.

Ідейні та художньо-естетичні засади модернізму (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 3300
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

“Ідейні та художньо-естетичні

засади модернізму”

Пробудження нової естетичної свідомості

Складні процеси відбуваються сьогодні у вітчизняному мистецтві.
Ламаються стереотипи псевдореалізму, не витримують критики колишні й
новітні кон’юнктурні теми, зникає старий ходульний герой з його удаваним
пафосом і не менш удаваним романтизмом. Йде пошук нової образності, що
ґрунтується на перетвореній тематиці та оновленому герої, на принципово
інших виражальних засобах. В усіх видах мистецтва спостерігаємо елементи
модернізму й постмодернізму, художній авангард минулого та сучасного
стає предметом пильної уваги й зацікавленості суспільства.

Не завжди, зрозуміло, ці процеси є виправданими й сприйнятливими, але
вони закономірні у наш час відродження й омолодження суспільства,
культури, мистецтва. Через художні експерименти авангарду здійснюється
розрив із застарілими канонами минулого, забезпечується адаптація до
майбутнього. У посткласичних інтонаціях сучасної естетичної свідомості
вчувається нове світовідношення, менталітет епохи модернізму й
постмодернізму. З’являється нова публіка, що сприймає твори за допомогою
синтезу філософії, науки і мистецтва, шляхом синестезії Слова, Звуку,
Кольору.

Естетика авангарду формує авангардну людину – таку, що живе майбутнім як
теперешнім, сучасним як постісторичним. Авангард, вже за визначенням,
крокує тільки вперед; як Орфей, він не може дивитись назад, у минуле.
Хто озирнеться, той втратить кохану – або перетвориться у “соляний
стовп” (як дружина Лота), “засолиться” у часі й просторі. Особливо це
важливо для наших часів, коли всі ми проходимо через “мертву зону”, коли
нема вороття:

За Стіксом – вперед,

За Летою – тільки вперед,

Затискаючи душу мою у долонях лабет,

Не згуби, не втеряй!

(Кнутс Скуніекс, “Не оглядайся!”)

 

Відчуття зламності епохи, її футуристичної спрямованості підживлює
сьогодні бажання естетичних змін, потяг до модерного мистецтва. Один з
показників зрослого інтересу до естетики авангарду – численні виставки
авангардистів, неоавангардистів, постмодерністів у Києві, Львові, Одесі,
інших великих містах України. Протягом останніх років сотні тисяч
глядачів познайомились із творчістю С.Далі, Р.Раушенберга, Г.Мура,
Ф.Бекона – зарубіжних фундаторів авангардистських напрямків у художній
“містерії” ХХ століття. Набутком широкого загалу стають праці
представників “класичного” російського авангарду – В.Кандинського,
М.Шагала, М.Ларіонова, Л.Попової, О.Родченка, П.Філонова. В естетичній
свідомості утверджується поняття й феномен “українського авангарду” –
від К.Малевича і М.Семенка до Е.Андієвськоі та Р.Бабовала.

Перед зачудованими очима української публіки відкривається ретроспектива
всього авангарду XX сторіччя, його “першої” й “другої” хвилі, зарубіжних
та вітчизняних варіантів. З’являється справді щаслива можливість
порівнювати роботи 10-20-х та 60-80-х років, усвідомлюючи особливості
авангардних шукань у різні періоди і в різних країнах. Але ще цікавіше,
мабуть, побачити у цих вельми різноманітних явищах дещо споріднене,
епохальне, універсальне. Художній авангард XX століття постає як
цілісне, глобальне явище, незважаючи на строкатість, різноманітність
історичних та національних проявів. Якими б різними шляхами не йшов
розвиток авангардизму на Заході й, скажімо, в Україні, можна говорити
про деякі загальні архетипи й парадигми, що обумовлюють особливості
художньої мови, стильові засади образності, манеру творчого
самовираження. Всі вони є певним способом посткласичного “впадіння” у
сучасність.

