Реферат на тему:

“Художня культура Київської Русі”

ПЛАН

1. Вступ

2. Архітектурні пам’ятки київської Русі

3. Монументальний живопис київської Русі

4. Іконопис київської Русі

5. Книжкова мініатюра київської Русі

1. Вступ

Історія художньої культури України неможлива без такої яскравої сторінки
як доба Київської Русі. Вона має велике значення, адже впродовж
існування цієї держави було закладено основу української культури. Окрім
слов’янських традицій, творчість давньоруських митців зазнала значного
впливу культур сусідніх народів, зокрема провідної християнської держави
того часу — Візантії. Це добре помітно в архітектурі, монументальному
мистецтві й іконописі Київської Русі.

Розквіт образотворчого мистецтва Київської Русі відбувся після прийняття
християнства і визначився орієнтацією на візантійське мистецтво.
Візантійці створили художню систему, у якій панували суворі норми й
канони, а краса навколишнього світу сприймалась лише як відблиск
божественної краси. Головними ознаками візантійського стилю в
архітектурі були хрестоподібне планування (так званий «грецький» хрест)
і п’ятикупольна система будівель, а також надзвичайна ошатність
інтер’єрів, оздоблених дорогими сортами мармуру, фресковим живописом,
мозаїчними зображеннями та позолотою. Живопис та іконопис також
створювався за чіткими правилами композиційного, образного та
кольорового рішень.

2. Архітектурні пам’ятки київської Русі

історія розвитку давньоруського архітектурного мистецтва бере початок з
кінця X ст. Уже тоді в Київській Русі існували багаті традиції
дерев’яного зодчества, які пізніше позначилися на кам’яній архітектурі,
зокрема храмових споруд. і хоча спочатку вплив візантійського мистецтва
був дуже відчутний, згодом у давньоруській архітектурі проявився власний
стиль. Тож можна зробити висновок, що майстри Київської Русі не
копіювали традиції Візантії, а створювали на їх основі свою оригінальну
художню мову.

Зразками архітектури, в якій найбільше простежується візантійський
вплив, були Десятинна церква в Києві і Спасо-Преображенський собор у
чернігові.

Десятинна церква (церква Богородиці) була зведена в епоху князювання
Володимира Великого і вважається першою кам’яною спорудою Київської
Русі. То була одна з найгарніших архітектурних споруд свого часу, адже
до її будівництва долучали кращих майстрів Візантії. На превеликий жаль,
будівля храму була знищена 1240 року ордами хана Батия. Її відновлення у
різні часи ініціювали українські митрополити Петро Могила та Євген
Болхвитинов. Проте давньоруська церква так і не відродилася. Нині на
місці її розташування ведуться археологічні розкопки.

Близьким до архітектурного рішення Десятинної церкви став
Спасо-Преображенський собор, що зведений 1036 року у чернігові і чудово
зберігся до нашого часу. Цей храм — перший приклад того, що давньоруські
майстри прагнули до створення власного стилю. У деяких елементах собору
помітні прийоми, не характерні для візантійського зодчества, але типові
саме для давньоруської архітектури. Будівля храму містить ознаки,
притаманні й романському стилю, що свідчить про знайомство зодчих із
культурними традиціями заходу.

Перлиною давньоруського архітектурного мистецтва є Київський Софіївський
собор, зведений грецькими майстрами під час правління князя ярослава
Мудрого за зразком Софіївського храму Константинополя. згадка про Софію
Київську зустрічається у найціннішому літописі Київської Русі — «Повісті
минулих літ». У будівництві собору були використані досягнення
візантійського мистецтва, проте в архітектурі цього п’ятинефного храму
вже простежувались своєрідні національні риси. На відміну від
візантійських соборів, він був увінчаний тринадцятьма куполами, містив
дві галереї. Композиційне рішення Софії Київської зіграло велику роль у
формуванні національних рис української, російської та білоруської
архітектур. В результаті рестав-рувань і перебудов, проведених протягом
XVіі—XVііі ст., первинний вигляд будівлі собору не зберігся.

Первісне архітектурне рішення Софії Київської мало свою символіку.
центральний високий купол храму символізував Христа — Голову церкви.
дванадцять менших куполів собору асоціювались з апостолами, четверо з
яких — євангелісти лука, іоанн, Матфей та Марк, що сприяли
розповсюдженню християнства по всіх сторонах світу.

