РЕФЕРАТ

на тему:

“Ідейні та художньо-естетичні

засади модернізму”

Пробудження нової естетичної свідомості

Складні процеси відбуваються сьогодні у вітчизняному мистецтві.
Ламаються стереотипи псевдореалізму, не витримують критики колишні й
новітні кон’юнктурні теми, зникає старий ходульний герой з його удаваним
пафосом і не менш удаваним романтизмом. Йде пошук нової образності, що
ґрунтується на перетвореній тематиці та оновленому герої, на принципово
інших виражальних засобах. В усіх видах мистецтва спостерігаємо елементи
модернізму й постмодернізму, художній авангард минулого та сучасного
стає предметом пильної уваги й зацікавленості суспільства.

Не завжди, зрозуміло, ці процеси є виправданими й сприйнятливими, але
вони закономірні у наш час відродження й омолодження суспільства,
культури, мистецтва. Через художні експерименти авангарду здійснюється
розрив із застарілими канонами минулого, забезпечується адаптація до
майбутнього. У посткласичних інтонаціях сучасної естетичної свідомості
вчувається нове світовідношення, менталітет епохи модернізму й
постмодернізму. З’являється нова публіка, що сприймає твори за допомогою
синтезу філософії, науки і мистецтва, шляхом синестезії Слова, Звуку,
Кольору.

Естетика авангарду формує авангардну людину — таку, що живе майбутнім як
теперешнім, сучасним як постісторичним. Авангард, вже за визначенням,
крокує тільки вперед; як Орфей, він не може дивитись назад, у минуле.
Хто озирнеться, той втратить кохану — або перетвориться у «соляний
стовп» (як дружина Лота), «засолиться» у часі й просторі. Особливо це
важливо для наших часів, коли всі ми проходимо через «мертву зону», коли
нема вороття:

За Стіксом — вперед,

За Летою — тільки вперед,

Затискаючи душу мою у долонях лабет,

Не згуби, не втеряй!

(Кнутс Скуніекс, «Не оглядайся!»)

 

Відчуття зламності епохи, її футуристичної спрямованості підживлює
сьогодні бажання естетичних змін, потяг до модерного мистецтва. Один з
показників зрослого інтересу до естетики авангарду — численні виставки
авангардистів, неоавангардистів, постмодерністів у Києві, Львові, Одесі,
інших великих містах України. Протягом останніх років сотні тисяч
глядачів познайомились із творчістю С.Далі, Р.Раушенберга, Г.Мура,
Ф.Бекона — зарубіжних фундаторів авангардистських напрямків у художній
«містерії» ХХ століття. Набутком широкого загалу стають праці
представників «класичного» російського авангарду — В.Кандинського,
М.Шагала, М.Ларіонова, Л.Попової, О.Родченка, П.Філонова. В естетичній
свідомості утверджується поняття й феномен «українського авангарду» —
від К.Малевича і М.Семенка до Е.Андієвськоі та Р.Бабовала.

Перед зачудованими очима української публіки відкривається ретроспектива
всього авангарду XX сторіччя, його «першої» й «другої» хвилі, зарубіжних
та вітчизняних варіантів. З’являється справді щаслива можливість
порівнювати роботи 10-20-х та 60-80-х років, усвідомлюючи особливості
авангардних шукань у різні періоди і в різних країнах. Але ще цікавіше,
мабуть, побачити у цих вельми різноманітних явищах дещо споріднене,
епохальне, універсальне. Художній авангард XX століття постає як
цілісне, глобальне явище, незважаючи на строкатість, різноманітність
історичних та національних проявів. Якими б різними шляхами не йшов
розвиток авангардизму на Заході й, скажімо, в Україні, можна говорити
про деякі загальні архетипи й парадигми, що обумовлюють особливості
художньої мови, стильові засади образності, манеру творчого
самовираження. Всі вони є певним способом посткласичного «впадіння» у
сучасність.

