Реферат на тему:

Особливості прийняття християнства. Писемність і літературна традиція

План

Особливості прийняття християнства

Писемність і літературна традиція

Особливості прийняття християнства

У Х ст. християнство стало панівною релігією в Європі. На Русі про
християнство також було відомо задовго до релігійних реформ Володимира
Великого: християнами були Аскольд і Дір. Достовірним є факт хрещення
княгині Ольги у 958 р. Але вирішальним для процесу християнізації нашої
країни було введення цієї релігії як державної в 988-990 рр.

Спочатку князь Володимир зробив спробу модернізації язичництва, спробу
пристосувати його до потреб централізованої держави. Язичницькі боги на
чолі з Перуном повинні були викликати у людей не тільки повагу, але і
страх, символізувати волю правителя, обов’язковість його наказів,
невідворотність покарання. Для цього на Старокиївській горі було
створено пантеон, де, судячи з мініатюр Радзивілівського літопису, боги
мали дійсно урочистий і грізний вигляд. Більш того, за переказами,
Володимир відродив забутий і, очевидно, не вельми популярний звичай
людських жертвоприношень, щоб надати новому культу трагічно пишного
характеру: «І приносив їм жертви, називаючи їх богами, — говориться в
«Повісті временних літ», — і поганилася кров’ю земля Руська і горб той».
Те ж саме робилося й у Новгороді.

Однак проведена реформа язичництва не досягла своєї мети. Міцніючий клас
феодалів на чолі з князями вимагав нової релігії. Найповніше інтересам
верховної влади відповідало християнство за візантійським зразком. У
Візантії — на відміну від західноєвропейських країн — церква та її
служителі були підвладні імператору і всіляко сприяли зміцненню
центральної влади. Певну роль відіграло і те, що дозволялося
богослужіння національними, зрозумілими народу мовами.

Вирішивши прийняти християнство, Володимир став діяти стрімко і круто.
Його не влаштовувала звичайна практика прийняття християнства, що
існувала на той час, за якою новонавернений монарх ставав “сином”
імператора, тобто васалом. Скориставшись з прохання імператора Василя II
допомогти придушити повстання в одній з візантійських провінцій, князь
поставив йому декілька умов: визнати Русь християнською державою,
укласти союз і віддати йому в дружини сестру Анну. Імператор прийняв
умови, але виконувати їх не поспішав, хоч Володимир свої зобов’язання
виконав. Тоді київський князь захопив володіння Візантії в Криму, взяв
місто Херсонес (Корсунь) і звідти продиктував імператору колишні вимоги.
Гордий константинопольський монарх погодився стати шурином руського
“варвара”, володаря гарему з майже тисячі дружин і наложниць. Київський
князь повернув Херсонес Василеві II як віно (викуп, який має заплатити
молодий батькам нареченої) за його сестру. Ясно, що при таких обставинах
ні про який васалітет не могло бути й мови.

Володимир хрестився сам (згідно з “Повістю временних літ” ще в Корсуні,
у Криму), хрестив своїх бояр і під страхом покарання примусив хреститися
всіх киян і все населення країни. Поряд зі слов’янами в Київській Русі
проживало понад 20 різних народів: на півдні – печеніги, половці, торки,
берендеї, каракалпаки; на північному заході – литва, ятвяги; на
північному сході – чудь, меря, весь, мурома, мордва, черемиси, перм, ям,
печора та ін. угро-фінські народи. Християнство через Київ прийшло
згодом і до них. Знать і заможні верстви населення приймали нову релігію
порівняно легко і навіть охоче, як таку, що користувалася заступництвом
центральної влади. Найбільш прихильними до старої язичницької віри були
низи суспільства. Нова релігія впроваджувалася насильним шляхом і в
Києві, і в інших містах. “Путята хрестив мечем, а Добриня вогнем”, — так
говорили в той час про воєвод князя Володимира, які хрестили Новгород.
Щоб замінити місцеві вірування й обряди єдиним християнським культом,
церковним проповідникам та ієрархам довелося тривалий час пристосовувати
свої служби до язичницьких богів, свят і обрядів. Так, Перун став
ототожнюватися з Іллею-пророком, Ярило — зі святим Юрієм (Георгієм),
давні зимові свята були приурочені до Різдва Христового і Хрещення,
дохристиянське свято Великодня (назва збереглася) – до Воскресіння Ісуса
Христа і т.д. Проти язичницького свята Івана Купала церква боролася
багато сторіч, але так і не змогла його подолати. Так і не вдалося
похитнути віру народу в “нижчі духи”. Процес християнізації на Русі
розтягнувся на віки.