Наступний етап зодчества Київської Русі відзначений другою половиною Xі
— першою половиною Xіі ст., коли архітектура набуває більшої
самобутності. Виділяються навіть окремі школи: київська, переяславська,
галицька. зодчі перейшли на місцеві будівельні матеріали й розробили
нові технологічні прийоми, відмінні від візантійських. Архітектурі цього
періоду притаманні й риси романського стилю, що проявляється в
зовнішньому оформленні будівель.

Свято-Успенський собор Києво-Печерської Лаври, зведений протягом
1073—1078 років — являє особливості київської давньоруської
архітектурної школи. У ньому вже були відсутні башти і галереї,

вінчала будівлю лише одна глава. Популярність архітектурної форми
Свято-Успенського собору дуже велика — його пропорції стали канонічними
для багатьох наступних храмів Київської Русі. Проте сама будівля собору
не збереглася до наших часів: у XVіі ст. храм було перебудовано, а під
час Другої світової війни — зруйновано.

Стиль архітектури чернігівської школи Xіі ст. втілений в
Бори-соглебському соборі. Про це свідчать багаті різьблення в декорі
фасадів, де мотиви романського стилю перегукуються зі слов’янськими. іще
однією характерною ознакою давньоруської архітектури чернігівщини є
обмазання цегляних стін будівель білим вапном.

Самобутність архітектури галицької школи представляє церква святого
Пантелеймона — єдиний зразок давньоруського галицького зодчества. Учені
припускають, що за часів Київської Русі тут був укріплений форпост
княжого міста — імовірно, монастир. На цій території і була побудована
хрестоподібна церква зі зразками білокам’яної різьби. із первинної
споруди церкви святого Пантелеймона до нашого часу збереглись лише
стіни, адже протягом віків храм кілька разів перебудовувався.

Пізній стильовий етап давньоруського зодчества розпочався наприкінці Xіі
ст. Він визначився відходом від хрестово-купольної системи за рахунок
додавання архітектурних елементів під центральною частиною будівлі.
П’ятницька церква в чернігові — унікальний витвір майстрів останнього
періоду давньоруської архітектури. Сучасний вид храму — реконструкція
його первинного вигляду. Головна особливість будови — оригінальне
рішення переходу від прямокутної основи до барабану за допомогою
трисходових арок — закомар.

3. Монументальний живопис київської Русі

Серед видів образотворчого мистецтва Київської Русі перше місце належить
монументальному живопису, що створився також на основі візантійських
традицій. Константинопольські митці, оздоблюючи давньоруські собори,
використовували два вида техніки монументального живопису: мозаїку і
фреску. Потім прийоми й технологію візантійських художників перейняли та
вдосконалили давньоруські митці.

Давньоруський мозаїчний живопис X— Xіі ст. може бути поділений на два
види: високохудожні мозаїки підлоги, що фрагментарно збереглися до
нашого часу в деяких храмах епохи Київської Русі, і мозаїчний настінний
живопис, яким оздоблювали найважливішу в символічному сенсі й найбільш
освітлену частину давньоруських храмів — центральний купол, підкупольний
простір і вівтар.

2 4 h j ? ? AE E   ¤ b

d

f

h

4 j ? E d

h

??????????

7\>BAOPRUaeYaeYeYeYiY?Z1/4ZAZ?_Lc”e?eVhdifi?iAemAEmEm¦qOr?t’teeeeeeessee
sseeesseeeeeeeeeess

ня мозаїк собору Софії Київської давньоруські майстри застосували
близько 180 відтінків різних кольорів.

як і всі розписи середньовічних храмів, мозаїки Київської Русі були
«Євангелієм для неграмотних». за ними віруючі дізнавалися про основні
положення християнської віри. Тож мова цих творів монументального
мистецтва проста й лаконічна, а зображення площинні. Фігури немов
розпластані на золотому фоні, жести умовні, складки одягу утворюють
орнаментальний рисунок. за каноном, запозиченим у Візантії, усі лики
святих мають подовжений овал і тонкі риси обличчя, великі очі. Проте
кожен лик зберігає власну індивідуальність, умовно виражену в кольорах
одягу, позі, атрибутах тощо.

