Реферат з культури

Предмет “Українська та зарубіжна культура”

1)Предмет історії культури і завдання.

2)Сутність культури.

3)Національна і світова культура.

4)Філософські концепції культури.

5)Культура і цивілізація.

6)Типологія культури.

7)Структура та функції культури.

8)Художня культура.

1)Кожна освічена людина, громадянин держави, інтелігент як лідер нації,
повинен уміти правильно оцінити сучасний стан культури, бачити і
розуміти постійні зміни в різноманітних сферах, уміти розрізняти
усталені чинові життєздатні культурні форми від застарілих, позбавлених
життєвої сили. Без цього неможливо визначити оптимальні шляхи і засоби
подальшого розвитку культури, ефективно впливати кожному своєю мірою на
цей розвиток. Треба знати історію своєї і світової культури, щоб
правильно оцінити досягнення національної культури у порівнянні з
надбаннями інших народів. А також націлити потенційних майбутніх
науковців на пошуки нових фактів, які свідчать про самобутність і
вагомість української культури в світовій культурі, щоб аргументовано
викривати демагогію поневолювачів українського народу про нібито
вторинність української культури. Адже посилення корінного етнічного
фактора в українському суспільстві і зростання його національної
самосвідомості є умовою збереження національно-державної
консолідованості.

По-друге, в сучасній соціально-історичній ситуації інтеграції України у
світовий культурний і господарчий процес, знання історії культури і
фундаментальна гуманітарна освіченість стає необхідною для фахівців у
верхньому ешелоні влади, які повинні оволодіти навичками міжнародної
комунікації з толерантним і неагресивним ставленням до інших культурних
традицій.

Крім того, вивчення історії культури повинно дати усвідомлення
майбутніми фахівцями свого призначення як співтворців матеріальної і
духовної культури у процесі їх культурної самореалізації і
перманентного творення культури нації в міру сил кожного громадянина.
Буття України на стику культур зумовило її зв’язок із загальносвітовим
історично-культурним простором. Сучасний фахівець має бути готовим
здійснювати професійну діяльність у полікультурному світі, поділяючи і
шануючи передовсім нормативи і цінності свого національно-культурного
середовища. А діалог різних культур допомагає глибше зрозуміти
особливості національної культури.

2)Важливість сучасного переакцентування суспільно-гуманітарних наук на
проблеми культури пояснюється відходом від застарілої парадигми
розуміння і пояснення ходу історії виключно як зміни економічних
формацій. І.Г. Гердер розумів розвиток культури як головний зміст
історичного процесу. У сучасному розумінні історичні соціальні явища
мають як економічне, так і культурне підґрунтя. Німецький соціолог М.
Вебер (1864-1920) обґрунтував тезу про рівнозначність економічних і
світоглядних факторів в історичному процесі. Вебер розглядав релігію як
один з найважливіших засобів надання смислу соціокультурній діяльності
людини. Протестантизм не тільки стимулював нагромадження капіталу,
високоефективне виробництво шляхом релігійної санкції трудової
діяльності, релігійної етики накопичення і підприємництва, свідомої
самоцінної праці як релігійного покликання і морального обов’язку само
формування особистості “в ім’я Бога і прибутку”.

Культура походить від colo, colere – вирощування, обробіток землі. З 18
ст. – виховання, вирощування людини, “оброблення людської душі”,
культура як приналежність рисам особистості – “культурність”, “культура
праці”, культура поведінки, фізична культура. Сукупність матеріальних і
духовних надбань людства, як спосіб духовного освоєння дійсності на
основі системи цінностей( смислів), і як розгортання творчої діяльності
людини, спрямованої на пошук смислу буття. Культура – все створене,
відмінне від природи, хоча культура передбачає наявність природи і
людини як біологічної істоти для свого існування, культура виступає
засадою гармонійної єдності людини з природою.

Сучасні інтерпретації культури полягають на таких позиціях. По-перше,
культура – це створена людиною “друга природа”, світ, який
“надбудований” над незайманою природою. По-друге, культура є системою
спільних для суспільства цінностей, матеріальних і духовних. Цінність –
те, що має сенс для людини, світ, наповнений людським смислом. По-третє,
людина як суб’єкт культури формується в процесі культуротворчої
діяльності і стає людиною шляхом залучення до культури. Культура – це
історичний процес збереження, розподілу, обміну і вживання готових
наслідків людської діяльності, а також створення нових цінностей,
спроможних забезпечити подальший процес розвитку самої людини. В
сучасній науці присутні такі основні концепції тлумачення поняття
культури.

