Реферат

на тему:

Культура східних слов’ян дохристиянської доби

Період раннього середньовіччя для Центральної і Східної Європи — це час
формування великих слов’янських об’єднань, зародження й утвердження
слов’янських держав, формування слов’янських мов і національних культур.

Уже в V—VI ст. на території сучасної України сформувалось два великих
слов’янських об’єднання — склавши та анти. Щодо останніх, то ще
наприкінці XIX ст. М. Грушевський висловив гіпотезу, згідно з якою
термін «анти» є тогочасною назвою українців.

Основою економіки антських племен було орне землеробство з відповідним
набором реманенту: сохи, плуги із залізними наконечниками, серпи та
кам’яні жорна для виготовлення борошна. Поряд з хліборобством існувало
тваринництво у формі приселищного стада. Археологи знаходять також і
ремісничі майстерні — залізоробні, ковальські, гончарні. Господарський
поступ сприяв змінам у соціальній структурі тогочасного суспільства й
зумовив зародження державної структури й формування перших політичних
об’єднань, хоча і не досить досконалих.

Пізніше, за літописними даними, відомо вже 14 різних племенних груп, що
об’єднуються в союзи — княжіння, створюючи передумови для виникнення
східнослов’янської державності та розвитку культури.

Тривалий час в тлумаченні причин походження слов’янських народів, у тому
числі й українського, перевага надавалась міграційним процесам; роль і
значення аборигенного чинника замовчувалась або зводилась до нуля. Всі
набутки слов’ян на терені культури розглядали як випадкове явище.

Аналіз культурологічних, археологічних, історіографічних джерел,
пам’яток історії та культури, які подарували сучасникам земля і народ
України, дає підстави зробити висновок: відбувалась безперервна зміна
численних поколінь, кожне з яких освоювало і користувалось усіма
здобутками культур своїх попередників, робило свій внесок у культурну
спадщину. Тільки в І тис, н. е. українські землі майже шість століть
були ареною наступального руху різних народів. Проте, як зазначає Н.
Полонська-Василенко: «…хоч яка жахлива бувала навала, вона не
винищувала всього населення. Не було миті, коли б поривався зв’язок між
…носіями старої та нової культури… від неолітичної трипільської
культури до Української держави»*.

Реміснична та побутова культура східних слов’ян. Знахідки залишків
сільськогосподарських знарядь праці та зерен культурних злаків, дані
етнографії, писемні свідчення вказують на те, що основою господарства
східних слов’ян було землеробство. Поряд з ним існували скотарство та
промисли: мисливство, рибальство та бортництво. Останнє відігравало
значну роль у житті слов’ян.

З ремесел були поширені виготовлення заліза та металообробка. До VIII
ст. рівень залізоробних горнів та ковальського реманенту був ще
недосконалим. Хоча якість отримуваного металу (криці) була невисокою і
потребувала додаткової обробки, проте вона цілком була придатна для
виробництва основних знарядь праці, предметів побуту, зброї.

З VIII ст. у слов’янських племен спостерігається деяке піднесення
ремесла. Відбувається відокремлення металургії від ковальської справи,
з’являються невеликі виробничі центри. Нова технологія, під впливом
алано-болгарських племен Хазарського каганату, вела до подальшого
підвищення продуктивності праці, зростання диференціації та
спеціалізації виробництва, прогресу всієї економіки.

Такі види ремесел, як гончарство, прядіння, ткацтво, обробка шкіри,
каменю, дерева, за умов натурального способу життя залишались
здебільшого в межах родинного промислу, задовольняючи потреби сім’ї.

Одним з елементів матеріальної і духовної культури людського суспільства
є житло, яке відігравало надзвичайно важливу роль у житті людини. Тому в
давніх українців будівництво будинку, вибір місця були регламентовані
великою кількістю обрядів і ритуальних дій.

Основним будівельним матеріалом у наших предків, як і в інших; народів
Європи, було дерево. За етнографічними даними, що сягають; глибин
століть, відомо, що східні слов’яни ніколи не ставили будинки: там, де
колись був шлях, чи там, де знайдено останки людини, де людина була
поранена звіром чи ворогом. До наших днів дійшла велика кількість
різноманітних способів гадання при виборі конкретного місця для
будівництва: висівання зерна, маніпуляції з водою, горщиком, вовною та
ін.

Характерним для всіх слов’янських жител є те, що вони заглиблювались у
землю на 30—80 см, а іноді й більше, доти, поки не траплялись тверді
материкові основи. Потім робились зруби з дерева, дахи покривались
деревом або соломою. У такому житлі взимку було затишно, а влітку —
прохолодно. Обов’язковим атрибутом слов’янської будівлі була піч, яку
складали з каменю або глиняних блоків.