То що ж об’єднує різні й такі несхожі авангардні художні явища? Взагалі,
що може бути спільного між напрямками, течіями, авторами, творами, які
претендують і часто-густо справді займають унікальне місце у розмаїтій
системі сучасної культури й мистецтва? Відповідь на ці питання може дати
аналіз авангардизму як історично й естетично закономірного явища у
розвитку мистецтва нашого «божевільного раціо-століття».

 

Поняття авангарду й модернізму, їхня хронологія

Намагання індуктивно обгрунтувати поняття авангарду, виходячи з
емпіричного розмаїття його художніх проявів, не дає позитивного
результату через невичерпність і незавершеність у часі феномену
авангардизму. ХХ сторіччя породжує все нові й нові модифікації авангарду
у вигляді різноманітних поставангардистських та неоавангардистських
течій. Тому розкрити сутність авангардизму можна, виходячи з його
естетики, теоретичних і програмних праць, що дали імпульс або визначили
основні напрямки його розвитку.

Від філософських концепцій та естетичних маніфестів я пропоную поступово
«зійти» до художніх реалій авангарду — у контексті сучасної культури.
Таким — дедуктивним — шляхом можна дійти до розуміння не лише стильової
(чи «антистильової») суті авангарду, але до усвідомлення його
взаємозв’язку з соціокультурними процесами, його образно-естетичної
специфіки. Адже як би не розрізнялися прийоми творчого самовираження
митців-модерністів, всі вони так чи інакше сповідують загальні принципи
авангардизму, стоять на позиціях естетики, котра вимагає «некласичних»,
інноваційних методів творчості.

Дослідження авангардизму в мистецтві ХХ сторіччя почалося, по суті,
разом з його виникненням. Багато хто з фундаторів художнього авангарду
були одночасно його теоретиками, «програмістами задзеркалля». До них
належать В.Кандинський («Про духовне в мистецтві»), К.Малевич («Від
кубізму до супрематизму. Новий живописний реалізм»), О.Родченко («Все —
досліди»), С.Далі («Поезія стандарту»), А.Бретон («Маніфест
сюрреалізму»), І.Голль («Маніфест сюрреалізму»), Ф.Т.Марінетті («Перший
маніфест футуризму»), К.Едшмід («Експресіонізм у поезії»), Р.Хюльзенбек
(«Дадаїстський маніфест 1910 року»), Г.Гессе («Митець і психоаналіз»),
О.Богомазов («Малярство та елементи»), інші талановиті митці й теоретики
як в Україні, так і в Росії і на Заході.

Предметом культурологічної, естетичної та мистецтвознавчої рефлексії
авангардизм став дещо пізніше, коли перетворився на помітне й автономне
явище художнього життя ХХ століття. Маю на увазі «золотий період»
російського та українського авангарду 20-х років, що викликав дискусії у
філософсько-естетичній літературі того часу (див., наприклад: Иоффе И.
Культура и стиль: Система и принципы социологии искусств. — Л., 1927), а
також розквіт «першої хвилі» західного авангарду, що викликав до життя
його теоретичний аналіз (Х.Ортега-і-Гассет, Р.Поджіо, Р.Естивальс,
П.Бюргер, інші естетики та мистецтвознавці Заходу).

«Друга хвиля» авангарду, сучасний неоавангард і постмодернізм також не
залишаються без уваги з боку дослідників найрізноманітніших орієнтацій
(наприклад, Дж.Кейдж у США, Ж.Дерріда у Франції, М.Кальвезі в Італії,
С.Моравскі та А.Кучинська у Польщі, М.Епштейн та А.Єрофеєв у Росії,
Д.Горбачов, Д.Затонський, А.Макаров, О.Соловйов в Україні. У сучасній
українській естетиці вже нарешті вичерпується потік суто «критичних»,
негативістських оцінок модернізму, відроджується інтерес не лише до
класики світового та вітчизняного авангарду, але й до його історичного
розвитку, художньо-естетичних метаморфоз.