Головними носіями ідей християнства стають церкви і монастирі. Все
духовенство відповідно ділилося на «біле» і «чорне». При церквах мешкали
численні служителі: крім священика, були т.зв. «церковні люди» — ігумен,
диякон (“біле духовенство”), а також просфірниці, паломники, лікарі,
задушні люди (невільники, подаровані церкві); сюди ж приймали інвалідів.
Оскільки православне християнство не передбачало обітниці безшлюбності
для “білого” духовенства, всі церковні люди могли мати сім’ї, члени яких
також жили при церквах. Вони не підлягали світському суду, їх судив
єпископ. Духовні звання часто переходили з покоління в покоління.

Велика роль у поширенні християнства належала монастирям, головним з
яких був Києво-Печерський (1051 р.). Чернецтво, або “чорне” духовенство,
найбільш повно і наочно втілювало ідеї зречення від мирської суєти,
спокутування гріхів, служіння Богу. Ченці, на відміну від церковних
людей, жили передусім за рахунок власної праці, а не за рахунок подаянь
від парафіян, давали обітницю безшлюбності. Життя перших київських
ченців — Антонія, Феодосія Печерського та інш. — було винятково важким,
наповненим виснажливою фізичною працею, самообмеженнями, молитвами.
Пізніше з’являються справжні подвижники чернецтва — ченці-самітники, які
здійснювали аскетичні подвиги: Даміан, Іван-Самітник, князь Святенник та
інш. Систематичні пости стають нормою не тільки для ченців, але і для
всіх віруючих. Їсти жирну їжу, наприклад, у Великий піст стало вважатися
гріховним. У XIII ст. в Київській Русі було біля 50 монастирів, з них 17
— у самому Києві. Вищі посади в церковній ієрархії займає тільки «чорне»
духовенство.

Поступово християнство охопило всі сфери життя людини. Вже у часи
князювання Ярослава Мудрого митрополит Ілларіон трактував божественну
благодать як суспільну норму, закон. У суспільстві розповсюджуються
ідеали любові до ближнього, упокорювання і всепрощення, які орієнтували
людину на послух. Першими руськими святими стали Борис і Гліб, які
прийняли мученицьку смерть від Святополка Окаянного.

Прийняття християнства мало для Русі, при всій суперечності наслідків
його для країни і народу, величезне позитивне значення. Зміцнювався
новий феодальний лад. В ідеології безліч місцевих культів замінювалася
культом єдиного Бога. Централізована організація священнослужителів —
церква, підлегла владі великого князя, служила зміцненню його становища
необмеженого монарха. Єдність релігії з іншими європейськими країнами
робила Київську Русь частиною світового християнського суспільства.
Незважаючи на політичні протиріччя, християнство зблизило Русь з
Візантією — найбільш розвиненою феодальною державою з передовою
культурою. Прийняття християнства позначилося на всьому духовному житті
суспільства, привело до значного його збагачення.

Писемність і літературна традиція

Писемність у східних слов’ян з’явилася приблизно ще в першій половині IХ
ст. У “Житії” слов’янського просвітника Кирила зберігся переказ, що він
бачив у 860 р. в кримському Херсонесі (Корсуні) книги, написані
“руськими письменами”. Ці ж “руські письмена” згадують й арабські
письменники Х ст. В історичних джерелах зустрічається також повідомлення
про те, що руська писемність, нарівні з староєврейською,
розповсюджувалася в Хазарії. Важливим свідченням того, що писемність
була відома в Київській Русі ще до хрещення, стала знайдена в 1949 р. в
одному зі смоленських курганів глиняна посудина середини Х ст. з
давньоруським написом “гороухща” (гірчиця).

Лінгвісти, аналізуючи тексти договорів руських князів з Візантією 911,
944 і 971 рр., вважають, що вони були складені двома мовами — грецькою і
староруською.