— Соціально-атрибутивна: все, що властиве суспільству; культура як
соціальне наслідування; соціально задане і здійснюване соціальними
інститутами спрямування культивування індивідуальних біологічних
якостей;

— Особистісно-атрибутивна: людина як суб’єкт інтерпретацій та інновацій
– рушій розвитку культури; культура як сфера самореалізації людини і
самоствердження і розвитку її сутності (культура живе в людях, їх
творчості, діяльності, переживаннях – люди живуть в культурі); поле ,
процес і результат самореалізації

— аксіологічна: культура як історично і соціально зумовлене,
об’єктивоване в продуктах людської діяльності (артефактах) ставлення
людини до природи, до суспільства, до самої себе; реалізація і втілення
в культурних текстах верховних цінностей шляхом культивування вищих
людських чеснот

— Діяльнісна: єдність способів і продуктів людської діяльності, які
вдосконалюють людину

— семіотична: факти культури в знаках збереження та передачі інформації,
культура як сукупність мов, що кодують інформацію про світосприйняття
народу, характер, рівень його знань , вірувань, моральні уявлення;
культура як механізм, що створює сукупність текстів; знакова система;
мови (акти людської поведінки, художні образи у творах мистецтва,
обрядові ритуальні церемоніальні ситуації, особливі смислові конструкції
в філософських, політичних, релігійних, літературних текстах)
матеріалізують, зберігають і передають смисли людського життя в його
співвіднесеності зі смислом існуючого; чим грунтовніше людина знає знаки
тим глибше розкриває людський досвід

-Діалогова концепція: культура звертається до інших культур (як вона в
них відображена), щоб доповнити власне буття; всі культури мають спільну
основу для свого будівництва – універсальні людські смисли та цінності
(рівність, свобода, непримиренність до насильства)

— концепція культури як динамічної системи і одночасно підсистеми буття;
пропонує досліджувати різні культурні елементи у вертикальних і
горизонтальних взаємозв’язках – науку, мистецтво, техніку, релігію,
мораль, інститути (правові, політичні, освітні, комунікацій, форми
управління), а також у тришаровій структурі побудови культури (загальне,
особливе, одиничне); слід враховувати динамічну саморухливість культури
як індивідуального організму і як системи; поєднувати вивчення відношень
з іншими підсистемами і внутрішніх відношень.

Різноманітність інтерпретації культури викликана дослідницькими
настановами різних наук – філософії, історії, психології, етнографії
тощо. Водночас усі інтерпретації культури можна розглядати як
взаємодоповнюючі, викликані всеохопним характером культури в просторі
людського буття. Культура як багаторівнева система з ієрархією
підсистем викликала до життя цілу систему наук про культуру.
Фундаментальна культурологія досліджує найбільш загальні закономірності
ціннісно-смислового аспекту соціокультурного буття людства. Прикладна
культурологія займається розробкою технологій практичної організації та
регуляції культурних процесів. Теорія культури пізнає сутність культури
і виявляє закони і механізми функціонування цілісної системи культури.
Існують конкретні порівняльні науки про культуру – етнологія,
етнографія, соціологія культури, мистецтвознвавство, що базуються на
зборі та аналізі емпіричного матеріалу.

На відміну від культурології, предметом якої є осмислення культурного
розвитку людства як поліфонії ціннісно значущих смислів буття людської
спільноти, різних культур, формування цілісного уявлення про культурний
континуум і місце в ньому людини, відтворення універсального образу
світу в його динамічному розвитку – історія української та зарубіжної
культури вивчає конкретні унікальні творіння культурного генія в їх
динаміці. Зі свого боку, історія культури як окрема наука, що досліджує
конкретні феномени культури, є базисом культурології як найзагальнішої
науки про культуру.

