,
сюжети яких були взяті з Біблії чи спеціально написані для постановки на
площах середньовічних міст, мораліте — алегоричним дійством, що
уособлювало вади і доброчесність людини, та фарсом — найдемократичнішим
жанром середньовічного театру. Останній у гумористичній формі
відтворював звичаї та побут свого часу.

У цей самий період відбувається процес розвитку театрального мистецтва в
Україні. У XIII ст. народні ігри та обряди починають збагачуватися
засобами сценічної виразності, набирати форм театрального видовища.

Епоха Відродження відкриває нову сторінку у розвитку мистецтва театру,
розвій якого пов’язаний з культурами трьох країн Західної Європи:
Італії, Іспанії та Англії. Якщо італійський театр цього часу
використовував традиції народного мистецтва і будувався на принципах
імпровізації та лицедійства — комедія дель-арте (митці наслідували деякі
прийоми давньогрецького театру, зокрема маски), то театр Іспанії та
Англії філософськи осмислив світ, був засобом аналізу
морально-психологічного стану людини. Ці принципи знайшли своє
відображення у творчості видатних іспанських драматургів Лопе де Вега
Карпйо (1562—1635) — справжнього реформатора іспанського театру, автора
відомих «драм честі» («Овеча криниця») і «комедій плаща та шпаги»
(«Собака на сіні») та Кальдерона де ла Барка (1600—1681), трагедії якого
завершували «золоте століття» іспанського театру.

Справжній розвій мистецтва театру XVI ст. пов’язаний з творчістю Уїльяма
Шекспіра (1564—1616), з його трагедіями «Гамлет», «Отелло», «Король
Лір», «Ромео і Джульєтта» і комедійними п’єсами «Дванадцята ніч»,
«Багато галасу даремно» та ін.

У своїх творах Шекспір розглядав складні, суперечливі людські характери,
конфлікти, а головне, аналізував одне з найскладніших філософських
понять — чинник часу. Час, що має чітку констатацію: минуле — сучасне —
майбутнє, рухає дію шекспірівських п’єс, особливо це простежується у
трагедії «Гамлет».

Фактично, починаючи з цього періоду, відбувається процес створення
постійних театральних труп (яскравим прикладом цього був шекспірівський
театр «Глобус»). Мистецтво театру починає ідентифікуватися як з
творчістю драматургів, так і з іменами режисерів та акторів.

Цей процес значно активізується у XVII—XVIII ст. і пов’язаний не тільки
з творчістю видатних драматургів Франції Ж. Б. Мольера (1622—1673) —
«Тартюф», «Мізантроп», «Скупий», П. Корнеля (1606—1684) — «Сід» та Ж.
Расіна (1639—1699) — «Федра», а й з діяльністю театру «Комеді франсез» і
його видатним актором М. Бароном (1692—1730).

Театральне мистецтво Західної Європи XX ст. цікаве і своїми відверто
формалістичними пошуками, що велися у межах експресіонізму та
сюрреалізму.

Експресіоністичний напрям у театральному мистецтві 20-х років був
найяскравіше представлений у творчості німецьких драматургів і режисерів
Е. Піскатора та М. Рейнхардта. У своїх спектаклях вони відтворювали
атмосферу «експресіоністичної напруги», використовуючи для цього «гру
світла та тіні», що давало змогу підмінити звичайні декорації уявними,
вносили значні корективи у розробку композиційної побудови спектаклю, в
прийоми акторської гри тощо.

Принципи сюрреалізму мали значний вплив на творчість відомого
французького драматурга та режисера А. Арто, який намагався створити
«театр жорстокості». У своїх спектаклях він відтворював сни, тяжіння до
злочинів тощо, намагаючись таким чином показати, що людиною керує
позасвідома сфера її психіки, яка і визначає сутність людської
особистості. Пошуки Арто мали великий вплив на розвиток світового
театрального мистецтва: на творчість С. Беккета та Е. Іонеско, а також
на художні експерименти сучасних театральних режисерів, зокрема А.
Васильєва.

Ситуація, що сьогодні склалася у театральному мистецтві України,
ототожнюється з діяльністю провідних стаціонарних театрів країни, а
також з творчими пошуками театрів-студій, які є важливою складовою
сучасного театрального руху. Мета цих художніх експериментів полягає у
необхідності створити цілісну модель українського театрального процесу
кінця XX ст.

Отже, феномен театрального мистецтва пов’язаний з осмисленням художньої
спадщини минулого, з творчими пошуками сучасних театральних діячів, які
філософськи осмислюють світ і намагаються розкрити
морально-психологічний стан особистості.

Похожие записи