Про надзвичайно високохудожній рівень давньоруського мозаїчного
мистецтва свідчать ансамблі мозаїк собору Софії Київської, фрагменти
мозаїк золотоверхого собору Михайлівського монастиря, Десятинної церкви,
Успенського собору Києво-Печерської Лаври, Михайлівського собору
Видубицького монастиря. Розкопки на території стародавнього Києва,
поблизу Десятинної церкви, виявили фундаменти кількох парадних палацових
будівель, призначених для зібрань княжої дружини. Судячи за фрагментами
мармурових деталей та мозаїк, ці архітектурні споруди за багатством
оздоблення не поступалися храмам.

Смальта — кольорове непрозоре скло у вигляді кубиків або пластинок,
призначене для створення мозаїки.

Оскільки мозаїка належить до складних і дорогоцінних технік
монументального живопису, великої популярності в Київської Русі набула
фреска. завдяки чудовим властивостям цієї техніки, а також майстерності
живописців, які досконально зналися на ній, деякі фрескові ансамблі,
створені за часів Київської Русі, збереглися до наших часів. Протягом
століть фрескові розписи давньоруських церков не потьмянішали, не
втратили насиченості кольорів і виявились стійкими до вологи. Це
свідчить про надзвичайно високий професійний рівень стародавніх
майстрів. Вони винаходили рецепти створення фарб і зберігали їх у
таємниці, передаючи лише від майстра учневі.

У X—Xі ст. у Київській Русі набула поширення візантійська техніка
фрескового живопису. Дуже відомі цикли настінних розписів Софії
Київської, які зображують сюжети Євангелія, Старого завіту, а також
святого Георгія та архангела Михаїла — покровителів князівського роду.
Також унікальними пам’ятками фрескового живопису є розписи на стінах
веж, де розташовані сходи, якими піднімалися князь із дружиною та
почтом. Тут представлені сцени світського

з’явились самі по собі («Спас Нерукотворний») або були написані з натури
художниками, які особисто знали або пам’ятали святих (за повір’ям ікона
Володимирської Божої Матері була написана євангелістом Лукою). Отже,
православна церква ніколи не допускала писання ікон за уявою чи з живих
осіб.

життя Київської Русі. Так на південній стіні собору зберігся колективний
портрет родини князя ярослава Мудрого — його дружини ірини й доньок
Єлизавети, Анастасії та Анни. Цей витвір — найдавніший зразок
портретного мистецтва українського живопису: костюми жінок передані
досить точно, обличчя, не дивлячись на умовність, передають
індивідуальні риси.

Фрески епохи Київської Русі відрізняються суворістю наслідування
принципів візантійської системи розпису й урочистою монументальністю.

4. Іконопис київської Русі

Становлення давньоруського іконопису відбулося у другій половині Xі — на
початку Xіі ст. До цього ікони були, переважно, візантійські та грецькі.
Разом із поширенням будівництва храмів виникла давньоруська школа
іконопису. Її засновником вважають митрополита іларіона. У
Києво-Печерському Патерику розповідається про перших відомих іконописців
Київської Русі — Алімпія та Григорія. Про останнього розповідали, що
йому допомагають янголи: він міг за кілька годин написати й позолотити
образ (зазвичай на це витрачали кілька тижнів).

Іконописні зображення створювались за певними суворими правилами.
Умовність письма мала чітко розмежовувати божественний («горній») світ
від земного («дольного») і підкреслювати в лиці Христа, Богоматері та
святих їх неземну сутність. Для цього фігури зображались пласкими й
нерухомими, застосовувалась оборотна перспектива, виключалися будь-які
часові прояви (пора року чи доби). Умовний золотий фон ікон символізував
божественне світло, фігури не мали тіней, адже «в Царстві Божому» їх
немає.

Щоб чітко слідувати канону, давньоруські майстри користувались у якості
зразків візантійськими іконами або словесним описом кожного іконописного
сюжету.

Ікони Xі—Xіі ст., виконані київськими майстрами майже не збереглися, але
літописи неодноразово свідчать, що ці творіння вивозили в різні міста
Київської Русі, де вони слугували канонічним зразком для інших
іконописців.