3) світову та національну культури розмежовують в залежності від носіїв.
Світова культура – це синтез кращих зразків національних культур
різних народів, що стали загальнолюдськими надбаннями. Національна
культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами
людей і класами даного суспільства. Національна культура стає відомою в
світі лише тоді, коли цінності, розвинуті в ній, стають досягненнями
всього людства. Перш за все світове значення здобула культура
Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. В наш час таке значення
притаманне культурам Англії, Франції, Німеччини, Америки. Національна
культура охоплює систему різноманітних форм національного життя, серед
яких – географічні, господарські, побутові, ідеологічні,
державно-правові, релігійні чинники. Вони забезпечують збереження й
відтворення економічного та морально-духовного потенціалу нації,
формують почуття національної свідомості, інтегрують культуру нації у
світову культурну співдружність. Своїми структурними складовими – мовою,
звичаї, традиції народу, релігія, художня культура, національний
характер, національна самосвідомість, почуття національної гідності –
національна культура об’єднує національне життя, в одне ціле і
забезпечує подальший національно-культурний прогрес. Своєрідність
національної культури, її неповторність та оригінальність виявляються в
духовній сфері, перш за все в мові, літературі, музиці, живописі,
філософії, традиціях, релігії. національна культура українського народу
розвивалася не ізольовано від культур інших народів, а перебувала в
контексті світового культурного процесу. Українці віками творили
власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх
предків, переймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів. Цим
самим вони розвивали не лише національну культуру, але й зробили вагомий
внесок у скарбницю світової. Характерною особливістю української
культури є її відкритість в стабільність, здатність сприймати й
українізовувати чужі культурні впливи. Завдяки цьому українська культура
протягом своєї історії двічі змогла відродитись і зберегти духовний
генофонд нації в умовах колоніального гніту.

Українська культура століттями розвивалась в лоні литовської, польської,
російської, тому вона оцінювалась окремими дослідниками як похідна та
“провінційна”. Ще й донині має місце підсвідома залежність представників
української культури від російської, оглядання передусім на російські
культурні здобутки. Українська культура дійсно впродовж століть вбирала
чужі впливи, в той же час залишаючись самобутньою, переплавляла їх та
інтегрувала в українську культуру. Щобільше, у певні історичні періоди
(особливо у 16-18 ст) вона активно впливала на сусідні культури. На
розвиток української культури негативно впливала відсутність власної
державності, єдиної національної політики в галузі культури. В умовах
колоніальної залежності сковувався творчий дух і самобутність нації,
гальмувались або ставали неможливими культурні процеси. Остаточно
українське культурне поле в ділянках науки, літератури, мистецтва
сформувалося на зламі ХІХ-ХХ ст., коли остаточно сформувалася українська
нація, коли мова з фольклорної трансформувалася у мову абстрактної думки
у історичних працях М. Грушевського.

Національна культура має у своїй основі особливості психології
українського етносу. Ментальність етносу, хоч підлягала змінам впродовж
історії, все ж зберегла найхарактерніші риси. Інваріант української
ментальності – це те що залишається в культурі і психології народу попри
всі зміни в економічному і соціальному житті (М. Попович). Єдність
української культури в часі і просторі базується на національному
характері. Національна ментальність зумовлена спільною мовою, культурною
і морально-етичною основою. Вона об’єктивована в артефактах мистецтва,
психічний склад нації найбільше виявляється в мистецтві, зокрема у
фольклорі. На базі фактів мистецтва дослідниками виводилися
характеристичні риси українського характеру: емоціоналізм, потяг до
усамітнення, релігійність, сентиментальність, ліризм, індивідуалізм,
любов до свободи, рухливість.на це вплинули природно-біологічні чинники,
умови життя, виховання. В українській культурі важливою є спадкоємність
традицій (Д. Антонович, Д.Чижевський, М. Грушевський).
Гердер вважав людську культуру єдиною, такою, що має спільну мету –
досягнення істинної гуманності. Проте ця мета розвитку досягаються
різними народами неоднаково, створюючи величезну різноманітність
кольорів та відтінків. Ця думка суголосна з сучасною теорією систем: чим
різноманітніші елементи системи, тим більша її стабільність. Гердер
одним з перших виступив проти вузького європоцентризму, проти
зневажливого ставлення до народів, що не належать до романо-германського
культурного комплексу. Оцінювати рівень культуриі просвіченості різних
народів треба не тільки з погляду Європи, а і їх власних історичних
потреб і завдань. Розвиток культури усвідомлюється як єдиний процес, що
триває у всесвітньо-історичному масштабі і характеризується певним
зв’язком причин і наслідків, внутрішніми закономірностями,
періодизацією. Марксизм не визнавав цілісності національної і світової
культури, а поділяв її на “прогресивні” та “реакційні” елементи. Сучасні
українські культурологи М. Попович, В. Скуратівський, С. Макаров, О.
Забужко включають українську культурну традицію у світовий
загальнокультурний простір, знаходячи в діалозі неповторну значущість
національної духовності. Видатні діячі української культури своїми
найвищими творчими досягненнями зробили внесок у світову культуру.
Наприклад, Микола Лисенко став тлумачем національних думок і почуттів
для представників інших народів, створив національний музичний стиль,
переплавивши у своїй музиці найхарактерніші природні особливості
народної пісні з високими досягненнями музичного мистецтва Європи і
таким чином “переклав” українську професійну музику на загальнозрозумілу
європейську композиторську мову.