У зв’язку з цим уточнюється саме поняття й хронологічні рамки авангарду,
його співвідношення з модернізмом, неоавангардизмом, постмодернізмом.
Гадаю, що таке уточнення буде плідним для подальшого викладення,
оскільки його предметом є саме естетика авангардизму в її відмінностях
як від традиційної естетики класичного мистецтва, так і від естетики
проміжних, «маньєристських» періодів розвитку мистецтва, які лише
модифікують або інтегрують досягнення попереднього мистецтва.

Висхідною для міркування над поняттям позицією оберемо визначення
авангардизму й модернізму, подані в словнику «Естетика» (М., 1989) [на
жаль, в українському довіднику «Естетичне виховання» (К., 1988) авангард
цілковито ототожнюється з модернізмом, синонімічно розчинюється в ньому,
не набуваючи категоріального статусу]. Авангардизм тут тлумачиться як
граничний вияв більш широкого явища — модернізму. Становлення останнього
пов’язується, у свою чергу, з періодом авангардизму, що підготував його.
Інакше кажучи, модернізм і авангард — це багато в чому подібні, тотожні
явища в мистецтві ХХ століття. Їхньою спільною суттєвою рисою є опозиція
щодо класичного мистецтва, принципове використання «сучасних»,
«передових» методів і прийомів творчості.

Разом з тим, якщо авангард — це завжди модерне мистецтво, то модернізм
не завжди буває авангардним (наприклад, деякі твори радянського живопису
на межі 50-60-х років часто характеризується як «модернізм без
авангарду»). Більше того, деякі автори схильні бачити у модернізмі
тільки поставангардний період розвитку мистецтва, котрий
характеризується лише повторенням, репродукуванням вже знайдених
авангардом художніх принципів та рішень. За словами Є.Яковлева,
«модернізм»… ці способи, засоби і форми модифікує, не вносячи
принципово нового у наступне за авангардом художнє мислення» (Яковлев
Е.Г. Заметки об эстетике русского авангарда (В.Кандинский и К.Малевич)
// Философские науки. — 1989. — № 9. — С. 91).

Погоджуючись з автором у тому, що авангард у мистецтві — це
історично-конкретне явище у розвитку художньої культури, я пропоную
вбачати в авангардизмі і метаісторичну (трансісторичну) категорію
мистецтва. Як на мене, будь-яка художня епоха має свій власний авангард
у постатях тих митців, котрі були провісниками нових стилів, напрямків
та шкіл у мистецтві (приклади: катакомбне малярство ранніх християн,
творчість І.Босха, імпресіоністів, символістів і т.ін.). Вони значно
випереджали свій час, екстраполюючи свої твори у майбутнє, «зісковзуючи»
в нього віссю часу. З цього погляду авангардні твори завжди є
актуальними, вони синхронно співіснують у часі з будь-якими
конкретно-історичними «хвилями» авангарду.

Саме у цьому смислі авангард одночасно є конкретно-історичним і
метаісторичним (трансісторичним), бо може бути виявленим у тих періодах
розвитку мистецтва, які характеризувалися зміною естетичних парадигм і
художніх канонів творчості (у музиці, наприклад, — зміна ладо-тональних,
гармонійних і темпоритмових систем від давньогрецьких ладів і ритмів
через новоєвропейську поліфонію і контрапункт до сучасної додекафонії та
панк-музики).

Сутність авангарду як «передового» напряму мистецтва, спрямованого у
майбутнє, залишається принципово незмінною, незважаючи на будь-які
культурно-історичні модифікації. Це «у принципі», з погляду історії
мистецтва в цілому.

Але авангард ХХ століття все ж таки суттєво відрізняється від усіх
попередніх авангардних течій. Його специфічна риса — яскраво виражена
антиакадемічна, «антисалонна» спрямованість, котра досягається завдяки
повному розриву з традиційними, передовсім реалістичними методами
художньої творчості. На перший план виходить безпредметність і
концептуальність, символізм та ірраціональність, матеріальність та
абсурдність зображення. В авангардизмі ХХ століття багатьма дослідниками
виділяються такі спільні й суттєві риси, як-от: войовничість,
безкомпромісність, елітаризм, дистанція щодо сучасності, переоцінка
традицій, поліцентризм (наявність численних напрямків),
інтердисциплінаризм (тісні зв’язки між окремими видами мистецтва),
синестетизм, програмність, «революційність», утопізм. Авангарду
властивий «блюзнірськи бешкетний» характер як творчості, так і стиля
життя (від Тулуз-Лотрека до Далі, від Кручених до «митьків»).