Введення християнства значно прискорило розвиток писемності і літератури
на Русі. Ще в 60-70-х роках IX ст. візантійський імператор Михайло III
відправив до слов’ян двох братів-священиків з Фесалонік (Солуні) —
Костянтина (в чернецтві — Кирило) і Мефодія. Незважаючи на
переслідування німецького духовенства, зацікавленого в поширенні
латинської мови серед слов’ян, брати проповідували християнство в
Моравії та інших слов’янських землях старослов’янською мовою. Вони
упорядкували слов’янський алфавіт і переклали на церковнослов“янську
(староболгарську) мову Євангеліє. На початок ХI ст. на Русі
використовувалися дві системи письма — кирилиця, що базувалася на
грецькому алфавіті, і глаголиця — розроблена Кирилом фонетична система,
яка була менш популярна. Причому ще до ІХ ст. місцеве населення
користувалося абеткою з 27 літер, тоді як класична кирилиця нараховує 43
літери.

Давньоруська література мала певну перевагу перед католицьким Заходом і
мусульманським Сходом: вона розвивалася рідною мовою. На Заході бути
письменним означало знати латинь, на Сході — арабську. Арабська для
багатьох мусульманських країн була чужою мовою, як і латинь для Європи,
і тому національні літератури європейських держав тієї епохи майже
невідомі. У цьому розумінні українська література старша за німецьку,
французьку та англійську.

До особливостей писемної культури Русі треба віднести утворення двох
типів літературної мови: церковнослав“янської і близької до просторіччя
давньоруської. Першою писалася церковно-повчальна і житійна література,
близькою до розмовної велося ділове листування, складалися юридичні акти
(“Руська правда”), літописи, пам”ятники світської літератури (“Слово о
полку Ігоревім”). У сучасному перекладі М.Т.Рильського “Слово про Ігорів
похід”). Обидві мови активно впливали одна на одну, взаємно
збагачувалися. Обидві вони були близькі і зрозумілі народу, і сам факт
введення богослужіння слов”янською мовою гідно був оцінений “Повістю
временних літ”: “І раді були слов’яни, слухаючи про велич божу своєю
мовою”, а “словеньська мова і руська одне є”.

Писемна література, яка сформувалася в Київській Русі на початку ХI ст.,
спиралася на два найважливіших джерела — усну народну творчість і
християнську традицію, що прийшла з сусідніх держав, насамперед
Візантії.

лягли в основу творчості “віщого Бояна”, якого він назвав “солов’єм
старого часу”. Народні пісні і перекази широко використовувалися
літописцями. Від усної народної творчості древньої Русі у фольклорі
українського народу збереглися найяскравіші зразки обрядової поезії —
колядки і щедрівки.

Вершиною усної народної творчості став героїчний билинний епос, що
склався до Х ст. і розвивався в ХI-XIII ст. Головною темою билин
київського циклу стала боротьба з іноземними загарбниками, ідея єдності
і величі Русі. У найдавніших билинах народ ідеалізував своє минуле, коли
селяни ще не були залежні від феодалів. Оратай Микула Селянинович
вільний і багатий, богатир Микита Кожум’яка — безстрашний захисник
Батьківщини. Істинно народними героями стали пізніше Ілля Муромець
похований у печерах Києво-Печерської лаври, завзятий галичанин Дунай,
волинець Михайло Казарин, ростовець Альоша, рязанець Добриня,
новгородець Садко. Їх імена збереглися в пам’яті народу як символ
відваги, молодецтва, доблесті і слави древніх русичів. Усна творчість
народу безпосередньо впливала на писемну літературу.

З утвердженням християнства велику роль починає відігравати перекладна
література. За літературними зв’язками Київська Русь тяжіла до Візантії,
яка була центром античних і східносередземноморських цінностей. З
Константинополя в Київ незабаром після введення християнства стали
надходити церковні і світські твори грецькою та іншими мовами. Одним з
перших був переклад Євангеліє, виконаний у Києві дияконом Григорієм для
новгородського посадника Осторомира — Остромирове Євангеліє. Також
поширювалися апокрифічні твори – твори релігійного змісту,
неканонізовані церквою.

Давньоруські книжники підходили до перекладу творчо: церковну літературу
відтворювали з всією можливою точністю, а світські твори часто
переробляли, внаслідок чого виходив, мабуть, чи не оригінальний твір.
Так були оброблені “Історія Іудейської війни” Іосифа Флавія, “Повість
про Акира Премудрого”, “Хроніка” Іоанна Малали, яка жваво передавала
біблійні перекази, легендарні історії Вавілону, Єгипту, Греції, Риму і
Візантії.