Загальнолюдська культура об’єднує окремі культури в єдине ціле, сприяє
досягненню взаєморозуміння у суперечливому світі.Водночас кожен з типів
культури є самоцінним у власній унікальності. Ось чому світова і
національна культура перебувають в співвідносності рівноправного
взаємозбагачуваного діалогу.Спільною для багатьох дослідників є
філософська засада про самоцінність кожної національної культури та її
більшою чи меншою мірою спорідненість з культурами інших народів. Це дає
можливість стверджувати, що толерантність – одна з важливих ознак
української науки про культуру. У наш час всепланетарних зв’язків
вимагає , з одного боку засвоєння культурної спадщини свого народу в
минулому і сучасності, а також розширення обміну неосяжними культурними
цінностями між народами, а також вміти позбутися підтримуваних
консервативною силою застарілих поглядів і традицій в культурі.
Сьогоднішній поворот до цінностей культури минулого викликаний критичним
моментом історико-культурного розвитку, оскільки вже не окремі країни, а
людство загалом почувається на краю гуманітарної та екологічної
катастрофи. У таких умовах неминуче зростає вселюдська потреба пильно
вдивитися в минуле, щоб спроектувати його досвід на сучасне та майбутнє.
Значні соціокультурні зміни, що стосуються практично всіх аспектів
громадського життя різних країн і народів, з особливою гостротою
ставлять питання про міжнародну взаємодію, її роль в еволюції етнічних
культур та розвиткові загальносвітової культури.

4) Існує різноманіття філософських концепцій культури від. В античності
переважно поняття культура означало освіченість, гармонійну непрофесійну
особистість як мету культури, природа була неперевершуваним зразком
досконалості. В Стародавньому Римі філософія стає культивуванням розуму.
Благодать, нескінченне самовдосконалення індивіда, діалог з
універсальною системою моральних координат, втіленою в абсолюті як
наближення до осягнення Бога – найвищий ідеал християнської версії
культури середніх віків. Ренесансна ідея культури – мистецтво і митець,
які повинні перевершити в своїх талановитих творіннях природу, ідея
людини-творця, яка творить світ, красу, саму себе. Культура – це не
тільки зміна людиною природи, а й перетворення самої себе. Завдяки
науковій революції Нового часу людство починає усвідомлювати себе тією
силою, котра здатна протистояти природі. Культура стає поліпшенням
природи, яка змінює життя і є протилежністю природі, певним рівнем
упорядкованості і розвитку, тим, що відрізняє цивілізовану людину від
дикуна. У 18 ст культура вважалася такою, що впроваджує смисл в історію.
І.Ф. Шіллер вважав мистецтво засобом подолання суперечності
цивілізаційного етапу культури – відновити цілісність людини, повноту
духовного і фізичного життя людини.

Романтики поставили у центр філософії культури проблему творчості –
генія і “духу народу”, який відбудовує необхідні йому форми культури.
Досліджуючи “дух народу”, романтики збагатили науку великим масивом
емпіричних фактів і створили конкретні науки про культуру –
фольклористику, етнографію, порівняльне літературознвство і галузі
мистецтвознавства. Гегель поєднує процес росту культури з діалектичним
рухом так званого абсолютного духу. Ріст культури за Гегелем проходить
три стації: мистецтво, релігія , філософія. У культурі народів
первісного етапу людства переважали художні форми вираження духовного
змісту, потім першість переходить до релігії і, нарешті, до теоретичного
мислення. Марксизм вбачав причину зміни культурних типів суспільств у
зміні економічних умов.