5. Книжкова мініатюра київської Русі

Розповсюдження писемності і поява книг зумовили виникненню в Київській
Русі такого виду живопису, як книжкова мініатюра. Перші твори
оригінальної давньоруської писемності, що дійшли до нас, були створені в
епоху правління князя ярослава Мудрого та його синів ізяслава та
Святослава. Проте, на жаль, більшість із них відомі за списками1,
створеними пізніше, або за фрагментами. Серед найвизначніших пам’яток
давньоруської літератури — «Остромирове Євангеліє», ізборник2
Святослава, «Слово про закон і благодать», «Руська Правда» і, звичайно,
«Повість минулих літ».

Художнє оздоблення рукописних книг складалося з мініатюр. Невід’ємними
елементами художнього оформлення майже кожного літературного твору були
заставки або мініатюри (сюжетні зображення, розміщені на початку книги
чи її розділу), буквиці (великі орнаментовані кольорові літери на
початку тексту), також рукописи часто прикрашалися кінцівками й
візерунками на полях.

значення заставок в рукописних книгах дуже велике: вони мали налаштувати
читача на зміст тексту, дати йому певний філософсько-естетичний настрій.
Окрім цього, заставки застосовувались для позначення структури книги.
Книжковим мініатюрам давньоруських книг властиві надзвичайна
вишуканість, яскраве орнаментальне оточення фігур та велика кількість
позолоти, що наближає це мистецтво до ювелірного.

Орнамент давньоруської рукописної книги протягом історії змінювався.
Спочатку Xі ст. в декоративному оформленні книг панував візантійський
орнамент. Його характерною особливістю є рамка, що складається з простих
геометричних форм — прямокутників, кругів, квадратів, трикутників, арок
тощо. Фон заставок зазвичай золотили,

у кольоровому рішенні перевагу віддавали червоному, синьому та зеленому.
Буквиці часто зображували у формі птахів, фантастичних тварин.

Прикладом давньоруського книжкового живопису можуть слугувати прекрасні
заставки й буквиці «Остромирового Євангелія» та ізборника Святослава —
найдавніші рукописні твори, що збереглися до нашого часу.

Роздивіться сторінки «Остромирового Євангелія» й часослову герцога
Берійського, оформленого видатними французькими художниками братами
Люмбергами. Порівняйте ці зразки середньовічної книжкової мініатюри. У
яких художніх елементах відображені особливості західноєвропейської й
давньоруської культур?

Рукописні книги в Київській Русі часто виготовлялись на замовлення, були
передбачені для подарунка, вкладу в скарбницю церкви і представляли
собою визначні зразки книжкового оформлення. Так, наприклад, оформлення
«Остромирового Євангелія» свідчить, що ця книга не була призначена для
буденного користування.

Витвори образотворчого мистецтва й архітектури часів Київської Русі
відзначаються художньою довершеністю й майстерністю виконання. Більшість
із них сучасні дослідники визначають як геніальні творіння. Нетлінність
давньоукраїнських шедеврів — неспростовний доказ духовної єдності
України сучасної та України княжої.

Похожие записи

Художня культура Київської Русі

Культура Київської Русі постала на ґрунті матеріальних і духовних
здобутків тих народів, що протягом попередніх тисячоліть заселяли нашу
землю. Часті міграції населення, які відбувалися у стародавні часи на її
теренах, сприяли жвавому культурному обміну між народами. Але водночас
вони призводили й до значної руйнації окремих культурних утворень, які
інколи й зовсім зникали внаслідок асиміляції або знищення.

У мистецтві Київської Русі значного розквіту набуває
монументально-декоративний живопис.

З культовою архітектурою Київської Русі пов’язані такі види мистецтва,
як живопис, художня мозаїка, майоліка. Першими художниками на Русі були
греки та місцеві «книжники» — майстри мініатюри, далі — творці фресок та
мозаїк. Жанри, що їх розвивали майстри, — це біблійні, алегоричні
образи, портрет, побутові сцени з князівського життя.

Ще до запровадження християнства на Русі існувала певна традиція
живопису, а з християнізацією вона розвивається і стає важливим
елементом культури середньовічної держави. Невід’ємною частиною споруд
київської держави Х-ХІІІ ст. були розкішні прикраси, зокрема в церквах.
Візантійська церква, а за нею і українська прагнули викликати у віруючих
сильні емоції, переживання. І тому зовнішня архітектура і внутрішня
декоративність, прикраси і увесь молитовно-літургійний обряд мали
служити цій меті. Ідеолоіія візантійського православ’я була втілена
найяскравіше у храмовому розписі в його двох найголовніших формах І його
двох найголовніших формах: іконописанні та стінописів.