То що ж об’єднує різні й такі несхожі авангардні художні явища? Взагалі,
що може бути спільного між напрямками, течіями, авторами, творами, які
претендують і часто-густо справді займають унікальне місце у розмаїтій
системі сучасної культури й мистецтва? Відповідь на ці питання може дати
аналіз авангардизму як історично й естетично закономірного явища у
розвитку мистецтва нашого “божевільного раціо-століття”.

 

Поняття авангарду й модернізму, їхня хронологія

Намагання індуктивно обгрунтувати поняття авангарду, виходячи з
емпіричного розмаїття його художніх проявів, не дає позитивного
результату через невичерпність і незавершеність у часі феномену
авангардизму. ХХ сторіччя породжує все нові й нові модифікації авангарду
у вигляді різноманітних поставангардистських та неоавангардистських
течій. Тому розкрити сутність авангардизму можна, виходячи з його
естетики, теоретичних і програмних праць, що дали імпульс або визначили
основні напрямки його розвитку.

Від філософських концепцій та естетичних маніфестів я пропоную поступово
“зійти” до художніх реалій авангарду – у контексті сучасної культури.
Таким – дедуктивним – шляхом можна дійти до розуміння не лише стильової
(чи “антистильової”) суті авангарду, але до усвідомлення його
взаємозв’язку з соціокультурними процесами, його образно-естетичної
специфіки. Адже як би не розрізнялися прийоми творчого самовираження
митців-модерністів, всі вони так чи інакше сповідують загальні принципи
авангардизму, стоять на позиціях естетики, котра вимагає “некласичних”,
інноваційних методів творчості.

Дослідження авангардизму в мистецтві ХХ сторіччя почалося, по суті,
разом з його виникненням. Багато хто з фундаторів художнього авангарду
були одночасно його теоретиками, “програмістами задзеркалля”. До них
належать В.Кандинський (“Про духовне в мистецтві”), К.Малевич (“Від
кубізму до супрематизму. Новий живописний реалізм”), О.Родченко (“Все –
досліди”), С.Далі (“Поезія стандарту”), А.Бретон (“Маніфест
сюрреалізму”), І.Голль (“Маніфест сюрреалізму”), Ф.Т.Марінетті (“Перший
маніфест футуризму”), К.Едшмід (“Експресіонізм у поезії”), Р.Хюльзенбек
(“Дадаїстський маніфест 1910 року”), Г.Гессе (“Митець і психоаналіз”),
О.Богомазов (“Малярство та елементи”), інші талановиті митці й теоретики
як в Україні, так і в Росії і на Заході.

Предметом культурологічної, естетичної та мистецтвознавчої рефлексії
авангардизм став дещо пізніше, коли перетворився на помітне й автономне
явище художнього життя ХХ століття. Маю на увазі “золотий період”
російського та українського авангарду 20-х років, що викликав дискусії у
філософсько-естетичній літературі того часу (див., наприклад: Иоффе И.
Культура и стиль: Система и принципы социологии искусств. – Л., 1927), а
також розквіт “першої хвилі” західного авангарду, що викликав до життя
його теоретичний аналіз (Х.Ортега-і-Гассет, Р.Поджіо, Р.Естивальс,
П.Бюргер, інші естетики та мистецтвознавці Заходу).

“Друга хвиля” авангарду, сучасний неоавангард і постмодернізм також не
залишаються без уваги з боку дослідників найрізноманітніших орієнтацій
(наприклад, Дж.Кейдж у США, Ж.Дерріда у Франції, М.Кальвезі в Італії,
С.Моравскі та А.Кучинська у Польщі, М.Епштейн та А.Єрофеєв у Росії,
Д.Горбачов, Д.Затонський, А.Макаров, О.Соловйов в Україні. У сучасній
українській естетиці вже нарешті вичерпується потік суто “критичних”,
негативістських оцінок модернізму, відроджується інтерес не лише до
класики світового та вітчизняного авангарду, але й до його історичного
розвитку, художньо-естетичних метаморфоз.