Важливе місце в системі культури будь-якої етноісторичної спільності має
набір посуду, який втілює в собі етнічні особливості, естетичні смаки
людей, рівень культурного розвитку. Посуд відбиває традиційність
культур, пов’язується з цілою системою звичаїв.

Говорячи про традиційний посуд русичів доби середньовіччя, слід мати на
увазі не лише глиняні вироби, а й дерев’яні. Різноманітні дерев’яні
миски, чарки, ступи, відра, діжки, а також берестяні вироби, безумов-,
но, були в широкому вжитку, але не збереглися.

Керамічний посуд характеризується наявністю кількох типів посуду: різних
горщиків, мисок, сковорідок, кухлів, які ставили в піч з невисоким
склепінням. Це виділяє посуд наших предків від начиння інших народів,
які користувались котлом, підвішеним над вогнищем. Зазначимо, що форми
горщиків, мисок, кухликів при очевидній одноманітності мають у кожному
регіоні свої особливості. Так, у середньодніпровському регіоні
найпоширенішими були високі біконічні горщики. На Поліссі їх майже
немає. Тут основним був посуд з високо піднятими округлими плічками. У
Верхньому Подніпров’ї рідко трапляються кухлики, які поширені в інших
регіонах.

Сучасна наука має небагато даних щодо характеристики одягу східних
слов’ян, оскільки панував обряд спалення небіжчиків. Можна припустити,
що основні риси костюма були близькі до селянського одягу доби Київської
Русі, для реконструкції якого збереглися металеві деталі (фібули,
пряжки, бляшки) та фрески. Люди на них зображені в сорочках з вишитими
манишками, довгими рукавами, в гостроносих постолах. На думку
етнографів, такі елементи традиційного одягу, як тунікоподібна сорочка,
одяг типу плахти, набірні пояси, прості ювелірні прикраси, постоли,
сягають ще більш віддалених часів. Одяг такого типу був поширений і
серед інших народів Європи.

Релігійні вірування слов’ян. Уже зазначалася роль релігії в розвитку
мистецтва, науки, моралі в історії середньовіччя усіх народів. У
східнослов’янській релігії яскраво відображені дві риси, найбільш
характерні для землеробських племен раннього середньовіччя: обожнювання
сил природи в різноманітних, формах і культ роду. Ранньою
дохристиянською релігією в праукраїнців був язичницький політеїзм, або
багатобожжя, що являв собою нашарування різних вірувань досло-в’янських
епох. Східні слов’яни уявно населяли природу численними фантастичними
божествами — русалками, берегинями, лісовиками, водяниками та ін.

У язичницьких віруваннях своєрідно поєднувались народна фантазія та
знання людини про світ, віковий досвід поколінь, що проявився у правилах
етики, естетики, моралі. У народній поетичній творчості вищі сили — боги
мали людську подобу, але були наділені більшою силою, більшими вміннями,
можливостями і розумом. Поряд з позитивними живуть герої негативні. Вони
доповнюють перших, відтіняючи їхні найкращі риси.

Пантеон язичницьких богів формується на базі матеріалістичних уявлень.
Так, на першому місці стояв Вседержитель, узагальнюючий Бог, він же
батько природи і Владика світу, волею якого тримається доля всього і
всіх. Далі йдуть бог світла Сварог та його син, особливо шанований на
Русі, Дажбог, Хоре чи Сонце. Це зумовлено тим, що сонце було життєдайною
силою всього живого на Землі.

Особливо вшанованим був бог грому блискавок Перун, ім’я його в перекладі
зі старослов’янської означає «грім», з грецької — «вогонь». Вирази
«Перун вбив», «Перунова стріла» свідчили про його необмежену силу. Дві
сили йшли поруч з людиною — Білобог і Чорнобог, що уособлювали добро і
зло. Один був народжений світлом, інший — пітьмою; перший будував,
другий — руйнував.

Особливо шанували жіночі божества. Слов’янські богині, починаючи від
Матері-Землі, були дуже популярні у віруваннях і відображали природну
першість усього живого на Землі. Поряд з чоловічим Аадом-Живом завжди
стояло жіноче Лада-Жива, зображення її було символом життя: немовля,
повний колос, дивоквітка, виноград або яблуко.

Основний пантеон супроводила ціла низка малих божеств: Аель, Діванія,
русалії, домові, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали
небесної мудрості, зверталися за щастям, ворожили, приносили жертви,
кожний був покровителем певного роду діяльності, роду, сім’ї.