Основними філософськими концепціями в теорії культури є:
Еволюціоністська, тобто лінійна спрямованість розвитку культури,
зростання складності культурних явищ і впорядкування їх від простого до
складного. Суспільство розвивається під впливом зовнішніх (географічне
середовище) та внутрішніх (фізична і психічна природа людини) факторів,
послідовність незворотних змін культурних феноменів (Г. Спенсер, Е.
Тейлор, Л. Уайт).

Психологічна, виходить з вирішальної ролі несвідомих імпульсів у
поведінці людей(З. Фройд). Єдиний за змістом психічний простір, який
об’єднує первісні реакції архаїчної людини і духовні стани сучасних
індивідів, проявляється у тотожності смислів прадавніх міфів, казок,
легенд образам пізнішої професійної культурної творчості людства.
Культура є системою норм і заборон, що приборкують людську агресивність
й деструктивність, пов’язані з дією природного потягу до задоволення.
Сублімація як переключення частки статевої енергії на культуротворчість.
Колективне несвідоме (К. Юнг)як загальнолюдський досвід пам’яті про
минуле. Воно має культурне походження, проте успадковується біологічним
шляхом і зберігається у вигляді архетипів, позбавлених предметності.
Архетипи є психічними смислами в чистому вигляді, що неусвідомлено
організують і направляють життя людської душі. Колективне несвідоме
зафіксоване у міфології, релігії і проявляє себе в художній творчості.

5) Культура і цивілізація. У деяких випадках треба розрізняти поняття
культура і цивілізація, хоча нерідко ці терміни вживаються як синоніми.
Термін цивілізація вживається: 1) для позначення етапу розвитку
людського суспільства, 2)для характеристики будь-якого суспільства. У
першому випадку мається на увазі суспільство, розвиток продуктивних сил
якого дає можливість отримувати додатковий продукт, і саме виробництво
останнього, а на просто задоволення наявних потреб людей, стає його
метою. У цьому розумінні виділяють три головні ступені розвитку людства:
дикість, варварство, цивілізація. В другому розумінні, згідно з певною
філософською традицією, цивілізацію протиставляють культурі як
технологію з її сенсом, ціннісними засадами, що може як служити
культурі, так і відриватися від неї, панувати своїми засобами над вищими
цінностями. У сучасному світі ця тенденція виявлена досить чітко. Людина
може бути цивілізованою, тобто освіченою, знаючою, але малокультурною,
коли вона бездуховна. У 18 ст формується поняття цивілізації, що
характеризує історично конкретні форми єдності культури як міри і
способу розвитку універсальних сил людського роду з формами його
соціальної організації (наприклад, єгипетська цивілізація – це певна
система навичок, умінь, технологій у поєднанні з кастовою структурою
суспільства і владою фараона, а також специфічним типом духовності, що
містить міфологію, моральні норми,естетичні уявлення і т. ін.). Криза
культури вперше виявилася у творах Ж.Ж. Руссо, який відзначив
суперечність між культурою (цивілізацією) і природним станом
патріархального способу життя і прагнув встановити природну гармонію
людини, її погодженість з самою собою. В сучасній науковій думці
цивілізація постає тією частиною культури, яка є загальною для багатьох
народів і виконує функцію їх об’єднання та інтернаціоналізації і
універсалізації. Цивілізацією сучасні народи зближені, а культурою
розрізнені. Цивілізація і культура як двоєдиний феномен сприяють як
взаєморозумінню між народами, так і збереженню їх різноманітної краси.

О. Шпенглер вважав, що культура як організм і зовнішній вияв
внутрішнього складу душі народу, має свій темп розвитку, час життя і
стадії від зародження через молодість, зрілість і старість до смерті.
Життєвий цикл культури він визначив у 1000 років, після чого вона
втрачає свій творчий потенціал і перероджується на цивілізацію як
останню механістичну фазу культури. Цивілізація, що досягла висот у
Європі, свідчить, за Шпенглером, про виснаженість, занепад Європи.