Згодом на Русі з’явилися оригінальні твори. Мабуть, першим самостійним
жанром давньоруської літератури стало літописання. Початок його
відносять ще на кінець Х ст. “Повість временних літ” є літописним
зведенням. Вона була створена на початку ХII ст. ченцем Нестором на
основі декількох більш давніх літописів Х-ХI ст. Одна з величезних
заслуг Нестора полягає в тому, що він об’єднав місцеві, регіональні
записи “за літами” в єдиний, загальноруський літопис.

Давньоруські літописи суттєво відрізнялися від західноєвропейських і
візантійських хронік з їх придворно-феодальною і церковною
тенденційністю. Зрозуміло, що не уникли цього і руські літописи, але
вони були ширші за змістом, прагнули сумістити в собі завдання
історичної, публіцистичної, релігійно-повчальної і художньої оповіді. До
них включалися епічні перекази, родові легенди, уривки перекладних
творів, церковні і світські повчання, записи державних договорів,
політичні заповіти князів. Щоб відчути це, досить пригадати сюжети
“Повісті временних літ”, присвячені заснуванню Києва, походу Олега на
Константинополь і його смерті, помсті княгині Ольги древлянам, хрещенню
Русі Володимиром. Головною темою руського літописання стала сама Руська
земля, її єдність і могутність. Все це робило їх цікавими для найширшого
кола читачів. Тому “Повість временних літ” була однією з найпопулярніших
і цікавих книг для читання протягом усієї історії Стародавньої Русі,
афоризми її автора увійшли в нашу мову (наприклад: “Книги — ріки, які
наповнюють Всесвіт”, “Книги – джерела мудрості”).

З початком роздробленості Русі літописи складалися в кожному великому
феодальному центрі. Останніми з літописних руських зводів, що дійшли до
нас, є Київський (1200 р.) і Галицько-Волинський (кінець XIII ст.).
Галицько-Волинский літопис — головне джерело для вивчення історії
південно-західних князівств. Найбільш цікава та частина літопису, в якій
розповідається про князювання Данила Романовича. Автор був гарячим
прихильником Данила, ймовірно, його дружинником, володів літературним
талантом і широкою ерудицією. Тому літопис являє цінність як для
історії, так і для літератури.

У такому жанрі оригінальної літератури Київської Русі, як
філософсько-богословська публіцистика, поєднувалися художня досконалість
та ідейна спрямованість. Першим її зразком стало “Слово про закон і
благодать” ченця Ілларіона, якого князь Ярослав Мудрий поставив в 1051
р. митрополитом. До нього всі київські митрополити були греками і
присилалися з Візантії. У цьому творі, написаному в формі урочистої
проповіді, Ілларіон розвинув три основні теми: про духовну перевагу
Нового Заповіту (євангельської “благодаті”) над Старим Заповітом
(біблійним “законом”); про світове значення хрещення Русі; високу місію
князів Володимира і Ярослава і про велич Руської землі, яка зайняла
рівноправне становище серед християнських народів. В орнаментальному
обрамленні богословської схоластики Ілларіон проводив думку, що князь
Володимир рівний за своїми діяннями Константину. Останнього, як відомо,
церква проголосила рівноапостольним. Виходило, що Володимир, прийнявши
християнство і похрестивши Русь “за божественним навіюванням”, ставав
рівним не тільки св. Константину, але і першоапостолам Петру і Павлу, що
вже ніяк не могло сподобатися Константинополю. Дійсно, Володимир I був
офіційно канонізований православною церквою тільки в XVI сторіччі.
Цікаво, що християнин Ілларіон, всупереч церковним догматам, прославив
мужність і славу предків Володимира та Ярослава — князів-язичників Ігоря
і Святослава, всю тоді ще язичницьку Руську землю. “Слово” Ілларіона
стало своєрідним маніфестом самосвідомості народу, який живе у великій
державі зі славною історією.

Блискучим пам’ятником давньоруської публіцистики є “Благання” Данила
Заточника. Заточений ворогами у в’язницю (звідси і його прізвисько
Заточник), він благає князя заступитися за нього і взяти до себе на
службу. Блискуче освічений, Данило використав скарби фольклору для
викриття шкідливого для Русі свавілля світської і церковної знаті.
Звертаючись до Ярослава Володимировича, він закликає його спиратися на
гідних слуг і соратників, не вірити боярам. Афористичні вислови Данила
Заточника увійшли в прислів’я і приказки.

В особливий жанр оригінальної літератури Київської Русі виділилися
повчання. Князь Святослав Ярославич створив знаменитий «Ізборник»,
присвячений проблемі, «яко подобає людині бути». Перу князя Володимира
Мономаха належить “Повчання», адресоване дітям. Головна його ідея —
турбота про долю Русі, яку розривали князівські усобиці, заклик до
єдності.