У зв’язку з цим уточнюється саме поняття й хронологічні рамки авангарду,
його співвідношення з модернізмом, неоавангардизмом, постмодернізмом.
Гадаю, що таке уточнення буде плідним для подальшого викладення,
оскільки його предметом є саме естетика авангардизму в її відмінностях
як від традиційної естетики класичного мистецтва, так і від естетики
проміжних, “маньєристських” періодів розвитку мистецтва, які лише
модифікують або інтегрують досягнення попереднього мистецтва.

Висхідною для міркування над поняттям позицією оберемо визначення
авангардизму й модернізму, подані в словнику “Естетика” (М., 1989) [на
жаль, в українському довіднику “Естетичне виховання” (К., 1988) авангард
цілковито ототожнюється з модернізмом, синонімічно розчинюється в ньому,
не набуваючи категоріального статусу]. Авангардизм тут тлумачиться як
граничний вияв більш широкого явища – модернізму. Становлення останнього
пов’язується, у свою чергу, з періодом авангардизму, що підготував його.
Інакше кажучи, модернізм і авангард – це багато в чому подібні, тотожні
явища в мистецтві ХХ століття. Їхньою спільною суттєвою рисою є опозиція
щодо класичного мистецтва, принципове використання “сучасних”,
“передових” методів і прийомів творчості.

Разом з тим, якщо авангард – це завжди модерне мистецтво, то модернізм
не завжди буває авангардним (наприклад, деякі твори радянського живопису
на межі 50-60-х років часто характеризується як “модернізм без
авангарду”). Більше того, деякі автори схильні бачити у модернізмі
тільки поставангардний період розвитку мистецтва, котрий
характеризується лише повторенням, репродукуванням вже знайдених
авангардом художніх принципів та рішень. За словами Є.Яковлева,
“модернізм”… ці способи, засоби і форми модифікує, не вносячи
принципово нового у наступне за авангардом художнє мислення” (Яковлев
Е.Г. Заметки об эстетике русского авангарда (В.Кандинский и К.Малевич)
// Философские науки. – 1989. – № 9. – С. 91).

Погоджуючись з автором у тому, що авангард у мистецтві – це
історично-конкретне явище у розвитку художньої культури, я пропоную
вбачати в авангардизмі і метаісторичну (трансісторичну) категорію
мистецтва. Як на мене, будь-яка художня епоха має свій власний авангард
у постатях тих митців, котрі були провісниками нових стилів, напрямків
та шкіл у мистецтві (приклади: катакомбне малярство ранніх християн,
творчість І.Босха, імпресіоністів, символістів і т.ін.). Вони значно
випереджали свій час, екстраполюючи свої твори у майбутнє, “зісковзуючи”
в нього віссю часу. З цього погляду авангардні твори завжди є
актуальними, вони синхронно співіснують у часі з будь-якими
конкретно-історичними “хвилями” авангарду.

Саме у цьому смислі авангард одночасно є конкретно-історичним і
метаісторичним (трансісторичним), бо може бути виявленим у тих періодах
розвитку мистецтва, які характеризувалися зміною естетичних парадигм і
художніх канонів творчості (у музиці, наприклад, – зміна ладо-тональних,
гармонійних і темпоритмових систем від давньогрецьких ладів і ритмів
через новоєвропейську поліфонію і контрапункт до сучасної додекафонії та
панк-музики).

Сутність авангарду як “передового” напряму мистецтва, спрямованого у
майбутнє, залишається принципово незмінною, незважаючи на будь-які
культурно-історичні модифікації. Це “у принципі”, з погляду історії
мистецтва в цілому.

Але авангард ХХ століття все ж таки суттєво відрізняється від усіх
попередніх авангардних течій. Його специфічна риса – яскраво виражена
антиакадемічна, “антисалонна” спрямованість, котра досягається завдяки
повному розриву з традиційними, передовсім реалістичними методами
художньої творчості. На перший план виходить безпредметність і
концептуальність, символізм та ірраціональність, матеріальність та
абсурдність зображення. В авангардизмі ХХ століття багатьма дослідниками
виділяються такі спільні й суттєві риси, як-от: войовничість,
безкомпромісність, елітаризм, дистанція щодо сучасності, переоцінка
традицій, поліцентризм (наявність численних напрямків),
інтердисциплінаризм (тісні зв’язки між окремими видами мистецтва),
синестетизм, програмність, “революційність”, утопізм. Авангарду
властивий “блюзнірськи бешкетний” характер як творчості, так і стиля
життя (від Тулуз-Лотрека до Далі, від Кручених до “митьків”).