Поряд з віруванням в істот обожнювались всілякі духи і сили природи:
сонце, місяць, зірки, повітря, вітер. Однак особлива шана віддавалась
деревам: кожне символізувало той чи інший рід, плем’я свято оберігалось.
Перше місце займав дуб, особливо старий — символ мудрості; ясен —
присвячувався Перуну; клен і липа — символи подружжя; береза — символ
чистоти. Мабуть, з цих давніх часів веде відлік поетичне народне свято
Зеленої неділі, коли практично кожну українську оселю прикрашають
зеленню як символом чистоти, сили духа, єднання з природою.

Священними вважали також птахів і тварин. Зокрема, зозуля — сприймалася
як провісниця майбутнього; голуб — як символ кохання; ластівка — як доля
людини; сова — як символ смерті і пітьми. З тварин священними були віл і
кінь, а з комах — бджола і сонечко. Асоціативний ряд зрозумілий і
сьогодні.

Поряд з матеріалізованими уособленнями божої сутності східні слов яни
вірили у присутність особливої суті — душі, яка, за їхнім поняттям,
продовжувала існувати після смерті людини і залежно від його чеснот
ставала або рабом, або добрим духом. На кожному кроці відчувалась
присутність предків, «дідів», зокрема під час народження, весілля,
смерті.

Важливою рисою вірувань праукраїнців дохристиянської доби була
життєрадісність. Вони не мали в своєму пантеоні суворих, жорстоких
богів, а жили спільним життям з природою, відчували її тепло і ласку.

Крім системи культів і вірувань мали наші предки широко розвинену
народну творчість, фольклор. У творах усної словесності слово і текст
ніколи не існують самі по собі, а завжди в контексті обрядової дії, яка,
в свою чергу, має практичну скерованість.

Народна творчість слов’ян. Усна поезія у наших предків з давніх часів
користувалась широкою популярністю, вона була невід’ємною частиною
духовного життя трудового народу. Нею виражали труднощі боротьби з
силами природи, свої погляди на світ, своє горе і радощі. З широкого
загалу виходили співці й музиканти, майстри різних видів прикладного
мистецтва, оповідачі билин, різних переказів, казок, загадок тощо.

Фольклор відбивав трудовий процес, характер землеробського заняття,
побут та ін. Ці явища знайшли своє відображення у так званій календарній
і обрядовій поезії, дослідити і вивчити яку можна на підставі архаїчних
залишків у побуті українців.

До календарної поезії можна віднести зразки народної творчості,
пов’язаної із зміною пори календарного року — весни, літа, осені, зими.
До обрядової поезії належить усна народна творчість, пов’язана з
обрядами, в основному весільними й поховальними. В обох з них
відображено язичницькі вірування та звичаї, які пізніше продовжували
співіснувати поряд з християнськими.

У календарній народній поезії найбільш відображено анімістичні
вірування, одухотворення природи, віру в магічні сили її явищ тощо. До
такої поетичної творчості належать колядки і щедрівки зимової пори,
веснянки, русальні, купальні, обжинкові й інші пісні весни і літа.
Переважна більшість з них пов’язана з народженням, смертю і воскресінням
природи. Пізніше язичницькі обряди обожнення природи поєднувались з
християнськими віруваннями про народження, смерть і воскресіння Христа.

Поступово більша частина обрядової поезії втратила своє культове
значення і лише колядки (які виконуються під Різдво) та щедрівки (під

Новий рік і Водохрещу) тривалий час зберігали ознаки своїх колишніх
магічних функцій.

Дуже часто в календарній і обрядовій поезії відображались трудові
процеси в різні пори року, радість молодості, кохання та ін. Зразками
такої поезії залишились в українському селі веснянки й шумки, обжинкові
пісні.

Народні ідеали і сподівання знайшли своє відображення в казках,
легендах, переказах. Образність та художня символіка фольклору створили
своєрідний, багатий, неповторний поетичний фонд українського народу. Як
більш рання порівняно з писемністю народна творчість не була поглинута
нею. Навпаки, вона зберігалась та існувала разом з літературою і була
джерелом для численних літературних творів.

Отже, досягнення східнослов’янських народів у господарській діяльності,
багата і різнопланова народна творчість, мораль, героїчна боротьба за
незалежність з кочівниками, поступове об’єднання в єдиній державі —
Київській Русі сприяли розвитку своєрідної, неповторної матеріальної і
духовної культури.

Похожие записи