Популярним жанром була житійна (агіографічна) література. Важливе місце
зайняли житія святих — біографії духовних і світських осіб,
канонізованих церквою. Входячи до складу християнських держав, Київська
Русь турбувалася про створення культу власних святих та їх життєписів.
Але якщо в римській і візантійській традиції прославлялися подвиги
великомучеників з числа подвижників і ченців, страждальників за віру, то
на Русі писалися житія князів. Першими були прославлені убієнні в 1015
р. сини Володимира Святославича — Борис і Гліб. Загинули вони за наказом
їх брата Святополка Окаянного. Відмінність “Житія Бориса і Гліба” від
подібних візантійських знов-таки полягає в ідеї патріотизму: ці святі
подають “целебні дари” всій “Руській землі”, вони “єста заступника
Русьстей земли”. “Житіє” малює Бориса не як аскета, а як прекрасного
князя-рицаря: “Тілом бяше красень, висок, лицем круглом, плечі веліце,
тонкий в чресла, очима добраама, весел лицем, борода мала і вус, млад бо
бе ще, светяся цесарьски, кріпок тілом, всяко украшен, аки цвіт цвітий в
уності своєй, в ратех хоробр, в совітах мудр і разумен при всім, і
благодать божия цвітяаше на нім”. Були також складені “Житія” княгині
Ольги, Володимира Святого.

Пізніше на Русі стали складатися і житія ченців-подвижників. Таким є
написане самим Нестором-літописцем “Житіє Феодосія Печерського”, одного
з фундаторів Києво-Печерського монастиря. Особливу популярність отримали
патерики — збірники житіїв, складені не за календарним, а за так званим
географічним принципом. Високими достоїнствами відмічений
“Києво-Печерський патерик” — збірник розповідей про ченців
Києво-Печерської лаври.

Ще однією характерною рисою тогочасної літератури Київської Русі були
короткі зведення життєвих правил – “Прологи” та такі ж помісячні
зведення – “Мінеї”. Світський характер мали збірники “золотих думок”,
запозичених з різних джерел, – так звані “Бджоли”, а також почасти
перекладні повіті “Варлаама і Йосафата”, “Александрія”, “Індійське
царство”, “Троянська війна” та ін.

Говорячи про зліт давньоруської літератури після прийняття християнства,
не треба забувати, що вона багата насамперед своїм національним
світовідчуттям. Давньоруські книжники закликали любити Батьківщину,
виховували патріотизм і прагнення до виправлення недоліків суспільства.
Вершиною художньої творчості, в якій об’єдналися складні і досить
суперечливі світоглядні уявлення (язичництво з його тілесно-почуттєвим
світосприйняттям, де людина «розчинена» в природі, і християнство з його
закликом до відмови від грішного буття та орієнтація людини на
«божественні цінності»), стала героїчна поема «Слово о полку Ігоревім».
В ній широко представлені народна символіка, міфологія, звичаї, на
основі яких формулюються основні моральні вимоги, які висувалися до
борців проти кочівників, утверджувалася рицарська доброчесність
захисників держави. На прикладі невдалого походу князя Ігоря
Святославича автор показує, якими можуть стати наслідки роздробленості.
Зі всією художньою переконливістю проведена думка про необхідність
єдності всіх земель. Тонким ліризмом овіяний образ Ярославни. “Слово о
полку Ігоревім” — яскраве свідчення того, що і після політичного
роздроблення країни в літературі продовжувався і поглиблювався розвиток
традицій і ідей, закладених на етапі єдиної Київської держави.

Література

Ерасов В.С. Социальная культурология. Учебник для студентов высших
учебных заведений. 2- ое изд. испр. и доп. М.: АспектПресс, 1996. — 591
с.

Культурология /под ред. А.А.Радугина. М.: Центр, 1996. — 400 с.

Культурология. Учебная помощь для высших учебных заведений.
Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. — 576 с.

Петров М.К. Самосознание и научное творчество. Ростов-на-Дону: изд-у
РГУ, 1992. – 268 с.

Рождественский Ю.В. Введення в культуроведение. — М.: ЧеРо, 1996. –
288с.

Скворцова Е.М. Теория и история культуры: Учебник для вузов. М.: ЮНИТИ,
1999. — 406 с.

Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій. Київ:
Либідь, 1993. — 390 с.

Похожие записи