За К.Юнгом, технічна цивілізація куплена ціною відмови від єднання з
“душею” природи. Як результат – падіння смаків, моралі, зникнення
стимулів до творчості, наростання масових істерій. Запобігти цьому можна
за допомогою свідомості, яка повинна осмислити без свідомі акти агресій
і зробити вибір між добром і злом. Філософські праці великого мислителя
ХХ ст. Альберта Швейцара пояснюють кризу культури тим, що культура
суспільства ХХ ст. втратила етичні засади, масова культура наповнена
ідеями насильства. Пояснення причин кризи Швейцар вбачає у
невідповідності матеріального прогресу цивілізації етичному прогресові.
Культура, яка відірвана від етики, позбавляється духу гуманізму. Він
пов’язує відродження культури з творчою діяльністю окремих особистостей:
етичні засади можна відродити в індивіді, що поверне людству взагалі
гуманістичну за основами культуру забезпечить справжнє відродження.

Кожний національний чи історичний тип культури є неповторним світом,
вибудуваним певним сприйняттям людиною дійсності та самої себе.

Структура культури .

Структуру культури утворює:

— усе, що створено людиною, створено матеріальною і духовною працею, уся
матеріальна і духовна дійсність, що поєднує в собі як засоби існування
людства, так і його духовний світ – мистецтво, літературу, релігію,
філософію (предмети матеріальної і духовної діяльності людини)

— сама людина як представник певної соціальної верстви і рівень її
культурності (суб’єкти і носії культури з характерними рисами
національної ментальності і моралі)

— комплекс зразків поведінки, що визначають спосіб життя людини
(інституціональні стосунки)

Сучасна наука поділяє структурні частини культури передовсім за її
носіями: світова і національна, міська і сільська, класова і етнічна,
професійна і непрофесійна, молодіжна, культура сім’ї чи окремої людини,
масова і елітарна. Л. Уайт у структурі культури виділяє три підсистеми:
технологічну (знаряддя праці і техніка їх використання), соціальну(
стосунки між людьми і відповідні типи поведінки в економіці, політиці,
моралі, війську, професійній діяльності), ідеологічну(знання, ідеї,
філософія, наука, художня культура, міфологія, звичаї і традиції,
релігія).У іншому структурному зрізі – співвідношення національного,
інтернаціонального і (донедавна штучно підкреслюваного) класового в
культурі. Штучне виділення класового поділу культури, що панувало в
СРСР, призвело до нівелювання національного у розвитку культури. На
основі різновидностей людської діяльності умовно виділяють дві форми
культури – матеріальну і духовну.

Матеріальна культура пов’язана виробництвом і задоволенням та зростанням
матеріальних потреб людей, духовна ж пов’язана ж з духовним виробництвом
і формуванням і забезпеченням етичних і естетичних цінностей, смаків й
інтелектуальних потреб, духом, свідомістю. Вона викликається духовними
потребами, ідеалами, уявленнями про сенс життя, щастя, справедливість,
світоглядом, ментальністю. Духовна культура формується в процесі
духовної діяльності, а реалізується у вигляді наочно прийнятних
результатах цієї діяльності – формах свідомості моралі, праві, політиці,
філософії, науці, мистецтві, релігії, соціальних інститутах – системі
освіти і виховання, звичаях, традиціях, суспільній думці, обрядах. До
духовної культури належать і ті відносини, що склалися під час духовної
діяльності. Особливістю духовних цінностей і їх непіддатливість старінню
і довго тривалість та незалежність, часто невіддільність від акту
творчої діяльності (театральна вистава, лекція, виступ музиканта).Оцінка
їх завжди відносна і суб’єктивна. На думку фахівців, існує чимало
різновидів культури, які відносяться ідо матеріальної, і до духовної
сфери: політична, економічна, екологічна, естетична культури. Отже,
структура культури складає єдину систему з різних елементів, які
взаємодіють між собою.