Все це дозволяє розглядати авангард ХХ століття як цілісне художнє
явище, що протистоїть не лише академічному, але й усьому традиційному
мистецтву в історії людства. Авангардизм з цього погляду визначають як
«універсальний код» цілого періоду в розвитку світової культури. В цьому
смислі він містить в собі всі течії «сучасного» мистецтва (хоча в
будь-який «авангардний період» поруч з ним існують і навіть антитезисно
підживлюють його різноманітні течії неореалізму, примітивізму,
неокласицизму, релігійного мистецтва тощо).

Експлікація поняття «авангард» здійснюється за допомогою категоріальних
позицій: мистецтво й антимистецтво, відчуження й контрвідчуження, утопія
та ідеологія, субкультура і культурна криза (див.: Wyboоry i ruzuka
awangardy: Studia z teorii awangardy. — Warszawa — Lуd, 1985. — S. 24.).
?aангард виступає тут на боці «антимистецтва», «контрвідчуження»,
«утопії», «субкультури» (саме такі його риси відзначає відомий польський
спеціаліст з естетики авангарду Стефан Моравськи).

На відміну від попереднього мистецтва, авангард, за словами Т.Щербини,
«займається виявленням усього можливого, а не чогось потрібного або
важливого». У цьому, найширшому значенні авангард охоплює всі
новаторські, модерні течії і напрямки художньої практики нашого століття
і в цьому семантичному обсязі буде розбиратися надалі.

У понятті авангарду я об’єдную його «першу» і «другу» хвилю, сучасний
«неоавангард». Адже мета лекцій — входження в ментальну,
філософсько-естетичну лабораторію авангардизму, осягнення його основних
соціокультурних і художньо-творчих проблем. Наголос робиться на
загальноестетичній, методологічній проблематиці авангардизму, що залишає
в стороні його конкретно-історичні специфікації.

А втім, як би не відрізнявся неоавангард від «класичного» авангарду,
їхня суть єдина — новаторський, бунтарський, «антикультурний» дух
стосовно стереотипів творчості. Змінюються лише зовнішні форми та умовні
прийоми вираження цього духу. Вони стають все більш витонченими та
ексцентричними. Так, характеризуючи стильову концепцію сучасного
авангарду (неоавангарду), один з дослідників вбачає її в геометричній
абстракції, переказаній мовою промислових товарів. Виділяються «два
ключових елементи естетичного перевороту: геометризм та «готовий
об’єкт». Функції нового авангарду вбачаються у відшаруванні метафізичних
цінностей від культурних, у викритті сакралізованих стереотипів
сприйняття.

Як бачимо, сутнісний смисл авангардизму і модернізму — епатаж публіки
новими, нетрадиційними формами в ім’я руйнування старих, догматизованих
цінностей — зберігається у будь-які періоди. Неоавангардизм, що виник
після перехідних форм «театру абсурду» Беккета і «нового роману»
Роб-Грийє (кінець 50-х років), зберігає свою значимість донині.
Зарубіжні дослідники розрізнюють чотири типи неоавангарду: поп-арт,
«технологічний», «акціоністський», «метахудожній». Кожний з них, будучи
новим словом у культурі та художній мові, претендує на справді
авангардне значення в історії модерного мистецтва. Кожному з них
належить законне місце в «музеї» сучасного світовідношення, що розкриває
світ людини в мистецтві другої половини ХХ століття.

Використана література:

Новітня культура. – Харків, 2001.

І.Цибій. Декілька слів про модернізм. – К., 1999.

Українська та зарубіжна культура. Підручник. – К., 2000.

Похожие записи