Все це дозволяє розглядати авангард ХХ століття як цілісне художнє
явище, що протистоїть не лише академічному, але й усьому традиційному
мистецтву в історії людства. Авангардизм з цього погляду визначають як
“універсальний код” цілого періоду в розвитку світової культури. В цьому
смислі він містить в собі всі течії “сучасного” мистецтва (хоча в
будь-який “авангардний період” поруч з ним існують і навіть антитезисно
підживлюють його різноманітні течії неореалізму, примітивізму,
неокласицизму, релігійного мистецтва тощо).

Експлікація поняття “авангард” здійснюється за допомогою категоріальних
позицій: мистецтво й антимистецтво, відчуження й контрвідчуження, утопія
та ідеологія, субкультура і культурна криза (див.: Wyboоry i ruzuka
awangardy: Studia z teorii awangardy. – Warszawa – Lуd, 1985. – S. 24.).
?aангард виступає тут на боці “антимистецтва”, “контрвідчуження”,
“утопії”, “субкультури” (саме такі його риси відзначає відомий польський
спеціаліст з естетики авангарду Стефан Моравськи).

На відміну від попереднього мистецтва, авангард, за словами Т.Щербини,
“займається виявленням усього можливого, а не чогось потрібного або
важливого”. У цьому, найширшому значенні авангард охоплює всі
новаторські, модерні течії і напрямки художньої практики нашого століття
і в цьому семантичному обсязі буде розбиратися надалі.

У понятті авангарду я об’єдную його “першу” і “другу” хвилю, сучасний
“неоавангард”. Адже мета лекцій – входження в ментальну,
філософсько-естетичну лабораторію авангардизму, осягнення його основних
соціокультурних і художньо-творчих проблем. Наголос робиться на
загальноестетичній, методологічній проблематиці авангардизму, що залишає
в стороні його конкретно-історичні специфікації.

А втім, як би не відрізнявся неоавангард від “класичного” авангарду,
їхня суть єдина – новаторський, бунтарський, “антикультурний” дух
стосовно стереотипів творчості. Змінюються лише зовнішні форми та умовні
прийоми вираження цього духу. Вони стають все більш витонченими та
ексцентричними. Так, характеризуючи стильову концепцію сучасного
авангарду (неоавангарду), один з дослідників вбачає її в геометричній
абстракції, переказаній мовою промислових товарів. Виділяються “два
ключових елементи естетичного перевороту: геометризм та “готовий
об’єкт”. Функції нового авангарду вбачаються у відшаруванні метафізичних
цінностей від культурних, у викритті сакралізованих стереотипів
сприйняття.

Як бачимо, сутнісний смисл авангардизму і модернізму – епатаж публіки
новими, нетрадиційними формами в ім’я руйнування старих, догматизованих
цінностей – зберігається у будь-які періоди. Неоавангардизм, що виник
після перехідних форм “театру абсурду” Беккета і “нового роману”
Роб-Грийє (кінець 50-х років), зберігає свою значимість донині.
Зарубіжні дослідники розрізнюють чотири типи неоавангарду: поп-арт,
“технологічний”, “акціоністський”, “метахудожній”. Кожний з них, будучи
новим словом у культурі та художній мові, претендує на справді
авангардне значення в історії модерного мистецтва. Кожному з них
належить законне місце в “музеї” сучасного світовідношення, що розкриває
світ людини в мистецтві другої половини ХХ століття.

Використана література:

Новітня культура. – Харків, 2001.

І.Цибій. Декілька слів про модернізм. – К., 1999.

Українська та зарубіжна культура. Підручник. – К., 2000.

Похожие документы
Обсуждение
    Заказать реферат
    UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019