Живописні зображення в храмах були своєрідною Біблією для тих, хто не
знав грамоти. Візантійський живопис поширився у Київській Русі в X ст. у
формі монументальних стінних розписів (фресок) і мозаїк. Оздоблення
Десятинної церкви започатковує київську мистецьку школу. Мозаїки
Десятинної церкви не збереглися, а від фресок залишилися лише уламки.

Мозаїки і фрески Софіївського собору в Києві належать до найвизначніших
пам’яток українського і світового мистецтва. Вціліла лише третина всього
живопису (260 м2 мозаїк і близько 3000 м2 фресок). Мозаїчна палітра
нараховує 177 відтінків. Фрески мали як релігійний сюжет, так і цілком
світський зміст.

Мозаїки Софіївського собору відзначаються високою технікою виконання.
Прикраси собору доповнюють фрески, а серед них окремо вирізняються
портрети членів Ярославової князівської родини. Це були перші зразки
світського малярства у давньоруському мистецтві.

З середини XII ст. в самостійних князівствах — Київському,
Чернігівському, Переяславському, Галицькому та Волинському — створюються
місцеві самобутні художні школи. Фресковий розпис повністю замінює
настінну мозаїку. Усі вони були об’єднані єдиним стильовим напрямом, але
мали і свої особливості. Характерними пам’ятками цього періоду є храми
Богородиці Пирогощі (1132 р.), Кирилівський (1146 р.), Василівський
(1183 р.), Борисо-Глібський (1128 р.) і Успенський в Чернігові (40-і
роки XII ст.).

Серед усіх видів образотворчого мистецтва чи не найбільше вражають
мозаїки Софії Київської, Михайлівського Золотоверхого монастиря та ін.
Настінні мозаїки використовувались у спорудах Київської Русі з кінця X
до початку XII століття: ними прикрашали інтер’єри князівських палаців і
майже усіх храмів за часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого.

Це мистецтво вимагало великої майстерності. На основу наносили шар
тиньку, швидко покривали зображення фарбами і втискували кубики
різноколірної смальти. З найменших кубиків (4×7 мм) викладали обличчя,
руки, з більших — одяг, фон, предмети.

Вражає виняткова насиченість кольору софіївських мозаїк, що досягалася
використанням величезної кількості відтінків смальт (усього 177
відтінків). Найбільш вживаними кольорами були золотий, зелений,
коричневий, синій, жовтий, червоний, пурпуровий, срібний та ін. Кубики
втискувалися під різними кутами, завдяки чому зображення переливалося у
світлі сонця і лампад. До X ст. у візантійському мистецтві склалися
певні правила і порядок викладання мозаїк, але на Русі вони мали свою
специфіку. І сьогодні, як і багато віків тому, милують око справжні
шедеври мистецтва: образи «Пантократора», «Оранти», «Деісуса»,
«Благовіщення» Київської Софії та інших соборів.

Проте основним видом давньоруського образотворчого мистецтва був
фресковий живопис. Специфіка його полягає в тому, що він робиться на
вологому тиньку, а завершується і підправляється згодом. Художній ефект
від фрескового живопису надзвичайний, тому не дивно, що у XII ст. він
витіснив мозаїку. У Київській Русі впродовж X-XI ст. поширювалася
техніка живопису візантійських художніх шкіл. Однак, місцеві майстри
вносили нове, і з кожним десятиліттям давньоруський фресковий живопис
набуває самобутніших національних рис. Кольорова гама фресок здебільшого
стримана. Домінують оливкові, рожеві, блакитні, зелені та коричневі
тони. Це можна простежити на прикладі софіївських «Воскресіння»,
«Зішестя в пекло» та ін.

Поряд з монументальним живописом на Русі розвивається іконопис.
Наприкінці XI ст. склалася київська школа іконопису.