Культура в людському бутті виконує такі функції:

функція консолідації

функція регуляції колективних форм життєдіяльності

функція накопичення і трансляції і репродукції соціального досвіду

функція адаптації до оточення

функція комунікації

8)Художня культура як складова духовної базується на засвоєнні світу
через систему художніх образів, створених митцем — суб’єктом культури.
Художня діяльність поєднує перетворюючу діяльність (створення художніх
творів) з комунікативною та пізнавальною (реалізація процесів сприймання
мистецьких цінностей). Слід підкреслити самостійність існування ще
однієї реальності – світу мистецтва, який наближує людину до її ідеалу.
Художньо-образне освоєння світу має різноманітні способи творчості,
модифікації, виявлені у видах мистецтва, які тепер частіше називають
текстами культури – література, музика, живопис, архітектура, театр,
скульптура, ужиткове й декоративне мистецтво. Мистецтво побутує у
різних жанрах (поема, роман, симфонія, портрет). Історично склалися
різні творчі методи і стилі (готика, бароко, класицизм, романтизм). У
художній культурі реалізується цілісне, об’ємне, найбільш гармонійне
освоєння людиною світу. Вона сприяє реалізації людиною наявних у ній
можливостей і потенцій, дає змогу вдосконалюватись духовно, емоційно,
інтелектуально, прилучає до вічної мудрості, до мистецьких цінностей,
орієнтує на загальнолюдські ідеали.

Рівень художньої культури, при всій самостійності її розвитку, багато в
чому залежить від матеріальної основи історичної доби, бо вона є
системою створення, збереження, обміну, розподілу, поширення і
споживання створених і створюваних цінностей, тому залежить від
інституцій, а також матеріального благополуччя людей. Суспільний стан
стимулює або стримує художню діяльність. Суб’єктами художньої культури є
народ як ціле і його талановиті творці й інтелігенція. Народ- головний
охоронець свого духу, ментальності, художнього досвіду,зразків, норм ,
традицій, мови. Митець творить унікальні художні цінності через глибоке
індивідуальне переживання освоюючи дійсність. Неповторність таланту як
складного переплетіння психологічного, духовного і фізичного, багатства
внутрішнього світу особи з досконалістю художнього бачення світу і
оригінальністю самовираження. Масштабність і значущість таланту полягає
у прориві соціальної детермінованості, у виході за її межі, у
наповненості загальнолюдським звучанням.

В художній культурі, в мистецтві, зокрема у фольклорі найбільше
виявляється психічний склад нації як цілого. Він об’єктивується в
артефактах мистецтва, які піддаються науковому дослідженню. Джерело
проявів рис національного – в мистецтві, національному не лише за формою
(як стверджували ідеологи марксизму), а передовсім в образах і нормах
мислення. Мовна будова твору мистецтва віддзеркалює характерність
специфіки національного мислення.

Культура містить у собі як стійкі, так і мінливі елементи. Ідеї,
цінності, звичаї, обряди, зберігаються і передаються від покоління до
покоління як традиції – наукові, релігійні, моральні, національні й
духовні. Система традицій віддзеркалює цілісність, сталість суспільного
організму і спадкоємність поколінь. Носіями спадкоємності є фольклор,
писемність, предметні історичні пам’ятки, музеї, енциклопедії,
бібліотеки. Спадкоємність передбачає передовсім інтерпретацію культури
минулих часів з позиції сучасності. Вертикальна спадкоємність – це
орієнтація на культурні досягнення і досвід попередніх епох. Культурний
розвиток кожної епохи вбирає в себе одночасно існуючу культуру різних
народів, регіонів і той зв’язок, який існує між ними і без якого їхній
стан був би обмеженим, неповним і звуженим, називається горизонтальною
спадкоємністю.

Усвідомлюючи й переосмислюючи минуле, мислитель, учений, художник і
винахідник творять нові цінності, збагачують світ людської культури.
Нове заради нового містить в собі справжнє творче начало. В сучасному
суспільстві, на відміну від традиційних суспільств, оновлення,
новаторство є базисною цінністю.

Використана література

Лекции по истории эстетики. Ки. З, ч. 2. Л., 1977. С. 12.

Шеллинг Ф.-В.-И. Философия искусства // История эстетики. Памятники
мировой эстетической мысли: В 5 т. М., 1967. Т. 3- С. 155.

Плеханов Г. В. Литература и эстетика: В 2 т. М., 1958. Т. С 123.

Оганов О. О. Произведение искусства и художественный образ. М., 1978. С.
4.

Гегель Г.-В.-Ф. Эстетика. Т. 1. С. 105.

Похожие записи