 За християнською легендою, першим іконописцем вважають євангеліста
Луку. Відомості про ікони містять давньоруські літописні джерела Х ст.
Творів давньоруського іконопису збереглося дуже мало. Найвідомішою
іконописною майстернею XI-XII ст. була Печерська, де працював Алімпій зі
своїми учнями. В кінці XI ст. склалася київська іконописна школа. З нею
пов’язані такі шедеври іконопису, як «Ярославська Оранта» (XII ст.),
«Устюзьке Благовіщення» (XII ст.), які зберігаються у Третяковській
галереї, ікона «Борис і Гліб» (XIII ст.), що експонується у Київському
музеї російського мистецтва. З іменем Алімпія окремі дослідники
пов’язують ікону «Печерської Богородиці».

Видатним іконописцем Київської Русі був Алімпій Печерський. Серед ікон
XII ст. привертає увагу ікона «Ярославська оранта» — одна із
найдавніших, присвячених Діві Марії. Дослідники відносять її до
київської школи. У XII ст. у зв’язку із постійною зовнішньою загрозою
навали кочовиків особливо близькими живопису були ідеали військової
доблесті. Поширення набули ікони «Георгія-воїна», «Дмитра Солунського»,
«Архангела», або «Ангела-Золоте Волосся». У цей період з’являються ікони
із зображенням перших руських святих — Бориса і Гліба. Традиції Києва
поширюються на іконописні школи Галицько-Волинського князівства та інших
руських земель. Прикладом може бути ікона «Волинської Богоматері» (ХІП
ст.), виявлена на Волині в Покровській церкві м. Луцька.

Розвиток живопису підтверджують і портретні мініатюри, що прикрашали
«Ізборник» 1073 р., «Трірський псалтир» (1078—1087 рр.). На думку
дослідників, мініатюри «Трірського псалтиря» виконано у
Володимирі-Волинському. На них зображені князь Ярополк та його дружина
Ірина, а також мати Ярополка, Гертруда. Високою майстерністю
відзначаються мініатюри «Різдва Христового», «Розп’яття», «Христос на
троні», «Богоматір на троні».

Великою славою користувалися київські ювеліри за своє витончене
карбування, золочення, гравірування, техніку емалі та зерні. Це
знамениті київські «зміївники», лунниці, колти, оздоблені зерню або
емаллю, вироби художнього ремесла Русі, що у значній кількості
вивозилися за кордон. Речі, виготовлені у Києві, Галичі, Чернігові та в
інших містах, трапляються під час розкопок в усіх європейських країнах.

Запровадження християнства на Русі справило мало великий вплив на
розвиток кам’яної архітектури. Зводяться Десятинна церква, Софійський
собор, церкви Кирилівська, Спаса на Берестові, монастирі Видубицький та
Лаврський у Києві, Спасо-Преображенський, Борисоглібський собори та
церква П’ятниці на торгу в Чернігові. Ще одним відомим храмом Київської
Русі є Михайлівська церква Видубицького монастиря. Її було закладено в
1070 р. на березі Дніпра. Головною спорудою ансамблю Києво-Печерського
монастиря був Успенський собор. Його було зведено в 1073-1075р.р., а
зруйновано під час другої світової війни. У наш час його відновлено. На
Володимирській гірці у 1108-1113 р.р. було зведено Михайлівський собор
(зруйновано у 1934-1935р.р. для будівництва урядового центру, який теж
відновлений у наш час. На першому місці — Софійський собор. За розмірами
собор перевищував візантійські храми. На стінах собору було багато
фресок зі сценами мирського життя: полювання на диких звірів, народні
ігри, гуляння і т.д.

Унікальною пам’яткою скульптури є саркофаг Ярослава Мудрого (Х-ХІ ст.,
зберігається у Київському Софійському соборі) з білого мармуру, вкритий
чудовим рослинним орнаментом з християнською символікою. Центральний
мотив саркофагу – це три хрести із різноманітною символікою, що втілюють
образ Св.Трійці, основного об’єкта новоприйнятого християнства. Численні
скульптурні мармурові елементи прикрашали Десятинну церкву — одну із
величних храмів княжої України-Руси. Значну кількість рельєфних
орнаментальних прикрас має собор Софії Київської .

До нашого часу збереглися фрагменти кам’яних скульптур, якими
прикрашались фасади Борисоглібського собору в Чернігові (1120-1123).
Йдеться про шість досконалих кам’яних капітелей, знайдених під час
розкопок в оточенні собору. Найбільш відомою є капітель із зображенням
дракона й орла.

Київська Русь, засвоївши кращі досягнення народів східних слов’ян,
протягом ІХ-ХІІ с. відбудувала самобутню і високу культуру, яка посіла
визначне місце серед культур країн Європи та Азії.

Щодо скульптури, то православна церква засуджувала статуарну скульптуру.
Тому з прийняттям християнства у 988 р. було знищено значну кількість
язичницьких скульптур. На сьогодні найвідомішою з них є статуя Святовида
(знайдена у 1848 р. на р. Збруч Тернопільська обл..), яка нині
зберігається в Польщі. Та все ж скульптура була важливим елементом
християнських церков: це рельєфи, огорожі хорів, капітелі колон, рельєфи
антаблементів тощо. Основним матеріалом був мармур та рожевий шифр.

Цікавою пам’яткою давньоруської дрібної пластики є барельєф, на якому
зображена Богоматір-Одигітрія з дитям. Його знайшли в руїнах Десятинної
церкви. Як вважають дослідники, він був виготовлений місцевими майстрами
для оздоблення фасаду церкви.

Збереглися шиферні плити в Спаському соборі Чернігова, Михайлівському
Золотоверхому монастирі та в Кисво-Печерській лаврі. Рельєфи на плитах
виконані з великою майстерністю, що свідчить про високий рівень розвитку
різьбярства. Визначним досягненням київських різьбярів на камені є
невеличкі іконки. Найчастіше на них зображені перші руські святі Борис і
Гліб, а також Дмитрій Солунський, Богородиця, Спас та ін.

Високого рівня розвитку досягло на Русі І декоративно-ужиткове
мистецтво. У ньому виявилися риси давньоруської естетики, а також
багатовікові традиції східних слов’ян. Особливістю давньоруського
прикладного мистецтва було співіснування елементів язичницької та
християнської ідеології.

Надзвичайною декоративністю відзначалися вироби художнього ремесла.
Відливали безліч предметів — від ґудзиків до дзвонів. Відомими
прикладами художнього литва є мідний хорос, знайдений на Подолі у Києві.
Також значного поширення набрало кування та карбування міді, срібла,
золота. До бронзових та залізних виробів застосовували техніку
інкрустації золотом, сріблом. Особливо тонкою була техніка скані, яка
використовувалася при виготовленні жіночих прикрас, окладів книг тощо.

Техніка емалей прийшла на Русь з Візантії. Процес виготовлення перегород
частих емалей — один із найскладніших, і київські майстри досягли в
цьому значних успіхів. Характерним для давньоруських виробів з емалі є
синій, червоний, зелений і білий кольори Технікою перегород частої емалі
прикрашали коштовні золоті вироби — діадеми, барми, колти, гривни, рясни
та Ін. Найвідомішими творами ювелірного мистецтва Русі вважають дві
діадеми князівського парадного вбрання.

Давньоруські майстри добре володіти технікою склоробства, майолікове!
кераміки. Цьому сприяло будівництво кам’яних храмів, для внутрішнього
декору яких використовували смальту, керамічні плитки. Ними викладали
підлоги в храмах і палацах Києва, Білгорода та інших міст. У галицьких
монументальних будівлях широко використовували рельєфні плитки із
зображеннями грифонів, орлів, соколів.

Склороби, крім смальт, виготовляли різноколірні браслети, намиста,
персні, кубки, чари, інші предмети побутового призначення Головним
центром їх виробництва був Київ. Як вважають дослідники, давньоруські
майстри знали секрет виготовлення кришталю.

Поширеним видом ремесла на території Русі були також різьба по дереву і
кості. Різьбярі по дереву прикрашали фасади зрубних будівель, речі
домашнього вжитку, човни, сани тощо. Різьба по кості, особливо північних
регіонів Київської держави, здобула визнання не тільки у себе в країні,
але й міжнародне.

Таким чином, культурний розвиток Русі ІХ-ХПІ ст. перебував на високому
європейському рівні. Про це свідчить розвиток оригінальної місцевої
літератури, певний рівень освіти та наукових знань. Вироби
декоративно-прикладного мистецтва, що вийшли з руських майстерень,
дивували технікою виконання та художньою досконалістю. На жаль,
несприятливі зовнішньополітичні чинники наступних століть перервали
яскравий і неповторний культурний процес Київської держави.

Похожие записи